Текст книги "Соло для комп’ютера"

Автор книги: Наталя Тисовська

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 10 страниц)

Розділ другий
НАЇЗД У ПРЯМОМУ СЕНСІ СЛОВА

То був початок зими. Грудень? Так, так, грудень! Перед Миколаєм, проти всіх законів природи, сонце раптом вилізло з-за кошлатих хмар, розігріло землю, розтопило сніг, скинуло з перехожих важкі кожухи, запалило усмішки на обличчях. А двадцятого – зненацька – задув вітер північний, холодний, злий, нагнав дрібного колючого снігу, розігнав перехожих із вулиць. І вже холод не відпускав.

Суботнього ранку я влаштувала культпохід крамницями міста, тож переступила поріг хати змучена й сердита, коли була майже шоста. Телефон розривався.

– Машина на ходу? – запитав у мене Оленчин голос. – Підкинеш на Рибальський?

Надворі – холод собачий і темрява, а вдома – гарячий чай і м’яке крісло… Зараз кину монету… Йти чи не?.. Йти! Ось так! Якась дурна монета поламала всі мої плани на тихий вечір перед телевізором.

Я змінила парадно-вихідні джинси на старенькі, витерті, темно-сині – точно такі, як і в Оленки, бо їх ми, піддавшись спокусі, колись придбали одночасно в нагороду за успішну сесію, запхала до рота холодну котлету й попленталася на стоянку. Коли доїхала до Оленчиного будинку, та вже чекала під під’їздом.

– От де тебе чорти носять? – накинулася на мене вона, бо раз у житті спромоглася не спізнитися на зустріч.

– Отоварювалась. Аванс дали – треба ж було витратити. Сідай уже швидше, не студи машину.

Оленка підгорнула довгу дублянку, клацнула дверима.

– Де їдемо? – спитала я.

– Кажу ж – на Рибальський. Треба з людиною одною здибатися.

– Що за людина?

– Тисовська, ти завжди занадто цікава.

– Мушу ж я знати, куди ти мене знову втягуєш.

Оленка зробила страшні очі й цитьнула на мене:

– Мовчи та слухайся старших!

Рибальського півострова я зовсім не знала і тепер поклалася на те, що поїду за маршрутом вісімдесят восьмого автобуса, а там – як Бог дасть. Перед виїздом, ще вдома, про всяк випадок ретельно вивчила карту, але все одно нічого толком не запам’ятала.

– Яка вулиця тобі потрібна? – спитала я Оленку.

– А яка там іще може бути? Вулиця Електриків. Крути баранку, я тобі все дорогою покажу.

Проминувши заправку, що світилася жовтими вогнями, я стишила хід. На зупинці стояв автобус, коло нього метушилися пасажири. Хтось виходив, хтось заходив, і з цього можна було зробити висновок, що і тут люди мешкають, що і ця частина міста теж заселена. Але щоразу, як я проїжджала Рибальським півостровом, мене охоплювало відчуття пустки, котра панує довкола, – ця пустка насувалась на мене й тиснула своїм безміром. І тепер з’явилося точно таке враження: не встиг автобус зачинити двері й рушити, а вже на зупинці – жодної живої душі, наче й не було ніколи!

– Так, – муркотіла Оленка, – майже пів на восьму. Маємо в запасі хвилин двадцять. Отут поверни. Який там номер на будинку?

– А там є номер?

Ми ледве пленталися. Нарешті блимнула тьмяна лампочка над півстертими цифрами. Вулиця звернула праворуч. За кілька метрів попереду метушилася дивна тінь, долинав брязкіт. Що там коїться на дорозі? Навіть на малій швидкості машина подолала відстань за лічені секунди.

Нога сама натиснула на гальмо, я навіть і не згадала про зчеплення. Руки крутнули кермо, машина збила низьку металеву огорожу, смикнулась і заглухла, а мені відразу зробилося млосно.

Останнє, що фари вихопили з пітьми, було отетеріле обличчя високого, худого чолов’яги: гострий ніс, відстовбурчене вухо. Його голова з’їхала з брівки й незграбно завмерла в калюжі брудного підталого снігу. Оленка сиділа спокійна, тиха, але бліда-бліда, наче нежива.

– Що робити? «Швидку» викликаємо, ДАІ?

– Розвернись і від’їдь звідси, – наказала мені Оленка якимсь чужим голосом.

– Ти хвора? Нас посадять! Так не можна! Неправильно!

– Роби, як кажу.

– Ти його знаєш? – раптом здогадалася я. – Ми до нього їхали?

– До нього… Чорт, яка халепа! – вилаялась вона і мовила в простір: – Не він нас – то ми його… Їдь он туди!

Припаркувавшись у темному завулку, ми вилізли з машини й почалапали назад.

– Не гупай, як слон, – сіпнула мене за рукав Оленка.

Ми постояли хвильку оддалік, прислухаючись до темряви. Підійшли ближче.

Чоловік лежав на боці, на тонесенькій сніжній ковдрі. Машина не зачепила його – він сам, либонь із переляку, послизнувся й гримнувся на брівку.

Поряд валявся напівзмотаний ланцюг із гострими шпичаками. Невже моя старенька «вісімка» могла лишитися без усіх чотирьох ніжок? У голові мозаїка почала помалу складатися…

Чолов’яга застогнав і поворухнувся.

– Оленчик, треба «швидку»!

– Біля заправки точно був автомат, – повідомила подруга таким самим механічним голосом.

Я притьмом побігла до машини, вивернула на дорогу; Оленка заскочила до салону на ходу.

В очікуванні «швидкої» свою автівку ми заховали за рогом.

Почулася сирена, потім мікроавтобус випустив дужого санітара і молодого симпатичного лікаря. Він роззирнувся навсібіч у надії, що пані, яка задзвонила у «швидку», зустріне його, щоб дати пояснення, але ми тільки ще глибше забились у тінь, якої тут було вдосталь. Добре, що ми достеменно знали номер на будинку, до якого ледь не притисли безталанного чолов’ягу: водій «швидкої» зорієнтувався напрочуд швидко.

Коли вже притомного постраждалого поклали на ноші, ми з полегшеним серцем повернулися до машини. Вичуняє! – запевняла я себе. Хіба вже такий він хирлявий?

– Та-ак, – заговорила я до Оленки, вмикаючи пічку в салоні на максимум, – а тобі не час дещо пояснити?

– Не час, – відтяла сувора товаришка. – І не здумай комусь про сьогоднішній вечір розпатякати! Залазь за кермо і поїхали звідси.

Ошелешена Оленчиним тоном, я покірливо сіла в машину й завела двигун. Моя подруга взялася за ремінь безпеки, тоді, щось пригадавши, пустила його й полізла в сумку.

– Тримай. Це твоя, – мовила вона, видобувши з коричневої шкіряної сумки – такої точно, як і в мене: шахове поле темних і світлих квадратиків, – англійську книжку в зеленій обкладинці.– Почитаєш собі на ніч.

– Кинь у мою торбу, – відповіла я, навіть не глянувши. – Там, на задньому сидінні.

Ми доїхали до Оболоні, і слівцем не перекинувшись. Я висадила Оленку біля її будинку, розвернулась і помалу рушила до себе. Осмислити, що сталося сьогодні, я не могла: всередині ніби ввімкнувся автопілот, який керує моїми і діями, і почуттями, а сама я ні на що не впливаю.

Зранку, вирушаючи на роботу, я забула витягти з торби зелененьку книжку і в метро прочитала два оповідання про лицарів часів Робіна Гуда. Заходячи в контору, я все ще тримала її в руках, і на обличчі в мене грала дурнувата романтична усмішка. Світлана, яка летіла на другий поверх до коханого Ларса, захопила мене в дверях і смикнула за руку, перевертаючи книжку так, щоб на обгортці прочитати назву.

– Що це в тебе? – запитала вона.

– Оповіданнячка англійські.

– О! – Світлана викрутила книжку з моєї руки. – Мені саме бракує домашнього читання.

Розгубившись, я нічого не відповіла, а Світлана вклала книжку собі під пахву.

– Іди роздягайся, – підштовхнула вона мене до дверей у відділ. – Там тобі вже дзвонили. І зустрінемось за чверть години під сходами.

Починався звичайний робочий день.

Розділ третій
ХОРТИ БЕРУТЬ СЛІД

Після тяжкого трудового дня, проведеного у Світлани за пакуванням речей, відіспатися мені не дали й у неділю: у батьків я мала бути вже на одинадцяту. Вирушаючи в гості, склала собі незамінну торбину: озброїлася двома рушницями й шаблею, взяла з собою шість фунтів пороху, достатню кількість свинцю, змінний одяг, свитку, шапку та компасі викликала таксі, щоб не тягнути речі в руках. Од роздумів, яким чином можна використати компас у Києві, мене відірвав телефонний дзвінок.

Похапцем я підняла слухавку, бо вже стояла в дверях.

– Алло?

Але зразу – короткі гудки. Рука знову лягла на торбину. Дзвінок.

– Оленчик?

Короткі гудки, дзвін у вухах. Мене заканудило: а якщо… Я присіла, чекаючи нового дзвінка, благаючи телефон, щоб озвався до мене Оленчиним голосом, але він мовчав і мовчав. Діставши з бару пляшку «Спотикачу», щоб позбутися відчуття, ніби хтось холодну руку поклав мені ззаду на загривок, я ковтнула. Ноги миттєво зробилися тяжкими, неслухняними, не моїми, але тривога почала помалу розсіюватися.

– Гадав, ви не вийдете, – мовив до мене водій таксі, прочиняючи дверцята. – Мені тут передали – ну, з диспетчерської,– що дзвонили до вас, аби підтвердити замовлення, але двічі зривалося.

А хай йому грець!..

Мама відімкнула двері та промовисто глянула на мою торбегу: чи не забагато речей я прихопила? Наша кицька, що виповзла в передпокій, вигнула спину й нявкнула. Тоді почала дерти кігті об сірий крапчастий килим.

– Що, моя маленька? – промуркотіла до неї мама. – Що ти хочеш мені сказати?

Кицька скосила на неї хитро око, мов запрошувала до гри. Мама поплескала в долоні, і кицька, підкинувши довгі, як у кролика, задні лапи, пустилася навтьоки.

Не чекаючи пізнього сніданку, я причинила двері в маленьку кімнату й накрутила телефон Ольжича. Річ у тім, що кілька місяців тому я зустріла біля Золотих воріт давнього приятеля, який колись працював у нашій університетській бібліотеці й тягав мені з неї книжки, – і не повірила власним очам, уздрівши його в міліційній формі. З Ольжичем нас звела Оленка. Вона взагалі мала неймовірну кількість приятелів, вона знаходила людей на автобусних зупинках, на пляжах і в поїздах, вона підчепила Ольжича на лавці під власним будинком – і він зробився другом усім її друзям. Неважко здогадатися, що Ольжича насправді звали Олегом. «Державу не твориться в будучині, державу будується нині», – любив цитувати він під час застільних політичних баталій, за що й дістав своє прізвисько.

Олег здивувався, почувши мій голос.

– Ольжичу, маю для тебе дві новини…

– Прикру і вельми прикру?

– Може бути.

– Почни з вельми прикрої.

– Сьомого квітня Оленка буцімто сіла в невідому машину і з тої пори зникла, як камінь у воді.

– Ну, кобіта доросла, за чверть століття перевалило, – заговорив Олег зі своєю характерною вимовою: всі «ч» тверді, як камінці, а «щ» чітко звучать як «шч», – можуть у неї бути діла, що вона про них не сповіщає в газетних оголошеннях?

– Ольжичу, я серйозно.

– Ти ба!

– Слухати будеш?

– Хіба хочу – мушу…

Ольжич слухав мовчки, час до часу зітхаючи в телефон. Коли оповідь скінчилася, запитав:

– Оце все?

– А тобі мало? Ольжичу, як ти гадаєш, хтось із твоїх колег міг би допомогти знайти машину, якщо ми знаємо марку, колір і номер не повністю?

– Ніхто б із моїх колєґ не міг. Як ти си це уявляєш?

– Ольжичу, Оленки ніде нема. З сьомого квітня ніде нема. Ти хоч слухаєш, що тобі кажуть?

– Пишіть заяву, – сердито запропонував він.

– Хто писатиме? Її мама? А ти, може, сам їй скажеш, що Оленка щезла, сівши з двома хлопами в машину? Чи сподіваєшся, що таку відповідальну місію я візьму на себе?

– Яке авто? – ще сердитіше запитав Олег, голос його в телефоні рвався на клапті.

– «Audi» кольору кави, з останніх моделей – схоже, «ТТ», номери жовті, в номері є три трійки.

– І в кого ж то така пам’ять?

– У бомжа.

– Файних знайомих маєш… Листа й картку мені принесеш!

– Роджер! – відрапортувала я, мов англійський офіцер, якому все зрозуміло.

– І без заяви все’дно діла не буде, – ще раз мовив Ольжич. – Був би комусь доручив Олену шукать, тілько влади такої не маю.

– Не буде заяви! Не можеш доручити, попроси когось! Чого ти від мене хочеш? Її батькам я нічого не казатиму!

– Бувай здорова, дорогенька, – сердито попрощавсь Олег.

Ми обідали, і тато розповідав свіженький анекдот, і кицька випрошувала під столом котлету, але дивний у мене був настрій – ніби я чогось очікувала. Коли легенько дзенькнув телефон у мене за спиною, на холодильнику, я подумала: ось воно.

– Слухай, приходь за годину до «Солярісу», – запросив мене Матвій. – Є тема.

* * *

Люблю це кафе – столики на вулиці, потім спуск у затемнене підвальне приміщення – за незвичне поєднання домашнього затишку й богемності, за те, що можна забігти на хвилинку з’їсти гарячу піцу в обідню перерву – а можна й годинами сидіти влітку надворі зі склянкою джин-тоніку в руці та спостерігати за перехожими, які тебе не помічають.

Матвій чекав на мене з виразом обличчя замисленим і тривожним. Ми замовили кави з кардамоном і коньяком. Кава з кардамоном зовсім не схожа на каву: дивне відчуття, ніби п’єш напій одразу з лимоном і лавровим листком.

– «Хвоста» не помітив? – спитала я Матвія, стишивши голос.

– Ніби ні,– в тон відповів він.

За сусіднім столиком сиділи двоє в дорогих костюмах і при краватках. Вони розкидали папери по стільниці, що не було навіть куди поставити кухлі з пивом, і один із них водив і водив рукою із кухлем, замислено, зачаровано, не наважуючися прилаштувати його на білому аркуші якогось контракту.

– То які новини? – нарешті запитала я, відставляючи вбік напівпорожню філіжанку.

– Новини? Дивні і незрозумілі…

До зали зайшли хлопець і дівчина: широкі штани, яскраво пофарбоване розкуйовджене волосся. Вони голосно сміялися, вони сперечалися про вчорашній концерт «ТНМК», вони так дисонували з нашим настроєм!..

Матвій розкурив цигарку, поліз у внутрішню кишеньку куртки, дістав звідти згорнутий аркуш.

– Ось мої новини. Не знаю, чи зможе це нам придатися, та все одно подивись. Я в письмовому столі сьогодні знайшов. Звідки воно взялося – не питай: крім Олени, не було кому туди запхати.

Пожмаканий аркуш білого паперу, на ньому – ксерокс статті з невідомої англомовної газети. Австралійський науково-дослідний центр у Мельбурні намагається застосувати закони квантової механіки в галузі інформаційних технологій. Якщо в сучасних технологіях інформація зберігається й передається у вигляді бітів, кожен із яких відповідає 0 або 1, то квантова технологія використовуватиме «квабіти», які можуть одночасно перебувати в стані 0 та 1, тобто процес обробки інформації не треба буде перед кожною операцією повторювати, а всі можливі варіанти оброблятимуться одночасно. Вдасться австралійським науковцям досягти поставленої мети – станеться в світі високих технологій справдешня революція.

Я звела очі на Матвія.

– І який висновок?

– Поки що ніякого. Думав, може, тобі це щось нагадає.

Він випустив хмарку диму, замислено втупився у стелю.

– Слухай, – по хвилі заговорив він, злісно калатаючи цукор у каві – зараз прокрутить дірку! – Мене починає гризти думка, що Олена очікувала такого повороту подій, а то вийшла б на роботу одразу після того, як ми з гір повернулися.

– Таж ні,– збентежено пояснила я, – це я її намовила: вона хотіла лишити кілька днів про запас, ніби вже відгуляла, а тоді попроситись у начальника в разі потреби. А я її переконала, що буде потім почуватись усім винною.

– Чорт, чорт, чорт, вона ніколи нічого не пояснює! Завжди про все мовчить.

Він одним духом випив уже вихололу каву. Я знаю, про що він зараз думає – точніше, про що намагається не думати. Тільки сьогодні в метро з’явилося нове оголошення, що закінчувалося зойком: «Молю, якщо ви хоч що-небудь знаєте…» Це незвичне для наших днів «молю» стоїть перед очима: чорні літери на білому цупкому папері, чорні очі, що вдивляються в перехожих: це не ти? не ти? Я жену від себе видіння, я певна, що з Оленкою все добре.

Двоє в ділових костюмах за сусіднім столиком почали збиратися. Вони пішли до виходу, і я мимоволі провела їх очима. Відчинилися двері, впустивши в кафе шматочок весняного дня. Сонце то в хмарах тонуло, то знову з них випірнало, але в повітрі висіла мжичка.

– Слухай, є ідея, – почувся Матвіїв голос. – Може, нездала.

– Що саме?

– Якщо Олена дійсно хотіла звернути увагу на якийсь комп’ютер, можливо, це її робочий?

– А ти пароль знаєш?

– Точно не знаю, – мовив Матвій, – але здогадуюся, який вона могла поставити… На роботу заходимо поодинці. Ти страхуєш, я риюсь у комп’ютері.

– Ти здурів. Нас не пустять. Сьогодні неділя.

– Пустять.

Ми розплатились і вийшли з кафе. Стоячи на розі вулиці, я спостерігала, як Матвій веде переговори з охороною, тоді зникає всередині. За деякий час і я, тупцяючи перед входом, щоб не втрапити в найглибшу калюжу, подзвонила в двері.

– Навіщо тобі у відділ? – суворо запитав охоронець. Діє згідно з інструкцією.

– Треба. Дуже треба.

Глянувши на мене згори вниз, – і я чималого зросту, але він зовсім під два метри, а худорлявий, як хлопчисько, – охоронець провів мене до дверей нашого відділу і лишив у порожній кімнаті. Я змусила себе посидіти хвилин п’ять, тоді набрала Матвія.

– Гей, хто там у нас на порядку денному?

– Ніна, – відгукнувся він.

– Чудово!

Оленчина товаришка Ніна – маленька, чорнява й темноока, з бровами-шнурочками, справжній український типаж: саме такою уявляла я Наталку-Полтавку, – не так давно перейшла працювати до «бублика» (тобто – від Public Relations– відділу зв’язків із громадськістю), а до цього мала посаду перекладача, тож спілкуватися з нею мені доводилося ледь не щоденно; крім того, вона – завсідник нашої схованки під сходами.

– Матвію, ти матимеш максимум десять хвилин: цигарки вона курить дорогі, і горять вони швидко.

– Дзвони їй, – наказав Матвій.

Ми зустрілися з Ніною вже під сходами.

– Тобі чого сьогодні не спиться? – спитала я. Ми сперлися на бильце, й Ніна прикурила тонку брунатну цигарку.

– Та завтра у віце-президента рекламний бюджет затверджуємо, треба на кожну позицію в кошторисі пояснення писати, – відповіла вона. – Нудьга!

– Точнісінько так. А твоя наука?

Перейшовши в новий відділ, Ніна, обираючи другу освіту, чомусь не схотіла вивчати маркетинг або «піар», а вступила на юридичний факультет. Навчання оплачувала наша контора.

– Яка наука! – Ніна відмахнулася. – Краще не згадуй…

– А чого ти взагалі вирішила з філолога на юриста перекваліфіковуватися?

Власне, так робили всі. В конторі нашій на посадах асистентів та перекладачів сиділи самі філологи, але сиділи зовсім не довго: зазвичай, уже за рік вони вступали на який-небудь технічний, економічний чи юридичний факультет і змінювали і крісло, і – часто-густо – кабінет. Оленка випросилася працювати з пресою та наполегливо вивчала маркетинг; Світлана перескочила на обрахунок зарплати і штудіювала бухгалтерію та аудит. Одна я і далі жила у світі літер і слів.

– А що діяти? – зітхнула Ніна. – На філології далеко не заїдеш.

– А потім відкриєш приватну розшукну агенцію «Вендета»…

– Все-таки краще, ніж Християнський фонд безробітництва.

Я розсміялася. Грюкнули вхідні двері, почувся знайомий гугнявий голос.

– Он твоє керівництво іде, – буркнула Ніна.

Силоненко, заступник мого начальника, човгав коридором.

– Саме сьогодні мали його чорти сюди принести! – з серцем мовила я.

Ніна змовницьки нахилилася до мене:

– Як ви з ним спілкуєтеся? Я половини не можу второпати з того, що він каже. Він мені раз інструкцію писав «по забезпеченню техніки безпеки» – шедевр! Кожне слово – перлина… Три дні над цим витвором плакала.

– А ми – щодня.

– Чуєш, – мовила вона раптом, ніби щось пригадавши, – Оленка коли приїжджає, не знаєш?

Я остовпіла.

– Тут Матвій розпитував, – знизала Ніна плечима. – Нічого не збагну!.. Що там із нею сталося?

– Е-е-е… Я не в курсі.

Ніна загасила недопалок у баночці з-під кави, яку ми завжди тримали на сходах, і помалу рушила нагору, ближче до денного світла, що пробивалося з відхилених дверей у двір. Коли ми з нею, як дві примари, огорнені димовим завоєм, випірнули з-під сходів, Матвій уже прощався на прохідній. За п’ять хвилин, дивом розминувшись із Силоненком, я зустрілася з ним біля газетного кіоску.

– Порадуєш? – запитала я, рушивши в бік метро.

– Не порадую. Нічого.

– Ні-чо-го… Ну, нічого, це ж не останній із можливих варіантів. Головне – творча ініціатива!

Матвій обмацав кишені, дістав цигарки. Потім іще раз обмацав їх у пошуках запальнички. Ми вже повернули на Володимирську й минали пішохідний перехід, де товклися люди в очікуванні зеленого світла, ніби їм і сьогодні, в неділю, треба бігти. Я застигла на мить, прошита давнім спогадом.

Ми з Оленкою стоїмо на переході. Загорілося зелене світло, нас підхоплює натовп. На другому боці вулиці, на самому краєчку тротуару, тупцяє дівчинка років сімох, не наважуючись ступити на дорогу. Чому ж ніхто не допоможе дитині?..

«Давай руку! – чується Оленчин голос. Вона вже веде дитину через перехід. – Тобі до школи?» Дівчинка киває. І ось вони знову на протилежному боці, звідки ми прийшли. Червоне світло.

Ми стояли з Оленкою по два боки дороги, а машини дзижчали, мов джмелі…

Ми спустилися з Матвієм у метро.

…Ввечері, сидячи з ногами в кріслі у батьківському помешканні, я перебирала в голові недавні події, виловлюючи хоч якусь підказку. Хотілося спати, але спати начебто було рано, тож, прикрившись ковдрою, я тихенько задрімала в кріслі – після чарочки з батьками – під ледь чутний шелест телевізора.

Збудила мене наша кицька, яка настирливо пхала голову під ковдру. Я відгорнула ковдру, зробивши отвір, в який одразу ж зникли гострі вуха, а тоді й усе гладке оксамитове тіло, тільки хвіст лишився назовні. Я притиснула кицьку до себе, заривши пальці в пухнасту шерсть на жовтому черевці, вмощуючи її зручніше, вмощуючись сама, знову поринаючи в блаженний сон.

«Молю, якщо ви хоч що-небудь знаєте…» – зненацька стукнув у свідомості спогад, і гаряча хвиля залила потилицю. Кицька випручалася з-під ковдри і скочила на підлогу.

– Де нам Оленку шукати? – запитала я в неї, та вона тільки мружила мигдалеві очі.– У мене таке враження, що я забула щось важливе.

«Пригадуєш, – муркнула кицька, – після Нового року…»