Текст книги "Соло для комп’ютера"

Автор книги: Наталя Тисовська

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 10 страниц)

Розділ четвертий
ВИДАВНИЦТВО

Після Нового року зима трохи сипонула снігом, і вулиці Києва пожвавилися. Чорні дерева вкрилися памороззю і дзвеніли від кожного поруху вітру. Сонце висіло низько, та за хмари не ховалось, і промені його весело грали на снігу.

Сходами Видавництва з деяким острахом я піднімалася назирці за Ніною. В обідню перерву ми вислизнули з роботи, аби не було з боку начальства на мене нарікань, що особистими справами я займаюсь у робочий час. Справа в тім, що два тижні тому я віддала на поталу редакторам машинопис книжки у моєму перекладі, і тепер вона мала вийти між люди – за фінансової підтримки нашої шановної контори, котра, своєю чергою, спромоглася на такий благодійницький жест завдяки непомітній, але цілеспрямованій роботі Світлани й Оленки, що мали у своїх руках певні важелі впливу (Світлана – на Ларса, нашого віце-президента і свого нареченого, Оленка – бозна на кого) й уміло ними користувалися. Ніна, як відповідальна представниця «бублика», вела всі переговори з Видавництвом.

Завернувши за ріг, я побачила півтемний коридор і двері в самому його кінці. Оббиті тьмяним червоним дерматином, вони давно розсохлись і рипіли. З-за дверей долинали голоси. Перш ніж зайти, ми прислухалися. Жіночий голос, приглушений і нечіткий, говорив із ледь помітним натяком на роздратування:

– Ось ви тут пишете: «Вони розбили палатку». Б’ють, вибачте, морду, а намета ставлять! – (Шурх-шурх-шурх, видно, гортає сторінки). – І далі: «На ній був капелюшок із широкими оберегами». Це які, дозвольте дізнатися, обереги вона собі на капелюшок почепила?

Подумки перехрестившись, я увійшла.

По ліву руч, одразу як утрапляєш до приміщення, стіл технічного редактора, немолодої вже жінки в окулярах. Прямо – царина літературного редактора: три телефони і стоси обшарпаних, грубезних словників. І чомусь не на столі, а на стільці поруч – друкарська машинка. Висока красива жінка, дружина відомого нашого поета, розмовляла з відвідувачем, тому зупинилися ми біля першого столу. Глянувши на нас із Ніною поверх окулярів, пані технічний редактор витягнула з-під столу мій обтріпаний машинопис.

– Смотріть, – мовила вона дивною сумішшю російської й української мов, – що моя розмітка значит.

Я почала гортати сторінки, впізнаючи й не впізнаючи власноруч створений текст: відсторонившись, віддалившись од нього, я ніби втратила з ним зв’язок. На дев’яностій сторінці текст раптом переривався, і далі йшла сторінка сто сьома. Хапливо я переглянула машинопис іще раз.

– Ой, – мовила я, сама й не відаючи до кого, – тут поема Чарльза Джі-Ді Робертса була, а тепер немає…

Пані технічний редактор вихопила пачку аркушів у мене з рук і стала гортати.

– Поема пропала! – бідкалась вона. – Ви только подумайте, ціла поема! Що ж тепер ділать? А у вас вона десь сохранилась?

Пані літературний редактор, що вже кілька хвилин дослухалась до нашої розмови, набрала номер на чорному телефоні.

– Зараз коректор принесе, – мовила вона до нас, щоб не впадали в паніку.

– А я ж не замітила, що сторінки випали, і щитала так! – не могла вгамуватися пані технічний редактор. – Теперь усе перещитувать? То ж роботи сколько! То ж…

– Ну, – несміливо сказала я, – може, я вже сама спробую, все одно макет робитиму?.. На комп’ютері ж воно простіше…

– Правда? – зраділа моя співрозмовниця. – Самі зможете? Вот слава Богу! А я уже думала… Ну, ви, главне, впишіться в сто двадцять дві сторінки, щоб на той… на зміст іще місце осталось. Вот слава Богу!

Пані літературний редактор у цей час провела свого переляканого відвідувача до дверей і запросила нас до себе. Притискаючи до грудей машинопис, я повільно йшла до столу. Сувора пані жестом запропонувала нам із Ніною сідати, бо роздзвонився-розтеленькався раптом білий телефон.

– Так! – грізно кидала вона в слухавку. – Оригінал-макет! Три тисячі шістсот п’ятдесят п’ять гривень! Із ПДВ! Запишіть пунктом два-два: «Видавництво здійснює підготовку оригінал-макету до виробництва і забезпечує вихід книжки накладом одна тисяча примірників (у м’якій обкладинці)…» – «у м’якій обкладинці» напишіть у дужках! – «…протягом двох місяців після надходження всіх коштів на оплату видання». Так! У пункті три-три: «Автор розповсюджує наклад самостійно, за винятком ста примірників, які Видавництво розсилає бібліотекам». Так! Самі! У нас нема можливості розповсюджувати зараз! Так! Приносьте угоду завтра, бо директор в кінці тижня їде на виставку! До побачення! – вона гримнула слухавкою об телефон і мовила уже до нас: – Вибачте! Давайте рукопис, я вам покажу, що треба виправити!

Я простягла їй прим’яті аркуші через стіл.

– Так, сторінка двадцять шість. У вас тут заримовано «розв’язка» і «вчасно». «Туди» й «сюди» – не рима!

– Угу, – промимрила я.

– Ще тут. Сторінка тридцять вісім. У рядку порушено розмір. На «яблуку» я щораз зашпортуюсь. Задовге слово!

– Там не «яблуко», – несміливо заговорила я. – Там «ябко»…

– Яке «ябко»?Що це за слово?

– Ну, це для колориту… Там в англійському тексті повно діалектизмів.

– Хочете – лишайте. Але я не згодна. Далі. Сторінка сто дев’ятнадцять. «Крила розпахнуті»… – вона миттєво розгорнула орфографічний словник і знайшла потрібне місце. – «Розпахнуті» – русизм. Дивіться самі: слова такого в українській мові немає. Риму доведеться міняти.

– Добре, я подумаю. Перероблю.

– Так, решта – орфографія. Проглянете самі. Якщо за два-три тижні встигнете все зробити, – щоб уже оригінал-макет був готовий, – книжка буде надрукована дуже швидко. На фабриці зараз не так уже й багато замовлень.

Ніна, що в її завдання входив комерційний бік питання, витягла з портфеля тоненьку течку з угодою.

– Ось угода, – поклала вона течку на стіл. – Уже з нашого боку підписана.

– Добре, директор підпише завтра, – пані літературний редактор підклала цератову папку під червоний телефон, – хочете – зразу зможете забрати, а хочете – коли оригінал-макет приноситимете. До зустрічі!

Я вийшла надвір трохи причмелена. Обідня перерва вже закінчувалася, ми квапливо дибали вгору крутою вуличкою. На розі, доки ми чекали зеленого світлофора, Ніна несподівано запитала:

– Оленка тобі розповідала, як вона Силоненка умовила книжку твою спонсорувати?

– Кого-кого?

– Ти хіба не знала, що Силоненко клопотання підписав?

Я вклякла посеред дороги.

– Не може того бути!

– Дуже може. То ти Оленку якось запитай. Вельми цікаво.

– Якось запитаю… А ти приходь до мене сьогодні на свято.

– Що за свято? – діловито спитала Ніна.

– Я ж тобі казала! Диплом перекладацького конкурсу обмивати будемо!

– Мої вітаннячка! Я цілком забула. На котру годину?

– Приходь на четверту. Гадаю, начальник не образиться, якщо ми п’ятнадцять хвилин робочого часу вкрадемо.

Ми розпрощалися з Ніною біля ліфта, і я пірнула в темний коридор праворуч. Навіть не відчинивши ще дверей до відділу, почула, як заливається телефон на моєму столі.

– Тисовська! – почувся Світланин голос, ледь я всунула писок у двері.—Де тебе носило? Тобі залицяльник дзвонив разів зо п’ять.

– Андрій? – перепитала я, затамувавши подих.

– А з’явився вже інший?

– Що казав?

– Уточнював, коли приходити і що приносити.

– Інструктаж провела? – запитала я Світлану, скидаючи пальто і наспіх пхаючи його в шафу, аби начальник не помітив, що я запізнилася з обіду. На моє щастя, його самого ще не було.

– Обов’язково!

Дві годинки посидівши за комп’ютерами, розібравши нагальні папери так, аби на понеділок не лишалося пильних справ, ми потроху почали облаштовувати приміщення до свята. Диплом, отриманий за тексти, що тепер я впорядкувала у збірку перекладів, книжечкою стояв на столі, й усі, заходячи до кімнати, ніяк не могли оминути його та змушені були мене вітати й виголошувати хвалебні промови.

Звільнивши від паперів стіл інженера з техніки безпеки (єдиний стіл, не обладнаний комп’ютером) і розстеливши на ньому минулорічні календарі, ми робили традиційні бутерброди, що без них не обходилися жодні посиденьки у нашому відділі: на білий хліб – тонкий шар майонезу, а на нього – дві шпротинки і півкружальця цитрини. А потім – бутерброди з рибним салатом, і з паштетом, і з червоною рибою, і з сулугуні, і просто з яйцем, наш похідно-вокзальний раціон, нашвидкуруч приготований, що так само нашвидкуруч зї'дався до крихти.

– Перші кадри! – виголосила Віруся, коли я ще домащувала залишками паштету залишки булки. – Тобто гості…

– Заходьте-заходьте! – підбадьорила я, й Оленка з Матвієм ступили в кімнату. – Диплом бачили на столі? Обійматися не будемо, бо в мене руки в маслі.

О пів на п’яту двері вже не зачинялися, і запрошені вливалися в кімнату по двоє, по троє; доки було місце, сідали на чотириногі стільці, призначені для відвідувачів (наші, на колесах, ховалися за письмовими столами, але й вони незабаром були окуповані), а пізніше, коли кімната наповнилася голосами, рухами, сміхом ущерть, гості нуртували навколо столу, дзвеніли пляшками, шелестіли шоколадними обгортками.

– Привіт шановній колезі! – почула я знайомий переливчастий голос над вухом. – Вітаю передових товмачів і зичу творчої наснаги. А ще – вчитись, і вчитись, і ще раз вчитись у класиків, – і Андрій Голод, бо це був саме він, витяг з-за пазухи касету з фільмом «Тіні забутих предків».

– Дякую, шановний колего! Ти чого спізнюєшся? – мовила я, і серце тьохнуло.

– Утік з роботи, і все заради тебе, а ти ще не задоволена?

– Проштовхуйся до столу, – заохотила я, й Андрій потонув у морі гостей, і тільки світла його маківка час від часу виринала над іншими головами. А волосся було – як сніп, не тільки кольором, а й виглядом: густе, пряме, неслухняне, і так і вабило погляд.

– Ти чого така замріяна? – продерлася до мене Оленка крізь людські чагарники. – Вийдемо на п’ять хвилин? Ніхто вже все одно не помітить, що тебе нема.

– Ну, ходім, – я штовхнула двері в коридор. Під сходами висіла димова завіса. Оленка прикурила. Цівка диму обвилася довкола її голови.

– Нінка каже, – півголосом промовила я, – що на мою книжку Силоненко клопотання написав. Було таке?

Оленка зробила незадоволене обличчя і пирхнула:

– Ти в своєї Світлани спитай.

– Я в тебе питаю. Ти ближча до спонсорських грошей.

– Ну, було, – раптом легко капітулювала Оленка.

– І як тобі це вдалося?

– Талант не проп’єш.

– А все-таки?

– Менше знаєш, краще спиш.

– Ні, ти скажи, буде тобі комизитися!

– А, не пам’ятаю! Відчепися, – махнула Оленка маленькою, але міцною рукою з гострими нігтями, пофарбованими темним лаком. Тактика в неї була славна: ну що скажеш на таке «не пам’ятаю»?

Тут двері нашого відділу розчахнулися навстіж, і звідти випав галасливий натовп.

– Тисовська! Де ти є?

– Тут вона! – підвищила голос Оленка. – Сюди спускайтеся!

– Та де вже спускатися! На годинник гляньте! Додому час.

– Не йдіть іще! – я випливла на хвилях диму. – Сьогодні ж п’ятниця.

– Вже час, вже час, – почулися звідусіль принишклі голоси, і море гостей, тільки-но бурхливе, почало втихомирюватися, міліти, танути, доки не лишилась у конторі дзвінка пустка, яка ще ніби берегла і сміх, і голоси, і рухи.

* * *

За три тижні, коли новорічний сніг розвіяло вітром, коли дерева знову почорніли і з останніх сил потягнули закоцюблі руки до важкого, низького зимового сонця, ми з Оленкою стояли в обідню перерву під дверима контори й чекали на Ніну. Я нервувала, бо обідня перерва – закоротка, до Видавництва йти хвилин із двадцять, і там трохи посидіти, а ще й дороги вкрила ожеледиця, і потім угору вулицею Франка – як на недосяжну гірську вершину.

– Ти знаєш, – раптом заговорила Оленка, – я ще нікому не казала… Нашу квартиру позавчора виставили.

Мивоволі я поморщилася на цьому слові «виставили».

– Не може бути! Що сталося?

– А, не питай! Винесли з хати ще мамині золоті прикраси – пам’ятаєш, я тобі обручку показувала?

Одного разу Оленка вчила мене відрізняти золото від незолота. Кидаючи обручку на долівку, вона показувала: «Диви, як скаче! Ось як повинно скакати». Обручка і дійсно скакала м’ячем і дзвеніла тонко-тонко.

– А ще, – вела далі Оленка, – радіотелефон украли, гади. І найсмішніше, у мене на поличці коло ліжка крем стояв, що ти привезла з Угорщини, і твій ланцюжок із синеньким очком від уроків, – нічого вже нема!

– Що міліція?

– Кажуть: знайомі. Взяли ж усе, не зрушивши жодної речі з місця. Так, ніби знали точно, що і де шукати.

– Ой Оленчик, у тебе стільки неблагонадійних знайомих! Сестра твоя двоюрідна – чиста тобі клептоманка. Хіба вона не могла?

– Ні, вона коли щось і візьме, легко повертає. Подзвониш їй, скажеш: я в тебе не забула в кишені свою помаду? – і вона одразу: ой, точно, забула! приїдь, віддам.

– Ну, тоді не знаю, – знизала я плечима. – З усіх знайомих твоїх тільки я найкраще пасую: я ж точно знала, що і де лежить. Ти мені сто разів показувала!

– Наклепаю на тебе в міліцію!

Оленка постукала важкими підборами зимових чобіт по фігурній цеглі, вистеленій перед входом до нашої контори.

– Де та Нінка? Я вже змерзла… А знаєш, ми з мамою вчора до ворожки ходили.

– І?

– Одну загадкову фразу сказала: «Ви скоро дізнаєтеся, хто це зробив, але речі не повернуться».

– Отже, точно знайомі. Якщо чужі, в житті не дізнаєшся, доки речі не випливуть десь.

– А, біс із ним, із тим золотом! Он Нінка нарешті йде!

Похід із Ніною до Видавництва був для мене якимсь випадінням із реальності: втекти з роботи зовсім в інший вимір, говорити про речі, не сумісні зі щоденним буттям, почуватися часткою недосяжного світу – і весь цей час самій собі дивуватися, що все відбувається зі мною, а не з кимсь зовсім іншим.

– Пішли хутко! – кинула мені Ніна на бігу, і я, ледь кивнувши на прощання Оленці, понеслася за Ніною заледенілою вулицею і якось занадто швидко, нереально швидко опинилась у приміщенні Видавництва.

Двері, оббиті тьмяним червоним дерматином, були відчинені навстіж; у коридорах гуляли протяги, бо батареї – диво дивне! – жарили так, що в повітрі стояла гаряча мла. Ввічливо постукавши об лутку, ми зайшли з Ніною до кімнати. По ліву руч стіл стояв одинокий і порожній: пані технічний редактор зникла, виконавши свою частину роботи, наче й не було її, наче вона мені наснилась. Але просто нас, у глибині кімнати, нічого не змінилося, тільки стосів словників, здається, побільшало, а три телефони тренькали гуртом.

– Так! – відповідала пані літературний редактор комусь, зриваючи слухавку з білого телефону й одночасно жестом пропонуючи нам присісти. – Тодось Осьмачка вже тут! Вже привезли з фабрики, кажу! Так! Поки що тільки в нашій крамниці на першому поверсі! Скільки коштує? Собівартість майже шість гривень. Націнку не знаю. Так! До побачення!

Пані літературний редактор, видобувши з теки на столі аркуш цупкого паперу, простягнула його нам. На малюнку осінній кленовий листок, зірваний із гілки, опирався вітру кожною жилкою своєю, що, наче павутина, помережали його, а в центрі, в самому серці павутини причаївся вогник – останній промінь перед зимового сонця.

– Обкладинка для вашої книжки! – пояснила пані літературний редактор. – Скоро піде у виробництво.

Обкладинка сподобалася мені надзвичайно.

– Коли буде готова книжка? – діловито поцікавилася Ніна.

– Ще не можу сказати. Подзвоніть мені на тому тижні. Знатиму, як там справи на фабриці.

Чорний телефон на столі вибухнув дзвоном. Пані літературний редактор, жестом заморозивши подальші розпитування, схопила слухавку.

– Так!

Ніколи не думала, що робота літературного редактора охоплює стільки обов’язків. Я гадала: ось письмовий стіл, на ньому рукопис. Ти сидиш, огорнений тишею, тільки порушує її шелест сторінок. І не телефон, не телефон – твоє основне знаряддя праці, а ручка, яка бігає текстом, виправляючи, вправляючи його, як наші викладачі нам колись – англійську вимову, як хірург – вибитий суглоб.

Пані літературний редактор знову шваркнула слухавкою об телефон, повертаючись до нас.

– А малюнок оцей, – спитала я, закохана в осінній кленовий листок із першого погляду, – потому як книжка вже буде надрукована, куди подінеться?

– Це власність художниці. Поспілкуйтеся з нею.

Я погладила малюнок іще раз і, зробивши зусилля, передала його через стіл пані літературному редактору. Вона одним рухом змела його в теку, і тека щезла зі столу.

Ми вийшли з Ніною геть.

– То ти Оленку питала? – дорогою з Видавництва поцікавилася Ніна. – Бо мені вона не зізнається…

– Що саме? – не відразу збагнула я.

– Про клопотання, яке підписав Силоненко. Я власним очам не повірила! Ти ж із ним – не дуже?..

– Питала. І мені Оленка не каже.

– Ой і цікаво ж, – похитала головою Ніна, – чим Оленка його притисла…

Розділ п’ятий,
У ЯКОМУ З’ЯВЛЯЄТЬСЯ ПІДОЗРЮВАНИЙ

Після тижня непевності повинна була прийти розв’язка – і вона прийшла. Ми з Матвієм уже майже заспокоїлися, майже знайшли хистку рівновагу між буттям і небуттям: були переконані, що звіриним нюхом би вчули, якби з Оленкою щось трапилося. Наш міліційний друг Ольжич мовчав, а коли ми на нього занадто насідали, відбивався неможливістю працювати напівофіційно. Ми мужності відкрито поговорити з Оленчиними батьками не мали, все чекали якогось чуда, все ждали, що Оленка сама собою з’явиться.

Серед тижня Оленчина мама отримала від дочки листа – коротку відписку на три рядки приблизно такого змісту: «Все нормально, не нервуйся. Я поїхала у справах на кілька тижнів, тому сходи до мого начальника і спробуй оформити відпустку наперед – або хай Матвій сходить. Якщо не вдасться, тоді за власний рахунок». І до цього додавалися дві заяви. Мама була схвильована, та надмірного занепокоєння не виказувала – Оленка часом уміла щось таке утнути.

А конверт? А на конверті жодного штемпеля нема, тобто вкинули його прямісінько в скриньку. На відбитки пальців його перевірити? Он начальник мій по обіді такі сліди на паперах лишає, що неозброєним оком видно.

В неділю нарешті – сам – подзвонив Ольжич.

– Чуєш, телефоную просто з вулиці, з автомата, щоб ніхто не підслухав, – з дивною ноткою в голосі почав він клацати своїми «ч» та «щ». – Розшукав я тобі авто – «Audі»-кавове-зернятко. Воно наразі в Угорщині.

«А Оленка? Теж в Угорщині?» – засичала з мого живота зміюка, яка там із недавнього часу оселилася. Я цитьнула на неї.

– Яку наругу я витримав, і не питай, – провадив Ольжич. – Тільки за моє ніжне ставлення до тебе… Дружино, ти нич не чула! – це, здається, не до мене. – Авто ніде ся не засвітило. Що ж до власника, то тут усьо вельми хитро. Номери жовті, вірно?

– Це бомжеві ліпше знати, бо я ту «Audi» на очі не бачила.

– Авто було зареєстроване на фірму, – говорив Ольжич. – Власниця її – Сандра Кройц, австріячка. На авті їздила не вона, бо останні кілька тижнів пеньком просиділа на романтичних голландських каналах, а тут «Audi» поставила в гаражі компанії, в яку вкладала гроші. До речі, пані Сандра – найчесніша бізнесменка, та під фірму вже давно стиха копає податкова: забагато грошей крутять в офшорних зонах. Діло мені почитати не дали. Проте…

– Ну?

– Дещиця інформації таки перепала. Зблизька пані Сандра ся виявила Лесею, нашою землячкою. Через інтернет знайшла собі гера Кройца і випурхнула в Австрію. Після розлучення довго ся з ним судила…

– Було за що?

– Було: і за хату, і за фірму. Файна фірма, до речі. А що, хочеш так само?

– Забагато клопоту з власною фірмою…

– А йди-йди-йди! Від кого це я чую? – підтрунив мене Ольжич, а тоді повів далі: – Що не так із тою фірмою, податкова вже голову зламала. Ти не повіриш: контора продає квіточки, а в Києві має філію. Квіти і в нас купують, та не барзо шпарко, як ти можеш припустити, але ж канал постачання накатаний. Яка мораль?

– Фрау Кройц і компанія возять через кордон замість квітів нелегалів, – сміливо припустила я.

– Теж може бути. Словом, торба: нич кінців не знайти. Але загалом ти вдоволена моєю роботою?

– Ольжичу, ти просто золото, сапфіри і смарагди в одному виробі.

– Термоядерна суміш!

– Скажи мені адресу фірми й гаража, і ця гидка п’явка від тебе відвалиться.

– Нім ти ся відвалиш… Навіщо тобі адреса?

– Ольжичу, май совість, не зупиняйся на півдорозі.

– Дорогенька, коли мене виженут з роботи, віддаватимеш мені свою зарплату…

– Цілу моюзарплату? Ні, дорогенький, компенсуватиму тобі тільки те, що тобі зараз платять… То де фірма?

– Під контору вони орендують приміщення у Видавництві.

– Де-де?

…Довгі півтемні коридори, вузькі кабінети, шафи, що звабливо пахнуть старими вижовклими книжками. Портрети під склом, потріскані фотокартки, вицвілі написи на палітурках, зроблені старовинним шрифтом. І завіса важкого, віками не зрушеного пороху…

– Саме так. І гараж зовсім поруч. І квітярня теж недалечко.

– Шкода, не можу розцілувати тебе по телефону.

– Іншим разом, іншим разом, дорогенька. Бувай здорова.

…Коли цегляний масивний гараж постав перед моїми очима, годинник показував за п’ятнадцять шосту, і хоча він хвилин на п’ять поспішав, нервуватися було чого. «Який дурень попхається сюди в неділю ввечері?» – під’юджувала мене зміюка з нутра, моя нова товаришка, моє alter ego.

Запнувши щільніще куртку, бо вечір швидко вистуджував місто, й діставши шоколадку, я примостилася за деревом, де на одиноку постать чужинки не звертали б уваги мешканці двору. За чверть години шоколадка скінчилась, і я занудьгувала. Де-не-де вікна у будинку над Видавництвом були прочинені, і звідти долинали приглушені, таємничі звуки. Раз по раз вмикалося світло, у кухнях люди сідали вечеряти, часто не засуваючи фіранок, і я зазирала в чужі життя, як у дитинстві – в німецький бінокль для слайдів, і кожна засунена фіранка несла в собі непрочитану, нерозгадану, не написану ще історію.

Було вже п’ятнадцять по восьмій, і темрява підступно наповзала на місто, і я звернула увагу на постать біля гаража тільки тоді, коли брязкнув замок. Я нашорошила вушка. Чоловік зайшов досередини й увімкнув світло; мільйонами малих промінчиків воно відбилося від гладкої поверхні темно-синього «Jeep Grand Cherokee», який блищав у світлі шістдесятиватної лампочки, ніби діамант на сонці. Тугі шини, лискуча сталева решітка – і несподіваний номер: VEF 282, але весь секрет у тому, що табличку рівно посередині, між буквами й цифрами, розтинала розкуйовджена зелена ялинка.

Машина виїхала, власник поставив її на ручне гальмо, скочив на землю і пішов зачиняти гараж. Абрикоса, біла й заквітчана, від чийого запаху я вже почала потроху дуріти, кидала тінь якраз на мене, ніби ми змовилися з ліхтарем, що поважно височів над нею. І в ту мить, коли чоловік, замкнувши двері, вертався до машини, він потрапив у круг світла – і я ледве не зомліла, не сходячи з місця. Я ж бо міркувала, з чого б це мені його тонка статура видалася такою знайомою! І незмінні світлі джинси. Чекай, а що тут робить він?.. Я вже приготувалася ступити – майже ступила – зі свого втаємниченого кутка, щоб покликати: «Андрію!» – коли двигун стиха загарчав, дверцята грюкнули, і мрія мого життя втекла у мене з-під носа.

Не може цього бути!..

У вівторок після свят, ледь заскочивши до робочого кабінету, скинувши куртку й пожбуривши сумку під стіл, я відправила електронного листа: «Привіт! Шановний колего, ви ходили на першотравневу демонстрацію? Я вже подивилася твої касети „Once Upon a Time in America“ і готова тобі їх повернути».

Андрій не забарився; я надибала його в коридорі, коли він тільки-но збирався відчинити двері нашого відділу.

– Шановний колего, тримай касети. Дякую за просвітницьку діяльність.

– А я тобі ще приніс.

Він витягнув із відстовбурченої кишені жовтої куртки дві касети в коробках без жодних розпізнавальних знаків. Я взяла одну, розкрила коробку.

– Ти їх тут купуєш – чи звідки вони беруться?

– Ці, без наклейок, – пояснив Андрій, – з кіоску на Бессарабці. Дещо з-за кордону привіз. Там вони дешевші, ніж наші ліцензійні.

– Звідки привіз? З Голландії?

– Ні, цього разу з Австрії.

«Чи не чули ми десь уже ці назви?» – улесливо запитала зміюка з мого живота.

– І часто ти в Австрію їздиш? – поцікавилася я хрипко, потім прокашлялася. – Тебе ж ніби вчитися тільки в Голландію засилають…

Андрій у нашій конторі належав до привілейованого класу: працював інженером на станції. Станція, розташована на паралельній вулиці, була найзагадковішим, найпривабливішим місцем: саме там, власне, і зароблялись усі гроші, які наша контора без жодного ліку тринькала. Як вони зароблялись, я не могла збагнути, бо вся станція складалася з високих металевих шаф, напханих мікросхемами на зелених платах, які щось без упину приймали й кудись без угаву передавали. Люди, які обслуговували станцію, щопівроку підвищували свою кваліфікацію по закордонах.

Андрій відступив на мить од дверей, даючи дорогу Вірусі, яка виходила зі стосом кадрівських своїх паперів: наш ксерокс стояв на другому поверсі. Віруся, старша від нас років на п’ять, вродлива була красою незвичною, неукраїнською: щось у ній було невловимо східне – в темних очах, у темних вустах, і, незважаючи на прізвище на «-енко», її врода ніби й дійсно перенеслася з Азії, де вона зросла.

Андрій обернувся до мене.

– Я вертався через Відень, – він запнувся. – Ну, на KLM квитків не було. Чуєш, в Австрії вже буяє весна. Шановна колего, ти була на Пратері?

– Не встигла… – буркнула я.

– А в мене нова машина! – він іще раз на мить затнувся.

– Ще скажи – «Jeep Grand Cherokee»…

Андрій здивовано вигнув брову. Мене не полишало враження, що він увесь час хотів торкнутися рукою мого волосся, щоб упевнитися, чи справжнє (днями я пофарбувалась і тепер нагадувала рум’яний бурячок), але стримувався.

Віруся поверталась од ксерокса з удвічі більшим стосом паперів; минаючи нас, вона зиркнула на мене, ніби застерігаючи від дурниць.

– Ти як собі знаєш, – зітхнула я замріяно, зводячи очі на Андрія, – а я відсьогодні починаю тобі страшенно заздрити.

– Ліпше купи собі таку ж, – порадив він.

– Шановний колего, виступи спонсором!

Ми розбіглися по нашому мурашнику. Я нічого в нього не спитала про фірму фрау Кройц, я нічого не сказала про Оленку, але ж яким чином його джип опинився в гаражі, що належить квітярні? Що, своєю чергою, прямцем веде – здається – до Оленчиного зникнення…

* * *

Субота видалася нудною й сірою. За вікном бризкав дощик. Хмари нависли над містом і притисли до землі весняне тепло, і там, де в землю вдаряли краплі, здавалося, з неї білими клубами підіймалася пара.

Задзвонив телефон.

– Привіт, – почувся голос Оленчиного нареченого. – Слухай, маю ще одну нездалу ідею…

– Ну?

– Ти не хочеш навідатись у квітярню фрау Кройц?

– У дощ?

– Наскільки я знаю, – мовив Матвій із притиском, – машина дощу не пропускає.

– Моя машина поїхала на дачу. Чи в тебе є інша на оці?

– Чекай на мене. Скоро буду.

Скоро розтяглося на годину: Матвій заїхав по мене одразу по обіді. Я накинула куртку, щоб випадково не змокнути, хоча тепло було майже по-літньому.

– Машина чия? – спитала я, розглядаючи новенький «Опель».

– Брата мого машина. Він просив, щоб ми нічого не поламали…

Я засовалась у кріслі.

– Ой, кришечка від «бардачка» відвалюється!

Матвій зиркнув на мене спідлоба. «Кришечка», а насправді вигнуті дверцята з заокругленими кутами, що чітко повторювали вишукані лінії салону, не тільки не відвалювалася – навіть шва довкола майже видно не було.

– Слухай, у суботу ж усі крамниці працюють, правда? – з невеликим запізненням поцікавився мій водій.

– Будемо сподіватися.

Квітярня і справді працювала. Вона затишно собі розташувалася в одному з відділів колишнього гастроному неподалік од Видавництва. Біля входу нас зустрів смаглявий охоронець із золотою фіксою в роті, а за прилавком стояла молодесенька дівчина, мабуть, тільки зі школи. Коли вона заговорила, я на мить заплющила очі. Голос Сирени. Якщо Матвій вирішить тут замешкати, я не здивуюся.

Прискіпливо роздивившись усі кактуси й перевіривши, що всі вони або вже цвітуть, або от-от готові розтулити свої пухнасті ніжні дзвоники, я недвозначно глянула на Матвія. Говорити мав він.

– Можна бачити директора?

Дівчина байдуже ковзнула по нас темним оком, підійшла до прочинених дверей у внутрішнє приміщення і гукнула:

– Тут хочуть бачити Зиновія Самійловича.

Охоронець зблиснув до нас золотим зубом, недовірливо роздивився, ніби хоче добре запам’ятати, проте зрештою провів до начальства. Зовсім молодий – як на свою посаду – директор сидів за комп’ютером і, здається, блукав інтернетом, бо відірвався від екрана рвучко, хоч і без охоти. Трудоголіки працюють і в суботу.

– Зиновій Самійлович, – дуже ввічливо назвався він та одразу подав візитну картку. Його ім’я звучало дивно і водночас знайомо. Чорнявий, із круглим обличчям, симпатичний директор когось мені нагадував.

Вірте мені: я не люблю брехні. Наша фірма, почали ми плести Зиновію Самійловичу, зупиняючи очі то на чистенькому підвіконні, то на «січкарці», яка в лоні своєму сховала назавжди всі паперові секрети, то на лубочних малюнках на стінах, але жодного разу на очах директора, наша фірма, казали ми, мріє озеленитися, і зробити це вона прагне саме за допомогою його квітярні. Ми оплатимо квіти за перерахунком, тільки дозвольте нам вибрати і випишіть інвойс (є таке модне слівце).

Директор, здивований, що з такого пересічного питання ми звернулися саме до нього, провів нас у приміщення, вщерть забите зеленню, наказав комусь оформити замовлення, нам урочисто виписали рахунок, і ми забралися геть. Підозріливий охоронець із золотим зубом провів нас до виходу.

На папері проставлена була назва підприємства: ТОВ «Абрикос», адреса і розрахунковий рахунок. На картці директора – прізвище, ім’я, по батькові.

– Ну і що ти думаєш? – запитав мене Матвій, почухавши карткою кінчик носа.

– Ти хочеш знати, чи схожий той директор на бандита? Ні, не схожий. Далі?

– Слухай, ти ж Оленку довше знаєш. А як раптом ти б когось там упізнала? Чи той директор був би тобі про щось нагадав…

– Той директор мені і справді був про щось нагадав, якби ще знаття про що!

* * *

Робочий тиждень – після чергових травневих свят – почався розслаблено. Вивчаючи сліди тарганів на телефоні, бо сили братися до роботи не було, я міркувала, як можуть зживатись у невеликому приміщенні мурахи, таргани, щури і люди, причому коли труїли три перші біологічні види, тікали з кімнати саме люди. Відірвавши погляд від чорних крапочок на сірій пластмасі, я розгорнула першу-ліпшу заяву до наказу й почала уважно вчитуватися: «Клопотання. Прошу надати допомогу у зв’язку з крадіжкою пані Бобинської».

Господи, а цю хто викрав?.. «Йдеться про пограбування, – ласкаво мовила моя приятелька-зміюка. – Не крадіжку – пограбування…» Я труснула головою.

Задзвонив телефон. Серце впало, потім підскочило: віконечко висвітило прізвище Андрія. Латиною – в телефоні – воно писалося як Holod, тож правило одночасно і за голод, і за холод. Слухавка сама заскочила в руку, і я прохрипіла: