Текст книги "Годованці Сонця"

Автор книги: Николай Билкун

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 10 страниц)

– Так, так, так! Вам, Миколо Івановичу, надзвичайно пощастило. Ви повертаєтесь на матінку Землю не з порожніми руками. Ні, не з порожніми! Скажу навіть більше, у науковому світі ця кам'яна тварина, ця жива каменюка викличе таку сенсацію, таку сенсацію, що її треба буде стримувати. У вас, юначе, – звернувся він до Холода, – на Землі буде протилежне завдання. Ви, як журналіст, спец по сенсаціях, на Землі змусите докласти всіх, зусиль, щоб читачі ваші тільки знизували плечима і говорили: «Пхе, місячна черепаха! Подумаєш, велике діло, цим нас тепер не здивуєш!» Тільки за таких умов біологи на Землі зможуть спокійно працювати!

– Боюсь, що ви хочете зробити з мене антижурналіста, – засміявся Валерій. – Але, зрештою, я згоден, бо однаково найперше інтерв'ю у вас і Миколи Івановича візьму я. А тоді як знаєте.

Всі засміялися. А Ігор Борисович замахав руками:

– Знову «фітиль»? Треба було б промовчати і не сказати вам ні слова, але оскільки ви самі принесли на борт всюдихода цю тварину, то від вас не заховаєшся. Ви ідеальний журналіст: коли життя неспроможне підсунути вам сенсацію, ви знаходите її самі, а пояснення мусить давати хтось інший.

– До речі, це не остання сенсація сьогоднішнього дня! – загадково сказав Валерій. Агарко хотів запитати, що він має на увазі, але цієї хвилини почувся голос Васі:

– Увага! Увага! Підходимо до корабля! Зараз пришвартуємось!

Невідомо, чи то назви місячних морів надули Васі повні вуха романтики, чи в дитинстві він мріяв стати юнгою, але любив він при нагоді козирнути морськими слівцями. Навіть на Місяці.

17

Яка радість запанувала на борту «Миколи Кибальчича», коли всі довідалися, що Сашка врятовано! А Сергій, обнімаючи друга, найперше сказав:

– Знаєш, Сашко, а то не камінець був!

– Знаю, – відповів Сашко, делікатно визволяючись із обіймів друга, бо в нього все ще боліли ребра.

– Звідки ж ти знаєш? Тебе ж не було на борту корабля? Ти знаєш, про який камінець я кажу?

– Знаю, – вперто повторював Сашко, і Сергій спершу ніяк не міг збагнути, що сталося з його другом.

А за кілька годин у кают-компанії «Миколи Кибальчича» відбулася перша і заключна місячна наукова конференція. Слово взяв начальник експедиції Ігор Борисович Агарко.

Він звітував про навколомісячну наукову подорож на всюдиході. Розповідав про надзвичайної ваги наукові відкриття, зроблені під час подорожі. Виявилось, що жодна галузь науки не залишилась поза увагою, кожній галузі щось подарував Місяць.

– Але найбільше відкриття, – продовжував Ігор Борисович, – як це дуже часто буває в житті, належить не нам, ученим, а оцим хлопчикам, пробачте, практикантам.

І старий професор схилився в старовинному церемоніальному поклоні до них. Сашко і Сергій зразу ж відчули, як запашіли їхні щоки, але кожен подумав: «Що цей лікар Айболить має на увазі?»

Сашко не знав, що камінець, якого приніс Сергій, був молодшим братом, сином чи небожем того, що полонив Сашка. А Сергій знав, що з Сашком сталося нещастя, і знав, що Валерій Федорович приніс його на борт всюдихода з якимось каменем, але не знав, що той камінь є старшим братом, батьком чи дядьком каменя малого.

Тепер на столі лежали вони обидва – великий і малий.

– Що це? – продовжував Ігор Борисович, вказуючи на обидва камені. – Кому такий подарунок приготував Місяць? Ви скажете – геологам? Ні, шановні товариші, геологи своє взяли, і вони не мають підстав ображатися на Місяця. Цей подарунок Місяць підготував нам, біологам. Але краще я надам слово своєму колезі Миколі Івановичу Івасику.

Івасик встав, подякував головуючому і зробив дуже довгу, як усім здалося, паузу.

– Невже це справді місячні черепахи? – прошепотів Сергій на вухо Олі Чуб, яка сиділа біля нього.

Але відповіді він не почув, Оля наче забула про все на світі, та й знала вона про це не більше, ніж Сергій.

А Микола Іванович відкашлявся і почав свою розповідь:

– Так, дорогі друзі, перед вами зразок життя, якого в наших земних умовах не побачите. Це життя зародилося або пристосувалося, зараз про це важко сказати, до безатмосферних умов. У нас на Землі без кисню можуть жити тільки деякі види так званих анаеробних бактерій. Подібні прості організми в кратері Ломоносова знайшов Ігор Борисович Агарко. Чесно кажучи, мені здавалося, що цими представниками і флори і фауни в одній особі й обмежиться населення Місяця. Але Ігор Борисович дотримувався іншої думки. Він прибічник теорії, за якою життя можливе в будь-яких формах там, де є матерія та енергія. А оскільки у Всесвіті – матерія і енергія є скрізь, то життя мусить бути теж скрізь, хоч якими дивними і незвичними будуть його форми для нас.

Відкриття, яке випадково зробив Сашко Блажко і яке йому мало не коштувало життя, надзвичайне. Відкриття Сергія Орендаря не було пов'язане з такими драматичними подіями, але теж надзвичайне. І дуже приємно, що Сергій звернув увагу на такий факт. Я зараз зупинюся на ньому докладніше. Зараз важко добрати назву для цих організмів, важко також відповісти на дуже багато запитань, які самі собою виникнуть вже навіть у цій кают-компанії.

І першим запитанням буде: вищі це організми чи нижчі? Безперечно, вищі і дуже складні. Як відбувається у них обмін, тобто як вони живуть? Може, відповідь моя прозвучить дещо театрально, але я скажу, що вони теж їдять сонце, що вони, як і нижчі їхні родичі, жовто-оранжеві бактерії Бекута, теж годованці Сонця. Цей вислів дуже фігуральний. Але згадаємо, як відбувається обмін у всіх живих організмів, що населяють Землю. Можемо взяти аж до людей включно. Люди вводять у свій організм жири, білки та вуглеводні. А з чого складаються і жири, і білки, і вуглеводні? Я не маю наміру зараз читати вам популярну лекцію з біохімії про ці сполуки, а скажу просто, що вони складаються з атомів та молекул тих елементів, які оточують нас не тільки на Землі, але й будь де у Всесвіті. Глибоке знання біохімії дозволило синтезувати і білки, і жири, і вуглеводні. І молоко, що народилося в лабораторії, нічим сьогодні не поступається молокові, що його дає корова. Синтезуючі лабораторії успішно конкурують з природою, і сучасна людина може так само користуватися їхніми дарами, як користується вона дарами природи. І ось…

Микола Іванович поклав руку на більшого каменя:

– Ось перед вами організм-лабораторія. Він бере з мертвої природи саме ті елементи, з яких уже в собі формує необхідні продукти для обміну. Організм цей складний, а найголовніший орган його, як не дивно, перебуває поза ним. Ви вже мене зрозуміли, ви вже знаєте, що я маю на увазі сонце. З допомогою сонця в цьому організмі відбуваються найскладніші хімічні реакції, речовина, яка потрапляє в організм, розкладається на атоми й молекули, і вже з них організм формує собі харчі. Я вам розповів про все це дуже примітивно, спрощено, бо для нас самих, спеціалістів, ця місячна «черепаха», втикана знаками запитання, як наш земний їжак голками. Тільки одне явище я можу дещо докладніше пояснити. На нього звернув увагу Сергій Орендар, а Сашко Блажко мало не наклав через нього життям. Сергій звернув увагу на те, що папір, у який було загорнуто загадкового камінця, тобто оцього селеніта, пройшов усередину, ніби вмерз у кригу чи заплив густим цукровим сиропом. А зараз можете подивитись на селеніта, і ви не побачите навіть слідів того паперу. Щось подібне зробив більший селеніт із Сашковим скафандром. З якого матеріалу виготовлено скафандр, хай допоможуть нам розібратись спеціалісти-хіміки, але який склад паперу, я знаю. Це целюлоза, тобто прості вуглеводні. Маленька оця місячна «черепаха» була першою, що скуштувала земного гостинця, і гостинець цей їй дуже прийшовся до смаку. Тут не треба було плазувати по місячній поверхні, шукаючи речовину, найбагатшу потрібними елементами, і потім по крихітці вибирати їх. Будьте певні, аркуш звичайного паперу здався «черепасі» смачним, як цукерка. Велика ж тим часом смакувала Сашковим скафандром. Обидві «черепахи» – і велика і мала, як ви бачите, чудово почувають себе в кисневій атмосфері і чудово переносять атмосферний тиск. Отже, ми маємо гарантію, що вони так само чудово перенесуть космічну подорож і на Землі в наших гарно обладнаних лабораторіях відкриють нам всі свої таємниці…

Микола Іванович закінчував свою розповідь так, щоб було якомога менше запитань, але йому не пощастило, бо тут-таки вихопився Сергій і, по-шкільному піднявши руку, вигукнув:

– А вони можуть мислити, оці «черепахи»?

Всі розсміялися, а Микола Іванович тільки руками розвів:

– Дуже важко, товаришу практиканте, поки що відповісти на це запитання, дуже важко. Тому, з вашого дозволу, продовження цієї наукової конференції ми перенесемо на Землю, і біологи звітуватимуть там після найретельнішого вивчення цих створінь.

У Сергія на язиці ще свербіло кілька запитань, але Сашко смикнув його за рукав і примусив сісти, бо саме звівся Ігор Борисович, щоб виголосити заключне слово.

І тут, майже разом з Агарком, встав Валерій Федорович Холод.

– Я прошу вибачення у шановного зібрання, але вважаю, що наша місячна наукова конференція була б не завершена, якби я не доповів вам про свою знахідку. Я не спеціаліст, не вчений, але доля розсудила так, і мені випало підібрати те, що по праву повинні були знайти товаришка Чуб або товариш Омельченко. Знахідка ця трапилась мені тоді, коли я шукав Сашка, і, скажу, цілком випадково.

По цих словах Валерій Холод дістав з кишені прямокутну пластинку.

Це таки справді була сенсація!

– От так майстер по «фітилях»! – тільки й зміг сказати Чайчян, бо решта присутніх заніміла з подиву.

Олесь Єфремович, у якого загорілися очі, вже обмацував з усіх боків пластинку і тільки хитав головою.

– Де ви її знайшли? – видихнула Оля Чуб.

– Я точно можу вказати місце, де я знайшов її, але мені чомусь здається, що там більше нічого нема. Правда, я не провадив археологічних пошуків за всіма правилами, але вона там лежала зовсім поодиноко і навколо не було ніяких слідів. Власне, я шукав Сашка, і…

Завжди спокійний і мовчазний, Омельченко зараз зрадив своїм звичкам. За весь час товариші почули від нього менше слів, ніж сказав він зараз:

– Ця пластинка не земного походження. За це я можу поручитися. Матеріал, з якої зроблено її, дуже схожий на той… Ну, словом, пригадуєте, який вигляд мав Чимчів контейнер з жовто-оранжевими киснетворцями Бекута? Їх можна порівняти… І я прошу дозволу командира корабля, негайно вирушити в район, де Валерій Федорович знайшов цю пластинку. Там треба продовжити пошуки. Я розумію, що кораблеві треба повертатись, тому прошу залишити мене на Місяці самого до прильоту другого космоплана…

– А їстимете ви тут суп з місячних черепах? – серйозно запитав Чайчян. – Мені чомусь здається, що вони дуже погано уварюються.

Всі засміялися, але стримано, бо кожен розумів, що зараз відбувалося в душі археолога.

І тоді встав з місця Орлик:

– Залишати на Місяці пам'ятники у вигляді трупів археологів зовсім не входить до моїх планів. Дорогий Олесю Єфремовичу, я розумію ваш душевний стан, але затримуватись на Місяці ми більше не маємо права. Наш старт з Місяця розраховано з точністю до однієї десятої секунди. Це по-перше. По-друге, наше завдання ще не виконано до кінця. Ви, мабуть, забули, що ми прийшли сюди не тільки для того, щоб дослідити Місяць, але й для того, щоб подарувати йому небо. На борту корабля чекають свого часу дві ракети з жовто-оранжевими киснетворцями, і час цей теж вираховано з точністю до секунди. Нам належить вистрелити ракети з корабля над Північним і Південним полюсами Місяця. А по-третє, шановний Олесю Єфремовичу, не будьмо хлопчиськами. Одного вас ніхто не залишить, а розгадати таємницю цієї пластинки за кілька днів вам все одно не пощастить. Навіть тоді, коли ви знайдете ще одну таку…

– За таких умов наукові відкриття можуть робити тільки хлопчиська, – буркнув Омельченко.

– І дилетанти, – додала Оля Чуб, глянувши на Валерія.

У нього був такий вигляд, ніби він хотів просити пробачення за те, що знайшов оту кляту пластинку…

А за годину всі почали лаштуватися в путь…

ЕПІЛОГ
(Яким він народився в авторовій уяві)

Минуло десять років. Та що там минуло! Пролетіли так, ніби кожен календар мав фотонні прискорювачі, і вони допомагали йому струшувати листочки-дні… І ось через десять років після описаних вище подій доля занесла мене на Місяць..

Це було ординарне редакційне відрядження, і я міг тільки позаздрити тим моїм товаришам, яким пощастило з редакційними відрядженнями в кишені полетіли на Марс чи знімати на кольорову стрічку кільце Сатурна. Щастить же людям. А моє завдання – зробити репортаж на двісті, двісті п'ятдесят рядків про кращих людей Місячної колонії.

Ви, певно, здогадуєтесь, що Місяць на той час уже мав досить густу атмосферу. У всякому разі, в легені мешканців Місяця надходило значно більше кисню, ніж надходить його у легені горян якого-небудь альпійського селища. Аборигени [12]

[Закрыть]Місячної колонії вже давно не користувались кисневими приладами. Але мені, нетренованому землянинові, довелось на перших порах не розлучатись з кисневою маскою.

У космопорту мене зустрів хлопчик років восьми-дев'яти, міцний, засмаглий, такий собі боровичок.

– Драстуйте, – сказав він. – Я вас знаю. А ви мене не знаєте. Правда ж, не знаєте?

Мені довелось чесно признатися, що я його

таки не знаю.

– Мене звуть Костем, на честь Костянтина Едуардовича Ціолковського, – гордо пояснив він.

– Дуже приємно. А прізвище твоє як?

– Холод. Тобто Холодовський, – виправився він. – Але нас більше Холодами звуть.

– Ти Костянтин Валерійович? Точно?

– Точно.

– А твою маму звуть…

– Моя мама археолог, її звуть Ольга Яківна.

– Ну, як я міг тебе не впізнати? Ти ж викапаний Валерій Холод! А де ж тато?

– Тато поїхав на відкриття навігації в Океані Бур. Там майже вся редакція. Хіба ви не знаєте, що наші моря заповнюють водою?

Я, звичайно, знав. Але мені було приємно почути про це від місячного аборигена.

– Стривай, Костю, ти, здається, і народився тут, на Місяці?

– Народився тут. Тоді ще у нас майже не було атмосфери, і ми жили в таких герметичних павільйонах.

Я не знав, з чого почати розпитувати мого юного провожатого. А він вів мене вулицями Місяцегорська і щебетав не вгаваючи:

– Олександра Петровича вам, може, і пощастить сьогодні зустріти, а от Сергія Аркадійовича ви так скоро не побачите, він пішов у рейс. У перший рейс. І тато з ним…

Мені було соромно, але я ніяк не міг пригадати, хто ж такі ці громадяни – Олександр Петрович та Сергій Аркадійович.

Я почав здалеку:

– Стривай, стривай, Сергій Аркадійович…

Малий Холод здивовано і, підозріло подивився на мене, і в його погляді я прочитав: «Ну, як це можна не знати Сергія Аркадійовича?» Але Кость був гарно вихований хлопчик і тому стримано пояснив:

– Еге, Сергій Аркадійович Орендар – капітан першого корабля на підводних крилах, що піде у перший рейс по Океану Бур…

Хлопчику, любий, з цього б ти й почав!

Як же я міг забути Сергія Орендаря! Та я зовсім і не забув його, колишнього практиканта на борту космоплана «Микола Кибальчич», просто для мене він завжди залишався хлопчиськом, і я ніколи не думав, що отой просто Сергійко може колись стати Сергієм Аркадійовичем.

– А як його судно зветься, ви знаєте? – продовжував Холод-молодший.

– Не знаю, – щиро збрехав я, щоб у мого молодого гіда краще розв'язався язик.

– «Чимч», – сказав Кость, – а назвало його так на честь знаєте кого?

Тут вже було нічого хитрувати, і я мусив сказати:

– Знаю!

Тим часом я думав про Олександра Петровича Блажка. Хотілося знати про нього якомога більше, а хто мені міг розповісти, як не Кость. І я почав брати своє перше інтерв'ю на Місяці. Інтерв'ю вдавалося.

– Олександр Петрович зараз головний агроном нашої колонії. І ще він уміє виводити всякі породи дерев… У нас тут на Місяці знаєте яка земля? У нас тут на Місяці одне каміння, а тато казав, що Олександр Петрович робить так, щоб у нас тут земля була, грунт, одним словом…

– А дерева до чого ж?

– А-а, дерева! Дерева він такі виводить, що води їм зовсім мало треба, а землі ще менше, вони просто на камінні ростуть.

– І які ж дерева?

– Та всякі. І вишні, і абрикоси, і персики!

– Солодкі?

– Ого, ще й які солодкі! Тут знаєте, скільки сонця? Тато писав у газеті про Олександра Петровича… бо тато казав, що від робіт Олександра Петровича подвійна користь. Дерева ще й кисень додають у атмосферу.

– Добре, Костю, а тепер будь ласкавий, скажи, куди це ти мене ведеш?

– Як то куди? До нас додому. Тато мені доручив, щоб я вас додому привів і простежив, щоб ви в готель ні ногою! Ні-ні!

– Добре, а що ми будемо робити у вас вдома?

– Відпочинете. Завтра з розколу повернеться мама, а увечері, мабуть, повернеться тато. Увечері – це коли по-вашому, по-земному. Бо у нас на Місяці вечір ще не скоро настане, через кілька ваших земних днів.

Мене якось дивно вразило оте «по-вашому, по-земному» й «по-нашому, по-місячному», і я запитав:

– Слухай, Костю, а ти на Землі був?

– Були ми минулого року. У бабусі. У тата й мами відпустка була, і вони мене з собою брали…

Я не відчув у його словах захоплення і вирішив запитати його відверто:

– Сподобалось тобі на Землі?

– Сподобалось, – ввічливо відповів він. «Діла-а! – думав я, йдучи. – Відвідини Землі цей хлопчина вважає не дуже веселою гостиною, а на Місяці почуває себе як вдома».

Та й справді він був у себе дома!

Я мовчав, і моєму гідові здалося, що я трохи занудьгував. Він вирішив мене розважити:

– З Олександром Петровичем ви сьогодні обов'язково зустрінетесь. Він повернеться, мабуть…

– А де він зараз?

– Зараз він стежить, як садять молоденькі дерева в кратері Ломоносова. Це щоб схили кратера не руйнувалися, бо по них потім садитимуть виноград, – статечно пояснив він мені. А потім додав: – Ви у нас не занудьгуєте! Тато сказав, що коли ви прийдете до нас, то матимете сюрприз. Ось ми вже прийшли!

І його оченята хитро заблищали.

Вже за перші півгодини перебування на Місяці на мене було висипано стільки отих сюрпризів, що я вже й не намагався вгадати, хто ж мене чекає на квартирі Холодів.

А чекали на мене Володимир Гаврилович Ковтунюк – професор археології і дідусь Сашка (пробачте, Олександра Петровича) – Пантелеймон Кирилович Блажко. Обидва сиділи собі на закритій веранді й задоволено ковтали кондиціоноване повітря. Діди зовсім не змінилися, ніби й не минуло десять років. Якими були, такими й залишилися.

Після взаємних привітань почалися спогади і докладні розпитування про спільних знайомих.

– Орлик? Повів караван ракетопланів у бік Марса. Якийсь там супутник варганять, мало їм Фобоса і Деймоса. То такий хлопець, що ні на Землі, ні на Місяці не затримається.

– Чайчян? Де ж йому бути? Звичайно, з Орликом.

– Старий Агарко? Хворіє, бідолаха. Серце здає. Чекайте його тут з дня на день, на Місяці.

– Любий друже, – звернувся до мене Пантелеймон Кирилович, а ви начебто і не здивовані, що зустріли отут на Місяці порохнявого діда?

– Це він мене на увазі має, – хитро підморгнув до мене Володимир Гаврилович.

– Як же ж; вас! – замахав руками Пантелеймон Кирилович. – Теж мені старий! Ви його не слухайте, він сюди у справах прилетів, а от я – лікуватися. Серце, розумієте, серце здає. Лікарі порекомендували місячний клімат. Тут все легше у шість разів, і кров відповідно легша, серце справляється. Мабуть, що й віку тут буду доживати. Тут нас багато таких, в кого серця нікудишні. Ніхто так швидко не зорієнтувався, як медики, вони перші почали експлуатувати Місяць.

Це було не дуже ввічливо, але признаюсь, що я вже не так уважно слухав старого Блажка. Мене зацікавили його слова про те, що Володимир Гаврилович приїхав сюди в справах…

І професор Ковтунюк прочитав у мене на обличчі, все. Він посміхнувся і сказав:

– Ви сюди за «фітилями» приїхали? Ні? Інше завдання? Так, так. А то, коли можна, напишіть фейлетончика про його татуся та мамуню, – і Володимир Гаврилович погладив по голові Холода-молодшого. – Розумієте, – вів далі він, – татусь цього Костя Валерійовича вкорочував мені віку на Землі, його ж мамуня, Ольга Яківна, котру я мав нещастя на свою голову вивчити, тягне мене на Місяць дивацькими радіограмами. Мало мені пластинки, знайденої батьком цього отрока десять років тому. Мало мені було боїв, які зчинилися навколо тієї триклятої пластинки. Тоді я все-таки зміг довести, що ця штука, ця пластинка, не має нічого спільного ні з місячною цивілізацією, якої, до речі, ніколи не було, ні з земною. Це якась деталь зореплана, що на ньому прилітали в нашу Сонячну систему Чимч та його товариші. Здається, можна було заспокоїтись і мирно спочивати на лаврах, так ні ж! Мила матуся цього дитяти, дівоче прізвище якої Чуб, знаходить три дні тому ось ці цяцьки…

Володимир Гаврилович зайшов у кімнату і за хвилину повернувся, тримаючи щось у руці:

– Бачили?

То були два черепки з ледве помітним орнаментом на краях. Хоч я не знавець орнаментів, але мені чомусь здалося, що орнамент на цих черепках якийсь незвичний, неземний. Про це я й сказав професорові. Він тільки головою похитав:

– Коли ви, дилетант, одразу це помітили, то можете собі уявити, що буде, коли ці черепки потраплять до рук археологів. За Олеся Єфремовича я спокійний, з його темпераментом він на ногах встоїть, але за інших не ручуся.

– Даруйте, виходить, що… – почав я.

– Ви хочете сказати, що на Місяці таки була цивілізація і саме оці черепки є свідчення тому?

– Саме так.

– Ну, з вами я впораюсь швидко. Але мої колеги в усьому світі – народ міцний, і з ними доведеться повоювати. Бачите, я переконаний, що на Місяці не могло бути цивілізації, і свою думку буду відстоювати. А черепки? Черепки могли потрапити сюди з Фаетона…

– З загадкової планети, що вибухнула?

– З неї, з неї, голубчику, більше немає звідки…

– Професоре, чи не могли б ви…

– Е-е, голубчику, так не годиться! У вас же зовсім інше завдання від редактора.

Так спритний дідуган мені більше нічого й не розповів того дня. А що він мені розповів потім, я вам, може, іншим разом розкажу…