Текст книги "Марк і Цезар у Зеленоводді (2007)"

Автор книги: Ніка Нікалео

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 9 страниц)

– Ба-бу-ню, – здалеку почав Марк, – я його назвав на честь римського імператора Цезарем. Дуже вже він упертий і безстрашний. І схоже, це ім'я йому до вподоби.

– Гарне ім’я. І нашому песику таки пасує. А от тобі не завадило б навчитися у нього деяких шляхетних рис, – насупивши брови, суворо сказала бабуся.

– Це яких ще рис?

– Наприклад, пунктуальності і відповідальності за свої обіцянки. Ти глянь на себе у дзеркало, обгорів увесь. Цілу ніч не спатимеш. Треба тебе рятувати! – наголосила вона.

– Ба, нам було просто дуже весело. Мені не хотілося іти так скоро додому.

– Ну от, Марку, вже з першого ж дня ти не хочеш мене слухати, – як не дивно, але бабуся нервувала, і він це відчув. – Зважаючи на те, що ти сьогодні добряче підсмажився, я забороняю тобі ходити на річку як мінімум два дні!

Марк був приголомшений. Бабця вперше у житті була з ним така сувора і серйозна. Вона навіть злилася! Він ніколи б не повірив, що вона може бути такою, якщо б про це сказав хтось інший.

Звісно, після вечері Марк нікуди не пішов. Його так пекла і боліла спина, що йому здавалося, що у нього температура і його морозило. Він, як побитий, лежав на животі, а бабця раз у раз змінювала у нього на спині велику марлю, яку змочувала у сироватці, і поїла його якимось пахучим трав'яним чаєм. І навіть Цезар уже не так веселився, а легенько покусував Маркові руки, що ліниво звисали з подушки.

– Бабусю, а що, Найда народила тільки одного Цезаря? – не зводячи очей з собаки, запитав Марк.

– Тільки його, – отримав він коротку відповідь.

– А хіба у собак так буває?

– Отже, буває. Особливо, коли вони такі старі, як наша, – вже більш м'яко сказала бабця.

– А цікаво, де це вона знайшла собі такого ж пса? У Дірі таких немає, – продовжив онук, маючи на увазі її породу.

– Та, я думаю, десь в одному з сусідніх сіл. Вона зимою на кілька днів пропадала, – пояснила бабуня.

– А… – розважливо протягнув Марк і промовив: – Знаєш, ба, я б дуже хотів його забрати до себе додому, тільки не знаю, чи мені дозволять.

– Чом би й ні, – сказала бабуся, дбайливо накладаючи мокру марлю. – Дім у вас великий, і місця довкола вдосталь. А Цезар буде вам вірним і мудрим охоронцем.

– Ха-ха-ха! – раптом зайшовся Марк.

– Ти чого, Маркусь? – здивовано спитала бабця Дана.

– Та я, ха-ха, я, ха-ха, – він не міг зупинитися, – у нас же є озброєна охорона, а один тип серед них – старший, ха-ха-ха… Він схожий на бульдога, ха-ха, невисокого зросту, кремезний і набундючений, я його прозвав Наполеоном. Ха-ха, з них буде чудова пара – Наполеон і Цезар, ха-ха-ха…

Тут уже розсміялася і бабуся, яку заразив своїм щирим реготом онук. Вона сказала, що вже й не пам'ятає, щоб її так хтось розвеселив.

А хлопці так і не дочекалися того вечора свого міського товариша. Вони сіли край лісу на старих соснових балках і продовжили обговорювати подію, що недавно відбулася у горах поблизу Діри.

Ішлося про те, що Даркин тато, як завжди, залишив свого коня на одній з віддалених лісових галявин, де трави буйні і незаймані. Там їх ніхто не топче і не косить, надто вже далеко і небезпечно. А Даркин тато дуже любив свого коня, от і хотів, щоб той пасся на найкращих травах. Тому він і залишав його там кілька днів поспіль. Та коли прийшов одного вечора, то завмер від жаху – уся трава на галявині була рівно скошена і підпалена. Цікаво, що вигоріла тільки площа галявини, а лісові квітки і гілки дерев, які звисали над згорілою поверхнею, залишилися неушкодженими. А від коня і сліду не залишилося, тільки на стежці, що веде у Вовчий яр, лежали перерізані пута.

Даркин тато кілька годин шукав коня у лісі, навіть увесь яр облазив, та все дарма, а коли вже пізно вночі вертав дорогою додому, то йому здалося, що ніби по саду у баби Данки кінь ходив. Її двір далеченько від двору Даркиного тата, і він довго придивлявся, що там таке коїться, а коли підкрався ближче до її хвіртки, то перед ним ніби виросла Маркова бабуся і так недобре запитала, чого оце він так пізно до чужих подвір'їв зазирає. Даркин тато закляк від несподіванки, але опанував себе і сказав, що з його конем біда. А йому щойно привиділося, що він його тут, у саду, бачив. На що вона відрубала: «Навіщо ж старій жінці кінь?» А потім додала: «За твариною доглядати треба. Будеш мати науку!» Ну, він і повернувся ні з чим додому.

Село вже другий тиждень обговорювало ці неприємні події. Насамперед дітям взагалі заборонили вештатися лісом, навіть прилеглим, а стару Данку стали десятою дорогою обходити і остерігатися її ще більше.

Та й справді, вона була дуже дивною жінкою. Жила самотньо і відчужено, город не обробляла, корів не тримала, от тільки собака, сад і квітник – уся її господарка. Харчі їй привозив на возі якийсь підозрілий старий. І поки на літо не приїжджав її онук, вона і за межі свого подвір'я майже не виходила, була непривітна і мовчазна. Та під час його канікул її було не впізнати: весела, говірка і життєрадісна. Тоді ж оживав і її сад. Вона починала обробляти землю на квітнику і збирати плоди у саду… Ніхто не міг пригадати, коли і звідки вона з'явилася у Дірі. Усі вважали її відьмою, хоча нічого поганого вона нікому ніколи не зробила. Просто поводилася не так, як усі, і ці її щорічні літні метаморфози… А ще, одного разу хтось із селян зауважив дивовижне блакитне сяйво навколо її хати, чим, звісно, був переляканий, хоча до химерних несподіванок усі вже звикли. Запитати про це у самої Данки ніхто не наважувався, все спихнули на її буцімто чари.

Марк про все це навіть і не здогадувався і поволі засинав під бабусині примовляння. Раптом він пригадав, що бачив сьогодні уранці, і сонно промовив:

– Бабунь, там у твоїй шафі… – Бабця Дана стрепенулася. – Смердять зіпсуті продукти. Ти що, їх колекціонуєш? – без будь-якого інтересу запитав він. – Викинь, бо я сьогодні мало не здох від того смороду.

– А, так-так, – вже спокійно промовила вона. – От, стара голова! Мені їх було забагато, от і складала. А потім забула! Сьогодні ж зберу їх і вимию полиці.

– Добре, – ледве вимовив крізь сон Марк.

Сон

Ранок був сонячним і пекучим. Марк розплющив очі і потягнувся, прислухався до своїх відчуттів – спина вже не пекла, але трошки боліла. Чудодійні бабусині ліки допомогли.

Він сів на краю старого ліжка і оглянув кімнату. На столі, вкритому білосніжною скатертиною, стояла велика керамічна ваза з пишним букетом рожевих півоній, якими пропахло усе довкола. На краю стола стояв глечик з молоком, а біля нього на тарілочці лежали свіжі духмяні пиріжки з чорницями, сік яких тік з тріщинки збоку. Марк легенько вказівним пальцем притиснув рум'яну поверхню пиріжка. Тріщина на ньому розкрилася і густа темна начинка трохи витекла на тарілку. Марк аж облизався. Бабця дбала за свіжий смачний сніданок для онука.

На підлозі, відразу біля Маркового ліжка, стояв величезний старовинний годинник з боєм. Однак Марк ніколи не чув, як він б'є, хоча він ходив, але завжди показував неправильну годину. Було незрозуміло, чи він пізнить, чи він спішить. Поруч у старій дубовій шафі лежали акуратно розкладені й посортовані бабусиними руками Маркові речі, що їх було видно через незачинені двері. На килимку біля дверей до бабусиної кімнати тихо сопів Цезар. Його чорний мокрий носик легенько рухався.

«Найда ніколи не мала цуценят. Вона була дуже стара для цього. І звідки взявся такий сіро-коричневий красунчик? Це якесь чудо. A-а, зрештою яка різниця, головне, що Цезар є! Мрії збуваються», – думав Марк.

– Маркусь, доброго ранку! – акуратно прочиняючи двері, сказала бабуся. – Спина вже не пече?

– Ні, бабуню, все вже добре, дякую, – промовив Марк.

– У такому разі, хлопці, снідайте і до роботи. В саду трава виросла вище колін. Мусиш її скосити, Марку, – усміхаючись, наказала вона.

– Ну, ба?! – почав благати онук, коли зауважив, що учорашній гнів змінився на милість.

– Без «ну», сьогодні й завтра ти допомагатимеш мені по господарству, – вона відповіла дуже стримано, а про себе подумала: «Рано, ще рано туди тобі іти, ти повинен опинитися там у найбільш відповідний момент. Інакше виникнуть значні проблеми…»

– У-ух… – засмутився Марк.

Марк і Цезар цілий ранок косили траву, тобто косив Марк, а песик настирливо заважав йому: кусав за ногу, тягнув за черевик і без упину дзвінко гавкав. Бабця Дана сиділа під горіхом за столом і ліпила вареники, раз у раз занепокоєно поглядаючи на косарів. Коли вони викосили частину трави у саду, бабуся запросила їх на перекуску.

Ох, і які ж смачні були ці вареники з чорницями! Солодкий густий сік розпливався у роті і змішувався з тістом. Марк їв і прицмокував, облизуючи губи. Цезар з не меншим задоволенням поглинав свою вівсяну кашу. А бабуся з доброю усмішкою спостерігала за обома.

Думки в її голові снувалися одна за одною. Вона зусиллям волі старалася не думати про погане.

«Я неодмінно мушу спробувати його втримати. Інакше Аріхандрус отримає те, чого так бажає. Його махінації з часом призводять до дедалі складніших проблем і перекосів у вимірах. І ці недавні повідомлення про частини континенту, що зникли, а на їх місці утворилися нові Чорні провалля. От і Максімус повідомив, що у хаосі зник ще один шмат континенту… Це вже набуває неконтрольованого розвою. Надзвичайно важливо хоча б із Марком не поспішати, але він – слухняна дитина. І я маю бути впевнена у своїй силі», – переконувала себе вона.

Головне зараз полягало у дотриманні послідовності подій, збереженні рівноваги у часі. Тільки вона знала, що чекало на цього хлопчака. Яку складну і вагому місію належить йому виконати. Знаючи про це від самого його народження, вона спостерігала за його розвитком і знала усі слабинки Марка, працювала над вдосконаленням його характеру. Однак до кінця не могла повірити у його сили і мужність, витривалість і, основне, у мудрість. Адже насправді він ще зовсім малий хлопчик, який повинен вирішити абсолютно не дитячу дилему.

– Ба, а можна ми з Цезарем ввечері підемо скупатися на річку? – перервав хід її думок Марк, ледь вимовляючи слова з набитим ротом.

– Я не думаю, що це – хороша ідея.

– Ну, бабуню, я обіцяю відразу повернутися. Тільки туди і назад, там і так вже нікого не буде, – благав онук.

– Маркусь, мені здавалося, що ти мене зрозумів правильно: ти – покараний. І підеш на річку тільки післязавтра, – відрізала бабуся.

– А який же я буду після того, як покошу траву? Я вже увесь мокрий!

– Не прикидайся, – сказала бабця, – садовий душ тобі завжди подобався.

Бабця Дана мала рацію – для того, щоб помитися, іти на річку не було жодної потреби. У саду, посеред щільних жасминових кущів, був саморобний душ – бочка з водою, що стояла на двох балках на висоті трьох метрів. Воду туди відрами заливала бабця. Для цього тато, справжній Марків тато (у кожному разі, так думав Марк), спорудив дерев'яні сходинки до бочки. І тут, згадавши про батька, він запитав:

– Бабуню, а ти пам'ятаєш, коли востаннє бачила мого тата?

– Чому ж ні? Це було тоді, коли ти щойно навчився вимовляти свої перші слова. Твої батьки дуже любили один одного і були невимовно раді твоїм успіхам. Усе було так добре, ми були такі щасливі… – поринула у спогади бабця.

– А що з нами сталося потім? – обережно поцікавився Марк.

– Потім трапилися досить неприємні і, головне, непередбачувані події. Твій тато змушений був нас залишити. А мама згодом вдруге вийшла заміж, переїхала з тобою у велике місто. У тебе з'явилися братик і сестричка – двійнята. Ось і все.

– А чому тато нас раптово залишив і чому він ніколи про себе не давав чути? Ба, скажи правду! Він помер?! – з глибокою образою в голосі сказав Марк.

– Послухай, мій рідненький, – обійнявши його за плечі, сказала бабуся, – я дуже добре розумію, що понад усе на світі тобі кортить дізнатися правду про твого батька, але ти не поспішай. І не хвилюйся, він – живий. Скажу більше: ти з ним ще зустрінешся. Тільки навряд чи тебе втішить те, що ти побачиш.

– А що я маю побачити? – здивувався онук.

– Більше, ніж я тобі сказала, ти не почуєш. Ти ставиш запитання, на які у мене немає відповіді, – зауважила вона.

– Просто я сподівався на твоє розуміння, а ти відмахуєшся від мене, як від набридливої мухи. І мама теж, мені інколи здається, зовсім мене не любить і не чує, коли я про нього питаю!

– Маркусь, дарма ти ображений на увесь світ. У скількох твоїх однокласників є не рідний батько?

– Ну, в Оленки і в Христини, в Назара… – став повільно пригадувати Марк.

– От бачиш, ти такий не один. І мабуть, ніхто із них не робить із цього такого горя, як ти.

– Правильно! Не роблять, бо усі вони бачили і знають свого батька! А я?

– Ти знову за своє, не вередуй, як п'ятирічний малюк. Наберися терпіння.

Бабця закінчила розмову, прибрала зі столу брудний посуд і понесла його на кухню. Марк залишився сидіти під горіхом разом зі своїми запитаннями. Він не міг і не хотів більше чекати на пояснення. Скільки можна? Справді, чому його рідний тато не цікавиться ним, адже бабця сказала, що він його, тобто Марка, дуже любив. Невже ж татові жодного разу за стільки років не захотілося побачити свого сина?! Раніше Марк думав, що батько помер, раз йому нічого не хочуть про нього розповідати. Але ж виявляється, що він – живий-здоровий.

Марк був обурений. Він встав з лавки і пішов у сад до старого розлогого яблуневого дерева. Під його гіллям утворювалася густа тінь і прохолода. Марк, відчувши втому і слабість, приліг на лікоть під дерево. Поруч негайно опинився Цезар і ткнув його у щоку холодним мокрим носом. Потім примостився біля руки. Марк знову поринув у себе: напевно, його батько має іншу сім'ю. Мама ж вийшла заміж знову, отже, і він це зробив. І зробив це, мабуть, першим. Ось чому ніхто не хоче про нього розповідати, усі на нього злі… Марк шукав нові й нові варіанти зникнення тата з їх життя і поступово поринав у щораз безглуздіші й примарніші думки. Його обіймав своїми крилами нездоланний медовий сон.

Ось він опинився перед величним, як палац, будинком. Його шпилі ховалися десь у хмарах, які невтомно гнав сильний вітер. Марк насилу видерся високими кам'яними сходами до величезних важких дверей. Відчинив їх і зайшов усередину.

Він потрапив у неосяжну залу. Було дуже тихо і світло. Посередині на велетенському килимі з рослинним орнаментом лежав великий сірий пес, вилизуючи свою лапу. Він ніби не помічав Марка. На стінах з обох боків висіли старовинні канделябри зі свічками поміж височенних зашторених вікон. Під ними стояли жовті диванчики на кованих ніжках. Навпроти дверей були широкі, вкриті килимком сходи, які, розгалужуючись, вели кудись вище. Біля їх підніжжя стояли химерні статуї з крилами. Марк зауважив там якийсь рух і став підходити ближче.

Поволі наближаючись, він побачив, що сходами підіймалися і спускалися один за одним десятки згорблених людей маленького зросту у довгих білосніжних накидках і високих блискучих шапочках зі смішними китицями на вершечку. З-під них спадало довге світле волосся, яке розсипалося їм по плечах. Кожен з них тримав щось у руках, але не було видно, що саме. Марк придивився, та не міг розгледіти ні ноші, ні їх облич.

Одна колона гномів виходила на сходи праворуч, а друга спускалася згори ліворуч, утворюючи безперервний потік, який тихо шарудів.

Ніхто не звертав уваги на чужинця. Його нібито й не бачили. Однак, коли Марк став на сходи, гноми на мить зупинилися і, шанобливо вклонившись, знову рушили. Марк здивовано кивнув головою.

Він піднявся вище, до велетенського антикварного дзеркала у золотій різьбленій оправі, що висіло над сходами. Крізь прозорий купол кімнати яскраво світило сонце, його косі промені відбивалися від дзеркала і веселими сонячними зайчиками розсипалися по усіх блискучих поверхнях у залі. Марк підійшов до дзеркала.

Його прикрашала різьба у вигляді маленьких усміхнених купідончиків зі стрілами, лірами і сердечками. Марк навіть почув прекрасну мелодію, яку вони разом вигравали і тоненькими голосами підспівували. Але донизу малюнок змінювався, і їх обличчя перетворювалися на злісні усмішки карликів з довгими носами і рідкими зубами, що потрясали у повітрі своїми зморшкуватими руками з довгими нігтями та голосно реготали, заглушуючи чарівні звуки лір. Аж моторошно стало!

Марк поглянув у саме дзеркало, та свого відображення не побачив, натомість раптом з'явилося там, унизу, посеред зали, віддзеркалення його батька (він точно знав, що це – татко), яке дуже нагадувало якогось кіногероя, тільки він ніяк не міг збагнути якого. Такий собі Геркулес із лавровим вінком на голові, у темній довгій мантії, з лимонно-жовтим кристалом на шиї. Він усміхався голлівудською посмішкою на усі тридцять два і кликав сина до себе, погладжуючи рукою з дорогоцінним перснем пса, в якому Марк упізнав Цезаря. Усі троє дуже втішилися, побачивши і впізнавши один одного. Особливо щасливим був Марк. Він повернувся обличчям до них і кинувся бігти назустріч батькові. Гноми щезли.

Тієї ж миті здійнявся вітер, звідусіль майоріли сірі тюлі неймовірної довжини… Вони заважали Маркові бігти, він у них плутався і падав, потім вставав і знову біг, продираючись крізь них. Чимраз голоснішим ставав страшний регіт карликів з дзеркала і зловісне завивання вітру. А батько віддалявся і віддалявся, закликаючи рукою до себе Марка, поки повністю не розчинився у темній глибині зали. Цезар перетворився на цуценя і став жалібно скавуліти. Нарешті блиснула блискавка, і приголомшливо голосно гримнув грім. Незрозуміло звідки ринула злива.

Марк раптово прокинувся і зрозумів, що насправді почався дощ. Його краплі були такі важкі і рясні, що пробивали густе листя яблуні. Марк схопив на руки Цезаря і побіг до хати. На порозі стояла бабуся.

– Гарний дощ! Земля була вже такою спраглою. Кілька тижнів поспіль – ані краплинки, – хитаючи головою, зауважила бабця Дана. І раптом вигукнула: – Ой, лишенько, що ж буде з моїми трояндами?

Ці квіти вона надзвичайно любила. Майже щодня за ними доглядала: прополювала, підживлювала і навіть обрізала квітки, які уже відцвіли, щоб дати більше сили новим бутонам. Гарнішого розарію у селі не було. Та що там у селі, Марк навіть у журналах, які завжди купувала його мама, такого не бачив. І звісно, зараз бабуся хвилювалася за них.

– А я заснув. Шкода, що не встиг скосити усю траву. Треба було мене розбудити, – щоб якось відволікти її, сказав Марк.

– Ну, що ти, Маркусе, скажеш таке. Ти втомився і мав відпочити. А от скошена трава тепер почне гнити, треба буде її зібрати після дощу. А решту покосиш завтра, якщо буде сонячно, – лагідно промовила бабуся.

Марк дивився на дорогу крізь алею троянд. Там, перестрибуючи з одного каламутного потічка в інший, веселилися сільські' хлопці. Вони жбурлялися дрібненькими камінчиками, бризкалися брудною водою, і це їх дуже тішило. Маркові теж закортіло у їх компанію, але він зовсім не хотів бути вимазаним у болоті, тому спокійно стояв і спостерігав, як над ними пропливали важкі чорні хмари. Здавалося, що якщо вилізти на дерево, то їх можна дістати рукою. Ні лісу, ні вершин гір не було видно. У в'язких хмарах потонула і долина, і сусідні села. Можна було уявити собі, що Діра – це острів у небесному океані.

Марк пригадав, якою страшною у таку негоду стає річка. Вона перетворюється на суміш із болота, каміння, побитого листя і навіть гілок, що бурлить і стікає вниз у долину. Навряд чи завтра хлопцям захочеться купатися у такій багнюці.

Лило десь близько трьох годин… Ввечері стало вогко і прохолодно. Бабуся накинула на онука светр, і вони пішли оглядати квітник.

Загалом троянди вистояли. Подекуди, де на гілці було по кілька розкритих квіток, дощ збив пелюстки і пригнув до землі важкі гілки. Звичайно, трохи облетіли і трояндові арки. Зате вони врятували квіти рути, що полум'яніли під ними. А от один кущ рож був таки майже поламаний. Він був ще зовсім молоденький, і його тоненькі гілочки понуро схилялися до землі. Бабуся дуже засмутилася.

Час «Ч»

Гірська погода має властивість різко змінюватися. От і сьогодні знову сонячно і спекотно, а лише вчора ввечері була страшенна злива.

Марків сніданок чекав його на столі у кімнаті. Він взяв тарілку з їжею і горнятко з молоком і пішов за стіл під горіхом. На порозі стояв Цезар і весело махав хвостиком. Марк його погладив і дав йому одного пиріжка.

Снідаючи, Марк обмірковував, як вмовити бабусю дозволити йому піти на річку. Він зупинив свій погляд на квітнику. Там, як завжди, чарувала бабуся. Марк підійшов до неї.

– Доброго ранку, бабунь!

– A-а, привіт, – ніби перелякано, промовила вона. – Я думала, ти сьогодні довго спатимеш після учорашньої роботи, – продовжила нервово бабуся, щось ховаючи позаду себе.

– Та ні, я вже відпочив. А що це у тебе в руках?

– Де? – вона оглянулася назад і розвела руки, у яких заблищали садові ножиці. – Нічого, це… це… – вона глянула на те, що тримала, – це ножиці. Я поламані стебла відтинала.

І тільки тепер Марк, окинувши поглядом розарій, зауважив, що він розквітнув ще гарніше, ніж до дощу. А молоденький кущик, який, він добре пам'ятав, учора вщент знищила гроза, стояв цілісінький, анітрохи не ушкоджений і квітнув.

– Ба, а хіба не цей кущ учора позбивала злива? – здивовано піднявши брови і обмацуючи троянди, наче перевіряючи, чи вони справжні, спитав Марк.

– Ага, цей, – заметушилася завжди спокійна бабуся і пояснила: – але, мабуть, це йому було на користь, бо обскубані гілочки пишніше позацвітали.

– А…

Марк нічогісінько не розумів у квітах і подумав, що саме так і буває.

– Добридень, пані Дано! – на стежці з'явився Янко. – Марку, привіт, певно, нині буде спека. Ми йдемо на річку. Ходи з нами. Ми на тебе і вчора чекали… Ти чого не прийшов?

Марк дуже зрадів приходу Янка і готовий був його розцілувати. Адже сидіти у Дірі, та ще й під домашнім арештом було не дуже приємно.

– Доброго дня, юначе! – перервала Янка бабця. – На жаль, у Марка ще пашить спина, і він не зможе сьогодні піти на річку. А от завтра, будь ласка, приходь за ним. І вам нема чого туди іти. Після вчорашньої зливи там можуть тільки гуси і качки плавати.

– А ми не збираємося купатися, – відізвався Янко, – ми хочемо просто полазити по ущелині.

– Ще краще! Ви хочете зсунутися туди разом з болотом? – невдоволено вигукнула вона. І подумала про те, що мусить втримати онука від сьогоднішніх прогулянок. Тільки сьогодні, ще якихось 10–12 годин.

– Бабусю, ну я тебе дуже прошу! А за те я після обіду скошу траву у саду позаду хати, – торгувався Марк.

– Дуже добре, що ти про це згадав. Скосиш її зараз, до обіду. А ввечері, можливо, я тобі дозволю піти з хлопцями.

– Ну от, знову робота!

– Добре, Марку, я тоді пішов, як звільнишся, приходь, – бадьоро сказав Янко і підморгнув йому, закликаючи поговорити без свідків.

– Я проведу Янка до хвіртки? – зрозумівши натяк, запитав Марк.

– Тільки до хвіртки, – дозволила бабця і пішла до хати.

Янко по-дружньому поклав руку на плече Маркові, і вони, повільно ідучи, стали обговорювати ситуацію, що склалася в Марка.

– Бачу, що вона тебе теж дістала, – з розумінням похитуючи головою, сказав Янко.

– От чорт, ніколи б не подумав, що такою може бути і моя бабуся, – з розчаруванням відповів Марк. – Та й взагалі, вона дуже дивна стала. Садові ножиці невідомо чому від мене ховала…

– Кажеш, ножиці, – перепитав друг, – а може, то зовсім і не вони були, ти добре бачив?

– Що ти маєш на увазі? – здивувався Марк, широко розплющивши очі.

– Та, знаєш, Марку, я раніше не хотів тобі казати, але зараз ти вже мене зрозумієш… Ти кажеш, що вона стала якась не така, як раніше. А я тобі відповім, що вона ніколи і не була такою, як всі баби на селі. Подумай сам – у вашому дворі все не так, як у всіх нас…

– Тобто?

– Маркусе, іди-но сюди, – раптом з-за хати покликала бабуся.

– Слухай, давай зробимо так, – швидко заговорив Янко, – ти починай косити і десь за півгодини кидай і приходь лісовою стежкою на річку.

– Так, але ж бабця може побачити, – вагався Марк.

– Та вона завжди сидить під горіхом, перед хатою і щось робить. Ти думаєш, вона буде щоразу за тобою заглядати? Повернешся на обід, вона й не зауважить.

– Домовилися, – сказав Марк, хоча йому цей обман був не дуже до вподоби.

Хлопці плеснули один одному по долонях і розійшлися. Янка вже чекала весела зграя бешкетників внизу біля великої дороги.

– Бабуню, я уже йду, – вигукнув Марк і побіг за хату.

Бабця Дана стояла, спершись на косу, біля її ніг крутився Цезар.

– Ну от, сьогодні ти маєш закінчити другу частину саду, і завтра гуляй, скільки хочеш, – сказала вона і передала йому косу.

– Ця частина більша, ніж та, перед хатою, – Марк подивився вгору, куди простягався сад, аж до самого зрубу, за яким ліворуч бігла у ліс стежка. Справді, втекти звідси непоміченим було зовсім легко.

– Але не набагато більша, не лінуйся, починай. Цезаря я замкну на кухні, щоб не заважав тобі, як учора.

«Дуже добре, – подумав Марк, – а то він як почне галасувати, коли не треба.»

Бабуся пішла і покликала за собою песика, обіцяючи йому ласощі. Той радісно побіг. А Марк почав косити…

А тим часом… У глибокій вогкій печері боязко мерехтів тьмяний вогонь від смолоскипа. Він вимальовував на стінах дві довгі тіні – одну непомірно високу, а іншу набагато нижчу. Вони перемовлялися між собою чудернацькою мовою.

– На разі, все іде за нашим планом, – промовила густим басом одна тінь.

– Чудово. Але ми маємо лише один їхній день на його повернення! Тому будь особливо обережний і вважай на нього! – після паузи повільно відповіла друга.

Залишивши за собою чверть горішнього саду, Марк відчув спрагу і пішов до хати напитися прохолодного компоту, який вчора ввечері зварила бабуся. А вона якраз сиділа за столом під горіхом і розкачувала тісто.

– Маркусь, ти чого? Хочеш пити? – здогадалася вона. – Я зараз принесу, присядь перепочинь.

– М-гу, – мугикнув він і сів на лавку, – налий цілий бойдик, бо в мене у горлі, наче у пустелі Гобі.

Бабуся засміялася, почувши таке порівняння, і пішла на кухню. За мить вона принесла холодне горня, по вінця наповнене компотом. Марк жадібно припав до питва.

– Сьогодні я спечу твій улюблений полуничний пиріг. Після обіду посмакуєш…

І тут у прочинені двері, про які бабуся забула, визирнула цікава мордочка Цезаря. Він нишком проліз до Марка і голосно загавкав.

– От нечема, – сказала бабуся і заходилася його ловити.

А він миттю побіг за хату.

– Я його зараз упіймаю, – напившись, сказав Марк і кинувся за песиком.

«Та вже, мабуть, не впіймаєш, – подумала бабця, – таки настав час „Ч“. Я, як могла, його відтягувала, та видно, мав рацію Максімус, коли казав, що те, що має статися, неодмінно станеться».

Марк чимдуж погнався за Цезарем, а той, перетнувши бабусин сад, стрімголов кинувся до лісу. «Такий малий, а так швидко бігає, – подумав Марк, – здається, що його і не наздогнати».

– Цезар, Цезарчик! На-на-на, – кликав на ходу Марк.

Але песик зупинився тільки на мить, задирливо погавкав і, вправно ухилившись від Маркових рук, знову втік. Він забіг так високо у гірські лісові хащі, що хлопцеві уже стало лячно. Марк ніколи аж так далеко не заходив, навіть з компанією друзів. Пам'ятаючи різні загадкові історії, які відбувалися у лісах поблизу Діри, хлопчаки не ризикували ходити у той бік. Та Цезареві було байдуже, він про них точно нічого не чув. І, знай собі, граючись, тікав від Марка.

– Цезарю, стій, дурнику, я вже не маю сили… – волав Марк. І враз став, як укопаний.

Він щойно пробіг через зовсім спалену галявину. Чого б це хтось її палив посеред лісу, та ще й високо у горах. Дивно… Марк розвернувся і, переводячи подих, пішов назад. Так, галявина справді була спалена дотла кілька тижнів тому, бо нестримна сила життя уже де-не-де зеленіла зовсім молоденькою травичкою. Це було велике сонячне місце, звідусіль обрамлене велетнями-деревами. Марк поглянув угору. «Напевно, трава тут висохла на сонці і, мабуть, сама запалилася», – подумав Марк. Раптом він почув, як десь далеко загавкав Цезар, і схаменувся.

– Цезарю, де ти?! – голосно покликав він і побіг далі.

Песика було чути уже дуже погано, і голос його лунав звідусіль. Марк був втомлений і розбитий. Він ледь-ледь плентався. Вже більше чотирьох годин Марк ганявся за Цезаревою луною, тому що його самого він вже не бачив. Напевно, треба було повертатися додому, але Марк не міг залишити дурненького цуценятка самого у страшному темному лісі, так далеко від дому. Сам він нізащо не знайде дорогу.

«А може, повернутися за Найдою, вона точно його відшукає», – нарешті здогадався Марк, але вирішив зробити це завтра. А сьогодні він спробує сам знайти Цезаря. До вечора ще є трохи часу.

І Марк пішов у гори. Він продирався крізь суцільну лісову завісу. Гілки дряпали йому обличчя і шматували одяг. Але він продовжував просуватися уперед. Якась неймовірна сила тягнула і підганяла його. І він був впевнений, що таки відшукає малого Цезаря.

Напевно, минуло кілька годин відтоді, як Марк востаннє чув його голос. Насувався вечір. Він продовжував іти. І вже не просто кущі, а дерева росли одне біля одного так близько, що перетворювалися на неприступний живий тин, крізь який тільки боком протискався Марк, спотикаючись і ковзаючи ногами по коренях.

Завили вовки. Отже, він підходив до Вовчого яру. І коли йому здалося, що він вже зовсім втратив силу, а прохід став неймовірно вузьким навіть для його худенького тіла, ліс дуже порідшав. Навколо росли старезні велетенські дерева з надзвичайно грубими стовбурами і товстим корінням. Вони були дуже схожі на височенні баобаби із синьо-зеленим листям дуба. Ліс тут був похмурий і темний. Окрім дерев, поміж якими проходив широкий рів, нічого не росло.

Марк, озираючись, пішов уперед яром. Та не минувши і двісті метрів, опинився перед темною печерою у скелі. Позаду почувся чийсь подих і гарчання. «Цезар», – майнуло в голові, і він озирнувся. Та, на жаль, Марк помилився.

На нього насувалися вовки. Волосся на голові у Марка стало дибки. Шляху назад нема. Не довго думаючи, він стрибнув у печеру і тут же провалився униз. «Це – кінець!» – було останнім, про що він встиг подумати, і знепритомнів.

Бабуся Дана, щойно Марк зник у лісі, засмучено повернулася до хати, піднялася на горище, де стояла стара з чудернацьким різьбленням дубова скринька.

Вона відкрила її і витягнула садові ножиці, які у її руках негайно перетворилися на невеличку кулю із ледь блакитним димком усередині. Вона піднесла її до обличчя, яке аж засвітилося під час наближення, і легенько дмухнувши на неї, із стуленими губами затягнула одну ноту. Враз волосся бабусі розвіяв вітер, і куля засяяла голубим світлом. Тоді бабуся розвела руки, відпустила кулю, і та зависла у повітрі. Вона продовжувала співати, якщо це можна назвати співом, а всередині кулі шалено закрутився темний дим. Від кулі пішли електричні розряди. Бабусин одяг поступово перетворювався на сріблясто-білу блискучу мантію. Звук ставав голоснішим і виразнішим. І лунав уже не поодиноко, а на кілька голосів, ніби співав в унісон цілий хор. Аж старі балки під стріхою завібрували. І коли він став уже нестерпно голосним, праворуч від бабусі раптово із синього спалаху виникла її копія, така ж бабця Дана. Точнісінько така сама! У її старому одязі: блузці, спідниці, фартусі, у капцях і з акуратно сколеним ззаду волоссям.