Текст книги "Золотий павучок"
Автор книги: Олесь Донченко
сообщить о нарушении
Текущая страница: 4 (всего у книги 6 страниц)
Він похмуро мовчав. Вона ще міцніше притиснулась до нього.
– Та ну ж бо, розборюкайся, тихесенький! Не сердься, інакше ж не можна, розумієш? Я ж тепер сама мушу собі заробляти – Федоська вже нічого не допомагає, ще сам із мене тягне на горілку.
І раптом, щось пригадавши, вона знову кинулась:
– Любенький, тихесенький хлопчику! Так ти мене дуже любиш? Під кулю пішов, щоб викинути того кобеля. Чубатенький ти мій!
Слово «чубатенький» Зізі вимовляла тільки в моменти найбільшого збудження пристрасті, і тому воно завжди кидало Базилевича в обійми солодкої пропасниці, вмить розливало гарячі хвилі по всьому тілі.
Він якось важко, глибоко зітхнув, ніби притамувавши глухий зойк. Враз випростався і схопив Зізі за стан. Йому здалося, що він знову робиться непритомний і падає стрімголов кудись глибокоглибоко вниз, у прірву, де немає дна.
Коли Базилевич вийшов сьогодні від Зізі, надворі вже давно стояла місячна прозора ніч. Він вийшов за ворота й поволі пішов тихою вулицею. Похмурі паркани схилялись до нього, і Базилевич чув за ними подих старих черешень, що знову з весною народжувались до життя й тихо гули своїми набухлими бруньками.
Швидко й нечутно, немов чорний м'який кажан, виринуло зза рогу авто. Трохи не доїжджаючи до будинку, де жила Зізі, авто зупинилось. З нього вилізла неясна сіра постать.
Базилевич якось напівсвідомо притулився до високого паркану й слідкував. Шофер запалив цигарку, а сіра постать швидко попрямувала до хвіртки й зникла за нею.
– До Зізі. Знову якийсь «гість», – болісно подумав Базилевич і хутко, майже бігцем, подався далі.
VII
Минув тиждень. Нічне авто знову нагадало про себе. Це було так.
Базилевич поспішав до знайомого будиночка № 22 і в вечірньому присмерку побачив вогник папіроси й якусь темну масу. Це було авто. Шофер палив цигарку і тихо висвистував якогось веселого мотивчика.
«Те саме, що й тоді, чи вже інше?» – подумав Базилевич і майже інстинктивно вгадав, що авто йому знайоме.
Він прискорив крок, відчинив високу хвіртку й перейшов через двір. Зійшов на ґанок і тихо, безгучно поторгав перші двері. Вони були незаперті. Ступив у сінці і завмер. У передпокої гудів чийсь приємний баритон, йому щось відповідала Зізі. В ту саму хвилину двері до сіней відчинились, і на освітленому порозі чітко вирізьбилась висока чоловіча постать.
Базилевич притиснувся в куток за дверима й затаїв подих. Високий мужчина ступив через поріг і вийшов на ґанок. За ним війнула широка сукня Зізі.
– Але ж ви добре знаєте цього хлопчину? – лоскотав вуха своїм баритоном голос незнайомого.
– Я ручусь за нього, Нон. Він – наш, – відповіла Зізі.
– Але ж він, ви казали, комсомолець?
– Липа, – знову відповів притишений Зізін голос. – Я добре знаю, який він комсомолець.
– Тоді, значить, спробуйте. Але пам’ятайте: головна умова – обережність…
Вони спустилися з ґанку, голоси їхні стихли. Базилевич тихо відчинив двері і пройшов просто до Зізіної кімнати.
В кімнаті стовпами стояв синій пахучий дим від цигарок. Пахло одеколоном і ще чимсь ніжним, ледве вловимим. Базилевич просто з ногами ліг на Зізіне ліжко.
«Чорти його батька знають, – міркував він над значенням тих слів, що їх тількино підслухав. – Певне, що балакали про мене. Але ж у чім річ?»
Він із нетерплячкою чекав повернення Зізі. Через дві хвилини вона за звичкою буревієм влетіла до кімнати і ледве не зачепила люстра. Вона з надзвичайним здивуванням втупила в нього свої очі і, здається, ніби застигла на мить від несподіванки.
– Тихесенький прийшов? Як ти зміг так непомітно пройти?
Він рвучко встав.
– Кого ти проводила?
Йому здалося, що вона трохи зніяковіла, але тільки на мить. Зразу ж оволоділа собою.
– А ти, виходить, усе бачив? Може, ти тут під ліжком лежав у мене, тихесенький?
– Не жартуй, Зізі, – з нетерплячкою сіпнувся він. – Хто він такий?
– А тебе це дуже цікавить? – загойдала вона очима. – Ну, знай, що це мій наречений.
– Ну, наречений?.. – непевно протяг Базилевич.
– А ти що, не віриш, тихесенький? І не вір, не треба. Брешу я. Звичайний «гість», тільки…
Базилевич кинувся:
– Тільки що?..
– Тільки… найбільше він мені подобається. Люблю – справжній мужчина, краса! Хе!..
Він здригнувся від болю й хвилювання, що стиснуло серце в одну невеличку грудку. А вона сласно зігнулася й ніби в утомі потяглася всім тілом, її золоте волосся мінилось, палахкотіло полум'ям.
– І знаєш, Волінько, я з нього навіть грошей не беру. Ми, знаєш, не з усіх беремо.
Базилевич скипів, але погасив у собі своє поривання й холодно, стримано підвівся.
– Я, Зізі, не втручаюсь до твоїх фінансових справ, і це цілком твоє діло, чи береш ти з нього гроші, чи ні, але… що це за такі таємні слова про хлопчинукомсомольця, які я тількино чув у сінях від твого гостя чи… нареченого?
Тепер він виразно побачив замішання на її обличчі. Вона якось зіщулилась, зненацька стихла, і, мабуть, під її черепною покришкою в цей момент завихрилась ціла зграя думок.
– Не розумію, Волько, твого підозріння. Воно мене дуже дивує.
Вона відійшла набік, сперлась об стіл, а тоді неприродно, аж занадто рвучко перейшла через кімнату й міцно сіла на ліжко.
Базилевич добре розумів, що останнє своє речення вона сказала лише для того, щоб виграти час, щоб належним чином сформулювати свою думку й дати відповідь. Він слідкував за нею примруженими щілинками сірих очей і враз злісно скривив виразні, чіткі губи. Ніби відганяючи якусь настирливу думку або зважившись на віщось, рішуче провів рукою по густих чорних кучерях.
– Чого ж ти це забігала, як курка з яйцем? Адже ж ти ручишся за мене? Я ж – «наш»? – вимовив чітко, смакуючи кожне слово.
Вона зрозуміла, що приперта до стіни, – і відступ відрізано. І враз змінила свою тактику. Поволі наблизилась до нього й поклала обидві руки йому на плечі.
– Тихесенький, ти сердишся? – замовкла й пильно вдивлялася в його зіниці.
– Ну? – промовив він, чекаючи, що вона скаже далі. І дивно, він почував, як повільний спокій опановував усією його істотою. Уже не було ні роздратування, ні злоби. Дві жіночі руки на плечах лежали так м’яко й чуло, ніби материні обійми.
– Ну? – повторив він.
Не відриваючи своїх рук від його плечей, вона посадовила його на край ліжка. Сіла поруч.
– Ти мене дуже любиш? – запитала.
– Ти знаєш про це сама.
– А хочеш, щоб я… ну, як це кажуть… зробилася чесною? Розумієш? І щоб була тільки твоєю, тільки твоєю?
Примружилась, хитнула головою:
– Ну і, звичайно, ніякі «гості» тоді й на поріг сюди не ступлять…
Він ураз схвилювався і схопився за її слова.
– Гості? Гості, кажеш? – і зненацька засміявся тихим смутним смішком.
– Чому ти, Волю?
Він перестав сміятись, підвів голову й гостро глянув на неї.
– Я не знаю, навіщо ти це кажеш. Адже ж ти сама колись казала, що не можеш кинути цього. Ти просто морочиш мені голову. Я тебе питаю про зовсім інше.
Вона спинила його:
– Тсс… стривай! Зараз буде про все. Так от, що ти скажеш, коли з сьогоднішнього дня жоден «гість» не переступить цього порога?
– Годі… брехати!.. – промовив він, а десь глибокоглибоко й несподівано заворушилося щось велике й радісне.
– Ні, я не брешу, Волінько. Це моє тверде й останнє слово. Маєш.
Він рвучко схопився з місця, став перед нею навколішки, пильно вдивлявся в очі, в найдрібніші, такі знайомі до болю риси її обличчя.
– Зізі, що ти? Так це – правда? Зізі?
Обличчя її спокійне, як мармур, жодна рисочка не ворухнеться.
– Правда!
– Правда? Ти кажеш – правда?
Він радісно, схвильовано забігав по кімнаті. Почував, що груди вщерть налляті великим несподіваним щастям.
Вона сиділа на ліжку й тихо посміхалась, слідкуючи за ним очима.
Нараз він щось пригадав і круто спинився перед нею.
Вона попередила його запитання:
– Що, не забув? Про «наш»?
– Так, про це. Ти мені й досі не сказала.
– Ну, слухай, – ти ж таки справді наш, Волько?
Він, не розуміючи, подивився на неї.
– Чий це «наш»?
– Ну, як тобі сказати?.. Ти ж не їхній… не справжній комуніст?
– Я – не комуніст. Я – комсомолець.
– І не комсомолець ти. Хіба комсомольці бувають «котами»[4]4
Кот (жарг.) – сутенер, бахур.
[Закрыть]? – посміхнулась тихо, лагідно.
– Що? – вражено кинувся до неї.
Зізі так само, ніби стомлено, посміхнулась:
– Ну, звичайно, «кот». А ти хіба не знав, хто ти?
Він зрозумів, що вона каже правду. Так, він дійсно коханок повії, живе з нею.
– Ну, так от… котику, – казала вона далі. – Ти їхній тільки так… для одводу очей, а душа в тебе наша. Правду я кажу, Волінько?
Він мовчки, не відповідаючи, знову почав ходити по кімнаті.
– Тепер слухай, Волінько. Отой самий дядя, про якого ти питаєшся (не забувай, що він мені, як янгол, до вподоби) пропонує мені багато, багато грошей і… всього тільки за одну дрібничку. Я знаю, Волю, що ти мене кохаєш, і знаю, що ти дістанеш для мене ті гроші.
Вона зупинилась і, певне, обмірковувала свої слова. А тим часом зпід напівзакритих вій уважно стежила за тим, як впливає на Базилевича ця розмова.
Він важко сів поруч неї.
– Я не знаю, про яку ти дрібничку кажеш, – вимовив хрипло й вимушено і неприродно шарпнув рукою по своєму довгому волоссі.
– О, Волінько, не турбуйся. Дійсно – дрібниця. Дуже незначні відомості про… про Nський військовий городок.
– Значить… значить, бути шпигуном? – прошепотів він глухо і перервливо і міцно стиснув холодне залізне бильце ліжка.
Дні летіли за днями, і з кожним днем напруженостримане становище, що утворилось між Ніною й Базилевичем, ставало дедалі нестерпніше.
Ніна за цей час схудла й потемніла на виду. Характер її різко змінився, вона стала цілком замкнена в собі і могла цілими годинами дивитися в книжку, не розуміючи жодного слова.
Були такі хвилини, що страшна туга душила її, їй хотілось тоді ридати, битись головою об підлогу, кричати всім про свою пекучу образу.
В такі хвилини вона з залізною силою здавлювала скроні руками й глибоко заривала обличчя в подушки. Але перемагала себе, не плакала й не кричала – тільки очі їй робились тоді червоні й хворобливо світились сухим металевим блиском.
Розв'язка швидко наближалась. І наступила вона саме тоді, коли обоє її найменше чекали.
Цілий день сьогодні Базилевич був особливо якийсь нервовий і дражливий. Була неділя, і тому на посаду він не ходив. Ніна непомітно пильно стежила за чоловіком і намагалась розгадати, що саме сьогодні його так дратує.
Над вечір розчинили в кватирі вікна. Був кінець квітня і пізній вечір. Угорі хлюпало мільйонами зір безмежне синє шатро, і золотим туманним мигтінням простягся кудись у невідоме тривожний Чумацький Шлях. Унизу м'яко, як великий і спокійний звір, стихав шум кам'яного міста і десь, зовсім близько, мабуть, біля воріт, пілікала, як синиця, гармоніка.
Базилевич мовчки пив чай. Ніна раптом чомусь одсунула свою склянку і підійшла до вікна. Тоді він нараз схопився і з усієї сили вдарив кулаком по столу. З його горла вилетіли хрипкі звуки, повні дикої, нелюдської зненависті:
– Чому ти покинула свій чай? Щоб не бачити мого обличчя, зробити вигляд, що нічого не помічаєш? Так? Я до тебе звертаюсь, одоробло!
Ніна, похитнувшись, важко обіперлася правою рукою на лутку, а лівою міцно стиснула чоло. Вона зрозуміла, що прийшла розв’язка.
Увесь блідий і тремтячий від злості, що душила його, він раптом схопився зза стола й підбіг до неї.
– Чому ти мовчиш? – стискав він кулаки. – Про віщо думаєш? Про піаніно?
Він і сам не знав, навіщо згадав тут піаніно, але вже не міг стриматись. Вона, ніби захищаючись від ударів, затулила обличчя руками і раптом болісно, тужно закричала:
– Знаю!.. До потаскухи якоїсь унадився? Мучитель! Знаю! Пропало життя, пропало!
Ридала бурхливо й нестримно.
Все вийшло несподівано, гидко, швидко, як блискавка.
Швидко хапала з комоду, з шафи свої речі, складала в корзину, в’язала великі клунки. Вона вже давно вирішила, що «в разі чогонебудь» негайно забирає речі і їде до своєї матері.
Через півгодини заторохтів візник, і вона поїхала.
Великими лункими кроками ходив Базилевич по порожніх кімнатах.
– Як усе це негарно вийшло, безглуздо! – шепотів він. – Невже не можна було інакше, якось без цієї дикої сцени?..
За віщось зачепилася нога. Він нагнувся й підняв стару Нінину блузку, яку вона часто вдягала, коли ще була студенткою вузу, в далекі часи їхньої першої зустрічі. Підняв, подивився й обережно положив на стіл. Тепер тільки він відчув, яка мертвотна тиша панує в кватирі.
Він став і прислухається: тиша… Відчинена шафа, шухлядки з комоду витягнені, жужмом змішана білизна. Десь унизу за вікном стихає місто, а тут напружена, нашорошена тиша. Десь писнула миша – ні, тільки здалося. Самітна, забута книжка на канапці сама перегорнула сторінки. Ніби від дотику чиєїсь невідомої руки, сама дзенькнула склянка на столі. Хтось небачений, тихенько дмухнув ззаду на волосся. Шаркнув черевик під ліжком у порожній сусідній кімнаті. Тиша…
І раптом незрозумілий ляк охопив Базилевича. Поводячи навколо себе очима, озираючись, він вискочив із кімнати. Тремтячою рукою запер двері. Жалібно дзенькнув ключ у замковій щілині і стих.
Узяв візника й назвав йому провулок Радості й перемоги.
А в Зізі в цей час уже сидів «чиновничок», і обоє вони давно вже чекали на Базилевича.
VIII
Чиновничок (так його охрестив Базилевич) мав мертвосіре, аж синювате обличчя. Округле кепі з лисніючим верхом було низько насунуте на самісінькі очі, які цікаво, мов мишенята, ввесь час бігали й винюхували зпід ріденьких рудуватих брів. Ніс – ніби горбатий дзьоб шуліки, або ні, краще – дурного, але вченого папуги. Під ним рудуваті підстрижені вуса. А губи – губів не було, було дві стулені печериці.
Чиновничок часто забігав наперед, ніби для того, щоб зазирнути Базилевичу в обличчя, і, розмахуючи руками, чітко дріботів каблучками чобітків далі. Низенький і опецькуватий, він, здавалося, безперестанку витанцьовував якусь мудру чечітку. Важко було відразу вгадати, скільки йому років, – певно, за п'ятдесят.
– Чи далеко ще? – питав Базилевич.
– Ні, ні, ні, – вимахував руками чиновничок. – Що, нетерплячеться? Хіхіхі, встигнемо, не на пожежу. Ху, прости Господи, яка спека!
Дістав клітчасту хусточку і витирав мокрого лоба.
– Я, знаєте, в чоботях. І зиму так, і літо. Воно в чоботях, знаєте, якось те… безпечніше, твердіше, хіхі… Що, нетерплячеться? – знову забігав наперед і зазирав у обличчя.
Від його дрібної чечітки, від очей, що трусились і метушились, як злякані мишенята, від цього дурного безглуздого слова «нетерплячеться» робилось Базилевичеві до отрути нудно.
– Чи скоро вже? – думав. Ішов і тихо, про себе, повторював: «Господи, Господи, куди я йду?..» – і тоді знову: «Господи, Господи…»
Потім схаменувся, що в Господа він не вірить, і що Господь тут ні до чого, і сердито сплюнув на тротуар.
– От, чортяка, пече як! – сказав уже вголос. – Чи ми дійдемо коли, чи ні?
Чиновничок забіг наперед.
– Та воно, знаєте, можна б і трамваєм, та, знаєте, хіхі… як кажуть, свистить, мов у димарі, – показав він на кишеню.
– Я заплачу, – сказав Базилевич.
У вагоні трамвая було нестерпуче душно, і набиті, як оселедці, люди, розкривали роти, ніби кури в спеку, ловили кожний струмочок рухомого повітря. Базилевич ненароком наступив на ногу якійсь товстій купчисі. Та сикнула, зиркнула, ніби жало всадила, на портфель.
– Краснії дворяни, порфельчиками помахують, – почув Базилевич її голос. – Не роблять нічого, гроші дурно одержують, а мій муж і досі безробітний… Сволочі!..
Знову йшли, і знову чиновничок дрібно витанцьовував каблучками чечітку.
– Дядінька, дай копієчку! Єйбогу, голодний, дядінька, – вчепився збоку до нього замурзаний, чорний, мов трубочист, безпритульний.
– Холера б вас видушила, голозадих! – відповів «дядінька». – Геть з дороги, вуха одірву, проклятому!
Хлопчик бликнув білками очей і зник.
– От, маєте, розвели отаке паскудство, таку гидоту, – ні пройти, ні проїхати, повірите, з будинків тікають прокляті цуценята, – танцював і вимахував руками. – А я думаю так, нічогісінько з них путящого не буде все д'но. А врятуватися від них можна, хіхі… Викопати, знаєте, колодязь – широкий такий, глибоченний, зібрати усіх їх, голозадих, і набити ними до верху. Хіхі… А зверху земелькою притрусити… Га?..
Базилевич уявив і здригнувся. Йому зробилось моторошно. А чиновничок уже розгортає нового проекта, і в куточках його губів зібралися, мов у скаженої собаки, дві білі лискучі цяточки слини.
– А то можна, знаєте, так: зібрати їх з усього міста, ніби на свято яке, на столи ласощів усяких, знаєте, навалити. А в ласощі ті, хіхі, стрихнінчику…
І враз він зупинився й хапливо поліз до кишені. Зупинився здивовано й Базилевич. Чиновничок мурмотів:
– Не думайте, що я не подам старцеві, не думайте. Старець – свята людина, це не цуценя обскублене. Ходімте на той бік, бачте, он сидить біля порога, – вказав на протилежний тротуар. – Від власних, можна сказати, синів постраждав, вигнали його на вулицю. І я теж від синів. Однакове горе, знаєте…
Перейшли на другий бік вулиці. Чиновничок подав жебракові три копійки й дрібно, уривчасто перехрестився.
– Швидше пошукай здачі… дві копійки…
Одержавши здачу, так само хапливо перехрестився, забіг наперед і зашепотів:
– У мене теж, знаєте, від синів… Нещастя. Старшого!.. В двадцятому ще році… не помирився щось із «ними» – розстріляли, а меншенький, сукин син, сам тепер большаком. Партєйний. Ну, звичайно, прокляв його, і де він зараз – не знаю. Та й знати не хочу, а ось і той… прийшли вже.
Базилевич побачив на воротях велику червонозелену вивіску:
«Лагодіння обув'я та швачка нового. Чоботарний майстер І. І. Кузнецов».
– Це сусіда мій, швець. А зараз будуть і мої хороми, – побіг уперед чиновничок.
Підіймались рипучими «чорними» східцями. Темно, хоч око виколи. Чиновничок веде перед і чутно, як він на поворотах попереджає:
– Тут обережненько, не вкаляйтеся!
І враз Базилевич зупинився, тамуючи переляк. Просто перед ним зацвіло в темряві двоє округлих блискучозелених очей. Щось волохате й м'яке кинулось йому під ноги й зникло.
– Кішка! – нарешті догадався він і сплюнув. – Тьху, будь ти неладна!
Чиновничок відчинив нагорі якісь двері, і, нарешті, полилося звідти бліде жовте світло.
– Пожалуйте, – запрошував він.
У тутаки хвилину Базилевич почув якісь непевні, тривожні звуки, ніби хтось розмірено вдаряв у тисячу різних склянок, у кожну по черзі. Іноді з загального хаосу звуків виривався один якийсь співучий і високий, він швидко перекочувався через усю гаму і нараз, як склянка, розбившися на тисячу скалочок, стихав.
Через хвилину Базилевич був у високій просторій кімнаті. Скрізь, де тільки можна було почепити, висіли клітки з найрізноманітнішими птахами. Походження непевних звуків виявлено. В кімнаті коливалась весела гама від цвірінькання, дзьобання, писку, плескання десятків пташиних крилець.
– Ось, чим не звіринець? Га? – милувався чиновничок. – Подивіться на цього шпака, як він вам здається? Або ось на соловейка. Сіренький, га? А голосок? Голосок треба почути! У нас ввесь рід – за божими пташками ходили, кохалися в них.
Шпак сидів похмурий і нерухомий у кутку клітки, і, здавалося, єдиним бажанням у нього було не бачити цієї кімнати і мучителячиновничка з мишенятамиочима. Соловейко одноманітно, як маятник, стрибав із вищої перекладинки клітки на нижчу, з нижчої на вищу, і так без кінця, ні на мить не змінюючи цього маршруту. Базилевичеві здалося, що ця маленька сіра пташка, як людина, давно вже збожеволіла.
Тут чиновничок заметушився, стукнув себе по лобі.
– Господи, от голова! Простіть, простіть мене!.. Зовсім забув! Знайомтесь, будьте знайомі! Це… мм… громадянин Вульферт, Микола Гаврилович…
У Вульферта був чудовий низький баритон. Цей голос Базилевич відразу ж упізнав і яскраво пригадав собі нічне авто в перевулку Радості й перемоги.
Чиновничок був цілком «своїм» (і таки дійсно чиновничком, мав посаду в конторі якогось видавництва) і ввесь час був присутній при розмові своїх двох гостей. Він поплескував Базилевича по плечу і поблажливо казав:
– Все буде чудово, сміліше тільки… Я, знаєте, теж був колись у дев’ятсот п’ятому соціалдемократом, хіхі!.. Слово честі! А про Леніна нічогісінько тоді не чув. І ніхто не чув. Їйбогу, він тоді й революціонером не був. У сімнадцятому німці його на готовеньке прислали, слово честі!
Його оченята нишпорили й винюхували, руки совались то по скатертині, то по колінах, то залазили до кишень і, раптом вискочивши звідти, знову гасали по столі.
– А все хто? – зазирав він обом у вічі. – Жиди! Все – вони!
Коли Базилевич вийшов від чиновничка й тихо побрів вечірніми душними й електричними вулицями, він яскраво відчував, як пульсує й б'є йому в скроні дзвінкими молоточками кров. На серці тяжіло якесь почуття розгубленості, непоправного лиха й чекання чогось важливого, моторошного й непевного. Хвилинами йому здавалося, що все це він бачить уві сні, ось зараз він протре очі – і щезне важкий кошмар.
– Невже це справді, невже я пішов на «це»? – з тоскною тривогою питав сам себе. І «це», грізне й невмолиме, стояло перед ним, як фатум. Ішов, ніби п'яний, і не помічав, як його штовхали перехожі, як деякі здивовано озирались на його велику, трохи зігнуту постать. Грубий вигук і брудна лайка спинили його.
– Гей, ти, ракло, куди прешся під коня? Повилазило тобі, чи що?
Він ішов вулицею збоку тротуару, і візник ледве не наскочив на нього. Машинально, як сновида, знову звернув на тротуар.
«Чому це так убрані сьогодні вітрини?» – майнуло десь підсвідомо в голові.
Вітрини дійсно були залляті електрикою; скрізь визирали з червоночорних рямок портрети Леніна.
«Ага, – копирсалось десь тоненькою голочкою під черепом, – сьогодні ж свято. Яке?..»
Ішов далі, і враз, як пришитий, зупинився. Могутній тисячний хор дзвінких голосів упав на його й приголомшив своєю несподіваністю, своєю юнацькою жагою життя й боротьби:
«Туди, де сонце сходить,
Рушаймо на борню!..»
Нісся чорний, тривожнорадісний бурхливий потік кудись угору, де загубилось і зіщулилось від електричного сяйва таке далеке й маленьке темносинє, мережане золотими зернятами нічне небо.
«Сміліш вперед! Одкиньмо страх,
І вище наш юнацький стяг,
Бо молода ми гвардія
Робочих та селян!..»[5]5
Рядки з популярної радянської пісні «Молода гвардія» на музику тірольського гімну. Російський переклад «Вперед, заре навстречу…» належить Олександру Безименському.
[Закрыть]
Струнко йшли чорні колони, і, здавалося, вкупі з ними крицево співав дзвоном велетенських кроків старий камінний брук. Кривавими, зловіснобуйними блисками метлялись крила чадних смолоскипів і, здавалося, кипів навколо чорний, велетенський чавун.
Базилевич, як кам'яний монумент, стояв на краю тротуару і враз тихо ахнув і повільно ступив назад.
«Перше травня! Завтра перше травня!» – чітко й яскраво пригадав він.
Стояв мовчки і мовчки, з якоюсь жадобою, ненаситно дивився на похід. І коли вже нічна демонстрація давно щезла за рогом і вогневим волоссям війнув останній смолоскип, Базилевич тихо рушив далі. Ішов, а в зіницях усе ще стрибали кривавими плямами огні над колонами, і молотками видзвонювала у скронях кров.
Сам не знає, як опинився біля якогось високого паркану. Зупинився, озирнувся і враз упізнав:
– Міський парк, – промовив уголос.
Ураз сплинули згадки, як колись… давно, ах, як це давно було! І він тоді ще був такий молодий, і нічого «цього» тоді не було. Тоді була ще Ніна…
З якою болісною радістю він стояв тепер тут, під цим сірим парканом, і пригадував, пригадував!.. Тоді так само був травень, і так само світив місяць, і пахло в саду високою нічною травою, синім небозводом і шептанням старих берестків.
Пішов ліворуч, зійшов на пригорбок. Звідси можна було зазирнути в парк. Невідоме чуття владно притягло його до паркану. Звів руки, схопився за верх, підтягся. Безгучно і м'яко скочив на той бік. Звідкілясь бризнуло просто в обличчя живою холодною росою.
Пішов алеєю і враз звернув набік у високу росяну траву. Стояв і прислухався, нашорошив вуха, ніби якийсь невиданий лісовий звір.
«Туди, де сонце сходить, рушаймо на борню…» – донеслось звідкілясь далекодалеко, як забута чарівна казка. А може, то вітерець пошамотів верховіттям кленів?
Базилевич, уткнувши в мокру траву гаряче обличчя, невпинно, безгучно… ні, не плакав. Це – не плач, оце давуче моторошне схлипування. Так часом скавучить щеня…
Бродив місяцьсновида по парку, а назустріч із високої срібної трави в солодкій знемозі тяглися до нього сонні розквітлі тюльпани…
