Текст книги "Соло для комп’ютера"

Автор книги: Наталя Тисовська

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 10 страниц)

Розділ дванадцятий
КАТАСТРОФА

О десятій годині ранку замість приймальні Зиновія Самійловича я сиділа на довгій дерев’яній лавці в Ольжичевому відділку. Грюкали двері, стукотіли важкі підбори казенного взуття, гуркотіли голоси. Навпроти мене на такій самісінькій лавці – фарба облізла, спинки немає – сидів бомж із Ями. Він лузав насіння, дістаючи його з однієї кишені незмінної своєї шкірянки і зсипаючи лушпиння в іншу. Хлопчина в міліційній формі, що висіла на ньому трохи мішкувато, раз по раз гримав на бомжа, той відгризався, на хвилину вгавав, а тоді знову діставав жменю насіння з кишені.

– Привіт! – кивнула я бомжу.

– Здоров, – відповів той замислено, цикаючи крізь зуби. – Як справи? Що в Яму не заходиш?

– Часу не мала, – кволо усміхнулась я бомжеві.

– Тут як опинилася?

– Та я тут ніби в гостях… А ти?

– Напилися вчора в Ямі й побилися з чужаками. Аж раптом – патруль.

Бомж витягнув із кишені повну жменю насіння.

– Зернят хочеш?

Я простягнула долоню. Хлопчина-міліціонер почервонів і гаркнув:

– Ану, негайно припинити!

Бомж зітхнув, заховав насіння. Запитав:

– З товаришкою своєю зустрілася?

Він і це пам’ятає?..

Я похитала головою. Тоді бомж, стишуючи голос і нахиляючись до мене через коридор, заговорив:

– Бачив тих хлопів, що дівчину тоді забрали. Заходили в Яму нещодавно. Я тільки уривок розмови почув, – він нахилився ще нижче. – Спочатку про мужика з таким прізвиськом дивним – щось про їжу, не пам’ятаю…

– Голод? – вихопилось у мене.

– О, точняк. Ти його знаєш?

– Знаю, це прізвище.

– Ну, коротше, щось про те, що він «товар» забрав. І ще про дівчину, яка втекла. Накладка там якась вийшла…

Серце тьохнуло. Втекла? Оленка? – слабко ворухнулася надія в душі.

Хто повірить у такий збіг обставин? Чому саме сьогодні я мала прийти сюди, у відділок, і саме сьогодні тут опинився бомж, що посіяв у мені крихку, непевну надію? І тепер я сиділа навпроти бомжа, який знову зосереджено лузгав насіння і який мені зараз був найріднішою людиною.

– Тисовська! Тридцять п’ята кімната, – долинув голос, і я рушила до дверей. Останньої миті встигла вдячно потиснути бомжеві руку.

Сидячи в Ольжичевому кабінеті, я гралася дерев’яною ручкою – непристойною іграшкою, які возили з Франківської області, та знехотя розповідала про вухатого нападника в під’їзді. Ольжич курив, струшуючи попіл просто на підлогу.

– Не потрафило ґанґстерам із тобою, – глузливо зронив він. – А от із Матвієм потрафило…

– Що?! Що з ним?!

– Закрита черепно-мозкова травма. Він ся зараз відлежує у Жовтневій лікарні. Нічо, скоро випустять.

Я притисла долоні до обличчя. Недарма Зиновій Самійлович так легко пристав на нашу пропозицію! На цей раз йому не пощастило, але завтра…

– А завтра…

– Ти кирпу не гни, – гмикнув Ольжич, – вас максимум настрашити хтіли. Ви ж нич важливого не знаєте.

– А платіжки?

– А що платіжки? Діла як такого нема… І з Голодом-Вайзе облизня зловили: мертвого не розпитаєш…

За прикладом Олега, я теж визирнула у вікно, вдихнула літні запахи, де аромати цвітіння витончено поєднувалися з вихлопними газами, й собі зітхнула. «Мій новий комп’ютер лишаю тобі», – знову стукнуло в голові. Що Оленка намагалася мені сказати? Я глипала і глипала у вікно, і щось на самому споді душі потроху ворушилося. Завмерти. Не сполохати далекий-далекий спогад.

… Біжу додому з університету. Біля самого метро на площі Толстого раптом наражаюся на Оленку з кавалером. Пари вона, звісна річ, прогуляла… Кавалер трохи старший за неї, але, як на мене, малоінтелектуальний. Хоча… Ми постояли хвильку, щоб обмінятися привітаннями та жартами, присталими в такій ситуації.

«Брала участь, – пояснювала мені Оленка, звівши вгору пальчик, – у науковому досліді! Можна сказати, власноруч рухала вперед науку».

«Що ж то за надзвичайний дослід?»

«Гряде вік нового покоління комп’ютерів. Скоро все дізнаєшся».

Стрельнувши оком убік, як спостерегла, як в Оленчиного супутника захмарилось обличчя…

«Нове покоління комп’ютерів»… Спливає в уяві лице Оленчиного тодішнього кавалера… Хто він? Чорнявий, не худий, це я точно пам’ятаю. Кругловидий. Дай поміркувати хвильку…

– Зиновій Самійлович, директор! – вигукнула я.

– А тепер – від самого початку, – наказав Ольжич.

Довелось розповідати.

– Бігме, цей клятий комп’ютер тут не випадково, – Ольжич витер крапельки поту під носом. – Ану подай мені папендекель отой…

– Це кого? – не допетрала я.

– Ну, картонку оту подай! – Ольжич поривсь у картонній теці, щось перевіряючи, потім мовив: – Гаразд, Наталіє Тарасівно, можете бути вільні.

* * *

– Здрастуй, моя Крихітко, – у трубці глухо звучав Маринин голос. Говорила вона швидко-швидко. – Ти там чуєш мене? Я тобі мейл вислала. Прочитай мого листа і подзвони на мобільний. Тут у телефоні гроші кінчаються, зрозуміла мене? Ну все, привіт-привіт.

І відбій. Жодного запитання не дала поставити! Який мобільний? Як я знатиму його номер, та ще й у Будапешті?.. Я ще раз перевірила торбу – напакувала різних смаколиків Матвію в лікарню, – відімкнула замок і глянула на годинник. Третя година, на четверту буду в лікарні… А на зворотній дорозі доведеться зробити непередбачену зупинку.

Вхідні двері гримнули, і протяг виніс мене надвір.

…Інтернет-кафе на Прорізній у ранню годину відвідують тільки іноземці та студенти. Іноземці п’ють каву й вермут, студенти курять цигарки, і загалом створюється домашня затишна атмосфера. Я прилаштувалась у кутку, щоб перевірити пошту, і зайшла на безплатний поштовий сервер. Зараз, зараз він ідентифікує пароль і відчинить мені скриньку. Ще хвилинка. Синім кольором помережана сторінка завантажилась і показала нове повідомлення. Клацнула мишка, комп’ютер почав думати, видаючи текст порціями. Першу порцію вже можна було читати.

«Крихітко!

Сьогодні негадано-неждано я натрапила на ваш синій джип. Схоже, він сплавав у далекі краї – вода з нього так і хльоскала…»

Що це може означати? Я дочекалася, заки сторінка відкриється повністю. Лист написаний був українською, але латинськими літерами. Ми завжди так писали: на угорських комп’ютерах нема кириличних шрифтів.

«Карлосів мобільний – +1-617-383-22-14. Набери нас, пліз, у суботу по обіді. Мене розшукав такий собі пан Андрій, сьогодні ввечері я з ним зустрічаюся. Не бійся, в присутствії, там народ тусується. Потім розповім, якщо буде цікаво.

Та, про яку ти знаєш, що твоя, я».

За сусідній стіл присіла пара. Дівчина спритно почала клацати мишкою, скоромовкою пояснюючи своєму супутнику, яким чином можна зареєструвати безкоштовну поштову скриньку в інтернеті. У того був вигляд людини, що її тільки-но витягли на берег із води і роблять штучне дихання. Я тихенько пирснула в кулачок.

То ось куди мені треба дзвонити – на мобільний Карлоса!

* * *

У п’ятницю пізно ввечері Матвій утік із лікарні.

Саме тому весь суботній ранок ми убили на розшифровування записника, знайденого в лабіринті. Я вже двічі сама бралася до нотатника – і двічі відкладала до ліпших часів. І чого ми й досі не віддали книжку Ольжичу?..

Ми гортали розлініяні сторінки, списані недбалою рукою, і читали всі поспіль записи. Власне, прізвища в нотатнику були здебільшого німецькі, знати цих людей ми не могли й шукати їх – не з нашими силами… Та Матвія мов заціпило на сторінці, де останнім у рядку стояло ім’я «Peter Vedur». І семизначний номер, що починався з «525»… Київський номер?!

– Слухай, – нагло вигукнув Матвій, – це ж так просто! Якщо «Peter Vedur» записати не латинкою, а кирилицею, це буде… звичайне українське ім’я – Петро Федур! Ні, не звичайне українське ім’я! Я його знаю! Я ж фізику твердого тіла закінчував, Петро Федур – мій колишній однокурсник, а нині – цілий науковий співробітник інституту фізики напівпровідників… А оцей хлопець – Vessenko-Фесенко – з інституту кібернетики! Ми з ним не приятелювали, ледве зналися, а от із Федуром навіть у Карпати кілька разів ходили…

Але я дивилася на інше ім’я. У кінчиках пальців зайшли зашпори, мов від морозу. Не може бути! Це ж ім’я, на тлі якого загадкове НДІ МП одразу втрачає свою загадковість! Taras Tissowski – Тарас Тисовський! Науково-дослідний інститут мікропроцесорів!

Подзвонивши мамі, я напросилася на обід. О, я гаразд знала, до кого нам треба навідатися! За п’ять хвилин, нічого не пояснюючи, я вискочила з помешкання, тягнучи Матвія за руку.

Тато зустрів нас, лежачи на дивані.

– Тату, як ти гадаєш, – спитала я без зайвих вступів, – чим можуть бути пов’язані між собою інститути кібернетики, фізики напівпровідників і мікропроцесорів?

Тато, якому сьогодні не вдалося виїхати на дачу: акумулятор підвів, навіть погляду від телевізора не відвів.

– Роботою.

– Яке відкриття! А якою саме роботою, не поясниш?

– Та будь-яку роботу самотужки не виконаєш…

У телевізорі саме демонстрували з різних ракурсів свіженький гол. Проте я не мала сили чекати.

– Чуєш, – нагримала я, – відірвися ти від футболу на мить! Поговори з власною дочкою!

– Я говорю.

– Ти не говориш! Обернися до мене!

З голом було покінчено. Тато нарешті повернув голову і стишив звук у телевізорі.

– Ти маєш точно знати, – мовила я, – яка робота останнім часом пов’язує три інститути…

– Та є одна ідея, – почав татусь, – яку ми й розробляли…

– Ідею? Ви ж не бомбу розробляли, розкажи єдиній дочці!

– …і виготовили дослідний зразок.

– Зразок чого?

– Е-е-е… нашої розробки… – і тут, перехопивши мій суворий погляд, він радісно й фальшиво додав: – Називається «Aluminum TAB», якщо хочеш знати.

– Не уявляю, як це розшифровується…

– Tape Automated Bonding.

– Надзвичайно пізнавально! Серйозна розробка? Якісь проблеми були?

Мама грюкнула на кухні тарілкою, і в моєму животі приємно буркнуло – та, на жаль, передчасно: першою на кухню почалапала кицька. Тато майже водночас зі мною зітхнув, бо теж усвідомив, що обідати поки що черга привілейованих членів родини, і промовив:

– У нас в інституті кругом самі проблеми. Коли нам за роботу інвестор перераховував гроші, бухгалтерка – чи здуру, чи з подачі генерального Рибицького…

Рибицького? То он звідки взялося це прізвище! Опецькуватий чоловік років п’ятдесятьох, що вчащає до Зиновія Самійловича…

– …дала номер заблокованого рахунку, тож гроші ми насилу здерли з неї два місяці потому.

– А скільки грошей перерахували? – щось таке сяйнуло в моїй голові.

– Як у контракті: перший внесок – інвестиція в розвиток проекту, а потім ще на різні дрібниці.

– А розмір інвестиції?

– П’ять мільйонів.

– У. о.?

Ми вже близько, близько! так гаряче, аж пальці пече!

– У. о., – холоднокровно підтвердив тато.

– А хто інвестор?

– Одна фірма гібралтарська…

– «Quantum Gibraltar»? – прохопилось у мене.

Тато зиркнув на мене з підозрою. З телевізора почулися короткі лункі сигнали: друга година.

– Вибачте, – мовила я, вислизаючи в коридор.

Залишивши чоловіків наодинці, я зайшла в колишню свою кімнату, сіла на підлозі перед телефоном і настукала номер Карлоса. В трубці трошки погуло, поклацало, порипіло, подумало, а тоді все-таки з’єднало мене з потрібним абонентом.

– Привіт! – сказала я, вчувши голос Карлоса.

– Ти? Нарешті.

– Що сталося? Що з голосом?

– Нічого не сталося. Марина щезла.

* * *

Буває, почуєш якусь нісенітницю – й одразу повіриш, а перш ніж серце сприйме жахливу звістку і змириться з нею, минає довгий і довгий час. Карлос важко дихав у слухавку, і мені ввижалося, що в кожному подиху я вчуваю калатання його серця. Голос у нього був і справді дивний: хрипкий, силуваний. Мимоволі я пригадала Маринин електронний лист, і холодом віддалось у животі: «Вона мала піти на зустріч із таким собі паном Андрієм».

Ні, цього не може бути! Карлос блазнює! Це Марина навчила його з серйозною пикою видавати жарти на межі фолу…

– Не дурій і не лякай мене! – нагримала я на співрозмовника. – Дай Мариночці слухавку! Вона точно стоїть там біля тебе, ще й посміюється. Удвох це вигадали? Знаю я вас…

Зв’язок ураз перервавсь, а мені холодом ще раз обдало живіт. Тремтячими пальцями я знов настукала номер Карлоса.

– Де ти зник?

– Ти або слухаєш, або нема про що говорити.

– Я слухаю.

– Вчора вона пішла в «Манго» – це такий бар тут неподалік. Я з нею напрошувався, я вона – ні та й ні. А в мене просто передчуття якесь було!.. Словом, третя година ночі, вона й досі не повернулася. Мені терпець урвався – поїхав я в те «Манго». А під баром дві поліцейські машини стоять, і обстановка якась така напружена. Ну, я заходити не став, упіймав за руку хлопа якогось з обслуги, питаю німецькою: «Що тут?» Він мені: «Іноземку вбили». Мене щось ніби штрикнуло. «Як?» – питаю. Він: «Та тут, під баром, заюшена кров’ю лежала, з розбитою головою. Білява така, висока. Я сам бачив. „Швидка“ її забрала, а потім і поліція приїхала. Досі всіх розпитує». Я кажу: «В яку лікарню повезли?» Він: «Та не в лікарню: вона мертва вже була»…

У мене підігнулися ноги. Карлос гугнявив далі:

– Питаю: «Куди саме?» А собі повторюю весь час: то не Марина! Скільки іноземців у Будапешті? То не Марина… Ну, побалакав я з поліцією, дочекався ранку, поїхав у трупарню. А мені там: «Нікого не привозили». «Як так?» А він – санітар у зеленому такому халатику, молодий: «І поліція вже питала – не було нікого. Машина справді наша, тільки поки водій вечеряв, угнали її»…

Я відкинула голову на диван і заплющила очі. Свідомість відпливала й напливала.

– Якого дідька ви з тим парубком приїжджали до неї? – бубонів Карлос, але голос його долинав до мене туго, мов крізь вату. – Вона казала, ви на ґанґстерів полюєте… Так раділа!..

– Зачекай секунду, дай мені осмислити твої слова. Марина… Марина з розбитою головою зникає посеред білого дня… себто, посеред глупої ночі? Вона ж нічого не знала і ні до чого не причетна!

Не пам’ятаю, як я й попрощалася з Карлосом.

У мозку досі працювала тільки та половинка, яка відповідала за розсудливість. Навіщо забирати тіло Марини після того, як її вбили на людній вулиці? Там безперечно були свідки… І хто ж мав таку нагальну потребу вбивати – не в темному лісочку, а під баром у центрі міста? Господи, цього не було… Сновидою я вийшла зі спальні у велику кімнату. Мама відірвалася від «Українського слова», глянула на мене поверх окулярів і суворо запитала:

– Що сталося?

І що я могла відповісти на таке пряме запитання?..

Матвію я так і не наважилась одразу пояснити причину свого миттєвого отупіння. Не пам’ятаю, як ми обідали, але одразу по обіді я втекла додому.

Мене починало трусити. На вулиці – плюс тридцять, але я загорнулась у плед. Тіло продовжував бити дрож, і я налила повну ванну гарячої води, що аж дихати нічим стало від пари в лазничці два на два, та залізла по шию, щоб хоч трішки зігрітися. Мозок зациклився на одному вигуку: «О Боже… О Боже… О Боже…» Але гаряча вода ніби подіяла, мовби стало відпускати. Що мені робити? Куди бігти?

Перед очима стояло одне обличчя – повногубе сірооке лице з бровами світлими-світлими, майже непомітними, в колір коротко стриженого волосся. «Раджу тобі брови помалювати», – говорила я, а у відповідь чула високий насмішкуватий голос: «Крихітко, я тобі так скажу: в нашому віці вже фарбуй – не фарбуй, не допоможе…»

Темна хмара, підсвічена рожевим із лівого боку, посунула на місто. І миттєво зробився вечір, а тоді ніч. Угорі несильно бахнуло, наче зірвало корок із теплої пляшки шампанського, й небо хлюпнуло дощем. Земля почала чорно набрякати, а вітер гнув кущі і рвав листя. На верхньому поверсі заспівало голосом Тараса Чубая:

 
Так у світі повелося:
Я люблю…
 

Мене кинуло в сон.

І спала, й не спала. Так іноді буває вночі: ти навіть не впевнений, чи ще живеш. Тіло тяжке, ніби кожна клітинка його болить, а ти не можеш поворухнутись, не можеш повернутись, аби хоч усвідомити, чи це просто сон, чи вже – інший світ. Хіба може людина не боятися смерті? Якщо вона така болісна, як цей дивний, потойбічний стан, життя цупко триматиме наші тіла. Точніше, намагатиметься втримати душі, підживляючи тіло спрагою майбутнього й надією. Бо приходить ніч, коли душа відривається, а тіло починає ломити так, ніби з нього видирають усі нутрощі…

І ти вже не певний, чи ранок узагалі буде.

А він буде, і тобі доведеться ще багато разів перетинати цю межу між двома світами, і щораз ти чутимеш, що ідеш туди, а назад дороги не пам’ятатимеш, аби зранку вмовляти себе: усе намарилось…

Ніч облягала мене, як цукрова вата. Я лежала, все прокручуючи й прокручуючи в голові миттєві знімки з пам’яті: Марина, як річкова «Ракета», збурює хвилі в басейні, її білява голова зненацька виринає то з того, то з цього боку… Ось вона гризе абрикоси і розводиться про власну геніальність… Ось вона у бостонському приміському готелі дражнить красеня Карлоса…

Я дивилась у стелю, а бачила синє небо над двоповерховим готелем, збудованим із жовтої цегли. Я бачила веселих людей, що спускалися до ставка, а в них під ногами метушилися жовті курчатка, і біла табличка застерігала: «Не наступіть на діток!» Я бачила низькі літаки, що ледь не чіпляли верхівки дерев, я чула їхнє приглушене гарчання – і твій сміх, що перекривав його.

Пам’ятаєш, Марино, як ти плавала в Атлантичному океані, де температура була не більш як десять градусів, і я не змогла зайти у воду навіть по коліна? А ввечері ми сиділи на дерев’яній терасі нашого готелю, і жували червоні яблука, і співали про чаєчку-небогу, а над нашими головами одну по одній небо запалювало такі неукраїнські зірки. Ми читали своє майбутнє у високому небі, ми слухали його, як слухають літній дощ, і ми прагли його, як прагнути можна дива.

Я знаю, Марино, ти скоро приїдеш, правда? Ти вже захистила свою дисертацію. Ми купимо пляшку «Ізабелли», щоб було чим відсвяткувати. І ми сядемо у твоїй довгій кухні на двох стільчиках («Навіщо мені більше? – питанням на питання якось відповіла ти. – До мене гості не ходять по двоє»), де на стінах вибухнув цілий феєрверк жовтогарячих і блакитних квадратиків – до сліз, до болю в зіницях, – і ти скажеш своїм дзвінким голосом – занадто високим, що спершу я навіть вважала його тільки однією з твоїх численних ігор, ти спитаєш мене: «Крихітко, кажи, хочеш чаю? Ні? А чого? Ну кажи, чого ти хочеш».

Я не плачу, подивись, я не плачу.

Я читала про це в книжках. Думала: як вони могли про таке розповідати? Відтворити почуття, які живуть так глибоко в душі, що часом і сам боїшся їх викликати на поверхню. І відтворити їх так, що я іноді забувала, на якому світі живу: сходячи з ескалатора, ногами розгублюючи сходинки, що з-під ніг втікали, западали, я, піднімаючи очі від тексту, ніби виринала з-під товщі води – і до кінця виринути не могла. Ще півхвилини йшла навпомацки й бачила замість турнікетів… нічого взагалі не бачила! Не було нічого! Як, як можна піднятися до такого рівня, коли твої сльози, легкодухі сльози, що ними ти заколисуєш внутрішній непогамовний біль, раптом зробляться текстом? Стануть словами рани криваві…

А відповіді на питання, як жити далі, ти все одно не відшукаєш.

Треба просто заснути, щоб нічого не відчувати. Треба просто заснути, щоб не чути цього сумного, цього зрадливого голосу, що чатує на тебе по всіх кутках:

 
Як холодно, коли тебе нема.
Я так боюсь, коли тебе нема…
 

Розділ тринадцятий
ХОЛОДНА ЗБРОЯ

В інституті фізики напівпровідників нас зустріли лункі й порожні коридори – літня спека повиганяла наукових співробітників у відпустки. Сонна охорона на тихій прохідній відправила нас на третій поверх. Ліфт не працював, ми піднялися сходами та вдихнули запахи задавнених порохів. Двері до потрібної нам кімнати були прочинені, але навіть протяги не рятували від спеки. У великій кімнаті стояли порожні столи, тільки одна дівчина в майці та джинсах нудьгувала за комп’ютером.

– Привіт, – кивнув до неї Матвій, – Петро Федур тут працює?

Дівчина хитнула головою у напрямі дверей, які вели, схоже, до кабінету. А Петро Федур, виявляється, уже начальник, коли має окремий кабінет!

– Він у себе? – тим часом запитав Матвій.

– Десь вийшов, зараз буде, – відказала дівчина. – Та ви заходьте, чекайте. Він ось-ось має з’явитися.

Ми поплентались до кабінету, всілися на розгойданих стільцях. Я відкинулася на спинку, приплющила очі. Що я тут роблю? Навіщо мені це все? Оленка зникла, Марину не повернеш, Андрій Голод…

– …А Петро, – долинув до мене наче крізь сон Матвіїв голос, і я збагнула, що він давно вже щось розповідає, тільки я нічого не чула й не тямила, – після інституту чотири роки навчався в докторантурі в одному зі штатівських університетів, докторську там захистив. І тут, здається, кандидатську захищає. Тільки поглянь, скільки у нього мудрих книжок! До речі… до речі…– Матвіїв голос невловимо змінився.

Я розліпила важкі повіки. І на столі, і в заскленій великій шафі, і на підвіконні – кругом були книжки. Я примружила очі й почала читати корінці: «Фізика напівпровідників», «Квантова механіка», «Тонкоплівочні технології», «Теорія квантової фізики»…

– Пригадуєш, – Матвій гостро зиркнув на мене, – вирізку з газети, яку я тобі показував? Квантові перетворення, дослідний центр у Мельбурні… Я тобі точно кажу, Петро може нам допомогти! Він у цих колах крутиться, має все і всіх знати!

– Він не схоче нам нічого розповідати, – байдуже відмахнулась я. – Так само, як і батько мій нічого не схотів пояснювати. Комерційну таємницю ще ніхто не відміняв…

– До чого тут комерційна таємниця? Ми ж не питатимемо Петра про його нобелівські винаходи, нам тільки потрібно знати, як його ім’я опинилось у записникові. Хто такий Юрґен Вайзе? До чого тут Олена?

– Еге ж, так він тобі й почне все викладати…

– А якщо, – Матвій поправив окуляри, – у цих стінах справді твориться революційний винахід, на який уже накинули оком конкуренти? Щось крутиться навколо трьох науково-дослідних інститутів, щось дуже темне. А винахідники, як завжди, все просплять і лишаться при виновому інтересі…

– Матвію, – пирхнула я, не витримавши, – ти як мала дитина! Хіба не знаєш, як діють мудрі конкуренти? Вони не купують і не крадуть патенти – навіщо? Вони беруть зареєстрований патент, удосконалюють якусь дрібничку – і патентують уже власний геніальний винахід. Так уся Америка живе! І з цим неможливо боротися!

Матвій похитав головою.

– Все вірно, все вірно! Але тут історія може бути іншою. Візьми таку гіпотетичну ситуацію: винахідники розробили новий прилад, на якому можна заробити великі кошти. Учені його не патентують, щоб не привертати уваги, а потихеньку знаходять інвестора, який готовий одразу вкласти гроші й запатентувати не дослідний, а промисловий зразок. І миттю налагодити серійне виробництво… І тоді, навіть якщо конкуренти й украдуть зрештою ідею, інвестор уже встигне заробити чимало грошенят!

– Щось я не збагну…

– Ти дослухай до кінця! – нетерпляче гримнув Матвій. – Отже, маємо винахід і маємо інвестора. І маємо третю сторону, яка невідомим чином дізналася про винахід. І оцій третій стороні потрібно вкрасти ідею до того, як буде запатентований промисловий зразок і почнеться серійне виробництво!

– Ага, – гмикнула я, – це багато чого пояснює, окрім двох платіжок на п’ятнадцять мільйонів у. о., адже таке спритне перекидання грошей не схоже на інвестицію в розвиток серійного виробництва…

Матвій стенув плечима, хотів сказати щось ущипливе – але тут прочинилися двері до кабінету й на порозі постав довготелесий чолов’яга з відстовбурченими вухами. Я заклякла в кріслі.

– Федуре, привіт! – підвівся Матвій назустріч однокурсникові та простягнув руку для потиску. Проте довготелесий не поворухнувся – він невідривно дивився мені в очі. Я струсила миттєве заціпеніння й теж звелася на рівні ноги.

Петро Федур нарешті оговтався та злісно захряснув за собою двері.

– Що ви тут робите? – процідив він крізь зціплені зуби.

– Слухай, – розгубився Матвій, – що таке? Петре, що за маячня?

Він озирнувся на мене, тоді знову перевів погляд на свого однокурсника.

– Матвію, – почала я повільно, – твоя закрита черепно-мозкова травма – чиїх рук діло?

– Охоронця з квітярні – отого смаглявого, з золотим зубом… До чого тут це?

– Ну, тоді прошу познайомитися з добродієм, який намагався вкоротити віку мені.

– Чо-го?!

Тим часом Петро Федур видобув із кишені кастет і вдягнув собі на праву долоню. Худорлявий науковець умить обернувся на затятого зарізяку. Неквапом він підійшов до письмового столу й посунув до себе телефон. Набрав номер і спокійно мовив у слухавку:

– Приїджай просто зараз до мене на роботу. Виникли обставини непереборної сили.

Матвій заціпеніло спостерігав за приятелем, із яким неодноразово купався в льодяних карпатських річках, мерзнув під дощем у тоненькому спальнику та тропив стежки у снігах.

– Петре, ти мені поясниш?..

Перш ніж відповісти, Федур переставив стілець, загородивши вихід із кімнати, і спокійно на ньому вмостився.

– А що тут пояснювати? Це ви б мені мали пояснити, що ви робите в моєму кабінеті.

– Ми тобі пояснимо, – розлютився Матвій, – ми тобі все зараз пояснимо!

Він зробив рух до дверей, але Федур застережливо підніс кулак із кастетом. Матвій умить охолов і тільки кинув оком по кімнаті, чи не трапиться під руку чогось важкого. Здається, у Федурі він визнає рівного собі суперника.

– Петре, – Матвій звузив очі,– ти в курсі, що Олена щезла?

Федур невиразно мотнув головою.

– Ти знав?! – загорлав завше флегматичний Матвій. – Ти все знав?! Але як ти міг? За які гроші на таке можна зважитися?

Федур зненацька звівся з крісла й став навпроти Матвія, дивлячись йому просто у вічі.

– За які гроші, питаєш? А за такі гроші – зелені! Ти у своїй конторі скільки отримуєш – тисячу баксів? А ти знаєш, як це – годувати родину за двісті у. о. на місяць? І це – маючи американський науковий ступінь у кишені… Ти знаєш, як це – вимолювати у директора кошти, щоб закрити зарплату підлеглим, а він тобі торочитиме: в держбюджеті нема грошей… А ти знаєш, як це – на двісті у. о. лікувати хвору на нирки дитину?..

– Петре, ти… – почав був Матвій, але Федур перебив його:

– Ти мене не совісти – моя совість мовчить і спить спокійно. Коли я їхав до Штатів, наша наука заснула летаргійним сном. За чотири роки я повернувся – а вона померла! її вже не реанімувати! Ти знаєш, скільки фахівець мого рівня отримує в Штатах? Від ста тисяч баксів на рік. Ти знаєш, скільки коштів на науку вділяється там із держбюджету? І не за «залишковим принципом»! А скільки приватних підприємств фінансує нові наукові розробки, дає стипендії перспективним студентам, засновує ґранти на божевільні досліди, що вони дадуть реальні плоди років, може, за двадцять!..

– Ти міг би залишитися в Америці! – вигукнув Матвій.

– Міг би! Міг би! Якби не був таким романтичним телепнем – повернувся українську науку розбудовувати, з руїни підіймати… Але я вже не буду таким бовдуром – минулося. Я лікуватиму свою дитину не в палаті на шістьох у занюханій районній лікарні, а у приватній австрійській клініці!..

З того боку дверей делікатно постукали. Федур відставив крісло та прочинив високу стулку. До кімнати ввалився смаглявий хлоп, широко усміхнувся, зблискуючи золотою фіксою.

– Ти ба! Які люди! Яка стріча!

Він обернувся через плече та глипнув на дівчину в майці, яка клацала мишкою комп’ютера. Тоді недвозначно поглянув на Федура – і Матвіїв однокурсник вмент усе второпав. Він вискочив із кабінету, за мить долинула його кваплива мова:

– Ти вже скінчила? Я ж бачу, що ти пасьянс розкладаєш… Не червоній, а йди вже додому. Сьогодні така спека, що в мене в голові крутиться. Ми з колегами побалакаємо і теж скоро підемо. Все, до завтра, тікай хутко!

Комп’ютер проспівав прощальну мелодію, і за хвилю Петро Федур знову намалювався у прорізі дверей.

– Ти Зиновію дзвонив? – запитав золотозубий.

Федур помотав головою, підійшов до телефону й накрутив номер. Між тим його колега знову зблиснув фіксою, розплившись у посмішці:

– Двічі ви від нас вислизали, але ж не все коту масляна! Нарешті ми з вами душевно побалакаємо і будемо все знати. Біс із ним, із тим Юрґеном Вайзе, – я за ним не плакатиму. Але мені цікаво, куди подівся товар. От що ви нам розповісте!

Федур уже перемовся по телефону, як я розумію, з Зиновієм Самійловичем і шепнув декілька слів на вухо своєму смаглявому приятелю. Той кивнув, підійшов до мене впритул і начебто взяв попід руку. І тої ж миті я відчула, як щось укололо мене під ребро. Я несамохіть зойкнула.

– Тихше, тихше! – процідив золотозубий. – Це фінка, вона дуже гостра. Якщо не сіпатимешся, може, поживеш іще трохи… І ти, – він обернув голову до Матвія, – не рипайся, коли не хочеш, щоб я її підрізав. Зараз ми спокійненько вийдемо з інституту, унизу на нас чекають, ми сядемо в машинку й покатаємося… тут недалечко… А потім побесідуємо… Петре, йди перший.

Федур вийшов за двері й поманив за собою Матвія. Той покірно рушив услід. Золотозубий підштовхнув мене, і ми закоханою парочкою залишили кабінет. Федур охайно замкнув двері й попрямував до сходів. Руку він тримав у кишені, щоб кастет не впадав у вічі.

– А Зиновій голову собі сушить, – дорогою патякав говірливий охоронець із квітярні,– хто ви такі й чого на нього напосілися. Якусь зниклу жінку приплели… Петре, – гукнув він до Федура, – ти щось знаєш про зниклу жінку?

Той нічого не відповів. Золотозубий вів далі:

– А може, і не було ніякої жінки? Га? А ви просто полюєте на наш товар? От ми зараз про все побалакаємо, ви нам докладно розповісте, що знаєте… Як ви опинились у Будапешті, га?..

Ми вже спустилися на перший поверх, і парубок, штрикаючи мене фінкою під ребра, приязно усміхнувся до охорони. Федур вийшов першим, незворушно попрощавшись із охороною. Матвій на мить затнувся на виході, мовби важився попросити про допомогу, але золотозубий стиха просичав:

– Ш-ша!..

Матвій схилив голову й минув прохідну. Парубок підштовхнув мене до виходу. Може, зарепетувати: «Пробі, людоньки, рятуйте!» Це на мить виб’є землю з-під ніг ворога. А от далі що? Хіба ж ця охорона встигне зреагувати? Штрикне мене золотозубий фінкою в серце, щоб навіки замовкла, а сам дасть драла. І ніхто навіть його пики не запам’ятає, я певна, окрім блискучої фікси, та чи важко золотий зуб замінити на порцеляновий?.. Я похнюплено ступила до дверей.

На вулиці чекала запилюжена машина – кавового кольору «Audi» з жовтими номерами. У мене тьохнуло серце. І цей покидьок іще сміє брехати, буцім нічого не знає про зниклу жінку! Чорт, чому ж я така безпомічна? Чому нічого не можу вигадати? Якщо ми зараз, мов покірні телята, сядемо в машину, нас уже ніхто й ніколи не побачить, як Оленку!

А тим часом смаглявий хлоп лівою рукою дістав із кишені ключі від машини та кинув їх Федуру. Звелів:

– Сядеш за кермо!

І доктор фізичних наук американського університету слухняно скорився наказові простого охоронця з квітярні. Світ перевернувся догори дриґом!