Текст книги "Годованці Сонця"

Автор книги: Николай Билкун

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 10 страниц)

Зондували радіохвилями Місяць в той же час і радіофізики з міста Горького. Їм пощастило його промацати на глибину від 5 сантиметрів до 40 метрів. І вони теж підтвердили, що Місяць дуже пористий. Найпористіші верхні 10–12 сантиметрів, глибше Місяць трохи щільніший, а ще глибше має навіть скельні породи.

Так розум людини побував на Місяці раніше, ніж ступила там її нога…

– Ліворуч, ліворуч бери! – крикнув Сергій. – Дивись, попереду тріщина!

Але Вася не звернув уваги на цю засторогу. Він бачив краще за Сергія, що ні ліворуч, ні праворуч не звернеш. Тріщина пролягла мало не до горизонту. І Вася навіть зрадів, що, нарешті, трапилась на шляху така тріщина. Тепер всюдихід повинен був по-справжньому показати, на що він здатний.

– Ну, дивіться, – сказав Вася, – ви, здається, не вірили, що у всюдихода можуть бути ноги? А як же ж без ніг він зміг би здолати оцю перешкоду?

Клацнув маленький, червоненький важельок, м'яко задзижчало в надрах всюдихода, і тут хлопці згадали про люки-западинки. Саме з них почали висовуватись довгі колінчасті ноги. Тепер всюдихід став схожий на комаху, яка обмацує все, що лежить на її шляху. Зігнулися блискучі суглоби, і хлопці побачили крізь ілюмінатор, як ноги всюдихода твердо вперлися в грунт на тому боці тріщини.

Клацнув оранжевий важельок, всюдихід натужно загув і раптом підстрибнув. Це було так швидко й несподівано, що хлопці не встигли навіть помітити, як він опинився над тріщиною, а потім м'яко осів на тому боці.

Тоді клацнув зелений важельок, знову щось м'яко задзижчало, і ноги почали ховатися. Всюдихід рушив далі…

– Бачили? – підморгнув Вася вдавано байдуже, хоча такий стрибок на Місяці він робив уперше. – Бачили, як ростуть ноги у всюдихода? Правду сказати, й тріщинка була мізерненька (хоча хлопцям вона здалася не такою вже мізерною), але й через широкі він стрибає непогано. Ну, доїдемо до отієї скелі, що нагадує голову півня, і додому! Мені ще командирові доповідати треба, як працює всюдихід у місячних умовах.

5

А через місячну годину, або другого дня, коли рахувати по-земному, Вася повів всюдихід до екватора. Правда, цього разу на його борту вже не було ні Сашка, ні Сергія, зате був Ігор Борисович Агарко разом з жовто-оранжевими бактеріями Бекута. З чотирьох точок, обчислених електролічильною машиною, мали злетіти ракети і розсіяти над Місяцем у чорному безмежжі космосу сонячних годованців, малесеньких киснетворців і сторожів атмосфери.

Крім Ігоря Борисовича, на борту всюдихода було ще кілька вчених, в основному спеціалістів з фізики Місяця, астрономів та геологів. Порівняно тісна кабіна всюдихода не давала змоги поїхати на всюдиходові представникам від кожної, галузі науки, тому більшість членів експедиції залишилась на борту «Миколи Кибальчича».

Валерій Холод сидів на домашньому арешті, як жартували всі на кораблі, і хоч був він великим оптимістом, але оце вимушене очікування кращих часів уже починало його дратувати. Заспокоювався він лише тоді, коли брав інтерв'ю у тих, хто кожного дня (чи, вірніше, кожної місячної години) виходив з корабля на важку і таку ж цікаву працю. Газетяр з нетерпінням чекав радіопередач з борту всюдихода і ходив слідом за Суреном Ашотовичем, як тінь. Мучило Холода й те, що він тепер рідко передавав на Землю свої репортажі. Після бесіди з Орликом Чайчян говорив йому:

– Ну, Валерій-джан, ти у мене перетворишся з журналіста на письменника. Короткі репортажі тепер треба забути, пиши відразу великий документальний роман-хроніку. Для чого на дріб'язок розмінюватись?

Але не було ще випадку, щоб Сурен Ашотович прийняв передачу з усюдихода без Валерія.

Ігор Борисович (його було призначено командиром всюдихода, бо, власне, на нього покладалося найголовніше завдання) акуратно і точно виходив на зв'язок, але поки що нічого сенсаційного не повідомив. Виявлялося, що люди знали. Місяць значно краще, ніж сподівалися. Відтоді, коли людиноподібна мавпа вперше зіп'ялася на ноги, підвела голову і побачили нічне світило, до моменту посадки «Миколи Кибальчича» на місячній поверхні минуло багато тисячоліть. Але вони не були витрачені марно. Спочатку людина дивилась на Місяць неозброєним оком, потім з'явилися перші, хай дуже недосконалі, телескопи, ще через кілька століть люди навчилися обмацувати Місяць радіохвилями, а там навколо Місяця попливли ракети з телекамерами на борту…

І недаремно хтось із вчених сказав, що Місяць, зрештою, вивчено значно краще, ніж деякі райони Землі.

За таких обставин важко було сподіватися на якусь сенсацію, але Ігоря Борисовича завжди слухали з великим хвилюванням, бо всім чомусь здавалося, що все загадкове тут, на Місяці, зібране десь далеко від того місця, де сів космоплан. Адже так воно ведеться, що найцікавіше трапляється не на тій вулиці, де ти живеш, а десь в іншому місці.

Але й тут, на «своїй» вулиці, було багато цікавого, і кожен міг чимало побачити.

Члени експедиції мали у своїх робочих балонах запас кисню на вісім-дванадцять годин та ще носили запасного, аварійного балона на двадцять чотири години. Правда, спеціальним наказом командира було суворо заборонено перебувати за межами корабля більше восьми годин, але й за цей час можна було «обміряти» чималеньку площу.

Мала вага дозволяла тут без надмірної напруги робити по п'ятнадцять-двадцять кілометрів на годину. За дві години людина віддалялася від корабля на тридцять-сорок кілометрів і потрапляла, можна сказати, зовсім в інший світ.

Велика кривизна Місяця дуже наближала горизонт. Тут був надзвичайно ефектний оптичний обман. Відсутність атмосфери дозволяла бачити далекі предмети так само чітко, як і близькі, і– звичайний земний окомір тут не міг стати в пригоді. Не такий уже й великий камінь на горизонті міг здатися вершиною могутньої скелі, маківку далекої гори можна було сприйняти за камінець, на якому зручно відпочивати.

До всього цього швидко звикли. Околиці «Миколи Кибальчича» в радіусі, на який дозволяв запас кисню, було сходжено вздовж і впоперек. У перші дні геологи, ошалівши, тягли на борт корабля кожен камінець, кожен уламок скелі, який потрапляв їм під руку. Віталій Андрійович зібрав усіх в кают-компанії і сказав:

– Коли хочете залишитись тут із своїми колекціями і перетворити «Миколу Кибальчича» на геологічний музей – це ваша справа. Але, крім геологів, на борту цього корабля є представники інших професій, і їм зовсім не хочеться залишатись у цьому музеї екскурсантами. Доведеться, хлопці, викинути дев'яносто дев'ять камінців із ста, інакше ми ніколи не покинемо Місяця, хоч тут усе й легше у шість разів.

Геологи похнюпились, але мусили скоритись.

До речі, вони були єдині, хто міг узяти на Місяці що-небудь матеріальне. Дарунки, які Місяць приготував для представників інших галузей науки, являли собою нові формули, розрахунки, що затишно розміщувались у блокнотах.

Найгірше було становище біологів. Для них Місяць не приберіг нічого.

Після знахідки контейнера Чимча з жовто-оранжевими киснетворцями, які могли жити в космічних умовах, астробіологи були сповнені ентузіазму і віри в те, що й на Місяці вони знайдуть бодай яку-небудь форму життя.

Астроботаніки не сподівалися нарвати тут букет місячних маків, так само як астрозоологи не сподівалися спіймати місячну жирафу. Тут вони згуртувалися, солідаризувалися, і годі було розібратися, де закінчується астроботаніка і де починається астрозоологія. Який-небудь ледь помітний лишайник, мох, яка-не будь місячна пліснява, мікроскопічні грибки чи навіть колонії бактерій для них були б неоціненним дарунком. Але саме цього дарунка Місяць уперто їм не подавав.

Один з астробіологів – Микола Іванович Івасик – поїхав на всюдиході разом з Ігорем Борисовичем, проте від нього поки що не було ніяких втішних вістей. Біологи поволеньки-поволеньки почали втрачати надію повернутися на Землю не з порожніми руками.

Спокійними і якось по-буденному байдужими були тільки Оля Чуб та Олесь Єфремович Омельченко – археологи. Вони твердо знали, що їх не може спіткати невдача. Треба тільки працювати, працювати. Треба шукати, шукати, шукати. Знайдуть що-небудь – відкриття! Не знайдуть нічого – теж відкриття!

… Кожного ранку (важко звикнути до місячного часу: на Місяці все ще був день, а ранком за земною звичкою тут називали той час, коли експедиція прокидалася від сну) Оля Чуб, Олесь Єфремович, Сашко та Сергій вирушали на розкопки.

Треба сказати, що Сергій сприймав цю роботу без особливого ентузіазму. Він просився у командира на всюдихід, але з цього нічого не вийшло. Місця для практикантів у кабіні не знайшлося.

Окремим наказом, записаним у бортовому журналі, практикантів Сергія Орендара та Олександра Блажка було прикомандировано до групи археологів.

І це дуже добре. Сергій та Сашко мусили вчитися. Щоправда, вміли вони чимало, але тепер належало їм вчитися терпіння. Хлопці їхнього віку – дуже нетерплячий народ, а Сашко з Сергієм не були винятком.

Взявши потрібні інструменти, двоє археологів і двоє практикантів вирушали в «поле», як казав Олесь Єфремович. Бони йшли швидко, але ще довго відчували на своїх плечах погляд, сповнений пекучих заздрощів. Особливо непокоїв цей погляд Олю Чуб. Це з ілюмінатора дивився їм услід Валерій Холод.

Олесь Єфремович розбив площу, яку, на його думку, вони повинні найретельніше обстежити, на окремі квадрати. Планомірно, квадрат за квадратом, вели вони розкопки.

Власне, розкопками це не можна було назвати. Місяць ще не мав грунту, і хоч його поверхня була пористою і м'якою, доводилось більше працювати ломиками і молотками, ніж лопатами, щітками і ножами.

Сьогодні вони працювали на «березі річки». Тут, мабуть, колись і плинула річка, тільки не прохолодна, а текли між цими берегами струмки розпеченої лави.

Але уява хлопців настирливо домальовувала на березі кущі, дерева та й саму річку, власне, води її. Пейзаж чимось нагадував земний: такий можна зустріти і на Землі на якому-небудь острові вулканічного походження, ну, скажімо, поблизу Ісландії.

Олесь Єфремович відколупував ломиком великі брили породи, потім дрібнив їх молотком, а Сергій, Сашко та Оля розбирали подрібнені уламки. Оля уважно обстежувала кожного. Хіба не траплялося так на Землі, що, розбивши пласт якого-небудь вапняку чи пісковику, в ньому раптом знаходили цікаві речі? Саме на таке чудо й сподівалися наші археологи.

Кілька разів Сергій вигукував:

– А ось… – і простягав руку, щоб вхопити… чорну тінь уламка.

Збуджена уява нашіптувала йому, що то уламок списа, чи уламок меча, або ж шматок корони якогось місячного царя. Дрібніші знахідки навряд чи були б варті Сергієвої уваги. Треба сказати, що Олесь Єфремович ні разу навіть вухом не повів після Сергієвих вигуків, але Оля і Сашко щоразу кидалися до Сергія.

– Пробачте, я помилився, – одразу виправдовувався хлопець.

– Археологія – одне, шукання скарбів – зовсім інше, – сказав якось Олесь Єфремович.

Це були одні з небагатьох слів, які пощастило почути від нього за весь час робіт. Але цих слів було досить, щоб хлопці зрозуміли: археологія не балує своїх слуг цікавими знахідками та сенсаційними сюрпризами. Треба просто-напросто працювати. Працювати спокійно, планомірно, дотримуючись всіх правил, – і тільки тоді можна сподіватися на успіх.

6

Оскільки Ігор Борисович вирядився в експедицію, Сергій і Сашко мали зараз тимчасово нового сусіда. Це був Валерій Федорович Холод.

Хлопцям і веселіше стало, і порядку стало більше – Валерій Федорович суворо дотримувався розкладу, затвердженого командиром корабля: працювати – то працювати, відпочивати – то відпочивати, розважатися – то розважатися.

Сьогодні хлопці повернулися з роботи трохи раніше: в Олі Чуб зіпсувалося РУ (розмовне устаткування), і вона втратила зв'язок не тільки з кораблем, але і з своїми товаришами по роботі Згідно з інструкцією в таких випадках треба негайно повертатись на корабель. «Глухонімого» мусив хтось обов'язково супроводжувати до корабля. Олесь Єфремович доручив це Сергієві й Сашкові. Сам він вирішив ще трохи попрацювати. Тому Сергій і Сашко повернулися в свою каюту ще до обіду. Валерій Федорович зустрів їх з розгорнутим блокнотом у руках:

– Привіт, космонавти-практиканти!

– Космос-привіт! – в один голос привіталися хлопці.

Зараз уже важко було встановити, хто перший перелицював земне «фізкульт-привіт» на «космос-привіт», але нове вітання серед екіпажу «Миколи Кибальчича» прижилося.

Раптом двері до каюти відчинились і в них виріс сяючий Чайчян. У руках він тримав якийсь папірець. Хлопці і Валерій Федорович зрозуміли, що сталося щось надзвичайне, й оте «надзвичайне» Сурен Ашотович тримав у руці.

– Тільки-но одержано радіограму від Ігоря Борисовича Агарка. Слухайте. Ну, тут він повідомляє, що дві ракети з жовто-оранжевими запущено в космос. Все в порядку. Це, так би мовити, звичайна інформація. Але ось… Слухайте, слухайте! «… на східному схилі кратера Ломоносова виявлено ознаки життя. Місяць – не мертва планета, як вважали раніше. Прості організми, у вигляді синюватого нальоту, як пощастило встановити, чудесно обходяться без кисню. Необхідні елементи для життя вони беруть безпосередньо з поверхні Місяця, але стравою номер один для них, безперечно, є Сонце. Я спробував вмістити ці мікроорганізми в кисневе середовище. Ніяких змін у їхньому розвитку не відбулося. Вони чудово почувають себе в кисні. Продовжую досліди, беру зразки…» Ну, далі там уже звичайна інформація.

– Ура! Ура! Ура! – загорлали всі четверо.

– Що за мітинг? – почувся голос Орлика. Замість відповіді Чайчян простяг йому радіограму. Віталій Андрійович прочитав її так, ніби там йшлося про приїзд у гості його рідної тітки, і не більше.

– За цим ми сюди й летіли. Мені здається, це не останнє відкриття! От тільки вам, товаришу Холод, мабуть, не доведеться зробити жодного. Бо що можна відкрити тут, на кораблі? Хіба, може, спосіб, як без скафандра й кисню подорожувати суворими місяцевими просторами.

Усі засміялися. Навіть Валерій Федорович не втримався, хоч, певно, йому й не солодко було зносити такий жарт.

І тут Орлик поклав руку Холодові на плече:

– А що, коли я таки дам вам кисню! Га? Не пожалію. Адже там, на Землі, будете писати до своєї «Вечірки» про Місяць? А що ж ви напишете, коли й нюхом не нюхали його! Хай буде гречка! В ім'я того, щоб ви не ввели читачів в оману, дам! А Чайчян підбере скафандр…

– Вже!

– Що – вже? – звів брови командир.

– Я вже теоретично підібрав. Прикинув, так би мовити, його розмір.

– Боюсь, що він уже й міряв не раз той теоретичний розмір, – сказав командир, рушаючи до виходу.

Всі засміялися. А потім практиканти на все горло гукнули: «Ура!» Це вже вдруге!

7

– Сашко, Сашко!

– Чого тобі? – крізь сон обізвався Сашко, прицмокуючи губами.

Йому так хотілося спати, він стомився. Сьогодні разом з ними ходив на розкопки Валерій Федорович. А Сергій виявив бажання залишитися на кораблі допомагати Чайчяну.

І тільки Валерій Холод опинився на «свободі» та ще й поруч з Олею Чуб, то, здається, вирішив будь-що віднайти археологічного пам'ятника. Тому вони майже не відпочивали, а Сашко так солодко й заснув, ледь торкнувшись подушки правим вухом.

– Сашко, Сашко!

– Ну, чого тобі? – Сашко сів, протираючи кулаками очі.

– Сашко, тільки скажи чесно, ти взяв камінець?

– Який камінець? – позіхнув той.

– Красивий такий камінець. Розумієш, нібито з двох половинок. Верхня якась напівпрозора і гладенька, гладенька, а спідня – темна і шорстка. Цікавий такий камінець, зовсім не схожий на всі ті, що ми бачили досі.

– Ти що ж, у крем'яхи збирався ним грати? – єхидно запитав Сашко, бо був сердитий – будять людину ' через якогось дурного камінця.

– При чому тут крем'яхи? Ні, ти справді не брав?

– Ні, а ти справді думаєш, що я його взяв? А нащо він мені, ти не подумав?

Сашко знову ліг, натягаючи ковдру на голову, а Сергій ще довго сидів, розгублено дивлячись на те місце, де раніше лежав камінець, і тихенько повторював: «І куди ж він міг подітися? І хто його міг узяти? Я ж добре пам'ятаю, що загорнув камінець у папір і поклав отут посеред столу. В каюті нас двоє. Ніхто Сюди не заходив. Та й кому потрібен камінець? Взяти його міг тільки Сашко… Сашко каже, що не брав, і таки, мабуть, не брав. Тоді виникає питання: де він міг подітися?»

Тут починалось якесь чортовиння…

І Сергійко широко, як тільки міг, позіхнув і, подумавши, що в природі ще чимало загадкового, почав засинати.

Не знайшовся дивний камінець і на ранок, не знайшли його й увечері, і Сашко почав допікати Сергієві:

– А може, він тобі приснився, той камінець? Може, то й не камінець був, а якась місячна черепаха?

– Сам ти черепаха, – огризнувся Сергій і більше про камінець не згадував…

… Але події наступної доби (звичайно, за земним часом) склалися так, що камінець сам про себе нагадав, та й не один раз.

Всі знали, що експедиція надходить до кінця. Майже три чверті екватора обійшов всюдихід Васі Чижа і от-от мав показатися з-за горизонту, тільки вже з протилежного боку. Ігор Борисович акуратно інформував про перехід, і всі на борту «Миколи Кибальчича» знали, що залишилось запустити ще одну, останню ракету з культурою жовто-оранжевих.

Екіпаж всюдихода провів велетенську роботу, зібрав унікальну колекцію. Навіть астробіологи могли вважати себе необділеними: адже знайшов Ігор Борисович якусь місячну плісняву. Їм тепер залишалося тільки сперечатися: до якого виду, класу, підвиду належить вона і чи це часом не тварина. Адже й на Землі є чимало таких організмів, сутність яких остаточно не визначено. Ботаніки вважають їх своїми, а зоологи запевняють, що вони їхні.

Тільки археологи мусили вдовольнитися почесною нічиєю. Знайти їм поки що так нічого й не вдавалося.

Ні Оля Чуб, ні Олесь Єфремович не дуже й бідкалися. Своєю ретельною роботою вони теж зробили відкриття, довівши тим самим, що Місяць ніколи ніякої цивілізації не мав.

Але Валерій Холод, який з того моменту, коли йому дозволили користуватися скафандром, сам прикомандирував себе до археологів, не міг змиритися з думкою, що вони повернуться на Землю з порожніми руками, його підтримував Сашко.

Олесь Єфремович тільки плечима знизав:

– Хай. Копайте. Буває ж так, що відкриття роблять дилетанти. [11]

[Закрыть]

Олесь Єфремович, переконавшись, що Валерій робить все як слід, утворив дві бригади. В одній працював він з Олею, а в другій – Валерій з Сашком. Але якось воно так сталося, що склад бригад дуже швидко змінився. Сашко залишився в «бригаді» Омельченка, а Оля Чуб очолила «бригаду» Валерія Холода.

Валерій все це дуже правильно вмотивував:

– Як-не-як ви спеціалісти, і в кожній бригаді мусить бути спеціаліст. Ану, як ми щось пропустимо?

Так вони працювали і того дня…

8

– Досить, – сказав Олесь Єфремович до Сашка, – сідай спочивай. Я піду гляну, що там у них.

Коли Олесь Єфремович повернувся, Сашка вже на місці не було. Не було його й поблизу. Омельченко не належав до тих людей, які надто легко піддаються паніці. До того ж він знав, що Сашко – хлопець дисциплінований і ніколи не дозволить собі піти кудись без дозволу. Археолог зайшов за велику скелю, біля підніжжя якої вони вели розкопки, але й там Сашка не було.

Кругом дибилися каменюки. Нескінченно глибокі, але неширокі тріщини павутинням розповзалися в усі боки. Олесь Єфремович ступив ще кілька кроків, і йому стало моторошно. Навколо не було двох однакових каменів, двох однакових скель, і разом з тим тут можна було дуже легко заблудитися.

Куди ж оце міг щезнути гемонський хлопець?

– Сашко, Сашко! – гукнув Омельченко і злякався. Голос був глухий і тихий. І чувся він крізь шалений тріск, що все дужчав, сповнював його шолом.

Що сталося? Напевно, РУ вийшло з ладу. Треба йти до Валерія та Олі, хай покличуть Сашка вони.

Трохи розгублений, але загалом спокійний, Омельченко поспішив до Валерія та Олі.

На щастя, вони працювали недалеко. Омельченко підійшов до них і знаками показав, що його РУ вийшло з ладу. Вони ще не встигли відповісти, як він зрозумів, що вони теж глухонімі.

Тут було над чим замислитись. Це не могло бути просто випадковістю.

– Де Сашко? – запитав Валерій одними губами, але і Омельченко, і Оля зрозуміли його.

Олесь Єфремович узяв археологічний ніж і видряпав на камені: «Коли я приходив до вас, Сашко залишався відпочивати на камені. А повернувся – не застав. У мене вийшло з ладу РУ. Я сподівався, що ви подасте голос і Сашко відгукнеться».

Оля вихопила в Омельченка ножа і швидко, швидко надряпала:

«А коли і в Сашка РУ не працює, що тоді?»

«Треба шукати хлопця!» – здавалося, вигукнула Оля.

«У нас вийшло з ладу РУ. За правилами ми повинні повернутися на корабель. Але тут виключні обставини: пропав хлопець. Пропоную: я розпочну пошуки, а Оля і ви повернетесь на корабель, доповісте командирові. Командир організує пошуки за всіма правилами. Скільки в Сашка кисню?» – видряпав далі на плескатому камені Валерій Холод.

«Кисню в нього вистачить більше ніж на добу. Але чому пошуки розпочнете тільки ви? Олесь Єфремович піде на корабель, а я залишусь з вами разом».

О, який щасливий був Валерій зараз, який вдячний був цій дівчині, як хотілося йому, щоб вона залишилася! Але він розумів, що таке неможливе… Перш за все це нерозумно, адже вони не знають, що сталося з РУ, і можуть загубити одне одного.

Олесь Єфремович мовчки кивнув головою. Він схвалював Валеріїв план. Олесь Єфремович був старшим у групі і не міг порушувати інструкції… Але він її все ж таки порушив. Перш ніж рушити в путь з Олею, він зняв з себе два балончики аварійного запасу кисню і поставив біля Валерієвих ніг.

Холод зробив заперечний жест. Омельченко не мав права цього робити, але той уже тягнув Олю за руку і поспішав, поспішав…

Валерій перекинув через плече балони. Вони йому заважали, він ніяк не міг зручно їх прилаштувати, потім глянув на сонце. Сонце було начебто не таким, як завжди, воно стало якимось волохатим, злим…

«Здається, я починаю розуміти, в чому річ, – подумав Валерій Холод. – Сонце неспокійне, на Сонці дибки стають протуберанці. Це і є головна причина того, що наші РУ зчиняють такий шарварок і в них, окрім тріску, нічого не чути. Можливо, що корабель втратив зв'язок і з Землею і з всюдиходом…»

9

Валерій Холод не помилився. Чайчян ввімкнув станцію, маючи намір поговорити з Ігорем Борисовичем, настрій у нього був найоптимістичніший. Він підводив важельок, збавляв тріск в наушниках і підморгував Соколову:

– Зараз, джан, послухаємо старого. Цікаво, що він там ще знайде. Може статися, що Агарко повернеться з місячною коровою.

– Як? – звів біляві брови флегматичний штурман.

– О, джан! Ти не знаєш цього старого! Коли він знаходить такі дрібні речі, як свої мікроби, то що для нього значить знайти велику корову? Ти уявляєш, штурман-джан, таку картину: повертається наш всюдихід, а позаду плентається місячна корова. Вона стомилася, вона ледве переставляє свої шість ніг…

– Чому шість? – поцікавився штурман.

– А чому ти (вважаєш, що місячна корова не повинна мати шість ніг? Ну, хай вісім, хіба мені шкода?

Чайчян жартував, фантазував, розсипав дотепи, але штурман Соколов, який знав добре бортінженера бачив, що той нервує.

– Слухай, місячний зоотехніку, – глузливо сказав штурман, – що там у тебе? Техніка підводить?

– Техніка не може підвести, – розгублено сказав Чайчян. – Але надто вже тріск великий і нікого щось не чути…

– А ви хочете когось почути? – сказав Орлик (командири кораблів завжди мають звичку з'являтися саме тоді, коли їхнім підлеглим не з медом). Чи ви дивились оце на Сонце? Там такі спалахи, що можна чекати яких завгодно несподіванок.

– Що ж робити? – запитав Чайчян. Він не вмів і не міг сидіти без діла.

– Чекати, – порадив командир.

– Чекати біля моря погоди, – додав штурман.

Бортінженер розгублено посміхнувся, справді, вони з своїм кораблем стоять на березі моря. Навіть не. моря, а цілого океану – Океану Бур.

– Зараз почнуть повертатися люди, – сказав Орлик і не закінчив, бо до каюти зайшов ' Омельченко.

– Віталію Андрійовичу, у нас…

– Знаю, знаю! – м'яко перебив командир. – У вас вийшли з ладу РУ.

– Так, і це. Але у нас зник практикант Олександр Блажко…

10

А практикант Олександр Блажко «попався». Хоча, правда, «попався» при загадкових обставинах.

Коли Олесь Єфремович пішов подивитися, як там справи в Олиній і Валерієвій бригаді, Сашко сів відпочивати на отой плескатий камінь не зовсім звичної форми. Камінь дуже нагадував черепаху, і зовнішня його поверхня була начебто вкрита плексигласом. Сашко навіть подумав, що йому буде слизько сидіти на цьому камені, але коли сів, о переконався, що зовсім ні, не слизько.

Тим часом Олесь Єфремович зайшов уже за уламок скелі, і Сашко відчув, що йому трохи моторошнувато. У нього чомусь з'явилося відчуття, ніби на всьому Місяці він залишився один. Самотність не дуже приємна річ навіть на Землі, навіть тоді, коли знаєш, що за стіною люди. Але тут, серед цих уламків мертвого каміння, самотність була страшною.

Сашко поки що не злякався нічого. Ну, куди може подітися Олесь Єфремович? І що, взагалі, може статися? А коли б і сталося? Сашко живий, здоровий, знає дорогу до того місця, де працюють Валерій Холод і Оля. Знає Сашко і дорогу до корабля. Кисню в Сашка більше ніж на земну добу… Ха-ха-ха! Та варто зараз Сашкові розкрити рота, сказати слово, як йому відповість не тільки Холод, Омельченко чи Оля! Відгукнеться командир Орлик, відгукнеться бортінженер Чайчян, відгукнеться Сергій, та, зрештою, відгукнеться перший-ліпший член експедиції. І не тільки відгукнеться, але й прийде на допомогу, коли в цьому буде потреба. Але потреби немає, для чого Сашкові допомога? Хіба йому зараз загрожує яка-небудь небезпека? Сашкові просто стало на хвилинку моторошно, і навіть не те щоб моторошно, а так, сумно. От зараз Сашко заспіває, і відразу ж стане веселіше.

«Гей, хто в лісі, озовися!» – затяг Сашко, і тут йому стало по-справжньому страшно. Голос звучав глухо, а навушники розривались від тріску… Сашко зрозумів, що тут щось не гаразд з РУ, а інструкція наказує в такому випадку негайно повертатись на корабель.

«Зараз я піду туди, до наших археологів, попереджу, що в мене аварія, і повернусь на корабель», – подумав Сашко і спробував встати. Але, на жаль, з цього нічого не вийшло.

«Це що за фокуси такі?» – аж розсердився Сашко і вперся в камінь руками. Але звестися на ноги так і не зміг. Як сидів, так і залишився сидіти. «Примерз?» – майнула думка, але тут-таки він прогнав її, бо як можна примерзнути, коли ти сидиш не в затінку, а на осонні, де спека сягає за сотню градусів. «Присох?» – майнула друга думка. «Як і до чого?» – майнула третя, і Сашкові стало вже не страшно, а смішно, бо до чого, справді, можна присохнути на Місяці? «Прилип?» Сашко смикнувся дужче, але стати на ноги не зміг. «Прилип?» Сашко напружив усі сили, на його чолі виступив піт, він вперся руками в коліна, ногами спробував відштовхнутися від каменя, але… ні з місця. «Прилип…» Ця остання думка ніяк не хотіла залишати його.

Прилип… Прилип… Прилип…

Сашко сіпнувся так, що навіть затріщав скафандр. (У всякому разі йому так здалося). Потім напружився ще раз, йому аж в очах потемніло, але камінь ані рушив, і здавалося, ніяка сила не могла відірвати від нього скафандра.

Сашкові здавалося, що минуло вже багато часу, відколи Олесь Єфремович пішов, і він дуже здивувався б, коли б знав, що насправді час той не становить і десяти хвилин.

Залишалось одне – сидіти й терпляче очікувати повернення Олеся Єфремовича. І раптом…

Сашко помітив, що рухається разом з каменем. Не швидко, ледь помітно, але рухається.

«Що це? Невже я божеволію? Може, якась невідома космічна хвороба причепилася, от і ввижається мені якесь чортовиння. А може, я просто сплю… Сплю на борту корабля, і зараз Сергій штурхоне мене під бік, розбудить, і ми, напившись какао, вийдемо на поверхню… Ні, я, мабуть, сплю! Таки справді сплю… А про який це камінець мені казав Сергій? Ніби я взяв у нього камінець, той, що він знайшов… Якийсь дуже цікавий… Незвичайний камінець. Сергій мені не повірив, коли я сказав йому, що не брав ніякого камінця, а я таки справді не брав його, нащо він мені?…»

Сашко намагався думати про що завгодно, тільки не про своє теперішнє становище. 1 це тому, що він не міг його пояснити. Справді, що могло бути гірше? Ти сидиш на камені, не можеш з нього встати, і, на додачу, цей камінь з якогось дива кудись рухається.

А камінь з Сашком на своїх «плексигласових» плечах сунув усе далі. Він навіть почав прискорювати ходу. Так вони повільно «заїхали» в тінь невисокої скелі.

А там знову випірнули на осоння. Камінь ніби ковзав по місячному грунті. І тут Сашкові здалося, що він, нарешті, зрозумів усе. Землетрус! Хай не землетрус, хай місяцетрус, хай лунотрус, хай селенотрус, але, у всякому разі, це явище можна досить просто пояснити.

Вулканічна діяльність, поштовхи, струс місячної кори – і гладенький з усіх боків камінець поповз, посунувся від тих поштовхів. Рух його триватиме доти, поки він зсуватиметься по схилові горба. Цього схилу ні Сашко, ні Олесь Єфремович свого часу не примітили, але він повинен бути, бо інакше як же камінь міг пересуватися? Єдине, що дивувало Сашка – чому рухається тільки його персональний камінь? Чому інші, навіть значно менші й легші, лежать і стоять заклякло?

Тут Сашко мав змогу переконатися, що камінь вміє з однаковою швидкістю рухатися і вгору. Ні-і, землетрус тут був ні до чого! Землетрус нічого не пояснював. І знову становище Сашка залишалося загадковим і непевним, тим паче, що камінь посунув по надто крутій скелі вгору.

«Може, це не камінець був, а якась місячна черепаха?» – згадав Сашко свої власні слова, які він сказав Сергієві, коли той розпитував його про зниклий камінець.

«Місячна черепаха… місячна черепаха… місячна черепаха…» – пульсувало в голові. А «місячна черепаха», чи дивовижний камінь, чи ще щось незвичайне й загадкове все сунуло і сунуло по крутому схилу.

Сашко спробував озирнутися назад. На секунду йому здалося, що там, далеко, далеко на горизонті, блиснув під променями сонця тонкий, наче швайка, корпус «Миколи Кибальчича», а потім зник, бо «черепаха» перевалила на північний схил гори.

11

– Знаєш, Сергію, я не думала, що ти такий неохайний, – сказала Оля Чуб, піднімаючи з підлоги якусь брудну, безформну грудку.

Оля Чуб залишилась одна з дорослих на борту корабля. Все інше населення «Миколи Кибальчича» пішло шукати Сашка.

Сергій спідлоба зиркнув на Олю. У нього й без того був украй зіпсований настрій. По-перше, хто його зна, що там зараз із Сашком, а по-друге, коли Сергій просився, щоб його взяли на розшуки, йому відмовили. Спершу Сергій навіть трохи заздрив Сашкові: от Сашко і вскочив у пригоду, матиме що розповісти товаришам на Землі. Але минав час, і заздрість змінилася хвилюванням. Це вже були не жарти, не копійчана пригода, другові загрожувала серйозна небезпека. А тут ще Оля корчить з себе няньку в дитячому садочку, взялася виховувати Сергія! Дуже зараз важливо – охайний він чи не охайний!