Текст книги "Соло для комп’ютера"

Автор книги: Наталя Тисовська

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 10 страниц)

– Навіщо ви його так? – дорогою допитувалась Марина. – Ото що він вам зробив?

– То не ми! – захищалась я. – Коли ми з Матвієм утікали, він дихав! Він уже приходив до тями! І дірочки від кулі в нього теж не було!

– Крихітко, а це – Андрій?

Я тільки здвигнула плечима. Здалеку покійник був викапаний Андрій; він плавав у калюжі крові, і я малодушно боялася підійти до нього та запевняла зміюку в своєму нутрі, яка вигиналася кільцями та глузливо шкірила зуби, що то не мій шановний колега.

Залишаючи лабіринт, ми найбільше здивовані були тим, що нікого не зустріли, тільки двох касирів на вході. Підземелля не відкрило нам своєї таємниці – підземелля було як пастка, з якої ніби й вибрався, а насправді – лишився навіки.

Матвій зустрів нас не вельми привітно:

– Що за вигляд такий набурмосений? Вляпалися десь?

– У підземеллі труп лишили…

– Твоїх рук діло? – Матвій сипав іскри з нових окулярів.

Відібравши в Карлоса пляшку «Мартіні», я боком обережно запхала її в холодильник і перевірила, чи не вискочить вона на підлогу, якщо зненацька шарпонути двері.

– На жаль, ні.

– Труп знайомий? – недвозначно поцікавився Матвій.

– Кхе-кхе…

– Вона каже, що це не він, – втрутилася Марина.

– Слухай, кому ти голову дуриш?

Я вже вдруге знизала плечима.

– Крихітко, в поліцію дзвонимо? – спитала моя товаришка. – Мені потрібні непересічні заслуги перед Угорщиною!

– І що ви скажете? – Матвій поставився до пропозиції скептично. – У лабіринті за сорок восьмим рогом за білими дверима лежить труп?

– Ото так і скажемо. Дуже, дуже гарне формулювання. Крихітко, як гадаєш?

– Це ж просто музей! – махнув рукою Матвій. – Певен, там повно робочих приміщень, для яких білі двері – не дивина.

У нашу перепалку зненацька увірвалося англо-іспанське голосіння Карлоса – на такій високій ноті, що я вклякла з роззявленим ротом. Хто б подумав, що людське горло на таке здатне!

– Два тижні відпустки на рік! Два тижні!.. Відділок, депортація… Господи, зглянься на нас!..

Матвій у пошуках дрібних грошей почав оскаженіло нишпорити по всіх кишенях. Уже за порогом він обернувся:

– Ви там дуже наслідили?

– Е-е-е…

– Яку, ви казали, монетку в автомат кидати? – і вийшов, не чекаючи відповіді.

– Куди це ти зібрався? – гукнула я йому навздогін, але почула у відповідь лише клацання замка.

– У поліцію дзвонити, – охоче пояснила Марина. – Ото подзвонить зараз, прийде, і будемо вечеряти…

– Заберуть! Заберуть! Усіх! – простогнав Карлос у розпачі.

– Відправимо його завтра назад до Штатів, – Марина кровожерно клацнула зубами на американського кавалера, – бо рознервував мене так, аж я зголодніла… Так, що тут у нас у холодильнику?

З холодильника віяло пусткою.

Тоді Марина розчаровано всілася на ліжку й почала роздивлятися трофеї з підземного лабіринту.

Мушу зізнатися, коли минув перший шок, ми таки зайшли в офіс за білими дверима, обережно обминаючи темно-сірий пістолет, що лежав нам на дорозі. Магнітом нас тягнула чорна квадратна книжечка, де всі сторінки були списані вихлястим почерком німецькою мовою, і тому ми не знали ще точної цінності своєї знахідки. Знали тільки, що хоч чимось вона нам придасться: на першій сторінці стояло ім’я і назва фірми: Юрґен Вайзе, «Quantum Gibraltar Co».

З верхньої шухляди письмового столу Марина витягнула складений учетверо шматок карти автомобільних доріг Європи, де вмістилися пів-України, Угорщина, Австрія і потрошку – всі навколишні країни. На карті синім фломастером було вказано маршрут: Київ – Чоп – Будапешт, – і обведені деякі населені пункти. Тільки в Будапешті подорож іще не закінчувалася: попереду був Відень. Не уявляю, хто поїде до Відня, якщо у нас нема візи, покійник уже, ясна річ, не зможе, а Андрій Голод, якщо він не покійник…

Відкинувши чорний записник убік, Марина виставила на стіл вермут і чотири склянки. Цієї ж миті, мов на нюх, повернувся Оленчин наречений. Усміхнувшись самими кутиками вуст, він мовчки дістав із морозильника лід, і тут погляд його упав на клаптик карти.

– Що це за стрілочка й назва? – запитав повільно він.

– Назва схожа на назву вулиці.

– Ця карта мені щось нагадує,– похитав головою Матвій. – Оці всі обведені містечка. Так ніби я вже їхав таким маршрутом… Ми ж з Оленою були в Альпах…

– А я саму карту бачила, – мовила раптом я, не відаючи, звідки воно взялося.

Де?

– В Оленки. В кишені дублянки. У вас Фред з’явився в лютому? Отже, це було в лютому…

Розділ дев’ятий
КАФЕ «БОН-БОН»

Лютий стояв холодний, але без снігу. Тротуари, вкриті тонкою плівкою льоду, перетворилися на найдовші у світі ковзанки: ставай на них і лети, доки духу тобі стане. Оленка та її приятелька Ніна вели мене з двох боків попідруки, бо ноги мої, взуті в ковзькі, порскі чоботи, просто вислизали й летіли вперед окремо від тіла.

Ми зустрілися біля Оперного театру, бо я йшла з університету, Оленка – з нашої шановної контори, а Ніна – зі станції. Учора ми з Оленкою в складчину купили білого папугу в центральному зоомагазині,– Оленка обожнювала птахів, – назвали його Фредом і сьогодні вирішили випити за його здоров’я – так ніби день народження святкуємо. Обрали кафе на Леонтовича – з найкращими в світі тортами, з найкращими в світі десертами – і тепер нестримно неслися вулицею Богдана Хмельницького без жодної надії вчасно загальмувати.

– На розі є бар’єр чи нема? – кричала Ніна, а вітер зривав її слова та жбурляв нам у лице шматками, і замість мови рідної вчувалась якась чужинська, незрозуміла: «…а… зі… ар’є… и… ма…» Ніна, однією рукою підтримуючи мене, другою затискала коси, що розліталися навколо її голови. Вона була невеличкого зросту, як Оленка, і зовсім тоненька, а волосся! Чорне, пряме, а що вже густе! Не слухалося, не вкладалося в жодну зачіску. Коли вона його раптом обрізала, зробивши з довгого – пишне каре, я ледь не плакала, що таке чудо, таку красу – відтяли. Ніби руку втяли!

В кафе, під скляним склепінням, помережаним легкою памороззю, сновигали дівчата в таких коротких спідницях, що за кожного необережного руху визирали «штанці» на їхніх панчохах. Скинувши теплі речі, ми всілися під балдахіном, на м’якій гойдалці – якраз утрьох вмістилися, тільки ліктями коли-не-коли одна одну підштовхували, підтрунювали, що ось-ось ти впадеш, а мені вільніше сидіти буде…

– Що замовляєте? – підскочив до нас хлопець у червоному фірмовому строї.

– Е-е-е-е… – Оленка озирнулася спершу на Ніну, тоді на мене.

– Дві кави і чай з лимоном, – проторохтіла я, – а торти ми ще не вибрали, – і я турнула товаришок із гойдалки. – Ви скраю сидите, злазьте. Виберіть мені що-небудь з ананасом.

Оленка ще опиралась, а Ніна покірливо перетнула велику залу і схилилася над скляною вітриною, зазираючи стурбовано, вишукуючи, який би шматочок нам припав найбільше до смаку.

– Іди, іди, – штурхала я Оленку. – Іди, бо Нінка там іще годину витріщатиметься на торти, ніби ціни від того поменшають…

– Облом, – скривилась подружка. – Цілий день сьогодні – то по квитки, то по пресу, то по шнурки на квартиру начальника, то по папку…

Оленка мала настільки забудькуватого начальника, що мусила ходити за ним, як за малою дитиною.

– Так наскакалася, – не вгавала я, – що навіть в університет по трудову ліньки було йти?

За відсутність трудової книжки Оленці вже давно не давала спокою Віруся, яка в нашій конторі відала прийомами на роботу і звільненнями. Оленка трудову мала, але запису про навчання в університеті в книжці не було, а Віруся цей запис сама чомусь внести не могла. Тривала тяганина доти, доки я не взяла Оленку за руку й не відвела до методистки в деканаті, яка мала про відповідний запис подбати. Трудова повинна була бути готова сьогодні, але сьогодні Оленка знову скинула спілкування з університетом на мене.

У відповідь на жартівливе питання вираз обличчя в моєї товаришки відразу зробився холодний і суворий.

– Тобі важко було книжку забрати?

– Забрати було неважко, важко було сувору методистку вмовити…

– Віддала ж, – ліниво мовила Оленка, – покомизилася трохи й віддала.

– Еге ж. Тільки я не второпаю, нащо було мені мучитися, якщо ти все одно в універ ходила.

– Звідки ти це взяла?

– Начальник твій сказав, – мовила я. – Я тебе шукала, дзвонила тобі, він узяв слухавку, каже: в університеті…

І тут мене нарешті осяяло.

– Збрехала начальникові? Та куди ж ти ходила насправді?

– Не пам’ятаю… – знизала плечима Оленка. До столика вже прямувала Ніна. – Ну, замовила? – обернулася до неї Оленка, змінюючи тему.

– Замовила. Коли що не так – претензії не приймаються.

Не встигла Ніна всістися за столик, уже не на гойдалку, окуповану нами двома – нема місця для третього! – а навпроти, на м’який стілець, як офіціант підскочив із тацею і почав виставляти на стіл каву, чашку з окропом для мене, а на тарілочці – пакетик чаю, нарізаний лимон, цукор.

– А торт? – ображено мовила Ніна.

– За хвилину буде, – офіціант виклав на стіл серветки й виделки для торта. І дійсно: за хвилину я вже встромила гострі зубці простої виделки в пухку білу масу – самі збиті вершки, ледь закріплені желатином, – з якої де-не-де стирчали шматки ананаса.

– Божественно, – простогнала я. – Чому порції такі малі?

– Щоб ти випадково не розтовстіла.

– Мені це не загрожує… Хіба, може, тобі?..

– Ах ти!..

Оленка, зробивши страшні очі, облизала чайну ложку і стукнула мене нею по лобі.

– Ой! – скрикнула замість мене Ніна. – Ти чого?

– А того! – з гідністю відповіла Оленка.

За вікнами сипонуло іскрами снігу – сніжинками дрібними, не лапатими, що аж світилися, пролітаючи повз вуличний ліхтар. Над головами в нас, десь угорі, під самим скляним склепінням, заспівала Селін Діон, і раптом очі відвідувачів кафе затягло серпанком замріяності та смутку, і сповільнилися рухи, і стишилися голоси. Я сьорбала залишки вже вихололого чаю, затримуючи їх у роті, чомусь збентежена голосом Селін Діон так само, як і всі. Торт розтанув, зник, не лишилося навіть сліду на тарілці. У Ніни вигляд був голодний і нещасний, наче у вуличного пса коло м’ясного павільйону.

– Ще по шматочку? – проскиглила вона.

– Не подужаєш, – мовила Оленка. – А як подужаєш, з унітазом побіжиш обійматися.

– Грубіянка ти! – відвернулася від неї Ніна.

Ми почали помалу збиратися додому, бо завтра – робота, бо сьогодні – навіть під спів Селін Діон – не позбутися відчуття нереальності і цього кафе у центрі міста, і вершкового торта, і недовгого снігу за вікном, і нежданого свята, яке захопило нас на мить, закрутило, а потім втече так само несподівано, як і прийшло.

Уже в метро, в переповненому вагоні, де сусідили тонкі парфуми з алкогольними випарами, мені пригадалася незакінчена наша розмова з Оленкою. Я глянула на товаришку критично, оцінюючи її настрій, і видно було, що їй насправді щось муляє, бо Оленка, загалом неговірка, сьогодні була ще мовчазнішою, якщо таке взагалі можливе.

– Оленчик, що тобі не так? Де це ти сьогодні ходила?

– Де ходила, де ходила… – передражнила вона. – Ждуть на мене, відчуваю, великі неприємності…

– Що сталося?!

Подруга махнула рукою, висмикнувши її з кишені дублянки, і вслід за цим рухом з кишені вилетів папірець. Я підхопила його на льоту.

– Не губи речей! – простягнула я аркуш Оленці. Папірець був шматком автомобільної карти з кількома позначками синім фломастером. – А що це?

– А, карта. Ми з Матвієм в Альпи збираємося.

– Машиною? – здивувалась я.

– Не знаю. Як вийде…

– Що значить – як…

Я не встигла договорити. Поїзд загарчав, смикнувся і різко став. У вагоні вмить зробилося душно, і люди хапали ротами повітря, якого бракувало на всіх. Я рвонула шарф, вивільняючи горло, та легше не ставало.

– Що діється? Що там відбувається? – заголосили пасажири з усіх боків, дедалі більше панікуючи. – Пожежа? Комусь недобре? Випустіть нас звідси!

Я трималася двома руками за поруччя, відчуваючи, як дедалі важчим стає зимове пальто, довге, ледь не до кісточок, а сумка тисне плече й от уже згинає мене своєю вагою чи не навпіл.

Перелякані, напівпритомні, ми простояли між станціями тридцять п’ять хвилин; на думці – нічого, крім невідомого лиха десь у глибинах темних тунелів метро. Назавтра газети написали, що на рейки на станції «Петрівка» впала людина, а я так і не дізналася ні про Оленчині неприємності, ні про поїздку в Альпи…

Розділ десятий
КІБЕРШПИГУН

Кнопки на телефоні заспівали під моїми пальцями. З відчиненого балкона до кімнати рвався веселий вітер, від якого розліталися фіранки. Марина тихо стукотіла клавіатурою комп’ютера.

– Добридень, – почулось у телефоні.

– Ольжичу, сонце, можеш зараз говорити?

Олег засопів, і чути було шурхіт паперів, що він, певно, відсуває вбік, готуючись присвятити мені дорогоцінні десять хвилин свого життя.

– Побалакаю, чого вже там.

– Чудово. Я дзвоню з Угорщини. Е-е-е… В суботу ми з Матвієм вирушили за однією машиною. Перша зупинка в Будапешті, далі Відень, а нам туди без візи – зась.

– Радиш візу тобі факсонути?

– Ольжичу! – обірвала я кпини. – Слухай мене: це машина з гаража, про який ти мені розповів, пам’ятаєш? За машиною ми заїхали в лабіринт – музей тут історичний… А в лабіринті вбили хлопа…

– Цікавенна історія, – мовив Ольжич дивним голосом. – Пожди хвильку.

Цю хвильку він порпавсь на своєму столі, і шелест паперів у телефонній трубці нагадував шум моря у мушлі.

– Знайшов. Мадяри телеграму прислали: у Будапешті застрелений громадянин України.

Глипнувши на моє витягнене обличчя, Марина кинула набирати текст і підскочила до телефону. Вона настирливо смикнула мене за рукав і зашипіла: «Що він каже? Що він там каже?» Я відмахувалась і водночас кивала в слухавку. Матвій поглянув на нас, похитав головою й забрався на балкон, прихопивши чоловічка з обпаленими ніжками. Карлос понуро побрів за ним.

– Ольжичу, – здушено говорила я, – можу назвати вулицю у Відні. Куди машина має їхати. Тут на карті позначено…

– На якій карті? Ні, ліпше не кажи… Є там у вас факс?

– Знайду. Давай номер.

– Пиши.

Записавши номер, я обережно поклала слухавку. Марина нетерпляче позирала на мене.

– Мариночко, звідки тут факс можна відправити?

– Тільки з пошти, Крихітко, тільки з пошти. Ото виходиш від мене, повертаєш праворуч…

– А в тебе факсу нема?

– А ти за ліжком дивилася? Нема? Тоді нема…

Надворі накрапав дрібненький дощик, і яскраві парасолі відбивались у мокрих шибках. Шини шелестіли, стишуючи хід, щоб не здіймати фонтанів обабіч дороги. Сонце вже проглядало крізь порвані хмари, але ще не набралося сили їх розігнати, і веселка вигнула спину, як злякана кицька. Я виставила руку з-під парасолі й відчула холодний дотик дощу, що миттєво висихав на моїй розпашілій долоні…

За дві години Ольжич сам набрав нас.

– Дорогенька, що ви там утнули? Вся мадярська поліція активно й безрезультатно шукає свідка. Хтось надвечір зателефонував, повідомив про тіло в лабіринті поганенькою англійською мовою та ще й гугнявим голосом…

– Матвій старався! – вихопилось у мене.

– Ще ся не награли в детективів? Небіжчик робив із вами в одній конторі, і не повірю, що ви його не признали!

– Признали…

– Мати Божа, що за люди… Ти знаєш, що Оленчина мама принесла вчора заяву?

– Принесла? – ошелешено перепитала я. – Але ж листи…

– А ти згадай, коли послідній лист приходив: і відпустка, і за власний рахунок – все ся скінчило. Мама й так була занадто терпляча. Оленку ж не бачили вже… полічи скільки – ледве-м не два місяці.

Я поглянула на Марину, яка сиділа за комп’ютером і знову набирала текст. Вона зараз була втіленням того, іншого, нереального життя, життя, яке втекло від нас за один день, за одну хвилину, яке зараз буяло за вікнами, але не хотіло прийняти нас до себе.

– Ольжичу, не муч!

– Авто мені опиши, скоро!

– Джип синього кольору, модель «Grand Cherokee», номер VEF 282з ялиночкою посередині.

– Джип із номерами штату Орегон? Файно-файно.

– Ти щось про нього знаєш? Не скажеш – застрелюсь і напишу передсмертну записку: «В моїй смерті прошу винити Олега Т.»!

– Бувай здорова, дорогенька. І затям, що я тебе не здав своїм мадярським колєґам тільки на знак давньої дружби.

У Марининій кухні, під дзенькіт склянок і тарілок, військова рада ухвалила вертатися додому. Коли ми з Матвієм зранку сідали в машину, я на пальцях порахувала дні, що минули з початку відпустки: сьогодні тільки шостий, а скільки всього! Я глянула на Марину, і дивне у мене було відчуття – хотілося запам’ятати її обличчя до найменших деталей…

* * *

Додому я доповзла наступного дня під вечір. Поки поставила машину в гараж, уже посутеніло, і звідусіль – з кожного підворіття, з кожного провулка – на мене чигали потворні тіні, я здригалася від найменшого шелесту, у вухах лунали чиїсь сторожкі, небезпечні кроки… Але вдома, ледь голова торкнулася подушки, я миттю поринула в сон, і вночі мені не снилася ні Оленка, ні Андрій Голод у дивній картатій сорочці, ні зловісний синій джип.

Та зранку важкі думки знову обсіли мене. Чи може так бути, щоб у будапештському музеї ґанґстери облаштували свій офіс? Ну, для України то не було б дивиною – подібних прикладів не перелічити. Добре, коли винаймають приміщення, гірше – коли захоплюють… Уявімо, що й в Угорщині схожа ситуація. Тоді… тоді усе цілком логічно: де найкраще сховатися, як не в людному місці? А лабіринт-бо щодня відвідують сотні, якщо не тисячі туристів! Ніхто на них не звертає уваги, ніхто не запам’ятовує облич. Отже, лабіринт – чудове місце для будь-яких оборудок…

Я запарила чай, вкраяла кружальце лимону. Пролунав телефонний дзвінок.

– Алло!

– Наталю, ти вже вдома? – озвався з тамтого кінця дроту схвильований голос Ніни – Оленчиної приятельки.

– Вчора вночі приїхала. А що сталося?

– Тільки не телефоном. Можеш сьогодні на першу під’їхати в «Соляріс»? Навіть приїдь трошки раніше, бо в обід місця всі зайняті. А я до тебе вийду під час перерви. Домовилися?

– Домовилися.

…За п’ятнадцять перша я всілася за столиком, що ховався у затінку розлогої липи, і замовила соку маракуї. Коли в Україну мов із рогу достатку посипалася заморська ряснота, народ наче показився на екзотичних смаках. Мене ся чаша теж не минула – я схибилася на маракуї.

Ніна з’явилась у кав’ярні, ледь стрілка перевалила за першу. Виглядала вона зле: завжди розкішне волосся було тьмяне й начеб нечесане, а попід очима залягли сині кола. Вона всілася не навпроти мене, а поруч, присунувши стілець якомога ближче, й одразу ж нахилилась упритул, уже розтуливши вуста, щоб говорити. Офіціанта, який нагодився одночасно з нею, вона спершу не зважила, не почула навіть, що він питає.

– Замов щось, – підказала я.

Ніна поглянула на мене невидющими очима – і нарешті отямилася. Зиркнула на мою склянку і кинула офіціантові:

– Мені теж соку.

За мить вона й забула про те, що ми в кафе, бо коли їй принесли холодний напій у запітнілій склянці, вона і не торкнулася його.

– Де ти була? – питала вона мене, й очі її хворобливо блищали. – Ви з Матвієм удвох десь їздили?

Я кивнула. Я вагалася, чи варто все розповідати Ніні. Вона, звісна річ, найкраща Оленчина товаришка на роботі, але ж навіщось Оленка надіслала загадкового листа саме мені… Проте Ніна миттю заповнила ніякову паузу, схоже, навіть її не зауваживши.

– Ти знаєш, – гаряче заговорила вона, – що Оленка зникла безвісти? її мама дзвонила мені, уже в міліцію заяву написала. А тут іще Матвія ніде нема…

– Я все знаю, – глухо мовила я.

Ніна кинула на мене швидким оком, проте не виявила подиву, натомість вела далі:

– Я тобі третій день поспіль дзвоню з ранку до ночі, а ти повіялася бозна-куди… До тебе ще не доходили чутки про скандал у нашій конторі?

Я похитала головою. Ніна стишила голос і майже прошепотіла:

– Мене підозрюють. Мені так страшно, що аж зашпори в серце заходять, коли згадаю!..

– Що трапилося?!

І Ніна розповіла.

Саме в той день, коли ми з Мариною та Карлосом знайшли в будапештському підземному лабіринті тіло Андрія-не-Андрія, Ніна мала зробити нагальний переклад рекламної статті, тож допізна затрималася на роботі. Об одинадцятій до неї заходив охоронець, щоб нагнати з контори, але вона ще не закінчила. Сиділа вона ще принаймні години зо дві. Коли переклад був нарешті готовий, Ніна викликала таксі, загасила комп’ютер і готова була вийти надвір.

Вона квапливо зібралася, вимкнула світло, від дверей востаннє обернулася – чи все гаразд. Аж тут помітила, що кавоварка світиться червоним очком – Ніна забула висмикнути її з розетки. Довелося навпомацки повернутися та смикнути дріт. І тут до вух долинув дивний шурхіт – мовби хтось іззовні смикав ручку дверей. У Ніни підломилися ноги.

Ручка повернулася, стулка дверей ледь-ледь прочинилася. Ніні привиділося, що у шпару пролізла величезна голова казкового чудовиська. Двері відхилилися ширше, до кімнати увійшли двоє. Тільки тепер, коли очі звикли до темряви, Ніна збагнула, чому її так налякала таємнича голова, – чорний мішок із прорізами для очей – от що це було! У Ніни похололи руки, а в роті пересохло. їй нестерпно кортіло прокашлятися, вона душилася кашлем і корчилася на підлозі.

Невідомі ж запалили ліхтар, який на мент засліпив Ніні очі. За цю коротку мить незнайомці роздивилися якусь схему, що її тримав один із них, і майже навпомацки попрямували до дальнього столу під вікном. Один із них позаслонював жалюзі, а другий тим часом став навколішки біля столу. Ніна навіть помислити не могла ворухнутися, щоб поглянути, що там коїться. Кілька довгих хвилин тільки вуха могли їй підказати, що діють двійко незнайомців, і що далі вона слухала, то тривожніше їй ставало. Слабке клацання й шарудіння – мабуть, від’єднують комп’ютер? Чи якусь іншу техніку? Але ж удвох злодії багато не винесуть із контори… Та й як виноситимуть повз охорону?..

До речі, а де ж поділася охорона?! Як злочинці могли пройти крізь замкнені двері контори?!

Уява миттю намалювала криваву картину: поки Ніна длубалася з перекладом, якісь горлорізи підступом змусили охорону відімкнути двері, вдерлися в будівлю, всіх перестріляли, а самі виносять комп’ютери. Унизу їх, певне, чекають поплічники з машиною. А з «бублика» вони почали тому, що тут, у рекламістів, встановлене найліпше «залізо» – краще навіть, аніж у програмістів на четвертому поверсі. Тому зловмисники і мають схему – точно знають, куди йти і що брати…

Ніна скулилась у куточку, благаючи провидіння, щоб карники її не помітили. Вона вже бачила себе у калюжі крові, і серце гупало так, наче зараз вилетить із грудей.

Незнайомці ж за лічені хвилини від’єднали системний блок і понесли його геть із кімнати. Ніна дивилася на це – і не могла повірити власним очам. Мов у ступорі, вона сиділа, поки чужинці не зникли за дверима. Щойно клацнув замок, як їхні майже безшумні кроки мов відрізало, а Ніна все сиділа й сиділа на підлозі, не в силі поворухнутися.

Коли минулося заціпеніння, вона тремтячою рукою настукала на телефоні «02» і хрипко назвала у слухавку адресу.

Міліція приїхала хвилин за двадцять. Ніна так і чекала на них, сидячи на підлозі. Вона не наважилася не те що спуститися на перший поверх – навіть за двері кімнати боялася вистромити ніс. Привели її до тями роздратовані голоси, які лунали з коридору.

Двері до кімнати відчинились, і зразу ж спалахнуло світло. На порозі постав цілий і неушкоджений охоронець, сердитий з лиця і трохи заспаний. За ним до кімнати ступили двоє міліціянтів.

Усі троє втупились у Ніну. Вона злякалася більше, ніж коли до кабінету пробралися загадкові злодії.

«Ти чого це на підлозі тулишся?» – гаркнув охоронець.

«За фальшивий виклик доведеться заплатити штраф!» – підгавкнув йому міліціянт.

На ватяних ногах Ніна виповзла зі свого сховку й кивнула у дальній куток біля вікна. Три голови воднораз повернулися в тому напрямку.

На перший погляд на столі нічого не змінилося: телефон, монітор комп’ютера, клавіатура, мишка. Донизу звисають дроти. Трійця ступила кілька кроків – і завмерла: дроти не були під’єднані. Системний блок зник.

Усі троє, мов за командою, обернулися до Ніни. У їхніх очах Ніна читала собі смертний вирок і нічого з цим не могла поробити. І справді: вона до ночі сидить на роботі сама, а в цей час із кабінету зникає системний блок комп’ютера. Двері контори були зачинені, повз охорону ніхто не проходив. Хто головний підозрюваний? Це ж очевидно!

Проте другий міліціянт раптом спохмурнів і запитав:

«У будівлю є інший вхід?»

Охоронець знехотя кивнув. Трійця потупцяла геть із кімнати, Ніна наважилася вийти назирці за ними. Сходи були освітлені аварійними ліхтарями – на ніч світло в коридорі вирубалося на щитку, а щиток – саме там, попід сходами. Зійшли на перший поверх, у святая святих – втаємничений куточок для куріння й не санкціонованих начальством розмов.

Вихід у двір був надійно замкнений, жодних слідів злому абощо. Три голови одностайно повернулися до Ніни.

Вона відчула слабкість, яка віддавалась голочками у кінчиках пальців. Але чому підозрюють саме її? Чому не підозрюють охорону? Вони могли когось пустити у контору… Ні, дурниці це все! Знали-бо, що у відділі зв’язків із громадськістю допізна працює співробітниця, тож не обрали б такий невдалий час… А вона б обрала? Вона б сама на себе тінь кидала?! Чому ж такі очевидні міркування не спадають на думку більше нікому?

Але Ніна помилялася. Другий міліціянт, схоже, теж не задовольнився головною підозрюваною та ще раз повернувся до дверей у двір. Оглянувши замок, він крутнувся на закаблуках, посвітив ліхтарем на сходи, що вели до підвалу.

«А там що?» – запитав.

«Щитова, комунікації…» – відповів охоронець.

Міліціянт збіг донизу – і зупинився як стій на нижній сходинці.

Ніна витягнула шию, примружила очі.

Тут дозвольте зробити невеличкий відступ. Контора наша розташована на київських пагорбах у старовинній кам’яниці, збудованій наприкінці дев’ятнадцятого століття. Подейкують, що попід пагорбами – повно підземних ходів, і всі будівлі з’єднані між собою. Якщо мати карту підземелля, цілком можна спуститись у підвал нашої контори, а вийти побіля Софії Київської.

Або й далі. Саме тому наша контора, коли робила ремонт в орендованій будівлі, найперше поставила залізні двері в підвал і врізала надійний замок. Щоправда, за кілька років пильність утратили, усі помалу призабули про таємні підземні ходи, біля підвалу ніколи не тримали охорони. Сигналізації внизу теж не було. Аж поки грім не гримнув…

Ніна примружила очі і придивилася.

Залізні двері ледь прочинилися від протягу.

Міліціянт ступив ближче і посвітив ліхтарем на замок.

«Зламаний», – мовив він.

Його колега теж підійшов, відхилив двері і зазирнув ззаду.

«Та хіба ж це замок? – махнув рукою. – Його перший-ліпший хуліган за п’ять хвилин роздовбає!»

«Еге ж. А ще років чотири-п’ять тому вважався надійним…»

«Ану, посвіти сюди!»

Скільки Ніна не витягувала шию, так і не побачила, що там уздріли представники влади. Один із них нахилився, підняв щось із землі й довго роздивлявся у світлі ліхтаря. Другий нетерпляче роззирався навсібіч, проте на цей раз даремно. Міліціянт відхилив двері з підвалу й освітив шматок захаращеного коридору, який тягнувся невідь-куди в обидва боки.

Охоронець теж встромив цікавого писка, щоб зазирнути в коридор. Вуста його скривила глузлива посмішечка, і він зневажливо кинув:

«Щоб це підземелля обстежити, підуть роки!»

«Еге ж. І щоб знайти дорогу саме до вашої контори по тих підземних ходах, теж, либонь, пішли роки…

І все заради одного системного блоку?» – пробурмотів міліціянт і ще раз виразно подивився на Ніну. Вона заплющила очі та сперлася на бильце сходів. І на круг свій вертається вітер…Вона знову – підозрювана номер один…

…Ніна прокашлялася – голос її цілком захрип. Нарешті вона згадала про свій сік і зробила кілька ковтків. Було вже за десять друга, але співрозмовниця моя мовби й не помічала часу.

– Щодня, – повела вона далі,– щодня я тільки й думаю про той системний блок. Ну справді, кому потрібна інформація з Оленчиного комп’ютера? Які там можуть бути комерційні секрети?..

– Чий-чий то був комп’ютер? – вирячилась я. – Оленчин?!

– У тому й річ! У тому й річ! Я тільки пізніше склала два й два: напередодні забігав на хвильку Силоненко – наш начальник начебто кредит бере на квартиру… Ну, Силоненко покрутився-покрутився, зиркнув на Оленчин комп’ютер біля вікна, питає цілком невинно: «А чиє це у вас робоче місце гуляє?» Хтось йому відповідає: «Тут працювала Олена Сіренко – це та, що зникла». Силоненко покивав: «Еге ж, еге ж…» – попатякав ще хвильку – і подався собі геть.

– А на другий день – чітко спланована крадіжка… Ти хоч нікому про це не бовкнула?

Ніна заперечливо хитнула головою.

Цікавий у нас сюжет вимальовується: Олена зникла понад два місяці тому. І відтоді ніхто не переймався її комп’ютером, аж поки в Будапешті не сталося загадкове убивство Андрія-не-Андрія. Невже ці події якось пов’язані? А якщо так, то чи наступним кроком не зацікавляться ґанґстери комп’ютером Андрія Голода? А що – було б цілковито логічно…

– Ти на станцію не хочеш прогулятися? – запитала я Ніну.

– А що я там забула?

– От я й кажу: ти там нічого не забула? Бо потрібен гарний привід туди навідатися. Я у відпустці – мене там точно не чекають…

– Нічого не розумію, – скривилася Ніна, – може, поясниш?

– Поясню, поясню дорогою. Але спершу – надійний привід потрапити на станцію.

– Гаразд, надійний привід. Сьогодні інженери обмивають пуск АМТС у Закарпатській філії, нас, звісно, не запрошували, але ніхто візиту не здивується. Як тобі?

– Геніально. Ходімо.

До станції від «Солярісу» – рівно три хвилини ходи, так само, як і до контори. На вході нам довелося показати перепустки і навіть подзвонити нагору, щоб охорона змилостивилась і дала зелене світло. На вході в кімнату інженерів світився червоним очком кодовий замок. Ми застукали, двері відчинилися.

На порозі нас зустрів п’яненький уже директор Закарпатської філії – господар сьогоднішнього святкування. Перш ніж Світлана закрутила роман із Ларсом (віце-президентом, дружньою нам стороною), саме він упадав коло Світлани, тож у мене з ним склалися заледве не приятельські стосунки. Директор Закарпатської філії майже не здивувався нашому з Ніною приходу, одразу налив нам по келиху шампанського та всадовив на стільці, з яких для такої нагоди зігнав теж уже п’яненьких інженерів.

– Ой, дівчатка завітали! – зраділи інженери.

– А ми тут скніємо й нидіємо без жіночого товариства!

– Замкнули нас, як у в’язниці, нікому ні зайти ні вийти…

Ніна квапливо підсунула до себе телефон і подзвонила у свій відділ – пояснила, що має нагальну справу на станції, трохи затримається.

– Ще й нічні чергування! – бідкалися тим часом інженери. – Ще й постійні аварії!..

– Ну-ну, так уже й не зайти й не вийти! – усміхнулась я. – Он чули, як у головний корпус поночі хтось проліз підземними коридорами?..