Текст книги "Годованці Сонця"

Автор книги: Николай Билкун

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 10 страниц)

– Що таке? – похмуро запитав Сергій.

– Це я тебе мушу спитати, що. таке! – відповіла Оля. – Ось дивись, мабуть, цукерки, загорнуті в папір. Злиплися, і папір порвався. Нащо ти їх закинув під ліжко?

Сергій без особливого інтересу взяв з рук Олі її знахідку. Безформна грудка справді дуже нагадувала злиплі докупи цукерки-подушечки, до яких поприлипав папір. Але інтерес повернувся до Сергія тієї ж миті, коли грудка опинилась у нього в руках.

– Це не цукерки! – вигукнув він. – Знаєте, що це таке? Але чому ж папір так… – Сергій кинувся гарячково здирати папір.

– Не цукерки, кажеш? А що ж це таке? – зацікавилась Оля.

– Вчора чи позавчора я знайшов дуже красивий і цікавий камінець. Зовні він був блискучий, якийсь напівпрозорий і гладенький, а зісподу шорсткий. Потім камінець щез. Ну, десь загубився. Ми навіть посварилися з Сашком…

Тут Сергій зітхнув, ніби хотів підкреслити, що коли все закінчиться гаразд і Сашко повернеться на корабель живий і здоровий, то вони ніколи не будуть сваритися через такі дурниці.

Сергій і Оля з інтересом розглядали знахідку.

– Ти казав, Сергію, що він гладенький і напівпрозорий зовні?

– Ага, такий він був, коли я його знайшов.

– А тепер ти бачиш, який він?

– Бачу, бачу! Папір начебто пройшов усередину, і тепер місцями його видно крізь поверхню камінця.

Справді, невідомий місячний камінець начебто всмоктав папір, що в нього був загорнутий, причому всмоктав з боку гладенької поверхні, а на внутрішній папір був цілий. Складалося таке враження, що зовнішня поверхня загадкового каменя була змащена якимось надзвичайно густим мастилом, яке чомусь розтопилося і пройшло крізь папір, а потім знову застигло.

Саме про це подумала Оля, коли запитала:

– Скажи, Сергійку, ти не пам'ятаєш, де саме знайшов цього камінця?

– Як то? – не зрозумів Сергій. – Вас цікавить – в якому місці?

– Ні, я не про те. Мене цікавить – він лежав у тіні чи на осонні?

Сергій задумався на хвилинку, а потім впевнено сказав:

– Ні, ні, я добре пам'ятаю, що підняв його біля високого каменя з затіння… Коли б він не виблискував своєю спинкою, я його не помітив би. Знаєте, яка тут тінь?

– Потім ти загорнув його в папір і приніс на борт корабля?

– Ні, це ще було не скоро. Я його взяв і поклав на осонні, бо мене покликали. Мені здавалося, що ним можна пускати зайчиків, так він блищав. А потім сонячні промені начебто згасали в ньому, начебто провалювались…

– Ти хочеш сказати, що в затінку він виблискував, а на сонці ніби ковтав сонячні промені і розчиняв їх у собі?

– Я про це й кажу…

Раптом Сергій замовк і очима прикипів до камінця. Зіниці його ставали все ширшими й ширшими.

– Скажіть, – чомусь пошепки запитав він Олю, – ви його як поклали на стіл?

– Як то – як? – не зрозуміла дівчина.

– Зовнішною поверхнею чи внутрішньою до столу?.. Я хотів сказати спинкою чи животом?

– Коли вважати гладеньку поверхню спинкою, то він лежав догори черева.

– Тоді… тоді… тоді він сам перекинувся на животик! Тоді… тоді виходить, він живий?

– Не мели дурниць! – розсердилася Оля і раптом сама вигукнула на всю каюту: – Дивись, дивись, він рухається! Він рухається!

Поволі і майже непомітно рухався загадковий камінець, але в тому, що він рухається, тепер не було жодного сумніву…

12

Валерій Холод розпочав пошуки Сашка за всіма правилами. Йому згадалося, як колись у студентські роки вони з товаришем поїхали на Кавказ і там, у туристському кемпінгу… Ех, не хотілося Валерієві згадувати, як вони з товаришем на світанку непомітно покинули кемпінг і махнули в гори. Та так махнули, що потім їх ледве знайшли з допомогою вертольота. А здавалося – як можна в горах заблудитись?

До того випадку Валерій вважав це неможливим. Вилізь вище, стань, роздивися, і тобі зразу стане ясно, в якому напрямку йти. Але це саме той випадок, коли теорія дуже розходиться з практикою. І відтоді Валерій вже добре знав, що в горах заблудитися значно легше, ніж у найгустішому лісі.

Тому, прийшовши на те місце, де, за словами Омельченка, залишився Сашко, Валерій вирішив передусім ретельно провести тут обстеження.

«Значить, так. Омельченко сказав, що Сашко сів на камені спочивати, а коли археолог повернувся, хлопця там вже не було. Подивимось, на якому з цих каменів міг сидіти Сашко. На цьому він не сяде, бо він занадто низький – сидіти тут дуже незручно. Цей високий, ребристий, Сашко на нього навряд чи полізе. Ну, а цей ще вищий і такий гострий, що на ньому важко всістися навіть горобцеві».

Дивно, але на місці розкопок Валерій не міг знайти жодного каменя, на якому можна було б зручно сидіти і відпочивати. А в тому, що Омельченко залишив Сашка саме на цьому місці, сумнівів бути не могло… Сліди людей тут були незаперечні – чіткі, ні вітром, ні дощем не попсовані. Особливо чітко виднілися сліди Омельченка. Ось він тут стояв, працюючи киркою, а Сашко йому допомагав… Мабуть, брили набік відносив, подроблену породу розбирав. Далі видно місце, де Омельченко, прихиливши кирку до скелі, стояв і казав щось Сашкові. Ось сліди їхніх ніг – носки до носків. Вони стояли один навпроти одного… Розмовляли… Потім Омельченко пішов, залишивши кирку (до речі, вона й досі тут стоїть), його сліди видно у напрямку до того місця, де працював він з Олею. Омельченко пішов, Сашко зостався. Не міг же хлопець стояти непорушно весь час, поки той повернеться, тим більше що археолог запевняє, ніби Сашко ще при ньому сів спочивати.

Що за чортовиння! Починається якась містика! Більше Сашкових слідів Валеріеві знайти не пощастило. Не пішов він ні праворуч, ні ліворуч, ні вперед, ні назад. Залишається припустити, що, не сходячи з цього місця, Сашко сів на камінь. Все правильно, все логічно. Сашко сів. Але на що він сів? Де той камінь чи, бодай, те місце, де він сів? Припустимо, Омельченко помилився, поспіхом не роздивившись, що хлопець сів не на камінь, а просто на грунт. Тоді будьте такі ласкаві, покажіть мені те місце, де він сидів?

Складалося враження, що Сашко Блажко повиснув над поверхнею, а потім його кудись занесло вітром. Але звідки ж на Місяці взятися вітрові? Дурниці всякі лізуть у голову, а часу для дурниць немає зовсім.

Валерій Холод недарма був Валерієм Холодом. Ще трішки подумавши, і проаналізувавши все бачене, він прийшов до такого висновку:

«А чому, власне кажучи, я намагаюся чотирнадцятирічного хлопця озути у дорослу логіку і примушую його діяти так, як би діяв я сам, чи Омельченко, чи ще хто-небудь з дорослих? Коли я хочу простежити за Сашком, то мушу деякі роки з своїх плечей скинути, мушу знову стати хлопчиськом. Припустимо, що Сашко зовсім не збирався сідати на якомусь камені (до того ж і каменя підходящого нема). Що робить у такому випадку Сашко? Ну? Він постоїть, постоїть, а потім стрибне. Ні Сашко, ні Сергій не забувають, що на Землі їм не вдасться по-чемпіонському пострибати, от і стрибають кожної нагідної хвилини. З усього видно, що Сашко не розбігався, стрибав з місця, бо слідів розбігу не видно. Значить, приземлитися, чи то пак, примісячитися він мусив десь отут…»

Валерій впевнено пішов уперед, але ніяких слідів не знайшов. Це його не дуже здивувало і не дуже розчарувало. Вія добре знав з власного досвіду, що хлоп'ячі витівки невичерпні. Хіба не міг Сашко вистрибнути на вершину цієї скелі або іншої, а потім з неї на другу, третю? Треба спробувати і такий варіант…

В найближчі півгодини Валерій облазив усі підозрілі скелі і каміння, видерся на найвищу, приклав руку до шолома, озирнувся на всі боки і… побачив Сашка.

– Сашко, Сашко-о!.. – закричав що було сили Холод, зовсім забувши, що РУ вийшло з ладу і ніхто його однаково не почує. Але радість була така велика, що Валерій не міг мовчати, і, стрибаючи з каменя на камінь, перестрибуючи через тріщини, він не переставав кричати:

– Сашко, Сашко-о-о!

Тільки що це він робить, гемонський хлопець, що він робить! За це варто таки добряче шию намилити! Сів на якийсь камінець і розгойдується на ньому, балансує, грається зі смертю в піжмурки над таким проваллям! Місяць то Місяць, що менша вага, то менша, але цього провалля досить, щоб скрутити в'язи. Що б там не говорили про сучасне виховання без застосування тілесних покарань, але цей хлопець заробив сьогодні доброго потиличника.

Валерій з тієї миті, як побачив Сашка, заспокоївся і тепер тільки обурювався його поведінкою. Перестрибуючи велике каміння і шкодуючи, що доводиться обминати вже зовсім величезне, він побіг у напрямку до нього.

І сталося те, чого газетяр найбільше боявся. Сталося те, що дуже часто трапляється між скель та каміння в горах: чи то Валерій взяв не зовсім правильний напрямок, чи трохи схибив, коли стрибав і оббігав велике каміння, але коли він вибіг на видне місце, то виявилось, що Сашко десь зник.

– Сашко-о! Сашко-о-о! – знову і знову кричав Валерій, вже в котрий раз забуваючи, що РУ не працює.

Що залишалося робити? Знову видертися на найвищу скелю і роздивитися, куди ж подівся хлопець? Що він, врешті, в піжмурки з ним грається?

… Коли Валерій випростався на весь зріст і з найвищої скелі глянув довкола, то не побачив нічого, крім каміння та скель. Вони були скрізь, тальки не там, де він сподівався побачити Сашка: в тому напрямку височіла стрімка, майже вертикальна стіна.

«Не поліз же він по цій стіні, по ній не зможе, мабуть, здертись найдосвідченіший альпініст – думав Валерій. – Гм, як легко помилитись у цих горах! Я був певен, що він тут, я ладен був заприсягнутись у цьому, а що виявилось? Тепер доведеться його шукати серед цих камінців, де сотні чортів можуть зостатися каліками, поламавши собі ноги. І нічого дивного, що я його не бачу, – він просто зараз десь у тіні. Хай вийде на осоння, і я його більше не загублю»…

Так Валерій Холод розпочав пошуки юного Блажка серед каміння, а хлопець тим часом був у іншому, протилежному боці…

13

Вася Чиж, як то кажуть, тис на всі педалі. Місячний всюдихід, ковтаючи простір, повертався до корабля. Але хоча машина й була найновішої конструкції, хоча й вів її не хто-небудь, а сам Вася Чиж, оте «ковтання простору» давалося нелегко. Від місячного простору доводилося відгризати по маленькому шматочку. Коли б простежити за рухом всюдихода по місячній поверхні, то маршрут його виявився б заплутаною, поламаною, страшенно кривою лінією. Було, що всюдихід кілька разів перетинав свій власний слід. А це ж був всюдихід, і який всюдихід! Він міг пройти там, де й не снилося проходити найкращому земному водієві. Такі «славні» доріжки були на Місяці!

Ігор Борисович ще на початку їхньої подорожі штовхнув Васю ліктем і сказав:

– Коли Володимир Маяковський писав: «Для веселья планета наша мало оборудована…», він, мабуть, мав на увазі Місяць, як ти гадаєш, Васю?

– Безперечно, – в тон йому відповів водій.

Тепер, після стількаденної мандрівки по місячних «трасах», вже ніхто з членів експедиції не звертав уваги «а те, що трясе, гицає, підкидає, нахиляє і мало не перекидає; нікого не дратувало, що доводиться повертатися, об'їжджати, шукати іншу дорогу.

Хоч як би там не було – вони поверталися додому. Бо хіба може бути що рідніше за «Миколу Кибальчича», який закляк на березі Океану Бур, чекаючи на них?

Усі вони були змучені й усі задоволені. Ніхто не повертався з порожніми руками. І хоча те, що везли зараз з собою астрофізики, не можна було взяти в руки, речі ті – надзвичайної ваги. Не з порожніми руками (у цьому випадку вже буквально) повертались геологи. Їм пощастило відкрити на Місяці поклади нафти й селену. Селен, названий так на честь Місяця, виправдав свою назву. Досить рідкісний елемент на Землі, на Місяці він почував себе по-справжньому як дома – його тут були невичерпні запаси. Радість геологів можна зрозуміти – адже на Землі без селенових деталей не обійдеться ні транзисторний приймач, ні телевізор.

Був задоволений і Ігор Борисович Агарко. Хто-хто, а він менше за всіх міг сподіватися на успіх. Найбільшою нагородою для нього було те, що він зумів здійснити заповіт далеких зелян, зокрема космонавта Чимча. Але доля була така ласкава до мікробіолога, що зробила йому ще один дарунок.

Про нього уже відомо з радіограми: у кратері Ломоносова було знайдено прості організми у вигляді синюватого нальоту! В жахливих природних умовах Місяця жевріло життя. Сині мешканці Місяця за своєю будовою дуже нагадували тих земних мікробів, які селяться на мінералах, тобто «їдять» гори, за висловом Ігоря Борисовича. А перетравлювати гори їм, безперечно, допомагає сонце. Без його допомоги і без його енергії їм ніколи не впоратися з такою неймовірною роботою. Головні досліди чекали на Агарка попереду. Деякі з них він мав намір починати ще на борту «Миколи Кибальчича» і зараз ласкаво й нетерпляче поглядав на контейнер, де були запаковані пробірки з культурою «синеньких», як він їх ніжно називав.

Цей погляд Агарка перехопив Микола Іванович Івасик і глибоко зітхнув.

Микола Іванович дуже скромна людина, тримається завжди в тіні і робить все для того, щоб його особа привертала щонайменше уваги. Пояснити це дуже просто – Микола Іванович за професією біолог… Цим сказано все. Коли він відлітав на борту «Миколи Кибальчича», товариші по роботі сказали йому:

– Ну, ні пуху тобі, Миколо, ні пера!

Молодий, худорлявий доцент тільки поправив окуляри і сумно усміхнувся їм у відповідь. В тому, що на Місяці ніхто не приготував для нього ні пуху ні пера, він майже не мав сумніву. А тепер єдине, на що він як біолог міг розраховувати, були оті синюваті чортові сльози, що висохли на камені і які Ігор Борисович так ретельно зішкрябав у пробірку.

Факт існування на Місяці органічного життя було підтверджено, але самого цього факту у вигляді синіх мікроорганізмів для Івасика, як для біолога, було замало. Серце щеміло від свідомості, що синя слизота – то єдині мешканці Місяця.

Ігор Борисович розумів стан свого молодшого колеги і вирішив, після сеансу радіозв'язку поговорити з ним, трохи розважити. Але сталося так, що розмовляти довелось про інше.

Зв'язку з «Миколою Кибальчичем» не було. Вчені навіть не дивувалися цьому. В тому, що радіостанція ціла й неушкоджена, ні в кого не було ні найменших сумнівів – усі відразу ж зрозуміли, що винне у всьому Сонце. Астрономи передбачали «ураган» на Сонці, але не сподівалися, що він почнеться так швидко.

Ігор Борисович, як керівник експедиції, зайшов у рубку водія. Втрата радіозв'язку, здавалося, не справила ніякого враження на Васю. Він клацав кнопками, тис на педалі, правував всюдиходом з таким виглядом, ніби за кілометр-два мав виїхати на асфальт.

– Позбулися ми радіомаяка, знаєш, Васю? – і запитав Ігор Борисович.

– Здогадуюсь, – байдуже відповів той. – На Сонці, розумієш, погодка не для прогулянок, от вона й на нас позначилась.

– Нічого, – трусонув чубом Вася, доїдемо і без маяка. Доїдемо, і все буде в ажурі! Вже небагато залишилось.

Вася кинув короткий погляд на «піалку», де біленькою черешенькою плавала Полярна зірка. Все було як треба, всюдихід йшов за курсом. Ігор Борисович постояв ще трохи біля Васі і повернувся в пасажирську кабіну до товаришів.

Тепер був саме час поговорити з Миколою Івановичем Івасиком, влити в нього добрячий кухоль оптимізму – таким уже був Ігор Борисович Агарко. Він органічно не міг терпіти, щоб хто-небудь біля нього зітхав, сумував чи переживав. Тому, підсівши до Івасика, Ігор Борисович почав без особливих передмов:

– Не зітхайте, батечку, не зітхайте, не шматуйте мого серця. Хіба керівник вашого інституту наказав вам привезти всі зразки місячної флори й фауни?

– Ні, звичайно, – кисло всміхнувся Івасик, – ніхто мені ніякого не зробить закиду. Адже навіть на вашу знахідку навряд чи можна було сподіватись.

– Це ж чому? – насторожився Агарко.

– Століттями вчені знали, що на Місяці життя неможливе, і раптом…

– Століттями вчені знали… століттями вчені знали… – почав сердитись Агарко. – Дозвольте вас запевнити, колего, що століттями вони нічого не знали! Вони знали, наприклад, що Сонце обертається навколо Землі, вони знали, що Земля, в свою чергу, тримається на трьох китах, і ще вони знали, що миші зароджуються у горщику, повному зерна і закритому чорним сукном. Ще вони що знали?

– Ігоре Борисовичу, я ж не кажу про середньовіччя, – невпевнено захищався Івасик.

– Середньовіччя? Кожна епоха в науці має своє середньовіччя. Середньовіччям я називаю те, коли люди відмовляються думати, відступати від звичних уявлень, бо так їм зручніше. Правда, я не зовсім собі уявляю, чому це зручно було вважати, що на Місяці немає життя? Чому це ми так вперто позбавляли Місяць права мати бодай найпримітивніші форми життя?

– Не ми, а умови, які панують на Місяці, – несміливо зауважив Микола Іванович.

– Умови, умови! Які ж там особливі умови? Немає кисневої атмосфери? І не треба. Чому наші анаероби можуть чудесно обходитись без кисню, а місячним бактеріям ми цього не дозволяєм? Мороз? Сонце? Ну й що з того? Хіба на нашій матінці Землі мало таких місць, де, здавалося, не може жити ніщо, а оте «ніщо» не тільки живе, але й розмножується, себто дає життя собі подібним. І цей факт чомусь нікого не дивує абсолютно, зате коли йдеться про Місяць, всі починають кричати, що життя на Місяці неможливе!

– Тепер ніхто не буде кричати, – просто сказав Івасик, – ви довели, що життя на Місяці існує. Невідомо, правда, яких форм набере оце, так би мовити, місцеве життя, коли Місяць одержить кисневу атмосферу.

– Нічого їм, оцим синеньким, не зробиться, певен. Мене цікавлять інші…

– Як інші? Невже ви серйозно допускаєте, що Місяць можуть населяти ще якісь організми і, може, навіть вищі, ніж знайдені вами синенькі?

– А чому б і ні? – знизав плечима Агарко. – Адже до того, як знайти оцю бідну, аж синю, живу слизоту, теоретично я не мав на це права. А тепер, коли вони існують незалежно від наших теорій практично, хто може заперечити їх існування теоретично? Підемо далі. Уявимо на хвилинку, що на Місяці живуть та всякі там мінерали жують якісь вищі тварини. Якими вони вам, як біологові, мають уявлятися? Обчисліть їх теоретично, відповідно до місячних умов життя.

Івасик усміхнувся і випростався. Він одразу прийняв виклик.

– Ну, що ж, спробую. «Обчислювати» тварин мені не доводилось, і взагалі, на мою думку, це не той термін… Обчислити можна орбіту, планету, зрештою, але тварину… Проте, будь ласка. Коли б на Місяці були тварини, то вони б, напевно, мали вигляд черепахи. Замість панцира у цієї місячної черепахи своєрідна лінза, що збирає сонячні промені. Ці черепахи під лінзопанциром мають величезний запас хлорофілу, який під дією сонячних променів розкладає вуглекислі та інші нескладні сполуки на вуглець, кисень і т. д., що врешті утворюють живі тканини, тобто білки. І все те, що в земних організмів видаляється геть, щоб поповнитись заново, у цих безконечно утилізується, утворюючи клітини тіла. Таким чином утворюється щось на зразок живого вічного двигуна. Але вони можуть брати з навколишнього середовища неорганічні речовини, мінерали, елементи у чистому вигляді, вводити в свій організм, синтезуючи для життя…

У цю мить всюдихід добре гойднуло, так що співрозмовники мало не побуцалися лобами, і він зупинився…

14

Здавалося б, скільки може випасти на долю однієї людини неприємностей, коли зважити, що в неї не працює РУ, що людина залишилася одна, присіла на камінь, а встати не змогла, що людину той камінь кудись поволік! Та ще коли додати, що людина ця не зовсім доросла, бо значиться в бортовому журналі як практикант, і не може до ладу пояснити жодного з нещасть, що так щедро посипались на її голову.

Навіть коли б Валерій Холод міг зрозуміти, в чому річ, і кинутися навздогін у правильному напрямку, він мало що допоміг би Сашкові. Нічого не скажеш, Валерій був у чудесній спортивній формі, він знав закони альпінізму, але перед цією вертикальною стіною був би безсилий.

А проклятий самохідний камінь пройшовся по скелі, як муха по стелі, і, не хитнувшись, перевалив за гребінь. Вони в'їхали в тінь. Тут Сашко мав змогу переконатися, що скафандр його було зроблено на совість. Різниця температур сягнула десь близько 300 °C. Тільки що була спека, при якій вода в одну мить перетворилася б на пару, а тут тобі мороз, при якому вуглекислий газ стане шматком криги. А Сашко зовсім не відчув цього. Ніби й нічого не змінилося, хіба що стало темно. Самохідний камінь простував далі…

Часом поблизу того місця, де він проповзав, відбувалися мікрокатастрофи. Сашко відчував легкий струс грунту, й одразу якась ближня скеля перетворювалась на купу каміння. Сашко спершу не міг пояснити цього явища, а потім зрозумів, що й до чого. Звичайно, на Місяці немає ні дощів, ні вітрів, які б руйнували гори і скелі, але непогано цю роботу виконувала різниця температур. Довгий місячний день – і все нагрілося, довга місячна ніч – і все охололо… Решту робили необережні доторкання самохідного каменя.

Власне, його не можна було назвати необережним – про свою долю та про долю свого вершника він таки, видно, «турбувався», бо завжди виходило так, що жоден камінець не зачепив ні Сашка-вершника, ні його кам'яного «коня».

А що за цей час передумав Сашко? Думки його важко передати на папері. Спершу хлопець будь-що намагався вивільнитися з кам'яного полону, потім хотів з'ясувати, що ж з ним сталося, потім злякався, а потім… Отут-то і починаються ускладнення.

Сказати, що він не боявся, значить сказати неправду. Сашко боявся не весь час, а боявся хвилинами. Боявся, що він разом з оцим божевільним каменем зірветься кудись у прірву, боявся, що його знайдуть лише після того, як у нього закінчиться кисень! Боявся, що його засипле каміння отих скель, які на очах руйнувалися. А між двома страхами Сашко все ще намагався збагнути, що ж, власне, з ним скоїлося?

… Час – відносна категорія, як запевняють фізики та астрономи, і Сашко мав нагоду в цьому переконатися. Він не знав, скільки часу минуло від тієї хвилини, коли він так невдало сів спочити. Не знав він також, як багато його минуло відтоді, як йому здалося, що скафандр на нього тісний. Спершу Сашко навіть не звернув на це уваги, стільки нещасть навалилося сьогодні на його бідну голову, що й не таке могло приверзтися. Просто Сашко стомився сидіти так, і в нього зараз кожна кісточка щемить. От і здається, ніби комбінезон став тісний. Еластичний, зручний, він наче на Сашка шитий. Чому б то йому раптом зробитися тісному? Дурниці, просто не треба думати про це, і все минеться…

Сашко намагався не думати… Він пробував запам'ятати шлях, яким сунув його кам'яний танк, силкувався хоч приблизно встановити своє місцеперебування і не думати про корабель, про Сергія, про Олеся Єфремовича, про командира Орлика, про веселого Чайчяна, про Олю Чуб і Валерія Холода. Час від часу він пробував голос, кричав щосили в надії, що РУ якимось чудом полагодиться і його, нарешті, почують. Крім того, могло ж статися, що зіпсований тільки приймач, що це він тільки в нього з якогось дива так тріщить, а з передавачем усе гаразд. Тоді можуть почути його, запеленгувати і швидше знайти. Сашко, хоч і не був технічно підкованим хлопцем, але своєю поведінкою за таких скрутних обставин доводив, що голова у нього була не тільки для того, щоб носити картуза.

Але хоч як би там було, а скафандр щодалі все чутніше й чутніше нагадував про себе. Варто було Сашкові зробити якийсь різкий рух, спробувати змінити (хоч трохи!) позу, як скафандр неначе збігався на ньому, врізувався в тіло, і ставало важко дихати.

«Камінь наче всмоктує мене, – подумав Сашко, задихаючись і непритомніючи, – а все-таки цікаво, що ж це мусить бути?»

Сашко зробив ще одну, останню спробу визволитись, напружився і тут знепритомнів. Він не чув; як зупинився камінь, не бачив, що опинилися вони на осонні…

Коли у свідомості Сашка згасали останні іскорки, йому раптом захотілося зірвати з себе скафандр і дихнути на повні груди. Бідолаха, чим би він дихнув? Ні-і, скафандр все ще залишався другом: він рятував хлопця від негайної смерті.

15

Так і знайшов його Валерій Холод – зігнутого в дугу, в дуже неприродній і незручній позі. Валерієві стало навіть моторошно: «Вбився? – подумав він. – А може, скінчився кисень?» Але, добре роздивившись, впевнився, що Сашко живий, тільки непритомний… Сашка треба брати на плечі і якомога швидше нести на корабель…

Та що це? І тільки тепер Валерій збагнув, що Сашко бранець. В запалі заходився поратися біля хлопця, намагаючись відірвати його від каменя, але спроба була марна. Йому стало моторошно: тканина скафандра пройшла в камінь…

Валерій раптом згадав… Колись, це було давно, тоді Валерій був ще шестирічним хлопчиком, тато взяв його на виставку пластмас. Спочатку хлопцеві було нецікаво, але ось підійшли вони до одного стенда, де високий чоловік робив дивовижні фокуси. Він брав з рук відвідувачів усякі дрібні речі, обпирскував їх якоюсь рідиною, і раптом на очах у всіх предмети вкривалися прозорою плівкою. Одна дівчина простягнула чарівникові троянду, він обприскав квітку рідиною і простяг дівчині:

– Ваша троянда ніколи не зів'яне!

І, справді, троянда наче опинилася в гірському кришталі. Малий Валерка гарячково поліз до кишені. На жаль, крім впійманого по дорозі хруща, він нічого не знайшов. Довелось простягнути чарівникові хруща. Чарівник пирснув прозорою рідиною на хруща, але недбало. Спинка хруща замурувалася в прозорому склепі, а ніжки стирчали назовні.

Валерій тоді не дуже розчарувався, однаково такого хруща на їхній вулиці не мав жоден хлопчисько… А зараз… Чому зараз пригадався йому той нещасний хрущ? Та тому, що Сашкова спина зараз теж була замурована в напівпрозорому склепі, і хто його знає, чи скафандр унаслідок цього не втратив герметичність?

Як дякував Валерій Холод долі, що зробила його спортсменом і, зокрема, навчила штовхати штангу. Камінь не надто великий, Сашко неважкий. Тут, на Місяці, понести їх не так уже складно. Але… розміри каменя не відповідали його вазі… Він мав бути легший, значно легший… Та нічого, нічого… Спокійно, спокійно, Валерію… Уяви, що ти на змаганнях… Тільки це особливе змагання, і призом за нього буде людське життя!

Він намагався дихати рівно, твердо вперся ногами в грунт, міцно обхопив руками свою незвичайну ношу, зробив ривок, підняв і ступив перший крок…

Потім, пізніше, вже на борту «Миколи Кибальчича», товариші намагалися видавити з Валерія бодай словечко про цю страшну і героїчну дорогу. Але він мовчав. І не тому, що був занадто скромний. І не через те, що був занадто гордий. Просто він мало що пам'ятав, і його мовою, мовою фахівця-журналіста, це називалося «нестачею фактів». Він був журналістом, і він звик скидати капелюха лише перед його величністю фактом.

16

Вася загальмував різко й раптово… – Знову об'їзд, а Вася, мабуть, стомився, став неуважний… Раніше він не гальмував так різко… – чухаючи, лоба, зітхнув Микола Іванович Івасик.

Але це був не об'їзд, і Вася, хоч і стомився, та був уважний, як і завжди. Всюдихід просто наздогнав Валерія з Сашком і каменем на плечах.

Валерій ішов, не зупиняючись, як очамрілий, Навіть коли б на Місяці було чути так, як і на Землі, навіть коли б Валерій ішов серединою гомінкого шосе, він у ці хвилини навряд чи почув що-небудь.

Вася зупинився, але Валерій продовжував іти, і Вася знову рушив з місця, щоб, обігнавши його, стати на дорозі. Валерій був у такому чаду, що навіть спробував було обійти всюдихід, маючи його за якийсь блискучий уламок скелі. Тоді Вася відчинив люк і вистрибнув із всюдихода. Він уже бачив, що скоїлось якесь лихо. Разом з Валерієм вони затягли непритомного Сашка у кабіну. До них кинулися всі члени експедиції.

– Допоможіть! – сказав Валерій, ніби це треба було казати. – Допоможіть… – і важко опустився прямо на підлогу всюдихода.

Кілька рук заходилося скидати з Сашка скафандр, бо всі побачили, що відділити його від каменя навряд чи можна.

– Васю, на повний хід додому! – наказав Ігор Борисович. – Хто його знає, яка ще допомога буде потрібна хлопцеві!..

Всюдихід рвонув з місця. А з Сашком не довго довелось возитись. Досить було розрізати і зняти з нього скафандр, зробити масаж грудної клітки і дати вдихнути добрячу порцію свіжого кисню з домішкою вуглекислоти, як Сашко розплющив очі з традиційним запитанням:

– Де я?

– На всюдиході, – просто відповів Ігор Борисович, ніби нічого незвичайного в цьому не було. Ніби всі вони взяли участь в розважальній прогулянці, а Сашко трішки задрімав.

– На всюдиході, – додав Валерій Федорович, – зараз ми будемо вдома.

– А ви де тут взялися? – ледь усміхнувшись, запитав Сашко Валерія Федоровича.

– Я? Та я теж вирішив трішки під'їхати. Розумієш, набридло пішки ходити. А зараз Вася нас домчить з вітерцем.

Сашко позіхнув одними щелепами, голова йому хилилася на груди:

– На Місяці нема атмосфери, отже, і вітерця не буде… – сказав він, засинаючи.

Не було в ці хвилини, мабуть, у всій Сонячній системі людини, щасливішої од Валерія Холода. І він мав право на таке щастя.

Але Микола Іванович Івасик міг конкурувати з Валерієм, хоча щастя його було дещо іншим…

Тільки-но вчені переконалися, що Сашкові більше не загрожує ніяка небезпека, вони заходилися над дивовижним каменем, що так засмоктав скафандр практиканта Олександра Блажка.

– А що я вам казав? – подивився Ігор Борисович на Івасика.

– Невже ви допускаєте, що… – не доказав Івасик, але всім було видно, як хочеться йому, щоб Агарко розвіяв його останні сумніви.

– Не тільки допускаю! Я переконаний! – з притиском сказав Ігор Борисович і почав на всі боки повертати дивовижного каменя.

Дивно, тут, в кабіні всюдихода, камінь здавався не тільки меншим, але й легшим. Проте скафандра він не відпускав. Мабуть, уже несила була йому це зробити.

– Браво, браво, – зааплодував Ігор Борисович, – ви, Миколо Івановичу, таки по-справжньому молодець! Ви дуже точно «обчислили» свого місячного звіра. Це якраз той випадок, коли теорія співпадає з практикою і немає між ними протиріч. Бачили таку тварюку?

З допомогою Валерія Ігор Борисович висадив «тварюку» на робочий стіл, закріплений посеред кабіни всюдихода. Скільки цікавих креслень, карт Місяця, карт зоряного неба, геологічних зразків побувало останнім часом на цьому столі. І ось на ньому лежить живий мешканець мертвої планети.

Важко було повірити в те, що він живий. З першого погляду камінь як камінь. І, може, коли б він лежав десь в місячній ущелині, через нього просто переступили б і пішли далі. Але тут, на столі… Він лежав непорушно, і стільки очей прикипіло до нього, що всім здавалось, наче він ворушиться. А може, він і справді ворушився? Івасик і Агарко почали оглядати його з усіх боків. Агарко мовчав, тільки часом щось мурчав собі під ніс, а потім його як прорвало: