Текст книги "Марк і Цезар у Зеленоводді (2007)"

Автор книги: Ніка Нікалео

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 9 страниц)

А Аріхандрус Могутній щосили намагався проникнути у думки цього хлопця, та захист, з яким він зіткнувся, був нездоланний. І ця оборонна завіса була створена не Маркусом! Ні, вона ішла звідкись ззовні. Володар тебердів не сподівався на такий поворот! Від обурення він навіть не встиг сховати від чужого ока енергетичний розряд, що перетнув його тіло.

Помітивши зелену павутинку, яка на мить перебігла тілом Аріхандруса, Марк враз зрозумів, що це – теберд! «Але ж Аріхандрус Могутній існував і до вторгнення тебердів. Він не може бути чужоземною істотою», – подумав Маркус.

Тут Аріхандрус витяг уперед руку і зупинив ходу Марка. Теберди відійшли назад. І у поле зору Маркуса потрапила висока біла постать поруч з тендітною Віолліною.

– Дід Максим?! – Марк нарешті впізнав старого Максімуса. Той самий втомлений мудрий погляд, якого він жодного разу не помітив після їх останньої зустрічі у Дірі. – Не може бути! А ви як тут опинилися?!

Старійшина мовчки стежив за руками Володаря. Він чекав його команди. Дуже нестабільна і складна ситуація. Хоч би нічого не зіпсувати!

– Ну от, Максімусе! Схоже, тебе розкрито… Тож допоможи моєму… юному другові збагнути суть нашої сьогоднішньої зустрічі. Можливо, ми вирішимо проблему мирним шляхом.

Марк стояв дуже насторожений і скутий, він не міг зрозуміти зради діда Максима. «Чому?! Задля чого?»

Та відповідь надійшла від Аріхандруса:

– Знаєш, мій Марчику (Дитя Зеленоводдя аж похололо від такого звернення), існує одна проста істина, – він заклав руки за спину і піднявся у повітря на висоту трьох-чотирьох метрів. – Якщо не можеш подолати ворога, стань його другом! Адже так, Максімусе?

Дід Максим, тяжко дихаючи, відпустив Віолліну і підійшов ближче до Марка. Було видно, як він чомусь дуже швидко втрачає сили. Старійшина раптом мало не впав, але підбігла Віолліна і допомогла йому встояти. Він із вдячністю сперся на неї, обійнявши її за тонкі плечі. Було помітно, що Аріхандруса це здивувало.

– Ну-ну, ще помреш мені тут! Що з тобою? Ще декілька хвилин тому ти з'явився сюди такий бадьорий?! – він пролетів перед старійшиною, заглянувши йому глибоко в очі. – Ти… ти що замислив, стара потворо?! – гаркнув він і послав могутній розряд у Максімуса, який, на щастя, тільки злегка пропалив старійшині одяг.

– Мій юний Хранителю, – швидко заговорив дід Максим, – як тільки я впаду бездиханний, ця гидка, але не така вже й могутня істота, що зветься Аріхандрусом, матиме більше сили над тобою. Ілларіус сам з ним не впорається. Він зможе читати твої думки. – Старійшина тяжко перевів подих і продовжив: – Але пам'ятай: ти – сильніший за нього, тому йому й потрібен…

– Ти… ти, старий негіднику!!! – Володар аж посірів від злості, його тіло дедалі частіше перетинали енергетичні спалахи. Аріхандрус зрозумів, хто створював щит довкола Маркуса Великого. Він затрусив руками у повітрі і звідусіль стало сипатися каміння і уламки скелі, які, досягаючи дна вулкану, розбивалися на порох, налітаючи на невидимий захисний купол, що накривав континентальців.

– Він спробує тебе переконати, він обіцятиме тобі казна-що, – говорив дід Максим, а сам думав про слова Мудрого Пророка: «Максімусе, пам'ятай: Дитя Зеленоводдя Маркус Великий сам повинен збагнути істину!

Вибір за ним, навіть ціною існування нашої цивілізації! Навіть якщо це йому скаже Аріхандрус!»– Повір мені, хлопче, це не принесе тобі щастя.

– Що? – крикнув Маркус. – Я не розумію, про що ви говорите!

– Все, Дитя моє, – він впав на коліно і тяжко завалився на спину. Його прекрасні сині очі дивилися в небо, у якому з'явилося північне сяйво, що знаменувало вступ у «діалог» всіх мегаполісів, усього Зеленоводдя. – «Концерт» почався. Я встиг… – і його обличчя осяяла блаженна усмішка.

Віолліна і Марк, які схилилися над ним, тяжко зітхнули. Дівчинка розридалася і впала на Максімуса, вкривши його своїм світлим хвилястим волоссям, мов покривалом. А за якусь мить тіло старійшини ніби розчинилося у повітрі, перетворившись на хмаринку сяючого пилу, який піднявся у небо…

Марк підвівся і відчув, як щось боляче вдарило його у спину. Захисний купол зник. Отже, Максімус казав правду, хоча Марк і не сумнівався у його словах.

– Ну що ж, мій вірний Максімус виконав завдання до кінця, – майже переможно вимовив хитрий Аріхандрус. – Твої очі кажуть, мій сину, що ти вже все зрозумів!

– Не називай мене так! – стиснувши кулаки, відрізав Маркус Великий.

– Чому? – розплився у вдоволеній білозубій усмішці Володар. – Це ж правда: я – твій батько! Ти хіба лише цього не збагнув, – лукавив він.

Марк мовчав. Він здогадався про це ще тоді, коли побачив перстень на його руці, якою Аріхандрус скинув капюшон з голови і необережно зачепив кристал-цирконіт на шиї. А підтвердив це Володар тоді, коли назвав його «Марчиком».

– Він бреше! – раптом несподівано для себе випалив Тлустик, який разом з Ілларіусом і Віолліною ховалися під розкритими крилами Цезаря, який захищав їх від тебердів, що їх оточили.

– Замовкни, нікчемо! – гаркнув Аріхандрус і одним тільки поглядом накрив їх звуконепроникним куполом. – Марчику, якщо ти думаєш, що я хочу тебе вбити, то ти помиляєшся, – звернувся він єлейним голосом до сина.

– Я так не думаю, і ти це знаєш, – відповів Марк. – Я взагалі не розумію, чого тобі треба від мене.

– Нічого, синочку. Що ж може хотіти батько від свого сина?! Я тільки мрію про те, щоб ти став не гіршим за мене, – і він хитро примружив очі.

– Не гіршим! Куди мені! Паскуднішої істоти, ніж ти, я ще не зустрічав, – люто випалив Марк.

– О-о, ти так думаєш? – він заглянув в очі Маркові, перелетівши перед ним на інший бік. – Дивись-но, що я тобі покажу.

Він перекрутився, як дзиґа, і довкола них з Маркусом виникло голографічне зображення чужого світу.

Скрізь на поверхні з піску лежали жовті півкулі, з яких виходили схожі на людей істоти і весело махали Маркові руками.

– Це планета Алькатрон, – пояснив задоволений Маркусовою реакцією Аріхандрус. – Вона обертається навколо Проксіми Центавра, однієї з найближчих до нас зірки.

– Але ж вважається, що навколо цієї зірки немає планет, – заперечив Марк. – Найближчі поселення можуть бути лише у Туманності Андромеди.

– Дурниці! Це під кутом зору Землі їх немає, а ми там правимо вже сто зеленоводських років. І як бачиш, алькатронці повністю задоволені моїм керуванням, – і не давши Маркові часу на запитання, продовжив: – А щодо Андромеди, то і там мені належить не один світ…

І він почав демонструвати одну за одною щасливі і прекрасні картинки з життя невідомих планет: чи то був чудернацький підводний світ планети-океану, чи мерехтливі зображення вертикальних світів, – усюди Марк бачив усміхнені обличчя, які радісно на нього дивилися…

– Ти міг би стати моїм законним спадкоємцем, – смакуючи кожне слово, вкрадливо промовляв Аріхандрус. – Тільки скажи «так».

– Але… чому… – Марк хотів запитати, чому він не чує звуку, та враз згадав слова Мудрого Пророка: «Відкрий свою душу!» Марк заплющив очі і почув… почув! Ні, не сміх і пісні, а стогін, шелест суховію і плач землі. Це була його рідна планета у різних вимірах, чиї картинки з минулого щасливого життя продемонстрував Аріхандрус. Отже, він нахабно брехав!

Марк розплющив очі і спалахнув гнівом. Його руки стиснулися у кулаки, обличчя порожевіло, і від нього пішов такий потужний енергетичний потік…

Аріхандрус відразу зрозумів, що хитрий задум провалився, і зачаївся. Адже Дитя Зеленоводдя, хоч і було його біологічним сином, та його душа і прагнення були поза владою Володаря.

– Ти мене не обдуриш! Ти – підступний, жорстокий і хворий теберд. Тебе треба знищити так само, як ти знищив усі ці світи. Твоє кволе тіло більше не в стані тримати у собі таке зло, – схвильовано заговорив Маркус Великий.

– То вбий мене! – змінив тактику Аріхандрус. Він і справді дедалі більше сірів, і його тіло здригалося в енергетичних конвульсіях. Було видно, що він стрімко втрачає енергію і силу. Позитивно налаштоване Зеленоводдя гасило вогонь його життя.

– Я дуже страждаю, синку! Допоможи, вбий мене!

– Ти ВЖЕ мертвий, чудовисько! – кинув Марк, ледь стримуючи себе від нападу.

– Сину мій, Марчику! – раптом звернувся він до Марка таким близьким і рідним голосом, що Марк здригнувся, а Аріхандрус впав на землю, як підкошений. Він простягнув до Марка руку з перснем, наче благаючи про допомогу.

Маркус інстинктивно кинувся до Аріхандруса. Упав на коліно і поклав на нього голову батька. Аріхандрус ще більше посірів, і його тіло знову перетнула енергетична блискавка.

– Ти бачиш мої муки… Допоможи мені, синку! – почав благати цей недавно могутній чоловік. – Вбий мене, дитино!

Марк був приголомшений. Ще декілька секунд тому він був готовий розірвати його на шматки. Але зараз, коли той став такий безсилий…

– Заради нас, заради Зеленоводдя і Ліллеани! Синку! Пророцтво мусить здійснитися! – раптом вигукнув він і знесилено впав Маркові на руки.

Марк аж здригнувся від несподіванки. Він чув, як уповільнюється його пульс… І тієї ж миті побачив, як від батькового тіла наче відділилася сіра з зеленими прожилками субстанція…

– Маркусе, не роби цього! Не помилися, – зовсім кволим голосом прошепотів Аріхандрус. Та наступної миті сіре марево повернулося у тіло, і він простогнав: – Допоможи мені, сину! Вбий мене, вбий!

Але Марк збагнув те, про що намагався попередити його Максімус. У тіло Аріхандруса Могутнього вселився надприродно сильний теберд. Він виснажив за довгі роки фізичне тіло свого хазяїна і скував його волю. Зараз він прагнув заволодіти набагато досконалішим тілом юного Хранителя Зеленоводдя Маркуса Великого, але міг це зробити тільки з його згоди, бо Дитя мало надзвичайну силу, яку нікому не до снаги здолати.

– Допоможи-и! – волав Аріхандрус. – Я так страждаю! О-о, мені так боляче.

Маркус обережно поклав його на землю. Випростався і сказав:

– Мені не потрібна твоя могутність і велич, в основі якої лежить страх, жага влади і крові. Це – низькі і нікчемні риси, які чужі Зеленоводдю. – Марк відчував якийсь незрозумілий приплив велетенської енергії.

– То прояви свою великодушність і припини мої страждання, – попросив ледь чутним голосом Аріхандрус Могутній.

– Ти не обманеш мене, істото! – Марк багатозначно всміхнувся, як його бабуся. Йому здавалося, що він от-от лусне від тієї сили, яка розпирала його тіло. – Повертайся на Тебердію. Моя відповідь – НІ! – і він попрямував до друзів.

Коли він промовив останні слова, жерло вулкану залило яскраве сяйво. Це заговорила та нездоланна сила і позитивна енергетика Маркуса Великого, про яку розповідав старий мудрий гном. Вона поєдналася з «музикою душі» Зеленоводдя і закрила шлюз між двома світами: нескінченного зла і безмежного добра.

Якби хто подивився на Зеленоводдя із космосу, то неодмінно зауважив би сяючий ореол, який утворився навколо цієї планети. А в паралельному вимірі, на Землі, люди у той момент спостерігали несподіваний зоряний дощ.

– Ой, як гарно, мамусю! – сказала Аліска, показуючи у сяюче нічне небо, коли вся родина вечеряла на терасі.

Мама підняла очі, і щось боляче кольнуло її у самісіньке серце.

Хижий теберд відділився від Аріхандруса і зник у сяйві Дитя Зеленоводдя разом з іншими тебердами, які протягом останнього вирішального протистояння безпомічно купчилися біля стіни.

Маркус підійшов до своїх друзів, до яких приєдналася і Віолліна Сентиментальна у своєму справжньому вигляді. Усі радісно обіймалися і вітали одне одного.

– Марку, тепер ти, мабуть, захочеш повернутися на Землю? – обережно поцікавився Ілля.

– А я повинен? Ти як гадаєш? – відповів запитанням на запитання Марк, з-під лоба зиркнувши на друга. – Просто… я про це ще не думав.

– А-а… – одночасно з полегшенням видихнули друзі.

– Ну, тоді гайда на континент, – весело скомандував Ілларіус Непереможний.

І Цезар підняв усіх у повітря…

Аріхандрус поволі розтулив повіки і провів переможців поглядом.

– Вибач мені, сину! – пошепки сказав він, але Маркус Великий був вже надто далеко, щоб його почути. – Я… я не зміг стати тобі справжнім батьком. Ти зробив для мене набагато більше. Твій вчинок… поклав край моїм стражданням. Спасибі тобі, дитино моя! Тепер я віль… – його кволий дух відлетів, а тіло перетворилось на купку попелу. Тієї ж миті нарешті прокинувся древній вулкан. Поверхня старого жерла почала тріскати і випускати стрімкі пекучі пари, ринула пекельна лава, яка своїм вогненним язиком злизала рештки правителя тебердів. А за кілька годин острів проковтнув лазурний океан. Зник останній прихисток зла на планеті.

Замість епілогу

На континенті тим часом починався ранок нового щасливого дня. Усі мегаполіси з нетерпінням очікували звістку про повернення Маркуса Великого до Альфи.

– Ви обвели мене довкола пальця, – вдаючи ображену, звернулася Данелліна Абсолютна до Мудрого Пророка, сидячи у великому кріслі в бібліотеці. – І як тільки це вам вдалося?

– На жаль, вельмишановна Хранителько, не було іншого шляху… – шанобливо відповів гном. – Ваші родинні почуття могли створити нездоланні перешкоди. Тому довелося не ставити Вас до відома у деяких важливих питаннях.

– Тепер я розумію… Максімус заплатив за це своїм життям… Це – величезна втрата для усіх, – змахнувши сльозу, сказала Данелліна.

– Авжеж, – погодився гном, засмучено хитаючи головою. – Та смерть його не була марною: суперконтинент отримав велетенську силу, якою досі не володів… Такий дар отримують тільки ті, хто його гідний. А усі таланти і здібності, що дарує нам Вища сила, призначені для загального добра, а не особисто для нас! І Ваш онук довів це, хоча він ще надто юний, щоб завжди приймати правильне рішення. На його життєвому шляху йому ще не раз зустрінуться підступні істоти, і тоді… хто знає. – І він сперся підборіддям на свою стару, зморшкувату, але все ж красиву артистичну руку.

– Я сподіваюся, Мудрий Пророк зараз просто філософствує, – захвилювалася Данелліна Абсолютна. – Адже це не пророцтво?!

Але старий гном мав дуже прикру звичку відповідати тільки тоді, коли вважав за потрібне…