Текст книги "Соло для комп’ютера"

Автор книги: Наталя Тисовська

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 10 страниц)

– Слухаю.

– Альо! Привіт!

– Добрий день вам.

– Як справи? – спитав Андрій.

– Так, як зліва.

– Шановна колего, то ти вже всі касети передивилася?

– Так, і найбільше мені сподобалося, що той бойовик закінчується пісенькою Еріка Клептона.

– Хіба? А не Брайан Адамс співає?

– Не плутай мене! Я чим, по-твоєму, слухала?

– Добре-добре, – він помовчав. Тоді кахикнув: – Не хочеш пройтися від рогу до рогу в обідню пору?

У мене перехопило подих. Недарма я їла цукерки з написом «Ваші мрії здійсняться»! Якщо так починається тиждень, що буде зі мною до п’ятниці?

До обідньої пори ледве досиділа. Весело зазеленілий університетський парк привітно шелестів віттям. Андрій уже чекав на мене.

Притулившись на білій облупленій лавці, сорок п’ять хвилин я слухала байки та жарти й була обізнана вже з усіма плітками зі станції. Жіноча половина станції обурюварася тим, що один із віце-президентів контори вимагав звільнити дівчину-телефоністку, бо та прийшла на роботу в яскравих «лосинах» і без спідниці. Чоловіча половина з цікавістю спостерігала, як монтують станцію EWSD: робота йшла через пень-колоду, й коли нарешті були побиті всі рекорди невдач: вночі щур перегриз оптоволоконний кабель, чоловіки почали закладатися між собою на гроші, чи технічний директор напише заяву «на власне бажання», чи накладе на себе руки. Отже, сорок п’ять хвилин я пильно слухала Андрієві оповідки. На сорок шостій хвилині я не втерпіла, бо синій джип, що оселивсь у гаражі фрау Кройц, гриз мене вдень і вночі.

– Ти чув, – перебила я шановного колегу, – Оленка зникла… Востаннє її бачили, як вона сідала в кавового кольору «Audi» – і все.

В Андрія в горлі булькнуло.

– А це не пов’язано з пограбуванням? – за хвилю здобувся він на слово.

Тиша причаїлася між словами, говориш ти…Чекай, а звідки йому відомо? Був офіційний наказ, Оленці надали матеріальну допомогу, але ж Андрій із бухгалтерією навіть ув одному будинку не сидить! Я подивилася на нього прямо:

– Що ти маєш на увазі?

І побачила, радше відчула якийсь невловимий рух, ніби поза сірими очима його пробігла хмарка.

– Шановна колего, я просто, як ти завжди наголошуєш, технар, і тому намагаюся маленькі деталі складати докупи, а потім із них робити великі висновки.

І він почав переповідати мені найсвіжіші плітки про свого колегу, що був у нашій конторі притчею во язицех, – і про те, як той грів у мікрохвильовій каву, аж доки не стався вибух; і про те, як одного ранку після його нічного чергування на станції не працював жоден комп’ютер: уночі він занудьгував і запустив на комп’ютері гру – не тягне, бо мало пам’яті, він розібрав усі машини співробітників, щоб додати пам’яті у власну; і про те, як його депортували з Голландії за п’яну бійку – депортували прямим рейсом – літаком – із Амстердама, а він за чотири дні повернувся поїздом із Праги…

Ми сиділи на лаві в тихому весняному парку; навколо жінки з візочками, бабці з онуками, а мене не полишало відчуття чи то тривоги, чи то небезпеки. Щось мене не пускало, не дозволяло заспокоїтися. Щось у моєму супутнику.

– На ось тобі ще касету, – й Андрій уклав мені в долоню пластмасову коробку. Я полізла в сумку, щоб заховати її. Шкіряний хвостик на змійці, за який зручно було тягнути, давно загубився; незграбним рухом я смикнула змійку, рука відскочила – і вдарилася у щось тверде, металеве, через тканину. Тобто через Андріїв піджак. Я схопилася:

– Що там у тебе? – і, не дочекавшись відповіді, розхристала вилоги піджака. На мент блиснув темно-сірий метал, й Андрій миттєво вп’явся в моє зап’ястя тонкими пальцями.

Повітря ніби застигло, і зникли звуки вулиці. Ватяна тиша огорнула свідомість. У плутаному клубку в голові губилися всі закінчені речення. І я знала, що нічого тепер у нього не спитаю: це Оленка навчила мене бути такою. Вміти сказати «вибач», коли не винна, вміти не спитати про те, про що дізнатися кортить найбільше.

– Котра година? – мов крізь товщу води, долинув старечий голос. Очі автоматично ковзнули по годиннику на руці.

– За п’ять друга, – почулася Андрієва відповідь.

Ми одночасно злетіли з лавки: тільки не спізнитися на роботу!

…Оленчин наречений зустрів мене на прохідній, не в змозі втримати в собі новину: вона зафонтанувала з нього, тільки-но він побачив мене. З його уривчастої, непослідовної розповіді, дивної як на його рахманну вдачу, я дізналася, що в службі «09» домашній телефон директора «Абрикоса» не значився; в міліції власна база, частіше оновлюється, тож він вициганив-таки в Ольжича адресу й потрібний номер. Матвій меланхолійно набрав його – лінія виявилася зайнятою.

Мушу роз’яснити, що дзвонив Матвій із нашої контори, а оскільки контора напряму пов’язана з телефонами, то з ними тут можуть коїтися надзвичайні речі. Цього разу, схибивши з першої спроби, Матвій не менш меланхолійно поставив апарат на автододзвін – і переключився на свої безпосередні обов’язки. Хвилин десять телефон час від часу вмикався, натрапляв на зайняту лінію та й вимикався собі. Потім йому, певно, набридло, і він вирішив розважитись. Увімкнувсь – і з розгону вклинився в чужу розмову.

«…я не їду».

«А хто поїде, як не ти?»

Двоє чоловічих голосів, нічого характерного – ні акценту, ні тембру. Один, може, і схожий на голос Зиновія Самійловича.

«Андрій поїде. Готуй папери на нього».

«Ні, це не варіант. Він не в курсі, і не раджу його втаємничувати».

«Це саме той варіант, що нам треба. Наш парубок часто ганяє по закордонах. На будь-які офіційні органи справляє позитивне враження… ги-ги… Міг би через митницю статую Батьківщини-матері провезти як маленький сувенірчик».

«А як відмовиться?»

«Не відмовиться. Робота є робота, і гроші є гроші. По-друге, йому все одно треба їхати. Юрґен підганяє. І їхати треба джипом, чи ти забув?»

«М-м-м… Але я до ваших справ не лізу – у мене інститут чистий…»

«Все. Побалакаємо ввечері. Бувай».

«А може… Я щось не дуже йому вірю. Ну, потім. Бувай».

Коли Матвій, у півтемряві улюбленого куточка під сходами, навіть зберігаючи деякі подробиці, переповідав мені розмову, на імені «Андрій» я ледь не захлинулася чаєм і закашлялась. На слові джип довелося притулитись до стіни. Але ж фраза, фраза: «Він не в курсі», – що вона може означати?

Єдине, чого я так і не змогла від Матвія добитися, – що б він сказав, якби додзвонився.

* * *

Детективний жанр вимагає дотримання певних правил. Ольжич, якщо і накопав чогось своїми каналами, з нами не ділився, хоч як ми його не мордували ледве не щодня, тож, замість їхати додому після роботи, вечірні години ми з Матвієм збавляли біля гаража (цей об’єкт собі обрала я, і мотиви мої навряд чи кому видадуться незрозумілими) та квартири директора «Абрикоса». Гараж особливою популярністю не користувавсь, а от Матвій уже мав довжелезний перелік і мешканців під’їзду, яких почав упізнавати з виду, і різноманітних гостей. До Зиновія Самійловича, як він дізнався, вчащало троє: приземкуватий, опецькуватий чоловік років п’ятдесятьох, засмаглий охоронець із бандитською пикою та золотим зубом і – не повірите – Силоненко, заступник мого начальника.

Тої суботи з самого ранку я всілася на лавці у дворі Видавництва з книжкою в руках. Від стороннього ока мене затуляли кущі, але гараж було видно як на долоні. Прийшов травень, і впала на місто спека. Впала раптово, непередбачувано, немов розчахнулося небо, впустивши стільки сонця, скільки нам було визначено на все літо. Більшість вікон у будинку над Видавництвом були відчинені, назовні рвалися запахи смаженого й печеного, звідкись гостро війнуло кавою. З третього поверху долинув чоловічий голос, що зворушено декламував:

 
Вертаюсь думкою в той день,
Коли торкнулися грудей
Твої блаженні перса
Вперше…
 

Я змахнула непрохану сльозинку.

О чверть на десяту моя синя чотириколісна мрія підкотила до дверей гаража, і я щільніше запнулась у листя кущів, смарагдове і буйне, як буває зелень лише навесні. Андрій загнав машину всередину і попрямував із двору. Ступаючи слід у слід, я, завертаючи за ріг, ще встигла побачити, як він щезає в дверях Видавництва.

Коридори Видавництва спали; жодного руху, хоча хтось же мав відчинити його суботнього ранку? Навіть віконечко вахтера глянуло на мене незрячим оком.

Андрій завів мене на третій поверх, десь за рогом рипнули двері – і кроки стихли. Я підійшла до найближчих дверей і припала до лиштви, спробувала стишити калатання серця, прислухалася. Тиша. Шурх-шурх, ніби хтось гортає папери. Знову тиша. Кроки, але не до виходу, а в протилежний бік. Знову шурх-шурх, тоді клацнули якісь дверцята. Кроки вертаються. Тиша. Потім приглушене туркотіння – певно, клавіатури комп’ютера. Шелест паперів і туркотіння тривали досить довго, а тоді почулося сім ніжних гудочків: набирався телефонний номер.

– Альо! Привіт! – почувся Андріїв голос. – Я в офісі. Де папери?

Знову кроки, знову шурх-шурх, потім голос:

– Альо! Знайшов. Що ще? – (Пауза). – Давай, я записую! – (Ще одна пауза). – Все, записав. Привіт!

Дзенькнув телефон.

Я відступила від дверей. Півтемний куток, протилежний од сходів, захаращений будівельним мотлохом; я присіла на якусь скриню. В повітрі вловлювався запах свіжої фарби від недавнього ремонту. Андрій змусив мене нервуватися ще чверть години. Ноги відвалювалися через хвилювання, скриня – тверда й незручна, хочу пити, хочу… Вухо вловило клацання замка, знайомі кроки, які віддалялись у бік сходів. Я вагалася.

А справа в тому, що в шість рочків я роздобула маленьку книжечку, де кривенькими літерами вписала власне прізвище. Вона й досі в мене. Не впевнена, що вона мала символізувати за задумом, швидше за все, міліційне посвідчення. У шість рочків я вирішила, що нема нічого захопливішого за роботу слідчого.

Коли мені виповнилося дев’ять років, ми з татом завели тонкий зошит у жовтій обкладинці, який підписали «Пригоди Гриця Шукайла». Пригоди вигадував тато, я записувала. У найпершому оповіданні – до другого ми, на жаль, не дійшли – на смітнику Гриць Шукайло знайшов чобіт, у чоботі – ногу; ногу, звісно, неживу…

Вже коли я закінчувала університет, моя колишня однокласниця домовилась зі знайомим суддею, який завів мене у приймальню районного суду, де кілька годин я просиділа над товстезною справою, переглядаючи десятки сторінок зі зразками того самого підпису, читаючи, як легко, виявляється, на базарі купити наркотики, вдихаючи запахи жаху, брехні та злочинів… Я слухала, як циганки вимолюють у суворих лейтенантів свободу для своїх чоловіків, слухала міліційну лайку впереміж із жартами, і на жарти трохи награним сміхом відзивалися секретарки в приймальні. Я хотіла про це написати.

Якось «за чаркою чаю» я зовсім серйозно сказала Олегу:

«Ольжичу, дістань мені відмички».

«А зірку з неба?»

«Я просто хочу побачити, який вони мають вигляд».

«А без цього не спатимеш?»

І все-таки він дістав – цілий набір.

Зараз, намацавши в кишені відмички, я відчула, як у серці кольнула голка – голка авантюризму. До того ж мені страшенно кортіло як-небудь використати поліетиленові рукавички, що лишилися від останнього разу, коли я фарбувала волосся. Ми стільки начиталися про відбитки пальців, що, «йдучи на справу», я всюди їх за собою тягала.

Згадка про небезпеку не потривожила мене. Під дверима я послухала, потім постукала, потім посмикала ручку. Тоді натягнула рукавички. Замок простий – його не встигли замінити після ремонту. Так, як колись показав Ольжич, я тицяла металевими паличками у шпарі. Якби ще руки не так тремтіли!.. Щось дзенькнуло всередині замка. Прочинилися двері.

Звичайна собі контора. Кілька комп’ютерів, ксерокс, кавоварка – знайомі атрибути офісного життя. Перетнувши кімнату, я підійшла до шаф.

Файли у шафах були розсортовані за роками, не за напрямками діяльності. Остання тека заповнена хіба на третину. Листи, запрошення, факси – все впереміш. Шелест сторінок був – наче шерхотіння піску в маленькому скляному часомірі, де кожна піщинка падала вічність, і крізь ту вічність чулися тисячі незнайомих голосів, що одночасно викрикували різними мовами. Серед тих голосів я вчула слова знайомі, слова, що могла зрозуміти. Мова ніби линула до мене, та її глушили кроки, що теж наближались. І враз я зрозуміла, що і мова, і кроки лунають не в моїй уяві, а з-за дверей, і от-от відчиняться двері… Що мені робити? Що діяти?

Рвучко я закинула синій товстий файл на місце й сахнулася до вікна – тільки ж як стрибнути з третього поверху? Серце вистукувало голосніше й голосніше і вже перекривало гупання кроків; я сховалася за тумбочку, заслонивши голову руками, зачаївшись, і на мить забула, як дихати. На довгу-довгу мить…

Голоси почали віддалятись. Я безсило опустилася на підлогу.

Посидівши хвильку, я набралася духу й переглянула щоденники, які лежали на столі, проте були там усе якісь незначущі записи. Ну, лишився ще настільний перекидний календарик. Розгорнутий він був на двадцять дев’ятому травня. Сьогодні теж субота, але тільки двадцять друге. На аркуші стояв єдиний запис: «Нивки, перетин Перемоги і Щербакова. „Сигарети“. 9:30». Нижче, більшими літерами, було приписано: «Паспорт!» Паспорт мене страшенно заінтригував. Якщо саме цей запис зробив Андрій (сором! сором! я не знаю його руки! записки, якими ми обмінювалися на роботі, літали з комп’ютера в комп’ютер, не торкаючи паперу, не лишаючи слідів у реальному світі; все наше спілкування було якимсь віртуальним, якимсь незаземленим, але цей великий, квадратний, ніби дитячий почерк – саме такий йому і пасує) і якщо Андрій потрібен для того, щоб перевезти щось через кордон, то від’їзд призначено саме на 29 травня. В іншому разі який із мене детектив?!

Ксернувши напис, я ще раз роззирнулася навсібіч. Око моє впало на тумбочку, за якою я щойно ховалася. На замкнену тумбочку…

Ще минулого року влітку в мене була нагода навчитися відмикати такі металеві тумбочки ножем. Пропхаєш ножа між шухлядкою і стінкою, посунеш вгору – і готово. Потім треба тільки повернути отой пластмасовий дрючок на місце й зачинити. І жодних слідів. Коли хтось із нашого відділу хворів, а ми не мали ключа, щоб добитися до документів, наш конторський електрик приходив з ножем на допомогу, тимчасово перекваліфікувавшись на слюсаря, і розважав жінок невигаданими історіями.

«Звідки ти так багато знаєш?» – допитувалися ми в нього.

«Я не багато знаю – я просто довго живу».

Висунувши верхню шухлядку, я зазирнула всередину. Там, поруч із коробочкою для печатки й проштампованими бланками відряджень, виблискував синім оком крихітний золотий талісман від уроків, який сам попросився мені в руки минулого літа в Стамбулі та який зник під час пограбування з Оленчиної квартири. Золотий талісман, що мав зберегти – і не зберіг Оленку.

Розділ шостий
ПІДЗЕМНИЙ ЛАБІРИНТ

Невловимий Ольжич, заклопотаний своїми міліційними справами так, що знайти його не можна було ні на роботі, ні вдома, сам подзвонив мені хіба раз, аби поцікавитися, чи ніколи Оленка не згадувала такого собі пана Рибицького. Рибицького? Прізвище ніби й знайоме, та з Оленкою в мене ніяк не асоціювалося, радше з чимось дитячим, домашнім, давнішнім, а з чим – хіба згадаю!

– А хто це і який із себе? – спитала я.

– Хто – не тре’ тобі знати, а от із себе він такий невисокий, опецькуватий, років п’ятдесятьох із виду.

– Якийсь опецькуватий ходить до Зиновія Самійловича з «Абрикоса». Можеш у Матвія розпитати, він його бачив кілька разів. А Оленка такого, здається, не згадувала.

– Ну, не згадувала – і файно, – мовив Ольжич і, нічого не пояснивши, попрощавсь. Я вирішила не сушити голову дарма.

Хоча здоровий глузд і підказував мені, що золотий талісман із блакитним очком від уроків купити можна в будь-якій ювелірці, я все ж розповіла про нього Матвію, але про візит свого шановного колеги до одного з офісів у Видавництві і слова не зронила. Оленчин наречений, почувши про талісман, поставився до розповіді напрочуд серйозно. В результаті мені довелося взяти з кінця травня відпустку, а Матвій оформив тиждень за власний рахунок. Двадцять дев’ятого зранку, тихцем привласнивши батьківський транспортний засіб, я до Матвія підкотила вже на колесах.

– В кіношку не хочеш?

– На дитячий сеанс? – без посмішки запитав Матвій.

– Тоді на вибір: пляж, морозиво чи видавці.

Проїхавши вулицями, запрудженими машинами останніх лінивих дачників, що не прокинулися до схід сонця, ми заїхали у двір Видавництва і припаркувалися під знайомою абрикосою. Крізь зелень листя світилася дрібненька ще зав’язь, бо дощі цього року Київ оминали. Вже два тижні люди чекали справжньої зливи, що звістила би прихід літа, та хмари накочували хвилею, грізно нависали над заспаними будинками – і втікали назад, у небо.

Ліниво кусаючи морозиво й понад усе проклинаючи спеку, яка вже передчувалась у повітрі, ми сиділи під вікнами будинку над Видавництвом і розважалися тим, що вгадували, хто з літераторів вийде з нього в наступний момент. У цій грі ніхто не виграв, бо район був престижний, і літераторів із будинку помалу витісняли хлопці в широких яскравих краватках і на яскравих машинах.

О дев’ятій ми спостерегли, як високий русявий парубок із діловим виглядом попростував до гаража. Матвій дивно хрокнув, а я швиденько завела двигун.

Темно-синій «Jeep Grand Cherokee» невдоволено забуркотів, потицявсь у численні гаражі в невеличкому дворі та нарешті вислизнув на вулицю. Ми за ним. Матвій замислено мовчав.

На Нивках під мостом ми дивом не протаранили автобус, що розвертався, бо я занадто ревно стежила, як біля кіоску «Сигарети» до Андрієвої машини підсів другий – смаглявий дебелий парубок, наш знайомий охоронець із квітярні.

Нарешті Матвій оговтався і штовхнув мене в плече:

– Що відбувається?

Я зосередилася на дорозі, я не могла відповісти. Матвій пхнув мене знову.

– А що таке? – відгризнулась я.

– Що тут робить твій шановний колега? Бо присутність отого бандита з золотою фіксою в роті мене не дивує. А от другий…

Колишнім Брест-Литовським проспектом джип рушив геть із Києва. Мирно проїхавши КПП, ми посунули Житомирською трасою. Сонечко пригрівало у спину й нагадувало, що скоро перелізе наперед і почне сліпити очі. У прочинені вікна влітало тепле повітря і з низьким гулом завихрювалося на задньому сидінні.

– Що він тут робить? – повторив Матвій.

– То його гараж і його машина!

– І ти знала? І ти весь час про це знала?!

Джип повівся цілком сумирно: йому чомусь вистачило ста десятьох кілометрів на годину. Не скажу, щоб він зовсім не порушував, але робив це якось пристойно і мою стареньку «вісімку» не змушував захекуватися. Ми намагались не віддалятися від Андрія більш ніж на одну машину, сподіваючись, що джип, хоч і високе авто, може за собою хвоста й не помітити.

В Рівному мій шановний колега пообідав із приятелем у центрі міста в ресторані – затишному такому гніздечку, з водоспадом у меншій залі, з м’якими диванами в більшій, з живою музикою вечорами, – а ми купили два хот-доги і продовжили плавитись у машині.

У Львові, поки Андрій та його супутник влаштували собі підвечірок, ми з Матвієм відвідали досить пристойний туалет, а потім помінялися місцями, і на задньому сидінні я змогла нарешті випростати заклякле тіло. Львів проводжав нас червоним заходом сонця. Довгі промені ще відбивались у низьких вікнах, помалу сповзаючи за обрій, і на землю спускалася вечірня прохолода, нагадуючи, як близько тут гори. Не збавляючи темпу, Андрій почесав на Стрий, ми за ним. Виглядає на те, що до ночі ще будемо в Чопі.

– Ти долари маєш? – запитала я, проводжаючи очима дроти уздовж дороги. Десь попереду в густих сутінках угадувався джип – химерної форми, ніби над дорогою пливла велика чорна хмара, підсвічена червоними вогнями.

– При економному використанні можна вижити найближчі чотири місяці.

– Ого! Отже, їдемо завойовувати великі світи.

– От чи далеко заїдемо?

На кордоні Матвій мужньо заплатив за два ваучери з власної зарплатні – і ми рушили далі. У віконечку пропливали довгі ряди яскравих, сліпучих ліхтарів, таких незвичних для наших доріг, – вони одразу впадають в око подорожньому, тільки-но він перетинає кордон. Рівна дорога, м’яка на вигляд, як шкірка чорного короткошерстого котика… Скрутившись бубликом на задньому сидінні, вмостившись, як у кубельці, я миттєво захропла. Розбудило мене відчуття якоїсь переміни. Машина не рухалась, і не чути було буркотіння мотору, і не рипіли шини, торкаючись асфальту.

– Стоїмо? – запитала я спросоння.

– Стоїмо.

– Що ж так?

– Я їх загубив.

Матвій з’їхав з дороги на зручну стоянку, де ночувало вже кілька вантажівок. Цілодобове кафе весело й заклично світило вогнями, тільки музика звідти долинала незвична для українського вуха. На вивісці був намальований бадьорий ковбой. Напис я не змогла прочитати, зашпортнувшись на голосних, які всі поспіль були наголошені.

– Слухай, – промовив Матвій по паузі,– вертаємо назад чи їдемо далі?

– А далі – то куди?

– Далі – то, мабуть, у Будапешт.

– Ну, якщо ми вже в Угорщині, шкода вертатися. Поїхали в Будапешт. Хтозна, раптом наздоженемо їх у дорозі?

– Готель хоч один дешевий знаєш? – спитав Матвій.

– Мариночку провідаємо в її новій квартирі.

Моя університетська приятелька Марина, яка зараз студіювала в Центрально-європейському університеті англійську літературу, давно вже запрошувала мене в гості, але досі нагоди не траплялося.

Змінюючи Матвія за кермом, я підбадьорювала себе, що якось до ранку дотягну, та коли ми нарешті подзвонили Марині у двері, я заледве трималася на ногах. Після блукання ранковими вулицями Будапешта, коли ми, куди б не повертали, керовані дорожніми знаками, за десять хвилин все одно опинялися на площі Героїв (блуд водив!), і Андрій, і синій джип забулись, а уява малювала велике горня гарячого чаю з лимоном і м’яку постіль.

Заспана й розкуйовджена Марина відчинила двері.

– Крихітко, це ти, це ти! – почувся її високий голос, у сірих очах мигнули іскри, і я з полегшенням зітхнула: не вижене. – Приїхала, моя хороша! Ну заходь уже, заходь, як припхалася. А це кого ти з собою притягнула?

Нашвидку напоївши нас чаєм, Марина хапливо покидала книжки в торбу та зникла за дверима: університетська бібліотека чекала на неї. Ми нарешті змогли випростатися на ліжку.

Сон блукав кімнатою цілий день. Надвечір, рвучко розплющивши очі – так буває часом: здасться на мить, що забув щось важливе зробити, – я нарешті виповзла, як примара, в кухню. Матвій копирсався виделкою в підозрілому капустяному салаті – більше нічого в Марининому холодильнику не виявилося. Розсудливо пояснивши, що на гривні тут не продають, я витягла з Матвієвої кишені півсотні доларів і вийшла на полювання. Міста я зовсім не знала, тож Маринину вулицю (за два кроки від центру, від Deák tér) червоним відмітила на карті й посунула в незвіданому напрямку. Люди снували містом, заклопотані й неуважні. А вдягнені – ніби зовсім не для прогулянок пішки, ніби кожного за рогом чекає автомобіль із шофером-французом. (А насправді треба сідати за касу й жити своїм життям…)

Уподобавши собі чемну будку, я зміняла долари на форинти, накупила готової їжі та, раз по раз звіряючись із картою, рушила додому. На перехресті погляд мій зупинився на жовтому фасаді, схованому за лапатими деревами. На тихій вулиці, де самі посольства та консульства, за рогом двоповерхового будиночка причаївся чорний чавунний кіт, готовий перестрибнути з гілки на гілку. Котові я не здивувалася, бо Угорщина – відьомський край, тут відьми тобі підморгують ледь не з кожної ятки, і розвозять туристи по світу довгоносих бабусь, одягнених у мачулу, що потім літають у них по хатах на мітлах.

Помилувавшись чавунним котом, я рушила вперед. Очі вбирали темну зелень дерев, задивлялися на середньовічні вигнуті ґрати на півкруглих вікнах, сягали верхівок чавунних ліхтарів; раптом зір зачепився за машину, припарковану на порожній стоянці якогось посольства, – і я вклякла: це ж саме той джип, і ялинка в номері на місці! Ні, так не буває! Так буває лише в казках… «Або у відьомських краях», – підказала мені зміюка з нутра, що сьогодні була на диво ніжною. Мимохіть я опустилася на брівку. Посольства сьогодні, в неділю, працювати ніяк не можуть, чому ж цей джип саме тут? Мій шановний колега клопочеться за візу у справжню Європу?

Вечір обіймав місто і пестив будинки, але видно було, як удень: високі ліхтарі схиляли круглі голови над вулицею і приязно кивали проїжджим машинам. Просидівши з півгодини під деревом і не помітивши в посольстві жодного руху, я пішла додому. Дорогою купила три пляшки темного пива. На Марининій кухні, підтанцьовуючи під музику, яка розливалась у мене в душі,– джип знайшовся, й чомусь мені здавалося, що подорож наша принесе нам іще несподіванки, – я відкорковувала пляшки з пивом і різала шинку. Я стрибала від холодильника до столу, наспівуючи про весну словами «ВВ».

– Крихітко, ото чого ти танцюєш? Ото проґавиш свого красеня на джипі – і що тоді? – Марина саме витрушувала на стіл із сумки чотири величезні апельсини.

– Бог із ним! – махнула я рукою. – Ніде він од нас уже не дінеться. А чого апельсинів чотири?

– Мені три, й вам один на двох.

Ми знищили шинку – тільки блиснуло. Марина підсунула ближче до себе відро з тим підозрілим капустяним салатом і з повним ротом спробувала вимовити:

– Крихітко, кажи, і чого ви за ним слідкуєте? – вона ковтнула. – І чого ви не дасте людині спокій?

Товаришка моя, насмішкувата і трохи зухвала, майже не визнавала серйозної мови. З нею ніколи не можна бути певним: те, що вона в цю мить каже, – не жарт. Прізвисько «Крихітка» вона мені дала, певно, за те, що і на зріст я вродилася дай Боже, ще й на три роки за неї старша.

– Не знаю, але треба ж десь відпустку проводити. У тебе тут гарно.

– А що будете з бандитами робити, коли нарешті вистежите? – поцікавилась Марина й відправила до рота гору капустяного салату. Я зібрала кілька тарілок і відкрутила воду, не передбачаючи, що шалений струмінь обіллє мені ноги.

– Затягнемо до тебе, припнемо до ліжка й будемо катувати.

– Правильно, так їх!..

Наступного дня о п’ятій ранку ми з Матвієм уже стояли на чатах. О дев’ятій, коли я додивлялася яскравий пригодницький сон, на стоянці з’явився смаглявий хлоп із золотим зубом. Матвій пхнув мене, і я автоматичним рухом повернула ключ запалювання.

– За ним? – поспіхом запитала я. – А де ж Андрій Голод?..

– Краще живий собака, ніж дохлий лев.

Умить залишивши нас позаду, джип попрямував у верхнє місто – в Буду. В довгому хвості машин, що поспішали на роботу в понеділок зранку, ми, насилу наздоганяючи синій джип, перетнули міст і опинились у районі вузьких заплутаних провулків. Крамнички відчиняли двері, виставляли квіти на тротуар; церква Богоматері височіла струнка, як свічка. Кам’яні мури, вузькі вікна, чавунні огорожі, написи латиною на чорних важких таблицях – як на скрижалях… Наша «вісімка» вискочила з-за рогу, і я різко загальмувала. Джип боком майже притерся до вуличного ліхтаря, який чомусь іще й досі горів. Ми позадкували і знов заховалися за ріг.

Синій джип стояв навпроти дивного музею. Засклена схема коло дверей сповіщала, що це – «Budavari Labirintus», підземний лабіринт, щось на кшталт Печерської лаври, але значно реконструйований. Два квитки коштували недорого. Вхід до лабіринту – звичайно ж, залізна брама-ґрати, приліплена на кам’яній стіні: півкруглий низький вхід, перед яким треба схиляти голову. Почувся далекий плюскіт води.

Впевнена, що могли тут бути й інші туристи, крім нас, бо долинали нечіткі голоси та нервові скрики, але в цих вузьких переходах люди не зустрічалися – тільки розминалися. Ми коло за колом проходили історію людства від найдавніших часів. Ледь пам’ятаю якісь ланцюги, заглиблення у стінах, що мали б символізувати печери, знаряддя для тортур часів інквізиції, дивну похоронну музику, яка гнітила більше, ніж гнітила б тиша.

Кілька поворотів – і ми натрапили на кімнату, де з фонтана у вигляді чаші дзюрчала рожева вода, кольором схожа на вино, але без його знадного запаху. Обминаючи фонтан, я підвела очі, сягнувши кінця коридору. Де коридор розділявся на дві ріки, чийсь тонкий силует у картатій сорочці та світлих джинсах майнув праворуч у темряві. Поряд із ним у півмороці вгадувались обриси дебелого охоронця з квітярні. Схоже, Андрій Голод уже чекав на приятеля. Але чому в музеї?..

Матвій торкнувся моєї руки.

Якби ми були туристами, на роздоріжжі мали б повернути ліворуч – там, десь у глибині, плюскотіла вже менш гнітюча музика: на зміну середньовіччю приходили новітні часи. По праву ж руч одкривався вузький і низький прохід, загороджений стрічкою червоного оксамиту. Далі – кругла печера, розкидані півзотлілі кістки; з печери витікав довгий коридор, у якому тільки-но зник такий знайомий силует. Над входом у печеру висів ліхтар. Я зняла його з гачка, пірнула всередину.

Матвій хотів смикнути мене за рукав, але ноги мої вже зробили крок, і його долоня ковзнула тканиною сорочки, не втримавши її. Світло рухалося по стіні попереду нас, та не в змозі було освітити і два метри коридору. Ми рухалися майже навпомацки.

Спереду почулися віддалені кроки; я завмерла, пхнувши Матвія ліктем у бік. Він пригнувся і теж завмер – у незручній позі. Ліхтар націлений був у глиб коридору, і тепер, звісна річ, світив занадто яскраво. Ховаючи світло, я завела руку з ліхтарем за спину. На півдорозі старовинне одоробало за щось зачепилося, Матвій здушено пискнув, ручка ліхтаря клацнула – й скляна посудина полетіла на кам’яну долівку.

Звук, що пролунав, збудив зі сну, певно, всі покоління покійників від одинадцятого сторіччя, якщо ті справді лежали в печерах. Опинившись раптово в темряві, я ніяк не могла второпати, де вихід. Я позадкувала, наштовхнулася на Матвія, він теж позадкував, наступив на уламок колишнього ліхтаря, поточився, потяг мене за собою – і ми гармонійно вписались у картину загальної руйнації. Останніми на кам’яну долівку брязнули Матвієві окуляри.

Дужі парубки під орудою смаглявого золотозубого охоронця поставили нас на ноги і повели похмурим коридором кудись у нутро лабіринту. Клацнув замок, гримнули ґрати.

– Сюди, – мовив хтось німецькою із темряви.

* * *

Опинитись у відьомській землі в підземному лабіринті за ґратами – занадто казково. Хто в таке повірить? Навіть зараз, сидячи тут, на твердій і холодній як шляк долівці, я чомусь розмислюю, що вогкий льох придався би більше, а ще ліпше опівнічна церква, де над мертвою сотниківною читає молитви філософ Хома Брут, окресливши коло, через яке бісам не ступити. Людина з довгим тонким носом підглядає у високе вікно, і блищать очі хворобливим вогнем, і здіймається рука, щоб покласти хрест, але зависає в повітрі…