Текст книги "Годованці Сонця"

Автор книги: Николай Билкун

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 10 страниц)

– Як то групу? – не зрозумів Сергій.

– Групу – це Сергія Орендаря і Олександра Блажка, я маю на увазі групу практикантів. А на Місяці зараз буде працювати чимало всяких дослідницьких груп. Геологи виконуватимуть свою звичайну буденну роботу, археологи шукатимуть бодай слідів цивілізації, у геофізиків свої обов'язки, у геохіміків – свої, у астрономів – свої…

– Ми б хотіли з Васею Чижем на всюдиході, – несміливо попрохав Сергій.

– Так, це непогана була б практика, – згодився Віталій Андрійович, – але, на жаль, взяти участь у експедиції всюдихода, який поведе Вася Чиж, ви не зможете. Там немає жодного вільного місця. Єдине, що я можу вам обіцяти, це дозволити взяти участь в обкатці всюдихода в районі нашого тимчасового космодрому.

– Тоді ми будемо з археологами, – твердо сказав Сашко, який згадав, як він допоміг Олі Чуб і Омельченкові відшукати контейнер Чимча.

Сергієві все це не дуже сподобалось, бо він мав потяг до техніки, але промовчав, задля солідарності з Сашком.

– Ну, от і добре, – згорнув бортовий журнал командир. – Отже, наші практиканти роботу собі знайшли.

Але він непогано знався на людях і розумів, що Сергій не зовсім задоволений. Тому додав:

– А на всюдиході ви зможете практикуватися скільки завгодно доти, доки він не вийде за межі нашого тимчасового космодрому. Про це я Васі Чижеві сам скажу.

Командир встав з-за пульта, і хлопці зрозуміли, що пора подякувати і сказати: «До побачення!»

3

Всі розуміли, що найвідповідальніше завдання в Ігоря Борисовича Агарка, але не всі вірили у цілковитий успіх цієї справи. Багатьом розповідь космонавта Чимча здавалась якоюсь казкою, і хоч з наукового боку все, що розповів космонавт із Зели, не викликало сумнівів, в успіх створення атмосфери на Місяці вірили не всі. Все це розглядалося, як цікавий науковий експеримент і не більше.

Перший вихід Сашка й Сергія з космоплана, був пов'язаний з однією досить-таки важливою подією. Ігор Борисович Агарко вперше мав інспектувати ампули з жовто-оранжевими бактеріями Бекута. Живі воли чи не живі? Прокинуться у космічному просторі чи не прокинуться? Почнуть користуватися послугами променевої «кухні» ці сонячні годованці чи не почнуть? Творитимуть кисень чи не творитимуть?

Власне, останнє найменше турбувало Ігоря Борисовича і всіх тих, хто вірив у пробудження «годованців Сонця». Найголовніше чекали від них – чи зможуть вони утворити таку плівку, яка затримала б атмосферу на Місяці? Не дала б їй розвіятися в космічному просторі?

У давніх фантастичних романах із ракети, що прибувала десь на іншу планету, обов'язково через люк викидали плетену із капрону чи якогось іншого еластичного матеріалу драбинку, по якій спускалися герої-космонавти. Інженери, що проектували і будували «Миколу Кибальчича», прийшли до висновку, що спускатися по таких драбинках та ще й у скафандрах вельми незручно. Тому вони придумали дещо нове. Власне, винахід їхній після того, як попрацювали хіміки, був простий і примітивний. Усі лаври дісталися хімікам, які винайшли чудесну речовину гідропластрол. Струмінь цієї речовини, що нагадувала звичайнісіньку воду, за космічних умов, у вакуумі, блискавично тужавів.

Отож, тільки-но відчинилися «двері» корабля, як вдарили дві цівки гідропластролу. Торкнувшись місячного грунту, вони зафонтанували поперечними струменями один назустріч одному. І утворилася драбина, досить зручна, як ті східці, що їх підкочують до лайнерів у аеропортах. По ній Сашко з Сергієм щасливо спустилися з корабля.

Їх полоснуло по очах. Хоча шоломи скафандрів і фільтрували сонячне проміння у безповітряному просторі, яскраве сонце на тлі зовсім чорного неба було таке незвичне, що, мабуть, не стільки воно, як оця незвичність так ошелешила хлопців. Вони на якусь мить примружили очі, а коли розплющили, то були вражені не менше: не було ніякої планети, не було ніякого Місяця, просто на чорній воді космосу, як у відрі, лежав обпалений сонцем кружок, а посередині цього кружка стирчав, наче цвях, космоплан, і біля нього вони… На всі чотири сторони лежала рівнина. Ні тобі гір, ні вулканових кратерів…

Позаду східцями спускався Ігор Борисович і ніс поперед себе цілий оберемок всякого мікробіологічного начиння. Він зійшов униз, склав біля східців усе своє майно й увімкнув РУ (розмовне устаткування). Це була новинка радіотехніки, досить зручна для зв'язку на Місяці. А зв'язок тут має свої ускладнення: нема атмосфери – немає й благодайного шару хівісайда, а отже радіохвилі поширюються тільки прямолінійно, за горизонт по своїй волі й не подумають зазирнути. Одначе їх змусили на це: запустили з Землі довкола Місяця серію зв'язкових супутників, і тепер тут не було куточка, який не прострілювався б радіохвилями. Та ще за певних обставин ретранслятором радіосигналів могла бути сама матінка Земля. Нове РУ за такої ситуації – досить гарна штука. Віддалі для нього не існує: хочеш – тримай прямий зв'язок, треба – користуйся послугами радіосупутників (це якщо є потреба закинути слівце за горизонт). І в кожному випадку здається, що твій співрозмовник поруч.

– Що, мої любі друзі, – почули Сашко і Сергій, – ви здивовані? У вас такий вигляд, ніби ми летіли на Місяць, а потрапили зовсім у інше місце. Чи не так?

– А як же все оце збагнути?

– Де гори? Де кратери? Скелі де? – замахав руками Сергій.

Справді, Місяця вони собі уявляли зовсім іншим. Таким його могли уявити хіба що первісні люди, які ніколи не користувалися телескопом. Адже навіть у найпростіший шкільний телескоп можна бачити оті гори. А тут була рівнина, рівнина і пустеля. Проте коли хлопці оговталися, то переконалися, що місячна поверхня не така вже й рівна. Глибокі борозни-тріщини переорали її у всіх напрямках. Деякі з цих тріщин були такі глибокі, що навіть не хотілося бачити їхнє дно. А на рівній поверхні – камінці: великі й маленькі, різні за формою.

– А чому воно тут так? – простодушно запитав Сергій.

Ігор Борисович тільки похитав головою:

– Як же ж, по-твоєму, тут має бути?

– Ну, бескеття, скелі, прірви, – замахав руками Сергій.

– Вони є, ніхто їх з Місяця не вкрав. І ти ще матимеш нагоду побачити все це. А тепер уяви собі на хвилинку… Хоча стій! Де ми примісячились?

– Десь в Океані Бур, – відповів Сергій.

– Ти знаєш, бодай приблизно, карту Місяця?

– Знаю.

– То чим же відрізняються місячні моря, океани, озера від іншої території?

– Ну… Вони западини, і вони рівні…

– Отож. А Океан Бур найнетиповіший для Місяця, він дуже рівний. Значить, великих гір, скель, ущелин, проваль тут не може бути.

– Зрозуміло, – хитнув головою Сергій.

А Сашко промовчав, бо відчував, що Ігор Борисович чогось не доказує:

– Добре, – продовжував Ігор Борисович, – ну, а тепер уявимо, що ми здійснили посадку де-небудь у центрі якогось кратера. Що тоді?

– Ну-у, тоді ми бачили б стрімкі скелі, урвища, схили його! – сказав Сергій.

– Хіба це так обов'язково?. Який діаметр місячних кратерів, ти знаєш?

– Різні бувають… Є такі, що діаметри їхні становлять десятки і навіть сотні кілометрів…

– То хіба ще й після цього тобі треба щось пояснювати?

– Але ж все одно ми могли б бодай що-небудь бачити, бо на Місяці гори дуже високі!

– А яка кривизна Місяця, ти забув? Де, за скільки кілометрів тут має бути горизонт, як по-твоєму?

Сашко дуже шкодував, що в цю хвилину ніяк не міг пригадати, за скільки кілометрів на Землі степ зливається з небом, а ще більше він шкодував, що не знає, як усе оте відбувається тут, на Місяці. А Сергій уже ляснув себе по шоломі і закричав так, що аж в РУ залящало:

– Зрозумів, зрозумів, адже на Місяці кривизна більша, бо він менший, значить, і горизонт ближчий. Тому й не можемо ми бачити гір, хай вони навіть близько.

– Ну, от і добре, що зрозумів, – сказав Ігор Борисович і заходився біля свого начиння.

А те, до чого взявся зараз Ігор Борисович, було надзвичайно важливе, бо зараз мало з'ясуватись – даремно він летів сюди чи ні.

Передусім Ігор Борисович дістав контейнер з культурою жовто-оранжевих киснетворців Бекута. Сашко скосив оком убік і помітив, що не лише він із Сергієм стояв зараз коло Ігоря Борисовича. Навіть Вася Чиж, який десь за сто метрів від космоплана ще хвилину тому порався біля свого всюдихода, теж пі дійшов і став за спиною у мікробіолога. Та хіба тільки Вася? Люди різних професій, всі, хто згідно з розписом зовнішніх робіт був у цей час не на борту «Миколи Кибальчича», обступили Ігоря Борисовича щільненьким натовпом. Не було лише Валерія Холода… І обом хлопцям – і Сергієві, і Сашкові – стало дуже шкода його. Вони розуміли, що Віталій Андрійович вчинив усе по закону, але тепер трохи сердилися на командира. Хіба не міг він випустити Холода з корабля бодай на десять хвилин! Хоч задля такого врочистого моменту. Хлопці, не змовляючись, вирішили не пропустити жодної деталі, стежити за кожним професоровим рухом, щоб потім усе розповісти Валерієві Федоровичу.

Тим часом Ігор Борисович дістав із контейнера першу ампулу з культурою бактерій. Всі мимоволі подалися вперед. Не кожному і не щодня випадає бачити в руках у твого сучасника річ, яка мало того, що була зроблена кільканадцять століть тому, та ще й на іншій планеті, іншої Сонячної системи. Але й без того ампулка могла збудити інтерес у будь-кого. Виготовлена вона була з того самого матеріалу, що й контейнер. Усі її бачили, але водночас усім вона здавалась невидимою. Складалося таке враження, що видно не ампулку, а тінь від неї.

Тим часом Ігор Борисович дістав платинову петлю, якою користуються мікробіологи всього світу, коли пересаджують колонію яких-небудь бактерій з одного середовища на інше. Тонесенька платинова дротинка завжди старанно стерилізується на полум'ї спиртівки, щоб, бува, в сусідство до них не потрапили інші «дикі», або, як їх ще називають, «вульгарні» мікроби.

Для стерилізації платинової петлі Ігор Борисович використав електричну батарею. Через кілька секунд платинова петля стала червоною. Тепер вона була абсолютно стерильна.

Усі затамували подих, бо розуміли, що зараз вирішується найважливіше питання: прокинуться жовто-оранжеві киснетворці чи ні? Що, коли штучно виведений штам бактерій закапризує і в умовах іншої Сонячної системи не захоче прокидатися?

Ігор Борисович намацав на денці ампули невеликий виступ і натиснув на нього. «Шийка» відпала. Тепер він уже не дотримувався ніяких пересторог. Від кого і чого було захищати Бекутових годованців Сонця? Адже їхнім єдиним захисником і єдиними харчами мало віднині стати лише Сонце. Професор якимось занадто спокійним і надто буденним рухам опустив платинову петлю в ампулу, обернув її там і витіг на сонце. Нічого істотного не сталося, бо нічого такого і не могло статися. Але Сергієві й Сашкові (та, мабуть, не тільки їм) чомусь здалося, ніби Ігор Борисович діставав не крапельку мікроорганізмів, які проспали кілька десятків століть, а випустив із ампули казкового джінна.

І ось Ігор Борисович вже порався біля мікроскопа, що його добровільні помічники примостили тут на розкладному портативному столикові. (Мікроскоп мав пристосування, щоб у нього можна було дивитися, не скидаючи шолома). Платинова петля лягла на предметний столик. Ігор Борисович пошукав очима Сашка, а знайшовши, взяв за плече і підвів до мікроскопа.

– Дивись! Використовуй своє право першовідкривача, ти ж знайшов їх! Обережно, не поспішай так, порегулюй трохи оцим мікрогвинтом, піджени до свого ока. Спокійно, спокійно, і все побачиш.

А побачив Сашко під мікроскопом щось дуже схоже чи то на половинку кетової ікринки, чи на краплю абрикосового варення. Крапля трималася на товстелезному обручі, і, тільки відійшовши від мікроскопа, Сашко здогадався, що цей «обруч» був платиновою петлею. А оранжева крапля – колонією бактерій Бекута.

Але вони чомусь не подавали ніяких ознак життя.

Сашко розчаровано зітхнув і відійшов від мікроскопа, поступаючись місцем для інших цікавих. Після Сашка у мікроскоп зразу ж заглянув Ігор Борисович. Саме заглянув, а не став ретельно розглядати, як можна було сподіватися. Крізь прозорий шолом Сашко дуже добре бачив обличчя мікробіолога, але його вираз не міг нічого йому сказати.

Коли б Сергієві чи Сашкові ще на Землі хтось сказав, що, ступивши на Місяць, вони не помічатимуть Місяця, хлопці, звичайно, не повірили б. Що ж на Місяці могло бути цікавішого від самого Місяця? У всякому разі – в перші хвилини?

А тут виявилось, що можна забути про все, і навіть про Місяць. Це вже закони науки і закони людського мислення: вхопивши за роги одну таємницю, відразу ж шукати іншу, зробивши одне відкриття, прагнути зробити інше.

Сашко й Сергій думали зараз не про те, що вони на Місяці, а про те, оживуть чи не оживуть жовто-оранжеві киснетворці.

Ігор Борисович ще раз заглянув у мікроскоп, випростався і пошукав очима Сашка. Той запитливо дивився на професора. Професор кивнув, запрошуючи Сашка знову подивитися в мікроскоп. Сашко припав до окуляра і…

– Живі, живі, живі! – почулося у всіх шоломах.

– Живі, живі, живі! – почув Орлик, сидячи в рубці.

– Живі, живі, живі! – почув Валерій Холод, бо всі радіоприлади корабля були настроєні на робочий канал РУ тих, що були на поверхні Місяця.

Що ж побачив Сашко у мікроскоп, що примусило його так несамовито кричати? Ігор Борисович міг би про все, що сталося, розповісти й сам, але він залишив це право за Сашкам. Коли в океані капітан веде судно точно за курсом, не він, а вахтовий матрос гукне перший: «Земля!»

Згадаємо, що хоч Валерій Холод і потрапив на Місяць, як того бажав, але Сергій і Сашко мусили поки що виконувати обов'язки спеціальних кореспондентів «Наддніпрянської вечірньої зорі». Вони все-таки бачили більше, ніж він, і були безпосередніми учасниками й свідками тих подій, яких йому не поталанило побачити.

Сашко написав репортаж і передав Валерієві Федоровичу, а вже як той примудрився передати його на Землю, міг би розповісти хіба що Чайчян. Хоч як би там було, «Наддніпрянська вечірня зоря» знову вийшла того вечора з «фітилем» на заздрість іншим газетам. Правда, Сашків репортаж, перш ніж лягти на радіохвилі, був добряче відредагований Валерієм Холодом, був навіть трохи скорочений (витрачати радіохвилі, вірніше, електроенергію на Сашкові стилістичні і граматичні незугарності було б недоцільно). Але для історії цікаві завжди тільки оригінальні документи, тому тут наводиться запис Сашкового спостереження повністю. Ось його текст:

«Коли я заглянув у мікроскоп, то побачив, що крапля апельсинового варення (це я так назвав бактерії Бекута) нібито розпливлася і стала більшою. І вона стала не тільки більшою, але й блідішою. Вона начебто розтяглася. Вона тягнулася до обруча. Обручем я назвав платинову петлю. І вже у мене на очах крапелька почала витягуватись, і ще тоншою робитися, і вже з крапельки перетворилася на плівочку. Плівочка простяглася від одного кінця петлі до іншого по колу і обснувала всю петлю. І вже потім навіть і не в мікроскоп було її видно, хоч петля і не зовсім велика—вона трохи більша, ніж вушко циганської голки. Потім, коли ми вже всі роздивилися під мікроскопом плівочку на петлі, то Ігор Борисович дістав петлю з-під мікроскопа і розпік з допомогою електробатареї таку спеціальну голочку, і штрикнув цією розпеченою голочкою усередину петлі, щоб пробити в плівочці дірочку. І дірочку він пробив, це ми всі бачили, але ми всі бачили, що плівочка тут-таки й затягнулася, і хоч ми потім знову роздивлялися петлю під мікроскопом, одначе ніякої дірочки не побачили. І тоді ми всі зрозуміли, що так воно й повинно було бути, бо коли оця плівка обтягне Місяць кругом, то вона може чимось пошкоджуватись. Вона може пошкоджуватись і дуже великими метеорами, і ракетами, бо коли на Місяці буде атмосфера, то сюди буде прилітати дуже багато ракет. А це зовсім не страшно, бо дірки, які пробиватиме велике небесне каміння, вантажні ракети, навіть ракетоплани, будуть швидко заростати.

Ігор Борисович сказав: «Ну, тепер можна сідати на всюдихід і їхати по екватору Місяця. Чотири ампули ми вистрельнемо у космос із всюдихода з допомогою ракет, а дві можна буде вистрельнути з самого космоплана над полюсами тоді, як ми будемо повертатись на Землю».

І тоді ми всі тричі крикнули: «Ура! Ура! Ура!» – і кинулися обнімати Ігоря Борисовича. А Віталій Андрійович Орлик дав команду, повернутися на борт «Миколи Кибальчича». От і все».

Але це ще було не все. Це був тільки початок.

4

Яким задоволеним і щасливим був Вася Чиж на Землі, коли вперше (ще на земному полігоні) сів у водійське крісло місячного всюдихода! Йому здавалось, що це неперевершений витвір технічної думки і що на такому всюдиході практично можна буде пройти скрізь. Але вже тут, на Місяці, Вася відчував не те щоб тривогу, а якийсь неспокій. Ану, як десь «підкачає» машина? Ану, як десь не впорається він сам, водій?

Вася ходив довкола всюдихода, оглядав і традиційними сильними, як йому здавалось, ударами ніг пробував міцність гусениць. А коло Васі крутилися Сашко й Сергій і мало не танцювали від нетерплячки, коли ж Вася запросить їх сідати в кабіну?

Сьогодні обидва практиканти вранці (ранок був, звичайно, земний, а не місячний, бо доба тут триває 29 земних діб 12 земних годин 44 земні хвилини і 28 земних секунд, а отже ранок на Місяці триває кілька земних діб) прийшли до командира і нагадали про його обіцянку. Адже Віталій Андрійович обіцяв дозволити покататися на всюдиході.

«Покататись на всюдиході» – звичайно, не ті слова, і вони б тільки образили практикантів, бо хіба Сашко й Сергій діти, щоб там на чомусь кататися? В бортовому журналі було записано, що «практикантам Блажкові й Орендареві належить взяти участь в обкатці всюдихода». Це вже було схоже навіть на наказ, і тому хлопців обурювало, що Вася Чиж чомусь не поспішав запрошувати їх до кабіни.

– Слухайте ви, практиканти, – сказав він, коли Сергій і Сашко досить-таки йому набридли, – якщо вже Орлик прикомандирував до мене вас як практикантів, то ви мусите проходити практику за всіма правилами згідно програми.

Коли і яку програму було складено, на Землі чи на Місяці, хлопці не знали, але примовкли. А Вася вів далі:

– Отже пропоную ознайомитись із зовнішньою будовою всюдихода…

– А що з нею знайомитись? – буркнув Сергій. – Ми вже сто разів знайомились.

Сергій мав рацію. Місячний всюдихід зовні мало що відрізнявся від звичайного, земного всюдихода. Правда, він був трохи схожий на танк – між низькими і широкими гусеницями височіла башта, з якої, наче гармата, стирчав телескоп. Крім телескопа, з башти вистромлялись інші всякі прилади: висока радіо і, трохи нижча, телеантена. Незвичний був хіба що колір всюдихода. Власне, коли розібратися по-справжньому, він взагалі не мав кольору, а був дзеркальний. Не треба забувати, що Сонце нагріває поверхню Місяця до плюс 120° по Цельсію. А без цього такої температури через дуже короткий проміжок часу мав набути і всюдихід.

Його конструктори, звичайно, могли б домогтися, щоб температура в кабіні всюдихода була значно нижчою і екіпаж його міг працювати навіть без скафандрів. Можна було встановити на всюдиході холодильні установки, які заодно кондиціювали б і озонували повітря, можна було подумати й про теплоізоляцію, можна було б… Зрештою, можна було б знайти чимало хороших конструктивних рішень, але всі вони вимагали додаткових витрат енергії.

Деякі автори проекту стояли на тому, щоб всюдихід, навпаки, захоплював якнайбільше сонячних променів. Теплова енергія Сонця, за їхнім задумом, повинна була осідати в енергетичній «кишені» всюдихода. Тобто всюдихід мав охолоджувати себе всередині тим теплом, яке він одержував би ззовні. Іншими словами, енергію сонячних батарей можна було б використовувати для створення в кабіні нормальної температури та кондиціювання повітря. Але цей проект було відхилено, бо всюдихід мав прокладати свою трасу і в тій півкулі Місяця, яка не була освітлена Сонцем. Тобто він мав рухатись не тільки вдень, але й уночі. Крім того, в «ніч» він потрапляв би кожної хвилини, коли б заходив у тінь. Бо в тіні на Місяці температура падає до 160°, тільки вже нижче нуля. Електролічильні машини зважили всі «за» і «проти», і найбільше «за» одержав дзеркальний варіант.

Крім дзеркальної поверхні, місячний всюдихід мав ще одну деталь, яку помітив Сергій, але на яку Сашко спочатку не звернув уваги.

В передній частині всюдихода між гусеницями було видно дві западини. Вони були схожі на люки, але дуже вузькі. Навряд чи крізь такий отвір могла б пролізти людина, не кажучи вже про всякі вантажі та прилади. Сергій, як обізнаний з технікою хлопець, розумів, що тут криється якась загадка, конструкторська несподіванка. У нього свербів язик розпитати про все у Васі, але він не наважувався. Сергій Орендар був негордий хлопець і допитливий, але разом з тим він завжди боявся втратити свій технічний авторитет у Сашкових очах. Ану, як раптом ви явиться, що Сашко вже знає, для чого всюдиходові ці западини? Що ході? І на Сергієве запитання дасть відповідь не Вася (поки ще там Вася збереться!), а сам Сашко? Та ще й у зневажливій формі, та ще й таким тоном: «Невже ти досі цього не збагнув?»

Але сталося так, що Сашко виручив Сергія. Він, нарешті, помітив западини-люки і запитав у Басі:

– А це для чого?

У таких випадках Сашко ніколи не був дипломатом – коли не знав чого, не соромився питати.

– Звідси у всюдихода ноги ростуть, – загадково відповів Вася.

– Ноги?

– А що ж то був би за всюдихід без ніг? На Землі ще туди-сюди, а тут що робити, коли тріщини?

– Об'їхати, – порадив Сергій.

– Еге, об'їдеш. А коли вони тягнуться на сотні кілометрів? Тоді як? Залишається одне – перестрибнути. Ну, мабуть, годі теревені розводити, сідайте в кабіну, поїдемо обкатаємо. Там, в дорозі, все зрозумієте.

… Коли вони сіли в кабіну і Вася ретельно перевірив герметизацію, можна було зняти скафандри і почувати себе як у міському автобусі. Всюдихід м'яко хитнувся і рушив з місця. Тут і почалось те, що називається: хоч розполовинься.

По тому, як швидко зменшувався космоліт, хлопці зрозуміли, що всюдихід рухається дуже хутко, але разом з тим не було майже ніякого відчуття руху, хіба що трохи, погойдувало. Хотілося дивитися в ілюмінатори, бачити, як почне змінюватися краєвид навколо, і разом з тим хотілося якнайкраще роздивитися кабіну.

Сергій перший почав розглядати обладнання всюдихода. Він спостерігав, як Вася то вмикав, то вимикав якісь кнопки і рубильники. Важелів чи керма у всюдихода не було, і Вася був схожий не на водія, а швидше на якогось диспетчера. Сергій придивився до приладів і зрозумів, що в основному вони такі ж самісінькі, як і в кожній машині. Ця блакитненька стрілочка, очевидно, показує, скільки витрачено пального, ця рожева – чи є масло у всіх механізмах, це спідометр, це… А от «це» було не схоже на ті прилади, які досі доводилось бачити Сергієві. Прилад нагадував мисочку-піалу, з якої у Середній Азії люблять пити чай. А в цій піалі хлюпало чорне зоряне небо… В центрі неба найяскравіше горіла біла кругленька зірочка. Сергій почав стежити за зірочкою. Він уже збагнув, що вона найголовніша в цьому приладі. Спочатку зірочка була нерухома, але ось Вася клацнув якоюсь кнопкою, всюдихід гойднувся – і зірочка ледь помітно відійшла від центра. Що воно таке? Якийсь удосконалений ватерпас, з допомогою якого Вася вивіряє, чи всюдихід тримається строго горизонтально? Хіба запитати? А може, почекати, коли запитає Сашко? Ні, на Сашка мала надія… Сашко так прилип до ілюмінатора, що його звідтіля не відірвеш. Тоді Сергій почав «маневрувати» (у нього в голові вже майнув здогад, але він не хотів осоромитись):

– А як ви визначаєте маршрут?

– Сьогодні певного маршруту у нас нема. Куди захочемо, туди й поїдемо, – не зрозумів його маневру Вася.

– А як заблудимось?

– Чого б ми мали блукати? Все буде в ажурі.

Вася помовчав, а тоді додав:

– Ти, може, боїшся? То так і скажи, я тебе в один момент одвезу на корабель, а обкатку ми з Сашком закінчимо.

З досади і образи у Сергія аж сльози на очах виступили і у вухах задзвеніло. Він пошкодував, що зняв шолома, може, крізь шолом не так було б видно яскраву фарбу сорому, що залила його щоки. Ковтнувши слину, він, як тільки зміг, спокійно сказав і навіть плечима знизав при цьому:

– Ні-і, я не до того. Мені просто стало цікаво, чи є тут на всюдиході компас.

– А для чого він тут? – байдуже кинув Вася.

Тепер Сергій уже був обережний і тому так само байдуже сказав:

– Ну-у, мало для чого… Ну, курс, ну, маршрут…

– Ач, рознукався! Нукаєш та нукаєш. Гобі на волах їздити, а не на місячному всюдиході. Ти не подумав, що на Місяці компас потрібен, як у Сахарі калоші? Як же він напрямок буде показувати, коли Місяць не має магнітного поля?

Тут Сергій прикусив язика і почервонів знову. Справді, як це він забув, що магнітного поля бракує Місяцеві? Чого нема, того нема.

– А коли ми на Місяці зробимо атмосферу, Місяць матиме магнітне поле? – зважився знову запитати, хоч і відчував, що не зовсім до ладу.

– Слово честі, не знаю. Хіба я академік? Я водій всюдихода…

Трохи помовчав і додав:

– І справді цікаво. Може, ми заодно цьому бідному Місяцеві і магнітне поле подаруємо? Воно, що не говори, а жити без магнітного поля якось незатишно… Тоді й оця мудра штука не знадобиться.

І Вася вказав на «піалу», в якій плавала на чорному тлі поміж дрібніших своїх сестер біленька зірочка.

– Бачиш, у цій мисочці зібрано все зоряне небо. Вона наче карта… Ну, не все, звичайно, а найголовніші сузір'я. Ті, котрі й на Землі ми з тобою не раз бачили, і коли тут, на Місяці, глянути на небо, вони такі ж самісінькі залишаються. А це ти вже, певно, здогадався, що таке…

– Полярна зірка! – вихопився Сергій, не боячись помилитися.

– Правильно! І вона тут у мене прилаштована замість магнітної стрілки, завдяки їй я завжди знатиму, де в мене північ, де південь, де захід, а де схід. Усе просто і дотепно. Тут, братику, курс можна прокладати з точністю не те що до одного градуса, а до секунди навіть. Ось, дивись!

Вася натиснув кнопку, і на чорну «піалу» почала наповзати якась прозора молочно-біла плівочка. Придивившись уважніше, Сергій помітив, що плівочка ця дуже нагадує картушку компаса – вся посічена поділками, а крізь неї просвічує цяточка Полярної зірки. Все тепер було на місці – Полярна зірка чудово справлялася з обов'язками магнітної стрілки.

– А як же ж… – ще хотів було щось за. питати Сергій, коли Сашко раптом вигукнув:

– Гори! Дивіться, місячні гори! Справді, Вася й Сергій так захопилися технічними розмовами, що й не помітили, як раптово і різко змінився краєвид. Космічний корабель зник за горизонтом. І майже тієї ж миті попереду, з-за лінії горизонту, почали виринати якісь химерні споруди, зубці, брили, набираючи вигадливих форм. Сашко помітив їх перший, але не відразу збагнув, що то таке, і тільки коли ще трохи наблизились, вигукнув:

– Гори! Дивіться, місячні гори!

Так, це були місячні гори, і як вони несхожі на земні!

Що ближче підходив до них всюдихід, то більше переконувалися в цьому його пасажири. Спершу їх вразило те, що деякі стрімчаки мають такий неприродно чорний колір. «Кам'яне вугілля, антрацит!» – мало не вигукнув Сергій, але вчасно прикусив язика, бо збагнув – звідки на Місяці може взятися кам'яне вугілля? Адже там ніколи не було лісів! Неприродно чорний колір – то тіні! На Місяці нема атмосфери, і світло Сонця зовсім не розсіюється. Тут ніколи не буває сутінків, не буває ні світанку, ні заходу. Ніч від дня тут відмежована різко, наче ножем відтята. І в морях сліпучо-білого світла плавають оксамитно-чорні острівці тіней.

Всюдихід не збавляв швидкості, і перед мандрівниками почали розгортатися казкові краєвиди. Де б вони не були на Землі: в Карпатах, у Альпах, на Кавказі, на Тянь-Шані, – їм ніколи не довелося б побачити щось подібне. Поламані стрімкі скелі, навислі брили були гострі й гранчасті, ніби їх півгодини тому потрощив молот велетня. Каміння й скелі стояли в найнеприродніших «позах», підставляючи сонцеві свої гострі ребра. Тут ніколи не було вітру, щоб повалити їх, тут ніколи не було води – дощу чи снігу, щоб відшліфувати їх. Тут ніколи не було хмар, щоб заховати їхні вершини, і вершини були такими ж відкритими, як і підніжжя.

Висота місячних гір здавалася неймовірною. Вони й справді були високі, ці гори, бо ніколи не вивітрювалися, і деякі їхні вершини сягали за 7 000 метрів, але здавалися ще вищими, бо товща повітря не заважала роздивитися їх. Взагалі, все на Місяці нагадувало надміру контрастні знімки фотоаматора-початківця: різке біле, різке чорне і ніяких напівтонів. Звичайно, білою як сніг поверхня Місяця не була. Вона мала попелясто-бурий колір, але лавина сонячних променів і контрастність чорних тіней вибілювали її до болю в очах.

Заїхавши в ущелину, Вася почав маневрувати: то справа, то зліва, то попереду виростали ребристі скелі, над ущелинами нависали гігантські брили, які, здавалося, могли поховати під собою всюдихід – варто було їх ледь штовхнути. Але вони не падали. Та й важили ці брили при своєму величезному об'ємі не так багато. І справа була не тільки в тому, що на Місяці кожен камінь мав важити вшестеро менше, ніж на Землі. Велетенські місячні брили і на Землі важили б порівняно мало. Адже вони складалися з дуже пористих порід.

Колись на Землі вчені гаряче сперечалися про геологічну природу Місяця. Було чимало всяких припущень, теорій, гіпотез, часом найфантастичніших. Чого варта, наприклад, теорія одного давнього вченого, що Місяць – це велетенська брила льоду! Але з часом (а найголовніше, з розвитком астрономії та з ростом потужності телескопів) залишилося лише дві великі групи вчених, які продовжували непримиренну війну між собою. Кожна група відстоювала свою точку зору.

Одні вважали, що скельна порода Місяця вкрита тоненьким шаром пилу.

Інші доводили, що пилу на Місяці дуже багато і що місячні моря наповнені ним ущерть. Англійський вчений і письменник-фантаст Артур Кларк навіть написав захоплюючий фантастичний роман, який називається «Місячний пил».

Звідки взявся пил на Місяці? Може, тут осідає космічний пил? Ні, доводили вчені, просто на Місяць раз у раз падають велетенські метеорити, розбиваються самі і розбивають місячну породу в пил. А пил цей поволеньки-поволеньки стікає з гори донизу і за мільйони років заповнив місячні моря та океани. Все дуже гарно вмотивовано, чи не так?

Але й перша група вчених не здавалася, і суперечка не вгавала.

Так було аж до 1963 року.

1963 року в Криму, біля міста Феодосії, радянські астрономи вивчали щільність Місяця з допомогою спостережень за інтенсивністю радіовипромінювання. Виявилось, що речовина Місяця на 20–25 метрів у глибину однорідна. На тридцятиметровій глибині температура Місяця вища на 25° від температури поверхні. (Це, мабуть, за рахунок вулканічної діяльності, – висунули припущення радіоастрономи.) На глибину від поверхні до 20 метрів щільність Місяця дорівнює половині щільності води. Отже, було доведено, що це не пил, а дуже легкі породи, щось на зразок пемзи.