Текст книги "Марк і Цезар у Зеленоводді (2007)"

Автор книги: Ніка Нікалео

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 9 страниц)

Жінка у мантії поволі зменшувала звук, довівши його поступово до однієї тихої ноти. Вона взяла у руки кулю і, щось пробурмотівши собі під ніс, розчинилася у повітрі. Копія бабусі обережно закрила пусту скриньку і спустилася вниз…

У селі тієї ночі селяни знову спостерігали загадкове блакитне сяйво навколо хати старої Данки.

Частина ІІ
Зеленоводдя

Перше знайомство

Мaрк отямився від краплі роси, що впала йому на обличчя. Десь угорі цвірінькали пташки. Нестерпно боліла голова, і мучила спрага. Він розплющив очі і побачив, що лежить під деревами біля високої сірої скелі.

Яскраво світило сонце. Марк спробував поворушити ногами і руками, головою, перевіряючи, чи не зламав собі щось після падіння. На щастя, все було гаразд. Він сів, і перед його очима розкинулося безмежне зелене поле високих диких трав. Поруч росла дивовижно велика яскраво-зелена квітка, щось середнє між тюльпаном і орхідеєю. Її внутрішні пелюстки були щільно закриті, а всередині щось ледь чутно дзижчало і колихало бутон. Марк з цікавістю обережно торкнувся кінчика бутона, який раптом різко відсахнувся, як під дією пружини, і виплюнув назовні маленьку салатову кульку. Але ця бульбашка не впала додолу, а навпаки, почала підійматися вгору і за якийсь час перетворилася на розкішну флуоресцентну медузу з безліччю малесеньких зелених перлинок, що разками звисали з її хвоста. Стрибками, набираючи висоту, літаюча медуза скидала нижній шар перлинок, які тут же починали перевтілюватися у її клони.

Марк чимало здивувався, адже він добре пам'ятав, що стрибнув у печеру в лісі. Він роззирнувся: позаду височіли гігантських розмірів дерева, за якими виднілася могутня сіра скеля. Він підійшов до неї, намагаючись знайти отвір, з якого він міг випасти, але нічого такого не помітив. Марк задумався: дивне місце, незвичайної краси і багатства природа. Все це вказувало на те, що він потрапив… Ні, цього не може бути! Це якийсь сон! І тут він звернув увагу на знайомий звук. Поруч шуміла вода. «Мабуть, це водоспад в ущелині, – здогадався Марк. – Піду подивлюся». І він попрямував на звук. Раптом йому здалося, що він почув чийсь крик. Він зупинився і затамував подих…

– Рятуйте! Допоможіть! Пото… потопаю!!! – хтось несамовито волав про допомогу.

Марк відразу схопився і побіг на крик. Він швидко долетів до невисокого берега стрімкої річечки, з обох боків обрамленої розлогими вербами. Під однією з них, біля протилежного берега, борсався хлопець із непомірно великими, з блакитним пір'ям… крилами на спині. Пір'я намокло і тягнуло хлопчака на дно, а він, марно чіпляючись за довге вербове гілля, намагався якось врятуватися.

Не замислюючись, Марк пірнув у воду і за три подихи доплив до нього.

– Все добре, не панікуй! – сказав він впевнено і підштовхнув хлопця до берега.

Однак той, випустивши з рук рятівну гілку, пішов під воду. Марк пірнув за ним і, схопивши його за шию, поплив до берега, який вже був зовсім поруч.

Вилізши із води, вони впали, знесилені, під деревом.

– Це було… значно важче, ніж я міг… подумати, – відсапуючись, сказав Марк і з цікавістю подивився на хлопчика, який лежав поруч долілиць.

Він виявився значно вищим за Марка, мав світле волосся, яке, щоправда, намокло, і його колір було важко визначити точно. Хлопець перевернувся і сів обличчям до Марка.

– Вельми дякую тобі, о мій спасителю! – шанобливо промовив він.

Хлопець схилив голову, а потім, підвівши її, подивився на Марка великими синіми, як волошки, очима.

На ньому була світла тонка сорочка, підперезана схожим на крайку паском, і такі ж штани, довжиною трішечки нижче коліна. Він був взутий у чудернацькі білі сандалії, які шнурувалися вздовж всієї гомілки. Але найбільше Марка зацікавили його крила. Він без зайвої скромності заглянув йому за спину.

– Слухай, ти як наступного разу надумаєш плавати, то оці пропелери ззаду, – і він показав очима і пальцем за спину, – не одягай!

– Про-пле..? Що? – здивовано оглядаючись, перепитав хлопець.

Він важко піднявся перед Марком, і впершись обома руками у пояс, розправив крила, закриваючи ними сонце. Навколо його силуета утворився сяючий ореол.

Ну й дива! Крила не були причеплені, вони просто росли із його спини! Марк сторопів. Отже, він таки помер і опинився в раю, а цей хлопець – просто ангел! Оговтавшись, Марк зніяковіло запитав:

– Ти хто?

– Мене звати Ілларіус Непереможний.

– У вас всі анг… ангели мають такі дивні імена?! – запитав Марк, примруживши очі проти сонця.

– Ні! Я не Ангеліус, а Ілларіус! І ім'я моє не дивне, а істинне, – відповів хлопчик, не зважаючи на Маркову пригальмованість.

– А крила чиї?! Якщо ти не ангел чи «ангеліус», як ти кажеш, то як вони кріпляться до твоєї спини? Щось я не зауважив ніяких двигунчиків, ремінчиків. Мені здалося, що я потрапив у рай. Ні?! – нічого не розуміючи, запитав Марк.

– Ну, треба ж таке! Раз у житті мене врятували, і мій спаситель не при своєму розумі. Який рай, ти що на сонці перегрівся? Ти – у Зеленоводді. Пригадав?

– У Зеленоводді?! Ні, я такого щось не пам'ятаю… Останнє, що я пригадую, це було гарчання вовків за спиною, а потім… потім я упав в яму в печері, і чомусь мені здавалося, що я дуже довго падав, а може, і вдарився головою. Щось вона мені дуже болить! – поскаржився Марк.

Очі Ілларіуса, здавалося, випадуть, так він їх вирячив від подиву. А вислухавши небагаті спогади Марка, він стверджувально запитав:

– Ти – Маркус Великий! Дитя Зеленоводдя?!

– Я просто Марк. А Маркусем мене нази…

– Ти – Маркус Великий! – вигукнувши це, Ілларіус, знепритомнівши, гепнувся на землю. Марк не знав, що має робити, але за мить здогадався і викрутив йому на обличчя свою мокру футболку. Ілларіус розплющив очі. Марк, схилившись над ним, запитав:

– Гей, Ілля, все добре?

Ілларіус підвівся, відступив на крок і, притиснувши обидві руки до грудей, низько вклонився.

– Ти пройшов через діру Вічності! – з пафосом і шаною сказав він. – Жодна людина не може пройти крізь Вир часу. Будь-хто буде розпилений там, у небутті. Але у старовинному пророцтві сказано, що тільки Маркус Великий, пройшовши крізь діру Вічності, врятує наш світ від зникнення у викривленому часі!!! Я щасливий двічі: по-перше, доля вдруге дарувала мені життя; а по-друге, моїм рятівником став Маркус Великий, – сказав Ілларіус і, піднявши очі і руки до неба, почав наспівувати якусь урочисту пісню без слів.

Марк увесь цей час мовчав і уважно слухав. Він не знав – чи то Ілларіус так жартує, чи то справді є якесь Зеленоводдя, а може, він занадто сильно вдарився головою. Ну, а коли вже той почав солоспіви, Марк подумав, що це якраз хлопець несповна розуму, і вирішив почекати, поки той закінчить, і хоч що-небудь корисне для себе дізнатися. Зрештою, треба було б запитати шлях назад до Діри…

Марк спостерігав за Ілларіусом. Той співав і викидав ногами такі колінця, що Марк майже переконався у його недолугості. От тільки ті велетенські крила ніяк не вкладалися в його голові.

Хлопчик закінчив свою хвалебну арію і присів навпроти Марка.

– Я бачу, ти дуже любиш співати, – почав Марк, сподіваючись, що це буде непоганим початком для бесіди.

– О, Маркусе Великий! Пісня – невід'ємна частка нашого життя. У Зеленоводді у всіх чудові голоси. Ви теж вмієте співати.

– Я?! Ні, що ти! Я й у ліцеї на музичні заняття не ходив, – сказав Марк, – бо завжди вважав співи і музику дівчачими справами.

– Це там Маркус не ходив, а тут… Ви просто ще не все про себе знаєте, – загадково промовив Ілларіус.

– Слухай, тільки не треба звертатися до мене на ви, бо мене зараз знудить, – закотив очі Марк.

– Як накажете, Великий Маркусе! – відповів, схиляючи голову, хлопчик.

– От і добре! А ще: набридли мені оці твої таємниці: крила, співи, «ти не все знаєш». Розкажи мені, та й годі! – почав наполягати Марк. – От, наприклад, навіщо тобі ті крила, якщо ти не ангел? Може, ти вмієш літати? – хмикнув він.

Ілларіус Непереможний нічого не відповів, а тільки, вставши з землі, потужно змахнув крилами і здійнявся у повітря. У Марка від подиву щелепа відвисла. Оце так прикол! Справжні крила, а не якась там бутафорія, як спочатку він подумав.

– Бачиш, вони для того, щоб просто літати, – долинуло до Марка з висоти. – У Зеленоводді кожен мешканець вміє це робити, – сказав Ілларіус, приземлившись. – Інакше нам не потрапити у наші міста і не подолати відстаней між ними. Ми живемо у мегаполісах, що розташовані над землею, зрештою, ти усе побачиш сам.

– Як це – над землею? У повітрі? Нічого не розумію, – здивувався Марк.

– Слухай, але ж ти повинен вміти телепортуватися, – зауважив Ілларіус так, ніби не почув запитання Марка, але, помітивши його очманілий погляд, продовжив: – М-гу, значить, ще ні… Ну, добре. Отже, я сам повинен донести тебе до Альфи.

– До Альфи? А це що?

– О, Альфа – це головний мегаполіс Зеленоводдя, місто старійшин і наших правителів, усіх наймудріших і найталановитіших. Це – також місто найбільш багатих людей нашого континенту. І тобі необхідно бути сьогодні там. Однак, я бачу, що для однієї із найвизначніших постатей Зеленоводдя це буде не дуже легко здійснити. – Ілларіус скептично подивився на Марка.

– А це ти зараз про кого?

– «Про кого, про кого» – про тебе. Я зауважив, що особливою кмітливістю ти не вирізняєшся. А ще Маркус Великий! – та раптом Ілларіус Непереможний вкусив себе за язика, пригадавши, що все ж таки він перед наймогутнішою істотою Зеленоводдя, яка просто ще не отямилася від Переходу. Тоді Ілларіус вже м'якше продовжив: – Розумієш, на це мені знадобиться вдвічі більше часу, ніж я би летів сам. До того ж доведеться оминати річки і озера, які тут скрізь розкидані, бо я боюся знову необачно туди впасти. Я не дуже добре вмію плавати.

– Я зауважив, – із сарказмом сказав Марк.

– Що ж, якщо обіцяєш і надалі мене рятувати, міцно тримайся за мої руки і не хвилюйся, ми летітимемо з інтервалами на відпочинок, – засміявся Ілларіус. – Хоча, правду кажучи, ти повинен вміти це робити сам і набагато краще за мене. Ти не хочеш спробувати? – обережно поцікавився він.

– Сам? Літати?! Хіба що ти маєш для мене запасну пару крил, – видихнув Марк.

– О, Маркусові Великому не потрібні для цього крила, – поспішив повідомити Ілля. – Він може подолати гравітацію лише силою думки! – поважно відізвався про Марка у третій особі крилатий хлопчик.

– Жартуєш?! Хоча… іноді мені сниться, що я літаю. Це – надзвичайно захопливо, але я дуже сумніваюся, що міг би це зробити насправді, – скептично зауважив Марк.

– От бачиш, Маркусе, твоя підсвідомість підказує тобі те, у що ти відмовляєшся вірити. Навчити тебе цьому я, на жаль, не можу. Але вказати тобі шлях до Альфи і доставити тебе туди – моє найперше завдання і обов'язок. Давай руки, о мій спасителю, – вклонившись і простягнувши до Марка руки, сказав Ілларіус.

– Поки ми ще не у повітрі, я хотів би з'ясувати декілька питань, – скоромовкою сказав Марк.

– Все, що знаю, я скажу тобі, о мій спасителю. Запитуй! – смиренно відповів Ілларіус.

– По-перше, якщо можна, я буду називати тебе Ілля, так простіше для мене; а по-друге, звертайся до мене просто Марк, а не Маркус Великий чи «о мій спасителю»; і по-третє, і це – найголовніше: тобі не здається, що я трохи заважкий для твоїх крил?

– Не важчий, ніж пір'їнка у моїй руці, – усміхнувшись, впевнено промовив Ілля.

Сказавши це, він сильно змахнув крильми, і Марк вмить відірвався від землі.

Ілларіус піднявся так високо в небо, як злітають птахи, і Маркові було все видно по-іншому, як уві сні, під повним кутом зору. Дерева стали схожі на велетенські круглі кущі, а річки звивалися і виблискували на сонці, як стрічка у руках гімнастки. Довкола пропливали лише поля, ліси, озера. Подекуди траплялися чудернацькі висячі у повітрі острівки. Вони плавали між небом і землею так, ніби сила гравітації на них не впливала. Марк бачив табуни диких коней і кіз, що паслися поблизу водоймищ, де плавали лебеді і качки. А от жодної людської будівлі він не помітив.

Летіли без перепочинку хвилин двадцять. У Марка стали німіти руки. Крилатий хлопчик, напевно, теж відчув втому і став повільно спускатися. Приземлилися біля якогось лісочка.

– О-ох, добре, що ти здогадався сісти. Я вже думав, що мої руки відірвуться від тіла, а я впаду, як камінь, – втомлено промовив Марк.

– Нам залишився ще такий же відрізок шляху, Маркусе, – натомість невтішно повідомив Ілля.

– О, ні! Все! – залементував Марк. – Я краще піду пішки, а ти летітимеш наді мною і вказуватимеш дорогу.

– Тоді ми витратимемо вдвічі більше часу!

– Нічого. Я не поспішаю, краще вже повзти, як черепаха, аніж гепнутися з висоти пташиного польоту, – розважливо сказав Марк.

– Ні, гаяти час ніхто не має права! – суворо заперечив Ілларіус і замислився. Та за мить скрикнув: – Я знаю, що робити!

І він, піднявшись високо у небо і ніби завмерши у повітрі, став видавати пронизливий високий звук. Це тривало, може, кілька секунд. Потім він знову спустився до Марка.

– Я покликав на допомогу. Зараз хтось із наших, хто є найближче, прилетить сюди. Разом нам буде легше добратися до Альфи, – пояснив свої дії Ілля і продовжив: – Добре, коли б це був хтось із моїх друзів. Не довелося б тоді пояснювати, хто ти такий. Твою появу необхідно якомога довше зберігати у таємниці.

Марк лежав собі на травичці і дивився у блакитне небо, не особливо дослухаючись до монолога Ілларіуса. Його бентежили зовсім інші думки: як будуть хвилюватися бабуся і мама, коли не зможуть його знайти; і куди це він потрапив, а якщо це насправді якесь там Зеленоводдя, то де воно розташоване; і чому цей Ілларіус має його за якогось Маркуса Великого? Але більше його цікавила репліка про викривлений час…

– Зараз буду брехати, – раптом пошепки, перебиваючи хід думок Марка, сказав Ілларіус, – а ти кажи, що нічого не пам'ятаєш.

Тепер Марк зауважив, що до них підлітає крилата пара: хлопець і дівчина, у такому ж одязі, як Ілля. Вони були значно старші від Марка. Приземлившись біля них, першим заговорив хлопець:

– Привіт, Ілларіусе Непереможний! Ми почули твій сигнал, пролітаючи неподалік. Щось трапилося? Як ми можемо тобі допомогти?

– Вітаю тебе, Гардіусе Кмітливий, і тебе…

– Камелліна Турботлива, – представилася дівчина, безсоромно розглядаючи Марка величезними синіми очиськами з довжелезними, ніби приклеєними, віями.

– І тебе, Камелліно Турботлива, – продовжив привітання Ілля. – Я дуже вдячний вам, що ви відразу відгукнулися на мій заклик. І хотів просити тебе, Гардіусе, допомогти мені доставити цього хлопця в управління Альфи.

– До управління? – перепитав Гардіус і з підозрою подивився на Марка. – А ти впевнений, що він не може сам телепортуватися?

– A-а, розумієш, – почав відверто фантазувати Ілля, – саме це він і робив, але, мабуть, погано настроївся і зіткнувся зі скелею на краю Червоного сектора. А від удару втратив пам'ять…

– Щось тут не так, – засумнівався у правдивості розповіді Ілларіуса хлопець. – Подивися, він не дуже схожий на нас… І що за незвичний одяг на ньому! Це дуже підозріло. Кажеш, він телепортувався на край Червоного сектора… Це ж твоя зона, чи не так?

– Саме так! І я там був, коли він з'явився, – авторитетно заявив Ілля. – Ти що, думаєш, що я ніколи не бачив, як наші з'являються після телепортації? – запитав він обурено, і підійшовши впритул до хлопця, прошепотів: – А якщо управління послало його як шпигуна до тебердів, ти думаєш, як він мав би виглядати?

– Ні-ні, я повністю впевнений у тобі і твоїх здібностях, Ілларіусе, – відразу позадкував спантеличений Гардіус. – Але теперішнє гостре протистояння з тебердами вчить нас бути обачнішими.

– Ви мене транспортуєте чи ні? – втрутився в балачки Марк і, підігравши Іллі, додав: – В управлінні чекають термінової звістки від мене, а ви тут базікаєте, витрачаючи невпинний час!

Останні слова про час справили магічне враження на Кмітливого, і він одразу разом із дівчиною взяв за руки Маркуса. Ілля схопив його за ноги, і вони полетіли набагато швидше, ніж пересувався з Марком Ілля.

Тепер Марк бачив тільки небо, яким пливли хмаринки, та усміхнене і доброзичливе обличчя Ілларіуса. Скоро вони почали наближатися до Альфи, що Марк зрозумів із чимраз більшої кількості сновигаючих туди-сюди крилатих людей. Марк помітив, що всі вони одягнені однаково, так, як Ілларіус. Усі мали кучеряве сіро-блакитне волосся і кругленькі зачіски, за винятком дівчат, у яких волосся було нижче плечей і під час польоту гарно маяло. А ще, дивна річ, усі вони були дуже юні – жодної дорослої особи!

«Літуни», побачивши незвичну ношу у вигляді безкрилої людини, наближалися до Ілларіуса з Гардіусом, віталися з ними, обережно позираючи на Марка, і, видно, нічого не сміючи запитувати, летіли собі геть.

Марк почав дратуватися. Зауваживши це, Ілля беззвучно вимовив, дивлячись йому просто у вічі:

– Ще зовсім трошки, – і змовницьки підморгнув.

– Я хочу все бачити, – теж губами беззвучно сказав Марк Іллі.

– Гардіусе, давай візьмемо хлопця під руки, бо йому так уже, мабуть, незручно, – схитрував Ілларіус.

Тепер Марк побачив, що вони вже зовсім близько до велетенської блискучої триногої металоконструкції, схожої на Ейфелеву вежу, яка височіла на горизонті.

Альфа

Марк відразу зрозумів, що вежа – це місто Альфа. Наближаючись до неї, він побачив, що це не просто велетенська, а гігантська, могутня споруда висотою у кілька кілометрів, огорнена якимось статичним сяйвом.

Мегаполіс спирався на три стовпи, які ніби росли із землі у височінь, поступово звужуючись на верхівці. Місто мало кільканадцять круглих ярусів, кожен з яких мав по кілька поверхів, що ніби нанизувалися на основну конструкцію. На кожному ярусі Марк зауважив сади і фонтани, жваву метушню, як у звичайному місті. На верхніх ярусах постійно спалахували осередки яскравого блакитно-синього світла.

Компанія на чолі з Ілларіусом Непереможним підлетіла до найвищої, останньої площадки, без зусиль пройшовши крізь незрозуміле Маркові енергетичне поле. Однак під час їх вторгнення у це сяйво відбувся сліпучий миттєвий спалах. Незвичайний викид енергії зауважили всі і чомусь занепокоїлися. Це було видно із пришвидшеного приземлення крилатих людей і їх скупчення на посадкових площадках.

– Щось недобре коїться, – вигукнув Гардіус Кмітливий.

– Мабуть, цирконіти ремонтують, – вголос подумав Ілларіус.

Однак слова Іллі не справили враження на Гардіуса, і він знову підозріло подивився на Марка.

– Так не буває. Я думаю, що буде краще, якщо ми супроводжуватимемо його разом до десятого рівня, – сказав Гардіус, кивнувши на Марка.

– О, Гардіусе, у цьому немає потреби! Запевняю тебе! Ти напевне маєш купу своїх справ, а допомагаючи мені, згаяв досить власного дорогоцінного часу, – почав відпиратися Ілля.

– Так, справді. Ми з Камелліною Турботливою повинні були зараз бути у Центаврі на вченнях з…

– Ох, як мені не зручно. Ви матимете купу неприємностей. Я дуже-дуже перепрошую! Щиро вдячний вам за допомогу! І не хвилюйся, Гардіусе, далі варта супроводжуватиме нас, – поспішив попрощатися Ілля, щойно вони ступили на злітний майданчик.

Гардіус і Камелліна, напевно, зрозумівши, що зайві поруч з вартою, розкланялися з Іллею і полетіли у своїх справах.

Марк з Ілларіусом пішли до широких півкруглих воріт, що якимось невідомим способом відчинялися, точніше розсувалися у протилежні боки то на більший, то на менший проміжок, залежно від кількості вхожих. Марк не зауважив на цих воротах ні ручок, ні завіс, ані жодної шпаринки.

– Зараз ми підійдемо до вартових. Ти не хвилюйся, Маркусе. Все буде добре! – сказав Ілларіус і попередив: – Я піду іншим коридором, куди заходять усі крилаті. Ти чекатимеш мене біля вартових. І не хвилюйся, вони тебе просто ідентифікують. А я скоро повернуся.

– А… – хотів щось запитати Марк.

Але тут двері прочинилися, і вони зайшли у дуже яскраво освітлене приміщення витягнутої форми. Усе було однакове: і стеля, і стіни, і підлога. Тому визначити об'єм кімнати було неможливо. Марк побачив, що кожен крок його і крилатих людей ніби запалює світло на підлозі. Це його дуже здивувало. Усі вишикувалися в один ряд і стали на доріжку, схожу на ескалатор, що бігла праворуч у сріблясту сферу. Туди заїжджало приблизно по 10–12 людей. Сфера стулялася, а за пару секунд знову розкривалася, і туди заїжджала наступна група. Ілларіус разом з іншими теж зник у сфері.

Враз до Марка підійшло троє вартових. Він дуже розхвилювався. Не налякався, ні! Але почуття невідомого відбивалося у грудях легким тремтінням.

У вартових на головах жовтим сяйвом горіли неширокі обручі, а на руках були одягнені такі самі рукавиці. На їх тілах виблискували золотисті комбінезони із якогось сплаву.

Без жодного слова вартові стали довкола Марка. Він одразу опинився у флуоресцентній кулі. «Це, мабуть, і є ідентифікація», – подумав Марк. У той момент він нічого не бачив і не чув. Потім вартові розступилися і жестом наказали йому пройти вперед. Марк послухав. Вони пройшли метрів з десять і покинули прикордонні межі міста, вийшовши за ворота.

Марк потрапив у фантастику, місто майбутнього! Зараз він перебував на висоті кількох тисяч метрів! На перший погляд, звичайна бетонна поверхня, але вона так само засвічувалася під ногами, під час руху, як і в приміщенні за воротами. Високі багатоповерхові однакові овальні будівлі, що розташовувалися по колу, напевно, слугували людям помешканнями. Поміж ними, якраз біля вхідних воріт, проходив опірний стовп Альфи, у якому були розміщені широченні прозорі труби, ніби зі скла. Усередині кожної з них рухався ліфт-яйце сріблястого кольору. Туди заходили і виходили люди. І тут Марк звернув увагу на те, що усі вони були безкрилі. Усі однаково одягнені, усі світловолосі, але ж безкрилі! І всі ходять пішки. Жодних авто, електричок чи бодай велосипедів він не помітив. Правда, Маркові було видно лише якусь частину яруса, оскільки його площа займала, мабуть, кілька гектарів.

Вартові підвели Марка до ліфта і зупинилися.

Марк обернувся. Скрізь, де поверхня не була вкрита бетоном, щось зеленіло. У місті серед надзвичайної краси квітучих дерев, кущів ходили і стояли теж безкрилі люди. «Дивно», – подумав Марк. Адже він добре бачив, що в місто залітали на крилах. «Отже, вони таки причеплені! Цікаво, яким чином?» Він вирішив запитати про це у Іллі. А поки той не з’являвся, Марк розглядав усе довкола. Він помітив чудернацькі фонтани і геометричні скульптури, своєрідні кругленькі сквери… А високо угорі нависав наступний ярус Альфи, під яким пропливали хмаринки. Поміж ним і останнім поверхом будинків було видно небо і сонце. Захоплююча краса!

Нарешті до них підійшов Ілларіус. Теж уже без крил. Він усміхнувся, помітивши подив Марка, і звертаючись до варти, сказав:

– Ілларіус Непереможний, відділ ментальної оборони Червоного сектора. Необхідно супроводити нас до Головного управління.

– Вартові 34 рівня. У нас код доступу тільки до 10 рівня, – ставши струнко, відрекомендувався старший вартовий, у якого раптом засвітився обруч. І тут же додав: – Прошу вибачення, прийшов наказ супроводжувати вас до нульового рівня.

Тим часом двоє інших вартових розвернулися і пішли назад крізь півкруглі ворота на свій пост у «прикордонній залі», як її подумки назвав Марк.

Ілларіус, задоволений з такого розгортання подій, зайшов з Марком за старшим вартовим у ліфт. Двері тут відчинялися таким же неймовірним чином, як і вхідні ворота.

– Варта – рівень тридцять чотири, код доступу – десять, – сказав комусь вартовий.

– Ідентифіковано, – відповів ліфт приємним жіночим голосом і додав: – Ілларіус Непереможний?!

– Ілларіус Непереможний. Червоний сектор, – обізвався Ілля, – з и-и…

– Ідентифіковано, – перервав голос. – 3 поверненням Вас до Альфи. Дозвіл доставки до нульового рівня. Приємного вам підйому.

Голос замовк, і у ліфті зазвучала легка приємна музика. Марк сказав би, що це – класика, якби був удома, але ж це було далеко не так. Тому він просто зауважив про себе, що музика близька до Моцарта.

Він окинув поглядом ліфт-яйце, що рухався вгору. Ззовні він був сріблястим і непрозорим, а от зсередини Марк міг бачити усе навколо. Однак надзвичайна швидкість підйому заважала розгледіти хоч що-небудь. Перед очима все зливалося у яскравий кольоровий дощ.

– Усе склалося набагато простіше, ніж я собі уявляв, – нарешті звернувся пошепки до Марка Ілля, – цирконіт відразу зреагував на твою появу у полі його дії. Це зафіксували у Спостережному корпусі і напевне передали інформацію в Головне управління. Отже, нас там уже чекають.

Сказавши це, Ілларіус приклав вказівного пальця до зімкнених вуст, наказавши Маркові, який хотів щось сказати, мовчати. Марк зрозумів натяк…

Їхали недовго, але Маркові здавалося, що цілу вічність. Його серце тріпотіло і вискакувало з грудей. Він був одночасно захоплений і переляканий. Його мучили думки про те, де ж він насправді і хто він такий. Чому існує «тут» і «там» чи «там» і «тут»? Марк думав про те, що, напевно, він більше переляканий зіткненням з невідомим і незрозумілим світом, ніж втішений важливістю власної персони. Ще якихось кілька годин тому він був у Дірі, де почувався цілком комфортно і безпечно, а зараз сам собі не належить. І йому до болю у грудях захотілося назад, додому.

– Не хвилюйся! – раптом прошепотів йому на вухо Ілля, ніби прочитавши його думки. – Все буде гаразд! Тобі тут сподобається.

Марк скорчив міну у вигляді посмішки і тихо запитав:

– Ще довго?

– Нульовий рівень, вельмишановні панове! – ніби у відповідь на його запитання сказав голос, і двері відчинилися.

Марк з Ілларіусом вийшли, ступивши ногами у м'який трав'яний килим. Ліфт ковзнув донизу. Нульовий рівень справляв враження зеленого полігону. Втім, за розмірами він поступався тридцять четвертому рівню десь утричі. Довкола нічого не існувало. Скидалося на те, що це був останній поверх Альфи. Над головою, високо у небі, мерехтів величезний яскраво-фіолетовий кристал, від якого розповсюджувався енергетичний ковпак, що оберігав мегаполіс.

– Це – зовнішній цирконіт, – пояснив Маркові Ілларіус, – а всередині міста є ще один, основний. Разом вони створюють…

– Захисне поле, – продовжив Марк.

– Ну, ти розумнішаєш на очах, – розсміявся Ілля. – Це пристрої, які створюють довкола наших міст такі, так би мовити, енергетичні поля, які захищають нас від нападу або шпигунського вторгнення…

– Від чийого нападу? З ким ви воюєте? Від кого вас рятувати? – посипалися запитання.

– Ну, поняття «війна» у Зеленоводді не існує. Це явище відоме нам хіба що з прадавніх літописів. А все інше ти ще побачиш, – спокійно відповів Ілларіус.

– Де, коли? Я вже втомився чекати. Куди іти? – Марк ніяк не міг вгамуватися.

– Ти знаєш, я тут теж раніше ніколи не був. Звідси починається зона підвищеної секретності, доступ до якої мають лише певні люди. Нас обов'язково повідомлять, скільки чекати чи куди іти, – відповів Ілля.

– Ну, добре, – почав від нічого робити бити ногою по траві Марк.

– Знаєш, я мав би тебе попередити, що на Зеленоводді усі спілкуються телепатично, за винятком випадків, коли ми співаємо або проходимо голосову ідентифікацію на приладах, як наприклад, у підйомній капсулі, – заглянув у вічі Маркові Ілля, щоб не пропустити його реакції.

І… о, жах! Лише тепер Марк зауважив, що Ілля зовсім не ворушить губами, коли говорить. Він міг заприсягтися, що бачив, як Ілларіус розмовляв. Це його приголомшило.

– Тобі здавалося, що я з тобою розмовляю голосом? – беззвучно запитав Ілларіус з таким же загадковим виразом обличчя.

– Так, – відповів збитий з пантелику Марк.

– Ти бачив тільки те, що хотів бачити, до чого звик. Це – звичайна ілюзія, – не без задоволення пояснив Ілля.

– А як же Гардіус не зауважив, що я насправді розмовляю?! – пригадавши свою доречну репліку про невпинність часу, запитав Марк.

– Гардіус теж бачив те, до чого звик. Адже тому мене і звуть Непереможним, оскільки краще за мене навіювати не може ніхто… Серед крилатих, – через паузу з гордістю додав Ілларіус.

– Неймовірно! – захоплено вигукнув Маркус і запитав: – До речі, а де твої крила? Це що, теж ілюзія, тільки оптична?

– Ні, крила – не обман. Вони виростають лише для польоту, потім у прикордонній залі їх атрофують, і вони відпадають. А у повсякденному житті з ними взагалі неможливо. Ти ж, напевно, зауважив, що усередині міста немає крилатих людей, – байдуже відповів Ілля.

– Що означає «відростають», а потім «атрофуються»? Це – ж абсурд! – нічого не розуміючи, вигукнув Марк.

– Тільки не треба так емоційно і голосно розмовляти. Тут зовсім інші правила. Можеш навіть не розтуляти рота… Я наперед знаю кожне твоє слово, – скривився Ілларіус.

– От від цього я навряд чи зумію позбавитися, – сказав Марк.

Враз хлопці зауважили, що посередині ярусу з'явилася якась світла кругла поверхня.

– Цей сигнал для нас, – помітивши це, підказав Маркові Ілля, і вони попрямували туди.

Марк мовчав і слухав, що думає Ілля.

– Ти знаєш, мені самому зараз не дуже комфортно. Я теж ніколи не підіймався так високо. До Головного управління входять тільки старійшини і Хранитель Зеленоводдя. Це – таємне місце. І якщо ти був здивований тим, що бачив досі, то те, що нас чекає ТАМ, може виявитися та-а-кою несподіванкою! Основне – не боятися, нам нічого не загрожує. Навпаки, тобі належить врятувати наш світ, – наголосив Ілларіус.

– Як же я можу вас рятувати, якщо я навіть спілкуватися не вмію на рівні з вами? – засумнівався Марк.

– Маркусе, мені дуже дивно, що ти не відчуваєш, яка надмогутня сила криється у тобі. Згадай, як годину тому своєю появою ти викликав збій у роботі цирконітів.

– Все! Досить! Більше нічого не хочу знати і чути, бо мені здається, що я схибнувся, а це все, – Марк показав довкола себе правою рукою, – плід моєї хворої уяви.

– О, Маркусе, прошу тебе, не втрачай рівноваги. Я не знаю, для чого, але тобі, мабуть, відсканували пам'ять і видалили або пригнітили спогади про шостий вимір. Та зараз ти усе пригадаєш, інакше чого б на тебе чекали у Головному управлінні, – заспокоював Марка Ілля.

– Ну, добре, – вгамувався Марк, – скажи мені хоча б одне: я що, потрапив якимось неймовірним чином на іншу планету?

– Ні! Крізь діру Вічності неможливо опинитися на іншій планеті. Ти просто випав у шостому вимірі, – пояснив Ілля.

– Так, зрозуміло! Хоча анічогісінько не зрозуміло! Я був на планеті Земля, а опинився у Зеленоводді.

– Правильно! Ми існуємо па-ра-лель-но, – Ілларіус зробив паузу, сказавши останнє слово по складах і витягнувши уперед руки, утворивши ними дві паралелі. – Ти жив на тому ж самому небесному тілі, як ти кажеш, на Землі, де існує інша кількість вимірів. А тут їх – шість. Тепер зрозуміло?