Текст книги "Соло для комп’ютера"

Автор книги: Наталя Тисовська

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 10 страниц)

– У нас тут, – насварився на мене пальчиком мій візаві,– навіть щурик не пролізе. По-перше, бачили ґрати, які відділяють наш коридор від решти будівлі? Бо станція – це не тільки цінний опто-волоконний кабель, а й три… чотири тонни вельми коштовного кольорового металобрухту.

– А по-друге, – підхопив його товариш, – спостерегли на вході електронний кодовий замок? А код змінюється мало не щодня…

– І це ще не все! – знов докинув перший. – Уночі на станції обов’язково залишається чергувати один із інженерів…

– А по-четверте, сервер завжди увімкнений – він же обслуговує головну АМТС, його і не можна вимикати. Якщо раптом вирубається, тут така сирена заволає! На першому поверсі охорона вчує…

– Що та охорона! – втрутився другий інженер. – У лікарні через дорогу всі хворі з ліжок посхоплюються!

– Непогано ви тут облаштувалися, – роззирнулась я, – мов у фортеці.

– Тільки товариства жіночого бракує,– заспівали своєї інженери. Один із них зауважив, що у нас із Ніною порожні пластянки, дістав із-під столу заховану пляшку шампанського і подоливав нам по вінця. Шампанське встигло нагрітися й пінилося, як мило. – За жінок! – виголосив він незмінний тост. Проте мене більше цікавили комп’ютери.

Сьорбнувши теплого шампанського, я обернулася до найближчого монітора. На екрані світилося єдине віконечко – на чорному тлі бігали зелені рядки. Таємничі слова й цифри повсякчас змінювалися. Я прикипіла поглядом до монітора, але не встигала прочитати бодай рядок.

– А що це тут пишеться? – запитала я неуважливо.

– Фіксуються усі з’єднання, – пояснив мені один із інженерів. – Хтось комусь подзвонив із-за кордону, бац – ми вже знаємо. Шпигунська техніка!

– І це ще не все! – стишив голос його приятель. – Он бачиш шафу, а з неї дроти стирчать? Гляди, що зараз буде!

Шафа була аж всіяна дротами, які встромлялися, мені здалося, просто в мікросхеми. Інженер від’єднав один із дротів і підніс мені до вуха. До слуху долетіла розмова без початку і кінця – двоє жіночих голосів сперечалися з приводу того, чи варто у Флориду брати хутряну шубу. Одна переконувала, що крокодилам у Тампі байдуже – в шубі клієнт чи без. Друга ж заперечувала, що коли налітає цунамі, має бути холодно й вітряно, без шуби ніяк… Ніна теж хвильку послухала цікаву балачку й лишень похитала головою.

– І то ви так ночами розважаєтеся? – посміхнулась я до інженера, коли він устромив дріт на місце. – Слухаєте чужі розмови?

Він соромливо опустив очі.

– А на цьому комп’ютері,– Ніна повернулася до чорного віконця на екрані, де бігали зелені рядки, – можна дізнатися, хто саме зараз розмовляє?

– Аякже!

Інженер нахилився до монітора, довго й уважно його роздивлявся. Зненацька він почав просто на очах тверезіти. Безцеремонно він зігнав мене з крісла, підсів до комп’ютера та став клацати мишкою, розгортаючи і згортаючи вікна.

– Нічого не збагну, – пробурмотів він і звернувся до свого товариша: – Ану поглянь ти! Чи мені вже повилазило?

Тут уже й Ніні довелося поступитися місцем. Ми навстоячки завмерли за спинами інженерів, які поперемінно клацали мишкою комп’ютера, розгортали і згортали вікна на екрані, повертали сторопілі обличчя одне до одного та загадково перемигувалися.

– Хлопці,– нарешті гукнув один із них до веселих товаришів, які давно вже взялися до улюбленої справи – ділилися оповідками про свого божевільного колегу, який щораз влипав у надзвичайні пригоди. Сьогодні він відсиплявся після нічного чергування, тож якраз трапилася чудова нагода перемити йому кісточки. – Хлопці! Хто зараз у системі?

Колеги знехотя повернулися до нашого гурту, дехто підійшов ближче.

– Що там у тебе?

– Здається, з випивкою на роботі час зав’язувати… – промимрив інженер. – Тут хтось заліз у комп’ютер, копіює і стирає файли…

– Що ти верзеш!

– Сам поглянь!

За мить коло нас згуртувалися всі присутні в кімнаті, навіть директор Закарпатської філії, який уже насилу тримався на ногах, теж намагався щось там роздивитися на моніторі. Збуджені ж інженери видирали один в одного мишку, розгортали і згортали вікна на екрані, чубилися й лаялися.

– Ти це бачив? – кричав один. – Із «Моїх документів» зникла папка «Звітність»!

– Ой, глядіть! Ще одна папка щезла – «Угоди»!

– А з системних файлів нічого не зникає?

– Ні. Дивина, та й годі!

– А з інформації по станції щось пропало?

– Ні, нічого! Чорт, не розумію! Не розумію! Крадуть не комерційні таємниці, а всілякий мотлох!

– Гляди, ще цікавіше! Тепер переписують весь поштовий архів! Усе листування і всі контакти! Їх теж стиратимуть?

– А наш гість хутко працює! З такими темпами він і до комерційних таємниць невзабарі дійде…

– Ану, зайди в контрольну панель! Звідки наш гість? Запиши ай-пі!

Один із тямковитих інженерів довго длубався в програмах комп’ютера, аж нарешті видав на екран багатозначне число ай-пі – себто так званий «internet protocol», мережеве місцеперебування невідомого зловмисника, який просто у нас на очах здійснював несанкціонований доступ до сучасної телефонної станції.

– Заходь на сайт, шукай, за якою адресою встановлений комп’ютер із цим ай-пі!

З величезним подивом я виявила, що анонімність в інтернеті – досить умовна річ. Навіть кмітливий ламер, поминаючи вже меткого хакера, легко знайде будь-який комп’ютер, який зараз під’єднаний до мережі. Причому хитра програма показує карту по всьому світові, включно з назвою міста, вулиці та номером будинку.

– Місто Київ, вулиця Івана Франка… – прочитав один із інженерів, коли на екрані з’явилася карта Києва з жирно позначеною адресою ай-пі.

Мені зробилося гаряче. Саме на вулиці Івана Франка розташована квітярня фрау Сандри Кройц. Ба більше: міститься вона на першому поверсі саме того будинку, який зараз відмічений на карті!

– Чий це комп’ютер? – вигукнула я. – Чий це комп’ютер?

– Андрія Голода.

Розділ одинадцятий
ПОДВІЙНА БУХГАЛТЕРІЯ

Весна перейшла в літо, а я навіть того не помітила. Це літо так рано принесло спеку, що передчасно вижовкла трава сухо рипіла під ногами. У моїй уяві перемішалися всі недавні події, свідком яких я виявилась, і мозок затнувся. Я була чомусь певна, що мертвий чоловік у лабіринті не може бути Андрієм, але чому? Чи не тому просто, що серце моє не хотіло повірить у смерть людини – конкретної людини з плоті і крові, що говорить і ходить і сміється, що називає «шановна колего» тільки мене і що кожен рух її мені знайомий, як власне віддзеркалення? Не хотіло повірить у смерть, яка лишить у цьому серці пустку… Андрій… А пістолет, що був у нього при боці!.. Й синє очко Оленчиного талісмана!.. Іще один листок опав з душі…

По приїзді кілька днів поспіль я приходила до Оленчиних батьків у надії знайти яку-небудь незвичайну річ – не-знаю-яку, що по ній я б одразу збагнула: вона занадто дивна для просто Оленчиних речей. У перший день мама її зустріла мене на порозі – ніби чекала з відчиненими дверима. Вона глянула повз мене, на щось за моєю спиною, і на мить у неї спалахнув погляд, мовби вона когось упізнала. Я мимохіть озирнулася – там нікого не було. Мама провела мене до дверей Оленчиної кімнати й застигла у дверях, наче злякалась переступити поріг. Потім, нічого не кажучи, обернулась і пішла до кухні.

Сидячи на зеленому покривалі, що його Оленчина мама сама шила з клаптиків, я вмикала записи на старезному магнітофоні «Маяк», притрушеному сторічними порохами, перекладала забуті речі, які вже й не сподівалися, що їх іще раз торкнеться рука, пестила старі підручники. Жодної системи в моєму пошуці не було: діставала з полиці книжку, хапливо її переглядала, й от уже, пожбурюючи вбік, бралася до шухлядок письмового столу. Проглянувши одну, раптом кидалася до шафи, де перед великим дзеркалом ми колись із Оленкою так часто готувалися до вечірніх мандрівок. Мені знайомий тут кожен гребінь, кожна шпилька. Як знадно пахне суміш старих парфумів, що ще жовтіють на денці маленьких пляшечок! Потім ураз я знову стрибала до столу, вмикала лампу під зеленим скляним абажуром і слухала старі пісні на важких саморобних касетах.

Від спогадів мене відірвав Ольжич.

– Привіт невтомним працівникам! Ще нишпориш?

– Угу.

– А я до тебе з надсекретною новиною.

В телефоні зразу загуло, зарипіло, затріщало, почулася нерозбірлива мова, ніби в підслухувальному апараті (десь там…)зіпсувалася кнопка приглушувача.

– А новина ж цікава! – Олег зробив паузу. – Про небіжчика в мадярському лабіринті.

– Ну?

– Паспорт при ньому був на ім’я Андрія Голода, а права на Юрґена Вайзе.

У мене перехопило подих.

– А далі найприємніше, – мовив Ольжич радісно. – Ти скажи мені, дорогенька, якого біса лишила свої пальчики коло небіжчика – невтішно над ним ридала?

Мені зробилося млосно. Картина в лабіринті чітко спливла перед очима: двома пальцями я потихеньку відсуваю шухляду письмового столу, зазираю всередину, зворотним боком долоні засуваю шухляду на місце…

– Як ти знаєш, що це мої? Ніхто з мене відбитків ніколи не знімав.

– Що пальчики твої, знаю наразі тільки я. Згадай-но пляшку бренді, яку ти мені завинила…

З пляшкою діло і справді було. Не пригадати, чого ми закладалися, коли я її програла, та принесла пляшку Ольжичу чесно. Ми готові були розпити її удвох, тільки несподівано приєднався до нас Олегів приятель, який видудлив цю пляшку ледве не самотужки.

– Я ся на ній учив, розумєш пані? Романтика карного розшуку… А вчора прийшли дані по лабіринту. Пальчики твої чіткі, як цівочки.

– Мені казали, відбитки довго не зберігаються, випаровуються днів за три.

– Твої знімали свіженькими. То тільки експертиза забарилась.

– Що ще розкажеш?

– А тобі мало? – насмішкувато мовив Олег. – Іди додому. Іди, хильни пива й лягай спати. Нич ти в Оленчиному мешканні не напорпаєш.

А й справді, що я взагалі тут шукаю?

Хіба старих спогадів, хіба згадки про передноворічні ночі, коли ми з Оленкою, замість учити лексикологію до іспиту, сиділи під прочиненою кватиркою, до одуріння напивалися чаєм, кавою і домашнім вином, і наші фантазії переплітались із дитинними спробами відшукати відповіді на питання, на які відповідей просто не існує. Хіба слідів тої межі, яку ми вже перетнули: межі між дитинством і зрілістю, межі, стертої щоденними клопотами, а озирнешся – вона вже позаду.

Дзвінок Ольжича спантеличив мене. Юрґен Вайзе – двійник Андрія Голода? І чому я так упевнена, що вбили саме двійника? Бачила ж бо його тільки двічі мигцем, причому вдруге вже мертвого, а мертвий має право трохи відрізнятися від живого…

Ні, моє чуття мене не обманює!

Ліниво я перекладала старі Оленчині конспекти. Гляди, «Теорія та практика перекладу», сто років тому її подрузі позичила! Добре нас Тищенко вишколив: на кожній сторінці – картиночки, малюночки, таблиці. Конспект викликав у мене ніжні спогади про те, як ми всім першим курсом співали студентський гімн «Gaudeamus igitur», а потім я, зелена під колір стіни, цю саму стіну підпирала в очікуванні свого виходу. Іспити – це сторінка в біографії. Угледівши Тищенка, я з переляку навіть привітатися не могла, хоча змалечку обожнюю мудрих людей… А через кілька років придбала «Лінґвістику» Фердінана де Сосюра тільки тому, що переклад зробив самТищенко.

Ось таблиця всіх можливих звуків, на які тільки здатен людський артикуляційний апарат, а ось… А це що таке?

В руці я тримала платіжку – чисте віддзеркалення іншої, що була в моїй англійській книжці:

платник – НДІ МП, одержувач коштів – «Quantum Gibraltar Co.», сума – п’ятнадцять мільйонів доларів. Обережно загорнувши бланк в один із папірців, від яких розбухла моя сумка, я сховала його до кращих часів. Поскладавши на місце конспекти, вийшла в кухню попрощатися з Оленчиною мамою.

А в понеділок увечері, сидячи в найменшій кімнаті своєї квартири, Ольжич уважно роздивлявся платіжки, а я одним очком дочитувала першу сторінку Оленчиної справи. Першим аркушем, себто останнім, бо підколювали у папку зі скорозшивачем, виявилася факсова копія протоколу обшуку в лабіринті. На копії між рядками угорського тексту олівцем був уписаний переклад, і я була надзвичайно вдячна невідомому колезі. Так, читаємо: виявили зброю, калібр такий-то, марка така-то, з неї пана вбили, але це для нас не дивина. Документи на два різні імені, з тією самою людиною на фотокартці – теж уже ознайомлені. Речі на убитому: сорочка картата, пам’ятаю таку, чорні джинси, кросівки… Аж ось дещо нове: під сорочкою був одягнений у чорну футболку з логотипом шановної контори, в яку мені – я точно знаю – зовсім не схочеться вертатися після відпустки… Чекай, якщо покійник не Андрій Голод, усе одно ж мав ту футболку від Андрія отримати? Чорна футболка з логотипом – майже чорна мітка; знак таємного братства, знак прихованої спільноти…

В Ольжича в руках щось дзенькнуло. Він підняв збільшувальне скло, яке щойно впустив на стіл, і продовжив вивчення платіжки. Щось таке було в його виразі обличчя, що змусило мене придивитися до нього пильніше.

– Видиш, – сказав він, – назва офшорної компанії не ідентична?

– Ще раз, будь ласка.

– Гляди уважно перш сюди, а тепер сюди, – і він по черзі показав папірці.– Ріжниці не бачиш?

– Е-е-е…

– «Quantum Gibraltar Ltd.» чим ріжниться від «Quantum Gibraltar Co.»? Ltd.від Co.?

– Певно, структурою власності,– несміливо припустила я.

Відібравши в Олега збільшувальне скло, я схилилася над столом. Водила опуклим склом над платіжкою, а чорні букви більшали, пливли, їхні обриси розтікалися на папері, ніби чорнило враз змокло.

– Інтересно, дві ріжні фірми зі сливе ідентичною назвою…

– Інтересно, – передражнила я Ольжича, – чому платіжки саме в моїх речах? І книжка – моя, і конспект – мій…

– Тобі ліпше знати, – знизав раменами він, розкладаючи платіжки в акуратні поліетиленові пакетики, які за розміром ніби для них і призначалися. – Але затям собі одне: ти їх зроду не виділа й мені нич не віддавала.

* * *

Телефон деренчав немилосердно. Я розплющила очі. Рівно проти темного вікна горів білим світлом ліхтар, трохи нижче білого місяця, ніби на небо одразу випливли два світила.

– Чуєш, усе ґеніяльно просто! – почав Ольжич без привітання.

– Га?

– У платіжках! Дві фірми з буцім ідентичними назвами… Одна кинула гроші на НДІ МП, – що це за абревіатура, я ще з’ясую, – а НДІ МП гроші проводить як помилково зараховані кошти, банку це без ріжниці. А що і назва трохи інша, і рахунок на пару цифр ріжниться…

– Ольжичу, не так швидко!

– Ну, нам же тільки краєчок видно, але ж видиш: один «Quantum» фактично кинув гроші другому, хіба не ясно, що самому собі? Один справжній, один фіктивний…

– Відмив?

– Скільки я знаю, схеми відмивання дещо інші, та хтозна… Тільки око даю – оцього НДІ МП вже немає. Було три дні – і загуло… Ну, іди досипай, не позіхай так голосно… – Олег від’єднався.

Але після дзвінка я не могла заснути ще довго. За вікном починало сіріти, й обидва світила стали бліднути, і зникали зірки, і день виступав велично на зміну ночі. Внутрішнім зором я зненацька побачила Оленку, яка заклеює конверт із листом. Чому, чому листа вона відправила саме мені? Про який комп’ютер хотіла сказати в записці?

* * *

Лишався ще один невикористаний варіант. Короткі телефонні переговори – і Зиновій Самійлович, директор квітярні, чекає на нас у своєму офісі – тому самому, де ми зустрілись уперше, – а його смаглявий золотозубий охоронець вдає, що він просто такий собі вантажник, який переставляє піддони з квітами з місця на місце. Ми чемно всілися на м’які стільці.

– До ваших послуг, – сухо промовив Зиновій Самійлович.

Матвій поцікавився, чи можна курити, і, діставши згоду, закурив.

– Пане директоре, – заговорила я, – ми прийшли не по квіти. Нам потрібна відповідь на одне питання… Розповім від самого початку. П’ятого квітня цього року молода жінка вкинула у поштову скриньку коротенького і дуже дивного листа, після чого надовго зникла. Останній раз її бачили в машині «Audi» кавового кольору, зареєстрованій на власницю відомої квітярні. Приблизно за два місяці після цієї події сталася ще одна: директор квітярні відправив за кордон – через Будапешт до Відня – кур’єра, що мав провезти цінний вантаж. Вантаж поїхав синім джипом із ялиночкою на номерах. Одного з пасажирів джипа в Будапешті, вибачте за вульгарність, пришили. Поліція виявила при ньому документи на два різні імені. Така історія, – підсумувала я і спитала зненацька: – А вантаж потрапив за місцем призначення?

Директор нічого не робив. Навіть руки його лежали на столі зовсім спокійно, обидві руки долонями вниз, ледь засмаглі руки з рівними, хоча й не аристократичними пальцями. Тільки очі в нього були такі, наче він міркував, якої саме смерті ми заслуговуємо.

Матвій і собі докинув питання:

– Ким вам доводиться пан Рибицький? У нього дві дочки, але одна ще для вас замала. Може, ви його зять – чоловік старшої?

Питання про Рибицького виявилося для мене повною несподіванкою: мені пригадалося, що Ольжич одного разу називав це прізвище, але так нічого й не пояснив. Хто цей Рибицький, яким чином пов’язаний із директором квітярні і чому Матвій про нього заговорив саме зараз? Але директор, схоже, Матвія зрозумів із півслова.

– Усе? – прохолодно глянув на нас Зиновій Самійлович.

– І цього досить.

– Ваша ціна?

– Інформація про зниклу дівчину в обмін на платіжки.

– Які платіжки? – лагідно запитав пан директор, розгладжуючи своїми рівними, довгими пальцями папери на столі.

– «Quantum Gibraltar». НДІ МП. Вже завтра платіжки можуть бути у вас.

– Згода, – несподівано відповів директор. – Тоді до завтра. На десяту вас улаштує?

Ми з Матвієм підвелись одночасно й рушили до дверей. Золотозубий охоронець відступив од дверного прорізу, знехотя даючи нам дорогу.

– Глядіть, не спізніться, – кинув нам навздогін Зиновій Самійлович.

* * *

Того-таки дня я мала заскочити на роботу. Літня пора давалася взнаки: відділ спорожнів, навіть Силоненко десь повіявся, а за комп’ютерами ниділи тільки Світлана й Віруся, а за ними наглядав наш підтоптаний начальник. Був саме час пообідньої сієсти, тож начальник, притиснувши слухавку до вуха, приплющив очі й мирно собі сопів, зрідка прихропуючи. Коли я застукала до кімнати, він стрепенувся й гаркнув у слухавку: «Гаразд, так і вчинимо! На все добре!» Світлана й Віруся пирснули та заховалися за моніторами.

Начальник поклав слухавку і зробив рух, мовби хотів солодко потягнутися, проте останньої миті стримався та мовив до мене:

– Ще не нагулялася? Маю для тебе нагальну роботу…

Прихопивши комп’ютер-ноутбук і стос паперів на переклад, я на всі зуби всміхнулася начальникові та твердо сказала, що працюватиму вдома. Мені ще треба було забігти до Ольжича, бо, схоже, в нього нарешті з’явився план, реалізація якого залежала й від мене.

– Сідай, – безцеремонно вказав мені на крісло Ольжич. – Бери папір. Пиши про всьо, що було в Будапешті.

– Затягають по допитах…

Уява миттєво намалювала цю картину: довгий коридор, облущена фарба на стінах, черги із сірих облич, що зливаються з мороком, таким вічним і вірним у цих приміщеннях, як вірний пес; черги із сірих облич, що вже ніколи не спалахують надією, і скрикують білі колись двері, бо їх засильно шарпонули, і безбарвний голос говорить: «Прізвище? До кабінету».

– Катюзі по заслузі,– мовив Олег. – Пиши.

Півгодини я писала. Нарешті відсунула аркуші від себе.

– Наші розкрутили синій джип, – звів очі на мене Ольжич. – Убивство на нім висить.

«Оленка…» – шепнула зміюка з нутра.

– Чиє?!

– Давнє вбивство, – Ольжич нахилився ближче, стишив голос, – австрійського дипломата. ДТП зі смертельним вислідом. Тобі це нич не говорить?

Сандра Кройц чомусь виїжджає з Австрії в Голландію… Всі події, схоже, між собою пов’язані… Та навіщо Андрію їздити на джипі, на якому висить убивство? Я відчула, як пашить моє обличчя, а Олегові зіниці раптом зробилися вузькими й видовжились, як у кота. От-от нявкне! Я мимоволі замружила очі.

Олег тим часом повів далі:

– Під час наїзду за кермом був Юрґен Вайзе. Це слідством встановлено доконечно. У джипі також сидів пасажир – жінка, за описом – викапана Сандра Кройц. Але то лишень мої здогади, бо я пов’язав між собою речі, які досі начебто не було підстав пов’язувати… А Юрґен ся вправно переховує, хоча його розшукує весь інтерпол.

Вітряк, що крутився в Олега на столі, загудів і задрижав раптом, як літак перед зльотом, аж довелося його рукою притримати.

– Ольжичу, дай мені платіжки. Це єдиний шанс…

– Звар’ювала? Ви взавтра ніде не підете. Я тобі забороняю.

Після відвідин Ольжича я випила квасу біля жовтої будки і, змусивши себе заспокоїтися, помалу рушила в бік Золотих воріт, а потім, задумано проминувши їх, посунула в напрямку Майдану Незалежності.

Я йшла Прорізною, тримаючи очі долу, але вони не слухалися мене. Вони настирливо шукали Яму – тут, ліворуч, ще півкварталу; вони зазирали в прочинені двері в надії угледіти знайомий силует, підхоплене вітром волосся, тонку цигарку, затиснену вказівним і середнім пальцями, ледь кирпатенький ніс і круглу темну родимку на чолі – де сходяться брови і де індіанки малюють червону плямку.

Я їхала в метро, і проводжали мене додому тіні, що їх упізнавала я за мені тільки відомими прикметами. Ось воно, чоло високе й незвичний розріз очей, кутиками вниз. Стан тонкий, вузький, а будова все ж міцна, і навіть у широкій, розхристаній жовтій куртці – мовби в шинель затягнута, паском шкіряним, суворим підперезана. А голос – ніжний, звабливий, тремкий, бринить і переливається: «Шановна колего…» – а далі що говорить, не чути, тільки голос цей дзюрчить, заколисує…

Я простувала від метро широким проспектом, і тоненькі голоси гули й гули у вухах, і бджолино кололи моє огорнене тривогою серце, і зваблювали, і зваблювали мене. Я ступала рожевими й сірими плитками, що ними вимощена більшість вулиць Києва, і втікала від тривоги, яка знайшла притулок у глибинах єства, у теплих глибинах, де зростає вона, підживлювана солодкою водою мрій.

А потім, уже в під’їзді, коли обступили мене тіні з усіх боків, з усіх кутків, посунула згори тінь інакша – посунула, облягла звідусіль, заплела у тенета страху.

Згори спускалася людина: темний силует, ледь-ледь підсвічений ззаду, що розрізнити можна було хіба відстовбурчене праве вухо, яке ніби пливло в повітрі окремо від голови. Серце моє стріпнуло, тьохнуло, шалено забилось, але розум не дозволив ногам зупинитися: видатись боягузкою – як вийти надвір без спідниці. Тіло саме рушило нагору, притискаючи до себе комп’ютер, затуляючи ним свою вразливість.

Одна сходинка, друга, третя, ось ми вже майже порівнялися, ще крок – і проминемо одне одного. Втупивши очі у відстовбурчене вухо, я застигаю, завмираю, зливаюся з темрявою. Ось я стою тут, на самому початку своєї оповіді, і не знаю, чим вона скінчиться.

Людина змахує руками – вдарити мене? схопити мене? Я інстинктивно хилюся вліво, притиснувшись до билець, теж змахую руками – так, певно, потопельник викидає вгору долоні, хапаючись за повітря… Глухо гупає портфель із комп’ютером, наштовхнувшись на перешкоду. Мій противник ураз зойкає і складається навпіл.

Милі тіні, бережіть мене!..

Клацнув замок, на другому поверсі відчинилися двері. Жіночий голос, смішливий і задиркуватий, проспівав:

 
Ой, п’яна я, п’яна,
Не дійду додому…
 

Нападник, не оглядаючися, скотився сходами і згинув у темряві.

Стискаючи обома руками комп’ютер, що ним я – сподіваюся – тільки-но розтрощила пару-трійку кісток, я вмить злетіла нагору. Тремтячими руками відімкнула двері – швидше, швидше! – й заскочила досередини. Комп’ютер полетів на диван, сумка на підлогу. Хутко, хутко! Дзвонити Матвію… Дзвонити Ольжичу… Кудись бігти, щось чинити… Лють накочувала на мене хвилями, я пашіла від неї, як від жару. Лють, як кров, застилала очі. Але я впізнала цей гострий ніс і великі вуха! Це він, він узимку лежав головою на брівці ледь не під колесами моєї машини!