Текст книги "Золотий павучок"

Автор книги: Олесь Донченко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 6 страниц)

– Та чого ви, що ви комедію граєте? Ведіть уже, чи що… Чи ви, може, так – на арапа взяли… то в нас розмова буде інша, – розсердився Базилевич.

Чернець збуджено, схвильовано казав:

– Не сердься, сину мій, стривай хвилинку, поведу зараз. Послухай мене… Я не п’яний, ні, сину мій. Проклятий, анафема – ось хто я. Оце веду тебе, а думаєш, я правду сказав тобі, що віддячити за пиво хочу, за вечерю? Не вір, сину мій, брешу я тобі, брешу. За сотку тебе веду, за півпляшки білої тебе веду. Пропащий я – оце істина. А вона, голубка моя чиста, мені за кожного гостя на біленьку дає, на півпляшечки. Анафема, душу продаю, душу, сину мій!

Базилевич зробив із нетерплячкою рух, ніби йому набридло слухати таку дурницю. Чернець помітив це і ще з більшою хапливістю зашепотів, ніби боячись, що Базилевич не дослухає його до кінця й піде:

– А хто винен, сину мій, хто винен, що божий чоловік, чернець Феодосій, зробився п'яницею? Хто винен? Вони, більшаки, – ось хто. Хіба для них чернець – людина? Для них чернець – ніщо, хахоньки можна над ним справляти! А як здивовано дивляться вони вслід ченцеві, наче це якесь одоробло, страхопуд, що прийшов звідкілясь, з городу. Анафема, тричі анафема! – Він високо підніс руку і потрусив нею в себе над головою.

Базилевич мовчав. І раптом грубо й нервово сказав:

– Ну, веди вже швидше! Де вона?

Чернець задріботів, підняв шапку, струсив із неї сніг і відкрив хвіртку.

– Тут. Ми вже прийшли. Ти, сину мій, те… прости мене, коли я, може, тут тобі що таке сказав… Пече мене, – бурмотів чернець, коли обоє зійшли на невисокий ґанок.

Чернець постукав, і у відповідь відразу десь за дверима розкотилось дзвінке заливчасте собаче гавкання.

– Мопсик Мухомор, – пояснив він Базилевичеві. – Від Зізі – нікуди.

Вслід за гавканням, здається, буря підлетіла до дверей і розчинила їх навстіж.

– Федоська вернувся, – почув Базилевич високий дівочий голос. «Це на мого ченця», – подумав він.

– Я, Зізінько. А зо мною ще один молодий хлопчина. Славний хлопчина.

– Веди його, Федосько, в кімнату, я зараз, – високо піднісся той самий дівочий голос.

Задріботіли черевики, війнула вітром чиясь сукня, і все стихло. Тільки десь за дверима розлягався мопсів голос, що з мажорного гавкання тепер перейшов на тонке, пронизливе виття.

– Я зараз засвічу, тут темненько, – казав чернець.

Він черкнув сірником – і Базилевич побачив маленький передпокій з вішалкою для одягу. Він скинув пальто, зняв калоші. Раптом через щілини дверей блиснула світла стьожка. Там, у кімнаті, запалили світло.

– Заходь, сину мій, – прохав чернець і відхилив двері. Базилевич увійшов. Мопс із лютим гарчанням кинувся під канапку. Тоді з протилежних дверей викотилась присадкувата округла жінка в старомодній чорній мантильці, в кофті з буфами на рукавах і в широчезних мереживах. На вигляд їй можна було дати років під п’ятдесят. Обличчям вона скидалась швидше на француженку; мішкуваті опухи під очима, здається, ворушились, коли вона розмовляла. Коли ж ішла по хаті, здавалося, що вся постать її котиться на невеличких невидимих коліщатках.

Жінка поволі через усю кімнату докотилась до канапки й сіла. Далі Базилевич зрозумів, що почуття рухливості її фігури – це омана, це тільки так здалося на перший погляд. Насправді ж жінка ця була втіленням важкої нерухомості, тупих ситих лінощів, що могли довести стороннього спостерігача до сказу.

Жінка сіла й відразу ж заспокоїлась. Вона більше не ворухнула жодною пучкою. Здавалося, що навіть віки їй було важко підіймати, і вони безвільно звисали в неї на очі.

– Ви до Зізі? – важко видавила вона два слова. – Вона зараз вийде.

Мішечки під очима в неї заколихались, заворушились і знову скам’яніли. Вона, очевидно, вважала за свій обов’язок сидіти тут і розважати гостя, поки ввійде її дочка.

Чернець метушливо підійшов до неї і, вказуючи пучкою на Базилевича, церемоніально промовив:

– Ганно Карлівно, оце прийшов той хлопчина, про якого я казав. Печатка божа лежить у нього на чолі.

«Що він плеще?» – подумав Базилевич. Але тут скоїлось диво: жінка сколихнулась, із зусиллям підняла віки, хитнула доброзичливо головою й прокректала:

– Дуже рада. Будемо знайомі. Ви дуже сподобались моєму чоловікові, – вказала вона очима на ченця.

«Чоловікові? – здивувався сам собі Базилевич. – Оце тобі й чернець!»

У цю мить за дверима щось зашуміло, завіяло, і в кімнаті війнули вітром широкі жіночі рукави. Буревієм влетіла висока, струнка дівчина. Перше, що впало в ній у вічі Базилевичеві, – це її широчезні рукави сукні й віддуті пухкі губи на білому напудреному обличчі.

– Зізі! – ніби з якоюсь побожністю (так здалося Базилевичеві) тихо промовив чернець. Жінка в чорній мантильці і з буфами на руках хотіла встати, але Зізі махнула їй рукою й кинула:

– Ти, maman, сиди, я піду з ним до себе. – Вона підбігла до Базилевича й схопила його за обидві руки.

– Який молоденький! А чуб який, мов хмара!..

– Зізі, Зізінько, це той… пам’ятаєш, я розказував, що вдвох вечеряв із ним? – голосно зашепотів чернець. – Пожалів мене тоді…

– Хахаха!.. – залилась несподівано Зізі дзвінким хвилюючим сміхом. – Так це той самий… той самий, що від нього тікають дівчата? Хахаха!..

Здавалося, що не буде кінця її сміхові. Мопс під канапкою не витримав і високо, пронизливо завив.

– Циц, ти! – тупнув на нього ногою чернець. Базилевич стояв, ніяково потираючи руки й не знаючи, що йому робити.

– Молодесенький, а тихесенький!.. – вигукувала Зізі. – А в тихесенькому болоті, голубчику, знаєш, що буває? А знаєш, що Зізі любить тихесеньких? Знаєш, тихесенький?..

Вона, так само не випускаючи Базилевичевих рук, потягла його через усю кімнату за собою. Відчинились і зі стукотом зачинились двері. Вони були вдвох у невеличкій затишній кімнатці.

На невеличкому округлому столі горіла лампа під яснозеленим абажуром. В кутку принишк невеличкий комод, і на ньому в безладді було розставлене люстро, кілька флаконів зпід духів, коробочки з пудрою, ножиці, гребінці і кілька куплених статуеток та інших красивих дрібничок. Біля ліжка на стіні прибито великого килима, на якому виткано кілька напівроздягнених турчанок у шароварах. Картина, певне, відображала якусь сцену з життя гарему. На єдиному невеличкому віконці висіла масивна голуба фіранка.

– Ну, тихесенький, так розкажи, як від тебе дівчата тікають? – плюхнулась вона в єдине м'яке крісельце.

Базилевич стояв і не знав, де йому діти свої руки. Він і раніше колись разів два був у проституток, але цього разу все це було якось не так, як завше, щось чи бентежило, чи соромило його. Він сам не знав, від чого в нього таке почуття.

– Та сідай, хлопчику, сідай! – запрошувала його Зізі. – Хахаха, ти не знаєш, де сісти? Крісельце захопила я, отже, ти сідай на ліжко. Не бійся, тихесенький мій, сідай!

– Я не боюсь – і зовсім я не такий тихесенький, як вам це здається, – трохи ображено вимовив Базилевич і сів проти неї на край ліжка.

– Хахаха, – видзвонювала Зізі, – а чому, ти скажи таки, від тебе дівчата тікають?

– Коли це було? – спитав він.

– А в сквері? Забув? А мені Федоська розказував, – знову зайшлася вона срібним смішком.

Здавалося, то видзвонювали її білібілі маленькі зуби.

Тепер Базилевич міг як слід її роздивитись. Лице її було бліде, дуже припудрене; виразні пухкі губи; дві попелясті стьожечки там, де мусять бути брови; очі сірі, великі і бризкають чортиками; ніс аристократичний з невеличким горбочком; підборіддя, ніби м’ячик, пухке й округле. Одягнена вона в якусь не то сукню, не то капот із різними стьожечками і з широчезними, мов у попівської ряси, рукавами. Вона мала таку звичку: спустить униз довгі пухнасті вії, позирне на свої груди, туди, де почуваються обриси двох тремтячих округлих яблук, і враз одним рухом смикне складки сукні й поправить зачіску на потилиці.

Вражало в неї волосся, ніжнозолоте, воно, здавалося, горіло й мінилося червіньковим полум’ям. Ні, просто дивно, неможливо: це ж цілий вихор пожежі, оце чарівне золоте волосся!

На грудях у неї Базилевич побачив мініатюрну оригінальну брошку: золотавий павучок тримає в своїх тонюсіньких ніжках зелену мушку. Брошка блищала, сяяла, і було таке враження, що бачиш насправді живого павучка, що приссався до мухи.

Враз Зізі перестала сміятись і хутко встала. Підійшла до столу, хвилинку щось послухала і щільніше затулила фіранкою вікно. Базилевичеві навіть здалося, що вона тихо вилаялась: «чорт!».

– Що там таке? – спитав він. Вона нервово здвигнула плечима.

– Нічого. Просто так… здалося, що під’їхало авто.

Але Базилевич бачив, що вона когось чекає. Вона раптом якось ніби зіщулилась і притихла. Та тільки на хвилину. Тоді знову весело загомоніла, сипонула сміхом, задзвонила зубками.

«Чорт його знає, а вона яка славна, хороша! Просто, просто неможливо!.. – думав тим часом він. – Спасибі ченцеві, що привів».

Вона встала, поволіповолі, ніби гіпнотизуючи його очима, підійшла до ліжка й сіла поруч.

– Тихесенький, а гроші ж маєш? Скільки?

Він глянув на неї й закам'янів: яке улесливохиже і водночас яке прекрасне, сильне обличчя!

– Не треба про гроші… Я дам… потім, – якось схвильовано, боляче, вирвалось у нього.

– Чубатенький, чубатенький мій! – почув він, як Зізі раптом гаряче, всім тілом притиснулась до нього.

V

Зима минула довга й набридла. Якось несподівано й раптом упав березень; в міському сквері цілий день галасували й метушились граки, і скоро високі старі тополі вкрились чорними незграбними шапками їхніх гнізд. На розі вулиці брудні дівчатапідлітки продавали пучечки синіх пролісків і себе. Пролісків не купували, а дівчатка одна по одній ходили кудись із «дядями» і, повернувшись через деякий час, хвастались одна перед одною шелестом старих «рубльовок».

Скоро просохли вулиці, граки посідали висиджувати яйця і вечорами почали вигравати комарі.

Квітень переможно наступав на місто, і щонеділі від селянських возів на базарі пахло свіжою ріллею, пахло степовим простором і весняним димом. З ранку до вечора метушились і джеркотіли, як горобці, крамарієвреї біля своїх крамниць, і традиційний балагула[3]3
  Балагула – єврейський візник, який їздить на критому дорожному возі.


[Закрыть] весело гуркотів по просохлому бруку з цілою сім'єю бородатих і носатих аматорів «ґешефту» (і з захованою десь на самісінькому дні балагули контрабандою). Але навіть його різке, пронизливе «вйо» на сухоребрих шкапин, навіть «вйо» звучало якось поновому, повесняному. Може, від того, що й у балагули є десь дружина й ціла купа замурзаних дітей.

З першими теплими днями у Колі Шпака проснулось якесь неясне тривожне чуття. Він не міг зрозуміти, від чого йому іноді робилось зненацька журно, манила далечінь, ніби без причини солодко стискалося серце, і тихе хвилювання охоплювало ціле тіло.

Одного разу до нього підійшов Йона й пустив своє низьке гоготання:

– Гогого, і ти зажурився? А з другої чоти сьогодні двоє пішло в лазарет – венеру впіймали! – і в його очах бриніло щось тривожне й недоказне.

Була субота, завтра день відпочинку, і ввечері Коля взяв відпустку в комчоти до гарнізонного клубу. Нашвидку поїв юшки й, не схотівши навіть випити кружки чаю, вийшов з казарми.

– Ти куди, Шпаче? А збори? – зустрів його уповноважений з комсомольської роботи, вічний гармоніст і куплетист, бібліотекар ескадрону Іванько.

Коля пригадав, що сьогодні має бути комсомольське зібрання, але ж квітневий вечір був такий напрочуд тихий і погожий, так хотілося побувати в клубі, в кіно, що він аж захолонув.

– Збори?.. Я той… – затнувся він. – Мені неодмінно треба бути в гарклубі, не можу сьогодні.

Вечори були вже теплі, вогкі, але дозволу ходити без шинелі ще не було. А тут, як навмисне, повний місяць лагідно світив крізь теплий весняний туман; легенький вітрець в’юнко лопотів біля вуха. Коля спочатку хотів навіть скинути пояса, але потім подумав: «Зустрінеться хто з командирів, побачить, що без пояса, пропала тоді моя відпустка!..» І він старанно застебнув шинелю на всі ґудзики.

У клубі було повно. Внизу, в «фізкультурній» залі, працював спортгурток, нагорі, в «шаховій», сиділи заглиблені в шахові фігури нудні зігнуті постаті.

Коля ввійшов до читальні. Довгий стіл шелестів журналами й газетами. Він мовчки сів на вільне місце й потяг до себе «Красноармейца». Розгорнув першу сторінку, другу… Якось випадково звів очі:

– О!.. – вирвалось у нього.

Навпроти сиділа Соня Бондар. Вона дивилась на нього і, ледве стримуючи себе, безгучно сміялась. Вона вся тремтіла від хвилі сміху, що душив їй горло, але вирізьблене, кам'яне підборіддя її було, як і раніше, при першій зустрічі, суворе й уперте. Від стримуваного сміху в очах її коливались сльози, вони при електричному сяйві світили дивовижними діамантами, але й діаманти ті були чорні, оксамитові, що тремтіли й вигравали, як промінчасті стріли.

– Що, нарешті впізнали? – сміялась вона.

З часу першого знайомства Колі з Сонею минуло майже два місяці. Після того він її бачив лише один раз, та й то якось випадково на вулиці, коли вона йшла з якимись дівчатами, певно, з своїми подругами. Він іноді думав про те, чи не піти б до неї в житлогурток. Образ її часто стояв перед ним, але натомість випливав другий, такий далекий і водночас такий рідний і близький – образ Наталин. Тоді він хрускав пальці і вже не міг думати ні про кого, крім своєї дружини.

Коля здивовано дивився на дівчину, ніби остовпілий.

– Чого ви так вирячились на мене? – встала вона зза столу. – Ви знаєте, мені неодмінно треба побалакати з вами…

Він усе так само мовчки кивнув головою і нарешті промовив:

– Будь ласка… Я дуже радий.

Вона озирнулась навколо.

– Тут публіка заважає. Ходімо звідси. – Підійшла, взяла його за рукав і ще раз сказала:

– Ходімо, неодмінно треба!

Вийшли з клубу, перейшли місточок над залізничними рейками, що вів із «військового городка». Пішли по насипу. Тьмяно виблискували під місяцем рейки. Часом легкі тіні від хмарин швидко перебігали шлях. Легкий прозорий туман здавався павутиною, ніжною, звабливою.

Ішли поруч. Він її вів під руку, і йому здавалося, що сьогодні в Соні є на серці якась таємна важлива, дуже важлива дума. Вона чомусь часто озиралась і, здавалося йому, ввесь час нервово покусувала губи.

– Колю, я не збрехала вам, – раптом зупинилась вона. – Я дійсно мушу вам дещо сказати.

Він нашорошив вуха, але вона жартівливо вдарила його пальцем по носі.

– Чудний ви який, не зразу! Сьогодні скажу, але не зразу, потім.

Трохи помовчала, повернула обличчя до місяця й застигла. Тоді повільноповільно зняла руки й закинула їх за голову.

– Пий! – шепоче вона. – Пий! Чуєш, любий, далекий – пий!..

Вона ворушить губами, все її тіло витяглось, вона, як туго натягнута струна, вся – порив, вся – зачарованість. Вона ніби зомліла під місячним світлом, навіть очі зажмурила і міцно стиснула зуби.

«Що з нею?» – думає Коля.

І нараз вона різко, енергійно повертається до нього.

– Колю, знаєте що?

– Ні. А що таке?

– З якої речі ми викаємо? Краще – «ти». Згода?

– Згода! Авжеж, згода, – стиснув він її руку.

Десь здалека народився якийсь ледве вловимий гул. Коля підніс угору палець і прислухався:

– Потяг!

Вона притиснулась до нього й промовила:

– Знаєш, я змерзла, як цуцик. Дай шинелю.

Справді, вона була в одній сукні, а вечір дедалі робився свіжіший. Іноді схоплювався сирий вітерець.

Він охоче скинув шинелю й подав їй.

– Ні, так не треба. Давай вдвох, – запротестувала вона, – сядемо.

Сіли поруч, вкрили шинелею плечі. Він мовчки взяв її маленьку, але тверду, ніби хлоп’ячу, руку. Обом ураз зробилося так тихо і смутно. Але це був той хороший, ніжний смуток, що лагідно присипляє на мить усі думки й слова. Тому й мовчали. І тоді він відчув, що Соня безгучно повернула до нього голову. Ворухнувся, хотів спитати, що їй треба, і враз дуже, глибоко схвилювався. Вона втупила в його свої діамантові очі й одним рухом обняла його за шию.

– Колю, я хочу, щоб ти цілував мене. Зараз, чуєш?

Не чекаючи відповіді, вона вп’ялася в його вуста своїми губами, і Колі здалося, що це приссалась до його рота гаряча, жива п’явка. Але, почувши у відповідь нерухомі, безвільні Колині губи, що розсунулись і одкрили тверді скляні зуби, вона так само раптом хапливо відсахнулась. Тоді з тривогою і піклуванням зазирнула йому в обличчя. І там прочитала відповідь. Враз вона зрозуміла все. Похилила на коліна голову, стихла, застигла в якійсь думі. А може, і зовсім ніякої думки не було. Була виразка, була болюча образа й приголомшеність.

Різноманітні почуття душили Колю. Спочатку з несподіванки він здивувався, потім ворухнулась якась огида до неї, до цієї дівчини з губамип’явками, і, нарешті, десь глибоко черв’ячком, йокнула пристрасть. І в ту саму хвилину нова хвиля огиди хлюпнула йому в мозок. «Як проститутка – перша цілує, перша обнімає», – майнула думка. І саме в цю мить Соня зазирнула йому в обличчя й прочитала собі відповідь.

Нараз вона здригнулась і підвела голову. Коля мовчки похмуро сидів осторонь. Їй здалося навіть, що він зараз навмисне на її очах відсунувся від неї. Вона важко задихала і жбурнула йому в обличчя:

– Я ніколи не думала, що ти такий… Коли я гидка тобі, чому ж ти не сказав цього раніше?

Сказала це й заметушилась, стала хапливо поправляти волосся, що вибилося зпід хлоп’ячого кепі. Тепер Коля відчував до неї тільки жалість і сором. Сором за неї.

– Соню, – тихо промовив він. – Ти не сердься… Я, бачиш… у мене ж дружина.

– Дружина? Вона – далеко… Мо, не в тім справа!

Вона хвилинку щось подумала, потім додала:

– Просто я тобі не подобаюсь – от і все… Прощай!

Раптом схопилася, пішла. Коля мовчки сидів і тупо дивився на холодний, байдужний блиск рейок. Нараз прислухався, як опечений, скочив, схопив жужмом шинелю і, задихаючись, побіг у той бік, де стихли її кроки.

Добіг до містечка, зупинився, озирнувся. Її не було.

– Так, вона вже встигла повернути на вулицю, – міркував він. Постоявпостояв на одному місці, ніби чекаючи, чи не повернеться вона. Тоді повернувся й тихо, повільно пішов у напрямку казарми.

З заходу насували хмари й заступали місяць. Налітав свіжий вітер. Уночі, мабуть, буде тихий і теплий весняний дощ.

В ескадроновому ленкутку до Колі підійшов Йона.

– От ти добре грамотний, – почав він, – а мабуть, і ти не знаєш такого?

– Що саме? – похмуро запитав Коля.

– Чим пояснити таке явище, коли людина спить підряд три дні, а тоді каже, що була на тому світі?..

Пройшов «архангел» із сурмою. Зараз гратимуть вечірню зорю.

VI

Базилевич зробився в Зізі своєю людиною. Це сталося якось само собою і зовсім непомітно.

Іноді він думав про те, що з ним і як народилась у нього шалена пристрасть до цієї сіроокої напудреної дівчини з відкопиленими пухкими губами.

Що так привабило його до неї? Її рвучкість? Чортики в очах? Голівка з золотою пожежею волосся? Чи, може, ціла гама відтінків її раптових змін у настрої, в поводженні?

Він думав над цим, але відповіді не було. Він почував тільки одно, що не може собі уявити такого становища, коли Зізі вийде, приміром, за межі її досяжності, щезне від нього.

Вона була проститутка, але, дивно, це викликало в нього тільки більше бажання схоронити її для себе, зберегти від чужого ока.

Його характер різко змінився. У всьому його поводженні було заховане якесь вичікування чогось, похмура нашорошеність і притаєнозагострене сприймання околишнього.

Ось уже місяць, як він веде дуже тонку, складну гру зі своєю дружиною. Власне кажучи, грають обоє, бо Ніна давно догадалася, в чім справа, але вона мовчить. Вперто мовчить про це. Швидше, жіночим інстинктом, ніж розумом, вона відчула, що небезпека занадто велика, і це примушує її замкнутися в собі, поводитись так, щоб не подати й вигляду, ніби вона про віщось здогадується, ніби вона ревнує.

О, вона добре знає, вона цілком певна, що становище занадто небезпечне, і, поведи вона зараз одверто наступ, – неодмінно зазнає поразки, і тоді неминуче й негайно буде прискорено розв’язку.

І от обоє вони ведуть свою важку гру.

Він більше похмуро мовчить, ніж балакає, і з особливою якоюсь хапливістю обідає чи п’є чай. Вона навіть підмітила, що іноді, коли він підносить до рота склянку, в нього дрібно танцює рука.

Одного разу він прийшов і, буркнувши кілька слів, ліг на ліжко. Ліг, одвернувся до стінки й застиг. Вона вдавала, що читає книжку, а сама збоку пильно стежила за ним. Нараз повернулась і голосно запитала:

– Волю, що з тобою? Ти не хорий?

Але запитання було зроблене з ледве прихованим роздратуванням, а не з тихою глибокою тривогою, як було колись раніше. Це не втекло від його спостереження – він відчув у її голосі і роздратування, і те, що вона намагалась його сховати. Він зрозумів, що вона знає його душевний стан і здогадується, що з ним. Але це примусило його тільки поглибити свою сітку дрібної щохвилинної брехні, щоб краще замаскувати й приховати дійсне становище.

Ніна тепер часто й багато читала, але він знав, що читає вона для того, щоб не прохопитись небажаним словом, щоб не почати розмови про те, що може скерувати думку на теперішній, такий відмінний, незвичайний стан, який нещодавно запанував у їхній затишній кватирі.

Вона так само ввесь час була насторожена і добре розуміла свого чоловіка, коли він швидкими кроками ходив по кімнатах і, вимахуючи руками, висвистував якогось мотива. Вона добре розуміла його, коли, прийшовши пізно ввечері (мовляв, із зібрання), він тремтячим від ласки голосом казав:

– Ну, Нінусику, як живемо? Що нового, Нінок?

Це була перебільшена ніжність від того внутрішнього почуття безмежної любові, від повноти того внутрішнього переживання, що клекотіло в його грудях. Кажучи це, він не губив свого загостреного сприймання околишнього, і від нього не ховалась стримана, занадто спокійна відповідь дружини.

Одного разу йому настирливо полізла думка про дитину. Так, про дитину. Власне, він думав про те, що в його теперішньому стані дитина була би надзвичайно тяжким путом. Він спробував уявити себе батьком… і не міг.

У питанні, чи мати дітей, чи ні, Базилевич мав спільні погляди зі своєю дружиною. Вона не хотіла дітей і часто, скривившись, пищала:

– Діти? Фі, яка гидота! Ходити, як бочка, і кожний буде на тебе пальцем вказувати – «вагітна!» Як це некрасиво – мати такого живота! І ніякісінька сукня не сидітиме як слід. Це ж жах!

Базилевич також часто виказував думку, що пелюшки, писк – усе це міщанство, все це заважає, нарешті, спокійній праці, робить людину нервовою.

«Як чудово, – думав він, – що я от вільний, не маю дітей!»

І діти в його уявленні здавалися якимись путами, що їх надівають на вільні широкі крила.

Ніна мала два аборти, унаслідок чого в неї розвинулась велика недокрівність. Лікар просто заявив, що ще один аборт – і їй загрожує сухота. На вигляд вона була округла, опецькувата, але дуже бліда на обличчі, і сині жилочки на скронях просвічували волоконцями через тонку шкіру.

Вона старанно вишукує скрізь нові й нові засоби попереджати вагітність, а найбільше, звичайно, довідується про це у своїх сусідок. Вона боїться вагітності, не вірить у засоби чоловікові. Вона визнає тільки свої рецепти.

Звичайну течію її життя нагло стурбувала та зміна, що скоїлась із її чоловіком. Їй здавалося, що важкі хмари над її головою осьось упадуть шумкою грозою з бурею, з громом. Вона заховалася в себе і, немов у шкаралупі, непомітно, але загострено, сторожко вичікувала й слідкувала. Її округлі зеленяві очі ще більше округлились, але в них потух колишній фосфоричний блиск, і дугасті чорні брови якось упали й затихли.

Базилевич тихенько пройшов до кімнати Зізі й сів до вікна. Відкрив фіранку й став дивитись на чорний голий сад. Був березень, сніг уже розтанув, але земля ще була мокра й вечорами парувала… Зза далекого чіткого галуззя струнили фарбовані в ніжнорожеве легкі хмарини. Там десь тільки що зайшло сонце.

Базилевич сидів, спершися на лутку, і йому боляче занило серце. Він пригадав такий самий вечір багатобагато років тому. Ніби ось зараз він бачить той старий занедбаний сад із могутніми дубами й дикими грушами, ніби це знову той вечір і провесінь.

Він бачить себе ще малим десятилітнім хлопчиною. Його добре вдягають, мати закутує йому шию в теплий шарф, на ноги він удягає калоші. Надворі березень, але вечорами ще дуже сиро – і він може застудитись.

Ось батько. Він сьогодні зовсім не такий, яким його щодня звик бачити Воля. Це не той важливий інженер, що цілими днями сидить у своєму кабінеті за паперами. Це справжній любий, дорогий тато. Він заклопотановесело вовтузиться над своєю мисливською рушницею, а мати вже вдягає йому через плече ягдташ.

Ось і сад. Батько йде попереду, він за ним. Серце замирає в грудях від якогось солодкого таємного хвилювання. Сад ані шелесне своїм голим віттям. Не встиг догоріти ще десь за полем захід, а густий присмерк уже пішов гуляти між чорних глухих стовбурів. Піднявся легкий білий туман і сонно, як серпанок, заколихався.

– Стоп! – каже батько й зупиняється. Він поволі здіймає з плеча рушницю, поволі озирається, вишукуючи зручне місце. Але Воля бачить, що батько навмисне все робить так розмірено й повагом, щоб заховати своє хвилювання.

Обидва принишкло стоять за стовбурами. Навколо так тихо, що чутно, як далеко десь падає сонна крапля на торішнє пріле листя. Чекають мовчки. Воля почуває, як йому забиває дух від цього напруженого чекання, від незвичайного оточення, від того, що все це таке привабливе й прекрасне. І раптом десь між деревами чутно якийсь дивний весняний звук: «Хавхав! Хавхав!..» Ось між стовбурами війнула широка темна маса. В ту саму мить вогнева стрічка прорізує темряву, і гулкий постріл луною озивається десь аж на другому кінці саду.

– Тату, що це? Вальдшнеп? – несамовито біжить Воля до батька. А в того в руках тріпоче якась тепла купа пухкого пір’я.

«Далекий рідний спомин, далекий ти, мій Волю! – думає Базилевич. – Ти навіть не тямив гаразд, що перед тобою було вбивство, була смерть!..»

За стіною в сусідній кімнаті завищав чийсь пронизливий жіночий голос. Базилевич прислухався й дуже здивувався: кричала Ганна Карлівна. Він ніколи не міг подумати, що ця нерухомоспокійна, соннолінива жінка здатна так кричати й хвилюватись. А вона хвилювалась. З її горла вилітали якісь дивні високі звуки, схожі на свист чи скавучання Мухомора. І ось у відповідь піднеслася бубном глуха важка лайка ченця. Голоси зміцніли, можна вже було почути окремі слова.

– Лодар! П’яниця! – лящала жінка. – Зізі? Я тобі покажу Зізі! Розпутнику!

Чернець не виправдувався, не умовляв. Він злісно бухав слово по слову і, мабуть, швидко ходив, хвилюючись по кімнаті.

– Сама розпутниця! Не хочу тебе знати! Не твоє діло!

І знову Ганна Карлівна:

– Стара собако! Бугаю! Голодранцю! Не смій мені!..

До сварки прилучив своїй голос Мухомор і голосно, пронизливо завив на ввесь дім.

– Що в них таке? – прислухається Базилевич. – Оце опудало, ця стара полковничиха, ще здатна на ревнощі? І до кого? Невже цьому правда?

Він згадав ті погляди, які часто кидає чернець на Зізі, і йому здалося, що він усе зрозумів.

Через деякий час чернець грюкнув дверима, і все стихло. Зізі й досі не було. «Де вона може бути?» – думає Базилевич, і враз схвилювався тихим внутрішнім хвилюванням. Він почув кроки і знайомий коханий голос. Це прийшла Зізі.

Буйно, завихрено, як і завжди, влетіла вона до своєї кімнати й побачила Базилевича. Враз зупинилась, якось зігнулась і кішечкою підійшла до нього.

– Тихесенький, Волінько! Не сердься… Я зараз не сама. Розумієш?.. – Гладила його волосся й притискувала до себе голову.

Він тихо, ніби вражений якоюсь страшною звісткою, всім тілом повернувся до неї.

– Що ти сказала… Зізі?

– Тихесенький, не сердься, я ж прошу тебе. Ну?.. Вийди до другої кімнати. Ненадовго, чуєш, милий?

До Зізі й раніше при ньому ходили «гості», і тоді він слухняно виходив до другої кімнати й чекав там вічнавіч із Ганною Карлівною, яка розповідала йому про геройство й хоробрість свого покійного чоловікаполковника і кляла більшовиків.

Часто, так і не дочекавшись Зізі, він ішов додому. По дорозі зустрічав п'яногопреп'яного ченця, який зупиняв його й бурмотів лайку та молитви, і все це йому здавалось звичайним.

«Що ж, вона – проститутка, значить, і мусить заробляти собі, пускати до себе “гостей”», – міркував він.

Але сьогодні якесь нове почуття ніби шилом кольнуло його в серце. Зізі не сама. Вона з “гостем”. Отже йому треба вийти й дати місце.

– Тихесенький, любенький, – лащилась і просила Зізі.

Базилевич рвучко встав і раптом відчув, що все тіло його дрібно тремтить, ніби в пропасниці. Він зробив крок до дверей.

– Хто прийшов? – прохрипів він.

Зізі, наче злякавшись, відступила в куток, а тоді підскочила до нього й міцно оповила його шию голими руками.

– Що ти хочеш робити? Волінько? Не треба! Стривай!..

Але він легко й злісно скинув її руки й відчинив двері до першої кімнати.

Просто перед ним, злегка поплескуючи себе по колінах, сидів на канапці якийсь прилизаний не то телеграфіст, не то трамвайний кондуктор, вже не молодий, але з веселими закрученими вгору чорними вусиками. Він здивовано втупив очі в Базилевича й для чогось хотів підвестись.

– Вам чого тут треба? – підійшов той до нього й відчув, як прилила й застукала у скронях кров.

Телеграфіст поволі встав і мовчки блимав очима.

– А ви хто, дозвольте вас спитати? – нарешті промовив він.

Якийсь туман заслав Базилевичеві очі, у вухах задзвонило. Гаразд не розуміючи сам, що робить, майже напівсвідомо, він розмахнувся й ударив «гостя» кулаком в обличчя. Той дивно якось, як півень, боком відскочив назад, і в ту саму хвилину дужий випал трусонув шибки. Базилевич почув тільки, як щось гаряче плюнуло йому в обличчя й темно скрикнула за його спиною Зізі.

…Прийшов він до пам’яті в Зізіній кімнаті. Він лежав на її ліжку, а вона стояла на колінах і сприскувала йому обличчя холодною водою. Пахло нашатирним спиртом.

– Слава богу, – зраділа вона, – нарешті прийшов до пам'яті. Чверть години вже панькаюсь із тобою. Налякав ти.

Він підвів голову й полапав себе за лоба.

– Живісінький! Навіть не вшкрябнуло! – сміялась Зізі.

Нараз, ніби схаменувшись, вона зробила серйозне обличчя:

– А знаєш, куля пробила в стіні оттакенну дірку!

– Добре, що не в моїй голові, – процідив він і поволі сів на ліжку.

– Любенький, а навіщо ж ти перший ударив його? За віщо? Він тепер уже вдруге й не прийде.

Базилевич стріпнувся.

– А ти хочеш, щоб він іще прийшов? – запитав він.

Зізі сіла праворуч і обняла його за шию.

– Не можна мені не хотіти. Хочу. Це ж – гроші, мій заробіток. Розумієш, тихесенький? Не можна ж інакше.

Вона міцно притиснулась до нього, зазирала йому в вічі, ніби навмисне дратувала відтуленими чітко пухнастими губами.

– Ну, любенький мій, чому ж ти мовчиш? Будеш іще бити в пику моїх «гостей»? Ну, хлопчику?