Текст книги "Марк і Цезар у Зеленоводді (2007)"

Автор книги: Ніка Нікалео

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 9 страниц)

– Майже, – з недовірою відповів Марк. – Я знаю тільки чотири виміри: ширину, довжину, висоту і час. Про п'ятий, а тим більше про шостий у ліцеї навіть не згадували.

– Ну, це все правильно. Там, тобто у тебе на Землі, просто про таке нічого не відомо, – підкреслив Ілля і подав Маркові руку, щоб той ступив на яскраво-жовте округле підвищення, що ніби висіло над травою.

Марк вдячно сперся і піднявся, теж допомігши Ілларіусу.

– Прохання заплющити очі і розслабитися, – сказав той самий голос, що й у ліфті.

Перед ними з'явилися дві зеленкуваті прозорі субстанції, схожі на крісла. Ілларіус одразу смикнув Марка за рукав, вказавши, що на них треба сісти. Марк обережно присів і відчув під собою надзвичайно м’яке і комфортне сидіння.

– Починаємо відлік до антигравітаційного стрибка, – знову сказав голос.

У Марка волосся стало дибки від такої новини. Ілля, відчувши це, стиснув його руку у своїй і спокійно стулив повіки, не сміючи видати Маркусові Великому і свого хвилювання.

– П’ять. Чотири. Три. Два. Один! – почав відлік голос, і Марк з Ілларіусом вмить зникли, як електричний розряд.

Тим часом на протилежному боці планети Зеленоводдя, посеред неозорого сонного океану, на вершині одинокого острова-скелі, що пнувся у чорне нічне небо, теж стало відомо про повернення Маркуса Великого.

Там, у залі середньовічного замку, перед велетенським акваріумом, за розмірами схожим радше на басейн для крупних риб, що виступав із скелястої стіни, стояв високий на зріст чоловік у блискучій чорній мантії. Він нервово покручував у лівій руці блакитний кристал на сріблястому ланцюжку. Його обличчя прикривав величезний капюшон.

– Так що за новини ти для мене маєш? – запитав він тоном хазяїна.

– Володарю, – відповів тонесенький голос із нікуди, розтягуючи слова, – я не хотів би Вас засмучувати.

– Говори! – почувся грізний наказ.

– В одному із секторів Зеленоводдя зафіксовано значний викид енергії, – сумно повідомив голос.

– Значний? Наскільки значний?! – поцікавився володар.

– Більшого ми досі не фіксували.

Чоловік мовчав. Він тільки перестав крутити ланцюжком, підійшов до трону посеред зали і сів на нього, склавши на грудях руки. У цей час голос знову винувато заговорив:

– Володарю, я не міг не повідомити вас про це.

– Ні, навпаки! Це – хороша новина.

– Хороша? – здивувався голос і ніби завив, та так, що аж луна пішла залом.

– Припини! – зневажливо обірвав його Володар.

Голос вмить замовк і після невеликої паузи запитав:

– Могутній Аріхандрусе, я нічого не розумію. Адже це мало б означати, що вони отримали якусь надпотужну зброю проти нас.

Володар підійнявся і став нервово ходити туди-сюди залою. Це тривало якийсь час. Потім він зупинився біля одного з велетенських вікон, за якими пропливали пухнасті білі хмаринки над океаном, ще трохи помовчав і, дивлячись у далечінь, зауважив:

– Правильно, у них з'явилася надпотужна сила. Ти маєш рацію…

Аріхандрус знову замовк, а голос терпляче чекав на продовження. Володар повільно повернувся, та його обличчя однаково не було видно з-під широкого капюшона. Над чимось роздумуючи, він попрямував до свого трону біля акваріуму. Голос знову завив від нетерпіння.

– Як мені набридли оці твої завивання, – невдоволено перервав його Аріхандрус Могутній.

– Вибачте, мій пане! Я просто не вловлюю тут зв'язку! – знову винувато промовив голос.

– Знаєш, якби твій розум був трохи жвавіший, ми могли б вже давним-давно усе отримати, а так…

Голос не надав цій репліці ніякого значення і перепитав:

– Володарю, то я так розумію, що…

– Що вони отримали надзвичайну силу… Але це зовсім не означає, що вона належить їм, – не без задоволення продовжив Володар. – Це – початок їх кінця! Зеленоводдя потоне у викривленому просторі, воно належатиме мені!

Його обличчя скривила гримаса, і він зловтішно зареготав, насолоджуючись своїми планами, що поволі починали реалізовуватися. Риби в акваріумі аж підскочили від цього реву і попливли геть. А громовий регіт Аріхандруса Могутнього покотився страшною луною коридорами і залами замку…

Хранителі Зеленоводдя

За якийсь час, а Маркові здалося, що миттєво, вони опинилися у напівтемній кам'яній печері. Вона ледь освітлювалася блакитним світлом. У Марка все пливло перед очима, і він подумав, що це напевне тимчасові наслідки стрибка. Було чути, як десь повільно крапає вода…

– Ілля, ти тут? – запитав він, намагаючись хоч що-небудь розгледіти. Він відчував чиюсь присутність, але нікого не бачив.

– Я тут, Маркусе, – тихо відповів Ілларіус. – Тільки я чомусь дуже погано бачу, а ти?

– Я – теж. А де ти? Я тебе не бачу! – знову запитав Марк, оглядаючись довкола себе. Він добре пам'ятав, що до стрибка вони сиділи поруч.

– Я внизу. Подивися вниз.

Марк нагнувся, але нічого, крім кам’янистої підлоги, не побачив.

– Маркусе, – гукнув Ілля, – ти ж сидиш на стелі!

Марк враз подивився вгору і побачив Ілларіуса, який, задерши голову, дивився на нього. Зір починав приходити у норму.

– Це не я на стелі, а ти! – зовсім не здивувавшись, заперечив Марк. – Он біля тебе сталактит, з якого стікає вода.

Раптом почулося відлуння якогось шарудіння, і Марк побачив, як у печері стали з'являтися невисокі літні чоловічки з довгими білими бородами і таким же волоссям. У кожного на голові стирчав високий білий ковпак, що світився, а підлогою волоклася срібляста мантія. Вони йшли стелею в напрямку Ілларіуса, який, зауваживши їх, застиг у поклоні. Підійшовши зовсім близько до Іллі, вони синхронно підняли руки і низько вклонилися.

Марк отетерів: це були ті самі гноми, що йому недавно приснилися. Хіба так буває? Але мабуть, що так, бо зараз він точно не спав! Він сам хотів би вклонитися, щоб привітатися, але зрозумівши, що це таки він сидить на стелі, не смів поворухнутися, щоб не впасти з такої висоти.

І тут один із гномів шанобливо заговорив:

– Вітаємо Вас, вельмишановний Маркусе Великий, і тебе, Ілларіусе Непереможний, у Головному управлінні і просимо пройти за нами до Ради старійшин!

– Та я б із задоволенням, – опанувавши свій страх, сказав Марк і замовк.

– Просимо Вас не хвилюватися, Ви легко зможете переміщатися і тією поверхнею, – він показав рукою догори. – Однак Вам буде зручніше, якщо Ви заплющите очі і спробуєте уявити себе поруч з нами, – порадив гном.

Марк заплющив очі. За мить він вже був біля них. Це виявилося зовсім просто. Гноми ще раз низько вклонилися Маркові, і він їм відповів тим самим. Тоді той, що звертався до нього, жестом запросив його та Ілларіуса прослідувати за ними. І усі пішли за головним гномом.

Печера була дуже вогка і неправильна, усюди з підлоги стирчали сталактити, вода з яких стікала і крапала догори у мініатюрні озерця на стелі. Хлопців це дуже дивувало, а Марка навіть бентежило.

Вони повернули направо у прохід. Але тут Марк та Ілля із великим подивом зауважили, що ідуть у протилежному напрямку – наліво. Гноми сприймали усе як належне, і хлопці, переставши дивуватися, ішли далі. Незабаром вони помітили, що стеля – вже стеля, а підлога – вже підлога, якою течуть тонюні струмочки. Марк втратив відчуття часу… Вони кілька разів змінювали напрямок руху. Печера кожного разу змінювалася у кольорі, змінювалося й їх розташування: то вони ішли стелею, то дном печери, а одного разу опинилися навіть на стіні, збоку. Жах! У Марковій голові усе перемішалося. А Ілларіуса навіть знудило від такої центрифуги.

Поволі печера розширялася, стіни гладшали, а земля ставала рівнішою. Однак, незважаючи на це, ставало дедалі темніше. Світло від гномових ковпаків вже не відбивалося від склепіння – його пожирала зловісна темнота. За якийсь час вони нарешті підійшли до виходу з печери, за яким чорніла прірва.

Марк наблизився до головного гнома, який стояв на краю, аби краще розгледіти дорогу. Навпроти, з іншого краю прірви, напевно, метрів за п'ятсот, на великому виступі у скелі виднівся вхід – величезні важкі двері, що загострювалися доверху. Вони тьмяно поблискували дрібними блискітками на тлі голої скелі у ледь освітленому проваллі. Довкола не існувало нічого, окрім роззявленої пащі пустоти. Марк аж здригнувся від неприємного відчуття і відступив крок назад.

Раптом із провалля почали підійматися догори дном невеликі конусоподібні уламки скелі, ніби вирвані із землі. Вони утворили своєрідний місточок до протилежного боку. І процесія рушила уперед вже один за одним.

П'ятсот метрів – це вам не кладочка через річечку. Ілларіус, який йшов за Марком, приречено подумав: «Мене зараз знову знудить…» Марк, не обертаючись, сказав:

– Не дивися вниз!

– Я намагаюся, але ж очі самі туди косять. О-ой! – Ілля похитнувся.

Марк різко повернувся, хотів підтримати друга і ковзнув ногою по краю конуса. Уламок захитався. Марк ледве втримував рівновагу. Ілля, спостерігаючи цю картину, від подиву і переляку забув про нудоту і поспішив на допомогу Маркові. Він схопив його за руку і почав тягнути до себе. Саме в цей момент нестабільний конус розколовся навпіл, і Марк зник у проваллі, висковзнувши з рук Ілларіуса.

Гноми стояли, як укопані. Жодного звуку, все сталося блискавично. Ілларіус очманіло дивився вниз, не розуміючи, як таке могло трапитися…

Але за мить із безодні, як вічний Фенікс, став підійматися Маркус Великий! Ілларіус втратив дар мови, у нього зникли усі думки. Він був у захваті.

А Марк не міг усвідомити, що це з ним відбувається. Він просто у якийсь момент перестав падати і відчув, що може піднятися угору, вправо чи вліво. Переляку не було, але відчуття керованості ситуацією переповнювало його, і він, задоволений з такого ходу подій, заклавши руки, підлітав до виступу біля височенних дверей. Він ніби чиєюсь невидимою могутньою рукою підіймався до свого призначення. Допомога конусів для подолання провалля йому уже не була потрібна. Він задоволено усміхався до Ілларіуса, коли той, перейшовши через «конусний» міст, наблизився до нього.

– Бачиш, я тобі казав, що ти не знаєш своїх можливостей, – звернувся до Марка Ілларіус, – і ти ще багато чого дізнаєшся. Ти, напевно, ще й телепортуватися вмієш і ще хтозна якими силами і талантами наділений…

Марк скептично хитнув головою і, вже не слухаючи балаканини Іллі, у якого з'явився просто шквал ідей щодо можливостей друга, зупинив його, смикнувши за рукав. Ілларіус незадоволено закотив очі, але слухняно припинив свої міркування. Він помітив, як блиснув промінь яскравого світла із щілини дверей, що повільно прочинялися перед ними.

Це були радше велетенські ворота, аніж двері. Інкрустовані дорогоцінним камінням і сріблом, вони з холодною величчю виблискували, прогинаючись усередину просторої сяючої синьої зали.

Захоплива велич! Те, що він бачив зараз, скидалося на казкове царство. Як можуть поруч уживатися такі протилежні архітектурні шедеври, як суперурбаністичний мегаполіс і цнотливий спокій архаїчного каменя? Марк ніяк не міг цього збагнути. Хоча і подумав про те, що вони можуть бути зовсім не поруч, адже пам'ятав, як потрапив сюди з Альфи.

Кам'янисті стіни у залі переливалися синьо-голубим сяйвом. Через усю залу протягнулися два ряди високих, химерно обтесаних вгорі й при основі, колон, які ніби росли із каменю. Вони дуже скидалися на дорійські колони давньогрецького храму: такі ж потужні, із прорізаними жолобками і круглими важкими капітелями подушок. Прямуючи за гномами і минаючи чергову колону, Маркус звернув увагу на флуоресцентних метеликів, що літали всередині кожної. Їх були сотні, а може, й тисячі. Мерехтливе сяйво від них обережно торкалося дорогоцінного каменю і срібла, що ними рукою талановитого майстра були викладені стіни і двері. Це надавало їм такого гармонійного блиску, який можна було б порівняти із віртуозною грою на скрипці. Марковому захопленню не було меж. Йому здавалося, що він знову повернувся у дитинство до бабусі, яка йому на ніч розповідала чарівні казки, а він, засинаючи, потрапив в одну з них.

– Маркусе, – раптом ткнув його ліктем Ілларіус, показуючи поглядом угору.

Підвівши погляд, Марк побачив, що склепіння зали, скрізь змережене неймовірним малюнком із виноградоподібної лози, стало ворушитися, немов живе. Стало якось не по собі. Однак гноми продовжували іти, не проявляючи жодних ознак хвилювання, навіть не звертаючи уваги на це.

– Якась дурня! – сказав Ілля, коли замість стелі над головами у них повисло чорне ніщо, а за якусь мить знову з'явилося колишнє склепіння.

Хлопці заспокоїлися і нарешті помітили, що гноми ведуть їх до довгого овального стола зі скла чи, може, кришталю, який стояв на чорному кам'яному підвищенні. Обабіч нього, у бік зали, стояло кільканадцять таких же прозорих стільців. Посередині стояло велике різьблене крісло, що скидалося на крижаний трон снігової королеви.

Враз гноми вишикувалися перед Марком та Ілларіусом, і головний з них урочисто повідомив:

– Вельмишановний Маркусе Великий! Хранителі Зеленоводдя вітають Вас із поверненням і бажають Вам легкого переходу і адаптації. А ми, – тут усі гноми низько вклонилися, – вдячні за честь супроводжувати Вас сюди.

І перш ніж Марк подумав, що напевне теж мав би їм подякувати, вони зникли за ще одними дверима зали зліва позаду столу.

– А що ми маємо тепер робити?! – раптом схаменувся Марк, але гномів вже не було.

– Ти взагалі розумієш хоч щось? – голосно запитав Ілларіус.

– Ага! Я нічогісінько не розумію. Тут взагалі все таке дивне. Мені бракує слів. Просто дах їде! – здивовано звівши брови, сказав Марк.

– Ну, дахи у нас не їздять. У Зеленоводді такого не буває, – не зрозумів Ілля.

– М-гу, ну значить це вже я поїхав. Як же тут не з'їхати з глузду, коли у тебе стеля під ногами, а підлога над головою. А коли ти ідеш направо, то виявляється, що насправді ти прямуєш у протилежний бік, – констатував факти Марк.

– A-а! Їхати дахом означає втрачати розум, тобто божеволіти, а я подумав… – і Ілларіус весело розреготався.

Марк теж розсміявся. Вони присіли на край підвищення, на якому стояв стіл, і реготали, штовхаючи один одного.

Вони й не підозрювали, що крім них у залі ще хтось є. І ці «хтось» пильно спостерігали за ними…

– Слухай, а поясни-но мені, як це ти піднявся із провалля, коли ми сюди ішли, – раптом пригадав Ілларіус.

– А я й сам не знаю. Це так несподівано сталося: я просто став падати. Ну, я вже маю досвід у таких справах, – далі на веселій хвилі продовжував Марк.

– Так, авжеж: діра Вічності, – підтримав, усміхаючись, Ілля.

– Отже, лечу я вниз і думаю, куди я потраплю цього разу… Взагалі я раптом збагнув, що занадто довго падаю і що коли я нарешті впаду, то не зможу дізнатися, де я був перед цим. Може, взагалі мені наснилося? А якщо я сплю, то легко можу управляти подіями у своєму сні. І мені спало на думку, що уві сні я вмію літати. І тут мені здалося, що від мене відв'язався той тягар, що ніс мене донизу, і… Це було значно легше, ніж я собі уявляв, – закінчив розповідь Марк.

– Нічого собі! – захоплено вигукнув Ілля.

– У ньому поволі пробуджуються його здібності, – сказала дама у срібній мантії, яка сиділа крайньою з лівого боку столу.

– Занадто повільно, – стримано зауважив сивобородий старець з правого боку стола, – а його невичерпні таланти необхідні вже зараз!

– Шановний Максімусе, ви забуваєте, що усі в Зеленоводді розкриваються поступово. Різкий розвиток можливостей може призвести до внутрішнього зриву і психологічно…

– Так-так, мила Перселіно, я це знаю. Та він – не звичайна дитина, наскільки я розумію, а… – і старець лукаво поглянув на жінку, яка сиділа на троні посеред них.

Та мовчки спостерігала за дітьми і вдавала, що не слухає суперечки. Запала тиша, і вони знову звернули свої погляди на Марка та Ілларіуса.

– Ти знаєш, – продовжував Марк, – мені якось дивно, що гноми залишили нас тут самих. Хтось мав би нас тут чекати?!

– Так, у Зеленоводді суворо заборонено гаяти час – це один із наших основних законів, але ми з тобою потрапили у таке чудернацьке, я би сказав, казкове місце, що боюся, що це – поза межами наших країв, – висловив свої міркування Ілларіус. – Ось глянь: чи ти коли-небудь бачив, щоб стелі зникали? Або зустрічав де таких метеликів?!

– Ну, можливо, зникнення склепіння і можна пояснити якимись фокусами, а от метеликів-світлячків я досі не бачив. Подивися-но тільки, який стиснений простір там усередині колони – це ціле квіткове поле, – Марк потягнув Іллю за рукав ближче, щоб роздивитися, що ж там таке і як воно там існує.

– Вони нас навіть не помічають, – сказала ще одна дама із гострим довгим носом, яка сиділа з того ж боку, що й старець, який одразу ж її підтримав, ритмічно похитуючи головою.

– Ну, те, що Ілларіус Непереможний, – він підкреслив другу частину імені, – нас не бачить, я це можу зрозуміти. Але Маркус Великий?!

– Так-так, – підхопила знову гостроноса дама, – вони теревенять про усілякі дурниці, не аналізуючи того, що з ними відбувається і куди вони потрапили. Вони не мислять глибоко і цим схожі на звичайнісіньких дітей.

– Я маю сміливість зауважити, що перебування Маркуса Великого поза межами Зеленоводдя негативно вплинуло на формування його особистості, – і старець, відчувши вагу своїх слів, впевнено випростався і відкинувся на спинку крісла.

Одночасно Марк, який разом з Ілларіусом розглядав нутрощі прозорих колон, повернувся у бік кришталевого стола зі стільцями.

– Ілля, ти нічого не відчуваєш? – Марк схопив його за плече.

– Нічого, – байдуже відповів той і продовжив: – Не хвилюйся, краще за мене у Зеленоводді ніхто не відчуває енергетичні субстанції.

– Але насправді тут хтось є, – наполягав Марк, пильно вдивляючись у пусте приміщення, – та я нікого не помічаю…

Старець за столом видихнув повітря, а дама зморщила свого довгого носа.

– Маю надію, панове, – сказала сильним і впевненим, але дуже спокійним голосом жінка на троні, – що ви глибоко помиляєтесь. А здібності Дитяти пробуджуються набагато швидше, ніж я це передбачала.

Усі за столом схвально захитали головами. Тільки сивобородий старець і гостроноса дама розчаровано мовчали. Пані з трону встала і пройшла крізь стіл, який розчинився у повітрі.

Маркові ніби впала пелена з очей, і він побачив перед собою два десятки літніх людей, жінок і чоловіків, у блискучих мантіях сріблястого і золотистого кольору, із високими зачісками на голові і амулетами на шиї з кристалів, що яскраво виблискували. Вони сиділи півколом, обличчям до хлопців і уважно на них дивилися. Марк відразу зрозумів, що вони були тут увесь час, відтоді як він з Іллею сюди прийшов.

– Ну, от! Як же я раніше не здогадався, – упівголоса мовив Ілларіус. – Це ж Рада старійшин! Треба більше працювати над собою. – І він зосередився. – До нас хтось іде від них, Маркусе.

– Та я вже бачу.

На них насувалася чиясь постать, обриси якої ставали дедалі чіткішими і до болю знайомими.

– Як бачите, не довго нам вдалося залишитися непоміченими, – заговорила одна пані, – але ми дуже раді, що так сталося.

– За інших умов, – сказав один із старців, – я б сказав, що ви мали б бути пильнішими і уважнішими. Особливо це стосується Вас, – і він з докором подивився на Ілларіуса. – Адже енергетичні поля і навіювання – це Ваш талант, чи не так?

Ілля присоромлено опустив очі.

– Я думаю, що хлопці мають ще крихту часу, аби реабілітуватися, – з усмішкою промовила постать, яка нарешті матеріалізувалася поміж них і обійняла їх за плечі.

– Бабуся?! – приголомшено вичавив Марк.

Біля нього і справді стояла жінка, як дві краплі води схожа на його бабцю Дану. Але цього не може бути!

Вона аж ніяк не могла сюди потрапити. Розум Марка говорив одне, а очі бачили зовсім інше. Те ж густе сиве волосся, тільки зібране у високу зачіску, як і у всіх присутніх. Ті ж добрі рідні очі, погляд, голос, руки. Все, все! Це – вона.

І Маркові відразу стало так добре і затишно у цьому зовсім незнайомому світі, який йому нав'язували. Маркові вмить закортіло пригорнутися до неї так, ніби він не бачив її цілий рік!

Тут один член ради встав і урочисто відрекомендував усіх, обвівши шанобливим жестом руки і схиливши голову:

– Перед вами Рада старійшин Зеленоводдя і її Голова – Данелліна Абсолютна, Хранителька Зеленоводдя.

– Бабця Дана! – радісно скрикнув Марк і хотів кинутися до неї, та вона міцно стисла його плече своєю рукою.

Марк закляк.

Не можна сказати, що Ілларіус був дуже здивований реплікою Марка.

– Юначе, – почувся голос старця у срібній мантії, який Зійшов з підвищення і став ближче до хлопців. Він звертався до Ілларіуса. – Рада старійшин Зеленоводдя висловлює Вам подяку за неоціненну послугу, що полягала у допомозі Маркусові Великому добратися до Альфи. За це Вас достроково переведено із Альфійської льотної школи у Світову академію телепортації.

У Ілларіуса від несподіванки аж щелепа відвисла.

– До навчання Ви мусите приступити негайно, – додав старець. Він ближче підійшов до Ілларіуса і почепив йому на шию сріблястий ланцюжок із лимонно-жовтим кристалом.

– Я теж дуже вдячний за таку честь і шану. Але, на мій сором, перш ніж я допоміг Маркусові Великому долетіти до нашого мегаполіса, він сам врятував мені життя, коли я мало не втопився у річці на краю Червоного сектора, – винувато зізнався Ілларіус.

Усі присутні посміхнулися після його слів, ніби їм усе було відомо, а старець незворушно промовив:

– У Вас буде ще не один шанс йому віддячити.

– Отже, ми не дарма скерували Вас до академії. Тож поспішайте, Вас проведуть гноми, – сказав хтось із старійшин.

У залі знову з'явилися знайомі маленькі чоловічки і запросили Ілларіуса пройти з ними. Він встав, розкланявся і пішов до велетенських інкрустованих дверей, через які вони прийшли.

– Маркусе Великий! – старець вклонився, розвівши руки. – У ситуації, що склалася, ми не маємо права на довгі знайомства і вступні слова. Я думаю, ніхто не заперечуватиме, якщо я відразу перейду до суті справи, – він поглянув на старійшин, які сиділи незворушно, і продовжив: – Нам усім, окрім Вас одного, добре відоме пророцтво про вашу доленосну місію. Однак, на мій погляд, а я побачив за своє існування чимало… – погоджуючись, хранителі закивали головами. – Так ось, ми вважаємо, що часу у нас значно менше, аніж нам хотілося б, а Вам необхідно, щоб розкрити і проявити свої приховані неординарні таланти. Тому у Вашому розпорядженні тільки відкоригований час, який нам вдалося шляхом неймовірних зусиль вихопити із простору.

Марк благально глянув на бабусю. Його лякав цей зморшкуватий старий, що наголошував на кожному своєму слові, ніби карбував монету. Старець у той момент глянув з-під брів на Хранительку і строго вимовив:

– А родинні зв’язки Вам у цьому не дуже допоможуть!

Маркові раптом стало страшно.

«М-гу, аякже!» – дуже тихо подумала бабця, та Марк все одно це почув. – «Напевно, я не кину своє дитя у пащу…», але тут вона подивилася на онука і зрозуміла, що він усе чує.

– Прошу мені вибачити моє зухвальство, але я не дозволю називати наші з бабусею стосунки таким холодним виразом «родинні зв'язки»! – запально, але твердо вимовив Марк несподівано сам для себе.

Бабуся несхвально захитала головою, а старійшини вдали, ніби нічого не чули. І тільки суворий старець обернувся, ідучи до свого кришталевого крісла. Він затримав на Маркові пронизливий багатозначний погляд. Погляд, який Марк назавжди запам'ятає.

– Я дякую Раді старійшин за мудре рішення і вважаю закінченим наше обговорення, – звернулася Данелліна Абсолютна до присутніх.

Старійшини встали, вклонилися один одному і дематеріалізувалися. З ними щезли стіл і крісла, окрім трону Хранительки.

Марк відразу відчув, як йому стало легше дихати.