Текст книги "Годованці Сонця"

Автор книги: Николай Билкун

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 10 страниц)

– «Шельменко-денщик» скаже.

«Шельменком» називали в інституті кібернетики моделюючу кібернетичну машину. Машина ця була універсальною, вона не тільки робила складні обчислення. Вона перекладала з усіх мов. Правда, такого окладного завдання їй ще не випадало розв'язувати. Тут «Шельменкові» треба було тримати екзамен на атестат зрілості.

– Так от, тільки-но заговорить «Шельменко», ми матимемо ключ до іншої загадки. Я гадаю, що оця друга половинка, ця кришка космічної валізи, не просто половинка і не просто кришка. Дивіться, у неї така самісінька поверхня зсередини, як і ззовні. І, мабуть, неспроста. Це, певно, якийсь захист. А кому було потрібно так захищати внутрішню стінку? Мені здається, що оця космічна коробка нагадує отой несесер, про який розповідав Пантелеймон Кирилович, де сюрприз на сюрпризі і хитрість на хитрості. Поки не розшифруємо розповіді космонавта, нічого братися до другої половини скриньки. Там можна щось непоправно попсувати. Словом, беріть магнітофонну стрічку і їдьте до професора Головцева в інститут кібернетики, а я заховаю в сейф оце хазяйство…

І тут задзвонив телефон. По тому, який вираз з'явився на обличчі професора, Олесь Єфремович непомильно вгадав, хто телефонує.

– А-а-а! Привіт, привіт! А я виглядаю, а я чекаю, а я місця собі не знаходжу, мучуся – подзвонить чи не подзвонить, любить чи не любить? Що? З бідняги-покійника не можна витрусити жодного рядка, то ти про чорну коробку згадав? А-а-а! Кажеш, весь час пам'ятав? Так, так. Щось раніше я не помічав, щоб від тебе були дзвінки. Не хотів заважати? Ти зворушив мене до сліз. Ти давав мені змогу спокійно працювати, і тепер я мушу віддячити тобі за все? Добре, я віддячу. Пиши, диктую: «В бесіді з нашим здібним і талановитим кореспондентом Валерієм Холодом…» Що ти кажеш! Здібного і талановитого кореспондента редактор викине? Не може бути! Як тільки у нього рука підніметься! Ну добре, обійдемось без талановитого і здібного! Слухай далі. На чому ми зупинились? Ага, ага… «… професор Ковтунюк заявив»… Ну, а що я заявив, ти вже придумай сам, бо я нічого тобі путнього сказати не можу.

Професор поклав трубку, всміхнувся, знизав плечима:

– Ось тобі й нова загадка! На що, на що, а на загадки життя не скупиться. Хто мені відповість на запитання, звідки Валерка Холод дізнався, що коробка заговорила, коли про це знаємо лише ми троє… Дивина…

Омельченко не став дослухувати, як дивується його вчитель. Він змотав бабіни, поклав їх у портфель і непоспіхом почимчикував в інститут кібернетики. Не було чого й старому Блажкові далі лишатися тут. Він докинув кілька слів подиву на адресу спритного журналіста й теж розпрощався з професором.

6

Завдання, яке чекало колектив інституту кібернетики, не було звичайним, але не було й занадто складним. У всякому разі, коли великий французький вчений Жан-Франсуа Шампольйон у 1822 році розшифрував єгипетські ієрогліфи на знаменитому Розеттському камені, йому було куди важче.

На Розеттському камені було вибито єгипетські ієрогліфи, але був там і старогрецький текст. Шампольйон запідозрив, що тексти ці ідентичні, тобто написано в них одне й те ж саме. Він був твердо переконаний, що єгипетський ієрогліфічний знак – це літера або склад, і не помилився. Відтоді купи папірусів, які припадали пилюкою у всіх європейських музеях, заговорили і розповіли славну історію Стародавнього Єгипту.

Робота Шампольйона зараз здається дуже простою: тільки й того, що треба було додуматися підставити єгипетські знаки під грецькі літери. Але вона забрала понад десять років життя, передчасно звела в могилу видатного вченого. Перш ніж взятися за дешифровку, Шампольйон вивчив добрих півтора десятка живих і мертвих, сучасних і стародавніх, європейських і азіатських мов.

Понад чотириста років лишалися нерозшифровані загадкові письмена майя – миролюбного, талановитого, доброго і великодушного народу, що мешкав у Центральній Америці. Даремно сотні, а коли підрахувати за всі сторіччя, то й тисячі істориків, лінгвістів світу шукали ключа до цих письмен. Ключ не давався до рук. Часом то тут, то там спалахувала чутка про те, що письмена майя пощастило розшифрувати, але при ретельному аналізі виявлялось, що це або помилка, або чистісіньке шахрайство.

І тільки після того як радянські вчені запропонували використати кібернетичні машини, ключ скоро було знайдено. Стародавній мудрий народ розкрив сучасному людству свої таємниці.

Але, незважаючи на те, що відтоді кібернетика й електроніка набули гігантського розвитку, співробітники інституту кібернетики, яким керував професор Головцев, не могли сподіватися на швидкий і легкий успіх. Перш ніж братися до розшифровки магнітофонного запису, вони мали виконати гору всякої підготовчої роботи.

До цього діла передусім підпряглись філологи й лінгвісти. Видатні фахівці фонетики, морфології, семантики мусили допомагати фізикам і математикам. Тут вже годі було розібратися, де починалася граматика і закінчувалася фізика, чи де закінчувалася математика і починалася семантика.

Магнітофонний запис прокручували десятки разів. Десятки фахівців, записували на папір сучасною абеткою звуки, що їх диктував магнітофон. Потім пробували читати записане і це читання перезаписували на магнітофонну стрічку, звіряли, сперечалися до хрипоти, щоб знову все почати з самісінького початку.

Це був тільки перший, підготовчий етап роботи. Лінгвістиці ще належало стати математикою, і тільки тоді можна програмувати «Шельменка», бо хоч він і був поліглотом, крім математичної мови, інших мов не визнавав.

І ось, нарешті, всі ці підготовчі роботи позаду. Нарешті у всьому тексті слова і літери закодовано у двійковій системі. Більше того, щоб полегшити роботу кібернетичному «Шельменкові», було створено щось на зразок легенди. Що міг розповідати невідомий космонавт? Передусім він мусив, звичайно, повідомити землянам астрономічні координати своєї батьківщини, потім описати мету свого прильоту, розказати про зоряний корабель, який приніс його в Сонячну систему (якщо він прилетів не з Марса чи якоїсь іншої планети), згадати про своїх супутників – товаришів, бо дуже важко уявити, що в таку далеку подорож він міг пуститися сам, і, нарешті, пояснити нам, представникам іншої цивілізації, призначення другої половинки загадкової скриньки, яку знайшов Сашко.

Іншими словами, «Шельменко» вже знав, що шукати і де шукати.

Тепер «Шельменко» був схожий на фокусника, який ковтав нескінченну паперову стрічку—перфорована стрічка поповзла в його надра. Заморгали-закліпали червоні й зелені лампочки індикаторів, електронний мозок почав проводити сотні операцій за секунду. Але минула не одна секунда, і навіть не хвилина, і навіть не година, перш ніж, за висловом професора Головцева, «Шельменко» почав-видавати «на-гора» продукцію.

Важко добрати назву миті, в яку, може, навіть через відстань в десятки світлових років зазвучить на Землі привіт від іншої цивілізації. Зараз тут розпечатували конверт листа, що йшов до нас тисячі років і нарешті прийшов.

Конверт розпечатали, і адресати почули:

« ПРИВІТ ВАМ, ЛЮДИ МАЙБУТНЬОЇ ЦИВІЛІЗАЦІЇ!

Я вітаю вас, хоч маю підстави привітати спершу ваших прапрадідів, які прийняли мене до свого гурту, як рідного. Цих простих і добрих людей, з ніг до голови зодягнених у шкури тварин, зовсім не дивувала, здається, моя поява – велетня в порівнянні з ними. Їх навіть не дуже цікавить, хто я, звідки я, а коли б я навіть і спробував це їм пояснити, вони однаково не змогли б мене зрозуміти. Але вони зрозуміли, що я страшенно самотній, що ця самотність для мене жахливіша за смерть, і дали мені місце біля свого багаття. Я вдячний їм…

Жити мені лишилось недовго, розпирає легені, стискається серце, і мої добрі, гостинні господарі не знають, як зарадити моїй біді. Вчора, коли я лежав у тіні воза, до мене підійшов один літній чоловік і спробував мене лікувати. Він давав мені молоко чорної кози, настояне на якихось травах, шептав, заклинаючи мою хворобу, він просив, заклинав злих Духів, що оселилися в моєму тілі, піти геть. Я до сліз був зворушений цим піклуванням… Я вірю, що праправнуки цього доброго народу пронесуть через століття оту доброту й людяність, і мені, буде з ким поговорити.

Люди! Я мушу встигнути розповісти все, бо я прийшов до вас не з порожніми руками. Я маю для вас подарунок, люди, і хочу вірити, що ви (прийде такий час!) гідно оціните його.

У мене мало часу… Легені розриваються, кров стукає в скронях, а ліки, добрі людські ліки, запропоновані від щирого серця, не допомагають та й не можуть допомогти.

Коли б не дегерметизувався скафандр, коли б я зараз мав бодай одного продукатора, все ж можна було б трохи відволікти кінець, хоч однаково я б не зміг жити вічно і очікувати, поки ваша цивілізація пройде шлях від грубого, неотесаного колеса до перших зорепланів.

Я говорю з вами, далекі мої брати по розуму, а ваші прапрадіди з шанобою дивляться на мій кристалофон.

Краєчком ока я спостерігаю за ними. Більшість переконана, що я просто молюсь якомусь ідолові у вигляді цього загадкового для них каменя. Молюсь, як моляться вони своїм кам'яним ідолам. Але двоє-троє хочуть збагнути… О-о-о, мені дуже важко помилитися, я бачу їхні очі, і ці очі кажуть мені все. В цих очах промениться допитлива, тремтлива, неспокійна людська думка. Хто я? Звідки? Чому я не такий, як вони? І чому мій ідол не схожий на їхніх ідолів? Чому, чому, чому і як… Тисячі запитань горять в їхніх очах. І в цих запитаннях я вже бачу відповіді на те, як примусити пару крутити колеса, як потім замінити пару електрикою і навіть як підібрати ключі до атомного ядра. Їм усе буде до снаги, цим пильнооким, як те було мені і моїм предкам. Адже і мої прапрадіди сиділи колись отак біля вогнища, пускали стріли навздогін звірам і тесали кам'яних ідолів.

Моя батьківщина далеко… Навіть у добу найвищого розвитку вашої цивілізації, тоді, коли ви могтимете без надмірних зусиль прочитати мого листа, вам навряд чи вдасться розгледіти через найпотужніший телескоп на далекій околиці галактики бліду плямку нашого Сонця.

Ми далеко, ми дуже далеко від вас, але мушу сказати, що для нашої цивілізації це вже не така-то й складна проблема – зробити стрибок з нашої Сонячної системи до вас.

Не знаю, чи на той час, коли ви слухатимете мене, ваша наука і техніка стоятиме на рівні нашої, чи, може, вони підуть дещо іншими шляхами і ваші зореплани будуть трохи не такими, але наукові, фізичні, зрештою, навіть філософські принципи залишаться в основному спільними і для нас, і для вас, і ви зрозумієте, як літали наші зореплани.

Космос – не порожнеча, як ми думали колись. Космос – не порожня, чорна, холодна яма. Космос – це безкрайній океан. А в океані бушують шторми, в океані тихо плинуть течії, в океані бувають припливи і відпливи. І нема океану без попутного вітру… Для справжнього зореплавця кожен «вітер» попутний, треба тільки вміти спіймати його у «вітрило». А ми це вміли. Тиск променів, шалена енергія невидимих часток, гравітаційні поля, енергетичні сплески, магнітні бурі, ласкаві радіохвилі – все годилося для наших вітрил. Практично «питання пального, енергетичних запасів, харчів та кисню вирішені були нашими вченими раз і назавжди. Наш космічний флот назавжди залишився вітрильним, а моряків вітрильного флоту ніколи не турбувала проблема палива. Досить на, м вийти у космос, і космос сам подбає, щоб дати нам швидкість, напоїти і нагодувати нас,

Нашим морем був космос, і ми знали всі його примхи. Звичайно, як і кожне море, космос сповнений несподіванок і небезпек, але наші лоцмани і капітани мали чудесні лоції, і в час, коли доля зробила мене космонавтом, вони вже плавали не тільки біля берега. Вони запливали все далі й далі, вміло ловили в свої космічні вітрила найменший космічний вітерець. Навіть енергія метеоритів, які летіли нам, назустріч, рухала наші зореплани. Енергія була скрізь, де була матерія, – тільки бери її. І ми її брали.

Ми вміли брати не тільки дармову енергію космосу. Наші фізики знали давно, що поняття вічності і миті в космосі не існує. Час – умовна одиниця, запроваджена людьми для зручності. Але що таке час – космос не знає. Може, вам мої міркування здадуться трохи незвичними, але космос не знає і що таке розмір. Та воно й зрозуміло, бо коли підходити до Всесвіту з людськими мірками і підраховувати, у скільки елементарна частинка менша якої-небудь надгігантської зірки, то Всесвіт втратить поняття вічності і безконечності…

Був період у нашій науці, коли вважалося, що подолати простір не дозволить час. Швидкість обмежена, і за певним порогом швидкості матерія наших зорепланів разом з їхніми екіпажами просто за всіма законами фізики, перетворяться на енергію.

Та нескінченна людська думка! На неї ніколи не вдасться накинути. сільце, сказати: «Далі не можна!» Для людської думки не існує слова «не можна!» Вона не підвладна навіть зрозумілим нам законам природи! І коли сьогодні людина змушена скоритися якому-небудь законові природи, то це ще не значить, що так буде завжди. Сотні разів офіційна наука передрікала загибель нашої цивілізації…

Коли моє тіло не збереже земля і ви знайдете тільки мій кристалофон, то мушу сказати вам, що я майже удвічі вищий за ваших предків. Мені дуже важко на вашій Землі, я 8 великими зусиллями пересуваюсь, більше лежу…

Зела – так звуть мою рідну планету, звідки я прилетів до вас. Наша далека Зела об'ємом, мабуть, разів у двадцять менша за вашу Землю. Сила тяжіння на нашій Зелі, в два-три рази менша, ніж у вас. Я космонавт, я звик до перевантажень, але до таких постійних звикнути не можу. Що ж, залишилось недовго. Я йду з життя спокійно, бо мої брати по розуму й цивілізації, мої рідні зеляни вже давно переступили через ту межу, яка робить смерть загадковою і страшною. У нас вміють вмирати, вміють просто виходити з життя, як виходять з дому на вулицю. Думки про неминучу смерть і не однієї людини, а цілих народів, всієї цивілізації нашої планети, віками витали над нашою Зелою.

Ви, мабуть, вже зрозуміли, що білки нашого організму мають вуглецеву основу, і нам, як і вам, необхідний для життя кисень.

Тепер, коли я розповів вам хоч кілька слів про мою рідну Зелу, що загубилася десь на іншій околиці галактики, ви теж можете зрозуміти, що Зела наша втрачала атмосферу. Невелика маса нашої планетки не могла втримати на собі ніжний прозорий серпанок повітряного покривала. Життєдайні атоми кисню полишали нашу атмосферу і пропадали в безмежжі. Народжувались і вмирали цілі народи, змінювались історичні формації, а повітряна оболонка Зели все рідшала й рідшала, і вже холодний подих космосу відчувався над нашими головами.

Клімат змінювався… З космосу потекло жорстке проміння, бо воно вже не затримувалось і не розсівалось у зріділій атмосфері; Зела втрачала воду, шалені сухі вітри носилися з краю в край по планеті, висушуючи і без того суху землю. Швидко міліли ріки, озера, моря. Вода парою піднімалася над Зелою, щоб більш ніколи не повернутися на неї у вигляді дощу чи снігу…

На очах гинули рослини… Соковиті рослини, які ще недавно поїли атмосферу киснем, змінювались сухими, колючими травами з довжелезним корінням,* що пробиралося все глибше в товщу грунту, шукаючи вологи.

Пристосовувались до умов, які невблаганно змінювались, і вищі форми життя.

От уже вміст кисню в атмосфері становив не більше 10–12 відсотків, а люди дихали. Коли б вам довелось побувати в наших палеонтологічних музеях, ви б побачили, як за порівняно короткий час змінилася будова тіла вищих тварин. Тепер вони начебто наполовину складалися з легень. Могутні легені могли дихати в зовсім рідкій атмосфері і давати необхідну кількість кисню організмові, виловлюючи його з атмосфери. На кожну підступну атаку космосу, який крав нашу атмосферу, все живе на нашій планеті відповідало контратакою.

Таке становище не могло не впливати на розвиток науки і техніки. Але вони поки що були безсилі. І в першу чергу – техніка, бо наука, та хоч вирахувала приблизно дату нашої загибелі.

І, мабуть, надаремне.

Зеляни, дізнавшись, що через кілька поколінь почне вмирати життя на планеті, мимоволі зробили все, щоб цей кінець прискорити.

Протягом усієї історії розумного життя на нашій планеті існувала якась інстинктивна економія, що дозволяла утримувати життєвий баланс. Ще за багато віків до того, коли зеляни зрозуміли, яка небезпека загрожує їм у майбутньому, вони ніколи не зраджували залізному законові: коли ти зрубав одне дерево, посади три. Це було за кілька тисяч років до того, як люди зрозуміли, що своєю кисневою атмосферою вони завдячують рослинному життю. Може, саме завдяки цьому інстинктові й пощастило відсунути катастрофу на кілька тисяч років.

Окрім того, зеляни ніколи без потреби не висушували боліт, розуміючи, що болота, мочарі – це природні резерви річок. Наші пращури не любили перекраювати природу наспіх, тільки для того, щоб довести, – ніби вони – її царі. Існував залізний закон, продиктований хоч і неясною, але такою ж залізною необхідністю, і формулювався він зовсім просто і коротко: «Де взяв, там поклади!».

І от якось раптово зник цей залізний закон. Зеляни, не змовляючись, почали розхитувати рівновагу в природі, яка вже й так ледве трималася. Тепер, коли треба було зрубати одне дерево, рубали три, чомусь забуваючи садити на їхнє місце навіть не дев'ять, як велів закон, а хоча б одне. Зелянам раптом почали заважати болота, і вони, посилаючись на те, що землю, мовляв, можна використати краще, почали висушувати їх. А як наслідок – міліли ріки.

Були на планеті тверезі голоси, які кричали: «Схаменіться! Що ви робите?» Але хто їх слухав! Кому була потрібна економія, хто цікавився захистом природи? Для кого її берегти? Для дітей, онуків, правнуків? Дітям і так вистачить, а онукам і правнукам буде не до зелених гілок, коли вони почнуть смажитись на космічному промінні і хлипати порожніми легенями, намагаючись відвоювати в холодної чорної безодні бодай ще один-єдиний атом кисню.

На нашій Зелі жило кілька народів з різним державним устроєм, але перед страшною небезпекою уряди всіх країн швидко знаходили спільну мову. Скільки планів було тоді висунуто, щоб врятувати нашу цивілізацію, але жодного, на жаль, не можна було здійснити. Деякі уряди впровадженням жорстких законів пробували зупинити або хоча б обмежити варварське нищення природи, проте навіть репресії нічого не допомагали…

Один відомий письменник того часу писав: «Наше людство все робить для того, щоб знову стати на всі чотири кінцівки, і не його в тім вина, що воно просто не встигне цього зробити».

Проте гіркій іронії видатного письменника, його сумним пророкуванням не судилося збутися. Людський геній не хотів скорятися перед стихією. Світлі уми нашого людства, наші вчені, зачинившись у своїх лабораторіях, падаючи з ніг від перевтоми, непритомніючи і навіть часом вмираючи за робочим столом, боролися за життя планети. їм не заважали, але їх не розуміли. Збоку здавалося, ніби купка вчених працює за інерцією, просто до останнього служить науці, як колись стародавні жерці служили в храмах своїм божествам. Справді, що могла зробити жменька навіть найгеніальніших істот перед невблаганним космосом? Закони природи не підвладні людям, люди можуть лише вивчати їх, скорятися їм, пристосовуватись до них…

У мене залишилося не так багато часу, щоб я міг докладно розповісти про всі ті шляхи, якими йшла наша наука, шукаючи порятунку.

Основних було два… Група вчених проектувала зореплани. Мушу сказати, що в епоху, про яку я розповідаю, вже було здійснено нашими космонавтами кілька значних експедицій навіть за межі нашої Сонячної системи. Космонавти побували на кількох порівняно близьких до нас планетах, привезли цікавий науковий матеріал, багатющі колекції мінералів і… невтішні вісті. Планети, на які сідали наші зореплани, були або зовсім позбавлені атмосфери, або атмосфера їхня складалася з метану, аміаку чи якого-небудь інертного газу. Пристосувати, обжити для майбутніх переселенців бодай одну з відкритих планет поки що не вдавалося. Правда, коли б було відкрито підхожу планету з кисневою атмосферою, то й тоді до розв'язання проблеми було б дуже далеко. Адже скільки зорепланів потрібно було, щоб здійснити таке переселення?!

Проте нові й нові експедиції покидали Зелу. Все потужніші й потужніші зореплани вирушали у всі кінці Всесвіту. Вони шукали. Теоретично в нашій галактиці мали бути тисячі планет з кисневою атмосферою, з відповідною середньорічною температурою, словом, з усіма умовами, необхідними для органічного життя.

Останнє, що вмирає в людині, – це надія. Втрачена надія – втрачене життя. І хоча нові й нові експедиції поверталися з порожніми руками, вчені вірили, що планета знайдеться. Інакше не могло бути! Не знаходив лише той, хто не хотів шукати.

А час минав…

Друга група вчених сушила голови над проблемою збереження атмосфери. Досить знайти спосіб, за допомогою якого можна було б «прив'язати» повітряні атоми-втікачі до планети, як людство і цивілізація – врятовані!

Зневірені зеляни чомусь найменше покладалися саме на цю групу вчених.

Але, як часто буває, порятунок прийшов саме звідти, звідки його найменше чекали. Після невдалих спроб використати електростатичні сили для втримання атмосфери наш молодий мікробіолог Бекут раптом запропонував таке, що сколихнуло увесь науковий світ. Наука завжди залишається наукою: що простіша і геніальніша ідея, то божевільнішою вона здається.

Тривалий час вчені навіть не мали підозри, що за межами атмосфери в неймовірному холоді і під нескінченним бомбардуванням космічного проміння може жити бодай найпростіший, найпримітивніший організм. І раптом – наукова сенсація!

Зореплани, що поверталися з далеких експедицій, на спеціальному супутникові-станції ретельно дезинфікувалися. Мало які невивчені форми бактерій могли бути занесені зорепланом на Зелу з інших планет, і хто знає, до яких трагічних наслідків це могло спричинитися. Потоки дезинфікуючих променів лилися на зореплани.

Після такого променевого душа, здавалося, знайти щось живе було практично неможливо. А молодий мікробіолог шукав. На що він сподівався? Ніхто ніколи не знає, як шукати, щоб знайти з першого разу. Не знав цього й Бекут, але шукав, так, задля науки…

І знайшов. Знайшов загадкові мікроорганізми. Знахідка була сенсаційною. Бекут взявся ретельно вивчати їх.

Насамперед, що вони являють собою. По-друге, що споживають. Бекутові, талановитому мікробіологові з чималим досвідом, неважко було встановити, що жовто-оранжеві мікроби, які він відкрив, зовсім не потребують кисню. Ось кому не страшне зникнення атмосфери, ось хто залишиться жити навіть після того, як останній атом кисню покине Зелу! Але це було навіть не відкриття, проста логіка підказувала, що коли жовто-оранжеві бактерії мешкали і розмножувались у космосі, то там для них ніхто не припас ані харчів, ані кисню. Як же вони жили? Структура їхня незвична. Складалося таке враження, що вони голодують усе своє життя, але в природі таке неможливе. Залишалося припустити, що ці загадкові бактерії годувалися лише сонячним промінням, здійснюючи надзвичайної. складності фотосинтез. Але допитливий вчений дослідив, що бактеріям, для того щоб жити і розмножуватись, необхідні ще й фосфати. Тільки при наявності фосфатів міг здійснюватися фотосинтез, і тоді, бактерії споживатимуть вуглекислоту і виділятимуть… кисень.

Дивного в цьому нічого не було. Споживати вуглекислоту і виділяти при цьому кисень вміють не тільки деякі бактерії, це вміє робити весь рослинний світ, і в першу чергу водорості, прості водорості. Вони роблять це навіть краще, ніж бактерії, але водоростям для нормального життя і розмноження потрібно значно більше «комфорту», а бактерії… Ці загадкові жовто-оранжеві бактерії, здавалося, вміли робити щось із нічого. Добре, але ж звідки вони брали фосфати у космосі? І раптом вчений розсміявся: таким простим здалось йому нове відкриття! Хто сказав, що космос – це порожнеча й безодня? Хто сказав, що в космосі не вистачить харчів для оцих крихіток, скалочок органічного життя? Та коли зібрати докупи лише космічний пил, лише мізерні, мікроскопічні уламки зруйнованих світів, то й тоді цього космічного матеріалу вистачило б на цілі галактики.

Сумнівів не було: жовто-оранжеві бактерії все необхідне для свого існування беруть прямо з космосу. Мікроорганізми, відкриті Бекутом, могли користуватися абсолютною автономією, їм нічого не треба від Зели, а Зелі вони могли дати все. Все – це кисень! Але як втримати його?.. Оповити на певній висоті планету надміцною тонкою плівкою з пластиків? Наробити цієї плівки тепер на Зелі могли надзвичайно багато.

Проте Бекут одразу відкинув цей проект. Адже метеори протягом дуже короткого часу зроблять-навіть з надміцної плівки решето, і кисень залишатиме планету й далі.

Я не маю змоги розповісти вам усе докладно, скажу просто: Бекут вирішив створити плівку над нашою планетою з самих бактерій. Метеорити тепер не лякали Бекута, він передбачав (і геніально передбачав), що плівка буде самолататися. В космічному просторі бактерії розмножуватимуться з шаленою швидкістю, і прошиті небесним дріб'язком дірки лататимуться перш, ніж цей «дріб'язок» згоратиме у щільних шарах атмосфери.

Проте перші практичні кроки принесли неймовірне розчарування. Жовто-оранжеві киснетворці виявились індивідуалістами, вони не хотіли рости колонією. У Бекута опускалися руки. Мабуть, його недаремно вважали божевільним, мабуть, його робота не принесе зелянам ніякого порятунку… Але там, де панує розум, не було випадку, щоб геніальне відкриття не знайшло свого втілення. У Бекута знайшлися послідовники, учні, помічники. Вони не боялися поділити з ним сумнівну славу співавторів божевільного проекту, вони просто працювали, зціпивши зуби.

Тисячі разів пересаджував Бекут бактерії з одного середовища в інше, тисячу різноманітних штамів було виведено, поки, нарешті, тисячу перший чи тисячу другий виявився тим, що треба.

Тепер слово лишилося за фізиками, астрономами, інженерами. Треба було так розрахувати орбіти автоматичних ракет, щоб воли одночасно і точно на певній висоті засіяли космос жовто-оранжевими бактеріями. Кожна ракета, незалежно від того, запустять її на екваторі чи на полюсі, на певній висоті повинна була випустити хмарку бактерій. Ця хмарка спершу, дуже малий проміжок часу, існувала б сама по собі. Бактерії множилися б, зближаючись і з'єднуючись, утворювали б мікроскопічні клаптики. А клаптики об'єднувалися б між собою в полотнища, які ширилися б і росли, стикуючися з іншими.

Навіть теоретично було важко підрахувати, скільки часу піде на утворення навколо Зели легкого серпанкового «футляра». На численні досліди та експерименти в лабораторіях, не те що не було часу: просто лабораторні умови – це одне, а космос – ще зовсім інше. Треба було ризикувати, бо однаково нічого було втрачати. Бекут і його помічники в ці дні, коли подальшу справу взяли до своїх рук фізики та інженери, були так змучені, знервовані та виснажені, що навіть не могли хвилюватися…

У нас на планеті стоїть зараз пам'ятник Бекуту з хімічно чистого заліза. Річ не тільки в тому, що на нашій планеті (думаю, як і на вашій) це досить-таки рідкісний метал. Суть у тому, що хімічно чисте залізо1 не вступає в реакцію з киснем. Залізо переборює його, і Бекут стоїть-як непереможний приборкувач кисню-втікача. В руці велетенської залізної постаті затиснуто модель атома кисню; Бекут впіймав кисень, наче дивовижну істоту, роздивляється, вивчає…

Цей пам'ятник було відлито задовго до того, як народилися батьки моїх прадідів.

Перед самим відльотом із Зели, перед тим як вирушити у чергову розвідувальну експедицію, ми з товаришами-космонавтами були біля пам'ятника. У нас існувала та, мабуть, і досі існує традиція, за якою всі космонавти приходять прощатися з залізним Бекутом.

Хіба міг я тоді знати, що більше ніколи не повернусь на рідну Зелу, а незвичайну Бекутову знахідку привезу в дарунок людям іншої цивілізації…

Проте я трохи забіг наперед. Словом, за роботу засіли фізики та інженери. Сталося так, що раптом весь науковий світ Зели відчув, що порятунок людства планети у Бекутовому відкритті. І тепер від того, як інші вчені впораються з своїми обов'язками, залежить усе.

Навіть та група вчених, яка досі й чути не хотіла про якісь там бактерії, а всі надії покладала на зореплани і переселення на інші планети, засіла за розрахунки, дарма що доводилось перевозити в космос не зелян, а бактерії.

Людство Зели ніколи не забуде той день, коли з дванадцяти географічних пунктів нашої планети у космос раптом злетіло дванадцять ракет з надзвичайними пасажирами на борту.

Але не треба думати, що спокій запанував на планеті в той день, як стало відомо, що ракети вийшли в задані точки і висіяли жовто-оранжевих киснетворців. Автомати не підвели, все зробили як слід, але це не означало, що вже через день-два Бекутова бактеріальна плівка буде і затримувати і продукувати кисень.

А нетерпіння зелян було таке велике! Вони чомусь чекали тільки дня, коли будуть запущені ракети. Багато хто з людей, далеких від науки, не уявляв чітко, в чому полягає відкриття Бекута, і сподівався, що вже через добу по виході ракет на Зелу поллються благодійні потоки кисню. Дехто вже по тій добі говорив: «Ви помічаєте) наскільки легше стало дихати?» Але це просто була ілюзія, самообман. Легше дихати не стало ні сьогодні, ні завтра, ні через рік. Минуло довгих три роки перш ніж найчутливіші зелянські прилади зареєстрували: Зела перестала втрачати атмосферу! Можна було вважати, що геніальний експеримент вдався!

Головне, що Зела перестала втрачати атмосферу. Тільки тепер люди зрозуміли, скільки злочинів вони вчинили перед природою і якою важкою працею треба спокутувати свою провину. Скільки зелених фабрик кисню було знищено на Зелі, скільки висохло озер, скільки повноводих річок перетворилось на болотисті ручаї, скільки густих лісів і квітучих полів стали мертвими пустелями. Сподіватися лише на бактерії, що вони за короткий час поповнять недостачу кисню, було годі.

Про кисень мусили невпинно дбати й самі зеляни.

Знов кожна зелена гілка була на обліку, а напівзабутий закон – «Де взяв, там поклади» – знову набув чинності.

Тепер, коли геніальний винахід Бекута відвернув неминучу загибель всього живого на планеті, Зела ніби народилася вдруге. Люди начебто виросли у своїх власних очах, стали серйознішими. На той час сталися великі зміни в суспільному житті планети. На ній нарешті запанувала справедливість, за яку довгі віки боролися кращі зеляни.