Текст книги "Годованці Сонця"

Автор книги: Николай Билкун

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 10 страниц)

– Не впадайте у розпуку, – всміхнувся Сурен Ашотович. – Валерій Федорович сам усе запише. Але, звичайно, коли ви хочете вести паралельний репортаж, будь ласка. Змагайтеся, в кого вийде цікавіше.

– Як? – не второпали хлопці.

– А так. Ваш Валерій Федорович у мене в каюті. Спить, як убитий. Після нервових збуджень, очікувань, переживань – таке буває…

– Так він… – воднораз сплеснули руками хлопці.

– Ага, ви вгадали. Пробрався-таки на корабель. На Землі і його, і нас очікують великі неприємності, але чому ми повинні думати про те, що станеться з нами після повернення на Землю, коли ми ще не долетіли до Місяця? Так я кажу?

– Так!

– Ну от. Спочатку ми з капітаном дуже розгнівалися на Валерія Федоровича і навіть мали намір спалити його в реакторі.

– Як?! – жахнулися Сашко і Сергій.

– А так. По частинах. Цілого ж його туди не всунеш. Та на борту космоплана не знайшлося сокири, щоб порубати вашого друга на шматочки. А ще я побоявся, що може закапризувати реактор. Ваш Валерій Федорович дуже реактивний товариш, і хто його знає, якою реакцією все це скінчилося б… Ну, годі. Всього ми до самісінького Місяця не переговоримо. Беріть взувайте оці личаки…

Те, що дав Сурен Ашотович Сашкові і Сергієві, справді дуже нагадувало личаки. Тільки були вони дротяні, а каблуки залізні, ще й якісь кнопочки мали збоку.

– Взувайте, взувайте поверх черевиків, – показував, як це треба робити, бортінженер, – а потім натисніть отут кнопочки – утвориться магнітне поле, сяка-така гравітація, і ви ходитимете «по морю, ако по суху».

– По морю? – не збагнув Сергій.

– А що? Це з однієї казки слова: так дядечко по воді вмів здорово ходити, звідтіля й пішло оте «по морю, ако по суху». Ігоре Борисовичу, ви ще відпочиватимете? Я вам залишу личаки. Коли захочете вийти, будь ласка, взуйте.

Бортінженер привітав усіх рукою, як улюбленець-боксер своїх болільників, і хотів рушити далі, та з доброго дива до нього прив'яз Сергій:

– Сурене Ашотовичу, ви ж мені обіцяли показати космоплан…

– Коли? Цікаво! Ти щось наплутав, Серго-джан. Часу в мене – що кіт наплакав. Куди мені з тобою ще його гаяти?

Але Сергій так канючив, що бортінженер не вистояв такого натиску.

– О Серго-джан, твоя взяла. Упертий ти – мертвий не вистоїть! Ходімо, вже покажу що-небудь!

І Сурен Ашотович повів-таки кудись Сергія. А Сашко лишився з мікробіологом.

Вони почали дивитися в ілюмінатор. Хлопець швидко розчарувався. Нічого цікавого. Тільки й того, що зірок більше, небо чорніше, ніж найтемнішої ночі, і ще зірки не моргають. Деякі з них здаються схожими на білі черешні, деякі на стиглі вишні. Блищать собі на чорній скатертині неба, тільки й усього. Сонця Сашко не бачив, бо воно з протилежного боку. Там, де залишилась Земля, якесь невиразне молочно-біле марево. Все ще не віриться, що Земля така сама черешенька на чорній скатертині, як і мільярди цих, що навкруги. Місяця – мети подорожі, теж чомусь не видно. І про все це Сашко читав у науково-фантастичних романах вже не раз, і дивно, що фантасти майже зовсім не помилялись, описуючи чорне небо космосу. Тут Сашко зовсім занудьгував і почав блукати очима по стелі і по стінах.

Ігор Борисович засміявся. Сашко запитливо подивився на вченого.

– Знаєш, чому я засміявся? – запитав Ігор Борисович. – У тебе такий вигляд, ніби ти летиш не в космоплані, а їдеш у вагоні метро. Ось-ось позіхати почнеш.

– А воно й не віриться, що ми у космоплані, здається, просто в планетарії сидимо, – щиро признався Сашко – от тільки невагомість…

– Дивовижне створіння – людина! Вона до, всього звикає і примудряється з найроміантичнішого зробити буденне, щоб потім знову прагнути романтичного. Коли я був таким, як ти, до вжитку тільки-тільки ставала авіація. Тобто люди тільки-тільки привчалися дивитися на літак не як на чудо, а як на засіб пересування. Ну, наприклад, як на паровоз чи на трамвай. Потім почали літати з надзвуковими швидкостями звичайнісінькі пасажири, як ось ми з тобою. І це більше нікого не дивувало. Про перших космонавтів розповідали мало не легенди. Їхні тренування, їхня загартованість, їхня витримка здавались людям чимось надзвичайним. Навіть ходили розмови, що космонавтами можуть бути лише ті, кому не минуло ще тридцяти років. Потім полетіли тридцятилітні, далі сорокалітні, а оце зараз лечу я, а мені скоро сімдесят. Ну, як не посміятися, згадавши дебати в англійському парламенті на початку минулого століття про те, чи зможе людина витримати пересування в поїзді.

– А як ви гадаєте, – запитав раптом Сашко без всякого зв'язку з попередньою розмовою, – вони таки справді живі?

– Ти маєш на увазі жовто-оранжеві бактерії Бекута? – зрозумів його вчений.

– Угу. Адже стільки років минуло, і взагалі…

– Що взагалі? А чи знаєш ти, відкривачу таємниць, що на Землі та й не тільки на Землі, але й у космосі немає таких умов, за яких не могло б існувати живе?

– Як то? – зацікавився Сашко.

– Я бачу, ти не розумієш мене. А мова піде про біологічні таємниці, які позбавляли спокою не одне покоління вчених. Одвічно вчені билися над розв'язанням питання: звідкіля походить життя? Скільки розумних і переконливих теорій було висунуто, скільки гігантських фоліантів було написано! І коли б я взявся розповісти тобі про всі оті теорії, то нам довелося б летіти не на Місяць, а десь в район Туманності Андромеди. Їх багато, дуже багато, і більшість з них не завжди і не все пояснюють. Скажу тільки, що довгий, час учені сперечалися: одні твердили, що життя – це монополія лише нашої планети, інші казали навпаки – життя прийшло до нас із інших світів. Сонячні промені, мовляв, мають в достатку сили, щоб штовхати в плечі яку-небудь живу крихотульку, примовляючи: «Лети, лети на Землю, там сійся, родися, розмножуйся!» Сашко з цікавістю слухав мікробіолога. Навіть уявив собі на хвильку, як сонячні промені штовхають у плечі якогось маленького мікроорганізмика, примушуючи його летіти на Землю і там зачинати життя.

– А хто ж правий? – запитав він.

– Знаєш, усі потроху. Одного рецепта на все живе тут не може бути. Живе і приходило до нас із космосу, і зароджувалось на Землі, щоб потім Земля могла виділити якусь дещицю у космос.

– А як же вони все-таки жили, ті перші-найперші? Які вони були?

– Життя у них, що й казати, було досить-таки нуднувате. Насамперед вони не дихали, бо не було чим. Тут уже, коли хочеш жити, вчись не дихати. Енергію, необхідну їм для росту і розмноження, вони черпали з хімічних перетворень найпростіших вуглеводнів, розчинених у воді. Ти ж, певно, знаєш, що анаеробні мікроби любесенько обходяться собі без кисню. І нічого. Живуть, не кашляють. Є мікроби, які можуть розмножуватись при температурі мінус сім градусів за Цельсієм, є й такі, що пречудово себе почувають у рідкому гелії, а температура його нижча за мінус двісті шістдесят градусів. Інші ж феномени чудово почувають себе при температурі плюс сто градусів.

– У окропі?!

– Еге ж, у окропі. А що ти скажеш тепер про тих, які живуть і не горюють у борній кислоті, в хлористій ртуті, мідному купоросі, в селітрі?

– І як же з ними боротися? – скрикнув вражений Сашко.

– А в цьому не завжди є потреба. Це по-перше, а по-друге, для деяких з них справжньою отрутою є цукор. Звичайний білий цукор, який ми кладемо в чай. Потрапляють такі мікроби у солодкий чай, і вважай, що вони потрапили на власні похорони. Інші навпаки… От навіть ти, не дуже визначний мікробіолог, мабуть, знаєш, що шкідливих мікробів знищують карболкою…

– Ну-у, це я знаю! – протяг Сашко.

– Але я не певен, чи ти знаєш, що є такі мікроби, для яких потрапити в карболку – це все одно, що нам з тобою потрапити куди-небудь на кондитерську фабрику. Тобто вони просто-напросто «їдять» карболку. Спробуй їх нею знищити.

– То можна вивчити, які що люблять, а які чого не люблять!

– Вивчити, звичайно, можна. І допитливі люди все це давно вивчили, але знову ж таки не думай, що оті мікроби такі вже простачки. Вони й пристосовуватися вміють, їх голими руками не візьмеш. От, наприклад, потрапляють воїни в дуже кисле середовище, в таке кисле, що, за нашими розрахунками, їм в ньому не вижити. І що ти думаєш, мруть? Панікують? Нічого подібного! Починають потроху, потроху нейтралізувати кислоту лугом власного виробництва. Де вона там розміщується, ота хімічна лабораторія по виготовленню лугу, в такому тілі, яке лише в електронний мікроскоп можна розгледіти, я не знаю, але працює вона справно, циклічно, без штурмівщини. Це ще простий приклад, бо коли макроорганізм потрапляє, навпаки, в лугове середовище, він у точнісінько такий спосіб підкислить його, утворивши кислоту з елементів власного тіла.

Один американський учений поставив такий дослід. Він узяв пеніцилін… Я сподіваюсь, ти знаєш, що таке пеніцилін і що ним вбивають стрептококів? Так от, він і почав привчати стрептококів «їсти» пеніцилін. Думаєш, не привчив? Ще й як! Їли і дякували. Отже, людина спроможна робити з мікробами, та й не тільки з мікробами, що завгодно. Ми вже вміємо виводити які завгодно штами мікробів.

– Я ще раніше хотів запитати, що таке штам? – сказав Сашко. – Я чув це слово від Чимча, зелянського космонавта, коли він розповідав про жовто-оранжеві бактерії.

– Штам? Коли пояснити просто і примітивно, це буде щось на зразок породи. З мікробів одного виду можна вивести різноманітні штами, які будуть почувати себе за однакових умов по-різному. От, наприклад, ті ж таки стрептококи. Звичайний, природний штам від пеніциліну починає чахнути, поки й ноги не витягне, а штучно виведений ласує собі цими ліками й посвистує. Тому для мене немає нічого дивного, що Бекут, зелянський мікробіолог, вивів такий дивовижний штам.

– Ви потали щось розповідати про те, що бактерії і взагалі рівні мікроби можуть з'їсти гору…

– Фігурально кажучи – так. Ти вже знаєш, що мікроби можуть жити де завгодно, як завгодно і в харчах не надто перебірливі. До того ж, уяви собі, що на Землі немає ще кисню, а разом з киснем немає і багато дечого. Отже, вередувати не доводиться. Одні сьорбають юшку з найпростіших вуглеводнів, а інші замість цукру чи крохмалю починають пробувати свої зуби на сірці та на залізі. І що ти думаєш? І сірка, і залізо їм по зубах. От і змушені були харчуватися горами. Та ще вітер допомагав їм у руйнівній діяльності і кліматичні умови. Мікроорганізми бурхливо розмножуються; їх багато народжується, але й багато помирає. І разом з вивітреними і змитими породами вони утворили цілі геологічні пласти, які геологи називають осадочними. Це тобі приклад, як крихітні, невидимі для неозброєного ока істоти впливають на природу і навіть змінюють її. Отож мене зовсім не дивує, що бактерії Бекута можуть обгорнути таким прозорим герметичним футляром цілу планету. А назвав би я їх годованцями Сонця. На світанку життя нашої планети відбувалося щось подібне. Мікроби навчилися їсти Сонце. Вони були першими годованцями Сонця. Так виник фотосинтез. Прадавні прототипи наших рослин навчилися будувати білки свого тіла просто з молекул води і вуглекислого газу за участю сонячної енергії. Але при цьому (Вони, як і кожне виробництво мали свої відходи. І відходами цими був кисень. Боюсь, що їх було більше, ніж основної продукції, бо кисню в первинну атмосферу Землі надходило мільйони кубометрів.

– І так буде на Місяці?

– Думаю, що так. Хоча живі організми будуть не єдиними постачальниками кисню. Хіміки та інженери подбають, щоб численні місячні мінерали теж поділилися своїм киснем, віддали його. А завдання мікроорганізмів полягатиме не тільки в тому, щоб налагодити виробництво кисню, вони також стежитимуть за тим, щоб у атмосфері його була певна кількість.

Сашко хотів ще щось запитати, але цієї миті відчинилися двері, і до каюти зайшов сяючий Сергій. В руках у нього виблискувала металева річ.

– Дивіться, дивіться, що мені подарував Сурен Ашотович! Це модель нашого космоплана, бачите, навіть літери маленькі видно – «Микола Кибальчич»! Модель зовсім така, як космоплан, тільки в тисячу разів менша. її навіть можна розібрати. Ось…

І Сергій почав розбирати модель. Вона справді була зроблена дуже дотепно. Все таке мініатюрне, таке витончене.

– Бачите, як мало місця займають каюти та лабораторії? Сурен Ашотович каже, що ми летимо на величезній цистерні з пальним, і ще Сурен Ашотович каже, що не ми беремо з собою в дорогу пальне, а пальне нас з собою прихопило, люб'язно залишивши нам трішки житлоплощі.

Сашкові було трохи заздрісно, що Сергій і тут випередив його й уже в першу годину польоту встиг обнишпорити корабель і встромити свого носа в кожну шпарину.

– А з якою швидкістю ми рухаємось і коли будемо на Місяці? – з інтересом запитав Ігор Борисович.

– Коли б ми рухались весь час з прискоренням, то були б там дуже швидко, але тоді пального знаєте, скільки піде? І нам не залишилося б його на зворотний шлях. Крім того, тут усе строго розраховане. Коли ми поспішимо, то Місяця ще не буде там, де ми маємо з ним зустрітися…

Відчувалося, що півгодини тому Сергій подібні запитання задавав Сурену Ашотовичу, і той відповідав йому так, як оце зараз відповідає Сергій.

– Е-е, ти дуже докладно все розповідаєш, – наморщив носа Ігор Борисович, – я тебе запитав, з якою швидкістю ми летимо і коли будемо на Місяці, а ти цілу лекцію читаєш.

– Я ж пояснюю, – трохи образився Сергій, – коли б ми летіли з такою ж швидкістю, як літали наші космонавти на «Востоке» чи на «Восходе», то були б на Місяці за дванадцять з половиною годин. Але вони літали по замкнених орбітах, і швидкість у них була постійна – десь близько 8 кілометрів на секунду. А ми летимо інакше, і земне тяжіння впливає на нас по-іншому, тому зараз наша швидкість десь 3–4 кілометри на секунду. Потім гальмувати почнемо, коли на нас почне впливати місячне тяжіння, отже, ще повільніше летітимемо, а ще трохи потім почнемо маневрувати, щоб вибрати зручне місце для посадки. От і виходить, що ми летітимемо до Місяця два-три дні.

– І на ніч будемо зупинятись? – підпустив шпильку Сашко.

– Чому ж зупинятись?

– Ти ж казав, – втрутився Ігор Борисович, – що ми будемо летіти до Місяця скількись там днів, виходить, що вночі у нас буде перепочинок.

– Ми дві-три доби летітимемо, і ти, Сашко, даремно насміхаєшся.

– Та-ак, – зітхнув Ігор Борисович, – не близький світ, далеченька дорога.

– Ось коли б з субсвітловою швидкістю, – зітхнув Сашко.

Сергій тільки плечима знизав і з докором подивився спочатку на Ігоря Борисовича, потім на Сашка, але відповів самому тільки Сашкові:

– Багато ти тямиш! Яка потреба на Місяць летіти з субсвітловою? Це яких-небудь півтори секунди – і ми там. Роздивитися нічого б не встигли… А гальмувати коли? Субсвітлова! А що ти знаєш про субсвітлову?

– Що тут знати? Це така швидкість, коли космічний корабель летить майже із швидкістю світла…

– А яка швидкість світла? – вирішив перевірити їхні знання Ігор Борисович.

– Швидкість світла – це 300 000 кілометрів на годину! – бовкнув не подумавши Сашко.

– Ха-ха-ха! – аж зайшовся з реготу Сергій. – Не на годину, телепню, а на секунду!

– Я так і хотів сказати – на секунду, – почав виправдовуватись Сашко.

– А ти знаєш, скільки пального треба, щоб розігнати до субсвітлової швидкості космічний корабель вагою тільки в одну тонну? – професорським тоном запитав Сергій.

– Ну-у… – Сашкові більше не хотілося сідати в калюжу, і він став дуже обережним. – Думаю, що багато.

– Правильно думаєш, – зверхньо сказав Сергій, – бо якраз дуже багато. Сотні мільярдів тонн. Зверни увагу – не мільйонів, а мільярдів. А тепер прикинь, скільки важить наш космоплан і помнож його вагу на оті мільярди. Цікава у тебе цифра вийде. Може, хоч тоді ти збагнеш, чому ми не летимо з субсвітловою швидкістю.

Сашко тільки сопів. Ігор Борисович бачив, що вони зарає посваряться.

– Сергію, а Сурен Ашотович не розповів тобі про наші плазмові двигуни, як вони працюють? – поспитав він, щоб хоч цим запобігти аварці.

– Аякже! – пожвавішав Сергій. – Я й вам можу розповісти і навіть показати все на цій моделі. То дарма, що на ній усе таке маленьке. Є два види плазмових двигунів. У нас якраз першого виду.

Розпечені гази, які вилітають з сопла ракети, – це плазма. Вони утворюються при згорянні гасу або ще якого-небудь іншого ракетного палива. Але серцем нашого плазмового двигуна є реактор. І чому, я вам зараз розповім. Бачите, ось він і на моделі є. Зарз ми оцю покришечку знімемо, і ви побачите. О! Бачите? Він тут не більший за наперстка. Тут розщеплюється уран, тут скажена температура…

– Яка, яка? – перепитав Ігор Борисович.

– Скаж… тобто дуже висока.

– О, тепер я зрозумів, розповідай далі.

– Ну от. Я й кажу, тут дуже висока температура. А ось тут, бачите? Ось тут, у носовій частині нашого корабля, ще один наперсток, тільки насправді це цілий бак. Сюди залито таку спеціальну рідину, ну, вона зветься робочим тілом. А ось труби, бачите, вони тут як ниточки, а насправді це труби, я бачив їх, ця рідина, яку називають робочим тілом, поступає в реактор і там нагрівається до скаж… до високої температури. Ну, такої, що при ній вона… тобто воно… тобто робоче тіло перетворюється на плазму. Ну, плазма шукає собі вихід…

– А «нукаєш» ти для того, щоб плазма швидше цей вихід знайшла? – посміхнувся Ігор Борисович.

– Ні, – засоромився Сергій, – вона й так швидко рухається. Ну, тобто вихід вона зможе знайти тільки в хвості ракети, тобто космічного корабля… і туди вона рветься. Що швидше плазма буде вириватися з сопла, то швидше летітиме корабель. От Сурен Ашотович там і регулює, він може випускати її то швидше, то не дуже швидко. Але я ще не все вам розповів. Це тільки поверхово. Спершу мені так і Сурен Ашотович розповів, але я його попросив, щоб він розповів про все докланіше, і він пояснив. Плазма – це суміш електрично заряджених частинок уламків атомів. Значить, на неї можна впливати електричним полем. Ось тут, бачите, перед соплом поставлено чотири циліндрики, вони крихітні, але коли уважно придивитися, то побачимо, що на першому і на третьому стоять плюси, а на другому і на четвертому – мінуси. Як ви думаєте, для чого тут плюси й мінуси і що це має означати? – Ну-у… – почав дивитися на стелю Сашко.

– Тепер ти занукав, – зморщив носа Ігор Борисович.

– Мабуть, це має означати, – виправився Сашко, – що перший та третій циліндрики з'єднані з плюсовим полюсом генератора, а другий і четвертий – з мінусовим. Желєзно!

– Ну, так, – розчаровано буркнув Сергій, – а для чого?

Сашко, звичайно, не знав, і це дозволило Сергієві продовжити свою лекцію:

– Завдяки цьому йони плазми, які опинилися в першому циліндрі, підхоплюються електричними силами і летять далі, в бік другого циліндра. Розігнавшись, вони опиняються в третьому циліндрі, там електричні сили розганяють їх ще дужче, і вони через четвертий циліндр вилітають назовні.

– Тільки й усього? – скривився Сашко. – Так ото варто було перевантажувати корабель і будувати ще оці циліндри?

– Ти навіть не уявляєш, як збільшується тягове зусилля корабля завдяки їм. Ми можемо взяти менше пального. Власне, не пального, бо пальним у нас є уран, і його витрачається дуже мало. Я кажу «пальне», а думаю про робоче тіло, про цю рідину, що йде по трубах і перетворюється на плазму. Так от, цього робочого тіла на нашому кораблі в кільканадцять разів менше за об'ємом, ніж його займало б хімічне пальне, якби наші двигуни працювали на ньому.

– Переконав, переконав, Сергію, – обережно звівся на ноги Ігор Борисович, – тепер коли мені хто-небудь буде щось казати проти плазмових двигунів, то я того скептика відразу ж пошлю до тебе. Що ж, хлопці, дорога не близька, лекціями ми з вами обмінялися, тепер не завадило б що-небудь перекусити. Хто знає, чи є в цьому поїзді вагон-ресторан?

– Має бути, – пожвавішали хлопці, бо й вони були не від того, щоб заморити черв'ячка.

– А мені, – признався Ігор Борисович, – не так їсти хочеться, як цікавість не дає спокою, якою буде трапеза за невагомості. Начитався всього від Жюля Верна до Єфремова включно, а от як воно насправді, не уявляю. Будемо з тюбиків борщ їсти?

Сашко тільки слину ковтнув. Але не зробили вони й кроку до дверей, як мелодійний голос із динаміка сказав:

– Уклінно просимо прибути до кают-компанії на перший врочистий обід у космосі!

ЧАСТИНА ДРУГА
НА МІСЯЦІ

1

Валерій Холод і Оля Чуб стояли біля ілюмінатора.

Видовище, що розгорталося перед ними, було дивовижне й неповторне. В небі, в чорній порожнечі космосу, світило два місяці. Один блакитно-зеленавий, другий – срібний. І формою своєю і розмірами вони були однаковісінькі.

Оля дивилася як зачарована. Вона боялася ворухнутися, бо їй здавалося, що ця казкова чарівність відразу ж зникне.

– Розумію, що то наша Земля, розумію, що це Місяць, а от вірити в це якось не хочеться, – пошепки сказала вона.

Валерій Холод знизав плечима:

– Вірте не вірте, а подорож наша закінчується. Зараз Місяць і Земля поки що зрівнялись у своїх правах, а скоро поміняються обов'язками. По Місяцю ми будемо ходити, як по Землі, а Земля стане нашим Місяцем. І світитиме нам. І навіть яскравіше, ніж Місяць. Як-не-як у нас атмосфера…

– Скільки нам залишилося?

– Летіти? – зрозумів її Валерій. – Мало. Ми пролетіли чотири п'ятих всієї відстані, або сорок вісім земних радіусів.

– Ви знаєте це так точно? Вам казав хтось із членів екіпажу?

– Ні-і, – засміявся Валерій, – члени екіпажу, намагаються мене не помічати. Вони з великим задоволенням викинули б мою персону за борт. Просто не знаю, що їх утримує від цього цілком законного і справедливого акту.

Оля засміялася. Вона, як і всі учасники експедиції, вже знала, за яких обставин він потрапив на корабель.

– Ну, для чого ви приписуєте їм такі антигромадські вчинки? Викинути в космос представника преси? У глибині душі кожен з них сподівається, що ви змалюєте в своїх майбутніх нарисах їхні образи, образи скромних трудівників космосу. Але справді, звідки ви знаєте, що ми пролетіли чотири п'ятих відстані?

– Зараз вже навіть трохи більше. Бачите, на відстані сорок вісім земних радіусів, що дорівнює чотирьом п'ятих відстані від Землі до Місяця, Місяць і Земля Космічному подорожному, як оце ми з вами, здаються однаковісінькими за розмірами.

– Заздрю людям, які все знають! – щиро сказала Оля.

– А я заздрю Омельченкові, – ще щиріше вихопилося у Валерія.

– Чому? – не зрозуміла спершу Оля.

– Чому? Тому, що він за родом своєї діяльності завжди біля вас.

– А може, я біля нього? – хитро сказала Оля, намагаючись усе перекинути на жарт.

– Це все одно, – якось розгублено промимрив Валерій, – це все одно… І ще я заздрю вам, ви побуваєте на Місяці…

– Отакої! А ви хіба на Марс летите?!!

– Бачите, це різні речі, просидіти весь час, доки триватиме експедиція, в космоплані чи самому працювати в складі експедиції. Орлик поклявся на штурвалі корабля і закликав увесь антисвіт у свідки, що на Місяці він уже мене не прогавить.

– Як то? – все ще не зрозуміла Оля.

– А так. Орлик сказав мені буквально таке: «Мене можна ошукати лише один раз. Вам це пощастило на Землі, але не пощастить на Місяці. На Землі ви непомітно пробралися в корабель, але на Місяці непомітно вийти з корабля вам не вдасться». А що я такого натворив?

Оля засміялася дзвінко-дзвінко.

– Вам, мабуть, здається, що школяр, який катається без квитка на трамваї, і ви – злочинці одного кшталту. Справді, що ви такого натворили? Але не вболівайте так, я вблагаю як-небудь Омельченка, і він вам бодай раз позичить свого скафандра.

– Не знаю, не знаю, – зітхнув Валерій.

Але він був не з тих людей, що довго сумують. Професійний інтерес до всього навколишнього переборював будь-який сум.

– Скажіть, Олю, – за хвилину звернувся до аспірантки Валерій, – ви сподіваєтесь знайти тут щось цікаве для себе, для своєї галузі?

– Не знаю, – чесно призналася вона. – Але що значить – знайти чи не знайти? Не знайти – це ще не означає зазнати невдачі. Не знайти будь-яких слідів цивілізації – це значить довести ще раз, що на Місяці її ніколи не було.

– А-а, он ви з якого боку! Мені ж, по правді кажучи, весь час здавалося, що ви мрієте знайти черепок якоїсь тарілки, розбитої селеніткою [10]

[Закрыть]на голові свого невдахи чоловіка. От тільки не знаю, чи на Місяці билися коли-небудь тарілки, бо там же все у шість разів легше.

У цей час репродуктор заговорив голосом Віталія Андрійовича Орлика:

– Увага! Увага! Всім пасажирам зайняти місця в гамаках-амортизаторах! Всім пасажирам зайняти місця в гамаках-амортизаторах! Корабель починає здійснювати маневр! Корабель починає здійснювати маневр! Бортінженерові Чайчяну простежити за тим, щоб усі пасажири були на своїх місцях! Увага!

Увага!

– Ходімо, – сказав Валерій, – скоро будемо на Місяці. Зараз почнемо спуск.

2

Справді, з цієї хвилини все знову мінялося. «Микола Кибальчич» уже не був між Місяцем і Землею, він опинився над Місяцем і, здавалося, падав униз, а Земля була високо вгорі над кораблем.

Штурман Аркадій Сергійович Соколов поклав на командирський пульт аркуш ватману, покреслений кривими лініями. Для Орлика міліметри на папері ставали сотнями і тисячами кілометрів у космосі, всі ці криві, виписані лекалами і циркулем штурмана, корабель зараз мав виписати своїм корпусом на чорному аркуші космосу.

Так перегорталася ще одна сторінка незвичайної книги космічних відкриттів. Починався найвідповідальніший період – період маневрування і посадки.

Про все це Сергій, Сашко та Ігор Борисович могли тільки здогадуватися по тому, що стеля, стіни і підлога знову міняли свої місця. Спочатку було незвично та й неприємно після відчуття невагомості брати на свої плечі тягар перевантаження, потім неприємне відчуття минуло, але невагомість не повернулася.

– Батечко Місяць прийняв нас у свої обійми, – сказав Ігор Борисович. – Обійми ці, правда, в шість разів слабші, ніж у матінки Землі, але хоч як би там було, ми знову маємо яку-не-яку вагу. Приємно, знаєте, відчувати, що ти маєш вагу.

А корабель націлювався, де найкраще торкнутися йому своїм хвостом місячної поверхні.

Орлик закляк над приладами. Численні стрілки загойдалися, червоні й зелені очка індикаторів заклопотано почали моргати. Обчислювальна машина виплюхувала перфострічку, пропонуючи найоптимальніші варіанти для посадки.

– Гадаю, що південний берег Моря Хмар або північний берег Океану Бур нам підійдуть найбільше, – сказав Віталій Андрійович, змотуючи перфострічку лічильної машини.

– Що ж, – усміхнувся астроштурман Соколов, – великому кораблеві – велике плавання по великих морях. Правильно, там найрівніше. Зараз пройдемо над цим районом ще раз і примісячимося на всі три точки, як колись любили говорити в авіації.

Вони пролетіли ще раз – ще раз обчислювальна машина виплеснула ще кілька метрів перфострічки. І ось на якусь ледве вловиму мить «Микола Кибальчич» зупинився, завис у чорному місячному небі, а потім почав повільно падати хвостовою частиною донизу. І що ближче було до Місяця, то довший і пишніший хвіст висувався з його сопел. Тієї миті, коли хвіст торкнувся місячної поверхні, знову здалося, що корабель завис нерухомо. А там ще мить – і він осів на безмежній рівнині. Дорогу в один кінець було закінчено.

Мабуть, не всі збагнули, що корабель стоїть уже на місячному грунті, але тієї ж миті в каютах почули голос Віталія Андрійовича:

– Дорогі товариші! Дозвольте привітати вас із щасливим прибуттям на Місяць! Переліт завершено успішно, хочу вірити, що такою ж успішною буде наша експедиція. Хочу вірити, що ми не тільки візьмемо у Місяця його таємниці і його скарби, але й йому дещо подаруємо, і цим подарунком буде блакитне небо.

Дуже стриманою людиною був командир ракетоплана. Говорив він дуже врочисто і дуже значимі слова, але так спокійно, ніби оголошував про прибуття чергової електрички де-небудь на станцію Ірпінь чи Боярку.

Сашко і Сергій ще не встигли отямитися, коли до їхньої каюти зайшов Сурен Ашотович.

– Ай, Серго-джан, ай, Сандро-джан, ай, джан Ігор Борисович, вітаю з щасливим прибуттям! Як доїхали? Як дорога? Чому не писали з дороги? А-я-яй!

– Тож-то що доїхали, – буркнув Сергій, – так, ніби ми їхали де-небудь в метро. Ніяких пригод. Нецікаво. Що ж ми будемо хлопцям розповідати?

– Ого! Чимало чого можна розповідати! Розповіси, наприклад, як на корабель насувалася хмара метеоритів, а ти перший помітив їх і навіть сачком впіймав кілька. Або можеш закрутити, як ми збилися з дороги і мало не потрапили на Марс, – порадив бортінженер. – Ну, а зараз – до командира корабля!

… Коли вони зайшли в рубку, Орлик закінчував розмову з Валерієм Холодом. Хлопці не могли не помітити, що Валерій Федорович був не дуже вдоволений з цієї розмови.

– Ну, припустимо, – говорив Орлик, – що зайвий скафандр у мене знайдеться… А кисень де ви візьмете? Майте на увазі, у нас на обліку кожен грам кисню, він потрібен не для прогулянок, а для роботи. Між іншим, можете зв'язатися з редакцією своєї газети і попросити, щоб вам прислали два-три балончики кисню.

– Як зв'язатися? – здивувався Валерій.

– Як? Запитайте у Сурена Ашотовича. Він відповідає за радіогосподарство корабля, і, мабуть, знає, як зв'язуватися з редакціями по радіо, потураючи всяким фітильним майстрам.

Що таке «фітиль», хлопці знали. Не знали вони тільки, чому у Сурена Ашотовича раптом трохи порожевіли вуха. А звідки було їм знати, що Валерій Холод своїм вмінням знаходити спільну мову з людьми будь-якого віку, будь-якої професії, будь-якого характеру і виховання зачарував бортінженера, і той аж двічі дозволив Валерієві зв'язатися по радіо з редакцією. Вони нічого цього не знали. Щодо Валерія, то він, вдаючи, ніби не зрозумів Орликового натяку, вийшов з каюти.

А Сергій і Сашко підступили до командира.

– Ну як, орли, перенесли дорогу?

– Желєзно, – відповів Сашко.

– Добре, – відповів Сергій.

– То «желєзно» чи «добре»?

– Добре, – відповіли вони разом.

– Мені вони скаржились, – втрутився Сурен Ашотович, – що мають деякі претензії.

– Які претензії? – звів брови командир.

– Бачите, ми не потурбувалися про романтику. Політ був нуднуватий. Треба було б зіткнутися бодай з одним метеоритом, тоді стало б веселіше. Реактор теж чомусь не виходив з ладу, працював як слід, і все це не могло не відкласти на високі чола наших юних героїв зморшки незадоволення життям.

– Та-ак, – зітхнув Віталій Андрійович, – отже цим юним завойовникам, підкорювачам космосу бракує романтики… Це погано. А чи знають вони, що таке романтика взагалі? Чи підозрюють, що між тією романтикою, яка виникає від читання фантастичних і пригодницьких романів, і тією, що народжується у важливій і складній роботі, є деяка різниця?

– Ми вже не маленькі, – ображено буркнув Сашко.

– Я це знаю. Інакше вас не взяли б на борт «Миколи Кибальчича». Ну от. Якщо ви не маленькі, і ми прилетіли сюди, а ви стоїте у мене в штатному розписі як практиканти, то почнемо вашу практику на Місяці. До кого прикріпити вашу групу?