Текст книги "Соло для комп’ютера"

Автор книги: Наталя Тисовська

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 10 страниц)

Нас ніхто не збирався стерегти. Нас просто замкнули у кам’яному мішку, який дуже нагадував фамільний гробівець Тисовських. Щоправда, зсередини я його жодного разу не бачила, але чомусь саме таким уявляла. Матвія обшукали ретельно, а мене не дуже: навіть не спокусилися на ключі від машини, що лежали в кишені джинсів. Сумку мою парубки витрусили потойбіч ґрат, і хоча дотягнутися до неї ми не могли, але ж майно лишилося цілим. Паспорти і права Матвій завбачливо сховав під сидіння машини.

Сумки було шкода: саме туди Матвій запхав подарунок з останнього дня народження – великий мисливський ніж. Святкували день народження всією конторою, після Йордану, коли мороз, що був змінився недовгою відлигою, повернувся й учепився в місто гострими зубами…

Розділ сьомий
ЗАБУТИЙ ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ

Перші тижні по Йордану були у нашій конторі часом, коли, відгулявши новорічні свята, нарешті всі починали працювати на повну силу. Роботу, здавалося, не переробити до наступних свят. У п’ятницю, в передостанній день місяця, коли я майже розгребла завали паперів, передусім вирішила заповнити табель, бо це робота найлегша: механічна. Правду кажучи, й переклади наказів я вже давно навчилася виконувати механічно, не підключаючи до справи мозок, але табель треба скласти зараз, доки заступник начальника не втік з обіду, бо начальник утік іще зранку.

– Вірусю, – обережно спитала я, щоб ніхто інший не почув, бо за бозна яким неписаним правилом я мала таку інформацію тримати в голові або відмічати в календарі,– а тобі за цей місяць ніхто лікарняного не здавав?

– Непийпиво здавала.

– А на які дні?

Віруся все чудово зрозуміла. Вона саме порпалась у кадровій базі даних, тож витягла потрібну інформацію за кілька секунд. Вісімки за повноцінні години роботи в моєму табелі місцями перетворилися на охайні літери «л».

– Зачекай, – пригадала я, – а її ще два дні не було, правда?

Питання своє я вимовила занадто голосно, тож Віруся принишкла за комп’ютером, не підводячи голови. Непийпиво ж натомість відірвалася від монітора і швидко підійшла до мого столу.

– Ти табель заповнюєш? – поцікавилася вона, роздивляючись букви «л» на екрані.– Ти мені за двадцять перше і двадцять друге поставила вісім годин? – і вона провела пальцем по екрану.

Я звела очі.

– Мене Силоненко відпускав, – мовила Непийпиво. – Він у курсі.

І вона поважно пішла до столу.

Тут мені пригадалося, що Світлана на позаминулому тижні теж кілька разів не виходила на роботу. Я під’їхала на кріслі до Світланиного столу.

– Ти скільки днів цього місяця прогуляла? – суворо запитала я.

– Тільки два, коли Ларс відвозив мене в лікарню, але не відмічай їх у табелі, бо я з начальником домовилася.

– Добре, повіримо тобі на слові.

Віддрукувавши табель, я підписала його сама, помилувалася на бездоганність виконання і підсунула на підпис Силоненку.

Силоненко, заступник начальника відділу кадрів, – ставний, високий, з сивиною в чубі й козацькими вусами – як такий не викличе довіру? – відповідав за соціальний захист співробітників нашої контори, в тому числі й за житло. Номінально він розподіляв безвідсоткові позики на квартири, які подеколи хтось отримував, і тішився своєю необмеженою владою над долями людей. Часом тішився, часом користувався. З Силоненком я намагалася не перетинатися – роботи спільної ми не вели, а горілку пити в нашому відділі після роботи я не лишалася. Сьогодні я спокійно й вдоволено клацала мишкою комп’ютера, коли Силоненко кинув мені на стіл непідписаний табель зі знаками питання проти клітинок, де Світлані було зараховано вісім годин повноцінної роботи.

Треба було це передбачити!.. Коли попередній віце-президент, що йому підпорядковувалося моє начальство, відчалив із нашої контори на білому пароплаві в напрямку Індії, щоб розвивати телефонний бізнес там, на його місце прислали нового, теж голландця, який причарував половину жінок у нашій конторі, а серед них і Світлану. Світлана, зі свого боку, не звикла ніким милуватися на віддалі, тож не минуло й півроку, як роман між нею і віце-президентом із королівським іменем Ларс почав збурювати хвилі в нашому конторському болоті.

Якби вони просто крутили роман, пристрасті, гадаю, досить скоро вляглися б, та Ларс вирішив, що варто кинути свої молоді нерозтрачені сили на боротьбу з корупцією, яка панувала у переважній більшості відділів нашої контори, а найперше – в кадрах. Тут війна перейшла на якісно новий рівень.

Силоненко зненавидів нового віце-президента люто. Сторожко озираючись, він піднімався на третій поверх нашої контори і вужем заповзав до кабінету президента – давнього свого знайомця ще з міністерства. Пригладивши сивого козацього чуба, він брав із руки секретарки горнятко кави і пошепки зронював, що Ларс – шпигун капіталізму, який використовує своїх підлеглих для отримання надсекретної інформації. Маячня? Але факт: одного дня президент викликав мене до кабінету на третьому поверсі й запитав, які стосунки пов’язують мене зі Світланою і Ларсом.

«Світлану я знаю багато років», – відповіла я здивовано.

«А які стосунки пов’язують Ларса і Світлану?»

«Либонь, це краще запитати в неї самої».

«Я президент, я маю знати все, що відбувається в конторі. Ви ж розумієте, вам тут іще працювати…»

В очах мені спалахнули мільйони червоних леліток.

«Я можу бути вільна?»

Зараз, задушивши в собі образу, я підійшла до Силоненкового столу і поклала на нього табель.

– Юлію Валентиновичу, вибачте, але чому ви поставили тут знаки питання?

У Силоненка смикнулися губи, а тоді він одповів:

– Ці два дні Світлани не було на роботі.

– Наскільки мені відомо, в перший день її не було тільки з обіду, але начальник сам відпустив її до лікарні. І на другий день також.

– Я нічого не знаю. Якщо начальник її відпустив, то хай він табель і підписує.

– Юлію Валентиновичу, але ж ви розумієте, що начальника нема, а в понеділок табель здавати буде пізно.

– Мене це не обходить.

Обличчя моє пашіло. Ховаючись за монітором, Непийпиво з цікавістю спостерігала за нами. Мені урвався терпець.

– А кому ще мені поставити прогули? – не втрималась я, мимохіть метнувши у неї погляд.

Силоненко вибухнув:

– Ви, – він раптово перейшов на «ви», хоча за старою радянською звичкою раніше й не зважав на такі дрібниці,– ви намагаєтеся вигородити Світлану, бо вас пов’язують незрозумілі стосунки з віце-президентом. Між іншим, президент зацікавився, чому комерційна інформація раптом стає відомою за межами нашого відділу. Служба безпеки уже з’ясовує…

Крізь сльози, що підступно накочувалися на очі, я, борючись із власним голосом, прохрипіла:

– Тож це ви, ви?.. Минулого тижня… Коли президент викликав мене… Вербував…

Силоненко зблід.

– На вашому місці я би поменше бовкав, хто кого куди викликав!..

Але я вже не слухала. Я зірвалася на крик.

– Ви не смієте безпідставно мене звинувачувати! Я вимагаю, щоб ви забрали свої слова назад!

Силоненко пробурмотів щось нерозбірливе. Не знаю, чи було в кімнаті тихо, чи стояв галас. Звуки вимкнулись, і лишилося тільки світло під стелею, і за шибками чорні стовбури дерев, а зимове небо – вище, вище, там, куди не сягали вікна першого поверху…

– Я вимагаю, щоб ви забрали свої слова назад!

– Я забираю! – гаркнув Силоненко, підписав табель, жбурнув мені на стіл і кулею вилетів із кімнати. Слідом за ним вилетіла я.

В туалеті, зарюмсану й нещасну, мене розшукала Оленка. Запхавши руки в кишені темно-червоного картатого піджака, вона мовила:

– Ходи зі мною до Матвія на день народження. Я тебе запрошую.

– В такому вигляді? – повернула я до неї обличчя з чорними патьоками.

– Змиєш фарбу, а я тобі зараз мою косметичку принесу.

На відміну від мене, Оленка завжди носила з собою цілу торбу косметики, за що одного разу й поплатилася: сумка, де, крім помади, гребінця, рум’ян, люстерка, пудри, лежали парфуми, які подарував їй Матвій, – дорогі, вишукані, рідкісні в Україні парфуми, – гепнулась на землю, і розбилася фігурна малесенька пляшечка, і довго ще пахла терпко та п’янко Оленчина сумка.

На другому поверсі, на вході до відділу продажу, до нас приєдналася Оленчина товаришка Ніна. У великому приміщенні відділу продажу, на двох зсунутих докупи столах, накрита була пишна гостина. Бутерброди з червоним кав’яром – головною прикрасою нашого часу, що тільки-тільки переставав зватися голодним, – цілою пірамідою лежали в центрі столу, просто на розстеленому білому папері. Навкруги примостилися шпроти, шинка, сир, оселедець, салати в крихітних розетках з пісочного тіста, печінковий паштет, фаршировані яйця й помідори, нарізані кружальцями довгі французькі багети, що саме увійшли в моду. В кутку, відгороджені стосом одноразових тарілок, височіли впереміш пляшки з вином і горілкою, коньяк, лимонад, мінеральна вода й пакети соку. Келишки та склянки вже давно розібрали гості, що не спізнилися на свято, тож пошук пластикової одноразової тари для кожного нового прибульця супроводжувався загальним заворушенням. На окремому столі по-королівському розлігся торт, оточений розсипом веселих тістечок, що просилися, як у книжці про англійську дівчинку Алісу: «Скуштуй мене!»

– Подарунок який? – запитала я в Оленки. – Приєднатися можна?

Ніна, однією рукою розмотуючи на шиї шарф, другу запустила в сумку й витягла справжній мисливський ніж, надійно зашитий у матову, м’яку, приємну на дотик коричневу шкіру. Гостре лезо виблискувало хижо, але рівчак для стікання крові був на ньому лише з одного боку.

– Всі крамниці об’їздила! – пожалілася Ніна.

– Дорогий? – спитала я. У мене самої вже загорілися на такого ножа очі.

– Тридцять баксів. У складчину.

Нам відомо було, що для Матвія рюкзак і гори – єдина втіха, а мати такого ножа – чи не найнеобхіднішу річ у поході – його давня мрія. Простягуючи Нінин трофей Матвію, ми несамохіть стежили за його реакцією. Не приховався від нас ні звіриний зблиск в очах – на мить, на одну частку секунди, – ні лагідний, несвідомий рух пальців, що погладили тонке сіре лезо.

– Пити будете? – запитав іменинник, загашуючи іскру в оці.

– Наливай, – дала дозвіл Оленка.

Підлетів Матвіїв друг, славний небезпечним умінням подобатися жінкам, заторохтів:

– Супернапій! Шампанське з морозильника треба дістати, – і він махнув комусь, і магічно з’явилася на столі холодна пляшка, що на очах вкривалася крапельками вологи, – а тепер сік апельсиновий і манго – вони чудово пасують одне до одного. Трошки червоного вина – виключно для кольору – і шампанське! шампанське! – вигукував він, доливаючи в склянки золоту пінну рідину з зеленої важкої пляшки, з якої ніби сам собою злетів корок. – А тепер куштуй! Куштуй! Куштуй! – і він артистично подавав нам трьом склянки з запашним коктейлем, що назви йому не було, але був його смак таким незвичайним і приємним, що ми пили його одним духом й одразу ж хмеліли.

– Дівчат уже мені напоїв! – вкрутився в підпилу компанію наш конторський електрик. – Ану забирайся на 101-й кілометр!

– Куди ж ти його женеш у розпал свята? – штурхнула веселого електрика Оленка. – Совість твоя де?

101-м кілометром у нашій конторі був охрещений новий будинок у самому кінці вулиці, будинок номер 101, куди вся контора в повному складі незабаром збиралася переїхати, а поки що переїхали інженери і частково – відділ продажу.

Матвій флегматично совався між гостями, аж доки і його не закрутив вир святкового настрою. Таврійський коньяк, що світивсь у круглій опецькуватій пляшці з довгою шийкою, швидко зник зі столу, натомість поступився місцем горілці, і що менше лишалося напоїв, то голоснішим робився сміх гостей і жартівливі сварки колег по роботі, які не припиняли обговорювати нагальні виробничі питання, тільки тепер – забувши на мить про ранги й посади, занадто емоційно, занадто гаряче.

Враз кімната, вщерть повна збуджених голосів, вибухнула музикою. Це Матвіїв друг, котрий, перебігаючи від однієї компанії до іншої, встрявав у бесіду, сипав анекдотами, але за мить розмови знову поверталися до надзвичайно важливих клієнтів і комерційних пропозицій, не витримав нерівної боротьби, підскочив до магнітофона і залив присутніх фонтаном латино-американських гарячих звуків. Гості самі собою швидко закружляли у танці, підхоплюючи одиноких диваків, що крилися по кутках, попиваючи темне терпке вино, і я побачила, як завжди рахманний Матвій крутиться у самому вирі танцю, а ще за мить опиняється на столі, догори ногами, виконуючи не зовсім впевнену стійку на голові.

– А-а-ах! – шелеснув скрик – не скрик, зітхання – не зітхання, видих одночасно зі всіх грудей. На столі поруч із перевернутою фігурою Матвія вже маячіла Оленчина постать, дзвенів її голос. Жива піраміда на секунду застигла, але враз похитнулася, почала повільно розпадатися, вчувся небезпечний гуркіт, дзвін, багатоголосий вигук: «Обережно! Обережно! Окуляри!» – та Матвієві окуляри вже летіли додолу і, вдарившись об долівку, бризнули скалками врізнобіч і тепер виблискували під ногами, як коштовні камінці.

Матвій підвівся з підлоги, подав руку Оленці, а тоді почав ногою скидати скалки докупи.

– Чорт, яка халепа!.. Слухай, – обернувся він до Оленки, – ми коли їдемо? Окуляри встигнути замовити…

– Встигнеш, – сухо відповіла вона.

– А куди ви їдете? – одразу ж втрутилася Ніна.

– Не кудикай! – відмахнулась Оленка.

– Ні, серйозно, де ви зібралися?

– В Альпи… – почав був Матвій, але зловив злий Оленчин погляд.

– А візу австрійську маєте? – не вгавала Ніна.

– Все маємо! – відтяла Оленка й підштовхнула Матвія до столу. – Подай мені он те печиво! Ні, не це, а оте праворуч, хіба не бачиш? Із зеленим кремом…

Розділ восьмий
КАРТА СКАРБІВ

У підземеллі стояла тиша, і лиш Матвій приглушено сопів, намагаючись ослабити мотузку на зв’язаних ззаду руках. У спробі повторити відомий трюк і вивернути руки так, щоб через них можна було переступити й вони опинились би спереду, Матвій дзиґою крутнувся на місці, не втримав рівноваги та завалився набік, штовхнувши мене в плече. Я поточилася. Ключі від машини, які зостались у правій кишені, вп’ялися мені в шкіру, в саме стегно. Матвій смикнувся, щоб допомогти мені підвестися.

– Вибач! Я ненавмисно!

Але я нічого не чула. Від раптової згадки я завмерла з вилупленими очима. Брелок!..

Матвій навпомацки заліз мені рукою в кишеню джинсів і витягнув ключі, де на кільце причеплений був маленький червоний складаний ножик із півстертим нерозбірливим написом. Насправді цим ножиком важко було відрізати навіть кусень хліба, бо висувне лезо хиталось як п’яна Маруся, та зараз про кращий і мріяти годі. Вистромивши лезо, я віддала ножик Матвію й повернулася до нього спиною.

– Так, – попробував він лезо на дотик, – приготуйся.

– Ти там обережніше!

– Ніж тупий! Не ріже, а пиляє.

– А-а-а-а! Болить!

– Вени цілі? Тоді продовжимо.

Шматки мотузки впали на підлогу. Матвій передав ножик мені й нетерпляче чекав, доки я подолаю спротив мотузки на його зап’ястях. Не так уже це було й важко – набагато важче буде розколупати лезом завдовжки п’ять сантиметрів старий іржавий замок, яким, як на мій погляд, не користувалися щонайменше двісті років.

Матвій наблизив лице до великої замкової шпари, але без окулярів, схоже, нічого до пуття не міг розгледіти.

– Ану ти зазирни! – обернувся він до мене.

– А ти мені підсвітиш?

На протилежній стіні поза ґратами висів такий самий старовинний ліхтар, що ним я ледь не скалічила Матвія, але ж бачить око, та зуб не бере…

Через наскрізну дірочку замкової шпари, мені здалося, просвічували такі два зубчики. Та-а-ак. Либонь, треба одночасно натиснути на ці дві штучки… – щось проблематично. Може, натиснути на одну, а друга й сама якось?..

Ліхтар на протилежній стіні не світив рівно, а блимав, бо горіла олія, створюючи цілковиту ілюзію старовини. Ми безуспішно колупали коротеньким ножиком у замку. До двобою з іржавими ґратами я не була готова: руки опускалися на саму думку, що навіть Марина не знає й не відає, куди ми подалися і де нас шукати.

– Слухай, – пхнув мене раптом під лікоть Матвій, – якщо на ці два зубчики треба натиснути водночас, а вони різної довжини, тож різницю треба чимось компенсувати!

– Геніально!

Накрутивши ланцюжок, на якому тримався ніж, на його лезо, Матвій запхав лезо всередину й повернув під кутом так, щоб ланцюжок проскочив у заглиблення, тоді як лезо вперлось у виступ. За його командою я натисла збоку на клямку…

…Замок обнадійливо клацнув. Матвій штурхнув ґрати, ступив на волю. Присівши навпочіпки попід стіною, я збирала бебехи в сумку. Довгий мисливський ніж сам заскочив у долоню, я покрутила його, милуючися зблисками жовтого світла на широкому лезі. Ніж вертівся, вимальовуючи веселку на мурованій стіні. Скочила плямка світла, за нею друга, перша натрапила на перешкоду, тож друга упала просто на неї. Просто на знайоме обличчя. Що відбувається?

Андрій Голод, гупаючи підкованими черевиками, важкими військовими черевиками, що так йому не пасували, наблизився до Матвія, який стовпом стояв під стіною.

«Гадали, втекти так легко?»

Він штовхнув Матвія двома руками, всією своєю вагою, той заточився, аж камінь загудів відлунням. Мої повіки замружилися самі собою…

…Хтось смикнув мене за рукав.

– Ти допомагати збираєшся? – вчувся здушений голос Оленчиного нареченого. Мисливський ніж так і лежав у купі мотлоху потойбіч ґрат, що й досі були зачинені. Я потрусила головою, розганяючи марево.

За командою Матвія я натиснула збоку на клямку – і нічогісінько не сталося.

– Так, перша ідея не спрацювала. Ще ідеї будуть? – запитав Матвій – і озирнувся на несподіваний звук.

Кроки лунають зоддалік. Ближче. Ближче. Поряд…

Нашвидку закрутивши зап’ястя залишками мотузки, ми вмостилися попід стіною. Матвій затиснув мій чудо-ножик у руці, готовій до удару.

– То не твій шановний колега іде? – стиха запитав Матвій. – Чи здав своїм головорізам і вшився?..

– Дурниці верзеш.

– Дурниці? Туристів, навіть якби й попхались у службові коридори, просто б чемно вивели. А нас бандитська парочка швидко викрила, зараз почне катувати й випитувати…

Зубовний скрегіт на мить заглушив усі інші звуки. Між тим невідомий, вдягнений у чорну маску на все обличчя, ступив у круг світла, що сіялося з олійного ліхтаря. Він побренькав ключами – клацнув замок, ґрати відчинилися.

– Доброго дня, – мовила я дуже ввічливо.

У відповідь пролунало кілька нерозбірливих слів, здається, німецькою, – і чоловік у масці кивнув нам на вихід. Я вперто похитала головою. Чужинець підійшов упритул і нахилився. Від нервового напруження у мене ломило поперек, ніби в день іспитів, коли кінцівки аж віднімаються, коли враження таке, ніби пройшла пішки з Оболоні до Лаври, двічі перетнувши Дніпро й прихопивши кусень лівого берега.

Чужинець шарпнув мене за плече.

* * *

Дивно переповідати події, які сталися за лічені секунди. Нагромадження слів створює недоречне відчуття тривалості в часі, коли є нагода і поміркувати, й оцінити все, що відбувається. В реальному житті ж очі фіксують картинки, котрі пролітають перед зором, але потрібна не секунда й не дві, щоб мозок нарешті почав реагувати на зовнішні подразники.

Коли незнайомець нахилився наді мною, моє тіло заклякло, застигли думки. В голові крутилися німецькі слова, але я не могла зліпити з них повноцінної фрази. І либонь, у ту мить я дійсно не усвідомлювала того, що ясно побачила – у власній уяві – пізніше: Матвій хотів замахнутися на чужинця, але заплутався в залишках мотузки. Ліктем він вгатився в стіну, поточився – і головою влучно зацідив незнайомцю знизу в підборіддя. Той беркицьнувся горілиць. Черепом бемкнувся об кам’яну підлогу – смішний звук і якийсь непристойний.

Матвій на чотирьох підповз до хлопа й задер полу картатої сорочки – за поясом у того стирчав пістолет. Темно-сірий метал, квадратні, сучасні форми. «Форт»?

Коли нарешті увімкнулася свідомість, я вискочила за двері та хапливо позбирала речі в сумку. В цей час Матвій зірвав маску з гостя і замислено його роздивлявся. Дивний у нього був вираз обличчя – розгублений, спантеличений.

– Агов, – поклацала я пальцями у нього перед носом, – що ти там уздрів?

Оленчин наречений не зреагував. Шкода, немає тертого хріну, аби привести його до тями!.. Я теж зиркнула на незнайомця.

Світло падало не на лице чужинця, а поряд. Першої миті я нічого дивного не зауважила. Та оскільки фактично я бачила обличчя перевернутим, то переповзла й подивилася з нормального ракурсу.

На кам’яній долівці підземелля лежав Андрій Голод. Отой намарений Андрій Голод у важких черевиках із мого недавнього видива… У надії прогнати галюцинацію ще раз, я мимохіть махнула рукою. Андрій не ворухнувся. Я зачудовано глипала на нього, такого знайомого, – і могла заприсягтися (не зійти мені з цього місця!), що це не він. Щось у ньому було невловимо чуже…

– Що скажеш? – нарешті запитально зиркнув на мене Матвій.

– Відчепися.

Він криво всміхнувся й обережно почав перевіряти кишені непритомного. Той ледь заворушився.

– Матвію, лишися його, – перелякалась я. – Ходім! Він ось-ось отямиться…

– Один момент.

Він підняв ключі, які випали з руки Андрія-не-Андрія, і замкнув ґрати в похмурій печері. Потім кинув ключі на підлогу десь у метрі від ґрат. Я не могла відвести очей від світлого пасма волосся, що, спітніле, навскоси прилипло до лоба того, хто зараз так тихо, так страшно тихо лежав на кам’яній долівці печери. Хто він? Чому був у масці? Це не може бути Андрій Голод! І картата сорочка… Андрій зроду не вдягав картатих сорочок!

Оленчин наречений повісив мені сумку на плече й підштовхнув до виходу. Я зробила кілька кроків, досі не відриваючи погляду від білявого пасма. Матвій сильніше шарпнув мене:

– Переставляй ноги!

Ми потихеньку почали вибиратися з в’язниці – туди, де ясне сонце, де нас чекають, де квіте ясний день, а завтра прийде новий день, і позавтра, і ще позавтра.

…Марина не встигла стривожитися за нас: удома вона з’явилася за п’ять хвилин до нашого приходу. Матвій миттєво щез за дверима лазнички, і звідти долинув плюскіт води. Марина витягала один по одному конспекти з сумки. Диво дивне, скільки могло влізти книжок і зошитів у її зовсім для того не призначену сумку! На письмовому столі виріс спершу один стос, тоді другий, і мені здалося, що зараз виросте й третій. Нарешті вона обернулася до мене.

– Ану, Крихітко, кажи, що ви з собою їсти принесли? – фальшиво-скандальним голосом запитала вона.

– А треба було? Невже з вечері геть нічого не лишилося?

– З вами тут лишиться! Приїздять тут, усе виїдають…

– То виганяй нас.

– Вас виженеш! Легше самій утекти! – Марина відчинила вхідні двері. Навпроти її домівки цілодобово працювала продуктова крамничка. – Ні хвилини спокою, – буркотіла вона, ступаючи за поріг. – Сили нема!

Двері грюкнули. Матвій, що вийшов із лазнички з мокрою головою й у чистій футболці, поліз у рюкзак у надії відшукати запасні окуляри.

– Тут нема, і тут нема, – бурмотів він сам до себе. – А де ж вони є?

Двері ще раз грюкнули. Марина зайшла до помешкання, і руки її відтягували якісь дуже привабливі клунки. На кухні, поки я різала ковбасу (милу моїй зголоднілій душі), Марина – черговий овочевий салат, а Матвій – буханець білого хліба (кожному своє), моя товаришка слухала розповідь про таємний бандитський схрон.

– Budavari Labirintus? – уточнила вона на згадку про підземні печери. – Ото повели нас якось подивитися. Нічого там цікавого.

– Як кому.

Марина дорізала салат і заправила майонезом. Ми сіли вечеряти.

– Крихітко, – заговорила вона з повним ротом, – якщо твоя інтуїція тебе не обманює і той Андрій – дійсно не Андрій, то наш Андрій – справжній Андрій – і досі на джипі і десь поїхав…

– О Боже, – стиха простогнав Матвій.

– А чим той Андрій відрізнявся він нашого Андрія? – між тим вела Марина. – Як ти певна, що то не він?

– Хіба я певна? Але він німецькою мовою розмовляв…

Марина ледь не захлинулася сміхом; закинувши голову, вона довго й голосно реготала. Я одразу ж зірвалася на крик:

– Не знаю, у мене відчуття таке! Він не такий!

– А який?

– Інший! Як я можу пояснити який? Чужий! І голос інший, і постава! Хіба б я голосу шановного колеги не впізнала?

Марина від’їхала від мене на стільці, щоб роздивитися зусібіч. Я поволі схрестила на грудях руки й насупилася.

– Хороша моя, не дивись на мене, як Ленін на буржуазію, – попросила товаришка.

Матвій витягнув цигарку, та не схотів курити в кімнаті. Намацавши глиняну попільничку, де під стінкою присів маленький дивакуватий чоловічок із босими ногами, притрушеними попелом, він збирався рушити на балкон. Марина вхопила попільничку й погладила чорні пальчики босого чоловічка.

– Курять і курять! – миттю заголосила вона. – Бачиш, що вже наробили! Усі ніжки біднесенькому пообпалювали!

Матвій лагідно, але твердо відібрав у неї попільничку і зник на балконі. Умить забувши про знедоленого глиняного чоловічка, Марина повернулася до мене:

– Крихітко, як там рідна Україна?

– В Києві скоро липа зацвіте…

– Боже, і липа, і бузок, а я тут сиджу. Отак усе життя просиджу!

Ми перехилили по чарочці – була ще альтернатива пити з гранчаків – токаю. Жовте вино «ніжками» стікало по стінках, лишаючи на склі слід прозорий, але густий як олія. Час був лягати спати.

Збудив мене настирливий дзвінок у двері та запальна англійська мова, що за нею чувся непереборний іспанський акцент. Смаглявий американець Карлос, залетівши до кімнати як вихор, закрутив нас у шаленому вирі латиноамериканської енергії і вже не дав спати. Із Карлосом Марина познайомилася під час мандрівки до Штатів. Знайомство було коротким; потім прийшла черга електронних листів – легких і часом глузливих. Після бурхливого роману в листах Марина погодилася перейти до ближчого контакту.

Після шаленого, галасливого сніданку Матвій, якого розтривожив приїзд Карлоса, їхній із Мариною вибуховий роман і власні спогади, впав у задумливість. Він повільно вдягнувся, старанно вичистив черевики і, повідомивши, що йому треба прогулятися, неквапливо вийшов за поріг.

– Матвію, ти надовго? – гукнула я йому навздогін.

– Крихітко, лиши його! – потягнула мене за руку Марина. – Ото нехай собі йде.

– А ми?

– А ми покажемо американському гостю визначні місця угорської столиці…

– Підземні,– буркнула я, швидко метикуючи, що вона має на оці. Повісивши на плече сумку, я готова була до виходу. Марина зняла з гачка кудлату курточку і поклала долоню на ручку дверей.

– Надворі травень місяць, – не повірив власним очам Карлос, – а ти все в такій куртці!

Завжди, навіть у літню спеку, моя товаришка мерзла. Перший мій спогад про неї – високий голос і три светри, що, як капустяні листки, запакували її до самого горла.

– Я тобі більше скажу: надворі вже червень! – Марина відчинила вхідні двері.

* * *

Добігала одинадцята година ранку, і сонячна розжарена куля підбилася так високо, що неможливо від неї було ніде сховатися. За квартал від лабіринту я припаркувала машину, і далі ми рушили пішки. Марина скоромовкою переповідала Карлосу уривки з історії Угорщини, які їй самій, певно, не так давно розказав будапештський гід. У мене було настільки виразне передчуття, що за рогом джип чекає на нас, що я навіть не здивувалася, побачивши його. Марина навела оком спершу на джип, тоді на браму музею, а тоді на мене.

– Ну що ж, – суворо мовила вона, – треба щось вирішувати.

Сходами, грубо витесаними з жовтавих камінних брил, ми спустились у знайоме підземелля. Марина попросила три вхідні квиточки, і хлопець у касі, заслухавшись її англійською мовою, її британською різкою вимовою, захоплено запитав кострубатою англійською:

– Ви британці?

– Українці.

– Українці? Не може бути!

Ми рушили центральним коридором. Карлос прихопив маленький ліхтарик, світло якого весело стрибало попереду нас. Ми повільно ступали вздовж стіни, тримаючись її, як опори. Ось фонтан із рожевою водою, ось середньовічний коридор, а ось і печера, де нас із Матвієм тримали за ґратами.

– Карлосе, фотоапарат маєш? – смикнула Марина свого супутника.

Я мовчки постукала пальцем по лобі: саме час піддаватися туристським настроям.

– Здається, тут, – вказала я на червону оксамитову стрічку, що загороджувала бічне відгалуження. Марина рішуче переступила її.

– Крихітко, треба щось вирішувати!

– О ні!

Перед внутрішнім зором стояло перевернуте обличчя Андрія-не-Андрія. Як могла я піддатися на Маринину легковажність і ще раз поткнутися під землю? Невже сумний досвід мене нічого не навчив?..

Ми звернули в один із коридорів, що на кожному кроці тут роздвоювалися, розтроювалися, перепліталися, раптом небезпечно звужувалися, тоді несподівано розширювалися, щезали та з’являлися знову…

І, звісна річ, заблукали в лабіринті.

Ми спробували повернутися на вихідну позицію, але у цих бічних потаємних ходах – ні знаків, ні стрілок для туристів. Пошерхлі цеглини кам’яного склепіння здавалися поточеними часом, і жовтувато-сірі стіни тиснули на нас своєю вагою – всією вагою дев’ятьох попередніх сторіч. Я нервувалася, як у ліфті, що зненацька зупинився між поверхами. Виходу не було.

Я вже хортом гасала з кутка в куток.

– Крихітко, це що таке? – Марина спробувала вхопити мене за руку.

– Чорт, де вихід?

Товаришка нарешті впіймала мою долоню й потягла за собою. Карлос теж не втратив латиноамериканського запалу, тому сміливо наступав із фронту. На черговому роздоріжжі він підкинув і впіймав мідний американський цент і, поглянувши на суворий профіль президента Лінкольна, запевнив нас, що повертати треба ліворуч.

– Нема тут виходу! – запручалась я. – Ні ліворуч, ні праворуч!

Кам’яна долівка глухо відлунювала під ногами. Нас почують, стукотіло у скронях, от-от почують, нас обов’язково почують, не можуть не почути… Вони…

– Стійте! – раптом скрикнув Карлос.

Я метнула швидкий погляд. Біла пляма попереду зовсім не вписувалась у похмуру середньовічну картину підземелля. Погляд уперся у двері – білі новісінькі двері, що аж вилискували свіжою фарбою.

– Двері,– пробурмотів Карлос. Він простягнув руку, ніби хотів пересвідчитися, що це не фантом.

– Крихітко, скоро перевіряй, чи немає сигналізації,– підштовхнула мене Марина. Вона чомусь вважала, що коли моя робота пов’язана з телефонами, я маю розумітися на всілякій електроніці.

Сигналізація була. Але щось підказало: сьогодні вона нам не завадить. Від легкого дотику двері прочинилися. Марина зазирнула всередину, сахнулась і сперлася на стіну. Мене вразило її перекривлене обличчя. Ми з Карлосом одночасно всунули писки в щілину дверей.

Покійник лежав зовсім тихо, і тому важко було збагнути, чому він так усім не сподобався.

* * *

Дорогою додому ми купили літрову пляшку сухого вермуту – п’янкий букет спецій робить його смак гіркуватим, пряним; нема в ньому навіть і натяку на цукор – тільки чистий, незіпсований смак винограду. «Не завадить нам сьогодні напитися», – вніс раціональну пропозицію Карлос, і тепер ніс «Мартіні» у двох руках, не довіривши цінного вантажу нікому.