Текст книги "Годованці Сонця"

Автор книги: Николай Билкун

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 10 страниц)

Та ось я побачив таке, чого не судилося бачити жодному зелянинові за всю нашу багатовікову історію і що змусило мене забути всі злигодні. Переді мною постав витвір розумних істот, продукт іншої цивілізації. Спочатку я не повірив своїм очам. Просто очі зупинилися на якійсь сірувато-білій плямі, що так яскраво вирізнялася серед безмежного моря зелені. Більше душею, ніж розумом, я осягнув, що пляма ця щось нагадує, цей невиразний силует був чимось мені знайомий. Я примружив очі, вдивляючись у видиво, і мало не скрикнув… У степу, на горбочку, стояла людина… Я сам не знаю чому, але мені здалося, що це може бути фігура тільки мислячої істоти. Я майже біг до неї, забувши про все на світі, бо мені страшно було помилитися, хоч був чомусь певен, що не помиляюсь.

І я не помилився… На горбочку справді стояла фігура кам'яної жінки. Я не звертав уваги на деталі, на примітивно-грубе виконання цієї скульптури, бо загальна схожість її з нашими жінками заступила для мене все на світі. Який би низький був рівень культури тих, до кого я вимушено потрапив у гості, але зрозуміло було одне – я потрапив до розумних істот.

Тут від хвилювання, стомлений, остаточно знеможений, я втратив свідомість і звалився до ніг кам'яної жінки…

Опритомнів я від того, що хтось намагався зняти з моєї голови шолома. Шолом не давався, і його чимось підважували знизу. Це були ваші далекі предки, люди нової, невідомої мені цивілізації. Вони були дуже допитливими, їм не терпілося дізнатись, що ж це за, істота така, ніби й схожа на них, але з подвійною головою і чому ця зовнішня голова у неї прозора.

Не буду розповідати, які почуття оволоділи мною при цій зустрічі. У мене залишається дуже мало часу для того, щоб розповідати про почуття. Скажу тільки, що ці люди у гостроверхих шапках вміли ламати значно краще, ніж я і мої колеги. Я глянув на прилад, який показував, скільки залишилося кисню, і щиро побажав їм удачі. Коли б вони зняли з мене шолом, я мав би змогу дихати тим, чим дихають вони, вони ж, безперечно, дихали киснем, а значить…

А значить… я не подумав про парціальний тиск, з яким повітря почало надходити в мої легені після того, як люди в гостроверхих шапках таки зняли з мене шолома.

Уявіть собі, що ви дихаєте водою, дуже насиченою киснем. Вода надходить до ваших легень і виходить, як повітря. Теоретично ви не задихнетесь, бо ваша кров буде одержувати кисню стільки, скільки треба, але практично тонка тканина легенів не зможе довго опиратися такому натискові. Альвеола за альвеолою легені почнуть руйнуватися…

Додам до того всього, що ваше повітря, як на мої легені, було ще й перенасичене киснем, і за такого великого парціального тиску, за такого достатку кисню легені мої буквально горіли.

Я подумав про те, що зміг би трохи довше прожити, коли б приземлився де-небудь високо в горах. Там має бути не така густа атмосфера, може, навіть підхожа для моїх легенів. Але мріяти про гори і про довге життя не доводиться, тепер моїм легеням навряд чи допомогло б що отут у вас, на Землі, хіба що на Зелі…

Про Зелу намагаюсь не думати… Я підрахував, що з того дня, як я приземлився у ваших зелених степах, тридцять п'ять разів ніч змінювалася днем, це, згідно положенню зір, здається, складає одну десяту часу, який потрібен вашій Землі для того, щоб обернутися навколо Сонця. За цей час я не почув по радіо навіть натяку на те, що наш зореплан ще існує і жде допомоги. Можливо, з ним трапилось щось фатальне і мої товариші загинули. Не знаю, на скільки мені пощастить їх пережити.

Слухайте мене уважно: в другій половині контейнера загерметизовано шість ампул з жовто-оранжевими киснетворцями Бекута. Скористайтесь ними! Візьміть їх як дарунок далекої Зели і створіть своєму супутникові атмосферу. Мій контейнер з кристалофоном і культурою бактерій зроблено просто, але добротно. Він не боїться ні вогню, ні води, ні будь-яких випромінювань. Не зашкодять йому ні струси, ні сильні удари, але при порівняно легкому ударі, в центр ваги контейнера, він розчиниться.

Це зроблено для зручності. Для чого складні системи замків на контейнері, коли його добре пригнані і відшліфовані стінки служитимуть краще будь-якого замка? Тепер залишається сказати зовсім мало…

Не відкривайте контейнера з культурою Бекута завчасно, коли в цьому нема потреби. Я не певен, чи ви зможете створити ідеальні умови для збереження культури жовто-оранжевих бактерій, як те пощастило нам. Контейнер можна буде відкрити вже на самому супутнику, і звідти культуру бактерій висіяти за допомогою ракет на висоті шість-вісім тисяч сюр.

Поясню, чому в контейнері шість ампул. Наші вчені мають певний досвід у створенні бактерійних плівок над безатмосферними планетами й дійшли висновку, що найкращого ефекту можна досягти тоді, коли закинути по одній ампулі з полюсів і чотири з різних, протилежних точок екватора. Тоді плівка утворюється досить швидко.

Здається, все… Так, вдається, я розповів вам усе. А коли що-небудь і забув, не передбачив, даруйте мені. Мозок мій затуманений болем, самотністю і передсмертною тугою. За бактерії не бійтеся, ви знайдете їх живими навіть через мільйон років, вони в глибокому анабіозі і прокинуться лише тоді, коли до них торкнеться сонячний промінь. Він їх оживить, нагодує… Вони – годованці Сонця. Прощавайте… Хай вам щастить…»

7

– Як ти гадаєш, Сашко, – запитав Сергій, – тепер, мабуть, затримається виліт «Ки-бальчича»?

– Мабуть, затримається, – статечно відповів Сашко.

Їхню дружбу знов ніщо не затьмарювало.

Після того як «Шельменко» розповів спочатку вченим, а потім і всьому світові про долю космонавта з Зели, Сергій більше не задавався і навіть сердився, коли йому нагадували, що він назвав Сашкову знахідку цеглиною. Сергій був хлопець розумний і кмітливий і швидко зрозумів, що без Сашкової знахідки і його, Сергіїв, космонавт не скоро став би космонавтом, бо коли б «цеглина» не заговорила і не розповіла всього, вчені, може, І й досі сперечалися б.

Космоплан «Микола Кибальчич» названий так на честь славного революціонера і винахідника, нашого земляка, українця за походженням, Миколи Івановича Кибальчича. Про цю видатну людину можна розповісти чимало такого, що примусить замислитись кожного.

І кожному, хто вступає в життя, захочеться бути таким, як Микола Іванович Кибальчич. Що можна сказати про людину, яка поєднувала в собі геній винахідника і кришталеву чесність борця за краще майбуття? Микола Кибальчич був увесь в майбутньому, він жив ним, він помер в ім'я його.

І ось тепер ім'ям цієї людини, гордості нашого народу, було названо космоплан, який мав летіти на Місяць.

Минув той час, коли до Місяця летіли знамениті «Лунники», одні – щоб «примісячитися», інші – щоб облетіти його і з зворотного боку сфотографувати. Кілька разів Місяць облітали на ракетах космонавти, а там на це небесне тіло ступила й нога людини. Це був радянський космонавт. Тоді ж висадилась ціла експедиція, яка понад два тижні вивчала і досліджувала Місяць.

Місяць здавався тепер своїм, обжитим, близьким. Політ, «Миколи Кибальчича» з новою великою групою вчених мав на меті подальше вивчення нашого супутника і закладення на ньому першої станції-лабораторії.

Космоплан «Микола Кибальчич», що працював на плазмових двигунах, був ідеальним кораблем для такого завдання. Він мав би вже стартувати, але після того, як заговорив кристалофон Чимча, Академія наук і Комітет Космічних Польотів прийняли мудру ухвалу на деякий час відкласти політ на Місяць.

Факт знайдення чужого космонавта був сам собою важливим для науки, а тепер, коли заговорив «Шельменко», навіть невиправним скептикам стало зрозуміло, що в екіпажа «Миколи Кибальчича» з'являться нові завдання. «Микола Кибальчич» має взяти на борт жовто-оранжеві бактерії Бекута. Було створено спеціальну комісію, до складу якої входили і ракетчики, і космологи, і, звичайно, мікробіологи.

Валерій Холод розумів, що в ці дні громадськість понад усе цікавиться думкою мікробіологів. Брати інтерв'ю у видатних вчених щастило не завжди. Частіше доводилося вдовольнятися офіційними бюлетенями та стислими інформаціями, які давали ТАРС та РАТАУ. Але допитливий журналіст, звичайно, не міг заспокоїтися, і мікробіологи буквально ховалися від нього. Валерій Холод тепер навряд чи спав більше як чотири години на добу. Вдень він підстерігав мікробіологів, годинами просиджував під дверима лабораторій в надії щось почути новеньке, а ночами писав і перегортав гори спеціальної літератури й мікробіологічних журналів.

8

Саме цими днями Валерій Холод з'явився на вулиці Західній, розшукуючи Сашка і Сергія. Довго шукати їх не довелося. Вони тут стали чимось на зразок екскурсоводів.

Цілком зрозуміло, що охочих подивитися історичне місце було хоч греблю гати, а кращих екскурсоводів, ніж Сашко й Сергій, годі було шукати. Хлопці вони не прохані і в сотий, а може, й тисячу перший раз розповідали неорганізованим екскурсантам, коли і як вони пересаджували куща і як потім, коли вже розкопали Чимчову могилу, Сашко допоміг знайти контейнера з кристалофоном і культурою жовто-оранжевих бактерій. Причому перебивали вони один одного немилосердно.

Так було й сьогодні. Валерій Холод підійшов непомітно до групи екскурсантів (на вулиці Західній їх чомусь називали «ловигавами») саме в той час, коли Сашко розповідав:

– А тоді Сірожка (він так і говорив – Сірожка) як побіжить, а тоді він як упаде…

– А я б і не впав, коли б помітив оту антену…

– А ящика я ж помітив, хоч його було дуже важко помітити.

– А ти не забігай наперед… От давайте, я зараз розповім вам краще…

Але сьогодні екскурсантам так і не пощастило послухати всю історію в подробицях, бо Валерій Холод, знову ж таки якоїсь непомітно, як це робив тільки він, висмикнув обох хлопців з натовпу:

– Писали? – запитав вія, привітавшись.

– Ні, – сказав Сергій і почервонів так, що, здавалося, зараз із кінчиків його вух закапає кров.

Сашко визнав за краще промовчати. Він тільки якось непевно пересмикнув плечима. Цей його жест можна було зрозуміти як завгодно: «Не знаю, про що мова» або «Ну, а коли й писали, то що з того?»

– Нащо ж обманювати, – насупився Холод, – коли я добре знаю, що ви обидва писали в Комітет Космічних Польотів з проханням включити вас до складу екіпажу «Кибальчича».

– Сашко, ти розбовкав? – стис кулаки Сергій.

Сашко тільки відмахнувся від нього, як від набридливої мухи.

– Ну, а коли писали, то хіба за це варто людей у фейлетони пускати? Хіба ми одні писали?

– Стривай, стривай, які фейлетони? – не зрозумів Валерій.

– А ви ж для чого розпитуєте? Думаєте, ми не розуміємо, думаєте, ми маленькі? Мовляв, хлопці після того, як знайшли космонавта, зовсім зазналися і самі себе космонавтами уявили. А ми, коли хочете знати, туди листа писали ще за три дні до того, як знайшли Чимча.

– І писали кожен окремо, – втрутився Сергій, – писали кожен від свого імені.

Тільки тут Валерій Холод зрозумів усе і весело розреготався.

– Так ви справді подумали, що у мене тем більше немає, як про вас, фейлетона писати! Між іншим, я прийшов до вас з важливим проханням, і ви мусите дати мені слово, що не відмовитесь…

– Даємо! – вигукнув Сергій.

– А від чого – не відмовимось? – перепитав обережний Сашко.

– Не відмовитесь вести дорожній щоденник, путівник, чи як ще його назвати, ну, дорожні нотатки, словом.

– Але ж ми нікуди не збираємось їхати, – зітхнув Сергій.

– Як не збираєтесь? Ви що, передумали летіти на «Кибальчичі»?.

Обидва, як по команді, блиснули на Валерія сердитими очима.

– Річ у тому, що на ваше прохання зважили. У Комітеті подумали: «А чому б і справді не послати пару хороших хлопців, хай і підлітки вони, на Місяць?» Подумали, подумали і вирішили послати.

– І нащо ви смієтеся? – жалібно проскімлив Сергій.

Валерієві Холоду стало жаль хлопців, але він ще й сам не знав, як вибрати правильний тон, де знайти такі слова, щоб вони йому повірили. А прохання їхнє таки задовольнили, це Валерій знав напевне, бо сам півгодини тому зчитував з телетайпної стрічки повідомлення про політ і список екіпажу.

В тому, що задовольнили прохання хлопців, власне, не було нічого дивного.

Експедиція розраховувала не тільки досліджувати Місяць. Треба було його «обживати». Навіть коли б не прижилися жовто-оранжеві бактерії Бекута, навіть коли б Місяць і надалі не мав атмосфери, то й тоді в його горах створювались би колонії, де жили б і працювали люди різних професій.

Але ж хіба можливе життя без дітей?

У Місячній колонії рано чи пізно діти стали б рівноправними громадянами.

Вченим, крім усього, було цікаво знати, як вплинуть місячні умови життя на дитячу психіку. А коли вже летіти дітям на Місяць, то хто й полетить як не Сергій Орендар і Сашко Блажко? Як-не-як, а перед наукою вони мали якісь заслуги. Адже завдяки їм знайшли рештки космонавта Чимча і контейнер із жовто-оранжевими киснетворцями Бекута.

– Бачите, хлопці, – Валерій намагався говорити спокійно і по-діловому, – я й сам писав туди таку заяву, тільки моє прохання не задовольнили, а вам повезло.

– Так от, у мене до вас діло є. Ви мусите взяти на себе обов'язки кореспондентів «Наддніпрянської вечірньої зорі» у космосі і на Місяці…

– А це желєзно, що нас беруть? – запитав Сашко, все ще не вірячи у своє щастя.

– Слухайте, хлопці, – розсердився Холод, – невже ви думаєте, що я не маю більше ніяких справ, окрім щоб стояти тут і дражнити двох неймовірних лобуряк, га?

– Вибачте, – сказав Сергій, – нам просто не віриться. І, крім того, ви не сказали, звідки дізналися про це.

– Дізнався я з повідомлення ТАРС, а ви, коли потерпите до вечора, теж дізнаєтесь з нашої газети. Крім того, ваші мами вже знають про це, бо, мабуть же, питали їхньої згоди. То й вам повинні прислати офіційні повідомлення. Слово «офіційні» так подіяло на хлопців, що вони, не слухаючи більше Валерія і мало не збиваючи один одного з ніг, кинулися у під'їзд до своїх поштових скриньок. За хвилину вони повернулися – Сашко сяючий, з великим конвертом у руках, а Сергій, мало що не плачучи, притискав до грудей якісь паперові клапті і весь час повторював:

– Це Валька… Це все Валька… Це тільки він має звичку зачиняти кошенят у чужі поштові скриньки… А воно… А воно… А воно пошматувало… Ну, я його спіймаю, пику розтовчу… А що, як мене тепер не візьмуть на космоплан, а що, коли це документ?..

Валерія розпирав сміх, але він з серйозним виглядом заспокоював Сергія:

– Та не будь ти дівчиськом! Ніякий це не документ! Просто повідомили тебе і все, щоб ти знав, і можеш заспокоїтись. Словом, можете себе вважати з сьогоднішнього дня спеціальними кореспондентами газети «Наддніпрянська вечірня зоря». Вестимете щоденника, і ніщо не повинно проходити поза вашою увагою. А коли повернетесь назад на Землю/ ми ваші щоденники видрукуємо в нашій газеті. Все, до останнього слова! Уявляєте, який фітиль поставимо іншим газетам?!

– А що то таке? – не зрозуміли хлопці.

– Фітиль – це коли найцікавіший і найоперативніший матеріал чи що-небудь дуже важливе з'являються першими в якій-небудь одній газеті, а інші газети про цю новину й сном не снили.

– Ага, тепер ясно.

– От і добре!.. Ох, хлопці, як я вам заздрю, коли б ви знали! Хоч як би там було, а ви однією ногою вже в космосі! А от я…

9

Екіпаж «Миколи Кибальчича», власне, складався з трьох чоловік. Командир корабля Віталій Андрійович Орлик, головний штурман Аркадій Сергійович Соколов і борт-інженер Сурен Ашотович Чайчян. Для цієї крилатої трійки решта людей, прізвища яких записані в бортовому журналі, були звичайними пасажирами. Але заради цих «пасажирів», правду кажучи, і здійснювався політ. Астрофізики, астрохіміки, астробіологи, астроботаніки, спеціалісти Місячної ерографії, [9]

[Закрыть]геофізики, космологи, селенологи, фізики-теоретики, обчислювачі, геологи, геохіміки – ось хто входив до списків, що зберігалися в каюті командира корабля. Проти кожного прізвища значилася професія того чи іншого члена екіпажу.

Проти прізвищ Сергій Орендар, і Олександр Блажко Віталій Андрійович якийсь час не знав, що написати.

– О, капітан-джан, – порадив Чайчян, – пиши – практиканти, не суши собі голови, краще однаково не придумаєш.

Командир корабля подумав, подумав і написав. Так Сергій і Сашко стали практикантами при великій експедиції на Місяць. Але, крім цих двох, були в списку й інші, теж добре знайомі прізвища. До експедиції увійшли і Оля Чуб, і Олесь Єфремович Омельченко – археологи, які відкопали рештки космонавта, І навіть Вася Чиж – той самий бульдозерист, котрий тоді не малу відіграв роль у віднайденні Чимча. Про Васю в метушні забули. Не надто про нього згадували й тоді, коли Валерій Холод узяв у нього інтерв'ю і опублікував у газеті. Але той не забував про знахідку, «співавтором» якої він був. Його вже ніяка сила не могла примусити рівняти шосейки на своїй рідній Землі – йому хотілося прокладати траси десь на інших планетах. Він залишив кабіну бульдозера й почав оббивати пороги всяких установ, які мали бодай хоч якийсь стосунок до космічних польотів.

Треба сказати, що Вася Чиж, мабуть, таки народився в сорочці. Він навіть недовго ходив по всяких там інстанціях і недовго канючив. Річ у тому, що на борту «Миколи Кибальчича» був всюдихід, на якому мали провадити великі подорожі там, на Місяці. Цілком зрозуміло, що першокласний тракторист і бульдозерист з сталевим здоров'ям і спортивним гартом не міг не зацікавити людей, які комплектували екіпаж космоплана. Отож Васі судилося першому з усіх водіїв гусеничного транспорту, котрі тільки є на білому світі, провести всюдихід по місячній поверхні. А як йому заздрили ті кільканадцять тисяч водіїв, що теж подавали заяви! Тут і говорити нічого!

Ну і, звичайно, до експедиції увійшов Ігор Борисович Агарко, мікробіолог. Ігореві Борисовичу доручили ампули з культурою Бекута. На Місяці він мав перевірити, чи бактерії живі, і висіяти їх у космос. Цікаві справи чекали на Агарка, і хоч медична комісія не дуже охоче згоджувалась на його політ, він зумів переконати всіх, що й перевантаження, й невагомість знесе легко.

Коли Сашко з Сергієм були наймолодші на кораблі, то Ігор Борисович був найстарший, йому було далеко за шістдесят. Низенький, товстенький, рожевощокий, з сивенькою борідкою – він чимось дуже нагадував лікаря Айболита. Сашко і Сергій, не змовляючись, так його й нарекли.

Звичайно, з усіма тими, що летіли на Місяць, а їх, як ми вже знаємо з переліку, було чималенько, відразу все одно не поручкаєшся, так що де з ким доведеться знайомитись по дорозі до Місяця, а де з ким вже й на самому Місяці.

…І ось члени експедиції, розпрощавшись із своїми близькими й рідними, їдуть з космічного вокзалу по бетонованій доріжці космодрому до «Миколи Кибальчича». Ідуть у відкритих електрокарах, а вздовж бетонованої доріжки стоять проводжаючі і засипають їх квітами. Раз у раз блискають спалахи магнію, лагідними цвіркунчиками стрекотять кінокамери, оператори телебачення пораються біля, своїх апаратів, лунають вигуки, слова прощання і поваги. А де-не-де і слова заздрощів проскакують. І нічого в цьому дивного немає, тут хоч хто позаздрить. Як-не-як через якихось дві доби люди ступлять на Місяць і почнуть собі там працювати: звичайно, просто, наче на Землі. Та й не тільки це! Коли піде все так, як планується, то можна вважати, що люди Землі везуть Місяцеві у подарунок голубінь неба. А таких подарунків ще ніхто нікому, ніколи не робив!

Валерій Холод примостився біля своїх земляків. Він їхав на електрокарі на заздрість іншим кореспондентам і репортерам, що не були такими спритними, як він. Колеги заздрять Валерієві так, ніби він єдиний з усієї журналістської братії полине в космос. А завдання у Валерія зовсім скромне: тільки провести земляків і зробити кілька унікальних знімків. Ну, таких, наприклад, як вони сідатимуть у ліфт, чи коли «переступатимуть поріг» космічного корабля. А попереду вже завиднівся («Микола Кибальчич», космічний корабель. Він здалеку нагадував авторучку, поставлену «на попа». Лінії корабля говорили, що ніяка сила тяжіння не зможе стримати його, коли він вирішив полинути в простір.

Біля пасажирського ліфта, який мав підняти членів екіпажу аж на самісінький вершок корабля, фотокори знову дружно заклацали затворами, а оператори хроніки і телебачення злилися з своїми апаратами.

Ліфт піднімав нагору не всіх одразу. Сурен Ашотович, бортінженер, не лінувався кожного разу підніматися з однією «порцією» пасажирів, щоб потім так само, не лінуючись, спуститися за іншими. Сергія і Сашка він. відразу ж помітив і привітав:

– О, Серго-джан, о, Сандро-джан! Я радий, що мені доведеться летіти з такими знаменитостями, як ви!

Сергій і Сашко м'ялися, не знаючи, говорить він це серйозно чи жартує. Сурен Ашотович, здається, зрозумів їх і гаряче замахав руками:

– Ні, ні! Що ви, що ви! Які можуть бути жарти? Вас же весь світ тепер знає! А чому? Не тому, звичайно, що ви наткнулися на ту антену. На неї наткнувся б навіть ішак. Але що зробив би на вашому місці ішак? Ішак почухав би свої боки об ту антену та й пішов би собі, а ви помітили, а ви зацікавились, а ви… Ну, стоп, приїхали! Переступайте через космічний поріг.

– А чому тут такі двері? – запитав Сашко – його завжди цікавили всякі технічні питання.

– Звернув-таки увагу Сандро-джан? Інженером будеш! Бачив ти таку цяцьку: в яєчищі яйце, в яйці яєчко, в яєчку яйчатко, в яйчатку яєчечко? Із пластмаси зараз такі штуки роблять, а мій дід Сурен (дід у мене теж Сурен, його так назвали на мою честь!) умів їх з дерева вирізувати. Так от наш космоплан щось на зразок такого яєчка в яйці. Зовнішня оболонка сама по собі, а внутрішнє яєчко само по собі. Між ними спеціальна рідина з такою довгою хімічною назвою, яку і я ледве-ледве вимовляю, а вам вона взагалі ні до чого. Внутрішнє яєчко у рідині плаває, а щоб рідина не виливалася, і двері так улаштовано. Ну, для чого ця рідина, ви, сподіваюсь, здогадалися?

– Для амортизації, – солідно відповів Сергій.

– Загалом правильно, – сказав Сурен Ашотович, – її для того націдили в наш корабель, щоб ми з вами легше перевантаження переносили. Ну, от ми й дома.

Хлопці оторопіло озиралися. Це «дома» було якимось незвичним. Каюта здавалась дуже високою і вузькою. Стіл (вони не зразу здогадалися, що то був стіл) чомусь приліпився до стіни. А на інших стінках, на підлозі і на стелі розмістилися ліжка-гамаки. Лише на одній стіні не було нічого. В гамаку, що гойдався на стелі, вже лежав рожевощокий, товстенький чоловічок з сивенькою борідкою. Це був Ігор Борисович Агарко.

Він не полюбляв галасливих проводів і, щоб втекти від репортерських фотоапаратів та телевізійних камер, забрався сюди загодя – ще тоді, коли на космодромі, окрім технічної обслуги, ані перста не було. А тепер радо вітав прибулих.

– Привіт колегам! – гукнув він до хлопців, схилившися із свого гамака. – Ну як вам наше нове житло?

– Добридень, – буркнули хлопці. Вони ніяк не могли оговтатись від того божевілля, що царювало в каюті. Де це видано, щоб людина лежала на стелі, та ще й не просто людина, а професор-мікробіолог! І раптом Сергій розсміявся, він усе зрозумів, і все стало на свої місця.

– Он воно що! – весело вигукнув хлопець. – Коли корабель полетить, то вийде, що він летить не вгору від Землі, а кудись убік. І тоді підлога стане стіною, стіна стелею, ця стеля – протилежною стіною, а протилежна стіна – підлогою. Стіл стоятиме на підлозі, і все буде гаразд!

– Геній! – сплеснув руками Сурен Ашотович, – Ейнштейн, вундеркінд, сам все второпав! Так далі піде – повернешся на Землю з вченим ступенем. А зараз лізьте в гамаки, я простежу, як ви там влаштувались. До старту менше ніж чотирнадцять хвилин.

І він приємним голосом проспівав стару пісню космонавтів, яка народилася на. світанку космічних польотів:

 
Заправлены в планшеты космические карты,
И штурман уточняет в последний раз маршрут.
Давайте-ка, ребята, закурим перед стартом,
У нас еще в запасе четырнадцать минут.
 

Ледве Сурен Ашотович доспівав останнього рядка, як з динаміка почулося:

– Бортінженерові Сурену Ашотовичу Чайчяну негайно зайти до командира!

10

… Віталій Андрійович стежив за посадкою і розміщенням по каютах членів експедиції. Все йшло гаразд, посадку, здається, закінчено, бо вже від'їхали від корабля металеві конструкції, які підтримували ліфт. Віталій Андрійович натис кнопку й уявив собі, як зараз почали працювати механізми, задраюючи зовнішній люк.

Диспетчер космодрому оголосив готовність номер два і попросив ще раз перевірити роботу всіх вузлів. Коли б Орлик робив це сам, то на таку перевірку, мабуть, не вистачило б його життя, але в його розпорядженні були розумні і слухняні автомати, котрі виконували це не згірш за нього самого, тільки швидше в сотні, коли не тисячі разів. Тепер до старту справді залишилось менше ніж чотирнадцять хвилин. Орлик бачив, як швидко навкруг космодрому утворювалося коло порожнечі. З наказу диспетчера всі одійшли за огорожу подалі. Зараз буде оголошено готовність номер один, і тоді вже ніщо не перешкодить стартові. Відкласти старт бодай на десять хвилин – це знову засадити за роботу десятки лічильних машин і сотні людей на кілька днів, щоб вирахувати іншу траєкторію. Місяць не буде чекати, і за оті десять хвилин втече, підставивши кораблеві замість свого блискучого боку холодний, порожній і чорний космос.

– Хвилиночку, – раптом сказав хтось, – сидіть так і не рухайтесь.

Сухо клацнув затвор фотоапарата, Віталій Андрійович здригнувся від несподіванки, озирнувся і побачив у рубці незнайому людину з фотоапаратом в руках.

– Як ви сюди потрапили? Хто ви такий? – видихнув Орлик, відчуваючи, як усе в ньому похололо. Кілька хвилин до старту, а на космоплані розгулюють якісь незнайомці й клацають фотоапаратами, ніби тут Парк культури й відпочинку, а замість капітана космічного корабля перед ними гіпсова статуя.

Валерій Холод (а це був саме він) зволікав час:

– Потрапив я через двері чи то пак люк, а прізвище моє Валерій Холодовський. А коли ви читаєте «Наддніпрянську вечірню зорю» і вам зустрічався підпис «Валерій Холод», то це теж я, бо пишу саме під цим псевдонімом.

– Я не читаю всяких дурниць! – заревів Орлик і тут-таки викликав по радіо бортінженера…

Минула секунда, друга, третя. Обидва мовчали. Валерія така ситуація абсолютно влаштовувала, а Віталій Андрійович Орлик просто-напросто не знав, що робити. В школі космонавтів його навчили всього, що могло стосуватися космосу. Коли б на корабель зараз насувалася метеорна хмара, Орлик на роздуми не затратив би жодної секунди. Коли б вийшов з ладу головний реактор, капітан знав би, що робити. Коли б виявилось, що корабель раптом потрапив у якесь незнане досі силове поле, Орлик блискавично прийняв би єдино правильне рішення. Але що робити, коли до старту залишаються лічені хвилини, коли небезпечна секундна затримка, а на борту корабля раптом з'являється не передбачений ніким нахабний журналіст? Віталій Андрійович, сподіваючись на чудо, скоса глянув на годинника. До старту залишилося трохи менше чотирьох хвилин.

І тут зайшов до рубки Сурен Ашотович.

– Слухаю, капітане!

– Дивитись треба, а не слухати! Прогляділи, проморгали, а ви ж проводжали кожен ліфт з пасажирами. Поясніть мені, як потрапив на корабель цей гігант громадської думки, цей, з дозволу сказати, журналіст. І як бортінженер, знайдіть найоптимальніший вихід з цього становища. До речі…

– Оголошується готовність номер один! – почувся по радіо голос диспетчера космодрому.

– Єсть готовність номер один! – механічно відгукнувся Орлик, хоча ще ні разу в своїм житті не був таким неготовим.

– Що накажете робити? – закліпав очима Сурен Ашотович.

– Це я вас питаю, що робити!

– Ну-у, я думаю, що коли ми навіть розгерметизуємо корабель, тобто відкриємо двері і накажемо цьому громадянинові забиратися під три чорти, він навряд чи погодиться стрибати з сорокаметрової височини. А монтувати ліфт нам ніколи, діставати аварійну драбину теж…

– Залишається одне…

– Залишається порубати цього громадянина на дрібнісінькі шматочки і акуратно спалити в реакторі. Нахабство має бути покаране. Досі ми боролися з нахабством якось м'яко, і воно розквітло пишним цвітом. Час ставати жорстокими. Як його прізвище та ім'я? Це я для бюрократичних формальностей і для того, щоб записати у святці на поминки.

– Прізвище його Валерій Холод.

– Холод? Інтересно. Ходімо, Валерію Холоде, зараз вам буде дуже жарко! – і по тих словах Сурен Ашотович вивів Валерія з рубки.

11

Про те, як стартує космічний корабель, було вже і писано, і читано. «Микола Кибальчич» стартував, як і всі космічні кораблі. Спочатку з його хвоста висунулося блакитно – рожево – жовте полум'я, мов пір'я, потім це пір'я випросталось, зробилось пружним, та таким пружним, що підняло трохи корабель над космодромом. Здавалося, він так постоїть, повагається, повагається і сяде назад на космодром. Але ні, пір'я ставало все довшим і довшим, потім відірвалося одним кінцем од землі і штовхнуло корабель вгору. І тієї миті воно стало коротким і жовтим. Почався космічний політ.

Цього всього ні Сергій, ні Сашко, ні їхній сусід Ігор Борисович не бачили, бо воїни лежали в гамаках-амортизаторах і прислухалися до того, як щось невидиме тисло на них. Спочатку поволі, непомітно, а потім сильніше й сильніше, а там, коли Сашко з Сергієм вже збиралися налякатися, оте щось невидиме раптово зникло. Але замість отого невидимого з'явилося інше. Тільки це вже було не страшне, а смішне. Вони відчули таку полегкість, яка буває хіба уві сні, коли сниться, що ти літаєш. І тут вони помітили – все стало на свої місця. Стеля стала стелею, підлога підлогою, а стіни – стінами. Проте досить було Сашкові зробити спробу, вибратися з гамака-амортизатора, як все пішло шкереберть. Підлога чомусь висковзнула з-під його ніг, а протилежна стіна почала грізно насуватися на нього.

– Ха-ха-ха! – зареготав Сергій і сам опинився в повітрі.

Зависли хлопці між стелею й підлогою, а збагнуть, де ота стеля, а де підлога і, зрештою, де навіть стіни, не можуть. Хапають жменями повітря, намагаючись за що-небудь ухопитися, – і це їм не щастить. Хлопці були вже ладні зчинити лемент, та десь під ними відчинилися двері, й до каюти зайшов Сурен Ашотович.

– Популярний атракціон, – сказав він. – Два-Бульді-Два, улюбленці публіки весь вечір під куполом цирку. Ну, досить вам висіти в небеса, х, спускайтеся на землю та взувайтеся в нові черевики!

Але коли б Сурен Ашотович не впіймав Сергія за руку, а Сашка за плече і не притягнув до себе, то хто зна, чи не літали б вони отак аж доти, доки корабель сів би на Місяці.

– Ой, – згадав Сашко, – а Валерій Федорович нас просив, щоб ми записували все, що бачимо, а ми ж бачили, а записати – нічого не записали!