Текст книги "Годованці Сонця"

Автор книги: Николай Билкун

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 10 страниц)

Микола Білкун
ГОДОВАНЦІ СОНЦЯ

Моїм синам та їхнім товаришам

Автор

Малював Анатолій Василенко

ЧАСТИНА ПЕРША
НА ЗЕМЛІ

1

Вулиця називалася Західною. І це була правильна назва, бо вулиця пролягала на західній околиці міста, що розкинулось на берегах великої ріки.

Власне, це було поки що піввулиці, бо з другого боку її ще лежав степ. Але така половинчата вулиця подобалася хлопцям навіть більше, ніж будь-яка інша, звичайна. Вибіг з дому – і ти вже в степу. Бігай, футбола ганяй, планери запускай і, взагалі, роби все, що заманеться.

Так було до недавнього часу. А от віднедавна на вулиці з'явився бульдозер і почав поволеньки, поволеньки насувати кучугури землі, вирівнювати дорогу – доробляти вулицю.

За роботою отого бульдозера вже хвилин з десять спостерігали Сергій і Сашко, старожили Західної. І Сергій, і Сашко були звичайнісінькими собі хлопцями, яких у кожному селі десятки, а в місті, де вони жили, – тисячі. Сергій і Сашко навіть схожі були один на одного, обидва засмаглі (наче сковороди навиворіт – як каже Сашком бабуся), обидва вихрясті і навіть в однакових сорочках, бо жили вони в одному будинку, і їхні мами купляли для них амуніцію в одному магазині.

Тільки й різниці між ними, що Сергійко не дуже любив біологію, а Сашко не був у злагоді з математикою. Були, правда, й інші прикмети: Сергій стоптував у черевиках спершу підбори, а вже потім обшморгував носки, а в Сашка навпаки – підбори залишалися цілі навіть тоді, коли черевики спереду вже починали просити каші. І ще Сергій був рідкозубий, а в Сашка ніс наче хтось обсипав золотавим ластовинням. Сергій, розмовляючи, завжди махав руками, а Сашко полюбляв слово «желєзний», в розумінні «хороший». І борщ його мама варила «желєзний», і кінофільм він дивився «желєзний», і товариша він мав «желєзного». Це Сергія.

Інших відмінностей у них, мабуть, не зміг би відшукати навіть Шерлок Холмс. Хлопці як хлопці, нічого особливого.

Словом, вони не дуже поспішали йти робити уроки, а стояли й дивилися, як працює бульдозер.

Та ось бульдозерист, молодий, з круглим, як соняшник, обличчям хлопець, раптом загальмував машину. Під ніж бульдозера потрапляв гарний крислатий кущ шипшини. Молодик дав задній хід. Але мотора не глушив, і той нетерпляче буркотів.

– Гей, хлопці! – гукнув бульдозерист. – Принесіть лопату, треба швиденько викопати та пересадити. Шкода ж куща!

– Желєзно, дістанемо, – гукнув Сашко і разом з Сергієм побіг до двірнички тітки Марти, – у кого тут найшвидше добудеш її!

… Куща Сашко викопав сам. Сергієві не довірив – аби той корінців не пошкодив. Але нести у двір дозволив. Бо в цьому було мало приємного – надто Колючий він.

Сергій ступив крок і, перечепившись об щось, упав. Бульдозерист зареготав так, що й мотора не стало чути, і почав запалювати сигарету. Він ніби відчував, що поспішати йому нікуди.

Так воно й сталося.

Сергій підвівся, обтрушуючи глину й пісок із своїх штанів, і почав роздивлятися, об що ж це він перечепився.

Із землі стирчав якийсь вусик, що дуже скидався на тарганового, але був, мабуть, металевий, міцний і, видно, закопаний дуже глибоко в землю.

Сашко смикнув обома руками за вусика, але той ані рушив.

У бульдозериста вилетіла з рота сигарета.

– Стій! – крикнув він перелякано.

І не встигли хлопці отямитись, як той одним стрибком вилетів з кабіни і опинився біля них. Ніби всі пружини його сидіння спрацювали, мов катапульта.

– Стійте! Відійдіть! Міна! – кричав бульдозерист, хоча тупцював тут-таки ж і сам мав чимало шансів злетіти в повітря разом з хлопцями.

Вусик випорснув із Сашкових рук і зараз дрібно, дрібно вібрував, наче тремтів од холоду.

– Яка міна?.. – чомусь пошепки перепитав Сашко.

– Мальована!.. Після війни, знаєте, скільки всяких складів з боєприпасами позалишалося?! Хіба ви не читали чи в кіно не бачили? В одному місті екскаватор підірвався на міні і екскаваторник загинув. Ану, киш звідсіля!

Хлопці з острахом відійшли на кілька кроків.

– А ви? – зважився запитати Сергій.

– Що я? І я відійду… Хоч машини не кину, не положено. Ось тільки мотора заглушу. Словом, хлопці, біжіть дзвоніть у міліцію, а я тут постережу, щоб хтось не напоровся.

… Через півгодини район було оточено, і сапери з міношукачами вовтузилися на місці, де ще недавно р:іс кущ шипшини.

Але що за диво! В навушниках міношукачів не чулося нічого особливого, хоча можна було сподіватися, що вони будуть розриватися від гудіння й скреготу.

Сергія з Сашком, як і інших хлоп'ят, ніхто, звичайно, до цього місця близько не підпускав. Солдати з червоними прапорцями в руках стояли щільною стіною, та, між іншим, це не заважало хлоп'ячому населенню Західної вулиці крутитися поблизу і робити спроби прошмигнути за солдатський кордон.

– А де ті хлопці, що перші натрапили на цього вусика? – запитав капітан, який керував пошуком.

– Вони десь тут, поблизу, – відповів кругловидий бульдозерист. Він залишався біля бульдозера, і в метушні про нього, здається, забули.

– Покличте їх! – наказав капітан.

Так Сашко і Сергій, єдині з усього хлоп'ячого гурту, опинилися по той бік червоних прапорців. Але заздрили їм не тільки їхні товариші. Заздрив їм і кореспондент міської вечірньої газети Валерій Холод. Власне, прізвище його було Холодовський, але підписував він усі свої статті і кореспонденції «Вал. Холод».

Валерій Холод був зовсім не схожий на тих кореспондентів, яких ми звикли бачити на сцені театрів та в кінокомедіях. Не було у нього чудернацької папки, куртки з десятком блискавок від коміра до пояса та ще на кишенях, не було лі численних блокнотів, ні авторучок, що їжаковими голками мали б стирчати з усіх кишень, на шиї у нього не теліпався фотоапарат-дзеркалка з телеоб'єктивом та бліцом. Крім того, Валерій Холод ніколи не метушився. Здавалося, що ця людина аж ніякісінької уяви не має про те, що таке поспіх, але на місце, де відбувалася подія, Валерій Холод завжди встигав за сорок п'ять секунд до початку самої події.

Старенький фотоапарат «Мир» з обшмульганим ремінцем Валерій Холод носив у кишені плаща, авторучки в нього взагалі не було, бо він завжди писав недогризком олівця на клаптях паперу. Але навряд чи хто з фотокорів міста приносив до редакції такі чіткі знімки, і навряд чи хто в місті вмів писати такі точні й цікаві інформації.

Зараз ніхто не встановив би, як пронюхав Валерій Холод про подію на вулиці Західній, але не встиг Сергій обтрусити до решти з своїх штанів глину й пісок після отого сторчака, як Валерій Холод уже був тут. Проте, на його власну думку, він був не зовсім «тут», йому хотілося бути біля самого загадкового вусика. На жаль, на солдатів-саперів редакційне посвідчення не справляло ніякісінького враження, і по той бік кордону його не пускали. Тому він і заздрив Сергієві й Сашкові. А з ними вже розмовляв капітан.

– Хлопці, – казав він, – розкажіть мені про все по порядку. Як ви знайшли цього вусика. Тільки, будь ласка, без фантазій, а точно й чітко. По-військовому.

– Знайшов, власне, я… – почав Сергій. Сашко ображено засопів. Але сопів недовго, бо раптом, несподівано для самого себе, сказав:

– А що, коли це від якогось марсіанського супутника? Желєзно…

– Я ж просив – без фантазій! – насупився капітан.

– Без фантазій не можна, товаришу капітане, та ще й у їхньому віці. Дозвольте відрекомендуватися, спецкор «Наддніпрянської вечірньої зорі» Валерій Холод. Ось моє посвідчення.

– Як ви сюди попали? Хто вас пропустив? – ще грізніше звів брови капітан. Напевно, редакційне посвідчення на нього теж не подіяло.

– Бачите, – ніби й не чув його Валерій, – мені здається, що треба запросити археологів…

– А коли рвоне й порозносить на шматки і вас, і археологів, як тоді? – насмішкувато запитав капітан.

Та Холод уже бачив по його очах, що той з ним погоджується.

– Ви будете працювати з ними разом, – вів далі Валерій Холод, – і зробите все, щоб не рвонуло. А ще смію вас запевнити, що археологи працюють обережніше, ніж сапери…. Тут Валерій Холод не помилявся, і капітан через годину мав змогу в цьому переконатись.

2

Сказати, що телефонний дзвінок Валерія Холода збудив неабиякий ентузіазм у професора археології Володимира Гавриловича Ковтунюка, – отже дуже перебільшити. Вислухавши гарячкове повідомлення з другого кінця проводу, Володимир Гаврилович помовчав, а потім спокійно кинув у трубку:

– Хлопче, я тебе знаю. Ти спиш і мариш сенсаціями. Тобі хочеться, щоб ми відкопали скелет марсіанина або принаймні напівживого мамонта. Там, мабуть, у кращому випадку, якась могила, пограбована і зруйнована за багато століть до твого народження і на додачу капітально попсована бульдозером.

Але, хоч як би там було, Володимир Гаврилович, кремезний, лисий, як коліно, з козацькими вусами дідуган, приїхав на місце подій. Приїхав не сам, а з своїми асистентами, з інструментами й різним археологічним начинням. Його асистенти – молода аспірантка Оля Чуб і худий, наче тараня, кандидат наук Олесь Єфремович Омельченко – зразу взялися до роботи.

Археологічні розкопки почались.

Воно тільки так називається – розкопки. Насправді ж археологи працюють не стільки лопатами, скільки ножами й пензлями. Так, так, пензлями, як художники, і тому, завдяки їхнім пензлям, так чітко вимальовуються картини далекого минулого.

А робиться все це так. Копають у ширину, так сантиметрів на десять-двадцять, рівномірно по всій площі. Перекопали, пересіяли землю, перемацали кожну грудочку, кожен камінчик. Недарма археологи кажуть самі про себе, що вони не стільки копають землю, як пересівають її. І все це роблять надзвичайно уважно, обережно. Капітан, командир саперів, відразу ж заспокоївся.

Так, журналіст не збрехав, навряд чи його солдати змогли б провадити розкопки обережніше.

Знявши перший шар землі навколо загадкового вусика у великому радіусі, археологи переконалися, що нічого не пошкодили, і почали провадити свою роботу далі. Колір грунту подекуди почав змінюватися. В піску з'явилися якісь бузкові підпалини.

– Ай справді, тут, мабуть, скіфська могила, – сказав Валерій Холод, – це сліди зотлілої лови.

Капітан скептично глянув на журналіста. Але професор Ковтунюк підтримав Валерія, хитнув головою:

– Еге, ти вже щось тямиш… – А потім пояснив: – Це таки сліди зотлілої лови. Схоже, що тут скіфська могила. Бачите, скіфи мали звичай ховати покійників з комфортом. Оздоблювали їхні могили плетеною лозою і давали в далеку дорогу всякі побутові речі. Ці речі здебільшого були бронзові, а тому завжди приваблювали прадавніх мародерів. Грабіжники просто-напросто розкопували могили і цупили звідти все, що погано лежало. Отже, нам тепер дуже-дуже рідко щастить натрапити на непограбоване скіфське поховання…

В цей час щось дзенькнуло під Олиною лопатою.

І вона вже працювала навколо застиглої в землі лопати ножем, одмітаючи землю пензлем. Зігнувшись у три погибелі, Сашко й Сергій проштовхалися вперед і прикипіли очима до її рук. А на руці в неї вже перекочувалися якісь довгасті, позеленілі предмети.

– Патрони, – кинув Сергій.

– Желєзно, од німецької гвинтівки, – уточнив Сашко.

– А хлопці майже вгадали, – кивнув Володимир Гаврилович. – Це «кулі». Таких у наших степах, знаєте, скільки можна знайти? Тільки вони не німецькі, а скіфські. І не од гвинтівки, а од лука. Придивіться краще, бачите, три хвилясті рубчики від носика вздовж усього корпусу. Ці рубчики примушували стрілу обертатися в польоті. Це наконечники для стріл. Тепер нема сумніву: могила – скіфська, і коли нам поталанить, ми тут дещо знайдемо…

І їм поталанило, та так, що вони не повірили самі собі.

Оля Чуб і Олесь Єфремович Омельченко розчищали землю вздовж загадкового вусика. Гречний капітан уже кілька разів поривався запропонувати свої послуги Олі, покопати замість неї. А Валерій Холод, попихкуючи сигаретою, тільки всміхався, він був досвідчений у таких справах і знав, що капітанова гречність тут схвального відгуку не знайде. Такі вже люди археологи. Своєї роботи вони не передовірять нікому. І не тому, що не хочуть втратити честь бути першовідкривачами, а передусім бояться, аби невміла рука чогось непоправно не попсувала. Отож усі присутні могли тільки дивитися, співчувати і… чекати.

І вони дочекалися.

Тут доведеться просто навести уривок із статті Валерія Холода, яку разом з фотографіями було вміщено того ж дня у вечірній газеті..

«… На дні ями лежав велетень. Це перше, що кинулось у вічі всім. Коли б він випростався, то найвищий з нас навряд чи сягав би йому пояса… Велетень був у скафандрі, голову його закривав космічний шолом з двома вусиками, мабуть, антенами. Через один з цих вусиків і спіткнувся учень 78-ї школи Сергій Орендар. Власне кажучи, цьому допитливому хлопцеві по-справжньому належить честь величезного відкриття, вірніше, незвичайної знахідки. Разом з своїм товаришем Олександром Блажком він покликав дорослих і вони…»

Кругловидому хлопцеві-бульдозеристу, як бачимо, відводилась спершу дуже скромна роль. У першій своїй статті Валерій Холод чомусь навіть не згадав про нього. Інтерв'ю у бульдозериста було взято лише через кілька днів.

Та річ зовсім не в цьому. Далі Валерій Холод намагався викласти якусь конкретну думку вчених щодо незвичайної знахідки. Проте вчені і висновками не поспішали. Звести їхні висновки в одно і по-справжньому прокоментувати їх Валерієві Холоду в першій статті не вдалося. Не зміг він це зробити і в наступних статтях, бо серед вчених мужів закипіли неабиякі суперечки. Дехто вишукував тисячі причин і заперечень, аби спростувати той факт, що гігант у космічному скафандрі був гінцем з іншої планети, ба, може, й з іншої галактики.

І це було не тому, що надто велика сила інертності і звички, просто в науці не люблять робити квапливих висновків. Люди науки знають, як дорого доводиться платити за поспішність і які неймовірні розчарування чекають на того, хто тисячами фактів, дослідів, спостережень і експериментів не підтвердить свою гіпотезу і не примусить її стати теорією.

Навіть після того, як Валерій Холод узяв інтерв'ю у відомого вченого, професора порівняльної, анатомії Анатолія Петровича Вербицького, сенсації у науковому світі не сталося. А час би був їй уже статися. Учений сказав буквально таке:

«Труп невідомого космонавта (будемо поки що умовно називати його, так) зберігся надзвичайно добре, хоча, як запевняють археологи, він пролежав у землі близько двох тисяч років, про що свідчить реакція на радіоактивний вуглець. Мабуть, завдяки тому, що скафандр добре захищав космонавта від грунтових вод та інших шкідливих чинників, тіло й збереглося. Одначе мушу відзначити, що скафандр не був герметичний, з чого можна припустити, що за життя космонавт почував себе в нашій атмосфері нормально. Стверджувати це мені дають право гістологічні та біохімічні досліди й реакції, що їх було проведено з клітинами тіла космонавта. Пощастило навіть зробити аналіз «крові» й знайти в загиблих близько двох тисяч років тому кров'яних тільцях речовину, яка дуже нагадує гемоглобін. Виходячи з цього, можна стверджувати, що білки космонавта мали вуглецеву основу й він дихав киснем, виділяючи вуглекислоту.

Зовні тіло космонавта нагадує збільшену мало не вдвічі модель Ното sapiens (людини розумної). Будова оібличчя симетрична: двоє очей, двоє вух, прямий ніс і відповідних розмірів рот; шия, тулуб, верхні та нижні кінцівки відрізняються від наших, людських, не формою, а розмірами. Але впадає в око надзвичайно велика грудна клітка. Створюється таке враження, що нутрощі невідомого космонавта з далекої планети (якщо це дійсно космонавт) складалися наполовину з легенів. Будова ребер (а їх нарахували шістнадцять пар) теж мала деякі відмінності. Кожне ребро складалося з двох-трьох кісткових пластинок, зв'язаних між собою суглобовими сумками. Така будова грудної клітки плюс велика площа і об'єм легенів дозволяють припустити, що невідомий космонавт міг би дихати в атмосфері, яка має не більше 10–12 відсотків кисню, і при дуже низькому парціальному [1]

[Закрыть]тискові. Все це, звичайно, припущення. Проте навіть зараз можна упевнено сказати, що істота ця має дуже багато кардинальних відмінностей у своїй анатомічній будові від усіх відомих живих істот, які населяють чи населяли Землю…»

Здавалося, тут сказано все. І коли відкинути оту традиційну наукову обережність, яка виключає будь-яку сенсаційність, то інтерв'ю Анатолія Петровича Вербицького можна сформулювати просто: «Так, ми, земляни, маємо справу з гінцем іншої планети, а може, навіть іншої галактики». Але ж у могилі космонавта знайдено скіфські стріли. Сама могила, за свідченням видатного радянського археолога Володимира Гавриловича Ковтунюка, являє собою типову скіфську могилу, яких розкопано археологами на просторах між Амудар'єю і Дунаєм сотні, коли не тисячі. І в ній оця – унікальна ізнахідка, не схожа на все те, що знаходили досі в таких могилах.

Журналісти (і в першу голову Валерій Холод) збивалися з ніг, щоб добути якесь пояснення цьому. Вони накидалися на вчених, як стародавні розбійники на купців. Тільки формула «Гаманець або життя» на цей раз читалася дещо інакше: «Спокій або таємницю». Але вчені, хоч і не мали спокою від журналістів, не поспішали бодай капнути світлом на непроглядну таємницю.

До речі, скажемо ще про одну знахідку. Разом з тілом космонавта було знайдено загадкову скриньку. Власне, ніхто добре не знав, скринька то була чи не скринька, просто в головах у космонавта лежав прямокутний предмет, якого відразу й не вгледіли, такий він був чорний.

Чорний, правда, не зовсім те слово. Він поглинав усі промені, що падали на нього, і не відбивав жодного. Прямокутний предмет був ідеально чорний.

Коли відкопали тіло космонавта і з надзвичайною обережністю переносили його з могили, щоб продовжити на тому місці розкопки, Сашко звернув увагу на порожнечу, що зяяла побіля того місця, де лежала голова похованого. Спонукуваний хлоп'ячою цікавістю, він підніс до порожнечі, руку, і рука відразу ж наштовхнулася на щось гладеньке й холодне, ніби відполірована мармурова плита.

Так було виявлено «чорну» скриньку.

Знахідкою цією Сашко хоч якоюсь мірою зрівнявся в заслугах із Сергієм, хоча Сергій і не думав цього визнавати:

– Подумаєш, знайшов якусь цеглину і задаєшся! Я он цілого космонавта знайшов!

Сергієві Сашко мав би казати, що знайшов космонавта не він сам, а цілий колектив хороших людей, але не сказав цього, бо з голови не виходила скринька. Він був певен, що це не просто цеглина, а таки справжня скринька, хоч було дуже важко знайти, де вона відчиняється.

3

– І як же вона в бісового батька відчиняється? – бурчав собі під ніс Володимир Гаврилович Ковтунюк, крапаючи на скриньку всякими кислотами. Ні кислота на скриньку, ні скринька на кислоту не діяли ніяк. З таким же успіхом можна було крапати молоком чорної кози на залізобетонну плиту.

– Так, так, – промимрив Володимир Гаврилович, – це, здається, нічого не дасть.

– Жорсткі промені, – сказав Олесь Єфремович Омельченко. Цей сухуватий чоловік взагалі говорив телеграфним стилем. Він був твердо переконаний, що людина мусить розтуляти рота тільки тоді, коли в тому є конча потреба.

Спробували жорсткі промені. Ніякого ефекту. З таким же самим успіхом можна було просвічувати броню танка дитячим ліхтариком.

– Дивно, – знизав плечима професор, – у мене таке враження, що промені не пройшли в цю бісову коробку навіть на міліметр. Вони, здається, розпливаються по ній, як масна пляма на воді. Хотілося б мені знати, що там усередині.

– Ключ, – просто сказав Омельченко.

– Ви хочете сказати, потрібен ключ, щоб

відчинити оцю штуку? Але ж вона не має ніяких слідів замка. Де тут кришка, де тут дно, а де стінки? Ви мені можете сказати?

– Ключ всередині. – Ключ до таємниці? Я вас правильно зрозумів?

Олесь Єфремович мовчки хитнув головою.

– Та-ак… Ні хіміки, ні металурги не можуть путньо сказати, з чого зроблена ця гемонська штука. Інженери, механіки, конструктори не беруться сказати, чи це суцільний брусок, чи справді якийсь контейнер. А я переконаний, і переконаний майже на сто відсотків, що там щось усередині є. Не міг наш велетень носити з собою оцю цеглину просто, як носять брелок біля годинника. Дивіться, вона ж не вступає в реакцію буквально ні з чим, і навіть опромінення її не бере. Кого кликати на допомогу? З ким ще проконсультуватися?

– Лівша, – зітхнув Олесь Єфремович.

– Якщо я вас правильно зрозумів, нам потрібен слюсар-умілець, такий приблизно, як той, що блоху підкував?

– Угу, – ще раз зітхнув Олесь Єфремович.

4

Пантелеймон Кирилович Блажко, Сашків дідусь, був металістом. Металістом з великої літери. Він був не токарем, не ливарником, не слюсарем, не фрезерувальником – він був Металістом. А значить, він був і токарем, і слюсарем, і ливарником, і фрезерувальником у найвищих значеннях цих слів. І ще він був великим фантазером і чарівником. Метал в його руках ставав легким, як вата, І м'яким, як віск.

Формально вважалося, що Пантелеймон Кирилович вже давно на пенсії, але насправді такі люди, як він, не йдуть на пенсію навіть після смерті. Без таких людей не злетів би у небо жоден супутник, не спрацювала б жодна ракета.

– Ну, знайшов онучок клопоту на мої руки та на вашу голову, – сказав старий Блажко, переступивши поріг кабінету професора Ковтунюка. – Добридень вам у хату.

– Здрастуйте, здрастуйте, заходьте, будьте ласкаві, та зарадьте, бо я вперше на своєму віку бачу отаке чортовиння. Скільки за своє життя всякого мотлоху перемацав оцими руками, а тут таке трапилось, що не знаю, як і приступити до нього.

– Боюсь, може статися, що і я вам не допоможу, – чесно признався старий металіст.

Він погладив поверхню скриньки, і здавалося, що рука його зависла над столом. Володимир Гаврилович бачив, як оживають пальці старого, він розумів, що ці старі, вузлуваті, покручені пальці починають бачити.

– Не наша робота, – сказав Пантелеймон Кирилович.

– Закордонна, – засміявся професор, – тільки хто його знає, де той кордон шукати.

– Ну що ж, – рішуче сказав старий, – будемо добирати способу, як нам усередину добутись. А що, коли попсую вещ, не боїтеся?

– Боюсь, що не попсуєте. Та я з більшою охотою збагнув би цю вещ навіть поламану, ніж отак сушити голову над нею цілою.

– Нагрівати пробували? – діловито спитав старий.

– Спершу боялися попсувати все, що усередині, а потім зрозуміли, що скриньку практично не нагріти. Не нагрівається і квит.

– Якась неопалима купина, – покрутив головою Пантелеймон Кирилович.

– Скажу більше, вона й у воді не тоне, – розповідав далі професор, – хоч і здається, що може шубовснути на дно, як сокира.

Пантелеймон Кирилович хитав головою в такт словам професора, скоса поглядав на Омельченка, ніби хотів запитати: «А цей що тут робить?», і руки його не вгаваючи працювали.

Ковтунюкові й Омельченкові вже почало здаватися, що скринька в руках старого металіста ставала м'якою. Вони вже бачили, як Пантелеймон Кирилович знайшов непомітну шпарку, вклав туди ніготь, повернув і…

Але навіть чудесний майстер не може знайти того, чого немає. Шпарки що не було, то не було.

І тут ні сіло ні впало Пантелеймон Кирилович відсунув скриньку й зручно вмостився в кріслі. Ніби йому не було ніякісінького діла ні до скриньки, ні до таємниці, що хоронилася взаперті. Просто запросили чоловіка посидіти, погомоніти, чашечку чайку випити. А буде відкрито скриньку чи ні, буде розгадано таємницю чи вона так і лишиться недоступною – це, як то кажуть, діло дев'яте.

– Пам'ятаю, як були ми ще молодими металістами, – почав розповідати Пантелеймон Кирилович, – то любили один перед одним майстерністю хизуватися. Підстроювали один одному сюрпризи всякі. Пам'ятаю, мій товариш Костя Лотупейко зробив з нержавійки табакерку у вигляді яйця. Подивишся зовні, і таке враження, що нізащо в світі не скажеш, як можна отаку штуковину надвоє розколупити. Отаке собі звичайне металеве яйце з суцільної болванки виточене. Так гемонський зазори підігнав. Ну, а я таки розколупив. А тоді йому сюрпризика підсунув: із цілого бруска нержавійки несесер зробив. Там тобі і для бритви місце, і для манікюрного набору (хоча коли ми той манікюр робили?), і для гребінця, і для помазка, і для щіточки зубної. Всього, значить, дванадцять комірок.

Чуб у мене свердлом став, поки я все це продумав і змонтував… Зроблено було так, що, не сказавши «а», «бе» ніяк не скажеш. Тобто поки одна комірка зачинена, у другу ніякими силами не потрапиш. І він, Костя тобто, добряче нагрів лоба в мене…

Професор і Омельченко бачили, що Пантелеймон Кирилович розповідає не стільки для них, скільки для себе. І ще вони бачили, що мозок старого гарячково шукав єдиного правильного варіанту. Вони ще трохи поговорили про всякі малозначущі речі, а потім без особливих передмов старий Блажко раптом устав і, взявши в руку загадкову скриньку, сказав:

– А що, коли попробувати саме так?.. Можливо, обидві половинки пригнані і припасовані одна до одної по діагоналі.

І з тими словами старий різким рухом натне на ребро скриньки.

Володимир Гаврилович і Омельченко, хоч і були готові до несподіванок, скрикнули в один голос. Скринька справді розпалася на дві половинки по діагоналі. І тієї ж миті в кабінеті професора ніби заспівала пташка. Якісь неземні, нечувані звуки (вони, коли вслухатися, справді якоюсь дещицею скидалися на пташиний спів) сповнили кімнату.

– Давайте магнітофон! – гукнув професор.

Омельченко кинувся до маленького столика, де стояв магнітофон, і вже гарячково перемотував бабіну.

Тільки Пантелеймон Кирилович усміхався собі:

– А ви не хвилюйтеся, чого не встигнете записати, потім запишемо. Воно як доспіває до решти, ми знову складемо докупи обидві половинки і знову зсунемо, коли у вас вже магнітофон буде увімкнутий. Я гадаю, що ця штука саме так побудована.

Як показали подальші події, старий майстер не помилився.

5

– А як ти здогадався, дідусю? – брав Сашко інтерв'ю у свого діда.

І це було неспроста. Хлопці у дворі життя не давали Сашкові: розкажи та розкажи, що то за скринька така була. А що він міг розповісти?

От Сергієві – інша річ. І розповідав він у дворі про свою знахідку дуже яскраво, з різними подробицями, навіть фантазував. А тут… Ну, побачив якусь цеглину чи плиту… Хай навіть скриньку. А, може, то була справжня космонавтова валіза? Ну, взяли її завдяки Сашкові, то й що з того? Хлопці у дворі розпитували, а він… Та ось запросили Сашкового дідуся, щоб оту космонавтову валізу розпакувати…

– Як я здогадався? – знизав плечима дідусь, коли потім онук насипався на нього з запитаннями. – Якщо дві металеві пластинки добре одшліфувати і прикласти одна до одної, вони наче злипнуться, і їх не так легко роз'єднати. Можна тільки зсунути. А відшліфують, буває, так, що й щілини не видно. Ну, на цей раз було трохи складніше. Тут і дефектоскоп щілини не знайшов. Матеріал не той і обробка не та, а принцип залишився той самий. Я і зсунув одну половинку з другої. Отож мудрація, як бачиш, не велика.

– А це справді був магнітофон? – допитувався Сашко.

– От чого не знаю, того не знаю. Боюсь, що, відкривши одну таємницю, я… Власне, ніякої таємниці я не відкривав. Бачиш, може статися, що там, крім магнітофона, як ти його називаєш, є ще одна штука, а магнітофон тільки пояснює, для чого вона.

– А звідки ти знаєш?

– Та я ще нічого не знаю, просто уся дивина в тому, що оті дві половинки не схожі одна на одну.

… Цю несхожість помітив Володимир Гаврилович. Коли «пташине цвірінчання» замовкло, вони втрьох – професор, Омельченко і старий Блажко – спробували «запустити» його з самого початку, щоб зробити ще один запис, цього разу вже по-справжньому, з самого початку.

Магнітофон моргав зеленим очком, розмотувалась і розмотувалась стрічка.

– Дивіться, – сказав професор, – а обидві половинки не схожі одна на одну. У цієї половинки внутрішня поверхня така ж, як і зовнішня, а тут… Одна половинка цвірінчить – це ми знаємо, а друга – для чого вона? Може, оте цвірінчання розповість про це, але як його втямити?

– Запис при іншому режимі, – протелеграфував Омельченко.

– Ага, розумію. Ви хочете сказати, що голос космонавта записували цим магнітофоном невідомої нам конструкції за великої швидкості?

– Так.

– І тому ми вловлюємо якесь цвірінькання, писк, а не натуральний голос? Ви, мабуть, маєте рацію. Не міг же отакий здоровенний дядько, яким був наш космічний гість, цвірінькати, як синиця. А втім…

Професор подумав, потер чоло, потім почав набирати номер телефону.

– Алло, алло, Марія Гордіївна? Це я, Ковтунюк. Слухай, Марусю, Анатолій вдома? Ага, ага, розумію. Боїться підходити до телефону, журналісти замордували. Скажи ж ти, на милість божу, він, мабуть, сам не сподівався, що порівняльна анатомія може стати такою популярною наукою. Ну, добре, дай йому трубку. Здоров, Толю, це Володя. Слухай, ти ще живий? Я думав, що ця сенсація тебе вже загнала у дерев'яний скафандр. Ага, ага. Та-ак. Що я мав тебе запитати? Толю, скажи мені, будь ласка, ти не звернув уваги на гортань твого космічного пацієнта? Не звернув? Ага, розумію. Ну, звичайно, мені байдуже, тенором чи басом він співав дві тисячі років тому, мене цікавить інше. Чи дуже відрізняється будова його гортані від людської? Що? Тільки розмірами? Значить, він міг би говорити, як звичайна людина, тільки, може, трохи голосніше і різкіше?.. Спасибі, спасибі тобі, Толю.

Володимир Гаврилович поклав трубку і хитро підморгнув Омельченкові.

– Знаєте, як везе, то везе. Це просто здорово – сидіти протягом десяти років на одній парті з майбутнім професором порівняльної анатомії. Анатолій Петрович Вербицький, навіть не здогадуючись про те, став на вашу точку зору. Весь секрет, мабуть, у записі. Нам потрібен ще один магнітофон.

… Вони переписали цвірінчання на плівку за різних швидкостей – від дев'яти до тридцяти шести метрів на хвилину, а потім почали прокручувати одну бабіну за другою. І раптом одна бабіна заговорила якимось приглушеним, неприродним, але, безперечно, голосом, дуже схожим на людський. Більше того, і професорові, і Омельченкові почали вчуватися якісь знайомі слова. Може, навіть не слова, а граматична будова фраз, інтонації.

Професор ляснув себе по тімениці:

– Бодай я в неділю не впіймав жодної верховодки, коли оця штуковина не говорить до нас скіфською мовою!

– І так, і не так.

– Ви хочете сказати, що мова тогочасних людей, зокрема скіфів, які не знали письма, була дуже бідною, і для викладення цілого ряду наукових, філософських, математичних понять їй бракувало слів?

– Саме це я хотів сказати.

– З вами важко не погодитися, ви, безперечно, маєте рацію, але… Наш гість – хлопець головатий, будемо сподіватися, що він знайшов якийсь вихід. Крім того, ми з вами теж можемо помилятися. Ніхто ніколи не чув скіфської мови, вона не лишила після себе ніяких письмових пам'яток і просто розчинилась у мовах інших племен та народів. Чи справді це скіфська мова, вам навряд чи скаже найвидатніший лінгвіст.