Текст книги "Літопис Руський. Повість минулих літ"

Автор книги: Нестор Літописець

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 18 страниц)

У РІК 1090

У РІК 6598 [1090].Привела Янка митрополита Іоанна, скопця, і, побачивши його, люди всі сказали: «Се мертвець прийшов». І, пробувши від року до року, він помер. Був же сей муж не книжник, а простий умом і просторіка.

У сей же рік освячена була церква святого Михайла [503]503
  Про обгрунтування можливої дати освячення див. прим. 1 до 1088 p.


[Закрыть]переяславська Єфремом, тої церкви митрополитом, який спорудив її великою, бо раніш була в Переяславлі митрополія [504]504
  Додано з Лавр.


[Закрыть], іспорядив у ній багате убрання [505]505
  В Іп. «й пристрою (у Хл. «прикроутоу») в нѣи велику створи»; у Лавр. «и пристрои ю великою пристроек)», – ідеться про багате внутрішнє оздоблення: розпис, мозаїку, ікони, різні церковні шати і т. д.


[Закрыть], оздобивши її всякими прикрасами і церковним начинням.

Сей бо Єфрем [506]506
  У Лавр про нього сказано: «був скопець, високий тілом».


[Закрыть]у ці роки багато звів споруд: докінчившицеркву святого Михайла, він заклав також церкву святого Феодора [Стратилата] на [Єпископських] воротах города,і святого Андрія [Первозваного], коло церкви [святого Михайла] біля воріт, і кам'яні стіни города, і кам'яну споруду бані, – сього ж не було в Русі, – і прикрасив город Переяславський спорудами церковними та іншими будовами.

У РІК 1091

У РІК 6599 [1091].Ігумен Іоанні чорноризці, раду вчинивши, сказали: «Недобре є лежати отцю нашому Феодосію поза монастирем і церквою своєю, тому що він оснував церкву і чорноризців зібрав». І, вчинивши раду, звеліли вони приготувати місце, де ото положити мощі його.

^{Хорос (панікадило). Переяславль. XI ст.}

А оскільки за три дні приспівав празник Успіння богородиці, то повелів ігумен копати [там], де лежать мощі отця нашого Феодосія. Його-таки повелінню був я [507]507
  Розповідь про те, як було викопано і перенесено мощі Феодосія, ведеться від першої особи і в «Києво-Печерському патерику», де вона приписана «Нестору мниху». Текст нижче: «Я ж приготував того дня мотику», у Воскр. має таку редакцію: «Аэъ же грѣшныи, иже и лѣтописаніе ее въ то время писахъ, вземъ мотыку начахъ прилежно копати».


[Закрыть], грішний, першим самовидцем, і те, що розкажу, я не із слуху чував, а сам-один був[його] зачинателем.

Прийшов, отож, ігумен до мене і сказав мені: «Підімо обидва в печеру до Феодосія». І я, прийшовши з ігуменом, [так] щоб же не знав ніхто, [і] роздивившись, куди копати, визначив місце, де копати – збоку од входу. Сказав тоді до мене ігумен: «Не смій розповідати нікому ж із братії, щоб ніхто ж не довідався, а візьми того, кого хочеш, хай він тобі поможе».

Я ж приготував того дня мотику, щоб нею копати,! в вівторок присмерком узяв із собою другого брата [Марка] [508]508
  Ім'я Марка додаємо тому, що в «Києво-Печерському патерику» говориться саме про нього як копача могил ченцям.


[Закрыть], так щоб ніхто не знав, прийшов у печеру і, одспівавши псалми, почав копати, а втомившись, дав [мотику] другому брату. І копали ми до полуночі, і втомилися, [та] не могли докопатися. І став я журитися, чи не вбік ми якось копаємо. Тоді я, взявши мотику, почав копати із запалом, [а] друг мій відпочивав перед печерою. І сказав він мені: «Ударили в било», – і я в той час протяв до мощей Феодосієвих. І коли він говорив до мене: «Ударили в било», – то я сказав: «Я прокопав уже». Та коли я прокопав, обняв мене страх, [і] став я волати: «Господи, помилуй!»

^{Б’ють у било, викопують мощі Феодосія. Мал. XIII (XV) ст.}

У той же час сиділи два брати в монастирі, стережучи,коли ігумен, утаївшись, з кимось перенесе його потай, ідивилися в бік печери. І коли ударили в било, побачили вони обидва три стовпи, яко дуги осяйні, що, постоявши, перейшли на верх церкви, де ото [потім] похований був святийФеодосій.

У цю саму пору Стефан, – що був замість нього, [Феодосія], ігуменом, а на цей час уже став єпископом [володимирським], – дивлячись у своєму монастирі [на Клові] через поле, побачив зорю велику над печерою. Подумавши, що [це] несуть Феодосія, – бо йому було сповіщено [про це] раніш за один день, – і пожалкувавши, що без нього переносять його, він, сівши на коня, швидко поїхав, узявши з собою Климента, якого він поставив [на Клові] ігуменом після себе. І їхали вони собі, ібачили зорю велику, а коли прибули близько – побачили багато свічей над печерою. Та прийшли вони до печери – і не побачили анічого.

І прийшли вони всередину печери, [а] ми сиділи коло мощей його. Бо коли я прокопав, [то] послав [Марка] до ігумена [Іоанна]: «Приходь, та візьмемо його». Ігумен тоді прийшов із двома братами, а я прокопав багато і вліз. І ми побачили мощі його, які лежали, але суглоби йогоне розпалися були і волосся на голові присохло. І, поклавши йогона варимантію [509]509
  Варимантія(гр.) – верхня важка чернеча одежа без рукавів.


[Закрыть][та взявши] на плече, винесли вони йогоперед печеру.

^{Посуд для зберігання зерна. Київ.}

А на другий день зібралися єпископи – Єфрем переяславський, Стефан володимирський, Іоанн чернігівський. Марин юр'євський. І ігумени всі од усіх монастирів із чорноризцями прийшли, і люди благочестиві. І взяли вони мощі Феодосієві, з свічами і з фіміамом, і принесли, і положили його у власній його церкві, у притворі на правій стороні, місяця серпня в чотирнадцятий [день], у четвер, о першій годині дня [510]510
  Про першу годину дня див. прим. 10 до 1074 p.


[Закрыть], індикта чотирнадцятого року. І празнували світло в той день.

Тепер же трохи розповім дещо, як збулося пророцтво Феодосієве. Коли ото за живоття свого Феодосій держав ігуменство і правив стадом, порученим йому богом, – чорноризцями, то не лише сими одними, але й мирськими душами опікувався він, щоби вони спаслися. Особливо ж [дбав] він про синів своїх духовних, утішаючи і поучаючи приходящих до нього, [а] іноді в доми їх приходячи і благословення їм даючи.

Так, одного разу, коли він прийшов у дім Янів до Яня [Вишатича, воєводи київського] і до жони його Марії, – бо Феодосій любив їх за те, що вони жили обоє по заповіді господній і в любові жили, – так от, коли він якось прийшов до них обох, то поучав він їх про милість до убогих, і про царство небесне, що його прийняти праведникам, а грішним – муку, і про смертний час. Та коли він се говорив, і про покладення тіл їх обох у гробі, то сказала їм, [Феодосієві та Яневі, жона] Янева: «Хто зна, де отомене положать?» Сказав тоді їй Феодосій: «Воістину, де ото я ляжу, там і ти похована будеш».

І це збулося. Хоча ігумен преставився на вісімнадцять літ раніш, [а] це збулося, бо в сей рік проставилася [жона] Янева, на ім'я Марія, місяця серпня в шістнадцятий день. І, прийшовши [та] співавши належні співи, чорноризці принесли і положили її в церкві святої Богородиці навпроти гробу Феодосія, на лівій стороні. Феодосій же покладений був [у] чотирнадцятий день, а ся – у шістнадцятий день.

Так збулося пророцтво блаженного отця нашого Феодосія, доброго пастиря, що пас словесні вівці нелицемірне, кротко і розважливо, дивлячись за ними, і дбаючи за них, І молячись за поручено йому стадо, і за люди християнськії, і за землю Руськую.

Отож по зішестю своїм ти молишся, [Феодосію], за віруючих людей і за своїх учеників, які, дивлячись на раку твою, споминають учення твоє, і здержливість твою, і прославляють бога, а я, грішний твій раб і ученик, не знаю, чим вихвалити тебе, добре твоє життя і здержливість. Так скажу осе лише небагато: «Радуйся, отче наш і наставниче, Феодосію! Мирський гамір одкинувши, мовчання возлюбивши, богу послужив ти єси у монашім житті. Всяке божественне приношення ти приніс єси собі,) пощенням [511]511
  В Іп. хибно «посѣщеньемь»; у Лавр. «пощеньемь».


[Закрыть]превозвисившись, плотські насолоди зненавидівши, і мирську красу і бажання віку сього одкинувши, ідучи вслід за стопами високодумних отців [і] ревно наслідуючи їх, мовчанням возносячись, смиренням прикрашаючись!

Радуйся, преподобниче, бо укріпився ти надією і вічні блага дістав, умертвивши плотське бажання – джерело беззаконня і неспокою. І підступів бісівських уникнувши, і сітей його, із праведними, отче, ти почив єси, діставши за труди свої нагороду, бо був ти послідовником отців [святих], наслідувавши учення їх, і звичай їх, іздержливість їх, і правила їх додержуючи.

Особливо ж ревно наслідував ти Великого Феодосія – життям, і звичаєм, і здержливістю. Ревно наслідуючи [його], і додержуючи обичаю його, і переходячи од діла [доброго] до діла кращого, належні богові молитви воздаючи і гарні пахощі приносячи – кадило молитовне, фіміам запашний, – побіливши мирське бажання і миродержця-князя віку сього, супротивника подолавши – диявола і його підступи, ти побідником явився, ворожим його стрілам і гордим помислам ставши супротивно, укріпившись оружжям хресним, і вірою непоборною, і божою поміччю.

Тож помолися за мене, чесний отче, щоб ізбавитись мені од сіті вражої, і од врага-противника убережи мене твоїми молитвами».

У сей же рік було знамення в сонці: воно щезло імало його зосталося; було воно, як місяць, о другій годині дня місяця травня у двадцять і перший [день] [512]512
  У 1091 p. сонячне затемнення було справді о другій годині після сходу сонця 21 травня.


[Закрыть].

У сей же рік, коли Всеволод діяв лови на звірів за Вишгородом, [і] коли розкинули тенета, і люди зняли крик, упав превеликий змій із неба [513]513
  Ідеться про падіння на землю великого метеорита, вогненний слід якого вважали за небесного змія.


[Закрыть]. І перелякалися всі люди, бо в цей час загула земля, – багато хто чув.

У сей же рік волхв об'явився у Ростові і пропав.

^{Змій упав з небес. Мал. XIII (XV) ст.}

У РІК 1092

У РІК 6600[1092].Предивне було чудо в Полоцьку. У навожденні [диявольському], серед ночі був тупіт, стогнало опівночі, набігали, як люди, біси по вулиці. Якщо хто виходив із дому, хотячи подивитись, то його відразу невидимо вражали біси. І од того [люди] вмирали, і не сміли вони виходити із домів. Потім же стали [біси] вдень з'являтися на конях, але не було видно їх самих, а [було] видно коней їхніх копита.

^{Біси на вулицях Полоцька. Мал. XIII (XV) ст.}

І так уражали вони людей у Полоцьку і його область. Тому й говорили люди: «Мертвяки б'ють полочан». А з'явисько це почалося із [города] Друцька.

У ці ж часи було знамення в небі: наче круг превеликий був посеред неба.

У це ж літо була засуха, так що вигорала земля, і багато борів загоралися [514]514
  В Іп. «ізгоряхуся»; у Лавр. «вьзгарахуся».


[Закрыть]самі, і болота. Багато знамень бувало на землі, і рать велика була од половців звідусіль, і взяли вони три городи: Пісочен [515]515
  В Іп. хибно «Посѣченъ»; у Лавр. «Пѣсочень».


[Закрыть], Переволоку [516]516
  Додано з Лавр.


[Закрыть], Прилук, і багато сіл попустошили.

У сей же рік половці з Васильком Ростиславичем пустошили Ляхів.

У сей же рік помер Рюрик, син Ростиславів.

У ці ж часи багато людей умирало од різних недуг, так що говорили ті, які продають гроби [517]517
  В Іп. хибно «хрест», у Хл. «крсты» у Лавр. «корсты».


[Закрыть]: «Продали ми гробівод Філіппового дня до м'ясопусту сім тисяч [518]518
  Філіппів день(день пам'яті апостола Філіппа) припадає на 14 листопада; м'ясопуст (м'ясниці) – передостанній (перед масляною) тиждень перед великим постом; у 1093 січневому році м'ясопуст припадав на 14–20 лютого: можна припустити, що така велика смертність у Києві була викликана ускладненнями після осінньо-зимової епідемії грипу.


[Закрыть]. А це сталося за гріхи наші, бо умножилися гріхи наші інеправди. Се ж навів на нас бог, велячи нам мати покаяння, і здержатися од гріха, і зависті, іод інших злих діл диявольських.

У РІК 1093

У РІК 6601 [1093],індикта перший рік. Преставився великийкнязь Всеволод, син Ярославів, онук Володимирів, місяця квітня [в] тринадцятий день, а похований був [у] чотирнадцятий день; неділя тоді була страсна, а день був тоді великий четвер, коли його положили в гробі у великій церкві святої Софії.

^{Знамення в небі (круг). Мал. XIII (XV) ст.}

Сей благовірний князь Всеволод змалку любив правду, і дбав він про убогих, і воздавав честь єпископам і пресвітерам, а над усе любив чорноризців і давав їм те, чого вони потребували. І сам же він здержувався од п'янства і похоті, тому йлюбив його отець його, так що [лучалось] говорити отцю його до нього: «Сину мій! Добре тобі, що чую я про твою сумирність, і радуюсь я, бо ти заспокоюєш старість мою. Якщо тобі бог дасть прийняти волость стола мойого 59 після братів своїх по праву, а не насильством, то коли одведе тебе бог од живоття твойого, тут теж ти ляжеш, де ото я, коло гробу мойого, тому що люблю я тебе більше, ніж братів твоїх».

Отож і збулося слово [519]519
  Додано з Акад.


[Закрыть]отця його, яке він говорив був, бо сей [Всеволод] прийняв-таки після всіх братів стіл отця свого, і по смерті брата свого [Ізяслава] сів уКиєві, князюючи, хоча були йому [тут] прикрості більші, гірші, ніж тоді, коли сидів він у Переяславлі. Бо коли він сів у Києві, прикрість була йому од синівців своїх, тому що стали вони дозоляти йому, хотячи волостей, – той сеї, а той другої. І він, мирячи їх, роздавав волості їм, а через них же прикрощі настали йому і недуги. І надходила до нього старість, і стали йому подобатися думки молодих, і раду він чинив із ними. А ці й почали його підбивати, і [став він] невдоволений дружиною своєю першою, а людям не [можна було] знайти [520]520
  В Іп. І Хл. хибно «не хотѣти»; у Лавр. «не доходити».


[Закрыть]княжої справедливості. І стали тіуни [521]521
  Тіун, тівун, тивун —управитель княжого господарства, дворецький, слуга, який виконував також судові та адміністративні обов'язки.


[Закрыть]його грабувати людей і обкладати продажами [522]522
  В Іп. І Хл. «грабити люди и продаяти»; «продаяти» – від слова «продажа», яке означало грошовий штраф на користь князя за різні вчинки і злочини (крім убивства); ці продажі перетворилися у справжнє здирство з народу.


[Закрыть], [а] він [сього] не знав у недугах своїх.

І коли він розболівся вельми, [то] послав [гінця] посина свого Володимира доЧернігова. І прийшов Володимир, [і], побачивши отця недужим, плакав вельми. І сиділи біля [Всеволода] Володимир і Ростислав, син його менший, а коли ж прийшов час, проставився він тихо і спокійно і прилучився до предків своїх, княживши в Києві п'ятнадцять літ, а в Переяславлі – рік, і вЧернігові рік.

Володимир же, оплакавши з Ростиславом, братом своїм, [отця свого], опрятали тіло його. Ізібралися єпископи, іігумени з чорноризцями, і попи, і бояри, і простії люди, [і], взявши тіло його, з належними співами положили його у святій Софії, як ото ми сказали раніш.

Володимир тим часом став роздумувати, кажучи: «Якщо я сяду на столі отця свойого, то матиму війну зі Святополком, бо то стіл його [523]523
  В Іп. хибно «моего», у Хл. І Лавр. «его».


[Закрыть]отця раніше був». І, так розмисливши, послав він [послів] по Святополка доТурова, а сам пішов доЧернігова, а Ростислав – доПереяславля.

А коли минув Великдень і пройшла світла неділя, вдень антипасхи [524]524
  Світла неділя —великодній тиждень; антипасха —наступна неділя (день) після Великодня.


[Закрыть], місяця квітня [у] двадцять і четвертий [день, був] початок Святополкового [в] Києві княжіння.

^{Архангел. Мозаїка у Софійському соборі. XI ст.}

Початок княжіння Святополкового у Києві

Прийшов Святополк доКиєва, івийшли назустріч йому кияни з поклоном. І прийняли вони його зрадістю, і сів він на столі отця свойого і стрия свойого.

^{Портрет княжича. Фрагмент фрески у Софійському соборі. XI ст.}

У сей же час пішли половці на Руську землю. Почувши, що вже помер Всеволод, послали вони послів до Святополка [вимагати викуп] за мир. Святополк же не порадився зі старшою дружиною отця і стрия свого, а вчинив раду з тими, які прийшли з ним, [і], схопивши послів, всадив [їх] у погреб [525]525
  У Хл. «выстебу»; у Лавр. «выстобъку».


[Закрыть]. Почувши ж це, половці почали воювати.

І прийшло половців багато, і обступили вони город Торчський. І Святополк, почувши [це], відіслав [послів] – половців, просячи миру. Та не схотіли половці миру і пустилися по землі, розоряючи [її]. Святополк тоді став збирати воїв, маючи намір [іти] на них.

^{Родина Ярослава Мудрого. Фрагмент фрески у Софійському соборі. XI ст.}

І сказали йому мужі розважливі: «Не пробуй [іти] проти них, бо мало ти маєш воїв». Він же сказав їм: «Я маю отроків своїх вісімсот, що можуть супроти них стати». І почали другі, нерозважливі, мовити: «Піди, княже!» Розважливі ж говорили: «Коли б спорядив ти їх вісім тисяч, було б се не зле, [але] наша земля збідніла вже од воєн і продаж. Пошли-но до брата свого Володимира, хай би він тобі поміг». Святополк, отож, послухав їх і послав [послів] до Володимира, щоб він поміг йому.

Володимир тоді зібрав воїв своїх і послав [гінця] по Ростислава, брата свого, до Переяславля, велячи йому помагати Святополку. Та коли Володимир прийшов доКиєва і зустрівся [з Святополком] у [монастирі] святого Михайла [526]526
  Себто в Михайлівському Видобицькому монастирі.


[Закрыть], то затіяли вони межи собою чвари та свари, але, владившись, цілували хреста один одному.

^{Печать Святополка-Михайла Ізяславича.}

А половці пустошили по землі. І сказали їм обом [527]527
  В Іп. І Хл. хибно «ему»; у Лавр. «има» (двоїна).


[Закрыть]мужі розважливі: «Чого ви чвари маєте межи собою? Погані ж гублять землю Руськую. Потім помиритесь оба, а нині підіте супроти них – або з миром, або війною». І Володимир хотів миру, а Святополк хотів [піти] війною.

І пішов Святополк,] і Володимир, і Ростислав до [города] Треполя, і прийшли вони до [ріки] Стугни. При цім Святополк, і Володимир, і Ростислав скликали дружину свою на раду, маючи намір перейти через ріку. І стали вони радитися, і говорив Володимир: «Стоячи тут, через ріку коло загрози сеї, ми вчинимо мир із ними». І пристали до цієї поради розважливі мужі, Янь [Вишатич] та інші. Кияни ж не захотіли поради цієї, а сказали: «Ми волимо битися. Перейдімо на ту сторону ріки». [І] уподобали [всі] пораду цю, і перейшли Стугну-ріку, а вона тоді вельми наводнилася була.

Святополк, отож, і Володимир, і Ростислав, приготувавшись до бою, рушили. На правій стороні ішов Святополк, а на лівій – Володимир, а посередині – Ростислав, і, минувши Треполь, пройшли вони вал. А тут половці ішли насупроти, і стрільці [їх ішли] насупроти перед ними. Наші тоді стали межи двома валами, і поставили стяги свої, і вийшли стрільці із-за валу. А половці, прийшовши до валу, поставили стяги свої, налягли спершу на Святополка і проламали полк його. Святополк же стояв кріпко, та побігли люди, не видержуючи натиску ворогів, а опісля побіг [і] Святополк.

^{Оранта. Мозаїка у Софійському соборі. XI ст.}

І налягли вони на Володимира, і була битва люта, і побіг і Володимир з Ростиславом, і вої його. І прибігли вони до ріки Стугни, і коли вбрів Володимир з Ростиславом, то став утопати Ростислав перед очима Володимировими, і хотів він підхватити брата свого, і мало не втонув сам. І так утопився Ростислав, син Всеволодів.

Володимир же, перебрівши ріку з невеликою дружиною, – бо многі упали із полку його і бояри його тута жполягли, – і прийшовши на ту сторону Дніпра, плакав за братом своїм і за дружиною своєю. [І] пішов він доЧернігова печален вельми. Святополк же вбіг у Треполь, і заперся тут, і був до вечора, і в ту ніч прийшов доКиєва.

Половці ж, побачивши, що вони одоліли, пустилися по землі, розоряючи, а другі вернулися до Торчського.

Се ж лихо приключилося в день святого Вознесіння господа нашого Ісуса Христа, місяця травня [у] двадцять і шостий [день].

А Ростислава, шукавши, знайшли в ріці. І, взявши його, принесли його доКиєва. І плакала за ним мати його [княгиня Анна], і всі люди плакали за ним сильно, юності його заради. І зібралися єпископи, і попи, і чорноризці, і, співи належні співавши, положили його вцеркві святої Софії коло отця його [528]528
  У підземеллі Софійського собору, в усипальниці київських князів, 1961 p. між різними останками знайдено череп Ростислава; у черепі стримів залізний наконечник стріли. Звідси ясно, чому молодий і здоровий, що умів плавати, Ростислав раптом став тонути перед очима Володимира: він був смертельно поранений. Про його загибель у Стугні говорить і «Слово о полку Ігоревім». Ця ріка, «пожръши чужи ручьи и стругы, рострена къ устью, уношу князю Ростиславу затвори днѣ при темнь березѣ. Плачется мати Ростиславля по уноши князи Ростиславѣ».


[Закрыть].

Половці тим часом облягали Торчський, а торки чинили спротив, і завзято боролися з городських стін, [і] вбивали багатьох із ворогів. Половці тоді стали налягати іоднімати воду. І знемагати почали люди в городі од спраги на безвідді й голоду. І прислали торки [посланців] до Святополка, говорячи: «Якщо ти не пришлеш харчів, ми здамося». І Святополк послав їм,та не можна було прокрастися в город черезмножество ворогів.

І стояли [половці] навколо города [Торчського] дев'ять неділь, і розділилися надвоє: одні стали коло города, раттю борючись, а другі рушили доКиєва і пустилися в напад межи Києвом і Вишгородом.

Святополк же вийшов на [річку] Желянь, і пішли обоє одні проти одних, і зступилися, і покріпшала битва. [І] побігли наші перед іноплемінниками, і падали поранені перед ворогами нашими, і многі погибли, і було мертвих більше, ніж коло Треполя. Святополк же прийшов доКиєва з двома [мужами], а половці вернулися до Торчського.

І сталося ж се лихо місяця липня удвадцять і третій [день]. А назавтра, у двадцять і четвертий [день], у [день] святих мучеників Бориса і Гліба, був плач великий у городі [Києві] за гріхи наші великі, за умноження беззаконь наших.

Напустив же бог на нас поганих, не їх милуючи, а нас караючи, щоби удержались ми од злих діл. Тому карає він нас навалою поганих, що се ж єсть бич божий, щоб коли-небудь, смирившись, ми опам'яталися, [одійшли] од злої путі. Через це в празники бог насилає нам тужбу, як воно сталося в се літо: перше лихо – на Вознесіння коло Треполя, друге – на празник Бориса і Гліба, який є новим празником руським [529]529
  Уже було зауважено (див. прим. 39 до 1015 p.), що важливі походи та битви русичі-християни нерідко приурочували до християнських свят.


[Закрыть].

Тому-то пророк [Амос] говорив [про слова господні]: «І оберну я празники ваші у плач, а пісні ваші – в ридання» [530]530
  Амос VIII, 10.


[Закрыть]. Учинився бо плач великий у землі нашій, і опустіли села наші і городи наші, і стали ми утікати перед ворогами нашими. Як ото і пророк [Мойсей] говорив: «Упадете ви перед ворогами вашими, і поженуть вас ті, що ненавидять вас, і побіжите ви тоді, коли ніхто не гониться за вами. І сокрушу я зухвалість гордині вашої, і буде даремною сила ваша, і уб'є вас приходящий меч, і буде земля ваша пустою, ідвори ваші пустими будуть, бо ви лихі єсте і лукаві, і я піду на вас ізгнівом лютим» [531]531
  Левіт XXVI, 17, 19, 20, 25, 32, 31, 28.


[Закрыть], – так [532]532
  Додано з Лавр.


[Закрыть]говорить господь бог святий Ізраїлів. І що лукаві сини Ізмаїлові [533]533
  У давні часи вважалося, що кочові східні народи, отже й половці, походили від біблійного Ізмаїла і його матері Агарі.


[Закрыть]палили села й стодоли, і багато церков запалили вогнем, – хай ніхто ж не дивується цьому, бо «де ото багато гріхів, там бачимо ми всякі кари» [534]534
  Посл. Павла до римлян V, 20 (текст переосмислено).


[Закрыть]. Через це весь світ був одданий [на покару], через це гнів [божий] розпростерся, через це мучать народ: тих ведуть полоненими, а других рубають, інших оддають на помсту, і гірку вони приймають смерть, другі тремтять, дивлячись на тих, яких убивають, інших уморюють голодом і спрагою, – одна покута, одна кара, що багатоманітні несе нещастя, і різні печалі, і страшні муки. Тих в'яжуть, і ногами пхають, і на морозі держать, і знущаються, та се найгірше і найстрашніше, що в християнськім роді страх, і неспокій, і біда розпросторилася.

Справедливо і належно [це є]. Хай нас так покарають, і тоді ми віру в собі матимем, карані будучи, бо належить нам «в руки одданим бути народу чужому, і беззаконному, і найлукавішому з усіх на землі [535]535
  Даниїл III, 32.


[Закрыть]». Скажімо велемовно: «Праведен ти єси, господи, >і справедливі суди твої» [536]536
  Псалом CXVIII, 137.,


[Закрыть]. Скажімо за тим розбійником: «Ми належне дістали за те, що вдіяли» [537]537
  Єванг. від Луки XXIII, 41; мається на увазі один із двох розбійників, розіп'ятих разом з Ісусом Христом.


[Закрыть]. Скажімо з Іовом: «Як воно господові вгодно, так і сталося. Нехай буде ім'я господнє благословенне вовіки» [538]538
  Іов І, 21.


[Закрыть]. Хай, страждаючи од нашестя поганих, ми владику пізнаєм, що його ми прогнівили: прославлені бувши – не прославили[його], вшановані бувши —не вшанували [його], просвітившись – не зрозуміли, найняті бувши – не послужили, породившись – не постидились його яко отця. Ми согрішили – і карані єсмо; як ото накоїли, так і страждаємо: і городи всі, і селаопустіли; а перейдімо поля, де ото паслися стада коней, г вівці, і воли, – усе це нині бачимо пустим; ниви, порісши, стоять, житвом для звірів стали.

Та все ж ми надіємось на милість божу, бо карає нас добре благий владика, і «непо беззаконню нашому учинив він нам, і незгідно з гріхами нашими він воздав нам» [539]539
  Псалом СІІ, 10.


[Закрыть]; так належить благому владиці карати не за множество гріхів. Так господь учинив нам: тих, що впали, підняв, Адамів гріх простив, купіль нетління дарував, свою кров за нас пролив. А як [540]540
  В Іп. І Хл. «тако же»; у Лавр. «якоже».


[Закрыть]побачив він нас, що ми в неправді пробуваємо, приніс нам оцю війну і скорботу, щоб, хотячи й не хотячи, ми в будучім віці знайшли усяку милість. Душа бо, яку карають тут, у будучім віці знайде всяку милість і полегшу од муки, бо не мстить господь двічі за те [саме].

^{Піхви меча та їх наконечник. Київ. 3 княжого поховання у Десятинній церкві. XI ст.}

О, несказанне людинолюбство божеє! Хоча ж бачить він, що ми поневолі до нього звертаємось, а незмірна його любов до нас! Оскільки хотіли ми ухилитись од заповідей його, то тепер уже не хотячи терпимо, через насильство. І хоч би поневолі, а то ж своєю волею! Бо де тоді було тужіння в нас? А нині все повне сліз. Де було в нас зітхання? А нині плач по всіх улицях умножився за вбитими, що їх побили беззаконнії.

Половці пустошили багато і вернулись до Торчського. І знемогли люди в городі од голоду, і здались ворогам. Половці ж, узявши город, запалили йоговогнем, а людей розділили і повели їх у вежі до ближніх своїх і родичів своїх. Мучені холодом і виснажені, у голоді, і в спразі, і в біді, поблідлі лицями і почорнілі тілами, ходячи невідомою землею голі й босі, ноги маючи поколоті терням, вони запаленим язиком, зі сльозами відповідали один одному, говорячи: «Я був із сього города», а другий: «Я із сього села». І так розпитувалися вони зі сльозами, рід свій називаючи, аочі підносячи до неба до Всевишнього, який відає все потаємне.

^{Половці палять город Торчський. Мал. XIII (XV) ст.}

Та нехай не посміє ніхто сказати, що ми ненавидим! богом єсмо! Бо кого бог так любить, як ото нас возлюбив? Кого бо так він ушанував, як ото нас, прославив і возніс? А нікого! І тим більше гнів свій він підняв на нас, що, більше од усіх вшановані бувши, ми гірше од усіх накоїли гріхів. Тому, що ми, більше од усіхпросвітлені бувши і волю владики відаючи, зневажили [її], – ми слушно дужче од інших карані єсмо! Так і я, [Іоанн], грішний, багато і часто бога прогнівив, і живу, часто согрішаючи повсякдень [541]541
  Тут закінчується літописне зведення ігумена Іоанна, а далі йде текст Нестора, доповнений вставками третього редактора 1118–1119 pp. (розповідь Гуряти Роговича, повість Василя про осліплення Василька Ростиславича).


[Закрыть].

У сей же рік преставився Ростислав, син Мстиславів, онук Ізяславів, місяця жовтня в перший день.А похований був він місяця листопада в шістнадцятий [день] у церкві святої Богородиці Десятинній.