Текст книги "Соло для комп’ютера"

Автор книги: Наталя Тисовська

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 10 страниц)

– А ти добре почуваєшся?

Пластмасова книжка була невеличкою, з екраном і розкладною клавіатурою, як у тих, що студенти на лекції носять.

– Увімкнемо? – спитала Оленка.

– Краще не чіпай.

– Не віддавай його завтра.

– А що я скажу? – стенув плечима Андрій.

– Не віддавай його завтра. Я знаю, що Рибицький збирався продати авторське право на нову модель комп’ютера за шалені гроші. Той, кому винахід мали продати, вже подав заявку на патент – йому для цього потрібен був детальний опис і дослідний зразок. Я чула краєм вуха, що опис відправляли електронною поштою. А тепер, може, передали зразок?

Оленка відкрила записник, спробувала увімкнути. Але тут-таки на екран виплив напис: «Введіть пароль». Оленка з розумінням покивала, вимкнула прилад і заховала його під матрац. Очевидно було, що з чорною пластмасовою книжкою вона вже не розлучиться нізащо в світі.

О восьмій годині ранку Андрій Голод уже чекав під жовтою кам’яницею. Чорний чавунний кіт помахав йому привітливо тендітною лапкою. У дверях Андрія зустрів учорашній запопадливий співрозмовник двійника – довготелесий вухань, що розмовляв німецькою з акцентом.

– Заходьте-заходьте, – почав припрошувати він. – Кави, чаю?

– Кави, якщо ваша ласка, – не відмовився Андрій.

– Документи з вами?

– Всі контракти тут, – і Андрій передав через стіл теку з паперами.

Співрозмовник погортав сторінки.

– Прошу паспорт теж, – мовив він. – Вам потрібна Шенгенська віза.

Андрій дістав свій закордонний паспорт. Тоді співрозмовник запитав:

– А Зиновій Самійлович для боса подарунок не передавав?

– Передавав, – сказав Андрій. Театрально зітхнув і додав: – На кордоні не пропустили.

– Як так?

– Сказали ввімкнути – зараз же всі електронні прилади змушують умикати. Я включаю – нічого не завантажується. От митники здійняли бучу! Кінець-кінцем конфіскували і сказали, що забрати зможу тільки на зворотному шляху.

– Як так? Не може бути! Не може бути!

– Хіба б я вам брехав? – солодко запитав Андрій.

Тут у кишені вуханя писнув телефон.

– Слухаю… Що?! Це просто збіг! Не може бути!.. Гаразд, я зараз.

Він заховав телефон, звів очі на Андрія.

– У дорозі нічого дивного не помітили? Якісь підозрілі машини, люди?

В Андрія впало серце. Він повільно похитав головою.

– Ну, то таке, – махнув рукою співрозмовник. – Вибачте, мене тут негайно викликають… Завтра чекатиму на вас у музеї. Ви ж там бували – пам’ятаєте, де це? Скажете охороні на вході, що вам до офісу «Quantum Gibraltar»…

Наступного ранку о дев’ятій п’ятнадцять Андрій, одягнений як на такий випадок у картату сорочку, уже стояв під дверима музею «Budavari Labirintus». В офісі учорашній його співрозмовник варив запашну каву в сучасній кавоварці, і кава зливалась у колбу тоненьким коричневим струмком, лишаючи на стінках бризки, малюючи химерні візерунки.

– Доброго дня! – привітав він Андрія, глипнув на картату сорочку – і перемінився на обличчі. Швидко мовив: – Ви так рано? Я дуже, дуже радий! Кави?

– Обов’язково.

– Секунду.

Він смикнув колбу, і темні краплі, що впали на розжарену основу кавоварки, зашипіли й запінилися. Вухань налив повне горня та підсунув його гостю. Андрій вдихнув міцний запах, сьорбнув гарячого напою. Той мав ледь кислуватий смак. Співрозмовник вибачився і зник за дверима.

За хвилину двері розчахнулися навстіж, як від удару ногою, і Андрій, звівши очі, уздрів перекошене лице свого двійника та сірий пістолет, наставлений йому просто межи очі.

– Де товар?

Андрій здвигнув плечима – й одразу ж дістав пістолетом у скроню. Цівка крові стекла по вилиці, з очей бризнули іскри.

– Обшукай його, – кивнув двійник вуханеві.

– Нічого нема, – розвів той руками, похапцем обшукавши Андрієві кишені.

– Геть звідси, – крізь зуби процідив двійник. – Ми самі побавимося.

Вухань прослизнув у двері, просочився в щілину, навіть не відчиняючи. Андрій, втупивши очі в картату сорочку двійника, чекав. Він завжди здогадувався, що так все і має скінчитися. І розвіють його попіл над Гангом… себто над Дунаєм, і не буде кому навіть на могилку його прийти…

– На коліна! – звелів двійник.

Андрій почав помалу опускатися, низько похиливши голову. Невже він не чинитиме спротиву? Невже так і стоятиме принижено навколішках, чекаючи вироку? Тим паче, що отой «Форт» – точно такий самий, як і в нього, і призначений він стріляти не бойовими патронами, а ґумовими кулями…

Андрій гойднувся вперед, щосили загилив двійникові головою в живіт, повис на руці з пістолетом. Двійник вивернувся. Андрій загарчав і скажено вкусив ворога. Давній звіриний інстинкт затьмарив свідомість.

Двійник захарчав і крутнувся на місці.

Пролунав постріл.

Далі все відбувалося, як у сповільненому кіно: двійник осідав, чіпляючись руками за стіл, його ноги роз’їжджалися, голова билась об край столу, одна рука нарешті впала додолу, розчепіривши пальці, що, розіп’яті на підлозі, не могли втримати ваги сповзаючого тіла, рука підкошувалася, доки тіло не завалилося набік, відкинувши голову з застиглими очима, з рота цівкою заструменіла темна кров.

З другої долоні випав темно-сірий «Форт», який… Андрій наблизив обличчя до зброї, звузив очі. Он подряпина на корпусі – то він сам на стрільбах випадково наступив на пістолет і проїхався з метр бетонною долівкою… І тут він усе втямив: коли він у Києві здав пістолет у сейф, любі приятелі переобладнали його під бойові патрони, тож Андрія б убили з власної зброї, втопили б у Дунаї у власному джипі, а замінив би його двійник… Замінив?! Але навіщо?!

За годину, сидячи на вогкому матраці поряд із Оленкою та клацаючи зубами, Андрій переповідав страхіття, що трапилось у підземеллі, але з кожним словом картина побаченого й пережитого стиралась, ніби й не було нічого, ніби він і не виходив із нічліжки, а марево… Ось вона, причина: чоло гаряче, спітніле, очі запалені, лихоманка так і трусить.

Оленка, сама ще занадто слаба, щоб виходити, попросила земляка-українця, котрий теж кантувавсь у нічліжці, принести гарячого молока й аспірину.

– Пий скоро, це і від застуди, і від нервів, – пхнула вона Андрію два паперові горнятка – один в одному – в руки. – У мене є ідея.

Зразу навпроти нічліжки стояла телефонна будка, де вечорами тупцяла черга напівсонних людей, а чийсь засапаний голос кричав у слухавку:

«Так, мамо, вже завтра виїжджаємо! Як Мар’янка? В ріці весь день просиділа? Ну, вона в мене завтра дістане! Не пускай її сьогодні на вулицю!»

За півгодини Оленка повернулась і всілася на матрац, задумливо роздивляючися свої обламані нігті.

– Який жах! – мовила вона до Андрія. – У тебе пилки нема?

– Ти де дзвонила?

– На Батьківщину.

– Нащо?

– Побачимо.

Наступні кілька діб минули в гарячці. Андрій не пам’ятав ні днів, ні ночей, тільки часом, коли розплющував очі, бо його вуст торкалося або горнятко гарячого молока, або бульйону, з темряви виринав шматок сірої стіни й темні Оленчині очі, які гляділи на нього тривожно й допитливо. Але відступила гарячка, і матрац уже не здавався розжареним, як пательня, і голоси не гули у вухах, і можна було навіть розрізнити окремі слова.

– Як невчасно захопила тебе хвороба! – говорила Оленка. – Я знайшла людину, яка, здається, не вигнала б нас, якби ми до неї нагрянули. Але куди ж тебе зараз такого?

– Хто це? – спитав Андрій.

– Латишева. Марина. Товаришка Тисовської. Вона тут в університеті за гроші Сороса вчиться.

– Як ти знаєш?

– У Київ дзвонила, – пояснила Оленка, затягуючись цигаркою.

– Латишева? Товаришка моєї шановної колеги? Це доля.

За кілька днів Андрій і Оленка сиділи на пошті за комп’ютером.

– Чому ти сама їй не напишеш? – питав Андрій. – Ви ж знайомі?

– А тепер і ти познайомишся. Затям: мене нема. Я зникла. Якщо вони мене знайдуть, цього разу точно вб’ють. А ти… ти менше знаєш. Та й двійника вже нема… Нікому не треба мокра справа заради мокрої справи.

До адресата полетів електронний лист. За деякий час повернулася відповідь. «Манго» Марина Латишева запропонувала сама – либонь, добре знала це місце. Андрій не заперечував – бар якраз розташовувався неподалік нічліжки.

У «Манго» він приїхав заздалегідь. Всівся за столиком обличчям до вікна і роздивлявся вулицю. Кожна жінка, яка проходила повз вікно, чіпляла його погляд на мить, поки внутрішнє відчуття раптом твердо не казало йому: не вона. Але ось на тому боці вулиці зупинилося таксі. З нього вийшла висока білявка, коричневі модні штани й червона смугаста кофтина в талію. Звідки Андрій міг її знати? Але був певен, що упізнав і цю швидку, трохи з нахилом уперед ходу, й одиноке довге пасмо, що звисало на око на тлі короткого хлопчачого їжачка, і рух, яким вона за спину закинула сумку.

Вона ступила ногою на асфальт і роззирнулася, даючи дорогу машинам. Тоді швидко рушила до бару. Андрій не бачив, як із-за рогу вискочила автівка. Вискнули шини, тіло дівчини підлетіло вгору, перевернулося й упало на тротуар. Із машини, з боку пасажира, вистрибнув підліток і, божевільно присідаючи, пішов у бік тіла, розпростертого на бруківці. З вікна, з водійського місця, на нього вискнув голос – не знати, чи чоловічий, чи жіночий: нелюдський: «Вернись!» Дверцята клацнули, й автівка, скрегочучи шинами, рвонула з місця.

Андрій вилетів із бару.

«Цього не може бути! – кричав хтось йому просто у вуха. – Цього просто не може бути! В мене на очах! Машина! Збила! Втекла! Який божевільний випадок!»

Андрій носився вулицею. Біля тіла почали збиратися люди. В кінці вулиці припаркована була «швидка», водій якої, певно, зайшов на каву в одне з кафе, що ними всіяна вуличка. Не знати, що потягло Андрія до «швидкої», та він умить опинився біля неї, смикнув ручку дверцят – незамкнені, стрибнув на сидіння – ключ у замку. Андрій крутонув ключ і під’їхав до невеликого натовпу, що зібрався біля збитої жінки.

– Розійдіться! Я лікар! – кричав Андрій, придираючись крізь натовп.

Люди помалу розступилися. Він нахилився над непорушним тілом, потім підняв його на руки й поніс до машини. Ніхто навіть не здивувався, чому не на ношах, чому сам, чому без білого халата. Андрій вклав жінку на вузьку тверду отоману. Погладив по голові. В горлі у жінки раптом забулькало, й вона розплющила очі.

– Жи-ва? – спитав Андрій сухими губами.

Післямова
ВІД ГЕРОЇНІ

– Жи-ва? – почула я власний голос. Серце зробило удар, стало, знову стукнуло, голосніше.

– Живісінька, – мовив Андрій.

– Де вона?

– Якщо будеш чемна, відведу тебе до неї.

Ніби скинувши з себе сто проспаних років, я скочила на рівні ноги.

– Якщо не відведеш просто зараз, я тебе придушу!

– Ну, тоді ходім, – Андрій підвівсь услід за мною.

Перестрибуючи через п’ять сходинок, я збігла донизу. Хряснули двері кафе, гамором озвалася вулиця. Літо було яскраве-яскраве.

– …І лежала я на тротуарі така закривавлена, череп проламаний, очиська закотилися… – за годинку розповідала мені Марина.

– Біднесенька! Дісталося тобі!

Сидячи в довгій кухні, ми пили гарячий чай у таку спеку, і по моєму тілу розливалося блаженне відчуття повного спокою, який просто неможливо порушити. Мені хотілося час від часу торкатися Марини рукою, щоб упевнитися, що вона не розтане в повітрі, якщо я на хвильку заплющу очі.

– Ото в нашому віці хіба багато треба? Легенько штовхнули – ручки-ніжки вже й поламалися. Лежу я там на бруківці й думаю: і чого вони наді мною руками махають, краще б ковдру яку знайшли: хоч і літо, але ж уже ніч! Тут нарешті приїздить добрий лікар Айболить і завантажує моє бездиханне тіло в машину. Помацав мене, помацав – і оголосив на всю площу: померла. Все, думаю, померла. Коли вже лікар каже… Розліпила я одне око, щоб хоч роздивитися цього ескулапа, і бачу…

– Андрія!

– Його.

– В яку лікарню її завіз? – поцікавилась я у свого шановного колеги, не відводячи погляду від Марини.

– В таку собі лікарню…

На руку мені сіла муха, лоскочучи крихітними ніжками, тицяючи хоботком у кожне заглиблення на шкірі, але я навіть не відганяла її. Ніщо мене зараз не могло роздратувати.

– А потім?

– А потім ми трошки відлежалися в нічліжці й поїхали додому. Інкогніто.

– Це як?

Марина замріяно звела очі:

– Узяв мене оце Андрій і завдав на спину – й поніс через прикордонний ліс. Як контрабанду. Йшли ми, йшли три доби і нарешті дійшли. Помили в прикордонній річці натруджені ноги і ступили на батьківську землю…

– Андрій помив ноги: ти ж своїх не трудила. А якщо по правді?

– Все по правді! Голову мені Андрій зав’язав такою гарною сільською хустиною, посадив у поїзд – і я поїхала.

– А сам?

– І він поїхав.

– А твої документи? – я нарешті відірвалася від Марини й повернулась до Андрія. – Твій же паспорт знайшли при Юрґені як-там-його…

– Справив собі новий, – чемно пояснив Андрій.

– Наші хлопці на кордоні й не прискіпувалися: він такий лояльний на вигляд, – засміялася Марина, і засміявсь Андрій, і засміялась я, аж сльози виступили.

– А де ви лишили Оленку?

– У селі,– відповів Андрій. – Дуже близько до нашого кордону. Я все сподівався, що місцевим удасться її просто перевести, а потім у нас вона прикордонникам сказала б, що заблукала. Та якось це не виходить. Угорці зі свого боку дуже пильнують, а паспорта її віку на той момент не було.

Я розуміла: Оленці уже не загрожує безпосередня небезпека, але ж як у мене трусяться руки, як рветься серце – туди!

– До речі,– раптом згадала я, обернувшись до Марини, – а Карлос знає, що ти жива?

– Ой, та навіщо йому це знати! Нащо я йому здалася? Ото нема мене – і йому спокійніше!

– Дзвони йому негайно! – нагримала я на товаришку.

«І треба подзвонити Матвію, – подумала я. – Сказати, що з Оленкою все добре».

«Будемо сподіватися», – підняла голову зміюка з мого нутра, але й вона мене сьогодні не могла роздратувати.

І тут зателенькав хтось у вхідні двері. Андрій вийшов у коридор. Клацнув замок, і почувся голос Матвія.

– Чаюєте? – весело спитав він.

– І ти приєднуйся, – припросив його Андрій.

А за півгодини наша маленька компанія ще пожвавилася, бо Ольжич, що його теж було запрошено до гостинного столу, зловживши довірою, влаштував допит постраждалих і свідків. Опитування тривало мало не до ночі. Олег конфіденційно повідомив, що особисто перевірив усі банківські операції, проведені за рахунками НДІ мікропроцесорів, і може підтвердити, що схема – бездоганна… Як діяла схема? О, це ще не час розголошувати!

– А Зиновій Самійлович кимось доводиться Рибицькому?

– Шваґер.

– Не може бути! Як Матвій угадав! А що сталося з синім джипом?

– Затопили його, холєра. Просто у ставку неподалік від бані Сечені.

– І я бачила його… – звела очі Марина.

– …на штрафмайданчику, вже потому, як рятувальна команда зробила йому штучне дихання.

Ще за годину Ольжич власноруч виставив за двері всіх гостей, нагадав Андрію, щоб не їхав ніде з міста, бо для слідства він досі під підозрою, склав свої записи до чорної конторської теки й мовив замість прощання:

– Пора нам, Наталко, з батьком твоїм стрітися. В нього посада яка?

– Керівна.

– Отож-бо: доступ має. Як його по батькові?

– Тарас Антонович.

– Ну, Наталю Тарасівно, а не час вам їхати пекти пляцок із маком? Я до вас завтра на гостину.

– Вже їду! – відсалютувала я.

Ми вийшли з Матвієм надвір. Вечоріло, сутінки наповзали на місто, але влітку темрява огортає вулиці так помалу, ніби сонячна колісниця сповільнює свій хід, даючи коням передихнути перед тим, як зробити стрибок за обрій. Мовчки ми дійшли до метро, мовчки ступили до вагона. На Контрактовій площі Матвій ніби прокинувся зі сну:

– Ти з Нінкою давно не говорила?

– Останній місяць – зовсім.

– І нічого не знаєш?

– Залежить від того, що ти маєш на увазі. Як на мене, то сьогодні моя загальна обізнаність ледве не досягла критичної межі.

– І Нінка, виходить, тобі не дзвонила?

І тут я втямила, до чого він веде.

– Ну?

– Я бачив твою книжку в «Сяйві». Дуже приємна зелененька обкладинка. Вітаю!

– Почекай, чому зелененька? Малюнок був жовтий, осінній…

– Фарби не вистачило. Якось же економічна криза в країні має себе проявляти, а то папір у книжці білий – аж вилискує…

* * *

Майже тиждень пішов на те, щоб привести до ладу всі можливі формальності. Ольжич чемно поспілкувався з моїм батьком, потім із його колегами, тільки мені вони й слова не розповіли. Щоразу, як я намагалася смикнути завісу таємниці хоч за краєчок, у тата ставався напад трудоголізму, тож я, сопучи, мусила тримати два дротики, які терміново треба запаяти… або дві дошки, які негайно треба збити докупи…

Кілька днів готувався від’їзд Матвія в Угорщину – позаяк Оленка була надзвичайно цінним свідком, вирішили її спершу таємно переправити у Львів, причому за безпеку бралися відповідати як угорська, так і українська сторони. Зі Львова вже на Київ. А тут уже Ольжич її зустріне за всіма правилами. Як виявилось, Оленка не мала навіть закордонного паспорта, тож Ольжич, застосувавши тільки йому відомі методи впливу на ВВІР, виробив паспорт, не подавши ні Оленчиних українських документів, ні самої натури.

У четвер Матвія нарешті відправили в Чоп.

Цілий день ми з Мариною збирали його в далеку дорогу та давали надзвичайно цінні настанови.

– Візьми светрик для Оленки: у Львові завжди дощі…

– Подзвони з дороги, щоб я не нервувалася!

– І не забудь парасольку!

– Ти гроші, гроші маєш?

– Де ти поклав квиток?..

За дві години до відходу поїзда ми заштовхали Матвія до машини й повезли на вокзал, аби він не спізнився. Він тримався мужньо.

Вела я машину обережно, бо на київських дорогах треба мати гартовані нерви. Ми наближалися до повороту. Я – про всяк випадок – стала в лівий ряд. Не встигла цього зробити, як нас зліва величною дугою обійшов синій красень «вольво» з червоними номерами CDP.

– DP – це «дипломат», треба розуміти. А CDP – це «супердипломат»? – поцікавилась я.

Марина і Матвій тільки хмикнули.

– Як далі їхати? – запитала я, поки ми стояли під червоним сигналом.

– На наступному перехресті повернеш ліворуч, – скоромовкою пояснила мені Марина.

– А якщо я тут поверну?

– Як хочеш, можеш і повернути, але минулого разу тут вокзалу не було. Не знаю, за цей час, може, вже перенесли?

Ми рушили, але швидкість набрати не вдалося.

– Що це за жученя попереду пхається? – обурилась Марина, бо обігнати допотопну машинку типу старого «Запорожця» не було можливості.

– Напевно, якась саморобна. Дивись, у неї над лівим колесом кінь намальований.

Кінь стояв дибки.

– Символізує одну кінську силу?

Жученя проїхало прямо, ми повернули.

Вокзал зустрів гамором, запахами коліс, порохами доріг. «Посольська делегація», в якій було два представники влади і яку Матвій очолив як особа найбільш зацікавлена, завантажилась у вагон. Останні напучування, останні поцілунки, й ось – поїзд рушає. Нема часу на даремні сльози! За два дні вони мають привезти Оленку назад до Києва. Невже нарешті все стане на свої місця?..

* * *

На День Конституції зібрання у помешканні моїх батьків вийшло бучним: я нарахувала дев’ять зацікавлених осіб; представником від держави виступав Ольжич. Він привів із собою дружину, але та, незвична до нашої компанії, трохи соромилась. Моя мама випекла пиріг із медом і чорносливом і купила пляшку новосвітівського шампанського брют.

Оленка вдягнула червону блузку, тож у подвійному сенсі опинилась у центрі уваги. Склянки дзенькнули, кримське шампанське запінилось, і злився шурхіт бульбашок із нашими голосами, зі сміхом, із брязкотом тарілок.

– Натулю, подай серветки – вони на креденсі,– говорила мені мама крізь гамір гостей. – Тарасе, прихопи ще одного ножа, коли будеш іти з кухні,– давала вона настанови батькові.

Квартира наповнилася святковим гомоном по вінця. Матвій підкладав страви на тарілку дружині Ольжича, вона ніяковіла й тихо дякувала. Ольжич учепився Андрія, бо конче хотів знати про всі доручення, які той виконував для Зиновія Самійловича. Мама штурхала мене – то виделку дістати, бо я сиділа біля шафки, то ложку для салату, то третє, то десяте. Тато розповідав анекдот, а Марина, закинувши голову, реготала. Ніна стріпувала розкішним чорним волоссям і дивувалася всьому, що б не розповідали.

Наша кицька сновигала поміж ніг, винюхуючи смачні запахи. Проте коли хто-небудь із добросердих гостей простягав їй шматочок шинки або ковбаски, вона тільки морщила носа та зневажливо пирхала: панянка у нас напрочуд перебірлива.

Після другого бокала я відчула, як кров підкрадається до обличчя, шумує у голові і дзвенить тонко-тонко у вухах. І крізь дзвін і дзенькін почувся мій голос, що перекрив усі решта за столом:

– Пропоную влаштувати допит головному свідку! – і я сіпнула Оленку за рукав. – Кажи, кажи все!

– А що казати?

– Все, що знаєш.

– Нічого не знаю, – відсунулася від мене Оленка, загороджуючись руками.

– Як це ти не знаєш? Як це ти не знаєш?

– Лишися мене! А то викличу адвоката й відмовлюся давати свідчення.

Я насварилася на неї пальцем. Ольжич уважно подивився на Оленку, кивнув ствердно, мов між ними існувала якась таємна домовленість. Вона заговорила.

– Я помстилася Зиновію Самійловичу… Платіжки ви вже бачили, а був і договір. Його я сховала ще надійніше, ніж платіжки…

– Між ким і ким договір? – спитав Матвій, який не міг звикнути до того, скільки таємниць відкривається зразу, і всі їх наречена від нього приховувала. «Ох, – подумки погрожував він, – ти моя грушка, ти моє яблучко… я з тебе узвар зроблю після весілля, пожди тільки!»

– Між австрійським інвестором, – пояснювала між тим Оленка, – і фальшивим НДІ МП… Справжній дослідний інститут працював, не відаючи, що розробляє виріб, який уже йому, по суті, не належить. Інвестором був сумнозвісний Юрґен Вайзе. Схоже, він і сам не підозрював про складну банківську схему і подвійну гру, яку вела українська сторона…

– Не вірю, – перервав її Ольжич. – Хіба Юрґена знайшла не фрау Кройц?

– Ви і про неї чули? – Оленка невловимим рухом поправила зачіску, і з очей Матвія війнуло полум’я.

– Аякже.

– Юрґен Вайзе – колишній комп’ютерний геній, який так і не спромігся на сенсаційний винахід. Але ж амбіції зосталися! І фрау Кройц, коли від Рибицького дізналася про розробки НДІ, запалила австрійського друга божевільною ідеєю запатентувати чужий винахід під власним іменем. Справа в тому, що Леся Кройц і Рибицький…

– Солодка парочка «Твікс»! – за неї закінчила Марина.

Боже, який сюжет! Як мелодраматично!

– Леся Кройц, – пояснила Оленка, – пообіцяла Юрґену винахід і нову особистість – він-бо давно був у міжнародному розшуку за ДТП зі смертельним наслідком. А поза його спиною вирішила нагріти ще й українських винахідників. Десять мільйонів у. о. – хіба не ласий шмат?..

– Між іншим, фальшивий НДІ МП, – посміхнувся Ольжич, зводячи на мене очі,– ся повністю звав НДІ «Мікропроцесор» і проіснував – згадай нашу балачку! – рівно тиждень. Зареєстрований він був на загублений паспорт, власник якого і заяву про втрату був написав, і новий собі встиг виробити ще за місяць до реєстрації…

– Але як ти знав, що НДІ МП на двох платіжках може означати дві різні речі?

– А правдивий і фіктивний дослідні інститути мають ріжний код у держреєстрі. Я ж платіжки провіряв…

– Стривайте! – згадала я раптом іще один збіг, який давно мене муляв. – А яким боком Силоненко прилатався до цієї історії? Він же ні до інституту фізики напівпровідників, ні до кібернетики, ні до мікропроцесорів жодного стосунку не має! Де ж він зазнайомився з Рибицьким і Зиновієм Самійловичем?

Ольжич загадково примружив очі.

– Вгадай, – мовив він, – дівоче прізвище фрау Сандри Кройц.

– Леся? Леся Силоненко?! Дочка? Я ж навіть бачила її одного разу, вона забігала до татка на роботу!..

Гості принишкли, недовірливо посміхаючись і хитаючи головами. Оленка, повернувши обличчя до вікна, замислено роздивлялась, як вітер ганяє пустирищем буруни піску. В її очах плавали сонячні іскри.

– А пограбування в Оленчиній квартирі? – запитала Ніна, щоб уже не лишалося жодних загадок. – Замаскований обшук?

– Аякже.

– А викрадення Оленчиного комп’ютера? А стерта інформація з Андрієвого комп’ютера?

Оленка знизала плечима.

– Я можу тільки здогадуватися. Коли Андрій зник, а купно з ним щезла і я, наші друзі, певно, подумали, що ми весь час були у змові. Працювали-бо в одній конторі, могли бачитися хоч і щодня… А якщо були у змові, мали якісь зносини. Скажімо, вели комп’ютерне листування. А раптом у поштових програмах залишилися невидалені листи, які дадуть натяк, де нас шукати?.. А заодно Зиновій Самійлович, мабуть, вирішив знищити гамузом усі файли, щоб бува не проскочила десь інформація про його контору…

Від надміру відомостей голова йшла обертом. Довелося сьорбнути ще шампанського, щоб зовсім не замакітрилося. Я поглянула на дивом урятовану товаришку:

– Оленчик, а чого ти мені призначала зустріч? Не Матвію?

– Хай би зі мною не сварився, – стиха буркнула вона, а тоді додала голосніше: – Останнім часом люди Зиновія Самійловича ходили за мною назирці, в спину дихали. Я хотіла з тобою зустрітися тихо, та хіба тобі додзвонишся? Написала про Яму, щоб ти зразу здогадалася, від кого лист. Я думала: час сказати все дослідникам, нехай вони вирішують, як діяти… Не вдалося тільки позбутися хороших людей з таємної канцелярії…

– Але з запискою ти ловко впоралась!

– Талант – це ж від Бога, – скромно пояснила Оленка.

Ми повернулися до вечері, застукали дружно виделками, зголоднілі від хвилювання. Розмова раз по раз переривалася, бо щелепи безупинно жували, а руки підкладали нові страви на тарілки. Але мені ще муляло останнє питання. Час було почути найголовніше.

– Тату, кажи, – запитала я, рішучим рухом поклавши виделку й ніж обабіч тарілки, – ви що – нову бомбу розробили?

– Ні,– відповів тато з повним ротом і ковтнув, – тільки квантовий комп’ютер. Знаєш, такий малесенький, який зберігає та передає інформацію на рівні квантових перетворень, має космічну пам’ять і шалену швидкість обробки інформації…

– Чия ідея?

– Власне, ідея давно крутилась у наукових колах. До речі, той Матвіїв приятель – Петро Федур з інституту фізики напівпровідників – сильний науковець, справді талановитий, він працював над «залізом» до комп’ютера. Інститут кібернетики розробляв програмне забезпечення. Та ніколи й не втілити такий грандіозний задум без допомоги колег суміжних професій!.. Але тепер мені здається, краще б ми і не намагалися втілити, а зразу продали кому треба за грубі гроші.

– Задуми не продаються, а крадуться. А от продати промисловий зразок ви ще встигнете. Тепер уже точно за грубі гроші – я сподіваюся. Давно мріяла про білу яхту, вертоліт і маленький острівець у теплому океані. Такий собі затишний острівець…

Гості засміялися, ніби я сказала вдалий тост.

– А я все міркую, – замислено зронив Матвій, – звідки в Юрґена Вайзе могла взятися футболка з логотипом нашої контори…

– Цього вже ніхто не дізнається, – похитала головою Оленка. – Гадаю, він просто ретельно підготувався до процесу заміни. Хотів стати Андрієм Голодом, бо Юрґена Вайзе не сьогодні – завтра таки б узяв інтерпол, і тому обміркував усі дрібниці.

– От як треба виживати, – посміхнувся Матвій, – навіть пожертвувати громадянством було не шкода…

– Ото розбалакалися! – Марині урвався терпець. – Покажіть уже краще винуватця сьогоднішнього зібрання!

Оленка трошки пошукала в сумці, потім повернулася до нас.

На долоні у неї лежала невеличка пластмасова книжка.

 
У долоні у Марії
Місяць – золотий горіх…
 

Усі кинулись роздивлятися дорогоцінний винахід, увімкнули його, а тато підсміювався – ніхто крім нього не знав пароль на вхід, – і тут нищечком Андрій потягнув мене на балкон. Повечоріло, і в сутінках удалині ледь вгадувався Дніпро, який велично й тихо котив хвилі. Перша зірка слабко світилась угорі, а бліденький місяць пройшов уже майже половину неба.

– Шановна колего, – дивним тоном звернувся Андрій до мене.

Я прокашлялася.

– Слухаю уважно.

– Шановна колего, я тут купив вашу книжку в «Сяйві»…

У мене тьохнуло серце.

– Дуже приємно було, – продовжив мій співрозмовник, – познайомитися з управним драгоманом.

– Ой, боюся, з драгоманом ти перебільшив: куди мені до посольства!

– Ну, то й лишайся просто перекладачем. До речі, ти ж не тільки у віршованій формі можеш? – у голосі співрозмовника забриніла іронія.

– Не тільки, – сміливо запевнила я його.

– До нас на станцію приїздять американці – керувати пуском, а перекладачів бракує. Ти не плануєш найближчим часом змінити роботу?

Чорне небо над пустирищем зненацька розквітло різнобарвною веселкою, гримнув зухвалий грім. Феєрверки спалахували один по одному, і жовті радісні іскри сипалися просто мені в долоні.