Текст книги "Годованці Сонця"

Автор книги: Николай Билкун

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 10 страниц)

Нечуваного розквіту набули тоді наука, техніка, мистецтво, культура. Як ніколи, стало видно, на що здатна людина з розкутою думкою.

Не можна примусити людину мислити так, як того хоче хтось інший. Не можна її думку увібгати в рямці, межі яких визначив хтось сторонній. А було колись таке на Зелі! Люди, які ніякого стосунку до науки не мали, могли визначати ступінь геніальності вчених або поділяти науку на правильну й неправильну. Було та минулося…

Я розповідаю вам дещо з історії моєї планети, хоч жодної з цих подій я не був свідком. Вони відбувалися дуже давно. Але, не знаючи нічого про ці події, ви, може статися, не зрозумієте мети нашої експедиції у вашу Сонячну систему…

Відтоді як стало відомо, що Бекутова плівка з жовто-оранжевих бактерій врятує атмосферу, а з нею і життя, могло б здатися, що в інтенсивному штурмі космосу відпаде потреба. Справді, навіщо ризикувати, коли головну проблему розв'язано? Але ж без цього не було б відкриттів! А відкриття живлять науку, і саме завдяки їм вона існує. Бувають відкриття, які знаходять своє втілення і застосування одразу ж, і бувають відкриття, непотрібні людям сторіччями. Але в науці нема непотрібного. Настає час – і той «непотріб» знадобляється. Так було й цього разу.

«Тверезі» й занадто «реальні» голоси кричали: «Для чого ці польоти? Для чого нам жертви? Яка практична користь від експедицій? Адже й дитині зрозуміло, що охопити весь космос, одомашнити його – неможливо. Вистачає діла й на планеті. Чи не задорого коштує нам чиста наука, наука для науки?»

Бідолахи, вони ніяк не могли зрозуміти, що не буває чистої науки, як не буває науки для науки, а є лише наука для людини. Правду кажучи, штурмани далеких космічних плавань не дуже зважали на ці голоси, вони вперто прокладали нові й нові траси, і на зоряних картах залишалось дедалі менше й менше білих плям.

А час минав, і настала пора, коли знову почалися розмови про колонізацію інших, безлюдних планет.

Те, що на Зелі не було війн, епідемій, стихійного лиха, високий рівень культури й техніки, гігантський поступ медицини й біології, загальний добробут людей – усе це сприяло довголіттю.

Тепер вік зелян майже подвоївся, і проблема перенаселення планети стала найважливішою з усіх проблем. Хоча наша цивілізація вже й досягла такої фази, що годі було розібратися, де починалося сільське господарство і де кінчалась промисловість, чи навпаки, проблема ця не ставала від того менш важливою. Зеляни вже вміли робити хліб, фігурально кажучи, з каменю, а м'ясо з диму, високий розвиток хімії довів, що прохарчувати можна величезну кількість людей. Але людям не буде місця для життя, не буде місця в технічному і фізичному розумінні цього слова.

Я вже казав, що планета наша, моя рідна далека Зела, за об'ємом була менша за вашу Землю. Правда, ми відвоювали чимало площі у моря… Нам ставало тісно. Міг настати час, коли на Зелі ніяк було б розминутися. Треба було розселятися. Але куди? Ми тепер могли вибирати планету, з будь-якою атмосферою і переробити її на кисневу; ми навіть могли створити атмосферу на безатмосферній планеті. Але для нашого людства не могла підійти будь-яка планета. Нам весь час траплялися планети з масою, набагато більшою, ніж у Зели, і наші космонавти за таких умов майже зовсім не могли працювати, а зореплани з великими труднощами покидали їх. Часом у безмежних просторах галактики наші розвідники знаходили щось схоже на Зелу. Але при ретельнішому дослідженні виявлялось, що в таких космічних тіл надзвичайно велика маса. Вага кожного з нас на такій планеті подесятерилася б. Випадали нам планети й ідеальні за своєю масою, але надто віддалені від Сонця. Навіть при досягненнях нашої науки й техніки обжити таку планету годі було й сподіватися. Або навпаки – планета дуже близько оберталася навколо Сонця, і, звичайно, в такому пеклі навряд чи могло існувати що-небудь живе.

Одного разу нам, здається, таки усміхнулася доля. На Зелу повернулась експедиція на чолі з досвідченим капітаном Мірчем Буцомом. Десь у районі сузір'я Трьох Вдів [2]

[Закрыть]Мірч Буцом з своєю експедицією розшукав планету, яка відповідала всім нашим вимогам. Температура, маса – все як належить і… майже цілковита відсутність атмосфери. Це нас найменше турбувало. Кисневу атмосферу згодом створять жовто-оранжеві бактерії Бекута. В район цієї планети вилетіли автоматичні ракети із запасом жовто-оранжевих бактерій, їм належало заселити космос навколо планети.

Бактерійна плівка Бекута огорнула планету на заданій висоті. А коли вона, за розрахунками наших вчених, зміцніла й почала продукувати кисень, туди вилетів наш зореплан-розвідник. І ось тут сталося таке, чого ніхто не сподівався…

Не зробивши попередніх досліджень, капітан зораплана повів корабель на посадку. Проткнулася і тут-таки зступилася бактерійна плівка, корабель був на грунті, космонавти приготувалися до виходу… А виявилось, що атмосфера над новою планетою була не з кисню, а з фтору…

Здавалася, жовто-оранжеві бактерії збожеволіли: вони з завидною ретельністю продукували фтор.

Безперечно, керівники експедицій мусять передбачити все; і, коли б це була звичайна розвідувальна експедиція, фтор не злякав би нікого. Але тут космонавти летіли майже як до себе додому. Єдина неприємність, що могла чатувати на них, це якби плівка чомусь не утворилася і планета, як і раніше, лишалася б позбавленою атмосфери. Скафандри на цей випадок були бездоганні, але ж вони не могли протистояти фторові! Фтор почав роз'їдати їх. Залишатись на планеті не можна було. Але як розвідники могли покинути її, не з'ясувавши, що ж сталося з жовто-оранжевими бактеріями, чому вони стали фторотворцями!

А фтор поволеньки-поволеньки почав уже гризти зореплан, який був звичайним, серійним зорепланом, не здатним чинити опір фторові. Гарячково дошукувалися причини, як могло таке статися.

Погодилися на одному: під впливом якихось космічних сил (невідоме випромінювання, невивчені силові поля тощо) відбулась мутація в середовищі жовто-оранжевих, і вони дали новий штам бактерій, що так відрізнявся від попередніх. Чому вони почали продукувати фтор, а не якийсь інший газ? Тому що, по суті, у фтору і кисню дуже багато схожого, хоча вони нічого спільного між собою й не мають. Якщо так можна висловитись, у них дуже схожі хімічні біографії…

І навіть коли вже я покидав Зелу, там все ще точилася суперечка про характер цього явища. Вчених цікавив сам факт. Треба було все знати і все передбачити надалі. Ану, коли б таке нещастя сталося на Зелі?!

Так от настав і мій час летіти. Чекати ми не могли. Нам залишалося одне: шукати, шукати, шукати!

Наближався день, коли я і мої товариші мали вирушати в далеку дорогу. Ми вже віддали данину всім традиціям, більшість з яких були вже для нас незрозумілими, але це були традиції наших дідів і прадідів, і ми свято дотримувались їх. Незрозуміло було, наприклад, чому перед відльотом треба постояти на порозі, сливою до виходу, склавши на грудях руки і схиливши голову.

Але так робили всі, хто покидав Зелу, і так робили ми.

Тоді, коли я готувався в цю далеку і нескнченну для мене путь, я зовсім не замислювався над тим, що, може, ніколи більше не побачу Зели. Далекі подорожі у космос були в нас такою ж буденною справою, як мандри ваших предків уздовж оцієї великої річки.

Тому черговий політ зореплана ВР13–03-ГТ, на якому був і я, не викликав ні в кого особливого інтересу, крім хіба що в наших родичів.

Були традиційні проводи, були теплі слова прощання, але рейс наш розглядали як звичайне наукове відрядження.

Словом, ми покинули Зелу і полетіли відкривати нові землі для нашого народу.

Наш зореплан був на той час останнім словом техніки. Він покидав Зелу, не маючи на своєму борту жодної краплі чи жодної крихти пального. Давно минули ті часи, коли наші міжзоряні кораблі були більше схожі на склади пального, ніж на космічні наукові лабораторії. Навіть пальне з дуже високим каледом [3]

[Закрыть]не дозволяло тоді робити бездоганні космічні кораблі: чотири п'ятих, а часом дев'ять десятих їхньої маси припадало на пальне. Будь-яка несподіванка, найдрібніше відхилення від курсу ставило під загрозу всю експедицію. Зореплан був рабом свого пального. А що таке пальне? Це консервована енергія, навіть екстракт енергії. Що густіший екстракт, то більше енергії можна з нього одержати.

Я вже говорив на початку своєї розповіді, що енергія є всюди, де є матерія. В космосі таких місць, де не було б матерії, нема взагалі. Довгий час наші вчені були переконані, що космічна порожнеча – вакуум – саме і є цим місцем. Але ж так званого вакууму у природі значно більше, ніж матеріальних середовищ, де, згідно цієї логіки, мусить концентруватися енергія. Виходило, що й енергії у Всесвіті дуже мало. На моря вакууму припадають піщинки матерії.

Проте наші вчені згодам зовсім відмовились від самого терміну «вакуум». За їх новими теоріями, вакууму взагалі не існувало. Власне, вакуум також був матерією (а отже, і енергією), тільки діаметрально протилежною нашій матерії і нашій енергії. А заглибившись у це питання, наші вчені дійшли думки, що вакуумна матерія і енергія не такі вже протилежні нашим. У вакуумі чудесно вживалися потоки нашої енергії: рухалися в різних напрямках елементарні частинки, пронизували його різноманітні промені. Ми домоглися, що вакуум, ця чорна, холодна, могильна порожнеча, став нашим союзником. Його енергія стала нашою енергією.

Наш зореліт був схожий на дві тарілки, стулені денцями одна до одної. Всередині цих тарілок розміщувались лабораторії, наші каюти тощо. А зовнішні площини були космічними вітрилами.

Напівсферичні диски були вкриті надзвичайно тонким шаром чорникію – елемента, добутого штучним способом. Коли пощастило зібрати і зважити одну мільйонну грама його, радість вчених не знала меж. Тоді, коли я покидав Зелу, там уже цього штучного елемента було близько шести грамів. Але його було досить, щоб «вкрити» диски не одного зореплана.

Корабель з чорникієвими вітрилами починав свій рух від найменшої, здавалося б, дрібниці. Дисків (я назвав їх тарілками) було два, і другий був необхідний для врівноваження сили першого. Досить було повернути диски так, щоб «облиті» чорникієм боки стали паралельно один до одного, і вони врівноважували дію один одного, корабель мчав за інерцією, а енергія нагромаджувалася в акумуляторах. Нагромадженої енергії у нас було завжди доволі. Ця дармова енергія годувала наші прилади, обігрівала і освітлювала корабель, заряджала автомати, роботів, продукатори тощо.

Так, нам не треба було брати з собою пального, але ми взагалі не брали ніяких припасів – ні харчів, ні води, ні кисню. Кожному з нас досить було запрограмувати продукатор, як він за лічені хвилини видавав нам усе, чого б ми тільки забажали.

Скільки атомів, молекул, майже мікроскопічних часток бродить у Всесвіті! Тільки встигай підбирати їх! То дарма, що сім з десяти атомів, спійманих у космосі, – атоми водню, два з десяти – атоми гелію, і тільки один атом з сотні може бути атомом кисню, заліза чи вуглецю. Недосвідченому космонавтові може здатися, що Всесвіт складається лише з водню, але коли ж брати атоми «густо», то їх вистачить для продукції будь-якої речовини.

Відкидаючи умовності, можна сказати, що ми теж їли і пили Всесвіт і Всесвітом дихали. На жаль, я загубив свого продукатора, але коли б ви його знайшли поряд зі мною (власне, поряд з тим, що від мене залишиться), це, мабуть, був би неоціненний дарунок вашій науці і техніці. Цей прилад був зроблений просто і геніально. Я завжди любив повторювати і кажу це, може, востаннє, бо жити мені зосталося лічені дні, коли не години, що все геніальне – просте, і чим геніальніше, тим простіше. Одна із зовнішніх стінок звичайного продукатора складалася із стимонію – теж штучного елемента, але з дещо іншими хімічними і фізичними властивостями, ніж чорникій, хоча загалом схожого де в чому на нього. Коли чорникій «розглядав» матерію як енергію, то для стимонію навіть енергія існувала як матерія. Стимонієва стінка була як сито, через яке продукатор проціджував космос. Причому проціджував пильно, відбираючи те, на що він в даному випадку був запрограмований.

Навіть з уламків ядер, з елементарних частинок продукатор умів складати потрібні атоми й молекули. А вже маючи відповідний набір атомів та молекул, зовсім просто було створювати потрібну речовину в необмеженій кількості. За мільйонні, а може, мільярдні частки секунди з розсіяного космічного брухту продукатори утворювали нам кисень і воду, харчі й одяг.

Я сказав – за мільйонні чи мільярдні частки секунди – просто за звичкою. Офіційна наука Зели вже давно вирішила проблему часу, і у фізичному розумінні цього слова ні часу, ні простору для нас не існувало. Колись давно вважалося в нас, що швидкість має межу – це швидкість світла. За цією межею, згідно теорій тих часів, швидкості у природі не існувало. Але це виявилось не так. Не визнавали й просту і зрозумілу теорію нескінченно великих і нескінченно малих величин. Адже найменшу частку ми завжди можемо розділити ще на дві, а кожну з тих ще на дві і так далі. Точнісінько так само можна збільшити надвелике тіло, а там збільшити збільшене… Чому ж не можна так зробити із швидкістю, щоб вона вдвічі чи втричі перевищувала швидкість світла? Матерія розпадеться, перестане існувати, «розмажеться» по всьому простору, якщо так можна висловитись? Але в певній точці Всесвіту, заздалегідь встановленій, швидкість почне згасати, і енергія змушена. буде знову ставати матерією, чи не так? Більше того, період, коли наш зореплан і ми самі «розмазувались» в просторі, був ані небезпечним, ані неприємним для нас, бо ми його взагалі не помічали. Якою б шаленою не була наша швидкість, виходило так, що всі наші атоми в кінці кожного імпульсу тонно за схемою займали свої місця. І ніколи не було випадку, щоб хтось із наших космонавтів позбувся голови (щоб голова чомусь «відстала» у космосі). Зважте і на те, що було враховано ще один фактор: на нашому зореплані за період польоту минало стільки ж часу, як і на Зелі. І, політавши у космосі рік, ми не ризикували, що застанемо на планеті лише своїх прапраправнуків.

Але не весь час ми рухались такими імпульсами. Стрибки в космосі були розраховані на певних відрізках маршруту – тоді, коли ми були впевнені, що на великій відстані попереду немає для нас нічого цікавого. Тоді наша швидкість дозволяла нам проходити крізь планети та зірки, що траплялися на нашому шляху. Найчастіше ми використовували протягом усього нашого шляху не більше одного-двох імпульсів. Між імпульсами наша швидкість не набагато перевищувала швидкість планет, з якою вони рухаються навколо зірок.

Цього разу вже після першого ж імпульсу ми опинилися в районі вашої Сонячної системи. Вона напрочуд раціонально збудована. Регулюючи космічні вітрила, змінюючи орбіти, ми облетіли одну планету за іншою. Перша, друга, третя, четверта і п'ята [4]

[Закрыть]планети, коли брати в напрямку до Сонця, відпали зразу ж. На таких планетах не варто було б і створювати атмосферу – зеляни однаково не змогли б на них жити. Шоста, сьома, восьма [5]

[Закрыть]планети нас зацікавили більше. Безперечно, вони заслуговували на ретельніше дослідження і глибше вивчення. Обчислювальні машини повідомили про те, що сьома планета має кисневу атмосферу, надто схожу на атмосферу Зели, і, можливо, заселена розумними істотами. Але це нас мало радувало. Сьома планета не зовсім підходила до наших вимог – маса її значно перевищувала масу нашої Зели. Отже, зеляни почували б себе на вашій Землі (бо сьома планета і була вашою Землею) не вельми затишно. Минуло б дуже і дуже багато часу, перш ніж зеляни змогли б пристосуватися до умов життя на Землі.

Окрім того, ваша Земля не задовольняла нас ще й з тих міркувань, що на ній могло бути розумне життя. За статутом, створеним Радою Керівництва Зели, ми не мали права заселяти планет, вже заселених розумними істотами, незалежно на якому ступені цивілізації ці істоти перебувають. Треба було спершу переконатися, що на планеті нема розумного життя, і тільки тоді пробувати її обживати.

Але ж сьома планета мала супутника! І це відкриття було сенсаційним. Супутник якоюсь мірою годився нам, хоч маса його і була порівняно невеликою. Вся наша увага і вся увага наших чудесних помічників-приладів була звернена зараз на нього. Про цей чудесний супутник ми дізнавалися дедалі більше й більше. Ми вже вважали його своїм, бо тепер, після ретельного дослідження, вже ніхто не вважав, що на супутнику сьомої планети є розумне життя, та й взагалі будь-яке. Ця невелика планета-супутник наочно демонструвала нам, що б досі сталося з нашою Зелою, коли б не геніальний винахід Бекута: вона не мала атмосфери.

Ми кілька разів облетіли навколо вашої Землі, милуючись її величним виглядом і, особливо, блакитним шлейфом її атмосфери, потім почали облітати навколо супутника. Ми готувалися стати вашими сусідами, ми вже мали сідати на цій симпатичній, хоч поки що мертвій планетці.

І хто знає, як би. це позначилось на вашій історії, любі мої брати по розуму, хто знає, якого б поступу набула ваша цивілізація, якби на своєму супутникові, на оцій невеликій планетці ви мали таких сусідів, як ми?

Це не значить, звичайно, що ми втручалися б у ваші справи і намагалися б якось штучно завадити логічному розвиткові подій. Але ми могли б навчити вас на світанку вашої цивілізації такого, що допомогло б вам стати розумнішими, кращими, чеснішими, що дозволило б не робити страшних і кривавих помилок…

Та тут сталося непередбачене. Ми були стурбовані, ні, спершу навіть не стурбовані, а просто здивовані, коли Головний мозок повідомив, що одно з чоірникієвих вітрил вийшло з ладу. Власне, чому він нас про це повідомляє? Яке нам до цього всього діло? Коли воно вийшло з ладу, то хай це непокоїть тих агрегатів і тих роботів, які відповідають за безперебійну й бездоганну роботу цих агрегатів!

Але згодом надійшло друге повідомлення, яке ми зустріли не так байдуже. Головний мозок повідомляв, що чорникій чомусь змінив свої фізичні властивості і зараз не вибирає енергії з космосу. Нас не стільки стурбувала суть повідомлення, скільки саме слово ч ом у с ь. Як то – ч о м у с ь? Невже Головний мозок ч о г о с ь не знає?

Коли б зупинився рух планет на їхніх орбітах, коли б раптом одна за одною почали згасати зірки, ми здивувалися б менше. Як могло статися, що Головний мозок каже: не «тому то й тому», а «чомусь»? Збагнути це було понад наші сили. Турем Зюрет, капітан нашого зореплана, наказав Головному мозкові шукати причини, знаходити їх, діяти, вживати заходів.

Тепер нам було вже не до роботи. Ми нетерпляче чекали, що ж скаже Головний мозок зореплана, хоча кожен в глибині душі сподівався на те, що зараз він доповість, що все гаразд, слухняні автомати виконують роботу по усуненню небезпеки, і, звичайно, успішно.

Однак ми почули від Головного мозку зовсім не те, на що сподівалися. Правда, він дав дуже вичерпну інформацію, але, як нам здалося, зробив це таким тоном (якщо в машини може бути тон!), ніби хотів, запитати нас, що ж робити далі. А зміст інформації був простий: чорникій по суті перестав бути чорникієм. Під впливом якихось космічних факторів він втратив свої властивості.

– Що треба для того, щоб ліквідувати цю аварію? – просто запитав Турем Зюрет. Він усе сподівався, що Головний мозок підкаже, як діяти далі.

Голос капітана був спокійний. Ми чекали. Головний мозок мовчав. Потім він відповів, як нам здалося, винувато: – Потрібен чорникій. Ми подивилися на капітана. Той мовчав. Та й що він міг сказати? Що зарадити на таку безглузду вимогу? Де взяти тут, у космосі, чорникію, коли навіть на Зелі у кращих лабораторіях цього диво-елемента було лише шість грамів?

Тепер ми зрозуміли, яка смертельна небезпека загрожує нам, і відчули себе самотніми. Самотніми і беззбройними. Єдиною зброєю у нас залишався наш розум. І ми приготувалися до боротьби.

Перш ніж вирішити, як діяти далі, капітан Турем Зюрет наказав Головному мозкові зробити деякі розрахунки: обчислити нам шлях, підрахувати, на скільки вистачить запасу енергії на борту зореплана.

Скажу одразу, що результати були невтішні. Наш зореплан рухався без керма і без вітрил довкола вашого Сонця, по еліпсу. Щоб подолати його тяжіння, було замало енергії. Тоді капітан прийняв ухвалу:

– Усі наявні запаси енергії ми перетворимо зараз в надпотужний пучок радіохвиль. Радіохвилі повинні долетіти до Зели і повідомити, що сталося. Передусім розповісти нашим вченим про незбагненне перетворення чорникію, хай знають про це. По-друге, ми мусили повідомити на Зелу координати цієї Сонячної системи і сповістити, що знайдено гарну планету. Потім будемо чекати допомоги. Власне, ми не можемо сидіти згорнувши руки, бо хто знає, чи ми справді дочекаємось її. А тим часом треба підлетіти до супутника сьомої планети і висипати над ним жовто-оранжевих киснетворців Бекута. Можливо, нас почують на Зелі, і ті, хто прилетить сюди після нас, застануть уже готову атмосферу. Це буде останній дарунок нашій батьківщині. За наших умов ми можемо послати лише одного члена екіпажу. Попереджаю, що шанси на повернення мінімальні. Хто?

– Я! – сказали всі в один голос.

– Піде Чимч, – вирішив капітан, і я тільки очима подякував йому за довіру.

У нас на борту було кілька космічних човників, як ми називали невеличкі ракети із мезонними двигунами. Ними користувались для польотів на близькі відстані – десь так до 40–50 мільйонів сюр. [6]

[Закрыть]Не більше. Кожна з ракеток була розрахована тільки на одного космонавта. Власне, разом зі мною на інших ракетках могли полетіти ще кілька моїх товаришів, але капітан вирішив інакше. Він мав на меті використати енергетичну сировину космічних човників тут, на космоплані, щоб забезпечити передачу інформації на Зелу.

Отже я мусив летіти один і почав лаштуватися в дорогу.

Тим часом машини обчислили мій шлях.

Завдання у мене було складне. Власне, його я міг виконати дуже легко, інша річ – повернутися на корабель. Орбіту спуску на супутник сьомої планети мені обчислять машини, а от щоб повернутись назад, я повинен був подбати сам. Це зробити було не так просто, бо хто міг гарантувати, що орбіта нашого зореплана не зміниться!

Смерті ніхто з нас не боявся, бо зеляни вміли, як я вже казав, просто й спокійно виходити з життя. Але страх розлуки з товаришами, з зорепланом, який являв собою частку нашої далекої Зели, – страшніший за десять смертей відразу. Я був вдячний Турему за те, що він не заспокоював мене і не вселяв у мене даремних надій.

Тим часом траєкторія мого польоту була готова, автомати мого човника запрограмовані. Залишалося взяти крібловий [7]

[Закрыть]контейнер з жовто-оранжевими киснетворцями.

В останню хвилину перед стартом Турем порадив мені взяти ще й кристалофон, який робот вміло вмонтував у контейнер. Я тоді не розумів Турема. Для чого мені кристалофон? Адже дані космічної розвідки точніше й повніше будуть записані автоматами й без цього, і якщо мені навіть доведеться вмерти на супутнику сьомої планети, то автомати вціліють, дочекаються нової експедиції зелян і розкажуть про все.

Та хоч я й не зразу оцінив поради Турема, проте якось інтуїтивно відчув, що, може, послугами кристалофон а доведеться скористатися не лише зелянам.

Настала хвилина прощання… Ми, зеляни, стримані й не даємо волі різним почуттям, але цю хвилину чомусь мені не хочеться згадувати, хоч послужливий мозок підсовує мені її знову й знову…

Я одягнув скафандр і в один з його ранців поклав крібловий контейнер, потім сів у ракету, й автомати загерметизували мене. Крізь прозорий шолом, крізь ілюмінатор я ще раз глянув на товаришів, і тієї ж миті потужна катапульта викинула мій човник у космос. Автоматично увімкнувся двигун.

На жаль, всі ми дуже звикли довіряти приладам, роботам і автоматам, і я не зра зу виявив, що мою траєкторію розраховано неточно. Похопився тоді, коли збагнув, що лечу до Землі. Мій космічний човник ставав її супутником.

Повільно минав час. Вже відчувалося могутнє тяжіння Землі. Прилади перед моїми очима замиготіли, даючи зрозуміти, що, коли ми увійдемо в щільні шари атмосфери, мій човник згорить.

Тепер вже годі було думати, щоб виправити становище. Яким бідним був мій човник, моя ракета в порівнянні з нашим зорепланом, скількох потрібних приладів мені бракувало!

А човник входив уже в щільні шари атмосфери, він почав нагріватися, били на сполох дзвінки, і тривожно блимали різноколірні лампочки. Прилади першої категорії попереджали мене… А я сидів, скований якоюсь дивною апатією…

Ось запрацювали прилади другої категорії. Вони перевірили герметичність мого скафандра і зробили спробу знизити температуру в кабіні. Спроба ця не дала ніяких наслідків. Автомати, щоб зменшити масу, викидали в космос цілі відсіки мого космічного човника. Тепер від нього залишився уламок носа, і в цьому уламку я. Разом зі мною лишилися найвірніші і найнеобхідніші прилади – прилади третьої категорії, що були на сторожі мого життя.

Крізь скафандр я відчув контейнер з кристалофоном і культурою жовто-оранжевих бактерій. Власне, вони вже були мені не потрібні. Для чого тут створювати кисневу атмосферу, коли вона існувала?..

Заревіла сирена, попереджаючи, що моєю особою зараз займуться прилади третьої категорії. Це були мої останні охоронці. Їх цікавив тільки я, моє життя, бо вони відповідали за мене, а не за корабель. Він міг згоріти, міг розсипатися на порох – це їх не обходило.

Я був катапультований удруге. Цього разу лише з кабіною космічного човника. Тепер я вже по-справжньому залишився сам на сам з космосом. А втім, це було не зовсім точно. Я зостався сам на сам з вашою блакитно-зеленою планетою. Космос залишився у мене за спиною. Прилади третьої категорії, силові автомати, створили навколо мене пухир антигравітаційного поля, і я поволі спускався на планету. Ось море, синє, аж чорне, пропливло у мене під ногами і подалось кудись на південь. Тепер у мене не було майже ніяких сумнівів у тому, що я дістанусь суші, а могло бути й інакше, бо водяні пустелі не виключали значно гіршого варіанту.

Проте всі небезпеки, неприємності і нещастя передбачити важко. Приземлюючись, я обмацав ранець скафандра й похолов: контейнер з кристалофоном і культурою жовто-оранжевих бактерій є, а продукаторів нема. Я забув про них, а мої рятівники, прилади третьої категорії, чомусь теж не подбали про те, щоб вони були зі мною. А без них мені не посміхалося довге життя. Аналіз планетної атмосфери, проведений нашими приладами, міг бути не тільки неточним, а й взагалі неправильним. Що, коли наші прилади й автомати почали припускатися помилок ще тоді, коли було розпочато дослідження вашої Сонячної системи?

Продукатора немає. Запас кисню у моєму скафандрі дуже обмежений, його вистачить ще на кільканадцять годин, щонайбільше на добу. Скафандр мав таку будову, що навіть коли б я хотів отруїтися, то не зміг би зняти шолома у недослідженій атмосфері. Нескінченні польоти в космос навчили наших вчених і космонавтів усього, бо різні були випадки. В сузір'ї Камінців Бонча [8]

[Закрыть]наші космонавти знайшли незаселену планету з кисневою атмосферою. Процент кисню в атмосфері, парціальний тиск були майже точнісінько такими, як на нашій Зелі. Найточніший аналіз повітря на планеті, зроблений після приземлення, навіть не натякав на яку-небудь небезпеку. І наші хлопці скинули шоломи скафандрів… Скинули, щоб більше вже ніколи їх не одягти… Що саме вбило наших космонавтів, так і не пощастило встановити, хоча там майже слідом побувала інша експедиція і все ретельно досліджувала та вивчала. Відтоді скафандр і шолом запрограмовувались так, що сам космонавт не міг їх зняти навіть тоді, коли був абсолютно певен у цілковитій придатності повітря невідомої планети для дихання.

Продукатора не було, кисню лишалися рештки… А піді мною пропливала незвичайної краси планета… Тепер я спустився так низько, що вже добре бачив місце, куди мав приземлитися.

Розлогий зелений степ, від горизонту до горизонту перетятий блакитною річкою із золотою піщаною торочкою по обидва боки, а над цим усім якесь густе і тепле небаченого досі синього кольору небо. Такого неба не має Зела. Штучне небо Зели не таке красиве, блідіше, рідше, холодніше. Тут і сонце було якимось ласкавим, хорошим, теплим, рідним, а не палючим і загрозливим.

Все говорило про те, що кисню в повітрі досить. Але хто міг мені сказати, скільки в повітрі вуглекислоти? І що, крім вуглекислоти, ще є тут? І яке воно, те «ще»? Може, досить його вдихнути один раз, щоб потім більше ніколи цього не робити?

Кисню залишалося на лічені години. Але думати було ніколи. Я впав у високу, густу траву, спробував підвестися і тут по-справжньому відчув, наскільки я став важчим. Земля владно пригортала мене до своїх грудей, ніби випробовувала міцність моїх кісток. З великими зусиллями я сів… Адже тепер я важив значно більше, ніж на Зелі. Але я примусив себе сидіти, примусив себе думати про те, що мені доведеться ще й устати. А вставши – йти…

Куди? Падаючи з неба, я весь час бачив праворуч від себе річку, і вона мусила бути десь недалеко. Мене тягнуло до води, хоч я не мав би як навіть напитися, бо не міг зняти скафандра. Я розумів, що у воді мені буде легше переносити перевантаження, і я швидше призвичаюсь до нього. Трохи посидівши, я встав. Мушу сказати, що вставав я порівняно легко. Це тому, що підготував себе психологічно і затратив на те, щоб встати, може, навіть більше зусиль, ніж було треба. Вставши, спробував іти в тому напрямку, де, на мою думку, мала бути річка.

Перші кроки на новій планеті завжди врочисті, але для мене вони були кроками великих зусиль і мук. Я ніби вчився ходити знову. Все переді мною пливло, як у тумані, гарячий піт заливав очі, а я йшов крок за кроком, далі й далі, підминаючи під себе високі трави. Ви бачите мій зріст, я майже удвічі вищий за ваших предків, але трави, що росли тоді у ваших степах, навіть мені сягали до пояса.

Кругом буяло життя… Якась, мабуть, ніколи ніким не лякана пташка все намагалася сісти на вусик моєї антени, а небачена досі повзуча істота ледве встигла втекти з-під моїх ніг – я мало не розчавив її. Вибігла з трави та закам'яніла від несподіванки якась вища тварина, дуже граціозна, на довгих високих ногах. Мене дивувало, як ваш тваринний світ загалом схожий на тваринний світ нашої Зели. Тепер у мене майже не було сумніву, що і я зміг би дихати повітрям вашої планети… Але скафандр і шолом, покликані рятувати мене від смерті, тепер наближали її. Вони були такі міцні, що я ніяк не зміг би ні зняти, ні розірвати їх. Мені залишалось тільки глянути на прилад, що стежив за тиском кисню в балонах. Прилад нічого втішного не сказав…