Текст книги "Золотий павучок"
Автор книги: Олесь Донченко
сообщить о нарушении
Текущая страница: 5 (всего у книги 6 страниц)
IX
Перед заходом весело іржали коні, і з річки котилась неугавна гама молодих дзвінких голосів, хлюпання й задиристого лункого реготу.
Уже два місяці, як Nський саперний кавалерійський ескадрон виїхав до табору. За тиждень на узліссі густого соснового бору виросло біле полотняне містечко. Струнко вряд стали присадкуваті намети, а підстрижені рівні «лінійки» вабили око своєю симетрією й чистотою. Приємно лускав гравій під червоноармійською ногою, а вечорами з чепурних округлих клумб перед наметами несло запаморочливими п'янкими пахощами матіоли й тягло з бору животворним міцним духом сосни і ялини.
Коля Шпак цілком поринув у табірне життя. Чорний, засмалений, він міг цілими днями, засукавши рукава, будувати понтонного моста й надувати поплавки Полянського[6]6
Поплавок Полянського – засіб для влаштування пішохідних мостів і поромних переправ, розроблений офіцером Полянським, – глухий мішок із подвійної парусини і гуми, який надували повітрям. Використовувався під час двох світових воєн.
[Закрыть], рити окопи й рубати в протигазі лозу, купати в Бозі коні і легко мчати верхи до табору на неосідланому Європейці.
Надходив вечір із запашною червневою тишею, з пахощами соснового бору, з співучою гармонійкою. Притишено, зачаровано дзвенять тоді голоси, і золотими крапками розгоряються в темряві й раптом гаснуть червоноармійські цигарки. Тоді до стомленого Колі Шпака приходить тихий смуток, легкий прозорий жаль за чимсь далеким, минулим, безповоротним. В такі хвилини він іде на узлісся й горілиць лягає у високу, з гострим духом полини й чебрецю шамотливу траву. Покладе руки під голову, втопить зір у бездонний зоряний океан і завмре. І тоді, як щось далеке й неясне, приходить ніжний, любимий образ Наталі.
Іноді вночі, прокинувшись, Коля виходив із намету. Стояв і слухав тишу. Тоді в нього бувало таке почуття, ніби ввесь табір у полоні в невідомих волохатих велетнів. Ці велетні – темні громади сосон і ялин – щільним півколом обступили табір із заходу і дихають живучим, металевим пахом смоли і нагрітої за день хвої. У сусідньому селі сонно перекликаються когути й ляпають крилами, і враз знову все стихне, і тільки невідомі волохаті велетні так само непорушно стоять на варті.
Сьогодні цілісінький день будували зразкові понтонні мости через Біг[7]7
Біг, Бог – річка Південний Буг.
[Закрыть]. І червоноармійці, і комсклад стомились до того, що падали з ніг. Як тільки «архангел» програв зорю, всі вже були в наметах.
Опівночі Коля прокинувся від холодних крапель, що стукали його просто в обличчя. Надворі тюжив дощ і тарабанив по наметах. У деяких місцях полотно пропускало воду, і краплі попадали просто в намет.
Коля відсунувся в куток, перевернувся на другий бік і враз, знову підвівшись на лікті, сторожко прислухався: тонко й поспішаючи сурмач грав тривогу. І в ту ж хвилину швидко захлюпали по калюжах чиїсь ноги, і на порозі намету хтось голосно крикнув:
– Вставай! Сідлайте коні!
Нашвидку підтягуючи на Європейці попругу, з гвинтівкою за плечима Коля став у шерегу.
– Сідаай!..
Дзенькнули в темряві остроги.
– Маарш!..
Зачавкала під кінськими копитами багнюка.
– Риистюю!..
Швидко переїхали вузькими вулицями села. Через хвилину нова команда:
– Поовід! Галопом!
Коля дав повід і легко стиснув боки Європейцеві. В ту ж хвилину кінь сіпонув і ніби відірвався від землі. Зробилось дивно легко. Не треба було вже улегшуватись на сідлі, здавалося, що Європеєць легко й плавно несеться по вітру…
Проскакали так із верству. Пішли знову риссю і нарешті перейшли на крок. Куди їхали – ніхто з червоноармійців не знав. Точились різні здогадки.
Покликали ройових кудись уперед до командира. Через п'ять хвилин вони повернулись, і Коля довідався, що їхній ескадрон їхав на банду.
Вже два дні, як у таборі ходили чутки про те, що десь, верстов за тридцять, «гуляла» якась банда. Червоноармійці це чули від селян, а селяни ще від якихось селян. Тепер ці чутки справдилися. Дійсно, в окрузі з'явилася напівкримінальна, напівконтрреволюційна, польського походження банда.
Ніякого враження на Колю повідомлення про банду не справило. Було так, ніби це щось звичайне, чого обминути не можна. Більше забирав уваги і дошкуляв дощ, що лився за комір і давно вже зробив із шинелі важке, холодне ярмо.
Наздогнали й лишили позаду роту піхоти. Довго стояли на вулиці біля тинів якогось села.
Незабаром розвиднилось, дощ перестав, і піднялось сонечко.
На забрьоханій білій кобилі Блискавці під'їхав комчоти.
– Що, викупались добре, хлопці?
Він ласкавим примруженим поглядом гладив обличчя, шинелі кіннотників, і кожне обличчя було йому таке знайоме й близьке. Він добре знав «людей» своєї чоти і зараз водив поглядом, намагаючись ухопити вираз кожного обличчя.
– Що, скучно стояти на місці? – знову кинув, блиснувши двома бісиками з напівпримружених вій. – Нічого, зараз поїдемо.
І він знову непомітно й уважно обдивився всі лиця. О, як він їх чудово знає!
Ось просто перед ним на рудому золотявому коні, – товариш Заєць. Маленький, сміхотливий Заєць, увесь у ластовинні, пругкий танцюрист і «трепло». Він і зараз блискає білими зубами й намагається ляпнути якусь дурницю. Цьому не важно: дощ – дощ, утома – хай буде утома. Аби був хто поруч нього, до кого можна було б поскалити зуби.
Поруч – товариш Ковтун. О, це справжній Ковтун: не клади пальця в рот, бо відкусить і ковтне. Товариші не люблять його за симуляцію тисячі хвороб, що нібито ввесь час його переслідують, за неуважне ставлення до свого коня, за вміння половити рибку в каламутній водиці.
Ковтун зараз похмурий і сердитий. Він одвертається від командира і вдає, що не чув його слів. Здається, він обвинувачує його у всіх неприємностях сьогоднішнього дня: і в тому, що до нитки промочив дощ, і взагалі у всій цій поїздці, що нічого доброго від неї не можна сподіватися.
Далі, збоку, – товариш Соломенко. Хороший хлопець, здоровий, вайликуватий, як ведмідь, проте тихий, соромливий, дбайливий коло коней. Цей з першого наказу піде без жодного ремствування у вогонь і в воду. Посилають – значить, так треба. На те – червоноармієць. Батька денікінці двічі ледве до смерті не запороли. Відтоді носить у серці люту зненависть до погонів. Зараз скрутив цигарку і з насолодою затягається.
– Товаришу комчоти, – вихопився раптом із рядів улесливий голосок.
Комчоти повернув трохи вбік свою Блискавку.
– Ну? – протяг, запитуючи і ніби з незадоволенням.
– Товаришу комчоти, скоро поїдемо? – продовжував той же улесливий голосок. – Руки вже сверблять, щоб клинок вихопити…
Комчоти якось унутрішньо, про себе, посміхнувся:
– Скоро, скоро… – знову протяг і вже сухо додав: – Хіба вам, товаришу Юровчик, так хочеться їхати?
Комчоти Юровчика не любив. Це був один із тих червоноармійців, що всіма правдами й неправдами намагались не бути в «строю». Юровчик завжди знаходив тисячу приводів, аби тільки не з’явитись на навчання в манежі. То, мовляв, через два дні свято Жовтневої революції, а в ленкутку немає ще гасел, – треба, значить, допомогти бібліотекареві малювати; то, мовляв, скупчилась ціла копиця непереписаних протоколів комсомольських зборів (він комсомолець) – треба, значить, їх переписати; то… і так хоч один, хоч два дні, а таки викрутить собі і на роботу в ленкутку, і на переписування протоколів… аби не в «строю». Під’їхав джура[8]8
Джура – тут: ад’ютант.
[Закрыть].
– Товаришу комчоти, вас просить командир ескадрону.
Через півгодини ввесь ескадрон їхав узліссям величезного соснового бору. Через кожні чотиристап’ятсот кроків лишали одного кіннотника.
– Товаришу Шпак, – почув Коля голос комчоти. – Тут ваше місце. Будьте уважні! З коня не злазити.
Коля звернув на бік і зупинив Європейця. «Ваше місце», – промайнули в мозку останні слова командира.
Був полудень. Після нічної зливи сонце пекло розпеченим велетенським казаном, жагуче пило калюжі й сушило на грудки багнюку. Коля стояв на узліссі обличчям до бору. Могутні стовбури сосон підбігали просто до нього, дихали смолою і глибокою давучкою тишею. За спиною в Колі широко, аж за обрій, простяглося поле. Легкий вітерець гонив оксамитні білястосизі хвилі по молодому житі. А десь, генген, аж на самому обрії, знову мріла туманистосиня смужка далеких лісів.
Європеєць не хотів стояти на місці. Він раз у раз сіпав головою, кусав мундштук, дрочився то туди, то сюди. Коля заспокоював, ласкаво ляпав по його єдвабній вигнутій шиї.
Минула година, друга. Стояти так на одному місці було дуже нудно, до того ж сонце випило вже крізь тонку гімнастерку останній піт із тіла. Від довгого сидіння на сідлі болів поперек. Коля трохи від'їхав від узлісся і генген праворуч побачив червоноармійську постать на коні, що так само нерухомо маячила біля лісу.
Було відомо, що через увесь бір пішла піхота, можливо, що бандити (які були тут ранком) далеко не втекли, і кожну хвилину в бору можна було сподіватися почути постріли.
Минуло ще довгих двадцять хвилин. Проскакав «зв'язок» і зник десь за деревами. Європеєць зовсім занепокоївся, рив копитом землю, танцював і хропів. Тоді Коля вирішив злізти. Під'їхав у холодок під захисток перших дерев і стомленими ногами скочив на м'яку траву. Тільки хвилинку б, дві походити, розім'яти закляклі ноги!
Європеєць зараз же нагнувся, і на його зубах смачно захрумала соковита травиця. Пасти коні «у поводу» заборонялося, але Коля зараз на це не звертав уваги. Він з насолодою зробив кілька рухів тулубом, потягся всім тілом, і… завмер. У лісі хруснула вітка.
«Бандити!» – блискавкою полоснула думка, і гострий холодок раптом розлився по всьому тілі. В ту ж хвилину великий сірий заєць вискочив на узлісся. Стрибнув раз, удруге і, нашорошивши довгі вуха, сів. Коля перевів дух.
– Ху, налякав косоокий! – промовив уголос. Заєць ураз метнувся, знову послухав і, як стріла, подався край жита.
– Бач, покотив! – посміхнувся йому вслід довгою усмішкою Коля.
На пригорбку, в гарячій траві, що пахла сонцем і кониками, притаїлась ціла купа великих рожевих полуниць. Стривожена гадюка, що їй Колині кроки помішали вигріватись під сонячним промінням, зграбно звиваючи своє тіло, чорною стьожкою швидко поплазувала з пригорбка і зникла в кущах.
Коля повагом нахилявся і зривав ягоди, і від того гвинтівка зсувалась йому зі спини на самісіньку голову. Солодкокислуваті полуниці м'яко танули в роті й приємно пощипували за кінчик язика.
Враз Коля уражено випростався і підбіг до коня. Як він відразу, тоді ж, не подумав про це? Чому вискочив із лісу заєць? Чи не сполохали його, часом, обережні людські кроки? Може, зараз, поки він рве отут полуниці, на узлісся вискочить кілька озброєних, і він не встигне навіть зняти зза спини гвинтівку?
Коля нагнувся біля Європейця й уважно став дивитись між стовбури. В ту ж хвилину біля нього чудно затремтів якийсь дужий несподіваний звук.
Коля напівсвідомо схопився лівою рукою за шию коня… Але й шия коневі тремтіла великими дрижаками. І ту ж мить уже все зрозумів. Це голосно й заклично заіржав його Європеєць.
– Хай тобі чорт! – вилаявся Коля, сплюнув і поліз на сідло.
«Що зо мною? – подумав. – Невже я такий страхополох, такий боягуз?»
Поклав руку на ефес шаблі і витяг її до половини з піхов. Подумав трохи і вихопив усю. І враз відчув недалеко від кінця її ту живу, смертельну точку, те місце, де скупчується вся сила, весь порив і удар бійця. Ураз зробився упевнений і спокійний. Твердо натяг повід і примусив Європейця стати смирно й струнко, як натягнена тятівка лука.
Бандитів не впіймали. Вони встигли зникнути.
Пізно ввечері стомлений ескадрон приїхав до села N. Село було електрифіковане, і ще здалека червоноармійці побачили якусь заграву, ніби відблиск великої пожежі, а коли кроком, похитуючись на сідлах від утоми, в’їхали у вузькі вулички, були здивовані електричними ліхтарями, що лили бліде химерне світло на вбогі хатки під солом'яними стріхами. Це було одно з тих небагатьох районних сіл, що скористалися з води Бога і примусили його дати дешеву корисну енергію. Дійсно, дивно було бачити електрику в селі!..
Коля глянув…
Зустріч! Яка зустріч! Ах, зустрічі, дорогі несподівані зустрічі! Вони – як блискавки в нашому житті, вони – як блукливі зірки, як вогники щастя в тумані, у млі, над гнилою, отруйною трясовиною!
– Чому так забилося серце? Що це зо мною? – думає Коля, а сам дивиться, відірватись не може від цього світлокаштанового, золотавого волосся, від цього суворого мармурового підборіддя. – Яка несподіванка! Може, не вона? Ні, вона, вона – та ж сама, з пухнастими віями, Соня!
О, вона зраділа й здивувалась не менше за нього. Так, вона живе в цьому селі і зараз відпочиває – канікули. З першого вересня знову до міста на педтехнікум. Репетиція? Так, хотять поставити «Саву Чалого». Поспішають до жнив, бо тоді ніхто не буде ні грати, ні дивитись – кожному ніколи. Режисер? Його зовсім немає. Всі – режисери, щоб нікого не брали завидки. Звичайно, дурниця, річ неприпустима, але… так робиться.
О, яка вона чудна, ця Соня! Як вона змінилась після… після того розстання за місточком! Вона вилюдніла, форми тіла якось більше округлились, і гострі її дівочі груди просто нахабно стирчать у два боки, рельєфно вирізьблюючись під тонкою тканиною сірої блузки.
Удвох поверталися з школи і, як люди, що колись були дуже близько один до одного, а тепер знову зустрілись, як це завжди буває в таких випадках, перескакували в розмові між собою з одного предмета на другий, поверхово торкались найрізноманітніших питань, обережно минаючи те, що могло б нагадати колишні їхні відносини.
Біля хвіртки чистенького будиночка під черепицею вона зупинилась.
– Ну, я дома. Ти, звичайно, зайдеш?
У неї була окрема чистенька, світла кімнатка. Коля сів до столика. Соня дістала з шухлядки невеличкого альбома для листівок і подала йому.
– На, подивися, щоб не було скучно. Я зараз переодягнуся.
Вона вийшла, а Коля поверхово, неуважно став переглядати листівки з краєвидами. Перегорнув останній аркуш і спинився. Його увагу притягла якась листівка, що була окремо загорнута в синій лопотливий папір. Обережно взяв і розгорнув. На листівці – худорляве, похмуре, з тонкими рисами обличчя.
«Гетьман Іван Мазепа (1644 – 1854)» – прочитав підпис. А збоку хтось чітко прямими літерами написав зеленим атраментом: «Сонічко! Так, як він думав про Україну, так я думаю про тебе, зоре моя!»
Загорнув листівку в папір, поклав на місце і закрив альбом.
«Її кохають, – подумав. – А вона?»
Ввійшла Соня. На ній уже нова червона блузка, а волосся, здалося Колі, трохи завито в кілечки. Вона на мить зупинилась на порозі і, як колись, погладила його зпід пухнастих вій темним оксамитом очей.
– Набридло чекати? Ні? То чому в тебе зараз такий кислий вигляд?
Коля не встиг відповісти, бо в двері хтось твердо настирливо постукав.
– Ввійдіть! – крикнула Соня.
Колі здалося, що вид її раптом потемнів і вона з досадою пересмикнула плечима.
Той, що ввійшов, був низенький, чисто виголений і сутулий, в окулярах, мав на вигляд років за тридцять. Ходив він якось чудно, мішкувато, ніби боком, як півень до курки. Але був швидкий, метушливий, з хитрими карими очима.
Перше враження від нього було таке, що полайся з ним, стань у ворожі до нього стосунки, і ця людина піде на мерзотніші, найпаскудніші вчинки, аби якомога дошкульніше шпигонути свого ворога, доконати його.
– Пробачте, я, може, буду заважати вам? – спинився він посеред кімнати, і вся його мішкувата сутула постать відбивала повну готовність негайно ж виступити за поріг – треба тільки кивнути до нього про це головою.
– Знайомтесь, – процідила Соня, – це мій гарний знайомий – товариш Шпак, а це – вчитель із міста, поет Кряк.
Коля і Кряк якось хапливо ткнули один одному руки і мовчки сіли в різних кутках кімнати. Прикра мовчанка тривала тільки якийсь момент. Соня вдалася з запитанням до Кряка:
– Ну, Володимире Дмитровичу, як ваша поема?
Він з досадою махнув рукою.
– Ат, у який це ви мене раз уже питаєте про це? Закінчу – тоді принесу й прочитаю сам.
– А можна спитати, – поцікавився Коля, – в яких ви журналах друкуєтесь?
– Зараз ні в яких. Раніше колись один час друкувався в «Рідному краї». Тепер таких віршів не друкують.
Він зробив натиснення на «тепер».
– У товариша Кряка особливі, оригінальні речі, що завжди висловлюють його досить оригінальні особисті думки, – швидко втрутилася з якоюсь іронічною усмішкою Соня.
Раптом Коля відчув, що йому щось мулить. Він підняв очі на Кряка і мимоволі одвернувся. Із Крякових очей простяглись тонкі колючі дротинки, що, здавалося, впивались у самісіньке тіло і пронизували Колю своїми отруйними гострячками. Здавалося, що Кряк пильно, старанно вивчав свого нового знайомого.
– Ви, значить, червоноармієць? – нарешті запитав він. – Не набридло ще в армії?
Коля відповів, що звик до свого армійського життя і що воно йому ще не набридло.
– А можна знати, – запитав Кряк, – як у вас зараз в армії: є українські частини? Тільки справжні українські, що й команда там українською мовою?
Коля глянув на Соню і швидше відчув, ніж зрозумів, що ця розмова її чомусь дратує.
«Що з нею? – подумав він. – Невже їй досадно, що цей йолоп сидить тут і заважає обом поговорити… про віщо?»
Кряк несподівано підвів до стелі очі і з пафосом продекламував:
«Українське військо, мов з могили встало, вдарило у бубни, в сурмоньки заграло…»
– Що, на коника свого сіли, Володимире Дмитровичу? – іронічно глянула на нього Соня.
– Олесь – ось хто справжній великий національний поет! – вигукнув Кряк. – Назвіть мені хоч одного такого з радянських, що дорівнював би йому своїм талантом?
– А хіба немає в нас гарних пролетарських поетів? – запитав Коля.
Кряк скептично, зневажливо скривився:
– Пролетарських поетів? Може, скажете ще – пролетарської літератури? Хіба є зараз українська література, література Панаса Мирного, НечуяЛевицького, Марка Вовчка?
– А чому? – спробував Коля висловити свою думку. – От я читав декого…
– Читали? – перебив Кряк. – Та хіба ж то література, голубе? То не література, а літорганізації, бо літератури радянської, чи то пак пролетарської української, не було й нема. Не лідерів нам літературних треба, – замахав він руками, – хай подавляться і ті, що перед ведуть, і ті, що зад, і ті, що пишуть про це, – нам літератури треба, голубчики, справжньої літератури, письменників треба путніх!
– Я от я читав, – знову почав Коля, – що наші пролетарські письменники…
– Пролетарські? – знову перехопив Кряк. – То ж то бо й є, що в нас тепер таке повелося, що, коли нема чого сказати про твір, кажуть про пролетарське походження його автора. От у чім лихо! Бездарність і халтуристику всяку ваші лакизикритики ховають під машкару пролетарського світогляду. Читайте, мовляв! «Он хоть немного и дерет, зато уж в рот хмельного не берет». Так виходить, чи ні?
Хвилину посиділи мовчки. Кряк обводив присутніх очима, ніби хотів занотувати, яке враження на них справили його слова. І враз знову розчервонівся і знову замахав рукою.
– Он Соня Євдокимівна вважає мене за шовініста, із «щирих», мовляв, а який я шовініст? Просто – українець, і навіть сам пролетарського походження.
– Та невже? – посміхнулась Соня. – А батько – автокефальний піп?
– Піп, що там – піп! Ви слухайте: мати моя у молодості наймичкою була в пана, дід мій по батькові сторожем служив при церкві, а дід по матері…
– Хахаха! – не витримала Соня. – «Пошла писать губерния!» Аж до сьомого коліна ввесь рід – пролетарів від станка, правда?
«Чого він прийшов?» – думав тим часом Коля. І враз ніби щось стукнуло його в лоба. Він пригадав напис на листівці з Мазепою, що її він знайшов у альбомі. І зразу стало ясно, що писав це Кряк, не хто інший.
Кряк увесь вечір був дуже чимсь незадоволений. Він, певно, ховав це своє незадоволення, маскував його недоладним вимахуванням руки, зайвою метушливістю й патетикою своїх промов, але навіть Коля підмітив, що цей «пролетарій від станка» почувається чомусь не в своїй тарілці. Незабаром він розпрощався й пішов.
Соня поволі спокійно підійшла до вікна й розчинила його. В кімнату полилась тепла ніч і пахощі матіоли.
– Знаєш що? – звернулась вона до Колі. – Ходімо в садок. Надворі чудова ніч.
Він охоче згодився. Перейшли подвір'ям, стукнула хвіртка.
Сад був мовчазний і темний, повний неясних невловимих шелехів і високої некошеної трави. Десь високовисоко над ним блукали дрібні, як зернята, тьмяні зірки і сіяли молочну мутну павутину.
– Сядьмо тут, – запропонувала Соня і м'яко опустилась на траву під присадкуватим крислатим деревом. Коля сів поруч. Його опанував якийсь спокійний, безмежно спокійний, утомний настрій. Не хотілось ні говорити, ні думати. Він одкинувся трохи назад і ліг боком, підмостивши під голову лікоть.
– Соню, ти почуваєш, яка ніч?.. – промовив і раптом змовк. Свій голос видався йому якимсь чужим, незнайомим – такий він був і тривожний, і ніжний, і таємне прохання задзвеніло в нім соромливою стриманою радістю, передчуттям якогось солодкогосолодкого болю, невимовного щастя.
Соня ніби не чула його. Вона, здавалось, уперто думала про щось своє. Зірвала стеблинку, перекусила її і тоді тихо, вдумливо сказала:
– Знаєш, я часто думаю про… про наше останнє прощання з тобою… пам’ятаєш?
Коля раптом відчув, що густо почервонів. Але згадав, що в темряві однаково цього не можна помітити, і трохи заспокоївся. Він яскраво пригадав ту хвилину, про яку зараз казала Соня. А вона тихо продовжувала.
– І от, я часто думаю, який ти серйозний, витриманий хлопець. Ти не можеш уявити, як це мене тоді здивувало, ну, і… образило, звичайно.
Коля мовчав. У нього зараз виникла внутрішня душевна боротьба: з одного боку, було приємно, що ця дівчина такої думки про його характер, а з другого – він згадав, як побіг тоді доганяти її, як добіг до місточка, яка досада й туга душила його. Значить, він тоді не витримав до кінця, і перемога всетаки лишилась за нею. І раптом виникло ще й третє почуття – почуття ображеного самолюбства. Чи не насміхається, бува, над ним у душі ця дівчина, чи не вважає його за ганчірку, за кастрованого зайця?
Він підвівся на лікті і уважно, сторожко подивився на її постать. Ось вона, така близька, така округла, неясна. Ось вона – вдвох із ним на траві, а навколо нічний сад, зорі й шелехи. Зробилось боляче від хвилювання, від натиску хороших, безумно ніжних слів. Ні, ця дівчина не може насміхатися, ця дівчина…
Він хутко наблизився до неї і ніжно, з тремтячою ласкою обняв її за плечі.
– Соню, Сонічко, не треба згадувати того… не треба, Сонічко.
Якось його рука діткнулася її теплої шиї і тоді мимоволі, вже без упину, слизнула далі, вниз, погладила шовкову спину, плече…
– Соню, Сонічко, – повторював він, сховавши обличчя у неї на шиї.
Вона зрозуміла і з тихим стогоном жадібно притиснула його до себе.
…Перед світанком, коли по всьому селу кричали когути і з недалекого Бога потягло прохолодою, Коля попрощався з Сонею. Через годину сурма заграла на підйом і догляд коней. Стомлений, але щасливий і радісний, Коля порався коло Європейця. Зза далеких дерев сходило велетенське полум’яне сонце. Весело й дзвінко іржали йому назустріч коло прив’язу коні і брязкали залізними чомбурами.
Того ж дня Коля одержав від Наталі листа, в якому, вона між іншим писала:
«…Любий мій, тепер напишу тобі про те, що трапилося вже давненько, але я тобі не хотіла тоді писати про це, щоб ти не тривожився. Та тепер це мене чомусь мучить, що ти не знаєш. Так от, уявляєш собі, що відомий тобі наш товариш Базилевич зайшов до мене і, уявляєш, кинувся мене обнімати й цілувати. Я розмахнулась і добретаки дала йому за це ляпаса. З того часу про його – ні слуху, ні духу. Перестав навіть ходити чомусь на ячейку…»
…Ввечері, перед самим від’їздом, Коля забіг до Соні попрощатись. Назустріч йому вийшла широкозада тітка, певне, Сонина мати.
– Соні немає, – сказала вона, – поїхала зі своїм нареченим до міста.
– З нареченим? З яким нареченим? – запитав Коля, почуваючи раптом, що його коліна дрібно затанцювали.
– А з Володимиром Дмитровичем, з Кряком.
Коля відчув себе таким маленьким і приниженим. Але раптом щось спалахує йому в зіницях. Він робить крок уперед і твердо, спокійно питає:
– А можна мені лишити їй записочку?
І ось він знову в затишній Сониній кімнатці. Нічого не змінилося за добу. Столик із шухлядкою, невеличке люстро на стіні. Он на тому стільці сидів Кряк…
Коля швидко водить олівцем по папері, і звідти стрибають на нього горбаті сполохані літери. Підняв очі: на порозі стоїть та ж сама товстозада тітка.
«Такою, мабуть, буде років через п’ятнадцять і Соня», – мигтить у нього думка. Швидко написав:
«Соню, наш ескадрон зараз виїздить, заходив попрощатись і не застав тебе вдома. Довідався, що ти поїхала до міста зі своїм нареченим. Щасти тобі доля! До речі – випадково прочитав на листівці з Мазепою відомий тобі надпис про Україну. Взагалі я чудово розумію твого нареченого і ніяк не можу зрозуміти тебе. Так, не можу. Цьому правда. Прощай! Ще раз – щасти тобі, доля! Прощай.
Коля».
Підкреслив скрізь слово «наречений», згорнув записку і віддав тітці.
Надворі вже йшла метушня. Червоноармійці хапливо виводили коні, нашвидку сідлали їх і скакали до збірного пункту. Услід їм крутилась стовпом курява, гавкали собаки і бігла цікава білоголова дітвора.
Приміщення штабу ескадрону було невеличке, всього одна кімната, наскрізь прокопчена тютюновим димом.
Командир ескадрону тарабанив пальцями по столі і, здавалося, щось уперто, настирливо обмірковував. Комчоти також мовчки обіперся на стілець і неуважно пускав кілечками дим із цигарки під стелю. Нарешті комескадрону зробив різкий рух і глянув на Колю.
– Ви – товариш Шпак?
– Так, товаришу командире, – промовив Коля і витягнувся струнко.
– Так от, товаришу Шпак, – командир глянув на комчоти, – до нас в ескадрон прийшов із штадиву наказ виділити когось із червоноармійців до Nської конвойної команди.
Коля почув назву свого рідного міста, і йому тихо йокнуло серце.
– Ви, товаришу Шпак, – продовжував командир, – приїхали сюди, здається, з N?
– Так точно, товаришу командире.
– Так от, ми вирішили перевести до Nської конвойної команди саме вас. Тим паче, що через якихось кілька місяців ви однаково демобілізуєтесь і однаково їдете до N. Ви не заперечуєте? – посміхнувся командир.
– Я дуже вам дякую, товаришу командире, – промовив Коля.
Комчоти кинув недопалок і сказав:
– Значить, товаришу Шпак, можете йти й зараз же готуйтесь до подорожі. Завтра ранком мусите вже виїхати. Документи вам заготовляють.
Коля не пам'ятає, як він вийшов із штабу. Серце його тремтіло з великої бурхливої радості…
– До N, до N! Наталя, Наталинко моя! – шепотів він у якомусь захваті. – Наталочко, люба, кохана!
Нараз він глибоко втягнув у себе повітря, і вся радість хвилею збігла кудись далекодалеко. Він пригадав останній лист Наталин, де вона писала йому про Базилевича. Зробилось ураз тоскно й порожньо. Ніби камінь якийсь навалився на груди і давив, давив…
