Текст книги "Марк і Цезар у Зеленоводді (2007)"

Автор книги: Ніка Нікалео

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 9 страниц)

Примарний світ Деінде

– Маркусь, солоденький мій! – розкрила обійми бабуся, щойно всі зникли.

– Бабуню, який я щасливий, що ми з тобою тут зустрілися! – і він обійняв її так, як кожен, хто б зустрів останню рідну душу на світі. – До речі, а що ти тут робиш? І чому ти мене не попередила про…

Та Данелліна Абсолютна зупинила благальним рухом руки лавину запитань, що на неї насувалася, і сказала:

– Марчику, і я щаслива, що з тобою все гаразд і ти без особливих пригод опинився в Альфі.

– Та було декілька пригод, – Марк став їй поспіхом переказувати події, які трапилися з ним протягом останнього часу. – Особливо я перелякався ще там, у лісі, коли на мене мало не напали вовки!

– Вовки?! – перепитала бабця. – Справжні?

– Так! Їх було п'ятеро чи шестеро. Той ліс був такий незвичайний і страшний: дуже густий, темний. Я нічого чітко не бачив.

– Розумію. Та це добре, що ти від них утік. Давай що-небудь перекусимо, а за обідом ти мені усе розкажеш докладніше, – запропонувала бабця Дана.

Данелліна Абсолютна взяла Марка, як колись у дитинстві, за руку і повела його до стіни позаду свого трону. Дорогою вона ледь торкнулася спинки крісла лівою рукою, і стіна зникла.

Вони увійшли до чогось схожого на патіо. Такого собі італійського дворика-саду, де росли чудові, але не відомі Маркові рослини, співали пташки і літали різнобарвні метелики. Під невеличким пухнастим ультрамариновим кущем розмістився круглий дерев'яний стіл, уставлений наїдками. Від надзвичайно апетитних ароматів у Марка потекла слина і зрадницьки забурчало у животі. Він знітився.

– Сідай швидше, мій онученько! Бідна дитина, голодна! – бабуся за звичкою похитала головою.

– Ти знаєш, ба, я був такий здивований, коли побачив Ілларіусові крила! Я подумав, що, стрибнувши у яму в лісовій печері, потрапив у рай, де крилатий хлопець – ангел, – розпочав ділитися враженнями Маркус.

Бабуся розсміялася і поклала йому на тарілку шматочок якоїсь пахучої і неймовірно апетитної страви.

– Але ще більше я здивувався, коли прилетів до Альфи, – продовжував він з повним ротом. – До речі, фантастичне місто! Коли крила кудись позникали, Ілля став схожим на звичайного хлопця. А потім я бачив, як люди…

Він захоплено розповідав, а Данелліна Абсолютна милувалася наївним хлопчиком, який ще вчора необачно спікся на сонці, а сьогодні має перевтілитися у мудрого воїна.

Раптом він замовк і, ніби до чогось придивляючись позаду бабусі, впевнено зауважив:

– Мені здається, що тут хтось є.

Данелліна чимало здивувалася і повернулася у кріслі.

За мить у повітрі матеріалізувалася постать суворого старця. Бабуня задоволено глянула на онука і подумала, що його дар починає розкриватися, як квітка, пересаджена у родючий ґрунт.

– Вельмишановна Данелліно Абсолютна! – схилився перед нею старий. – Прошу вибачити мені моє вторгнення, але я змушений повідомити, що на руїнах Старої Бети з'явилося численне військо Аріхандруса.

– Отже, теберди знову на нас наступають! – вона рвучко встала і пішла углиб саду.

За нею поплентався і старійшина. Вони зникли поміж рослин.

Опинившись на самоті, Марк швиденько став доїдати те, що у нього лежало на тарілці. Та враз перед його очима все попливло, і у свідомості виникло якесь видіння-спогад: він – немовлятко, лежить у люльці. Над ним схилилася мама. Вона посміхається і хоче взяти його на руки, та її кличе чийсь низький чоловічий голос, і вона іде. Щойно рипнули, зачиняючись, двері, довкола його колиски з'явилися химерні темно-фіолетові істоти, вони сновигали над ним, розглядаючи його і щось шепотіли. Він перелякано почав схлипувати. «Маркусь» – звідкись долинув той самий чоловічий голос… І істоти зникли.

– Маркусь, – кликала бабця. – Маркусе, ти мене чуєш?

Видіння розчинилося остаточно.

– Так, так! Іду! – він підвів очі і зрозумів, що за мить, яку було проведено у маренні, все змінилося.

Він сидів на червоному пустельному камені на краю каньйону. Віяв сухий вітер. Довкола простиралися голі скелясті пейзажі. «Нагадує фільми про ковбойську Америку», – подумав Марк.

– Маркусе, підійди до нас! – знову покликала Данелліна.

Бабця і старійшина сиділи у недоречній для цього пейзажу альтанці і щось обговорювали. Марк побіг до них, здіймаючи за собою куряву. Але коли він піднявся мармуровими сходинками усередину, довкола з'явилася інша реальність. Маркові стало незатишно і навіть лячно від таких різких змін.

Тепер навкруги шуміли водоспади, цвіли квіти, зеленіли ліси, звідки долунали голоси різних тварин, у небі літали дуже великі кольорові птахи, не відомі земній науці.

– Данелліно, мудра Хранителько! Якщо таке Ваше рішення, – почув продовження розмови Марк, – нам необхідно негайно переміститися до Старої Омеги. А… – помітивши появу Маркуса, старійшина запропонував: – Чи не вважаєте ви за правильне взяти з нами Дитя Зеленоводдя?

Бабуся з тривожним подивом ковзнула по обличчю цього наполегливого старого і на якусь мить замислилася.

– Я думаю, що розважливіше буде, щоб він поки що спостерігав здалеку. А вам, я думаю, варто вже бути там! – чітко і голосно сказала Данелліна.

– Авжеж, авжеж! – покірно відповів старійшина і, відкланявшись, телепортувався.

Бабуся сіла поруч з Маркусем і ніжно провела рукою по його волоссю. Неслухняні кучерики, ховаючись під її долонею, як пружинки, знову вискакували з-під неї. Так вона намагалася бодай трохи заспокоїти і його і, врешті-решт, себе. Але це не надало йому більшої впевненості у собі в новому світі й новій ролі.

– Ба, поясни мені, де ми є: у пустелі, у саду, у величезному парку чи деінде? – не в стані здолати дискомфорт, вигукнув Марк.

– Це добре сказано, Маркусь! Ми ніяк не могли визначитися у назві! А ти це зробив мимохідь! Чудово! – майже радісно сказала бабуся. – Ми у «Деінде», – і вона посміхнулася.

– Це середовище, – Данелліна показала рукою навколо себе, – мінливе, воно дуже чутливе до емоцій і почуттів, відповідно до яких змінюється. Ти почуваєшся добре – довкола з'являються приємні барвисті пейзажі, та якщо у тебе на душі – туга, навколишній світ теж виглядатиме сумним.

– Отже, це – ілюзія?

– Ні! У жодному разі. Усе довкола тебе – реальне, але нестабільне. Нам вдалося стабілізувати тільки деякі речі, перенесені із Зеленоводдя, і ґрунт під ногами.

– Тобто ми ще й не у Зеленоводді?! – Марк був зовсім шокований. – Чудово!

– І так, і ні… Середовище, у якому ми перебуваємо, було вихоплено у просторі поза часом. Чи ти це розумієш? – Данелліна зазирнула у широко розплющені від подиву Маркові очі, намагаючись відшукати там хоч крихту віри, бо здорового глузду тут було замало.

– Не дуже! Як це – «поза часом», так не буває!

– Маркусе, ти дуже багато читаєш і знаєш. Але тобі не відомі закони математики і фізики, що діють у Зеленоводді, чи, інакше кажучи, шестивимірному просторі.

Марк сидів розгублений. Світ довкола нього змінювався з неймовірною швидкістю. Здавалося, у ньому не було ніякої логіки. Така нестабільність і новизна знову стали дуже сильно лякати його. У душі ніби утворилася величезна діра, яка пожирала усю інформацію про Зеленоводдя, щоб насититися і нарешті принести спокій Маркусові, але глибина її була, мабуть, наче у Маріанської западини, де безслідно зникає все, що туди необачно потрапляє.

Бабусина присутність не дуже допомагала. На превеликий подив онука, вона виявилася зовсім невідомою хоча й дуже могутньою істотою з іншого світу, світу, який, схоже, не дуже люб'язно сприймав Марка. Він відчував себе таким пригніченим, безпорадним і нікчемним, хоча десь там, у глибині душі, йому лестило знання про те, що він особливий. Однак йому знову захотілося стати маленьким бабусиним онуком. Не цієї владної Хранительки, а тієї бабусі з Діри. І він мало не розплакався.

А Данелліна Абсолютна продовжувала свою розповідь…

– Я спробую пояснити тобі все коротко і доступно. А ти, будь ласка, візьми себе в руки, – вона зауважила його хвилювання, – і просто постарайся прийняти усе так, як воно є. Тому що ти – невід'ємна частина нашого світу, – вона наголосила на слові «нашого» так, ніби життя у Дірі для неї ніколи не існувало. Маркові стало ще гіркіше і важче на душі.

– Земля і Зеленоводдя – це одне і те ж саме небесне тіло, та ж сама планета, інакше кажучи. Але існуємо ми паралельно, Зеленоводдя – це паралельний вимір…

– Так, я це вже чув від Іллі, – уважно слухаючи, сказав Марк.

– Ілларіус – молодець, він не тільки допоміг тобі добратися до Альфи, але й сприяв твоєму безболісному зануренню в невідомий світ. А це означає, що вибір Ради старійшин був правильним, – задоволено промовила Данелліна.

– Якщо я правильно зрозумів, то наша зустріч з Іллею була не випадковою, а запланованою? Як це було можливо?! Адже він був такий здивований, коли мене побачив вперше, – запитав Марк.

– Якщо ти не будеш мене перебивати увесь час, ти про все дізнаєшся. Наберися терпіння! – строго сказала Данелліна. – Продовжуючи попередню думку, хочу повідомити тобі, що Зеленоводдя, хоч і існує на тому ж самому небесному тілі, але дуже відрізняється від Землі. Зеленоводдя – це планета-суперконтинент. Вона така, якою була Земля 200 мільйонів років тому, поки усі материки не розпливлися на ті місця, де вони на Землі зараз. Однак час у Зеленоводді збігає набагато швидше, що пов'язано з багатовимірністю. Відповідно, і розвиток життя у нас відбувається набагато швидше. Хоча, – вона зробила паузу, ніби замислилася, – на перший погляд, це виглядає навпаки. Чи не так, Маркусе?

– Справді! – слухаючи бабусю уже з більшим інтересом, відповів Марк.

– Ну, от! Отже, ти це зауважив, – продовжувала Данелліна. – На Зеленоводді існує одна раса людей – континентальці. Це – усі ті, кого ти бачив: усі альфійці, старійшини, я, ти і гноми…

– Я і гноми? Це – одна раса? – не второпав Марк.

– Так, як це не дивно для тебе. Облиш земну логіку! – знову повторила бабуся і продовжила: – Але віднедавна тут існують ще одні істоти – дуже могутні теберди. З якими у нас, по суті, іде війна! – Вона трохи помовчала і продовжила, глибоко вдихнувши: – Ми чудово жили і дуже швидко розвивалися протягом кільканадцяти тисячоліть, – вона на мить задумалася, а тоді повела далі: – Легко творити тоді, коли тобі усі допомагають і ніхто не заважає… коли немає воєн. Ми розвивалися не тільки фізично, але й духовно. Земна і континентальська шкала цінностей дещо відрізняються. Мета нашого життя – це не фізичне, а духовне і енергетичне вдосконалення. На Землі, хоча й проповідується духовність, однак насправді переважає прагнення до матеріального збагачення. У Зеленоводді ж найбагатші ті, хто досягнув найвищого на сучасному етапі рівня духовно-енергетичного розвитку. Тобто, донедавна це був світ без чорної заздрості, злості, ненависті та інших негативних рис, притаманних людям… Ми мріяли про перехід на інший рівень буття Зеленоводдя, про суто енергетичне існування, коли б ми могли удосконалювати інші світи. Перш за все найближчий до нас – Землю. – Данелліна присіла біля Марка, пригорнула його до себе і, взявши його руку у свої, звернулася вже до його душі. – Я знаю, що ти все зрозумієш, – але помітивши німе запитання в очах, продовжила: – Усе почалося дуже невинно… Ми спробували об'єднати наші зусилля і відкрити двері у світ Землі. Ми сподівалися допомогти людям, подолати їх недоліки задля процвітання всього живого на планеті. Наші думки були чисті, а задуми – шляхетні. Для цієї високої мети були вибрані тільки найбагатші з-поміж нас, у нашому розумінні. Однак той із нас, хто був наймогутнішим, несподівано вийшов за межі фокусу, перестрибнув через Землю і зазирнув у вимір негативної енергетики, тим самим пробивши шлюз між нашим і їхнім світом. Так у Зеленоводді з'явилися теберди… – і вона сумно похилила голову.

Пророцтво

Світ довкола потемнів, з'явилися темно-сині скелі, з яких стікали брудні сірі гірські потоки. Вони з дикою силою падали на каміння і, здавалося, розколювали його навпіл. Із густих грозових хмар полився рясний холодний дощ. Лиховісно спалахнула блискавка, і погрозливо загримів грім.

Маркові стало моторошно і холодно від різких поривів вітру. Помітивши це, Данелліна Абсолютна сказала:

– Сподіваюся, ти загрієшся у цій накидці.

Вона провела рукою по Марковому плечу. Хлопець повернув голову і знову був чимало вражений. Він навіть не помітив, як опинився у цій сріблясто-білій мантії.

– Вона зникне тоді, коли ти цього захочеш. Та мені здається, що саме такі шати пасують Маркусові Великому.

– Дякую, – сказав Марк. – Ти знаєш, бабунь, мені дуже важко віриться у все навколишнє. І навіть ця накидка видається якоюсь несправжньою.

– Маркусе, Деінде, як ти влучно назвав це місце, існує фізично і реально. Проте воно розміщене у позачасовій капсулі. Це – крихітний острівок у Всесвіті, де не існує часу як виміру. Тут усе є вічне і тимчасове, все є і нічого нема одночасно. Саме це і є те небуття, про яке говорили древні земні філософи. Хранителі Зеленоводдя створили цю бульбашку, щоб сховатися від тебердів і мати можливість впливати на розвиток подій. Нам необхідно якнайшвидше повернути тебердів у їхній дім, бо внаслідок їх сновигань шлюзом між нашими світами дестабілізується Зеленоводдя. І пастка викривленого часу скоро може стати реальністю.

– Викривлений час? – повторив Марк.

– Мені важко пояснити тобі те, чого я сама не знаю. Я можу тільки сказати те, що там немає місця нашому життю.

– Розумію, – співчутливо вимовив Марк і запитав: – А чому ж тоді той із вас, хто відкрив цей шлюз, про який ти казала, не закриє його?

Данелліна Абсолютна відповіла не відразу. Вона глибоко вдихнула, подивилася високо у небо і зажурено похитала головою.

– Ти запитуєш про Аріхандруса Могутнього, – вона повільно вимовила це ім'я, – але його уже немає серед нас.

– Він загинув?

– Ні-ні, йдеться про зовсім інше, – і вона пояснила: – Проникнувши на Тебердію – найімовірніше, ще один вимір існування нашої планети, Аріхандрусова підсвідомість потрапила у простір, перенасичений духовними вадами. І хоча теберди істоти нефізичні, ефірні, їм притаманне усе найжалюгідніше і найжорстокіше, що може бути у живій душі. Аріхандрус просяк цими низькими рисами і, маючи неабиякі континентальські здібності, уявив себе Богом – надприродною сутністю, яка може керувати усім видимим і невидимим. А теберди стали вірно слугувати і сприяти йому у цьому. Він втратив усі свої високі ідеали, які раніше сповідував. Найгірше те, що він і справді може стати наймогутнішим правителем у наших двох вимірах. А він точно не зупиниться на досягнутому. І стримувати його натиск нам дедалі складніше і важче. У нас немає такої зброї, яка б могла знищити тебердів. Зрештою, ми й не маємо на це права, нам необхідно лише повернути їх назад. Наші об'єднані зусилля затримають їх навалу ненадовго. Вони знищують Зеленоводдя поволі: місто за містом, одного континентальця за іншим. Якщо ми не повернемо їх назад на Тебердію і не закриємо якимось чином шлюз… – вона не закінчила.

На її обличчі Марк прочитав безвихідь. Але це було неможливо. Світ Зеленоводдя і його мешканці видалися Маркові майже чарівниками, і тому їх страх перед тебердами він аж ніяк не міг зрозуміти. Що ж це за істоти такі? І як їх подолати? Хвиля відчайдушного благородства накотила на Марка, і він, захлинаючись у ній, вимовив:

– Я б хотів їх побачити.

Данелліна Абсолютна подивилася Маркові глибоко у вічі. І хоч це тривало лише мить, йому здалося, що – вічність. І що вона хотіла в них побачити, для нього залишилося незрозумілим.

– Мудрий Пророк, з яким ти скоро познайомишся, передбачив народження наймогутнішого континентальця за всю історію Зеленоводдя. Він має врятувати нашу цивілізацію від просторово-часового безладу. Це явище важко однозначно пояснити, і, як я вже казала, відомо одне: у тих умовах жити неможливо – це крах цивілізації і усього живого. Цей простір сприятливий тільки для тебердів.

– Тобто ви знали про те, що станеться? – перервав Хранительку Марк.

– Загалом – так, – ствердила Данелліна, – але передбачити далеке, та й близьке майбутнє точно, у деталях, – річ неможлива. Наше майбутнє приховане від нас у пелені марева, ми можемо побачити його одним у певний часовий відрізок чи момент і зовсім іншим раніше чи пізніше. Кожна наша дія, слово і навіть думка впливають на наше майбутнє. Спроби зазирнути у прийдешнє – не завжди вдячна справа. Щоб зробити правильний вибір завтра, ми повинні бути мудрими сьогодні. Та мудрість, на жаль, приходить лише через глибокий душевний біль. Не можна покладатися на одні тільки пророцтва. Однак прихід Великого Хранителя був ознаменований одруженням твоєї мами, ім'я якої… – Данелліна зітхнула, – необхідно було стерти з історії Зеленоводдя.

– Чому, ба? – обурився Марк.

– Ти був ще зовсім крихіткою, коли Аріхандрус відкрив шлюз. Перейшовши на бік злих сил, ставши їх «полководцем», він дізнався більше про все минуле, теперішнє і майбутнє. Йому також стало відомо, що він загине від руки сина Лілеанни Миролюбної, коли той досягне двадцятип'ятирічного віку.

– Скільки? Таж мені майже удвічі менше! – здивувався Марк.

– Але ж і час на Зеленоводді рухається набагато швидше, ніж на Землі. Отже, спочатку Аріхандруса це не особливо хвилювало. Поки він насолоджувався своїм новим становищем і майже необмеженою владою і силою, перед якою падали наші поселення, почувався нездоланним. Але згодом, коли ми навчилися чинити опір, створивши захисні силові поля навколо міст, коли стали об'єднувати проти тебердів власні енергетичні сили, він зрозумів, що байки про його смерть можуть стати реальністю. Тоді Аріхандрус став переслідувати Лілеанну, яка завжди була поруч свого маленького синочка. Вона захищала його від посягань тебердів. Та сили її були надто слабкі.

Лілеанна не була створена для боротьби. Вона з'явилася для того, щоб дати світові Великого Хранителя. Тому нам довелося переховувати їх обох у певному місці, де ніхто ні з Тебердії, ні з Зеленоводдя не міг би їх знайти. Цим притулком стала Земля. Лілеанна перетворилася на Лілю і назавжди забула про рідне Зеленоводдя. Вона – вдова загиблого чоловіка, у якої є син Марк і мати, стара Данка з Діри у горах.

Тепер Маркус зрозумів, чому мама так дратувалася, коли він запитував її про батька, про будь-що з їх минулого життя. Вона просто не пам'ятала цього, і марно намагаючись хоч що-небудь пригадати, злилася.

– Поки ти був малим дошкільнятком, я з радістю тебе виховувала і розвивала твої надзвичайні здібності. Ліля ж вчилася у місті, де й познайомилася з твоїм вітчимом, – продовжувала бабуся. – Ти пригадуєш, як одного разу, коли тобі було лише чотири, сусідську кішку, яка тільки народила кошенят, задушив собака? Господарі були у розпачі. Усім було дуже шкода кішечку, а ще більше її кошенят, які напевне мали загинути… Ти ж, взявши у руки бездиханне тіло, притис його до грудей і голосно сказав: «Кицюня не померла! Вона просто спить. Зараз відпочине і піде годувати кицюні!» Потім ти поклав її на землю. А вона раптом ніби справді пробудилася, встала, потягнулася, потерлася до твоїх рук і граціозно побігла до своїх діток на горище, – і бабуся посміхнулася своїм спогадам. – Усі тоді були вражені і вирішили, що приказка «у кота дев'ять життів» – правда.

– Я такого не пам'ятаю! – здивовано розплющивши і так величезні очі, сказав Марк. – І взагалі я мало що пригадую із твоїх повчань.

– Звичайно! У тобі необхідно розбудити ці спогади. Тому ти й опинився у Деінде. Тутешня атмосфера сприятиме тобі. І я це вже помітила.

– Я навіть не підозрював, що володію даром левітації, – сказав Марк, – мабуть, це було моєю нездійсненою мрією. Я так часто літав уві сні… – він враз замовк і вже тихіше додав: – Але, здається, я вже про це комусь говорив.

Данелліна Абсолютна розсміялася.

– Хранителько, – почувся густий низький бас, – теберди наближаються, і континентальці вже вишикувалися на полі біля Бети. Незабаром почнеться протистояння.

Марк оглянувся довкола, але нікого не помітив.

– Я зрозуміла, Максімусе, – швидко відповіла Данелліна у нікуди, і вже звертаючись до Марка, додала: – Зараз я мушу бути там! Ми ще матимемо нагоду поговорити.

Вона стала спускатися сходинками з альтанки.

– Ба! – скрикнув Марк. – А можна мені з тобою?

Данелліна обернулася. На ній уже сяяла білосніжна мантія з капюшоном.

– Ні! Це небезпечно. Ти зможеш спостерігати за протистоянням у залі Мудрого Пророка.

– Де? – вигукнув Маркус.

Але Хранителька Зеленоводдя тут же телепортувалася, розчинившись у повітрі і залишивши після себе ледь видимий, наче дим, силует.

Марк залишився сидіти у альтанці, не знаючи, що має робити. Світ довкола знову перетворився на червону пустелю без ознак життя. Маркову душу стали гризти думки про Зеленоводдя і її ворогів – тебердів. «Протистояння… – пригадав слова голосу з нікуди Марк. – Що ж це таке? – задумався Марк. – Напевно, тут так називають битву із загарбниками». Сподіваючись знайти якийсь знак, Марк оглядався довкола… І раптом далеко на горизонті з’явилася неправильна блискуча золотава піраміда. Чому неправильна? А тому, що вона стояла догори дном. І оскільки, крім неї, інших споруд не було, він зрозумів, що іти треба саме туди. «Ця піраміда, – подумав Марк, – мабуть, веде до зали Мудрого Пророка, про якого згадувала бабуся».

На превеликий подив Марка, чималу відстань, що розділяла його і модель «трикутника», він здолав буквально за три кроки. Біля вершини піраміди його уже чекав сивобородий гном у високому білому ковпаку. Отже, Марк не помилився. І тут він зрозумів, що вже збагнув закони існування планети Зеленоводдя.