Текст книги "Марк і Цезар у Зеленоводді (2007)"

Автор книги: Ніка Нікалео

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 9 страниц)

Але він не встиг закінчити, бо у бібліотеці з'явилася округла водяниста химера, з якої вийшли Данелліна Абсолютна і похмурий старійшина на ім'я Максімус, якого Марк зустрів у залі засідань.

– Мені здавалося, що я захлинуся, – сказала Хранителька, ступаючи на кам'яну підлогу і залишаючи на ній мокрі сліди, хоча її одяг, на подив Марка, був сухим. – Не люблю послуговуватися водяними субстанціями для телепортації, але, на жаль, наелектризованість після протистояння по-іншому неможливо нейтралізувати.

– Вельмишановна пані якраз вчасно прибула, – відразу переключився Мудрий Пророк, схиляючи голову перед Хранителькою. – Я саме почав пояснювати нашому юному…

– На все свій час. На все свій час, – вдавано недбало махнувши рукою, сказала Данелліна.

Старійшина став за спинкою крісла, у яке вона сіла.

Марк щось запідозрив, але запитати не посмів, хоча й був дуже радий бачити бабусю. Гном відразу ж зрозумів натяк і спрямував розмову в інше русло:

– Юний Хранитель пройшов перший тест.

– Справді? – ніби здивувавшись, перепитала бабуся. – Ти відчув силу своєї енергії?

Тієї ж миті зі стола Мудрого Пророка у бік Марка метнулася важка мідна статуетка з крильми.

Відчувши, ніби щось сильно вдарило його у голову, Марк вчасно повернувся, і статуетка зависла десь у десяти сантиметрах від його очей.

– Чудово, – сухо вимовив старійшина.

Статуетка повернулася на місце. Бабця чомусь була незадоволена і навіть розлючена. Марк зрозумів це з її погляду, яким вона втупилася у нікуди, щоб нікого не скомпрометувати перед онуком. Але Марк відразу зрозумів, чий це вчинок, та це чомусь його не зачіпало.

– Я дуже перепрошую високе товариство, – несподівано високопарно заговорив Маркус. – Чи могли б ми з бабусею залишитися наодинці? – і пояснив: – Мені необхідно дещо уточнити.

– Так, авжеж, наш юний Хранителю! – із повагою вимовив Мудрий Пророк і схилив голову.

Його підтримав старійшина:

– Ми негайно щезаємо.

– Ні-ні, не варто, – миттю заперечив Марк. – Я мав намір поговорити біля того чарівного басейна-телевізора чи проектора… – Марк ніяк не міг підібрати слова для цього чуда техніки, що транслює усе, що забажаєш.

Хранителі континенту перезирнулися, і Максімус із усмішкою прокоментував:

– Якщо Ваша воля, Великий Маркусе, ви можете пройти до зали з голографом.

Тієї ж миті частина стіни овальної бібліотеки зникла, і Данелліна Абсолютна заінтриговано попрямувала за Марком до басейну, кинувши не без задоволення своїм колегам:

– Просимо вибачення! Сімейні справи…

За її спиною знову виросла стіна із безкінечними книжковими стелажами.

Марк підійшов до басейну з водою, яка поглинала світло жовтуватих стін і справляла враження їх відсутності у басейні взагалі. Такий собі «чорний прямокутник». Маркус зупинився на самому його краю, ніби намагаючись впритул розгледіти і зрозуміти, що ж це таке насправді.

– Обережно, мій солоденький, це – не вода.

– А що? – запитав онук.

– Ну, це – така рідка субстанція, яка має властивості… Зрештою, ти зовсім не про це хотів поговорити, чи не так? – зазирнувши йому у вічі, запитала Данелліна Абсолютна. – Давай присядемо.

Довкола не було ніяких стільців чи лав, але, на неймовірний жах і подив Дитя Зеленоводдя, дві велетенські скульптури псевдолевів по обидва боки басейну граціозно зістрибнули зі своїх п'єдесталів, так ніби вони були живі, і утворили два неймовірної краси крісла з лапами-ніжками і крилами-підлокітниками. Хранителька сіла в одне з них, запросивши Маркуса сісти поруч. Помахом руки вона заставила рідину у басейні, чи точніше, голографі спроекціонувати зображення гірського пейзажу.

Марк, обережно позираючи за спинку крісла, з якої стирчала приплющена морда тварини, сів. Голографічне зображення видалося знайомим. «Червоний сектор», – подумав він.

– Саме так, – підтвердила бабуся. – Що тебе непокоїть найбільше, Марчику? У тебе в голові такий вир думок, що я не можу їх вловити.

– Так, справді. У мене до тебе купа запитань. І я не знаю, з чого почати, – схвильовано проговорив Марк.

– Почни з першої-ліпшої, яка виникне, – вона доброзичливо усміхнулася.

– Ну, добре! Наприклад, я не розумію, яким чином під цим вашим голографом опинилася печера, через яку я потрапив у Зеленоводдя, і дорога, що веде до Діри, звідки я прийшов? І чому я спочатку опинився посеред поля у Червоному секторі, а не тут, у цій «грецькій залі»?.. А ще…

– Почекай, не поспішай. На всі твої запитання є відповіді. От тільки необхідно з'ясувати, про що ти подумав, коли вдруге опинився у Вовчому ярі? – із серйозним виразом обличчя запитала Данелліна Абсолютна.

– Я… я, – Марк вагався, – я вирішив, що можу повернутися додому… – він важко зітхнув.

– І? – поквапила його бабуся.

– Я не знаю, напевно, я перелякався.

– Вовків?

– Ні, чогось іншого, я не можу цього пояснити, – відверто сказав Марк. – Я не зрозумів, що зі мною сталося. Здається, я заплющив очі. А коли розплющив їх, то побачив, що стою уже тут, перед таємним ходом у басейні.

– Скажи мені, Маркусе, – поклавши руку на його руку, запитала Хранителька, – ти зміг би далі спокійно існувати там, на Землі, знаючи про те, що тут ти можеш пережити неймовірні пригоди? І навіть врятувати іншу цивілізацію, – вона запнулася на передостанньому слові.

– Не знаю… Мабуть, ні, – зітхнув Марк.

– Ну от. Я знала, що твоя відповідь буде саме такою, – із незрозумілим онукові сумом сказала бабуся.

– Тільки я ніяк не можу збагнути, у чому полягає моя місія. У мене проявляються якісь здібності, від яких мені страшно, – поділився Марк.

Він сподівався на бабусине співчуття і пораду, які б неодмінно отримав від неї у Дірі. Але тут він усе ж відчував якийсь холод і пересторогу у душі.

Та, напевно, серце Данелліни не могло більше коритися здоровому глузду, який контролював її емоції, і вона встала, розкривши обійми:

– Іди до мене, Марчику.

Маркус враз схопився і обійняв бабусю. Вона, як завжди, погладила його по голові. У її руках матеріалізувався маленький цирконіт на срібному ланцюжку, який вона почепила Маркові на шию, і несподівано для себе запропонувала:

– Давай-но ми зробимо перерву у твоїх випробуваннях і розкритті. Тобі необхідно просто познайомитися із Зеленоводдям ближче, у реальності, а не через призму голографа. Тим більше, що Рада старійшин наполягала на цьому. Компанію тобі складе Ілларіус Непереможний і ще дехто тобі дуже знайомий…

– Дякую, бабунь, – втішився Маркус. – Якщо можна, я дуже хочу побувати у мегаполісі під час протистояння.

Вираз її обличчя став суворим.

– Вибач, але цього я тобі дозволити не можу.

Вона сказала це так безапеляційно, що Марк не наважився заперечувати чи прохати її.

– Ви зможете відвідати інші мегаполіси Зеленоводдя, але з однією умовою.

Данелліна взяла Марка за підборіддя і, зазирнувши йому глибоко в очі, сказала:

– Ніде, за жодних умов, ти поки що не демонструватимеш свої надзвичайні здібності. А Ілларіус тобі у цьому допоможе. Отже, домовилися?

– Ну, звичайно! – легко погодився Марк. – Та я й не збирався нічого такого показувати. Чесно кажучи, мені не дуже зручно від того, що я не такий, як усі. От тільки як я буду переміщатися? Ви виростите мені крила?! – радісно запитав він.

– Скажімо, так: крила будуть, тільки не у тебе. А в кого – це буде для тебе дуже приємною несподіванкою. Отже, договір укладено, – пожартувала бабуся. – Ти – просто Маркус, наприклад, Цікавий, який подорожує зі своїм другом Ілларіусом Непереможним на…

– Домовилися! А де я можу знайти Іллю? – нетерпляче перервав її Марк.

– Заплющ очі і пригадай злітний майданчик Альфи, куди ти вперше приземлився зі своїм другом. Але це твоя остання телепортація, допоки я тобі не дам знати.

І Марк щез.

Хранителька Зеленоводдя повернулася до бібліотеки і сіла у крісло. Старійшина вмостився навпроти.

– А… Марк? – запитав він.

– Він у надійних руках. Наразі йому необхідно розвіятися.

«Ну, от все і почалося», – подумав про себе Пророк. Та його думки ніхто не зауважив.

– Здається мені, мій вірний колего, що Ви перегинаєте палку, – сказала вона після паузи, маючи на увазі той предмет, який незадовго до цього несподівано полетів її онукові у голову.

– Анітрохи, – незворушно промовив старійшина. – Необхідно бути більш суворим з Дитям Зеленоводдя, інакше він усе це сприйматиме несерйозно, як чарівну казку, героєм якої він став. На мою думку, вельмишановна Данелліно, його варто було б узяти на найближче протистояння.

– Ні! – категорично відрізала вона.

– Він зможе там швидше розкритися, зустрітися віч-на-віч з тебердами і зрозуміти жахливу реальність ситуації… – швидко і переконливо заговорив старійшина.

– Ні, – коротко і впевнено заперечила Хранителька.

– Але це ж абсурд: розблоковувати його у лабораторних умовах і…

– Я сказала – ні! Достатньо того, що я його щойно відпустила на прогулянку, де він зможе познайомитися з нашим світом у «не лабораторних» умовах, – підвищивши тон, відкарбувала Данелліна Абсолютна і різко встала з крісла.

Старійшина теж встав, низько схиливши голову і притиснувши руки до грудей.

– Не смію більше наполягати.

– Нам не уникнути непередбачуваних проблем з тими жахливими енергетичними вампірами. Маркус Великий повинен залишатися нашою секретною зброєю до кінця. Він – останній аргумент проти тебердів. Вони не повинні дізнатися про нього раніше, ніж це буде необхідно, – додала Хранителька.

– Я дуже добре розумію Ваші глибокі родинні почуття, але…

– Так, я не бажаю його загибелі. Та Вам цього не збагнути, – сумно вимовила бабця Дана, і в кутиках її очей зрадницьки заблищали сльози.

– Дарма Ви так кажете, моя Хранителько. Все ж таки я… Але прошу мені вибачити, – і старий розчинився у повітрі, певно передумавши продовжувати цю розмову.

Данелліна Абсолютна змахнула рукою краплину, що сповзала по її щоці, і змусила себе усміхнутися Мудрому Пророкові, який протягом усієї розмови не випустив ані пари з вуст.

Тлустик

«Пам'ятай про нашу угоду!» – бриніло у вухах Марка. Коли він розплющив очі, то побачив, що стоїть на одному з ярусів міста, де його вже чекав Ілля з величним білим і до того ж крилатим конем. «Супер! – подумав Марк. – Ми будемо літати на справжньому пегасі!»

– Ілля! – радісно вигукнув Маркус Великий і побіг назустріч другу.

– Привіт, Марку! – весело підморгнув йому Ілларіус. – Ти не в курсі, що я тут роблю? Знаєш, відтоді як я з тобою познайомився, зі мною відбуваються дивні речі: то я пригадую якісь події і моменти, що зі мною не траплялися, то я опиняюся у таких місцях, як-от зараз, і не знаю, що я маю робити?

Марк розсміявся.

– А я тобі скажу, що ми будемо робити.

– Ну?! Тільки на тебе вся надія! – із властивим йому гумором підкреслив Ілларіус.

– Нам дозволили проїхатися Зеленоводдям і, схоже, на цьому чудовому пегасі. Тобто мені можна поїхати і подивитися усе, що я захочу. – Маркус погладив білосніжного коня по гриві. Той закивав йому головою.

– Так я й думав, коли побачив цього єдиного в Альфі летиконя. Це дуже рідкісна порода коней, у природі вони вже не зустрічаються. Їх тримають тільки у деяких містах, а Цезар – символ нашого мегаполіса.

– Справді, я бачив його статую у піраміді Мудрого Пророка. Як, ти кажеш, його звати? – перепитав Ілларіуса неабияк здивований Марк.

– Цезар, – відмахнувся Ілля, зацікавлений інформацією, яку видав Маркус. – А ти вже бачив Мудрого Пророка?

Але той, ніби не почувши запитання Ілларіуса, вирячив очі на коня і подумав, що, мабуть, у цьому світі він таки буде мати ще не одну нагоду глибоко здивуватися.

– Ілля, ти ж мені казав, що кожен, окрім мене, хто потрапить у діру Вічності, буде розпилений там назавжди?!

– Двісті процентів! – авторитетно заявив друг.

– У мене на Землі був песик, якого я назвав Цезар. І саме через нього я опинився тут. Вловлюєш хід моїх думок?

– Ти думаєш, що цей летикінь – твій друг звідти?

Маркус невпевнено похитав головою.

– Правильно думаєш, друже! Напевно, це він! – байдуже відповів Ілларіус. – Ну, може, не зовсім він, а ілюзія його особи чи характеру, розумієш. Можливо, є ще один прохід на Землю. Більш безпечний, але надзвичайно засекречений… – поділився своїми здогадами Ілля.

Марк відразу згадав про чудо-басейн, але вирішив ліпше про це не розповідати.

– А зрештою, це така нудота, – позіхнув Ілля і запропонував: – Краще давай я тебе познайомлю з моїм одним старим другом. Він, правда, живе не у місті, а в лісі… – і, не дочекавшись відповіді, став залізати на летиконя-перевертня. Марк не заперечував.

Вони здійнялися у повітря. Марк був заінтригований таким нетрадиційним способом пересування. Від помахів крил Цезаря у вухах стояв такий свист і шум, що якби хлопці хотіли поговорити уголос, то не почули б один одного. Тому телепатичний спосіб спілкування був дуже доречним.

– Ілларіусе, але ж ти казав, що на Зеленоводді ніхто не втручається у дику природу! – пригадав Маркус.

– А ніхто й не втручається, – пояснив Ілля, – мій друг – відлюдник, як і усі гноми.

– Гноми – відлюдники? – неабияк здивувався Марк.

– А ти цього ще не знаєш? – теж був вражений друг. – Усі гноми, що входять до Ради старійшин, раніше жили у лісах. Більшість із них володіють даром передбачення, тому із вторгненням тебердів Мудрий Пророк – найстаріший, як ти вже зрозумів, і наймудріший серед гномів – попросив їх про допомогу. Відтоді вони з'явилися в Альфі, Омезі, Беті й інших мегаполісах нашого континенту.

– Чому ж не запросили твого друга? – запитав Марк.

– Тлустика? – засміявся Ілларіус. – Ти жартуєш?! Таж він іще зовсім дитина – йому всього 200 років. Ну, може, раптом 300, – завагався він. – А пророками стають десь у 700–800 років.

– Тобто, за земними мірками, твоєму Тлустикові від 100 до 150 років, і він ще малий? – перепитав Марк і зауважив: – На Землі, на жаль, так довго не живуть.

– Чому? – поцікавився Ілларіус.

– Не знаю. До ста років доживають уже зовсім старі, сиві і хворі люди.

– Хворі? А чому їх не лікують імпульсом цирконіта? – здивовано запитав Ілля.

– Я точно не знаю, але мені здається, що на Землі немає таких кристалів або їх просто ще не відкрили, – пояснив Марк.

– A-а… Тоді все зрозуміло. На Зеленоводді у сиву давнину теж не були відомі цирконіти, і континентальці помирали від різних хвороб. А коли згодом відкрили ці кристали з їх чудодійними властивостями і необмеженою енергією, розвиток цивілізації пішов семимильними кроками…

– Слухай, а ота золота споруда у вигляді ліри – це що? – запитав Марк, помітивши гігантський музичний інструмент із жовтого металу, що вилискував на сонці посеред поля.

– A-а… Правда, гарно?! – із задоволенням запитав Ілларіус і пояснив: – Це всесвітня академія мистецтв. Там вчаться найбільш обдаровані діти Зеленоводдя пророкуванню, фантазуванню, навіюванню. Ну, і звичайно ж, музичним наукам, літературі, живопису… З кожним роком там збільшується кількість нових напрямів.

– От би й нас у ліцеї вчили такій дурні! – захоплено вигукнув Марк.

– «Дурні»?! Ти глибоко помиляєшся, Марку. І ти у цьому ще переконаєшся.

– Можливо, – забрав свої слова назад Маркус Великий і запитав: – То ти, напевно, теж там навчаєшся?

– Хм, – трохи образився Ілларіус Непереможний. – Я вже вивчився: у мене 5-й, найвищий ступінь спеціаліста з гіпнозу.

– Ну, ти даєш! – із щирим захопленням сказав Марк.

– А ти як думав! – гордо підтвердив Ілля.

Цезар став поволі опускатися нижче, і перед хлопцями відкрився чудовий пейзаж зі скелями, біля підніжжя яких розкинувся старий синьо-зелений густий ліс.

– Ми вже майже на місці, – повідомив Ілля. – Тлустик живе недалеко від Межі у Червоному секторі.

– А що таке Межа?

– Межа – це кордон між живим Зеленоводдям і пустелею, яку створили теберди, – відповів Ілларіус. – О, нам туди, – він показав пальцем на велике дерево із товстенним покрученим стовбуром, що схилилося над кришталево чистим лісовим озером, у якому плавали різнобарвні чудо-рибки.

Цезар м'яко приземлився, і друзі зійшли на землю.

Багряне сонце втомлено ховалося за скелі. Від води повіяло холодком.

– Вечоріє… – Марк потер собі передпліччя.

– Нічого, зараз ми знайдемо Тлустика і переночуємо у нього. Сподіваюся, що він нас напоїть чимось гарячим, хоча він страшенний скнара, – «заспокоїв» Маркуса Ілларіус і голосно гукнув: – Тлу-с-с-тик! Це я – Ілла-рі-ус! Ти де? Тлу-сти-ку!

Він припнув летиконя до гіллячки старого дерева і штовхнув рипучі двері у стовбурі.

– Ти тут, Тлустий?! – запитав він, заглянувши у велетенське дупло, що вочевидь слугувало його другові домом.

– Нема?

– Дивно, він увечері ніколи нікуди не ходить, – сказав Ілля.

– Ходити не ходить, а от зоряну рибу на озері ловить, – почувся дуже низький хрипкий невдоволений голос.

І з очерету на березі виліз маленький опецькуватий гном із ледь-ледь блакитною шкірою. Його зовнішній вигляд був прямою протилежністю його незвичайному басу. Марк мало не розреготався.

– Колобок… – тихо вимовив він, підморгнувши Іллі.

Тлустик гнівно глипнув на нього.

– Привіт, друже, – радісно привітався Ілларіус. – Чому не озиваєшся? Я вже занепокоївся, чи, бува, чого з тобою не сталося!

– А що зі мною може трапитися? – забасив гном. – Я, на відміну від вас, свого носа нікуди не пхаю.

– Моя хата з краю, я нічого не знаю, – несподівано для себе вимовив Марк.

– А це ще хто? – зміряв його поглядом Тлустик.

– Це мій друг – е-е… Маркус Цікавий, – бовкнув Ілля.

– Брешеш! – коротко заперечив Тлустик і поплентався у свою хатку. Він зайшов усередину, не зачинивши за собою двері, і хлопці увійшли слідом за ним.

Кімната у дуплі була невеличкою, але там усе вмістилося: і стіл, і стілець, і диванчик, і старенька чорна дерев'яна шафа, а також дерев'яні сходинки на другий поверх, звідки лилося рожеве світло від вечірнього сонця.

Ілларіус потягнув Марка за руку, щоб сісти на диванчик. Тлустик заліз на високий стілець. Він підпер рукою голову так, що його щока звисла йому на бік, і кумедно заклав ногу на ногу. Взуття на його гомілках зашнуровувалося, і від того обидві ноги виглядали, як копчені шинки. Усі мовчали.

Гном перебігав очима з Маркуса на Іллю і навпаки, ніби чекав, коли ж вони вже підуть, хоч вони щойно увійшли. Ілларіус взяв ініціативу на себе:

– І відколи це ти став ловити зоряну рибу?

– Хм, – незадоволено мугикнув Тлустик, розуміючи, що Ілля хотів би запитати зовсім не про те. – Відтоді, як залишився зовсім сам у Червоному секторі.

– Вибач, мені дуже прикро, – сказав Іларіус.

– А мені – ні, так чого тобі треба? – грубо запитав Тлустик.

– Ми трохи замерзли, поки сюди летіли, – почав Ілля. – Чи не міг би ти нас напоїти чимось гарячим… для початку.

– Міг би, міг би, – пробурмотів собі під ніс гном.

Він зісковзнув зі стільця і почвалав надвір.

– Не дуже-то твій друг люб'язний, – кивнув головою на двері Марк, коли Тлустик вийшов з кімнати.

– Він відлюдькуватий і не вельми вихований, але надзвичайно добрий, – виправдовував свого друзяку Ілля.

– Ну, де ви там? – почулося знадвору. – Шипшинова настоянка вже готова.

– Але ж і «добрий», – підкреслив Марк.

– Дурниці, ти помиляєшся, – щиро заперечив Ілля.

Хлопці вийшли з дупла. Тлустик сидів на полінцях біля вогнища, над яким грівся казанок з водою і смажилися на прутиках якісь різнокольорові овочі і фрукти. Він дав кожному по великому дерев'яному горнятку із паруючим пахучим відваром.

– Дякую, – сказав Марк і зауважив, вмощуючись на пеньку біля Ілларіуса: – Щось це не дуже схоже на аромат шипшини.

– От глушман, – підвівши брови, промимрив Тлустик. – Хлопче, я сказав «бжипшина», а не «шипшина».

– Ой, перепрошую. Мені почулося зовсім інше, просто у нас на Землі є шипшина, а це така…

І Марк відчув, як боляче став йому на ногу Ілларіус, нагадуючи про конспірацію. Марк вкусив себе за язика…

– Це він розповідає про нове місто на континенті, яке називається Земля, – почав вибріхуватися Ілларіус.

– Брешеш! Еге ж, – і Тлустик подув на воду, смішно скрутивши товсті губи у вузьку трубочку.

– Чому ти так говориш?! – нічого не розуміючи, запитав Ілля, переконаний у власній силі навіювання.

– А тому, мій друже, що ти мене вже дуже давно не бачив. А я виріс, – тут гном встав, театрально випростався і, вперши руки у товсті боки, проголосив: – і перетворився з Тлустика, як ти мене обзиваєш, на Всевидяче Око! – і він з гордістю задер свого грецького м’ясистого носа.

– На кого, на кого?! – Ілларіус пирснув так, що аж розплескав півгорня і розреготався. – Все-се-видяче Око, ха-ха-ха! Ти чуєш, Око! Ха-ха-ха! Ой, не можу, я зараз лусну зо сміху!

Маркові теж стало смішно з Тлустикової пихи, і він теж захихотів. А гном, зрозумівши, що над ним кепкують, почервонів, як киплячий борщ, і сів на пеньок допивати відвар.

Насміявшись, хлопці заспокоїлися і зрозуміли, що гном образився.

– Вибач мені, – почав Ілларіус, – я мав би бути уважнішим, але мене перевели у школу телепортації, і я зовсім не мав часу до тебе навідатися. Вибач, будь ласка.

– Вибач, вибач, – невдоволено пробурмотів Тлустик, але по його виразних, хоч і невеликих очах було видно, що він уже не злиться. – Ну добре! Кажи, чого прийшов! Може скучив, га? – і він хитрувато примружив очі.

– Справді, я хотів познайомити тебе з Маркусом…

– Тільки не починай нести нісенітниці про нього, – перервав його гномик. – Я все знаю: він – Маркус Великий, Дитя Зеленоводдя!

– ?!

– Ага! Я ж казав, що став Всевидячим Оком, а ви глузували з мене, – пояснив Тлустик. – Мої здібності розвиваються, не забувай, я ж гном і колись стану Пророком, – і зітхнувши, додав: – якщо наш світ не поглине вир викривленого часу.

– Так, так! Отже, ти подорослішав і усе знаєш.

– Аякже! А ти сподівався зустріти тут того самого дикого і неотесаного товстого гнома? – з докором озвався Тлустик. – От, щоб ти знав, я навіть веду спостереження за однією дивною істотою, про яких ти мені розповідав.

– Не розумію, про кого ти говориш. Я багато чого тобі розказував, – зацікавився Ілларіус.

– Та ти мусиш пам'ятати про тих невидимок.

– Невидимок?! Яких?

– От, гальмо прогресу! – бовкнув Тлустик. – Ну, ті «мерди» чи «верди», чи як їх там звати!

– Теберди?! – вигукнув Ілларіус. – Ти, напевно, щось наплутав, теберди не гуляють поодинці та ще й у лісі!

– Нічого я не наплутав! – злісно заперечив гномик. – Кожної ночі тут на озері з'являється теберд і плаче.

– Ну, друже, ти вже загнув – теберд плаче. Дурниці мелеш. Цього не може бути. Якщо б це був теберд, то тебе уже не було б серед живих. Цей вампір висмоктав би з тебе усю енергію і силу життя.

– А от я кажу, що це – теберд! Сьогодні ж уночі підемо на протилежний берег озера і сховаємося за деревами. Вже смеркає, і чекати залишилося недовго.

Марк глянув на червоний захід сонця, промені якого вже ледь торкалися верхівок дерев. А зі сходу насувалося темне марево тяжкої ночі.