Текст книги "Літопис Руський. Повість минулих літ"
Автор книги: Нестор Літописець
Жанр:
Древнерусская литература
сообщить о нарушении
Текущая страница: 2 (всего у книги 18 страниц)
Джерела, використані в роботі над перекладом: Полное собрание русских летописей (ПСРЛ). Т. II. Ипатиевская летопись. СПб., 1843 (тут же – текст Густинського літопису); Ипатьевская летопись. Изд. 2-е. СПб., 1908; фототипія цього видання – М., 1962. Т. I. Лаврентиевская и Троицкая летописи. СПб., 1846; Лаврентьевская летопись. Изд. 2-е. Вып. 1. Повесть временных лет. Вып. 2. Суздальская летопись, по Лаврентьевскому списку. Вып. 3. Приложения: Продолжение Суздальской летописи по Академическому списку. Указатели. А., 1926–1928; фототипія цього видання – М., 1962. Т. III. Новгородские летописи. СПб., 1841. Т. IV. Новгородские и Псковские летописи. СПб., 1848. Т. V. Псковские и Софийские летописи. СПб., 1851. Т. VI. Софийские летописи. СПб., 1853. Т. VII. Летопись по Воскресенскому списку. СПб., 1856. Т. VIII. Продолжение летописи по Воскресенскому списку. СПб., 1859. Т. IX–XIV. Летописный сборник, именуемый Патриаршею, или Никоновскою летописью. СПб., Пгр., 1862–1918 (у другій половині XIV тому – покажчик до Никонівського літопису). Указатель к первым осьми томам Полного собрания русских летописей. Отдел первый. Указатель лиц (А – Ф). СПб., 1898. Отдел второй. Указатель географический (А–0). СПб., 1907. Видання, використані поза серією ПСРЛ: Летопись по Ипатскому списку. СПб., 1871; факсиміле його – СПб., 1871; Летопись по Лаврентьевскому списку. СПб., 1872; факсиміле його – СПб., 1872; Летопись по Лаврентиевскому списку. Изд. 3-є. СПб., 1897; Новгородская первая летопись старшего и младшего изводов. М. – А., 1950, та ін.
Про виникнення «Повісті минулих л і т», її авторів та редакції див.: Рыбаков Б. А. Древняя Русь. Сказания. Былины. Летописи. М., 1963 (найновіша розробка питання); Шахматов А. А. Разыскания о древнейших русских летописных сводах. СПб., 1908; його ж. Повесть временных лет. Т. I. Вводная часть. Текст. Примечания. Пгр., 1916; Лихачев Д. С. Русские летописи и их культурно-историческое значение. М. – А., 1947. Досить повну бібліографію з усіх аспектів літописання див.: Библиография русского летописания. Составила Р. 77. Дмитриева. М. – А., 1962 (бібліографія друкованих праць з 1674 по 1959 р. включно); продовження див.: Казакевич А. Н. Советская литература по летописанию (1960–1972). – У кн.: Летописи и хроники. 1976. М. Н. Тихомиров и летописеведение. М., 1976.
Про складання Київського літопису, його авторів та редакторів див.: Рыбаков Б. А. Русские летописцы и автор «Слова о полку Игореве». М., 1972.
Про Галицько-Волинський літопис див.: Генсьорський А. 7. Галицько-Волинський літопис. (Процес складання; редакції і редактори). К., 1958; його ж. Галицько-Волинський літопис. (Лексичні, фразеологічні та стилістичні особливості). К., 1961; Пашуто В. Т. Очерки по истории Галицко-Волынской Руси. [М.], 1950.
Про хронологію «Повісті минулих літ» див. згадані вище роботи О. О. Шахматова та Б. О. Рибакова; про датування Київського літопису див.: Бережков 77. Г. Хронология русского летописания. М., 1963; про хронологію Галицько-Волинського літопису див.: Грушевський М. Хронологія подій Галицько-Волинської літописі. – Записки Наукового товариства імені Шевченка у Львові, т. XLI, 1901; Wlodarski Ёг. Polska і Rus. 1194–1340. Варшава, 1966; є тут також генеалогічні таблиці. Див. Іще: Степанов Н. В. Календарно-хронологические факторы Ипатьевской летописи до XIII века. – Известия Отделения русского языка и словесности имп. Академии наук, т. XX, кн. 2. Пгр., 1915; його ж. Календарно-хронологический справочник. Пособие при решении летописных задач на время. – Чтения при Обществе истории и древностей российских при Московском университете, 1917, кн. 1 (260); Святский Д. О. Астрономические явления в русских летописях с научно-критической точки зрения. – Известия Отделения русского языка и словесности имп. Академии наук, т. XX, кн. 1–2. Пгр., 1915.
Найголовніші з використаних генеалогічних джерел такі:
Давня Русь: Baumgarten N. de. Genealogies et mariages occidentaux des Rurikides Russes du Xе au XIIIе siecle. Рим, 1928 (основна робота; з документацією всіх родовідних позицій за руськими, візантійськими, польськими, угорськими, чеськими, німецькими, ісландськими, російськими, українськими та іншими джерелами; не розроблена генеалогія муромо-рязанських князів); Погодин М. Исследования, замечания и лекции о русской истории. Т. VI. М., 1855 (реєстри князів); Иловайский Д. И. История Рязанского княжества. М., 1858 (є генеалогічна таблиця); Экземплярский А. В. Великие и удельные князья Северной Руси в татарский период с 1238 по 1505 год. Т. I. СПб., 1889 (є генеалогічні таблиці); Данилевич В. Е. Очерк истории Полоцкой земли до конца XIV ст.к., 1896 (є генеалогічні таблиці); Рапов О. М. Княжеские владения на Руси в X – первой половине XIII в. М., 1977 (є генеалогічні таблиці); Янин В. А. Актовые печати Древней Руси X–XV вв. в двух томах. Т. I. Печати X – начала XIII в. М., 1970 (матеріали про хрестильні імена руських князів та ін.); Пашуто В. Т. Внешняя политика Древней Руси. М., 1968 (є документовані генеалогічні уривки, що стосуються зв’язків Русі з іншими країнами та народами).
Візантія: Ostrogorski G. History of the Byzantine state. Оксфорд, 1956 (є генеалогічні таблиці); История Византии в трех томах. Т. I–III. М., 1967 (є генеалогічні та інші таблиці).
Польща: Balzer О. Genealogia Piastow. Львів, 1895 (генеалогічні таблиці з документацією їх).
Угорщина: Wertner М. Az Arpadok scaladi tortenete. Надьбечкерек, 1892 (генеалогічна таблиця з її документацією).
Чехія і Моравія: Palacky Fr. Dejiny narodu ceskeho v Cechach a v Morave. Т. І. Прага, 1904 (є генеалогічні таблиці); Флоровский А. В. Чехи и восточные славяне. Т. I. Прага, 1935 (є генеалогічна таблиця).
Литва: Паиіуто В. Т. Образование Литовского государства. М., 1959 (є генеалогічна таблиця).
Монголи: Сафаргалиев М. Г. Распад Золотой Орды. Саранск, 1960 (є генеалогічна таблиця); Рашид-ад-дин. Сборник летописей. Т. І, кн. 1–2, т. 2–3. М. – А., 1946–1960 (родоводи монгольських ханів; є генеалогічні таблиці).
Родовідні таблиці всіх європейських держав див.: Isenburg Wilhelm Karl von. Stammtafeln zur Geschichte der Europaischen Staaten. Т. I–IV. 2-е вид. Марбург, 1956–1958. Для уточнення окремих генеалогічних позицій використано матеріали з видань: Синопсис. К., 1674; Слово о плъку ИгоревЪ; Зотов Р. В. О Черниговских князьях по Любецкому синодику и о Черниговском княжестве в татарское время. СПб., 1893; Татищев В. Н. История российская в семи томах. Т. I–V. М. – А., 1962–1965; Генрих Латвийский. Хроника Ливонии. Введение, перевод и комментарии С. А. Аннинского. М. – А., 1938; Карпини Джиованни делъ Плано. История монгалов. – Рубрук Гилъем де. Путешествие в Восточные страны. Редакция, вступительная статья и примечания Н. П. Щастиной. М., 1957; узято до уваги новітні багатотомні російські та українські історії Давньої Русі, де є, зокрема, генеалогічні таблиці.
Найголовніші використані матеріали для географічно-археологічно-етнографічного покажчика: Барсов Н. П. Очерки русской исторической географии. География начальной (Несторовой) летописи. Изд. 2-е. Варшава, 1885; Погодин М. Исследования, замечания и лекции о русской истории. Т. IV. М., 1850; тут – ідентифікація літописних топонімів та гідронімів; Семенов П. Географическо-статистический словарь Российской империи. Т. I–V. СПб., 1862–1875; Stownik geograficzny krolewstwa polskiego i innych krajow stowianskich. Т. I–XV. Варшава, 1880–1900; Головацкий Я. Географический словарь западнославянских и югославянских земель и прилежащих стран. Вильно, 1884; Насонов Н. А. «Русская земля» и образование территории древнерусского государства. М., 1951; Тихомиров М. Н. Древнерусские города. М., 1956; його ж. «Список русских городов дальних и ближних». – У кн.: Тихомиров М. Н. Русское летописание. М., 1979; Історія міст і сіл Української РСР. В двадцяти шести томах. Т. 1–26. К., 1967–1974; Археологічні пам’ятки Української РСР. Короткий список. К., 1966; Археологія Української РСР. У трьох томах. Т. І—III. К., 1971–1975; Словник гідронімів України. К., 1979; Антонович В. Б. Археологическая карта Киевской губернии. М., 1895; Похилевич А. Сказания о населенных местностях Киевской губернии, или статистические, исторические и церковные заметки о всех деревнях, селах, местечках и городах, в пределах губернии находящихся. К., 1864; Голубовский 77. В. История Северской земли до половины XIV ст.к., 1881; його ж. Историческая карта Черниговской губернии до 1300 г. – Труды XIII Археологического съезда. М., 1908; Багалей Д. И. История Северской земли до половины XIV ст.к., 1881; Ляскоронский В. История Переяславльской земли с древнейших времен до половины XIII ст.к., 1897; Ратич О. Древньоруські археологічні пам’ятки на території західних областей УРСР. К., 1957; Андрияшев А. М. Очерки истории Волынской земли до конца XIV ст.к., 1887; Антонович В. Б. Археологическая карта Волынской губернии. М., 1900; Археологічні пам’ятки Прикарпаття і Волині ранньослов’янського і давньоруського періодів. К., 1982; Очерки по археологии Белоруссии. Т. І—II. Минск, 1970–1972; Алексеев Jl. В. Полоцкая земля. (Очерки истории Северной Белоруссии в IX–XIII вв.). М., 1966; його ж. Смоленская земля в IX–XIII вв. М., 1980; Голубовский Я. В. История Смоленской земли до начала XV ст.к., 1895; Монгайт А. А. Рязанская земля. М., 1961; Никольская Т. Н. Земля вятичей. М., 1981; Древнерусские княжества X–XIII вв. М., 1975; Кудряшов К. В. Половецкая степь. Очерки исторической географии. М., 1948; Берлинский М. Ф. Краткое описание Киева, содержащее историческую перечень сего города. СПб., 1820; Закревский Я. Описание Киева. Т. I–II. М., 1868; Петров Н. И. Историко-топографические очерки древнего Киева. К., 1897; Каргер М. К. Древний Киев. Очерки по истории материальной культуры древнерусского города. Т. I–II. М. – А., 1959–1961; Толочко П. П. Історична топографія стародавнього Києва. К., 1972; його ж. Древний Киев. К., 1976, 1983; Максимович Н. И. Днепр и его бассейн. Приложение. [Кн. 1–2]. К., 1901.
Археологічні журнали, труди та збірники: Советская археология. М. (1936–1980); Археологические открытия. М. (1965–1978); Материалы и исследования по археологии СССР. М. (1940–1980); Краткие сообщения Института материальной культуры (потім – Краткие сообщения Института археологии АН СССР). М. – А. (1930–1980); Труды I–XV Археологических съездов. Місця видання – різні, 1871–1916; Археологія. К. (1947–1970); Археологія. К., (1971–1980); Археологічні пам’ятки УРСР. К. (1949–1963); Археологические исследования на Украине (Археологічні дослідження на Україні). К. (1967–1972) та ін. Використано матеріали Наукового архіву Інституту археології АН УРСР, різні друковані та рукописні картографічні матеріали з 1638 р. до наших днів.
Переклад Київського літопису опубліковано в журн. «Київ» (1984, № 6–8), Галицько-Волинського – в журн. «Жовтень» (1982, № 7), Творів Володимира Мономаха – в бюлетені «Пам’ятники України» (1986, № 3); переклад «Повісті минулих літ» друкується вперше.
КИЇВ ЛЕОНІД МАХНОВЕЦЬ
1951–1988
ПОВІСТЬ МИНУЛИХ ЛІТ
ЛІТОПИС РУСЬКИЙ
з богом починаєм. Отче, благослови.
Повість минулих літ Нестора,чорноризця Феодосієвого монастиря Печерського, звідки пішла Руська земля [1]1
Слово «земля» (Руська, Половецька та ін.) вживається у літописі в значенні держави, території, народу, іноді – війська, раті.
[Закрыть] , і хто в ній [2]2
У Лаврентіївському списку літопису (далі – Лавр.) «въ Киевѣ».
[Закрыть]почав спершу княжити, як Руська земляпостала.
ПОЧАТОК
Тож почнемо повість оцю.
Після потопу, отже, три сини Ноєві розділили Землю – Сим, Хам іЯфет [3]3
Подальші відомості про розподіл Землі між синами біблійного Ноя та про вавілонське стовпотворіння Нестор узяв в основному зі слов'яно-руського перекладу «Хроніки» Георгія Амартола, дещо додавши, а дещо скоротивши.
[Закрыть].
І дістався схід Симові: Персіда, Бактрія і аж до Індії в довготу, а в широту ж до [города] Рінокорури, – як ото сказати, від сходу і аж до півдня, – і Сірія, і Мідія, і Євфрат-ріка, і Вавілонія, [і] Кордуена, іАссірія, Месопотамія, Аравія Старіша, Елимаіс, Індія, Аравія Сильна, Колія, Коммагина, Фінікія вся.
Хамові ж дісталась південна частина: Єгипет, Ефіопія, прилегла до Індії, і друга Ефіопія, з якої витікає ріка ефіопська Червона, та, що плине на схід, [город] Фіви, Лівія, прилегла аж до Кірінії, Мармарія, Сірт, Лівія друга, Нумідія, Масурія, Маврітанія, котра є навпроти [города] Гадіра. А [з країв], що є на схід, він узяв Кілікію, Памфілію, Пісідію, Місію, Лікаонію, Фрігію, Кавалію, Лікію, Карію, Лідію, Місію другу, Троаду, Еоліду, Віфінію, Стару Фрігію. І острови також він узяв: Сардінію, Кріт, Кіпр, і ріку Гіону, яку називають Нілом.
Яфетові ж дісталась північна сторона і західна: Мідія, Албанія, Арменія Мала і Велика, Каппадокія, Пафлагонія, Галатія, Колхіда, Боспорій, Меотія, [город] Дервія, Сарматія, Тавріанія, Скіфія, Фракія, Македонія, Далматія, Молоссія, Фессалія, Локрія, Пеленія, котра й Пелопоннесом зветься, Аркадія, Іпіротія, Іллірія, Слов'яни, Ліхнітія, Адріакія, Адріатичне море. Узяв же він і острови: Британію, Сіцілію, Евбею, Родос, Хіос, Лесбос, Кіферу, Закінф, Кефаллінію, Ітаку, Керкіру і частину азійської [4]4
В Іпатському і Хлєбниковському списках літопису (далі – Іп. та Хл.) «всякоя»; треба «Асійскыя», бо в грецькому оригіналі Амартола тут говориться про Азію.
[Закрыть] сторони, яку називають Іонією, і ріку Тігр, що тече межи Мідією і Вавілонією. [Узяв він також краї] до Понтійського моря на північних сторонах: Дунай, Дністер і Кавкасійські гори, себто Угорські, а звідти, отже, й до самого Дніпра. [Дісталися йому] й інші ріки: Десна, Прип'ять, Двіна, Волхов. Волга, що йде на схід у частину Симову.
В Яфетовій же частині сидить русь, чудь і всякі народи: меря, мурома, весь, мордва, заволоцька чудь, перм, печера, ям, угра, литва, зимигола, корсь, летьгола [5]5
В Іп. І Хл. хибно «сѣтьгола».
[Закрыть] , ліб. Ляхи ж, і прусси, і чудь сидять поблизу моря Варязького. По сьому ж морю сидять варяги: сюди, на схід, – до наділу Симового; по тому ж морю сидять вони на захід – до землі Англійської [6]6
В Іп. хибно «Агаряньски», у Хл. «Аглянскы».
[Закрыть] і до Волоської. Яфетове бо коліно й це: варяги, свеї, нормани, готи, русь, англи, галичани, волохи, римляни, німці, корляги, венедиці, фряги та інші. Вони сидять [одні коло одних] од заходу до півдня і сусідять з племенем Хамовим.
Сим же, Хам та Яфет, розділивши землю і метавши жереб, [поклали] не переступати анікому в братній уділ, і жили кожен у своїй частині.
І був [тоді] один народ. А коли намножилося людей на Землі, то намислили вони у дні Іоктана й Фалека спорудити башту до неба. І, зібравшись на містині поля Сенаар зводити башту до небес і город навколо неї Вавілон, будували вони башту сорок літ. І не була вона завершена, бо зійшов господь бог глянути на город і на башту і сказав господь: «Се народ один і мова одна». І змішав бог народи і розділив на сімдесят і на дві мови, і розсіяв [їх] по всій Землі [7]7
Буття XI, 2–9.
[Закрыть].По змішанні ж народів бог вітром великим розвалив башту, однак є останок її межи Ассірією і Вавілоном; і є він у висоту [?]. а в ширину 5433 [8]8
Про довжину нічого не сказано: можливо, що тут іде мова й не про ширину, а про обшир, периметр, і не залишків башти, а Есагіли – головного храму Вавілона і всієї Вавілонії.
[Закрыть] лікті. Багато літ держиться останок той.
«Літопис Руський» за Іпатським списком. Перша сторінка. До 1425 р.
Після того ж, як було розвалено башту і розділено народи, взяли сини Симові східні краї, а Хамові сини – південні краї; Яфетові ж сини захід узяли і північні краї. Від цих ото сімдесяти і двох народів, од племені таки Яфетового, постав народ слов'янський – так звані норики, які є слов'янами.
По довгих же часах сіли слов'яни по Дунаєві, де єсть нині угорська земля і Болгарська. Од тих слов'ян розійшлися вони по Землі прозвалися іменами своїми, – [од того], де сіли, на котрому місці. Ті, що, прийшовши, сіли по ріці на ймення Морава, і прозвалися моравами, а другі чехами назвалися. А се – ті самі слов'яни: білі хорвати, серби і хорутани. Коли ж волохи найшли на слов'ян на дунайських, і осіли між них, і чинили їм насильство, то слов'яни ті, прийшовши, сіли на Віслі і прозвалися ляхами. А від тих ляхів [пішли одні, що] прозвалися полянами, другі ляхи [прозвалися лютичами, інші – мазовшанами, ще інші – поморянами.
Так само й ті ж слов'яни, прийшовши, сіли по Дніпру і назвалися полянами, а інші – деревлянами, бо осіли в лісах; а другі сіли межи Прип'яттю і Двіною і назвалися дреговичами; а інші сіли на Двіні і назвалися полочанами – од річки, яка впадає в Двіну і має назву Полота; од сеї [річки] вони прозвалися полочанами. Слов'яни ж, [що] сіли довкола озера Ільменя, прозвалися своїм іменем – [словенами]; і зробили вони город, і назвали його Новгородом. А другі ж сіли на Десні, і по Сейму, і по Сулі і назвалися сіверянами.
І так розійшовся слов'янський народ, а від його [імені] й дісталогічного зв'язку з першою і перенесели [свою] назву слов'янські письмена [9]9
Друга частина цього речення не має логічного зв'язку з першою і перенесена сюди із подальшої розповіді (під 898 р.) про переклад книг слов'янською мовою.
[Закрыть].
Коли ж поляни жили особно по горах сих [Київських], то була тут путь із Варягів у Греки, а із Греків [у Варяги]: по Дніпру, а у верхів'ї Дніпра – волок до [ріки] Ловоті, а по Ловоті [можна] увійти в Ільмень, озеро велике. Із цього ж озера витікає Волхов і впадає в озеро велике Нево, а устя того озера входить у море Варязьке. І по тому морю [можна] дійти до самого Риму, а од Риму прийти по тому ж морю до Цесарограда, а від Цесарограда прийти в Понт-море, у яке впадає Дніпро-ріка. Дніпро ж витікає з Оковського лісу і плине на південь, а Двіна із того самого лісу вибігає і йде на північ, і входить у море Варязьке. Із того ж лісу витікає Волга на схід і вливається сімдесятьма гирлами в море Хвалійське. Тому-то із Русі можна йти по Волзі в Болгари і в Хваліси, і на схід дійти в уділ Симів, а по Двіні – у Варяги, а з Варягів – і до Риму, од Риму ж – і до племені Хамового. А Дніпро впадає в Понтійське море трьома гирлами; море це зовуть Руським. Побіля нього ж учив святий апостол Андрій, брат Петрів.
Як ото говорили, коли Андрій учив у Синопі іприйшов у [город] Корсунь, він довідався, що од Корсуня близько устя Дніпрове. І захотів він піти в Рим, і прибув в устя Дніпрове, і звідти рушив по Дніпру вгору, і за приреченням божим прийшов і став під горами на березі.
А на другий день, уставши, сказав він ученикам своїм, які були з ним: «Бачите ви гори сі? Так от, на сих горах возсіяє благодать божа, і буде город великий, і церков багато воздвигне бог». І зійшов він на гори сі, і благословив їх, і поставив хреста. І, поклонившись богу, він спустився з гори сеї, де опісля постав Київ, і рушив по Дніпру вгору.
Апостол Андрій ставить хрест на київських горах. Мал. XII (XV) ст.
І прибув він до словен, де ото нині Новгород, і, побачивши людей, тут сущих, – який їхній обичай, і як вони миються і хвощуться, – здивувався їм.
І пішов він у Варяги, і прибув у Рим, [і] повідав, скільки навчив і скільки бачив, і розказав їм: «Дивне бачив я в землі Словенській. Коли йшов я сюди, бачив бані дерев'яні. І розпалять вони їх вельми, і роздягнуться, і стануть нагими, і обіллються мителем, і візьмуть віники, і почнуть хвостатись, і [до] того себе доб'ють, що вилізуть ледве живі. А обіллються водою студеною – і тоді оживуть. І так творять вони повсякдень. Ніхто ж їх не мучить, а самі вони се мучать, і творять не миття собі, а мучення». І, це чувши, [римляни] дивувалися. Андрій же, побувши в Римі, прийшов у Синоп [10]10
Відомості про цю легендарну подорож Андрія на Русь є і в грецьких апокрифах про діяння апостола.
[Закрыть].
Боричів (Андріївський узвіз. 1889 р.)
Гора Київська. Місце городка Кия. Сучасний вигляд
Коли ж поляни жили особно і володіли родами своїми, – бо й до сих братів існували поляни і жили кожен із родом своїм своїх місцях, володіючи кожен родом своїм, – то було [між них] три брати: одному ім'я Кий, а другому – Щек, а третьому – Хорив і сестра їх – Либідь. І сидів Кий на горі, де нині узвіз Борич а Щек сидів на горі, яка нині зветься Щековицею, а Хорив – на третій горі, од чого й прозвалася вона Хоривицею. Зробили вони городок [і] на честь брата їх найстаршого назвали його Києвом, І був довкола города ліс і бір великий, і ловили вони [тут] звірину. Були ж вони мужами [11]11
Додано з Лавр.
[Закрыть]мудрими й тямущими і називалися полянами. Од них ото є поляни в Києві [12]12
В Іп. «суть поляне кияне», у Хл. «суть поляне въ Кыеве».
[Закрыть]й до сьогодні.
Гора Щековиця. Сучасний вигляд.
Гора Хоривиця. Сучасний вигляд.
Інші ж, не знаючи, говорили, ніби Кий був перевізником, бо тоді коло Києва перевіз був з тої сторони Дніпра. Тому [й] казали: «На перевіз на Київ». Коли б Кий був перевізником, то не ходив би він до Цесарограда. А сей Кий княжив у роду своєму і ходив до цесаря. Не знаємо, [щоправда, до якого] [13]13
Можливо, до Юстініана І, візантійського імператора, що зійшов на трон 527 p.
[Закрыть], а тільки про те відаєм що велику честь, як ото розказують, прийняв він од [того] цесаря, – котрого я не знаю, [як не знаю] і при котрім він цесарі приходив [туди].
А коли він вертався назад, [то] прийшов до Дунаю і вподобав місце, і поставив городок невеликий, і хотів [тут] сісти з родом своїм. Та не дали йому ті, що жили поблизу. Так що й донині називають дунайці городище те – Києвець. Кий же повернувся у свій город Київ. Тут він і скончав живоття своє. І два брати його, Щек і Хори і сестра їх Либідь тут скончалися.
А по сих братах почав рід їхній держати княжіння в полян. А в деревлян [було княжіння] своє, а дреговичі [мали] своє, а словени – своє в Новгороді, а другі [сиділи] на [ріці] Полоті, котрі й [називаються] полочанами. Од сих же [полочан на схід(?) є] і кривичі, що сидять у верхів'ї Волги, і в верхів'ї Двіни, і в верхів'ї Дніпра; їхній же й город є – Смоленськ, бо туди сидять кривичі. Також сіверяни [сидять на схід(?)] од них. На Білім озері сидить весь, а на Ростові-озері – меря, а на Клещині-озері сидить теж меря. А по Оці-ріці, де впадає вона у Волгу, [сидить] окреми народ – мурома. І черемиси окремий народ, і мордва окреми народ. Бо се тільки слов'янський народ на Русі: поляни, деревляни, новгородці, полочани, дреговичі, сіверяни, бужани, – бо сидять [14]14
У Лавр. «сѣдоша» (сиділи).
[Закрыть]вони по [ріці] Бугу, – а потім же волиняни. А се – інші народ які данину дають Русі: чудь, весь, меря, мурома, черемиси, мордва, перм, печера, ям, литва, зимигола, корсь, нарова, ліб. Ці мають свою мову, [походять] від коліна Яфетового, бо живуть у північних краях.
Коли ж слов'янський народ, як ото ми сказали, жив на Душ то прийшли од [землі] скіфів, себто від хозар, так звані болгар її і сіли вони по Дунаєві, [і] були насильники слов'ян. А по сьому прийшли білі угри і успадкували землю Слов'янську, прогнавши волохів, які раніш захопили були Слов'янську землі. Бо ці угри з'явилися за Іраклія, цесаря [грецького], які ходили [з ним] на Хоздроя, цесаря перського.
Народи дають данину Русі. Мал. XIII (XV) ст.
У ті самі часи існували й обри, що воювали проти цесаря Іраклія і мало його не схопили [15]15
Відомості про різночасові походи і розселення болгар, угрів та обрів літописець запозичив із перекладу «Хроніки» Амартола. 7 серпня 626 p. обри та інші війська, союзники персів, ледве не взяли штурмом Константинополь, але Іраклія тоді тут не було.
[Закрыть]. Ці ж обри воювали проти слов'ян і примучили дулібів, що [теж] були слов'янами, і насильство вони чинили жінкам дулібським: якщо поїхати [треба] було обринові, [то] не давав він запрягти ні коня, ні вола, а велів упрягти три, або чотири, або п'ять жінок у телігу і повезти обрина, – і так мучили вони дулібів [16]16
Можливо, тих дулібів, що жили в басейні верхів'я Західного Бугу; є також думка, що тут ідеться про дулібів, які частково переселилися звідти в Паннонію.
[Закрыть]. Були ж обри тілом великі, а умом горді, і потребив їх бог, і померли вони всі, і не зостався ані один обрин. І єсть приказка в Русі й до сьогодні: «Погинули вони, як обри», – бо нема їхнього ні племені, ні потомства.
Жінки везуть обрина. Мал. XIII (XV) ст.
Після цих же прийшли печеніги, а потім ішли чорні угри мимо Києва, – але опісля, за [часів] Олега.
Поляни, що жили особно, як ото ми сказали, були з роду слов'янського і назвалися полянами, а деревляни теж [пішли] від слов'ян і назвалися древлянами. Радимичі ж і вятичі [походять] од ляхів. Бо було в ляхів два брати – [один] Радим, а другий Вятко. І, прийшовши, сіли вони: Радим на [ріці] Сожу, [од якого] й прозвалися радимичі, а Вятко сів своїм родом по Оці; од нього прозвалися вятичі. І жили в мирі поляни, і древляни, і сіверяни, і радимичі, і вятичі, і хорвати. Дуліби тоді жили по Бугу, де нині волиняни, а уличі [й] тиверці сиділи по [другому] Бугу і по Дніпру; сиділи вони також поблизу Дунаю. І було множество їх, бо сиділи вони по Бугові й по Дніпру аж до моря, і єсть городи їх і до сьогодні. Через те називали їх греки «Велика Скіфія».
[Усі племена] мали ж свої обичаї, і закони предків своїх, і заповіти, кожне – свій норов. Так, поляни мали звичай своїх предків, тихий і лагідний, і поштивість до невісток своїх, і до сестер, і до матерів своїх, а невістки до свекрів своїх і до діверів велику пошану мали. І весільний звичай мали вони: не ходив жених по молоду, а приводили [її] ввечері; а назавтра приносили [для її родини те], що за неї дадуть. А деревляни жили подібно до звірів, жили по-скотськи: і вбивали вони один одного, [і] їли все нечисте, і весіль у них не було, а умикали вони дівчат коло води. А радимичі, і вятичі, і сіверяни один обичай мали: жили вони в лісі, як ото всякий звір, їли все нечисте, і срамослів'я [було] в них перед батьками і перед невістками.
Лаврентіївський літопис. Перша сторінка. 1377 р.
І весіль не бувало в них, а ігрища межи селами. І сходилися вони на ігрища, на пляси і на всякі бісівські пісні, і тут умикали жінок собі,– з якою ото хто умовився. Мали ж вони по дві і по три жони. А коли хто вмирав – чинили вони тризну над ним, а потім розводили великий вогонь і, поклавши на вогонь [17]17
В Іп. І Лавр. хибно «творяху кладу велику»; в Академічному і Радзивіллівському списках літопису (далі – Акад. І Радз.) «творяху краду велику»; «крада» – вогонь, вогнище.
[Закрыть]мерця, спалювали [його]. А після цього, зібравши кості, вкладали [їх] у невеликий посуд і ставили на придорожньому стовпі, як [це] роблять вятичі й нині.
Ігрища межи селами. Мал. XIII (XV) ст.
Сей же обичай держали і кривичі, й інші погани, не відаючи закону божого, бо творили вони самі собі закон.
Говорить Георгій [Амартол] у літопису, що «кожному народові [дано] закон. В одних є писаний, а в других – звичай, який ті, що не мають [писаного] закону, вважають отчим законом. Серед них же – це насамперед сіри, які живуть на краю Землі. Вони мають закон отців своїх і звичай: не розпутствувати, не перелюбствувати, не красти, не обмовляти, чи убивати, чи загалом усім діяти зло.
[Такий] же закон і в бактріян, – яких називають брахманами й островичами [18]18
Островами у давнину називалися, зокрема, віддалені краї взагалі.
[Закрыть], – котрі за настановами прадідів і з благочестя м'яса не їдять, вина не п'ють, блуду не чинять і ніякого зла не коять через страх великий перед богом.Бо ж явно інакше в прилеглих до них індів – убивців, негідників, гнівливих надприродно: адже у внутрішній [частині] країни їхньої людей їдять і подорожніх убивають, та ще й одні одних [19]19
Додано з перекладу «Хроніки» Амартола та її грецького оригіналу.
[Закрыть]вони їдять, яко пси.
А інший закон у халдеїв і вавілонян: брати. [за себе] матерів, і з дітьми братів блуд чинити, і вбивати. Усяке безстидне діло вони діють, вважаючи його за доброчесне, навіть якщо й далеко від землі своєї вони будуть.
Інший же закон у гелів: жінки в них орють, і доми зводять, і мужські діла роблять. Але [й] розпутствує [кожна], скільки хоче, бо мужі їхні зовсім їх не здержують і не ревнують. У них же є і хоробрі жінки, здатні ловити звірів. Володіють [ці] жінки мужами своїми і володарюють над ними.
У Британії ж багато мужів з однією жінкою сплять і так само багато жінок з одним мужем задовольняють похіть, і беззаконня як закон отчий чинять вони щедро і нездержливе.
Амазонки ж мужа не. мають, яко скот безсловесний, а один раз на рік, під весняні дні, ідуть вони із землі своєї і злягаються з навколишніми мужами, вважаючи цей час за якесь для них торжество і велике празникування. Коли [ж] од них зачнуть вони у чреві. то знову розбіжаться звідси всі. А як прийде пора родити [і] якщо народиться хлопча – погублять його, якщо ж дівочої статі – то її вигодують і дбайливо її виростять».
Так само оце й нині, при нас, половці держать закон предків своїх: кров проливати і вихвалятися цим. І їдять вони мертвечину і всяку нечисть, хом'яків і ховрахів. А [за себе] беруть вони мачух своїх і ятрівок, і інші [сповняють] обичаї отців своїх. А ми ж, християни, – скільки [єсть] земель, що вірують у святую трійцю, і в єдине хрещення, і в єдину віру, – закон маємо один, оскільки ми в Христа охрестилися і в Христа втілились.
Половецька жіноча статуя з дитиною.
По сих же літах, по смерті братів сих, [Кия, Щека і Хорива], утискувалися [поляни] деревлянами та іншими навколишніми [племенами]. І знайшли їх хозари, коли вони сиділи в лісах на горах, і сказали хозари: «Платіте нам данину». Поляни тоді, порадившись, дали [їм] од диму по мечу. І понесли [це] хозари князеві своєму і старійшинам своїм, і сказали їм: «Ось, знайшли ми данину нову». А ті запитали їх: «Звідки?» І вони сказали їм: «В лісі на горах, над рікою Дніпровською». А ті запитали: «Що вони дали?» І вони показали меч, і мовили старці хозарські: «Недобра [се] данина, княже. Ми здобули [її] однобічним оружжям, себто шаблями, а сих оружжя обоюдогостре, себто мечі. Сі будуть брати данину і з нас, і з інших земель». І все це збулося, [бо] говорили вони не з своєї волі, а за божим повелінням.
Так [було] й за фараона [Рамзеса?], цесаря єгипетського, коли привели перед фараона Мойсея, і мовили старці фараонові: «Сей усмирить землю Єгипетську». Як воно й сталося: погинули єгиптяни од Мойсея, а спершу [євреї] були в рабстві у них. Отак і ці [хозари]: спершу вони володіли, а опісля [ними] самими володіють. Як ото воно й сталося: володіють бо хозарами руські князі й до сьогоднішнього дня.
