Текст книги "Марк і Цезар у Зеленоводді (2007)"

Автор книги: Ніка Нікалео

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 9 страниц)

Дивний теберд і зруйнована Омега

Цезар сумирно пасся на березі. Марк ніяк не міг звикнути до думки, що він насправді не собака, а летикінь. Йому було прикро, адже він завжди мріяв про вівчарку. Марк навіть трохи був ображений на бабцю Дану, яка його ніби ошукала. Ну, хіба Цезар не міг бути і там, в Дірі, конем, без крил, звичайно? Марк не мав би причин до розчарування. Для чого ця вся плутанина! І пояснення Ілларіуса щодо перевтілень його Цезаря мало заспокоювали. Радше навпаки – дратували. «Якесь безглуздя», – думав Марк, погладжуючи білу гриву летиконя. Але життя диктувало свої правила: доводилося миритися з дійсністю.

Із приходом ночі ліс накрила хвиля незнайомих Маркові звуків. Він був призвичаєним до серенади лісу у горах Діри: не раз чув «пугу» сови і скрекотіння наляканої кимсь сороки; виття вовків, що холодило душу; і тріск необережно зламаної сухої гілки… А тут Маркус чув і «кректання», ніби якийсь дід підіймався вгору, важко сопучи, і завивання, немов зимовий вітер заводив свою сумну пісню, і «хихотіння», як у казках про болотяних упирів, і ще масу різноманітних, трошки навіть лячних звуків. Але він не боявся, ні! Навпаки, його все це зачаровувало своєю таємничістю і новизною. «Дуже химерно, – зауважив він про себе. – Цікаво, як виглядають ці істоти?!»

Та Ілларіус і Тлустик нічого йому не пояснювали. Вони не звертали ані найменшої уваги на цей ноктюрн, знайомий для їхніх вух. А Марк нічого не став запитувати. Тепер йому більше подобалося доходити до усього самому, без будь-чиєї допомоги.

– Маркусе, ходімо! Тлустик каже, що вже час, – покликав Ілля, встаючи з пенька. – На небі вже повно зірок.

«А небо таке саме, як і вдома», – подумав Марк, зауваживши знайомий зірковий малюнок на чорному небі. І йому вперше стало дуже затишно.

– Годі мріяти, гайда! Цезар нехай залишається тут, – скомандував Ілларіус і махнув рукою.

Тлустик, як справжнісінький колобок, котився попереду. Спочатку він ішов вільно і впевнено, а потім, з наближенням до хащі лісу, наказав хлопцям пересуватися дрібними перебіжками від куща до куща, від дерева до дерева, аж поки вони не зайняли позицію за одним старезним дуплистим «баобабом».

– Ще рано, – сказав пошепки гномик, поглядаючи на острівок на озері, оточеному непролазними хащами. – Він виходить із пульсуючого простору, посидить тут трохи, повиє і вертається назад.

– Я чув про таке явище, як пульсуючий простір, але ніколи цього не бачив. Хоч я і відповідальний за Червоний сектор, – серйозним тоном прошепотів Ілля.

– A-а, ви ніколи нічого не зауважуєте, поки не ткнеш вас носом, – махнув рукою Тлустик, напевно, маючи на увазі усіх, хто не був гномом.

– На жаль, – погодився Ілларіус і пояснив Маркові: – Пульсуючі кола з'явилися відтоді, як у Зеленоводдя вторглися теберди. Саме це явище і дестабілізує наш вимір у просторі. Це і є шлюзи між різними вимірами, і вони, сам розумієш, дуже небезпечні.

– Розумію, – відповів Марк. – Отже, тих шлюзів – багато?

– Їх сила-силенна, але теберди проходять тільки через один великий, який і необхідно закрити, – відповів Ілля.

– Ага, – бовкнув Тлустик, – тільки перед цим треба знищити Аріхандруса Могутнього, – і він подивився в очі Маркусу Великому.

Марк не дуже добре зрозумів пронизливий погляд малого гнома, але готовий був заприсягтися, що зауважив у ньому підозру.

– Цить! – шикнув гномик. – Я відчуваю незначні коливання простору біля самої води на березі…

Хлопці втупились у озеро, але нічого не побачили. Було досить темно.

Та однієї миті їм стало чітко видно справді пульсуюче марево над берегом, наче над розпеченим піском на морі, з якого ніби вивалився, викотився невеликий теберд. Він, схлипуючи, сів під деревом, а тоді по-справжньому заплакав. Маленька компанія спостерігала за ним з пагорба на березі, звідки їм усе чудово було видно. Тлустик та Ілларіус від жаху перестали дихати. Марк здивовано підвів брови:

– Який же це теберд? Я чітко бачу…

– Мовчи! – знову зашикав гномик. – Він може нас помітити, і тоді нам усім капець! – і він красномовно схопив себе обома руками за шию і закотив очі.

– Послухай, Тлустику, але ж теберди постійно тягнуть енергію з усього живого. А довкола цього не висохла жодна травинка, – прорізався голос розуму в Ілларіуса, – хоча зовні він виглядає точнісінько, як теберд. А з іншого боку, ці істоти не мають голосу, я це точно знаю, а він виє, наче якесь дівчисько!

– А це і є дівчисько у фіолетовій накидці. Хіба ви не бачите?! – здивовано констатував Маркус.

– Це – теберд, дурні! – прогарчав Тлустик і зробив невтішний висновок: – У вас якісь галюни!

– Та це звичайна дівчинка! – заперечив Марк.

– Сумніваюся, – процідив Ілля.

– Зараз я вам доведу, – сказав Маркус Великий і, забувши про бабусині застереження, телепортувався на острівок.

Гномик з Ілларіусом визирали з-за дерева, коли Марк з'явився біля теберда і схопив його наче за руку. Друзі були чимало вражені, адже теберди – ефірні і не мають чітких кінцівок.

– Ти чому тут плачеш? – запитав Марк дівчинку невисокого зросту, з довгим білим волоссям та глибокими синіми очима, повними гірких сліз.

Вона відсахнулася, але Марк вже міцно схопив її за руку:

– Ну ти чого, не бійся!

– А я й не боюся. Це ти мав би злякатися мене, – опанувавши себе, відповіла незнайомка.

– Відколи це хлопці бояться плаксунь? – глузливо запитав Марк.

– Я не плакса, я – теб… – вона запнулася на півслові. – Ти бачиш мене у реальному тілі?!

– А як іще я маю тебе бачити: звичайнісінька дівчина, яких багато.

– Так і є, але усі інші мене бачать тебердом, – і вона знову розревілася. – У-у-у, це все – Аріхандрус, щоб він зник! У-у-у…

– Та годі вже! Не вий! Терпіти не можу, як хтось плаче. Поясни краще, у чому справа? До чого тут цей Аріхандрус? – попросив Марк.

– Ти що, не знаєш, хто це такий? – здивувалася незнайомка.

– Усі знають, хто він.

– Нічого ти не знаєш! І ніхто… у-у-у… – вона знову заплакала.

– Та благаю тебе, припини! Ти послухай: я тебе бачу такою, якою ти є насправді. І це – вже дуже багато! Хіба ні?

Марк, який часто забавляв Пупсика та Аліску, що мали звичку вередувати одночасно, знав, як треба заспокоїти того, хто плаче. Його досвід йому допоміг – дівчинка перестала схлипувати.

– Для початку скажи, як тебе звати? – поцікавився Марк.

– Мене? – перепитала вона. – Мене звати Віолліна Сентиментальна.

– Ох, і прізвисько ж тобі дали! Сентиментальна, – повторив він. – А звідки ти тут узялася і чому тут щоночі плачеш? Тільки не вий знову, – попередив Маркус.

– Я не можу тобі сказати, – тихо відповіла вона.

– Чому? – здивувався Марк.

– Ти будеш мене зневажати!

– За що? Дурниці якісь! А ну швиденько зізнавайся. Інакше як я тобі допоможу?

– Ти хочеш мені допомогти? – здивувалася Віолліна. – Тобі не страшно? Мене ж вкрав сам Аріхандрус.

– Ну все, ти мене дістала! – почав злитися Маркус і вперше у житті схитрував: – Або ти розповідаєш все від початку, або я ушиваюся звідси, і тобі вже ніхто не допоможе.

– Чому? Якщо мене побачив ти, можливо, мене побачить і хтось інший, – зробила логічний висновок дівчинка.

– A-а, так? Ну добре! – Маркус відпустив її руку і відвернувся, вдаючи, що забирається геть. – Ну, бувай!

Віолліна скрикнула:

– Зачекай! Мені справді треба хоч з кимсь поділитися своїм горем. Насправді я – не теберд, – почала Віолліна. – Ти єдиний, хто мене розпізнав. Усі мої земляки бачать мене саме такою. Тому я не можу ні з ким спілкуватися. Таку ілюзію довкола мене створив Аріхандрус Могутній…

Тлустик з Ілларіусом уважно спостерігали за діалогом між тебердом і Маркусем Великим. Вони навіть не перемовилися між собою словом, побоюючись пропустити хоч звук.

Раптом маленький гномик став схвильовано крутити головою, ніби щось відчув. Помітивши це, Ілля запитав:

– Ну, що ти вертиш своїм черепком, наче млин?!

– Ох, і не люблю я оці твої жарти! – ображено кинув гном. – Довкола відкривається безліч пульсуючих кіл, і це мене завжди непокоїть.

– A-а, так-так, це дуже стра-а-ш-ш-но, – з іронією зауважив Ілля. – Особливо, коли з них вивалюються такі могутні теберди, як ось цей на острові.

Ілларіус показав пальцем у бік Маркуса Великого.

– От бевзь! – обурився Тлустик і пояснив: – Внаслідок неочікуваних і неритмічних пульсацій, які ідуть від цих кіл, Зеленоводдя поволі поглинає просторовий безлад. Ти це знаєш? А ще, через ці пульсації можна потрапити невідомо куди: вони сплющують простір, тим самим скорочуючи незбагненні відстані. А ще на додаток, повідомляю для особливо розумних, що ці пульсуючі кола мають іншу частоту коливань, ніж ті, крізь які проходять теберди! Догнав, мудрагелю?! – гарикнув гном.

– Вибач, – занепокоєно відповів Ілля, – я цього не знав. Тобто мені було відомо, що частини нашого світу безслідно зникають, але як це відбувається, здається, не знає ніхто, навіть Хранителі Зеленоводдя. А як ти про це здогадався?

– Як, як? А ніяк! Я це просто відчуваю, я можу відрізнити частоту коливань одного пульсуючого кола від іншого. Відповідно, я знаю, де шлях до тебердів, а де – у небуття! – гордо заявив Тлустик.

Ілларіус задумався над тим, як можна застосувати цей неординарний талант свого друга. А гномик продовжував метушливо стріляти очима у різні боки.

Аріхандрус Могутній із відвертим задоволенням спостерігав за наївним Маркусем Великим і його посланцем в одній із кам'яних зал свого похмурого замку.

– Все іде за планом, – сказав він уголос сам собі, бо, окрім нього, не було видно ні душі. – Хоч цього разу вона все робить правильно. Нехай говорить правду, але робить свою справу. З її допомогою вдасться заманити його у пастку. А тут, – чоловік розвів руки так, ніби намагався охопити увесь простір довкола і все, що у ньому є, і прогарчав: – Він – мій!

Володар зловісно зареготав.

Маркус вирішив покликати своїх товаришів, щоб познайомити їх із незвичайною континенталкою.

– Ні-ні, дякуємо! Ми і тут можемо тебе почекати, Марку! – відмовився Ілля від запрошення свого друга. – Та й як ми до тебе доберемося? Не пливти ж нам!

– Не треба пливти! – Маркус свиснув, і на його заклик озвався Цезар, який був навчений цього сигналу ще у Дірі. – А от і таксі летить.

Летикінь приземлився на острівок, і Марк щось йому прошепотів. Цезар, виконуючи команду, перелетів до Ілларіуса з Тлустиком, які неохоче залізли на нього, щоб долучитися до не зовсім приємного, на їх погляд, товариства.

– Знайомтеся, друзі! – почав Марк. – Це – Віолліна Сентиментальна, колишня мешканка Старої Омеги.

– М-гм, – вичавив Тлустик, – щось вона не дуже схожа на мешканку, радше на…

– Те, що Ви бачите, дуже сильне навіювання Аріхандруса, який використовує Віолліну для підтримки своєї життєдіяльності, адже він – континенталець, а отже, із плоті і крові, і мусить чимось харчуватися. Вона змушена допомагати йому у цьому. Як ви самі розумієте, її ніхто не прийме у Зеленоводді.

– Це просто жахливо! Допомагати загарбнику! Краще померти, – зневажливо вимовив Ілля, чим викликав чергову хвилю сліз у Віолліни.

– Ілля, навіщо ти так! Хіба не зрозуміло, що на її місці міг опинитися будь-хто, – присоромив його Маркус.

– А я кажу, краще померти! – наполягав на своєму Ілларіус Непереможний.

– Слухай, Ілля! Та будь мужиком! – несподівано для себе вигукнув улюблені слова свого вітчима Марк. – Вона ж дівчина!

Ілларіус нічого не відповів, але слова про справжнього мужчину справили враження, і він заспокоївся.

– Ми з Віолліною домовилися, що вона проведе нас крізь пульсуючий простір до руїн свого рідного міста, яке я так прагну побачити.

– Ой-йой-ой, щось мені це все дуже не подобається! – заговорив Тлустик і, махаючи обома руками, додав: – Я вам у цьому не товариш. Без мене, будь ласка, я маю ще купу, ні, не купу, а силу-силенну справ… – і гномик почав продиратися крізь очерет, котрим заросли береги острівка, очевидно, забувши на мить, де він. Дійшовши до води, він нервово зачухав свого носа.

– Ну, у такому випадку – як собі хочете. А я іду, – сказав Марк, зробивши перший крок у напрямку пульсуючого кола, у якому вже зникла дівчина-теберд.

– А як ти повернешся назад? Про це ти подумав?! – запитав Ілля.

– Телепортуюся, – безтурботно відповів Маркус і розчинився у повітрі.

Цезар захвилювався, заіржав і миттю стрибнув у коло за господарем.

Ілларіус не міг покинути свого друга, тим більше, у товаристві підозрілої істоти. Вона йому дуже не сподобалася. Він мусив іти за Маркусем.

– Іди-іди, – за звичкою повторюючи одне слово двічі, порадив Тлустик, – пульсуючий простір от-от зникне, і ти їх вже не наздоженеш. А за мене не турбуйся, я допливу до берега.

І гномик вже зайшов у воду, як раптом Ілля схопив його обома руками і силоміць витяг на берег острівка.

– Ти мусиш іти з нами, бо крім тебе ніхто не розуміється на цих пульсаторах, – випалив Ілларіус.

Тлустик став пручатися і вириватися з обійм друга.

– Та ти що! – загорланив він громовим голосом, яким, наче на сміх, наділила його природа. – Я нікуди не йду! Пусти, відчепися від мене! Іди собі, але раджу тобі цього не робити, бо я відчуваю, що щось дуже погане має скоїтися.

Почувши таке серйозне попередження, Ілларіус, не вагаючись і не зважаючи на Тлу стиків опір, потягнув його у пульсуюче коло.

Маркус Великий опинився у мертвій сірій пустелі. Такого моторошного пейзажу він ще не бачив: гора металобрухту й інших будівельних уламків; земля суха і потріскана, наче старий засохлий кусень чорного хліба; і ані листочка, ані травинки довкола… Лише різкий холодний суховій співав свою тужливу пісню. А холодне місячне сяйво тільки підкреслювало цей жах. Бр-р…

– А колись тут було дуже гарно… – жалісно проскиглила Віолліна.

Марк її не слухав. Його серце стиснулося від болю, який ішов від цієї сплюндрованої і виснаженої землі. «Так ось у що перетворюються квітучі міста і краї Зеленоводдя після нашестя тебердів. Бездушні, жорстокі істоти. Вони заслуговують на те, щоб їх знищити!» – думав Маркус.

– Вибач, – тихо сказала Віолліна. – Закривається мій пульсуючий прохід. І я вже мушу іти.

Вона повільно попрямувала до розмитого зображення у повітрі. Марк гукнув їй навздогін:

– Зачекай! Ти обіцяла мені розповісти все, що знаєш про Аріхандруса. Інакше я не зможу тобі і нам усім допомогти!

– Я знаю, – з жалем у голосі відповіла дівчина, – але мій час вичерпано, прохід закривається, а тут, – вона обвела рукою жахливе довкілля, – я не виживу, я загину! Бувай.

Марк побіг за нею, але Віолліна вже зникла у пульсуючому колі. І він, ані хвилі не вагаючись, пішов назустріч своїй долі.

Ілларіус із Тлустиком якраз переступили межу до Старої Омеги, коли мантія юного Хранителя ковзнула у зникаючий пульсуючий прохід. Навіть Цезар не встиг за ним.

– От біда. Ми запізнилися, – розпачливо сказав Ілля.

– Дуже добре, повертаємося назад, – втішився Тлустик, коли помітив, що прохід зник. – Навіщо ти мене сюди затяг? Ти глянь, де ми! Це ж тільки у гарячці таке привидітися може.

Він мав на увазі те страхіття, що їх оточувало. Ілларіус цим не переймався, його гризла думка про Маркуса, який невідомо куди потрапив. І тут у нього виникла блискуча ідея.

– Слухай, Тлустику, а як часто виникають чи з'являються ці пульсуючі кола?

– Які то «ці»? – невдоволено запитав гномик. Він почувався дуже незатишно за межами Червоного сектора.

– Ну, ті, з яких виходив той теберд-дівчисько.

– A-а… Ну, тепер досить часто. Якщо ти тут постоїш з годину, то, може, яке і з'явиться… Ага, так-так! – щось зметикував собі гномик і вже веселіше запропонував: – Ну, то ти чекай! А я сідаю на Цезаря і повертаюся до лісу.

Ілларіус загадково посміхнувся. Тлустик же скоренько побіг, перебираючи коротенькими, ніжками до летиконя, який нервово бив копитом, здіймаючи порох. Та враз гномик зауважив, що земля за ним безслідно зникає, залишаючи за собою чорну прірву. Він озирнувся: довкола виникало безліч пульсуючих кіл. Миттю зорієнтувавшись у ситуації, Тлустик крикнув Іллі:

– А краще ти сідай на летиконя, а я повернуся через прохід, – і він почав шукати відповідну частоту коливань, – бо здається, що Стару Омегу поглинає викривлений час.

– Ну, гаразд! – відповів Ілля, легко добіг до Цезаря і з розбігу застрибнув на нього. – Побачимося, Тлустику! – сказав він, хитро зиркнувши на малого.

Цезар відразу став злітати. Та раптом гномик, який нервово метушився серед руїн, шукаючи відповідне коло, зарепетував:

– Стій! Стій! Зачекай, тут немає виходу! Не залишай мене, я загину у хаосі часу, – і він стрімголов кинувся за Іллею і Цезарем.

«От телепень», – подумки засміявся Ілля і подав руку Тлустику, який вчепився за хвіст Цезаря і теліпався у повітрі. – Давай руку! Ко-ло-бок.

Не зважаючи на нове не вельми шанобливе прізвисько, Тлустик мовчки заліз на летиконя і сів позаду Ілларіуса, обійнявши його за тулуб. Вони підійнялися високо у небо – так, що побачили, як на горизонті засвітилася блискуча стрічка Глобального океану. Це був кордон між суперконтинентом Зеленоводдям і темним царством Аріхандруса.

Гномик за спиною Іллі не бачив цього, він оглянувся назад і ахнув: на землі все було спокійно – руїни мегаполіса лежали собі на тому самому місці, де він щойно на власні очі бачив чорну прірву. І тоді Тлустик все зрозумів:

– Ох, і дурень же я! Ай-яй-яй, – захитав він головою, – я забув, з ким маю справу. Ти мене загіпнотизував, негіднику.

А Ілларіус щиро засміявся, бо відтепер він міг бути впевнений у підтримці свого, хоч і не дуже люб'язного, та все ж справжнього друга.

Фінальний «концерт»

Пройшовши крізь в'язку субстанцію пульсуючого кола, Марк опинився на одній із засніжених веж Аріхандрусової неприступної фортеці.

Вона вражала своєю монументальністю і масштабом. Замок був наче вирубаний у скелі, як зникле місто на Землі десь у Південній Азії. Сірий, понурий і моторошний пейзаж, що, мабуть, мав би нагадувати для чужого ока про мізерність, нікчемність і ницість кожного перед величчю Аріхандруса Могутнього.

Однак Маркус не звернув на це жодної уваги, він лише подумав, що такі апартаменти занадто великі для однієї особи. А це наводило на думку про те, що тут може бути значно більше живих істот. І він мав рацію!

Марк помітив, як у великому проході головної будівлі зникла постать Віолліни Сентиментальної, і поквапився її наздогнати. Він побіг вздовж муру, який подумки назвав «китайською стіною», бо скільки він не рухався уперед, здавалося, що стоїть на місці. Маркус вже втомився від тієї безглуздої біганини. Тоді він вирішив, що, можливо, йому буде легше переміщуватися повітрям, не торкаючись ілюзорної поверхні, яка, очевидно, слугувала неабияким захистом для Володаря тебердів.

Маркус піднявся у повітря і завис… Він намагався летіти до головної будівлі, але його рухи ніби щось скувало. Дитя Зеленоводдя відчуло, як його ніби хтось тримає могутніми невидимими клешнями, не даючи можливості рухатися ні вперед, ні назад, ні вліво, ані вправо. Марк безпорадно опустився на землю. Жодні спроби телепортуватися теж не дали очікуваних результатів. Він знав, як сюди прийшов, та не знав, як звідси вийти. Марк сів, спершись на кам'яний вал, і задумався.

Аріхандрус Могутній у цей час саме закінчував свою тріумфальну доповідь перед підлеглими тебердами. Вони засідали у жерлі старого погаслого вулкана, до вершини якого ніби приклеївся його замок.

До Аріхандруса обережно підбігла Віолліна і прошепотіла йому кілька слів на вухо. Володар зверхньо кивнув головою і щось урочисто повідомив усім присутнім їх мовою, яка скидалася на шипіння гадів у серпентарії. Усі довкола зашепотіли і заворушилися. До Аріхандруса направилося три найбільших теберди. Він торжествував. Усе відбувалося за планом.

Незадовго до цього на континенті у Деінде зібралася Рада старійшин…

– Маркус Великий переміщується у просторі на неймовірно великі відстані, – уголос констатував Максі-мус, спостерігаючи за мерехтінням і стрибками жовтої точки на чарівному глобусі планети Зеленоводдя.

– Отже, він просто телепортується, – зробила висновок гостроноса дама.

– Ні, Сібелліно, він цього не робив би. Ми з ним домовилися, – заперечила їй Данелліна Абсолютна.

– Дурниці, – зверхньо зауважила дама. – Діти ніколи не дотримують свого слова.

– Дитя Зеленоводдя проходить крізь пульсуючі кола, – почувся низький голос Мудрого Пророка, який якраз входив до зали.

Усі старійшини почали занепокоєно перемовлятися. Дестабілізуючі шлюзи були занадто небезпечними, щоб послуговуватися ними для переміщення, оскільки неможливо було передбачити, де ти опинишся, пройшовши крізь якийсь з них.

– Це дуже необачно з його боку, – захвилювалася Хранителька Зеленоводдя.

– У Маркуса Великого є провідник, – заспокоїв її гном.

– Провідник? – перепитала старійшина Бети Перселліна Великодушна.

– Так! Це – дружній теберд, – відповів старий гном.

– Нічого не розумію! Який іще «дружній теберд»? – і бабуся Дана впала на свій трон, схилившись над столом і у розпачі обхопивши голову обома руками.

Наймудріші перешіптувалися, обговорюючи несподівані події. Вони сперечалися один з одним, висуваючи якісь пояснення, але жодна думка не була бездоганною. Гостроноса Сібелліна, старійшина загиблої Старої Омеги, нервувала більше за інших: вона втручалась у суперечки і робила сумні висновки. Її очі перелякано бігали, лице зашарілося, а тембр голосу став мало не істеричним.

Мовчав тільки Мудрий Пророк, Данелліна Абсолютна і Максімус Стриманий, який не відривав очей від велетенського голографічного глобуса, що поволі обертався у повітрі посеред зали.

– Маркус зник з континенту, – раптом прорізав своїм густим басом нервовий галас у залі Максімус. Запала мертва тиша. – Його ніде немає. Точка більше не з'являється.

Бабця Дана аж завмерла. Вона не відривала погляду від планети, яка у цей момент повернулася до неї своїм «темним боком», де усю поверхню поглинув Глобальний океан. І тут вона помітила, як посеред водного простору тьмяно замиготіла жовта зірочка. Данелліна Абсолютна полегшено зітхнула і, поправивши голос, видушила з себе:

– Він з'явився… На острові Аріхандруса… Це – кінець, – і вона закрила обличчя руками.

У залі запала в'язка тиша, яку насмілився перервати лише Пророк.

– Це лише початок кінця, моя Хранителько! Нам необхідно негайно об'єднати усі наші зусилля, – незвичайно швидко заговорив гном.

– Об'єднати зусилля?! Яким чином це допоможе Йому? – скептично вигукували старійшини.

Мудрий Пророк терпляче вислухав їх запитання, а коли вони вичерпалися, почав свою розповідь:

– Сьогодні опівночі я раптом зауважив, що засвітилася моя блакитна куля. Я підійшов ближче і побачив ось що, – він змахнув руками над глобусом, і той вмить засяяв жовтогарячим кольором по периметру усього континенту.

Найяскравіше горіло безліч великих точок – мегаполісів на континенті. Все виглядало так, ніби сонячні промені прорізалися великим пучком крізь важкі дощові хмари. А на Західній півкулі, у якій був Глобальний океан, полум'яно палахкотіла велика яскрава зірка на острові Аріхандруса.

Старійшин, які не розуміли, до чого веде Мудрий Пророк, заговорили усі разом:

– Це означає, що на усі наші міста одночасно нападуть теберди?

Гном ще раз окинув оком сяючий глобус. Здавалося, що це запитання посіяло у його душі зерно сумніву. Розмірковуючи, він повільно обійшов сферу, а тоді відповів:

– Я так не думаю… Придивіться уважніше! Адже видно, що енергетичне поле Зеленоводдя хоч і у бойовому стані, але є стабільне, без спалахів, як під час протистояння. Це – по-перше. А по-друге, тебердам було б вкрай невигідно захопити нас відразу і повністю, тому що ми для них – звичайне живлення, яке потрібне час від, часу, а не все до краю. Це виглядало б так, якби ми відразу спустошили усі свої запаси їжі, і що потім?

– Так-так! Мудрий Пророк має рацію! – почулися схвальні вигуки старійшин.

– Але часу на роздуми у нас, на жаль, немає зовсім, – дуже серйозно зауважив гном. – Якщо Маркус Великий вже ТАМ, все відбуватиметься дуже стрімко.

– Отже, план дій такий, – враз прийшла до тями Данелліна Абсолютна, – кожен з вас телепортується зараз у свій мегаполіс. За п'ятнадцять ударів гонга усі міста повинні бути у повній готовності до протистояння. Старійшинам об'єднаних міст, та й зрештою усім нам, необхідно докласти максимум зусиль. Ніяких запізнень і пояснень Рада не прийме! – суворо сказала Хранителька, хоча ніхто й не думав про таке. Усі добре розуміли, що це буде останнє Всесвітнє протистояння, і тут – або пан, або пропав. – Застосовуйте усі інструменти, включіть на граничну потужність Т-генератори. Це буде наш фінальний «концерт» для Аріхандруса. От і все! – Данелліна встала, вклонилася, склавши руки на грудях навхрест, і сказала: – І нехай нам допоможе Абсолют, якщо на це його воля!

Усі старійшини вмить телепортувалися. Хранителька і Мудрий Пророк залишилися удвох.

– А куди це щез Максімус? – здивувалася вона. – Чи ж він забув, хто є старійшиною Альфи?

Гном вкотре змахнув рукою над глобусом, сяйво зникло, і лише тьмяно мерехтіли зірочки, що відбивали місце перебування старійшини кожного мегаполіса.

– Усі вже на місцях, – розглядала зображення Данелліна, – а от в Альфі – нікого. – Вона стала поволі оглядати глобус, пильніше приглядаючись, і раптом скрикнула: – Ось він де! Зрадник! Але цього не може бути…

Завжди витримана і спокійна, вона почала нервувати, коли ідентифікувала світло цірконіта Максімуса на острові тебердів. Її дихання стало частішим і гучнішим. Хранителька благально подивилася на Мудрого Пророка, якого, здавалося, ніщо не може вивести з рівноваги.

– Що робити?! Обставини так швидко змінюються!

– Я не знаю, як Ви, а я зрозумів, що вести протистояння в Альфі доведеться самій Хранительці Зеленоводдя, – флегматично, як коала, відповів гном і низько вклонився.

– Мені?! – спантеличено перепитала бабця Дана.

– Маркусе! – почув Марк голос свого друга Іллі. Раптом із пульсуючого кола у нього над головою з'явилися Ілларіус і Тлустик верхи на Цезарі.

– Друзі! – радісно скрикнув Марк. – Як добре, що ви тут!

– Аякже! А ти думав, що ми покинемо тебе самого? Які ж ми після цього друзі?! – усміхнувся Ілля, зістрибуючи з летиконя і непомітно штовхнувши у бік завжди невдоволеного малого гнома.

– Ой-ой, і вляпався ж я… – пробурмотів собі під ніс Тлустик.

– У гарненьке ж місце привела тебе та «тибердійка», – зауважив Ілля, щільніше загортаючись у свою мантію.

– Як добре, що ви тут, хлопці! – радісно вигукував Марк, а тоді, вже сумніше, додав: – Тільки виходу звідси немає.

– Не бійся, Цезар нам допоможе вибратися з острова, – впевнено відповів Ілля.

– Цезар їм допоможе! – образливо пробурмотів Тлустик, обмацуючи повітря довкола них руками і ніби натикаючись щоразу на невидимі стіни. – Дурники, ми – у тривимірній капсулі!

– Що це означає? – стурбовано запитав Марк.

– У Зеленоводді таке явище трапляється доволі часто. Це такий собі позачасовий капкан, – відповів Ілларіус. – Але хвилюватися немає підстав: вони – тимчасові і нестабільні, щойно поблизу з'явиться пульсуюче коло, тривимірні капсули руйнуються, і все приходить у норму.

– Гей, Всевидяче Око, – підморгнувши Маркові, напівжартома-напівсерйозно звернувся Ілля до амбітного гномика: – Прохід ніде не з'являється? Га? Ти ж нас проведеш?!

‘ Задоволений із визнання свого дару, Тлустик дуже серйозно і відповідально заявив:

– Насправді я мав би образитися і взагалі не говорити з тобою. Але раз вже склалася така ситуація… – а про себе подумав: «Може, де і моє ім’я згадають після перемоги». – О-о, – повів видовженим вухом гномик. – Я вже щось відчуваю. Ось тут, на краю цього муру.

Марк зиркнув оком туди, де, на думку Тлустика, мав би з'явитися пульсуючий прохід, і побачив вкриті льодом шпильчасті краї скелі, що стирчали між мурами замку. Ну й висота! Аж дух запирало!

«Але це все може бути ілюзією», – подумав Маркус, проте скочив разом з хлопцями на Цезаря, який стрибнув за вказівкою гномика.

– A-а, Максімусе! – роздратовано вимовив Аріхандрус. – Ти мав би вже давно тут бути, бо ВІН вже тут!

Максімус Стриманий яскравою світлою плямою вирізнявся на тлі гнітючої темноти старого вулкану, вщент заповненого тебердами.

– Я все зробив, як ви веліли, мій Володарю! Віолліна Сентиментальна нам вже не потрібна, раз Маркус Великий тут, – і він вказав рукою на псевдотеберда, який ховався у вузькій розщелині.

– А-а… – почулося ридання, що аж краяло серце.

– Як вона мені остогидла зі своїм ревінням! Віддай її їм! – Аріхандрус Могутній кивнув на натовп іншовимірних істот.

– Ні, не треба! – заволала ще гучніше дівчинка. – Бла-га-ю Вас!

– Я думаю, мій Володарю, вона заслуговує більш поблажливої смерті, – переконливо заговорив старійшина. – Ви славитесь як мудрий і справедливий полководець, який вміє нагороджувати своїх вірних слуг…

Аріхандрус Могутній якусь мить мовчав, пильно вдивляючись у вічі старому. Здавалося, що він вагається. Однак, ніщо вже не могло перешкодити його грандіозному замислу.

– Старий хитрий лис! – вимовив він підозрілим тоном. – Ти сам боїшся такої смерті. Ну, добре! Вирішуй ти, як їй померти, тільки забери її звідси у замок! Хай там скиглить, нікчема!

І тут у самій глибині купи тебердів ніби розірвалася повітряна бомба. Жерло вулкана освітилося, і зі спалаху з'явилася трійка друзів на летиконі. Маркус першим ступив на тверду поверхню і очманіло став посеред натовпу. Теберди скупчилися довкола нього, не сміючи підступити ближче, ніж на три кроки.

Ілля і Тлустик з виряченими від жаху очима намагалися заховатися за Цезаря, який сам нервово ставав дибки і іржав на всю свою конячу горлянку. Адже вони вперше побачили обличчя своїх загарбників. Якщо це можна назвати обличчями.

Під брудно-фіолетовими накидками з капюшонами ховалася сіра безформенна маса, крізь яку постійно перебігали тоненькі, мов павутина, зелені електричні розряди. І це істоти, що претендують на вищий інтелект! Окрім неймовірного почуття огиди, вони викликали лише тваринний жах перед невідомим.

– Ось ми, нарешті, і зустрілися, мій дорогий… – побачивши прибульців, вимовив Аріхандрус Могутній. Він хотів ще щось додати, але запнувся і проковтнув слину.

Теберди розступилися, утворивши прохід від маленької компанії до Володаря.

– Аріхандрус… – від несподіванки ледь чутно вимовили усі троє друзів.

Тієї ж миті якась надзвичайна сила змусила їх іти йому назустріч. Марк, наче зомбі, переставляв ноги. Не опираючись велінню Аріхандруса, він ішов і уважно вдивлявся у знайомі риси обличчя Володаря тебердів.

Він був дуже високий і широкоплечий, мав великі майже прозорі блакитні очі, що прибивали важким поглядом до землі і дивилися з-під лоба через крижані зіниці-цяточки. Аріхандрус мав прямий, трошки задовгий ніс, міцно зціплені тонкі губи і вольове підборіддя. Маркуса аж сіпнуло, коли він побачив, як з-під капюшона, якого Володар тебердів скинув різким рухом руки, виглянуло гладенько зачесане, довге аж до плечей білосніжне волосся, що контрастувало з дуже темними широкими бровами, що майже сходилися на переніссі і злітали вольовими дугами вгору, коли він починав говорити.