Текст книги "Золотий павучок"

Автор книги: Олесь Донченко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 6 страниц)

Він згадав, як піддались у Наталі під його дотиком гумові груди; згадав її округлі, ніби виточені, ноги і втягнув у себе слину, що почала густо збиратись у роті.

III

Швидко й непомітно промайнули для Колі Шпака перші два місяці в армії. Ще коли їхав сюди, в це невеличке подільське місто, він байдужно розглядав у вагонне вікно голу стерню та далекі сині смуги лісів. На серці наче ворушився якийсь кусючий червачок і викликав цю похмуру байдужність.

Так, байдужість, бо навіть суму не було. Все здавалося таким зайвим, непотрібним і до бридоти нудним. Якась товста єврейка, що сиділа в вагоні напроти Колі, пильно подивилася на нього й обережно запитала:

– А чи не болять у вас зуби, скажіть, будь ласка?

Коля не пам'ятає вже, що він їй відповів. І тільки тоді вже, коли всіх призовників зустріли на станції червоноармійці з політкерівником, тільки тоді він ніби прокинувся після розлуки з дружиною і рідним містом.

Швидко нове життя цілком полонило Колю Шпака. Традиційні десять день у карантині, потім сіра шинеля, «будьоновка», рушниця, «клинок» – усе це було незнайоме, цікаве і викликало безліч нових думок і почувань.

Ще в карантині Коля потоваришував із своїм сусідою по ліжку – Йоною Соломенком. Йона був тихий сільський парубок із волячою силою. Аж страшно робилось, коли подивишся на його широчезні могутні плечі, на здоровенні важкі руки й голову, що скидалась на округлого чавунного казана. Вся вайликувата постать Соломенкова нагадувала здорового ведмедя, та, може, і характером своїм це був дійсно ведмідь. Тихий і спокійний, навіть соромливий, він ніколи нікого не чіпав, але коли роздратується, тоді краще не підходь до нього!

Коля й сам не знав, що його так вабило в Йоні. Може, якраз ота воляча сила, філософський спокій Йонин, бо сам Коля був худорлявий і малосилий.

Часто після вечірньої сурми, вже полягавши, обидва хлопці довго розмовляють між собою, згадуючи то події минулого дня, то розповідаючи один одному про своє життя «там», дома.

Здебільшого розмова починалася тим, що Йона, стягуючи з ніг чоботи, запитував:

– А як це воно там… дома? Оце вже, мабуть, повечеряли, мати прядуть, батько ложку майструє…

Часто розмова затягнеться довше, ніж звичайно, коли вже всі в казармі поснули, тоді, розмірено стукаючи важкими чобітьми, підходить черговий і просить не порушувати тиші балачками.

– Хто там зуби чеше? Ану тихше! Порядку не знаєте, чи що? – каже він сердито, але в його голосі чутно приховане бажання самому оце «почесати зуби», бо до зміни ще далеко… Ой, як далеко!

Незабаром після виходу з карантину всіх поповненців розташували по чотах, і тоді надійшов той урочистий день, коли кожний молодий червоноармієць мав одержати собі коня, бо частина, до якої попав Коля, була кавалерійська.

Командир, високий, чорнявий, з вусиками вгору, повів свою чоту до стайні.

Колі попався гарненький вороний коник Європеєць. Він косив гарячим вишневим оком і бив у землю переднім копитом. Коля несміливо, з таємним завмиранням серця підійшов до нього і ледвеледве торкнувся рукою оксамитної шиї. І – диво! – коник ураз стих, присмирнів і почав тикати мордою Колю в те місце, де звичайно бувають кишені. Саме в цю хвилину підійшов командир.

– Нуну, сміливіше, товаришу Шпак! Кінь смирний, бачите – шукає по кишенях, думає, що у вас є хліб або цукор. Попередній його хазяїн не шкодував для нього цих ласощів.

Пішли дні навчання й праці. О п’ятій годині ранку вже будив сурмач на прибирання до коней.

– О, засурмив уже архангел! – жартували червоноармійці, протираючи заспані очі і вдягаючись.

Як не хотілося вставати в цей час! Здається, все б віддав, аби поспати хоч хвилинку. А тут відразу ж зпід теплої ковдри треба було йти надвір, на холод, прибирати в стайні й чистити коней. Було вже справді холодно, бо недавно випав сніг, ударили морози – і встановилась сувора зима.

Одного разу Колі прийшла черга вартувати на стайні. Черговий призначався один на цілу ніч на тридцятеро, а то й більше коней.

Коля примостився в кутку на паку пресованого сіна. Він закутався в шинелю і добре вгрівся. Коні мирно собі хрумали, брязкали чембурами[2]2
  Чембур (чумбур) – повід вуздечки, за який водять або прив’язують верхового коня.


[Закрыть] і зітхали.

Угрівшися, Коля непомітно для себе самого заснув. Прокид його був трохи незвичайний. Він раптом відчув над собою гарячу пару від дихання якихось великих тварин. Ураз ввесь сон злетів з очей. Коля помацав навколо себе руками (ліхтар потух) і зразу ж яскраво уявив своє становище. Коли він заснув, кілька коней одв’язалися й почали смикати зпід нього паку. Врешті він зовсім з’їхав на долівку, а над ним тупцювали коні і хрумали запашне сіно.

Коля пам’ятає, як він тоді злякався. Обережно продерся він між кінських ніг попід їхніми животами, налапав ліхтар і засвітив його. Тут перед його очима стала картина жорстокого розгрому: сіно було все розсмикане, і пучки його валялись по всій стайні. Великої торби з вівсом не було. Він знайшов її по вівсяній стежці на долівці аж у другому кутку.

Це був добрий урок – не спати під час вартування, – навіть кращий за позачерговий наряд.

Коля розповів про цей випадок Йоні. Обоє весело сміялись, і Йона, мов велетенський гусак, кілька разів пускав своє низьке гоготання: «Гогого!..»

За два дні на тій самій стайні трапилась пригода і з Йоною. Йому довелося зробитись на деякий час ветлікарем або, вірніше, повивальною бабкою біля кобили Наталки. Йона тієї ночі був черговий по стайні, і всі здивувались, коли ранком біля Наталки знайшли чудового маленького жеребчика.

– От тобі й маєш! – жартував комчоти. – Думали, що приведе не раніше, як за місяць, а тут тобі за одну ніч! Це ви, товаришу Соломенко, певно, щось тут зробили…

Йона стояв і тихо, одними куточками губ, соромливо посміхався. Кобила Наталка безперестану щулила вуха і тихо іржала до лошати.

У суботу ввечері до казарми прийшов шеф – студенти і студентки місцевого педтехнікуму. Давно вже чекали на них червоноармійці, і коли ленкуток наповнився свіжими, бадьорими голосами «шефа», швидко утворився якийсь теплий, дружній зв'язок, що виявився в тому невимушеному, щирому тоні розмов, суперечок, веселому реготі й жартах, що часто буває в якійсь дружній, близькій компанії.

Дівчатастудентки привертали до себе найпильнішу червоноармійську увагу. Незважаючи на те, що багато червоноармійців кожної неділі мали змогу брати в комчоти відпустку до міста, все ж більшменш ізольоване життя в казармі давалося взнаки. Але в поводженні з дівчатами всі вони були справжні лицарі, чемні й услужливі, так що навіть не можна було й помислити, що ці люди вдома в себе вміли тільки тримати чепігу чи молота. Один тільки комірний Харченко спробував запустити якогось цинізму, але товариші швидко примусили його прикусити язика.

Вирішили випустити експромтом живу газету і влаштувати вечірку самодіяльності. Газета провалилася зразу ж, бо ніхто нічого не дав до неї, крім політкерівника. Але самодіяльність кожний виявив якнайкраще. Перш за все, той самий цинік Харченко заграв на гармонії якусь веселу танцюристу річ, яку він називав «попурі». Найнижчий на зріст з усієї чоти червоноармієць Заєць пішов навприсідки і протанцював «козачка».

Один із «шефів», трохи шкутильгаючи, вийшов на середину і прочитав «Каменярі» Франка. Студента попросили ще щось продекламувати. Він почав був «Есть на Волге утес…», але наприкінці забув вірша, постоявпостояв, пригадуючи, і, не пригадавши, засоромившись, впірнув між товаришів.

Летюча пошта ввесь час гуляла між присутніми, майже всі зробили собі з паперу і почепили до грудей квиточки з числами, щоб тому, хто розносить листи, легше було знайти адресата.

У Колі ця вечірка чомусь розбуркала не веселощі, а старий сум за рідним містом, за дружиною, за товаришами. Він якось непомітно відійшов у куток і сів на віконну лутку. Давній знайомий настрій повної байдужності раптом знову опанував його. Не хотілося ні балакати, ні думати. Гамір і голосний сміх у ленкутку здався таким порожнім і нудним.

«Хоч би вже розходились швидше, чи що», – тоскно подумав про шефів. І в цю хвилину щось зашелестіло в його руці.

– Чому ж ти не відгукуєшся? Питаюпитаю, в кого десятий номер, а ти мовчиш! – І червоноармієцьпоштар поклав у Колину руку невеличкого згорнутого папірця.

«Від кого це?» – подумав він, розгорнув і прочитав. «Шановний товаришу! Хочу балакати з вами. Та, що стоїть навпроти вас, біля скриньки для запитань».

Коля хутко поглянув перед себе. Дійсно, навпроти під стінкою стояла дівчина. З першого погляду вражав оксамитовий погляд її темнокарих глибоких очей. Гляне – і здається, що ніжним оксамитом проведе по щоці, по лобі… Два чорні рухливі червачки лягли над пухнастими віями і збіглися докупи на переніссі. Тверді чіткі риси губ і вперте тверде підборіддя. Світлокаштанове волосся, місцями аж золотаве, зібрано в акуратну зачіску.

Коля хотів скочити з лутки, але в ту саму хвилину дівчина вже сама підійшла до нього.

– Перш за все, товаришу, скажіть мені, як ваше прізвище?

– Шпак.

– Так от, товаришу Шпаче, мушу вас попередити, що ви нічого, будь ласка, такого не думайте. Я просто хочу познайомитися з вами, бо ваше обличчя надзвичайно нагадує мені мого брата… Подібність просто неймовірна – двійник!..

Щиро, невимушено вона розпитала Колю про його родину, про його життя. Коля незчувся, як і сам почав закидати нову знайому цілим водограєм запитань. Де подівся його нудний порожній настрій? Ураз вся ця вечірка набрала змісту, якоїсь хвилюючої любовної атмосфери.

Як усе це швидко скоїлось! Ось вона, ця незнайома студентка з оксамитом очей, сидить поруч нього, червоноармійця Колі Шпака. І от йому чомусь весело, радісно, він сам не вірить, що чверть години тому він самітно сумував на віконній лутці. Він уже підмітив кілька прихованих заздрісних поглядів своїх товаришів.

І раптом Коля відчуває, що вона, ніби ненавмисне, міцно притиснула свою ногу до його коліна. Він трохи здивований, він навіть затнувся на слові. Тоді в свою чергу здивувалась вона. Зіп’ялися вгору два чорні рівні червачки над очима, і оксамитовий дотик торкнувся його широко відкритих вій. Мужнє, тверде підборіддя, здається, ще більше скам’яніло. Вона посміхнулася і зараз же відставила свою ногу. І в ту саму хвилину ця її посмішка і рух ноги скаламутили в Колі хвилю чи то самолюбства, чи просто юнацької, хлоп’ячої зухвалості.

«Чому вона так посміхнулася і навіщо зараз же відставила ногу? – думав Коля. – І яка це посмішка – глузлива, чи?..»

Він принишк і обережно натиснув на її коліно.

– Хай не думає, що я – не мужчина!

Але що це? Вона знову сміється, знову глузування засвітилось у її зіницях? Ні, це тільки мить – це тільки здалося. Коля напружує зір, вдивляється в її риси, силкується щось спіймати в них – і раптом застигає. Що це? Її губи тихо затремтіли, стріпнулись вії і впали. Невимовний смуток кладе різкі тіні на її обличчя. Вона каже так тихо, так спокійно і просто:

– Навіщо ж даремно дратувати себе, коли однаково нічого не буде?..

Знову стріпнулись вії і знову впали, і в куточках губ зворушливо тремтять, як шелехи, недоказані слова. Він узяв її за руку і нестримно запитав:

– Навіщо ви так кажете?.. Чому ж, чому… не буде?

Смуток не сходить із її обличчя.

– Як вас звати?

– Микола.

– Микола, Коля. Мене – Соня Бондар. Ну, от і все. А тепер прощайте… чи, може?..

– До побачення? – перехопив Коля. – Звичайно, звичайно, лише до побачення.

– Ну, тоді до побачення. Наші вже збираються.

Вона рвучко, похлоп'ячому, простягла йому маленьку, але тверду, грубу руку. Якась буйна радість раптом опановує Колю. Він не випускає її пальців і піднесено, аж занадто голосно каже:

– Е, ні, так усе ж таки не годиться… Соню! Де ж ми побачимося ще?

Вона хвилинку думає, морщить лоба, гладить оксамитом своїх очей.

– Знаєте педтехнікум? Ну от, увечері й приходьте. Я в жіночому житлогуртку.

От її вже нема, вона вже пішла, а Коля все бачить її темні очі і це дивне, надзвичайне кам'яне підборіддя.

IV

Зранку Базилевич посварився з дружиною. Вона впала на канапу, вигукуючи образливі слова, а він грюкнув дверима і, не снідавши, побіг на службу. Він служив в одній центральній торговельній установі й одночасно вчивсь у вузі. Навчання було погане, бо весь час однімала служба в установі.

Сьогодні, певне, був день неприємностей. Чергова сварка з дружиною і… осередок. Ах, цей осередок!

Базилевич старанно пригадує всі подробиці, як і що сказав йому секретар, і чуття обурення все більше й більше примушує пульсувати у скронях кров.

Так, секретар осередку просто сказав: «Ти, Базилевичу, інтелігентик, звичайний інтелігентик. І потім – відрив від осередкової роботи…»

Він і раніш чув це слово, але ніколи не обурювався, коли його хтось так називав. Це слово просто не справляло на Базилевича жодного враження. Тепер же дивно, воно ошпарило його, вразило в саме серце, але зовсім з іншого боку. Він не заперечував, не жалкував.

– Ти кажеш, що я інтелігентик, – майже голосно розмовляє Базилевич сам із собою, – так, ти цілком маєш рацію: я – інтелігент. А ти хто? – місить він у думці ногами секретаря. – Хто ти, відповідай? Жидлик! Кацавейчик! І от я повинен коритися якомусь Аврумові?

Презирство клекоче у нього в грудях. О, як він зараз ненавидить їх усіх, як він зараз зневажає всіх членів осередку! Як шипить на його вустах це слово «жидлик»!

– І правда, – кипить він, – правда, дійсно – жидлик! Всі ж вони жидлики!

Це був вибух люті, люті безсилої, зі слиною на вустах, тієї захованої люті, з якою вбійник, що підкрався ззаду, б'є свою жертву ножем у спину. Це вже була ненависть не до «жидликів», а до комсомолу, і, мабуть, сам Базилевич знав це, але глибоко таїв у собі і ненависть, і цю думку. Він хотів лишитися в комсомолі, боявся виключення, бо це могло кепсько відбитися на його службовому стані та й в армії… хто його знає як… Коли буде комсомольцем та пролізе якось до партії, то і в армії буде згодом якимось начальничком. А на той же рік уже, певне, ніякої відстрочки не буде – доведеться йти…

Такі думки лізли Базилевичеві в голову, коли він повертався з зібрання. Саме тоді його догнала Наталя. І обидва пішли поруч.

Ішли деякий час мовчки. Швидко вечоріло, і в морозяному повітрі все здавалося таким чітким і ніжносинім. Як чарівні краєвиди, пролітали яскраво освітлені сліпучі трамваї, металевим тембром вигукував на розі біля собору гучномовець.

Два місяці минуло з того часу, як востаннє проводив Базилевич Наталю. З того часу він її бачив тільки на осередкових зборах, і вони майже не розмовляли між собою. Після випадку в сквері, коли Наталя ображена пішла від нього, Базилевич намагався взагалі уникати будьяких розмов із нею, так само, як і вона з ним. Сьогодні розмова у них теж не клеїлась. Догнала його Наталя просто випадково, вертати або обминати було запізно та й ніяково, і от обом довелося знову йти поруч.

Розмова спочатку крутилася навколо колишніх, сторонніх речей. Потім Базилевич запитав про Колю, як йому живеться в армії, чи часто він пише звідти листи. І тут сам згадав, що й досі не написав до Колі жодного слова, незважаючи на свої обіцянки писати.

Далі розмова набирала жвавості, зникло почуття ніяковості. Базилевич почав жартувати, і Наталин сміх дзвінко затарабанив у слухові перетинки.

«А вона така ж, як і раніше, – думає Базилевич. – Ах ти ж люба, мила Наталочко!»

Йому приємно було в вечірніх морозяних сутінках іти поруч із цією стрункою веселою дівчиною, до якої був у нього якийсь потяг. Базилевич сам не раз помічав, що коли не бачить її, нічого, байдуже, коли ж почує її голос, її кроки, побачить її рівний, стрункий стан, її пукаті очі, якось солодко стиснеться на мить серце, і тиха незрозуміла тривога попливе, розіллється в ногах.

Наталя вже зовсім оговталась, їй навіть гарно було жартувати вдвох із чоловіковим товаришем, вона почувала, як ласкаво щипає її за щоки мороз, як вона червоніє від цього, і їй робилося ще веселіше.

За два місяці вона вже досить добре призвичаїлась до розлуки з чоловіком і, хоч часто писала йому листи й так само з нетерплячкою чекала звісток від нього, все ж уже зник її гнітючий смуток перших днів розстання, і вона дедалі почала частіше шукати розваги для себе і знаходити в собі хвилини безтурботного сміху й радості. Непомітно для обох підійшли до воріт будинку, де жила Наталя. Зупинились. Вона, ніби чекаючи чогось, непевно простягла руку.

– Ну?..

Базилевич нерішуче взяв її холодні пальці.

– Змерзла, Наталочко?

Сказав це й спинився. Він відчув, яка сила почуття вилилась несподівано для його самого в ці слова.

Мовчала й Наталя. Вона не зрозуміла, від чого так затремтів голос у Базилевича і чому він раптом замовк.

– Наталю, можна до тебе… хоч на хвилинку? – нарешті запитав він.

Вона, здавалося, щось обмірковувала.

– Що ж, заходь… але тобі буде в мене, певне, скучно, гляди, щоб потім не каявся.

Він весело відповів, що скучати не буде.

– Хай наші вороги скучають, Наталочко! Вороги та діди. А ми з тобою ще – цвіт, молодість, – казав він, підіймаючись нагору темними східцями.

Наталя відімкнула двері, і ввійшли. Різко вдарила в вічі після темряви електрика. Кімната була велика, але дуже вбого обставлена: стіл, два стільці, в кутку ліжкодачка – і все. На підлозі якась ряднина замість простилки.

Базилевич згадав свою затишну й гарно, навіть комфортабельно мебльовану кватирку з двох кімнат, і йому чомусь стало до болю жалко Наталю. Він мовчки сів на стільця.

– Ну, от і мої хороми! – жартувала вона. – Тепер сиди тут і чекай, поки я ось нагрію чай.

Вона тут же на столі запалила примуса і поставила на нього чайника.

Примус шипів, Наталя вешталась по кімнаті, а Базилевич якось застигло, мов кам'яний, навіть не кліпаючи очима, задивився на синій вогник під чайником. Про віщо він думав?

І тут за стіною почала грати скрипка. Ніби хтось зачепив серед тиші туго натягнену срібну струну. Вдарив звук, один, другий – і замер. Лише на мить. І враз знову розітнулась висока тужлива мелодія. Невідомий музика за стіною грав якусь сліпучосиню далеку пісню.

Гей, ви, гори! Гей, ви, скелі, пустирі, яка глушина! Скажіть, які це гори? Ні, не гори. Мовчіть – це безмежний синій степ. Як вам не соромно – ви не впізнали України!

Ви чуєте сопілку, ви бачите старого чабана й отару овець. Це все – далеко і все завіяно, все – синьо, і вівці здаються тільки маленькими і, мабуть, рухливими крапками. Немає кінця. Немає краю.

Подивись: там десь небо впало на обрій – і там, мабуть, кінець. Ходім! Поспішай, брате! Ах, пусто, завіяно, синьо! А ти ж казав про незнаний гуркіт, про скрегіт заліза? Де ж твої рейки крицеві, твої гули, твої димарі димограєві? Де, брате? Стоїш ти, схилив голову і мовчиш. Де, брате? Мовчиш і не знаєш сам. Стоїш, а ноги твої давить земля, і чоботи твої важкі, юхтові, барвінок обплутав, чебрець пов'язав, як зеленими ланцюгами. І от стоїш ти закутий, розгублений між мурів кам'яних, і благаєш: «Пусти…» Хай тебе доля пустить, брате!..

Музика за стіною грав. Уже не одну, не дві срібні струни натягнено – скільки їх! Хіба можна впіймати? Тисячі їх бринять, дзвонять, захлинаються. І раптом – що це? Луснув звук, урвався, впав. Фальшивий звук! Фальшива, непевна струна!

– Ах! – несподівано вирвалось у Наталі. Замовк за стіною невідомий музика. Здригнувся Базилевич. Смертельна туга раптом обхопила його. Він озирнувся навколо, хитнув головою, ніби хотів її вдержати під страшною вагою тяжких, як величезний молот, тяжких дум.

– Наталю, – тихо позвав він.

Вона швидко позирнула на нього й застигла. Базилевич був блідий, аж посинілий. Дві борознизморшки лежали на лобі. Очі блукали.

– Наталю, – повторив він, – чи тобі було коли таке, коли от здається, що тобі не вистачає раптом повітря? Коли раптом ти озирнешся і бачиш, що навколо пусто, порожньо. Розумієш, порожньо? І ти одна. Однаоднісінька! І нікуди піти, нікому не можна сказати жодного слова. І це так навіки. Чи ти розумієш мене?

Вона мовчки кивнула головою.

– Наталю, – продовжував він із якоюсь жагою. – Наталю, ну як треба жити, щоб усе збагнути, щоб збагнути саме життя і смерть? Та й життя… ну на чорта воно кому потрібне? Кому воно потрібне? Де ж ця розгадка, Наталю?..

Знову за стіною заграла скрипка. І дивно, і Наталя, і Базилевич раптом відчули, з якою вони напруженістю, з якою тривогою прислухаються до гри.

Як тихо! Вони чують навіть, як кліпають один в одного повіки, як лопотять слухові перетинки. Яка тиша! І як страшно, як смертельно впевнено і суворо заграла в цій тиші скрипка.

– Яка тиша! І примус потух, – майнула в Базилевича напівсвідома думка.

Скрипка грала. Ось… ось…

Обоє зціпили зуби. Ось зараз це місце… Ось!..

Стогін вирвався в Наталі, чи то так заскрипіли зуби… Знову ця фальшива струна! Проклятий, чужий звук!

Обоє сиділи принижені, виснажені, а музика знову почав свою гру.

Тихо впав перший звук, за ним – другий, третій… Усе вище й вище. Ось відокремилась якась тонюсінька висока нота й розтанула десь угорі. Далі, далі… Швидкими колами, майже невловимими, кружляли звуки. І ось докотились до непевного місця. Тривожно зойкнув лучок, і раптом переможний, бравурний мотив хлюпнув, як водоспад.

– Ось воно, ось, ось!.. – схопилась Наталя, її пукаті очі блищали мов кристалі, вид пашів.

– Я знала, я знала! – ляпала вона в долоні. – Я знала, що він скінчить!

І враз скрипка змовкла. Запанувала тиша. Стало ясно, що не чути шипіння примуса.

– А примус погас! – скрикнула Наталя й кинулась його запалювати. Але Базилевич встав.

– Чого ти, Волько? – кинула вона на нього очима.

Він мовчки підійшов до неї і взяв її за плече.

– Не треба, Наталю, примуса. Не треба. Хай потім.

Він злегка притиснув її донизу.

– Сідай краще. Сядьмо тут. Скажи, хто це так грав, не знаєш?

Вона слухняно сіла на ліжко й намагалася зрозуміти, що він хоче.

– Це один студент, він часто грає, – машинально відповіла.

– Студент? – якось їдко посміхнувся він. – Уже взнала й хто. Да – а студентікі іграют і поют…

Вона ще раз зиркнула на нього.

– Волько, що з тобою? – запитала. Він поклав руку на лоба.

– Сам не знаю. Чогось розболілась голова. Крутить отут. Ти нічого не матимеш проти, коли я трохи полежу в тебе?

Не чекаючи відповіді, він сунувся за її спину й ліг.

– Коли так, то й дозволу не треба було питати, ти подомашньому, наче в своєї дружини, – ніби жартуючи, сказала вона і встала.

Згадка про дружину неприємно різнула Базилевича.

– Вона, мабуть, чекає мене зараз, а я тут, – подумав він. – А втім, хто ж їй винний? Хай і собі десь шукає розваги, хіба я їй забороняю? Ми ж не схимники! – спробував він обдурити себе і в такий спосіб заспокоїти.

– Наталю, чого ти встала? Іди сюди, – покликав він.

– Навіщо я тобі потрібна? Я зараз запалю примуса.

– Іди, будемо вдвох слухати скрипку.

– Ніхто зараз не грає.

– Але ж ти чула, як грав? Чула, Наталю? Ах, Наталю! Невже ти не зрозуміла тієї гри? Невже тобі чужа та жага, невже ти, як слимак, залізла в свою шкаралупу і… але ж це неправда, я бачив, як ти мінилась під час тієї пісні, я бачив, що ти зрозуміла заклик.

Вона посміхнулась.

– Ну, і що ж ти хочеш?

– Я хочу, щоб ти сіла біля мене.

– Навіщо? Для того, щоб ти мав змогу обняти мене, розігнати собі трохи кров? – несподівано сказала вона.

Він завагався одну мить, що відповісти їй. Іти манівцями – однаково вже вона розгадала його план. Це тільки затягне справу. Краще бути одвертіше, але все непомітно мастити медом. Він підвівся на лікоть, зробив журне лице й гірко посміхнувся.

– Наталю, коли б ти знала, як тяжко мені чути від тебе такі слова! Як тяжко, що ти не розумієш мене, помиляєшся…

– Нема чого розуміти.

– Ти так думаєш? – запитав він, не знаючи, що сказати далі. – А я от – ні! У мене зовсім не те. Зовсім інша думка.

Хвилинку обоє помовчали. Базилевич продовжував:

– Справді, Наталю, я хочу, щоб ти була зараз біля мене поруч, бо тоді, ти сама знаєш, утворюється такий затишний, дружній настрій. Хочеться ділитись своїми думками, хочеться розказати про віщось таке… таке… ну, високе, чи що, і потім: що таке обійми, що ти їх так боїшся? Це ж звичайне явище у людини. Звичайно, не в кожної, бо хам, грубий якийнебудь бовдур, обіймати не буде.

– Бовдур облапить, так? Ділото однакове, хіба назви тільки різні – то обійми, а то лапання. Згодний, Волько? – ніби доброзичливо кинула вона.

– Але ж, Наталю, і суть цілком різна. То – чутлива людина, культурна, ніжна, а то – хуліган. Це ж величезна різниця.

– Однаково. Всім вам одного хочеться.

– А вам, Наталю, хіба ніколи не хочеться?

– Так на те ж і чоловік є, дружина в тебе.

– А от же зараз у тебе немає чоловіка. Ще цілий рік чекатимеш. А час іде, а молодість летить, ой швидко летить, Наталю!

Вона раптом повернула голову.

– Що ж ти, замість чоловіка хочеш? Я ще тоді, пам'ятаєш, у сквері, добре зрозуміла тебе. Ти звичайнісінький півень, кнур.

Він скочив з ліжка. Рвучко, рішуче підійшов до столу й схопив ніж.

– Наталю, на! – простяг їй. Вона здивовано здійняла брови.

– Нїж? Навіщо?

– На, візьми. Забий мене, застроми в серце: мені легше буде, аніж слухати такі слова, – простягав їй ножа, ніби від величезного хвилювання тремтів.

Один момент – і він так увійшов у цю роль, що сам повірив уже в щирість своїх слів і вчинків.

– Чого ж ти мовчиш? Чого стоїш? Бери, бий! – благав він.

Вона повернулась, вихопила в нього ножа й шпурнула в куток кімнати.

– Ти що, здурів? – тихо промовила і схилилась над столом.

«Піддається, чи що?» – майнула в Базилевича думка. Він швидко сунувся до Наталі й поклав їй ззаду на шию долоню. Шия її була тепла, оксамитова. Приємно лоскотав ніздрі ледве вловимий запах волосся й дешевенької пудри. (Наталя іноді пудрилась. «Щоб шкіра не шкарубла од вітру» – казала вона.)

– Наталю, Талочко, прости мене, коли я налякав тебе, – просив він і подумав: «Поцілувати в шию, чи ні?»

Торкнувся її волосся, погладив плече. Вона нерухомо сиділа за столом, схилившись на руки. Тоді він зважився. Одним рухом перекинув їй голову і вп'явся в губи. В ту ж мить вона вдарила його кулаком правої руки в лоба.

Як опечений, він відскочив.

– Міщанка! – люто вирвалось у нього.

Вона стояла на другому кінці столу бліда, обурена.

– Як ти смієш так поводитись зі мною? Думаєш, із повією зустрівся?

– Та будь ти… проклята, міщанко! Одчепись від мене, цур тобі пек! – шепотів він, натягаючи на ходу картуза й застібуючи ґудзики на пальті. – Будь ти неладна!

Він із силою грюкнув за собою дверима.

Вечір був синій і дзвінкий. Дзвеніло все: і трамваї, і кроки на тротуарі, і дзвіночки біля дуг у візників, і голоси хлопчаків, що вигукували газетні новини. Навіть біла пара, здавалося, дзвеніла, вилітаючи з рота.

Базилевич швидко йшов між натовпом повз осяяні, блискучі вітрини крамниць. Різноманітні почуття грали на його серці, як на бандурі: і ображене самолюбство, і досада на себе, на свою невмілість узяти Наталю, «заговорити її», і ненависть до цієї «міщанки», як він її тепер звав.

– Ах ти, кисломонко вонюча! – лаявся він. – Хіба такому одороблові бути в комсомолі? В «інститут благородних дівиць» би її, там їй найпідходящіше місце!

– Гражданінчіку! – раптом упав у душу ніби знайомий улесливий голос.

Базилевич швидко зупинився і зразу ж пізнав свого старого знайомого ченця. Він стояв біля яскраво освітленої вітрини Держкондтресту, спираючись на свого дебелого ціпка.

– Куди це так топаєте, гражданінчіку, можна знати?

В першу хвилину Базилевич хотів пройти мимо, але раптом пригадав чомусь оповідання цього ченця того вечора, коли він сидів із ним у брудному ресторані за пляшкою пива. Це якось машинально змусило підійти до нього.

– Що ви тут робите? – спитав Базилевич.

– Впізнали, значить, гражданінчіку, не забули? – зрадів чернець. – А я, знаєте, на крендельки тут роздивляюсь, чудові смачні крендельки!

– Та ви, здається, і ногами крендельки добре пишете? – сказав Базилевич.

Чернець дихнув перегаром горілки й вина, хитнув головою, випрямився.

– Єсть гріх, гражданінчіку, – стукнув він себе кулаком у груди. – Це істина. Ви кажете правду, гражданінчіку. Але ж хіба ви не знаєте, що сам Ісус Христос наш пив зі своїми учнями?

Базилевич примітив, що тепер чернець мав пристойніший вигляд: на ньому були високі чоботи, волосся заплетене в дві кіски, на голові шапка. Штани, хоч і старі, були старанно полатані.

– А ви трохи підлатались, – зауважив Базилевич. – Хто це вам так допоміг? Зізі, може? – пригадав він ім'я, що його називав чернець.

– Зізі? А, так, так… – ніби думаючи про віщось інше, відповів він. І враз, ніби щось згадавши, випростався:

– Зізі, гражданінчіку, Зізі. А я те… не забув, що повинен вам. За ласку, гражданінчіку, за пивце й вечерю.

– Дрібниця, єрунда, – махнув рукою Базилевич.

– Не дрібниця, ні! – І, озирнувшись навколо, чернець зненацька зашепотів Базилевичеві в обличчя, дихаючи винним перегаром і бризкаючи крапельками слини:

– Гражданінчіку, я віддячу, хай мене бог прощає, я віддячу. Зізі… Не забувай, сину мій, – Зізі. Хай бог простить, ходім. Хочеш? Гладенька, округла, будеш, як на перині. Та що, кращої не знайдеш, сину мій!..

– Зізі? – для чогось перепитав Базилевич, пригадуючи, як розповідав йому цей чернець колись у ресторані. – А далеко? Що ж, ходімо…

Чернець узяв його під руку й застукав перед собою ціпком.

Звернули з головної вулиці, перейшли через порожній базарний майдан. Пішли тихі перевулки з ветхими одноповерховими будиночками. Крізь щілини в віконницях пробивалося денеде скупе світло й падало стьожками на нерівний у вибоїнах тротуар.

– Туди к чорту, понесла мене нечиста сила сюди, – подумав Базилевич. – Тут пограбують, уб'ють – ніхто й не гавкне.

Він уже навіть міркував над тим, чи не повернутись назад у добрий час, але чернець спинився біля якихось високих залізних воріт.

«Провулок Радості й перемоги, буд. № 22», – прочитав Базилевич напис на тьмяному ліхтарі, що висів на розі будинку.

«Ну, дійсно, – радість, перемога!» – подумав він і позирнув на глухі високі паркани й присадкуваті сліпі будівлі. І тут побачив, що чернець прихилився до воріт і схлипує. Схлипує важко, слізно, як мала дитина, і плечі його раз у раз здригаються.

– Ей, ви… як вас? Що з вами? – поклав йому руку на плече Базилевич.

Чернець повернув своє темне заросле обличчя, на якому чорніли два великі округлі п’ятаки – очі.

– Сину мій, ти не думай… не подумай, що я, може, п’яний, що по п’яному своєму ділі плачу. Пече мене, ось тутечки коло серця в’ється п’явкою. До кого веду тебе? До тієї, що, може, моєму серцю найвеселіша… Ти поглянь на мене: хіба ж я старий? Серце в мене ще молоде, сину мій. А, будь я проклятий, тричі проклятий, анафема! – Він зірвав з голови шапку й кинув її об землю.