Текст книги "Соло для комп’ютера"

Автор книги: Наталя Тисовська

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 10 страниц)

Наталя Тисовська
Соло для комп’ютера

ВІД АВТОРА

Всі особи й події, описані в цій книжці,– вигадані, а якщо вам здалося, що ви когось упізнали, автор запевняє: ви однозначно помилилися. Єдиним невигаданим героєм загадкової історії, яка мала місце у столиці України року… ліпше не розголошуватимемо котрого, є комп’ютер, а який – ви дізнаєтеся свого часу.

Епіграфом до книжки нехай правлять рядки молодої Марини Цветаєвої з п’єси-мініатюри «Метелиця»:

 
– Я не герой.
– Ви краще, – Героїня!
 

Передмова
ВІД ОПОВІДАЧА

Останнім часом я прокрадалась у під’їзд, як кицька, що її розтривожив незнайомий, небезпечний звук: пружні ноги її зігнуті в передчуванні стрибка, вуха опущені майже паралельно голові, хвіст напнутий тятивою. В під’їзді темно, й очам поволі треба звикнути до мороку. Ноги ще ступають на нижню сходинку першого прогону, а думка – вже нагорі за рогом. Іноді шасне з кутка в куток жмутик світла, бо десь за вікном проїхала нічна машина, і серце заб’ється на мить скорше, очі оббіжать найпотаємніші закапелки, розганяючи страхи, – і груди з полегшенням віддихають затамоване повітря.

Стискаючи в руці маленький комп’ютер, позичений на роботі, важко минула я перший марш сходів: разом із портфелем, адаптором і мишкою важило це диво техніки – власноруч перевірила – три кіло вісімсот.

Згори спускалася людина: темний силует, ледь-ледь підсвічений ззаду, що розрізнити можна було хіба відстовбурчене праве вухо, яке ніби пливло в повітрі окремо від голови. Серце моє стріпнуло, тьохнуло, шалено забилось, але розум не дозволив ногам зупинитися: видатися боягузкою – як вийти надвір без спідниці. Тіло саме рушило нагору, притискаючи до себе комп’ютер, затуляючи ним свою вразливість.

Одна сходинка, друга, третя, ось ми вже майже порівнялися, ще крок – і проминемо одне одного. Людина зненацька змахнула руками – вдарити мене? схопити мене? Я інстинктивно гойднулася вліво, притиснувшись до билець, теж змахнула руками – так, певно, потопельник викидає вгору долоні, хапаючись за повітря… Якби це був просто сон, я би зараз зробила останнє зусилля, відірвалася від землі – і злетіла. Втупивши очі у відстовбурчене вухо, я застигла, завмерла, злилася з темрявою – і замість непривітного під’їзду враз опинилася зовсім в іншому місці, в іншому часі, коли було ще попереду те, що тепер – позаду…

Розділ перший
ЗНИКНЕННЯ ГЕРОЇНІ

Того дня, коли я прийшла додому з роботи, у поштовій скриньці на мене чекав лист – у конверті без зворотної адреси, ось як діти підкидають одне одному «листи щастя». Знявши пальто й черевики, вимивши руки й запаливши вогонь під чайником, я сіла вечеряти, бо голодна ні до чого не здатна.

«Втікай, бо буде війна», – заспівало в телевізорі голосом Кузьми. Кокосове печиво, щедро змащене маслом, зникало занадто швидко. Було б іще з ким по чарочці «Асканії» випити – і майже свято. Конверт легко розліпився по смужці клею. Зараз буде… «Перепишіть п’ятдесят вісім разів… На сто другому році життя… В жодному разі не знищуйте, позаяк…» Та всередині лежала маленька записка друкованими літерами, синім чорнилом: «Завтра в Ямі о шостій». Жодного підпису.

Мені відома тільки одна Яма: це кафе «Хрещатий яр» на Прорізній, де подавали найкращий у світі гарячий шоколад, та коли я туди вчащала, вулиця ще називалася Свердлова. І відома мені лише одна людина, яка могла це місце так назвати. Останній раз ми були там років зо три тому, – чи є там іще кафе? Крім того, нерівні друковані літери на смужці білого цупкого паперу не асоціювались у мене з тою людиною, з якою твердо асоціювалась Яма.

Кинувши листа на письмовий стіл, у мою усипальню потрібних і непотрібних паперів, я взялася до телефону. Довгі гудки, десять, дванадцять. Далі вже не чекала. Лист дражнив: розіграш, хіба ні? Чи сходити завтра в Яму? Не люблю сюрпризів, та й на початку квітня не пригадаю свят, записка-бо схожа на запрошення на день народження: приходиш без подарунка, бо не певний, що буде, – і влипаєш у скрутну ситуацію.

Ще раз я прискіпливо оглянула і папірець, і конверт. Справді, сходити завтра?.. На штемпелі дата: відправлено п’ятого квітня з Києва. Сьогодні сьоме. Зазвичай по місту лист іде добу-дві. Тобто «завтра» – це вже, може, й сьогодні, а я лежу в ліжку і про шосту годна тільки згадувати. А раптом мій дописувач не був певен, що лист прийде вчасно, і «завтра» – справді завтра або й позавтра?..

Мій таємний дописувач… Із-під жовтого кола лампи темними очима на мене вперше зиркнула небезпека.

* * *

Ранок видався світлим, сонячним і веселим. І вітру майже не було, і сніг почорнів, осів і щезав під землею, і здавалося, що от-от – та й вистромиться перша трава. Горобці, які завжди найпершими піднімають весняний галас, мов показилися: шалено цвірінькаючи, зривалися з чорного гілля, злітали розкуйовдженою хмарою, потім хмара розпадалася, розривалася, горобці бризкали навсібіч, щоб знову за мить злетітися докупи, виконуючи ритуальний танок, який провіщав певний, невідворотний кінець зими.

Виходячи з квартири, я механічно запхала в сумку вчорашнього листа, а потім у метро кілька разів діставала, роздивлялась і ховала його, так і не вирішивши, що він може означати.

Протягом усього дня мене начальник мало цікавив, а його заступник – і поготів. Я рішуче відмовилася допомагати колегам вводити дані з атестації і втупилася в екран комп’ютера, блукаючи інтернетом. Піти чи не піти – ось де заковика…

В обідню перерву надворі було сонячно і від того радісно. Весняними калюжами хлюпали перехожі, розбиваючи нечіткі обриси будинків на химерні уламки, порушуючи хистку рівновагу маленьких калейдоскопів, що дедалі більшали, зливались і вже струменіли рікою. Пахне Дніпром навіть тут, у самому нутрі міста, пахне темною водою, що виплюскується з берегів.

З автомата неподалік нашої контори я ще раз подзвонила за здавна відомим мені номером. Відсутньо блукаючи оком вітриною кіоску, заставленою шоколадом і смаколиками, я чекала довго, дуже довго, але телефон так і не відгукнувся.

На кінець дня мене все начальство вкупі завалило роботою, навіть віце-президент контори (дружня нам сторона) підсунув якісь папери на переклад, але накази, розпорядження, угоди, посадові інструкції, начерки бізнес-плану, листи, клопотання лежали неторкані, бо кожне англійське слово – знайоме, легке, очевидне – намертво застрягало в голові, і не можна було до нього дібрати українського відповідника, хоч плач. Стоси паперів росли.

Рівно о пів на шосту я кинула контору напризволяще. Мокрим асфальтом, не обминаючи калюж, спустилася до Володимирської, нею дійшла до Прорізної – і вниз. Квітневе сонце пливло помалу на захід, перехожі щільніше запинали пальта й плащі, а вітер розносив над вечірнім містом холодну мжичку, шпурляв у лице. Але рипнули стиха двері до півпідвалу «Хрещатого яру», й очам відкрився химерний, потойбічний світ: широкі чотиригранні колони підпирали важку стелю, що притискала додолу пірчасті хмари тютюнового диму; цей дим оповивав обличчя, і з сірого туману зненацька виринали то здивоване око, то неприродно-червоні вуста, застиглі в усмішці, то біла-біла рука з довгою цигаркою в пальцях…

Кафе було майже порожнє. Де ж той незапланований день народження? Мабуть, відгуляли ще вчора… Замовивши бутерброд, я вмостилася за столиком. По сусідству крутився молодий бомж, з яким мені випало познайомитись у ті далекі часи, коли ще можна було лазити в ботанічний сад через паркан і прогулювати пари в університеті. Навіть здалося, що й джинси на бомжеві були ще з тої доби. У першу зустріч він розповідав із пафосом, що бомжування для нього – стиль життя. Має і освіту, і батьків, і квартиру, але сюди, в підвал, кожна людина приносить трошки світу, що ніколи не набридає.

Ліниво дослухаючись до розмови, що бомж вів із парою, яка замовила шампанське й, певно, мріяла про тихий вечір удвох, без свідків, я дочекалася шостої. Анічогісінько не сталося. До мене ніхто не підсів із загадковою усмішкою, ніхто мені не підморгував, ніхто не викликав раптово до телефону. Двері раз у раз відчинялися, до кафе заходили люди, та їх чомусь більше цікавили гральні автомати нагорі. О пів на сьому витримка зрадила мені. Сусіди вже допили шампанське й покинули бомжа, тож він занудьгував. Заплативши за два морозива, я заговорила до нього.

– Привіт! Як справи?

Він зиркнув на мене спідлоба. В рожевих пластмасових розетках опливало вершкове морозиво, присипане тертим шоколадом. Бомж удав, що пригадує мене.

– Привіт! – нарешті відповів. – Усьо путьом. А ти як?

– Та ніби незле… Я сюди стільки років не потикалася, бач, а ти й досі не переселивсь у модніший заклад!

– Не в моєму віці за модою гнатися.

– Тут задорого – як для кав’ярні такого… е-е-е… рівня.

Бомж знизав плечима, спостерігаючи уважно, як двоє підлітків нагорі відштовхують одне одного від грального автомата. Механічна музика заливала верхній поверх кафе і просочувалась униз, у півтемний і майже порожній підвал.

– Кому задорого, того сюди не запрошували… – нарешті він звів на мене очі.

– Ясно. Невже ти тут щодня буваєш?

– А чом би й ні?

Побалакай із таким! Бомж прикрасив розм’якле морозиво охайними півколами, що лишала маленька ложка, і все підтанцьовував, ніби підскакував. Шкіряна куртка підтанцьовувала окремо від тіла. Від бару долинуло гудіння кавоварки, вчувся терпкий запах.

– Кави хочеш? – спитала я. Собі б я радо замовила гарячого шоколаду, та його чомусь більше не було в меню.

– Сьогодні в тебе – атракціон небаченої щедрості? Ну, давай.

Підійшла офіціантка з кавником. Ми на мить припинили стукати ложками, замилувавшись настояною рідиною, що, зблискуючи, наливала по вінця крихітну філіжанку.

– Нудьга тебе тут не заїдає? – мовила я, не лишаючи надію розговорити бомжа. – Люди ж ті самі.

– Як коли. От учора тут – віриш – не нудьгували. Аматорський стриптиз, дві бійки…

– З кров’ю чи кетчупом?

– А ти журналістка? Збираєш матеріал про нічне життя столиці?

– Якби мене цікавило нічне життя, я пішла б до казино. Тут усе одно о десятій зачиняють, хіба ні?

Він поплямкав морозивом і помовчав. Тоді спитав:

– Пишеш статтю «Один день із життя київського бомжа»?

– А якби й написала і продала в бульварну газету – і всі б до тебе ходили по автограф… хіба кепсько?

– Супер.

Він доїв морозиво й охайно облизав ложку. Потім узявся до кави.

– Тут учора не святкували день народження? – запитала я.

– Ні, а що?

– Так, просто… То що тут учора коїлося?

Бомж зиркнув на мене, дістав дешеву цигарку, довго її розминав між пальців, прикурив. Випустивши дим одночасно ротом і носом, він зблиснув на диво білими зубами:

– Тобі з брудними подробицями чи без?

– Я тебе зупиню, як почне нудити.

– Ну-ну. З ранку починати?

– Ліпше з шостої вечора. Стриптиз можеш обминути.

– О шостій тут сиділа кралечка. На зріст маленька, а віку, – він критично глянув на мене, – приблизно твого. Вдягнена по-офісному. Каву брала разів зо п’ять – куди тільки лізло? А кавалер до неї так і не підвалив.

У мене враз змокли руки: відчуття тривоги прийшло нізвідки, але не хотіло відпускати серце.

– А яка вона собою? – запитала я, знаючи наперед, якою буде відповідь.

– Невже твоя знайома? Ну, кругленька така, волосся коротке, темно-русяве. Курила весь час. Очі темні й великі, а на лобі – смішна така родимка, просто в центрі, між бровами.

«Вона, точно!» – майнуло в голові.

– А потім?

– А потім до неї підкотили двоє хлопів – знаєш, із тих, що спереду мають по золотому зубу. Підсіли, – бомж гмикнув, – запропонували скласти їм компанію. Кралечка до стінки відвернулася, тільки цигарку в попільничку струшує… Не знаю, що вона їм там бовкнула, та один із хлопів образився – страх: підскочив, як скажений, ухопив її за руку і потягнув до виходу. А вона не пручалася навіть, пішла з ними. Хто б міг подумати?

Ні, це не може бути про неї. Це якась байка.

– А люди? – автоматично запитала я. – Люди їх не зупинили?

– Які люди? – щиро здивувався бомж. У сірих очах плескалося: «Ти не з Марсу?»

– Ну, люди – бармен, відвідувачі, ти, нарешті…

– Сонечко моє, та тут таке часом буває, що дрібні сварки не дивина.

– А бармен який був? – затремтів зрадливо голос.

– До чого тут бармен? Та той, що й сьогодні працює. А вони…

Ноги вже підняли мене зі стільця… Ні, сісти, заспокоїтися, змусити себе дослухати до кінця!

– …поїхали звідси на конкретній тачці. «Audi» кавового кольору, модель «TT» – ну, як пістолет… Номери жовті.

Умить забула я про будь-які дні народження й запанікувала: людина надсилає мені дивного листа без підпису, а потім виявляється, що телефон не відповідає, а саму її бачили з двома сумнівними хлопами…

– Вибач, – кивнула я бомжеві.

Майже рівно дійшла до шинквасу. Я поставила на людину, з якою ми безліч разів пили гарячий шоколад у цьому закладі – по дві, по три чашки, доки грошей ставало, доки від цукру не зводило зуби, а потім у дворі по той бік дороги довго сиділи на рипучій дитячій гойдалці, бо тоді нам було сімнадцять і вісімнадцять років, а в житті – все попереду. Тільки ця людина могла викликати мене в Яму.

– Вчора о шостій до вас заходила пані. Ну, розумієте, я з нею домовлялася, – плутано пояснювала я бармену, – але не прийшла, тобто прийшла, але день переплутала, тобто я не була певна, на який саме день вона призначила… Ви не пам’ятаєте? Може, вона вам щось казала…

Бармен терпляче переждав хаотичний монолог, переставляючи склянки, досипаючи каву в кавоварку, наливаючи комусь коньяк.

– Від кого очікуєте повідомлення? – офіційно, наче в приймальні, запитав він, насупивши брови. На мить привиділося, що він суворо зиркнув на мене поверх скелець уявних окулярів.

– Від Олени Сіренко.

Оленку, – а саме її обличчя малювали мені клуби тютюнового диму, що висів у підвальному приміщенні Ями, саме вона мене вперше в цю Яму і завела, – Оленку я надибала в університеті, і з першого погляду на неї мені здалося, що ні з ким вона тут приятелювати не збирається – сидить собі на диво спокійна й байдужа серед тільки-но зарахованих балакучих, схвильованих нас. Кожен кучерик її зачіски, кожен рух, навіть сережки її золоті випромінювали відстороненість. Вона обрала мене сама – як потім зізналася, за галасливість.

– Ваше прізвище? – уточнив бармен сухим голосом.

– Тисовська.

– Прошу.

Руки майже не тремтять. Читаю.

«Наталю! Якщо ми сьогодні не здибаємося, спробую тобі подзвонити. Треба поїхати у справах. Мій новий комп’ютер лишаю тобі». Оленчині гостренькі букви.

Що за історія? Хто ті двоє? Мені вже давно мало що відомо про Оленчине життя. На роботі її не було, це ясно, бо вона спершу ходила з Матвієм у гори, а потім догулювала відпустку, але ж і до телефону не підходить… Батьки? Вони тим більше нічого не знають. Хіба Матвій? З ним Оленка познайомилася на роботі, після чергового невдалого роману, і скорив він її своєю надійністю, врівноваженістю, якимсь умиротворенням, що навіювало все його єство. Зараз йому подзвоню…

А потім виявиться, що мені просто закортіло романтичної пригоди – і я її вигадала…

Як же вона примудрилася пхнути бармену записку? І чи не простіше було з першого-ліпшого автомата зателефонувати? Я гляділа на аркуш паперу в синю клітинку, і не полишало мене відчуття, що весь сюжет – вдало розіграна містифікація, а завтра Оленка подзвонить мені зранку і, як нічого не було, запросить до Ями – «на каву»…

Нарешті я повернулася до бомжа.

– Номери машини?

Півхвилинне здивування і напрочуд чітка відповідь:

– Три трійки і ще якісь цифри… вже не пригадую. То ти і є кавалер, який її надурив?

– Менше знатимеш, краще спатимеш. Дякую за розмову.

– Дякую за морозиво, – скривився бомж, мов на квасне яблуко.

* * *

І знову – довгі гудки. Палець накручує інший номер.

– Олена до нас останнім часом рідко заходить, – пояснила мені її мама. – Ти Матвію ліпше подзвони.

Мене кинуло в пал.

Слава Богу, хоч Матвій був удома, та на нього можна в цьому розраховувати: меланхолійний і флегматичний, він спати лягав рано, для нього на гулянку вночі зірватися – кара небесна, а для розваги він краще о шостій ранку вийде побігати.

– Оленка в тебе? – рвучко спитала я.

– Нема.

– А коли ви бачились?

– Та ми, якщо чесно, посварилися…

О Боже!

Безтурботному Матвію навіть не спало на думку перепитати, чому така нагальна потреба бачити Оленку. Я ж не могла пояснювати йому телефоном, що сталося.

– Виходь мені назустріч, – наказала я, знаючи, що прохання Матвій проігнорує.

– Пізно вже… – почав він нити.

– Виходь мені назустріч.

Ми домовились зустрітися на півдорозі між моїм та його будинком: у дворі однієї зі шкіл зараз, пізно ввечері, затишно і можна спокійно поговорити. Я знала, що Матвій хворобливо пунктуальний, тому прийшла завчасно – й не помилилася: його невисока, кремезна постать, освітлена поодинокими ліхтарями, теж з’явилась на обрії.

– Що трапилося?

– Зараз дізнаєшся. Спершу глянь на це.

Міцною смаглявою долонею Матвій узяв листа —

анонімне запрошення в Яму. Став під тьмяний ліхтар, почитав аркуш, оглянув уважно конверт, тоді відірвав від нього погляд і втупив у мене. Я розповіла йому, як ми з Оленкою, ще в перші дні знайомства, спускалися ескалатором метро (я так добре пам’ятаю її зелену пухову куртку!) і вона запросила мене в Яму – вперше.

– І до ж чого це все ведеться? – поцікавився Матвій.

– Я була сьогодні в Ямі.

Оленчин наречений слухав розповідь про бомжа з «Хрещатого яру» мовчки, не перепиняючи мене, не розпитуючи, не виявляючи жодної стурбованості.

– Матвію, це дуже схоже на правду.

– Ну, не знаю. А мама її…

– Порадила до тебе звертатися.

Він замислився, схиливши голову. З перенісся одразу сповзли окуляри, і Матвій неквапливим рухом поправив їх.

– Почитай записку, яку мені передав бармен у Ямі,– і я витягла ще одного туза з рукава.

Так само уважно мій співрозмовник оглянув Оленчину записку, але, схоже, менше за мене здатен був розгадати, що може означати коротке і дивне послання. Який саме комп’ютер могла лишити мені Оленка, щоб потім зникнути? Не пригадували ми щось у неї не тільки нового, а й старого теж. Нарешті Матвій повільно мовив:

– Слухай, що за дурниця з листом? Не легше було подзвонити?

– Може, і легше. Але ж не подзвонила…

Ситуація, погодьтеся, нереальна: живе собі людина, має батьків, друзів, нареченого, врешті-решт, і ні сіло ні впало – зникає за білого дня…

– Якщо до завтра Оленка не з’явиться, я не знаю, що й думати.

Назавтра Оленка не з’явилась.

На роботу я спізнилась, але Матвій одразу потяг мене «курити» («покурити» і «в туалет» – тільки й виправдання відсутності на робочому місці): добре, що обидва начальники зранку вчаться англійської мови. Ми зустрілися під сходами, що вели в підвал, – у єдиному місці в нашій шановній конторі, де ще можна було вільно дихати. У зв’язку з тим, що міністерство невблаганно перетворювали на комітет, а штат скорочували, колишні його співробітники осідали на нашому балансі. Вони люто ненавиділи нашу свободу – те, що ми заходили до віце-президентів, не стукаючи у двері, те, що ми забагато сміялися, те, що ми не боялися нікого. Вони висмоктували нашу свободу, як кисень, аж одного дня нам її забракло. Вони спробували навіть ліквідувати наш утаємничений куточок під сходами, але ми його само відкрили.

Притулившись до запорошеної батареї, Матвій замислено запихкав цигаркою. Дим зависав у повітрі й ліпив чудернацькі фігури. Випливло сонечко, ми вийшли у двір і піднялися на сходи, які дерлися кудись угору крутими київськими горбами. Завжди поважного, рахманного Оленчиного нареченого важко було впізнати: чорне коротке волосся прилипло до спітнілого лоба, Матвій раз у раз куйовдив чуб, тоді знімав окуляри, протирав, одягав назад. Витягнув із пачки чергову цигарку, довго не міг її прикурити, клацав запальничкою, стиха лаявся, аж навіть я підставила руки, допомагаючи йому, затуляючи од вітру хистке жовте полум’я.

Нарешті на кінчику цигарки зажеврів вогник.

– Ти з Нінкою не балакав? – запитала я.

– Сьогодні зранку дзвонив: у понеділок Олена забігала на роботу, півгодини рилась у шухлядах столу. Казала, може поїхати на пару днів. Потім лишила Нінці листа, чомусь без зворотної адреси, щоб та вкинула у скриньку…

– Ага, – багатозначно мовила я. Одна загадка прояснилася.

Ніна була Оленчиною найкращою товаришкою на роботі; працювали вони в одному відділі й останнім часом майже не розлучались. І тепер Ніна нічого не знала. Ситуація катастрофічно погіршувалась. Отже, Оленка сідає в невідому машину і зникає. Мені зробилося спершу зимно, а тоді гаряче: всі знають, де знаходять людей, які сідають у невідомі машини. Матвій, здається, міркував у тому самому напрямку, бо обличчя його відтінком нагадувало землю, що виповзала з-під залишків снігу в нашому дворі.

– Після гір, – мовив Матвій, припалюючи чергову цигарку, – Олена хотіла з’їздити до приятельки в Білорусь, але напевно нічого не казала. А тоді ми посварилися.

Про приятельку з Білорусі я колись чула краєм вуха. Якщо Оленка таки до неї поїхала, то, може, і справді все – маленька Оленчина містифікація?

Матвій думав, а думав він ґрунтовно: всі свої справи він робив ґрунтовно. Над робочим столом він щоранку вивішував перелік завдань, які необхідно виконати за день, і поступово їх викреслював, а якщо певне питання протягом дня вирішити не вдавалося, увечері переносив його до нового переліку, що складав на наступний день.

– Та-а-ак, – нарешті заговорив Матвій, плеснув рукою по металевому бильцю сходів, обпікся жаринкою, що від наглого руху впала йому з цигарки на пальці, засичав. – Машина, певна річ, в угоні, номери перебиті… А ти не просила бомжа описати тих двох хлопів?

– Детально – ні.

– А втім, – він махнув рукою, – все одно я переконаний, що ми їх не знаємо. І було б краще, щоб і вони нас не знали…

– А звідки?

– А те, що ти в Ямі дві години просиділа? Упевнена, що ніхто не слідкував?

– Я б помітила!

Матвій постукав себе по лобі.

Мені здалося, що ще трошки – й у мене лусне жилка, яка почала вже набрякати на лівій скроні. Ніби увіч я побачила Оленку, що сідає до машини, і чомусь уявила її в синій шовковій блузці на короткий рукав, хоча була ще рання весна і ми не скидали пальт. Із нею нічого не могло статися!

Матвій кинув у порожню пачку недопалка і труснув головою.

– Пішли до роботи. Я більше не можу думати.

До вечора ми все-таки розшукали білоруську приятельку. Так, Оленка збиралася приїхати, твердо не обіцяла. Ні, вона не приїжджала. На все добре.

* * *

А робота не стояла на місці. На письмовому столі росли паперові стоси, а я цілісінькі дні тільки те й робила, що сортувала документи за нагальністю – і все відкладала на потім.

– До нас випадково не приходили молоді люди влаштовуватися на роботу? – визираючи з-за комп’ютера, підсміювалася Віруся, яка єдина в нашому відділі кадрів займалася власне кадрами.

– Та було тут кілька. Хочеш у базі анкети подивитися? – Світлана, моя університетська приятелька, з чиєї протекції я й потрапила на роботу, не запідозрила пастки. Здається, саме Світлана була тим шпигуном, котрий почав плести агентурну мережу в нашій конторі. Вона влаштувала Вірусю й мене; я влаштувала Оленку та ще кількох колежанок. Далі пішла ланцюгова реакція.

– Треба негайно переглянути. Ми ж маємо знати, чи в надійні руки Наталю віддаємо.

– Невже так серйозно?

– А ти подивись на неї,– Віруся кивнула в мій бік. – На цей вираз обличчя глянь. Певно, замислилась над тим, чи зразу відмовитися їсти варити і шкарпетки прати, чи боротися за жіночі права підступно, тихою бритвою.

– Невже і вона? – здивувалася Світлана, натякаючи на свій бурхливий роман із віце-президентом нашої контори. – До речі, красуні, запрошую вас у суботу до мене пакувати речі.

–  Від'їжджала моя подруга заміж за море… – вимучено процитувала я.

– Давай-давай, не лінуйся! – нагримала Світлана. – Після ударної праці Ларс нахваляється власноруч зварити вечерю…

– О-о-о! – відразу пожвавилась Віруся. – Вечеря о котрій годині? Бо зранку я малого обіцяла в цирк повести…

Отож суботнього ранку до від’їзду в Голландію готувалися тільки троє: Світлана, Ларс (віце-президент, дружня нам сторона) і я. Той від’їзд направду коли ще буде, та Світлана все любила організувати заздалегідь. Почали ми з найлегшого – з книжок. Чоловік її майбутній, високий ставний голландець, приніс коробки.

Світлана хапливо виймала книжки з шафи й розкидала їх по дивану та підлозі, ми з Ларсом пакували. Приятелька моя, хоч і створювала загальне сум’яття, за роботою пильнувала, і тому, коли я зробила спробу запакувати нишком старезну книжку з правознавства й два грубі томи історії Латинської Америки, виданої за радянських часів, які навіть сторч не лізли в коробку, вона в останню мить вихопила їх у мене з рук:

– Що ти коїш? Ти хочеш, щоб моя дитина рідну мову згадувала з таких книжок?

Світлана відкинула томи вбік, але ненадовго: вже за десять хвилин майбутній чоловік, перевіряючи, чи чогось не забули, зробив нову спробу запхати їх до коробки. Не втримавшись, я зареготала. Приятелька спопелила мене поглядом і почала нервово струшувати порох із цілого стосу книжок, які одразу ж розлетілися по всій кімнаті. Одна тоненька відлетіла просто мені під ноги.

– Поглянь, – мовила Світлана, – це, здається, твоя, по ній я англійську вчила. Твоя чи ні?

– Ніби моя, – дещо невпевнено я гортала книжку. Було, було щось таке зелененьке серед моїх книжок, хіба їх усі запам’ятаєш!

– Ти мені її ще в грудні давала, я пригадую.

– І ти її так зачитала, що вона аж порохом припала…

– Тихо будь мені! – гримнула Світлана.

– Ти хоч знаєш приблизно, про що книжка?

– Не хочеш забирати – віддай назад!

Вона вихопила книжку, але не втримала, і та вислизнула з рук; сторінки віялом розсипались у повітрі, а в долоні її випадково затримався краєчок обкладинки.

З книжки вислизнув папірець. Я машинально нахилилася за ним.

У руках тримала факсову копію платіжки – згорнене вчетверо і трохи затерте на згинах банківське підтвердження про перерахування – цього не може бути! я правильно нулі порахувала? а, тут же є й прописом! – п’ятнадцяти мільйонів доларів. Якась скорочена назва одержувача: НДІ МП, і зовсім не відома фірма платника: «Quantum Gibraltar Ltd.». Я підсунула платіжку Світлані під ніс:

– Тобі це треба?

Вона взяла папірця в руку.

– Сума пристойна…

– Хотіла б я тебе спитати, кому ти такі суми завинила…

Ларс, відірвавшись на мить від роботи, теж узяв до рук платіжку й, короткозоро примруживши очі в маленьких круглих окулярах, уважно прочитав реквізити.

– Це офшорна компанія, – сказав він.

– Котра з двох?

– «Quantum Gibraltar». Хтось бавиться з податками. Звідки воно в тебе?

– А дійсно – чия платіжка? – підозріло глянула на мене Світлана.

Я відвернулася. Ларс поклав папірця назад до книжки. А скорочення начебто знайоме, подумалось раптом мені: НДІ МП… У голові крутився нечіткий спогад, але я ніяк не могла настільки відсторонитися від навколишнього світу, щоб ухопити його за хвіст.

Вечеря, власноруч зварена Ларсом за рецептами індонезійської кухні, минула майже невимушено. Наша колега Віруся, яка до зголоднілої компанії приєдналася саме вчасно: коли Ларс заносив до кімнати таріль із рибними чіпсами, – прихопила з собою пляшку «Мукузані» і жовту троянду на довжезному стеблі, і ми раптом згадали, що проводжаємо подругу заміж за море…

Новий будинок у Вурдені, який придбав для майбутньої дружини Ларс, – це серединка між блоками, що належать сусідам. Винищуючи голландського оселедця, привезеного Ларсом, – о, божественна, незрівнянна страва! – ми з Вірусею замріяно зводили очі на саму думку про майбутній візит у Голландію.

– Вечірку влаштуємо в національному стилі,– говорила Віруся. – Уяви собі, як радітимуть нам сусіди, коли годині так о четвертій ранку ми забіжимо до них на хвильку позичити солі: так невчасно скінчилась, а ми саме варимо макарони…

– Треба, – підхопила я, – перенести традицію позичати хліб, олію тощо на голландський ґрунт, а то у них без запрошення і не заскочиш у гості…

Світлана кинула спроби перекладати для Ларса і тільки погрозливо вирячувала очі. Віруся далі її під’юджувала:

– А коли сусіди нарешті втечуть, ми зробимо в будинку українську діаспору в Королівстві Нідерланди й установимо візовий в’їзд…

– Тобто вхід!

– …на територію нашої держави в екзилі.

– «Екзиль» і «діаспора» – трошки різні речі,– нарешті не витримала Світлана.

Зібравши порожні тарілки зі столу, Ларс виставив нас із Вірусею за двері, спершу церемонно розцілувавши, ніби ще й досі не розлюбив.

Цілу дорогу в метро я тупилась у зелену книжку, а перед очима зринали давні спогади, колись яскраві, а тепер побляклі. Позіхнувши, я прихилила голову до металевого бильця. Мені здавалося, що ось – вихоплю зараз спогад надзвичайно важливий, але картини змінювали одна одну хаотично, не хотіли затриматися довше хоч на мить, і я, поринаючи в сон, чомусь бачила перед очима шкіряну куртку бомжа і все силкувалась у нього спитати про Оленку щось важливе, але вже не могла розтулити вуст. І коли мозок нарешті відключився від реального світу, мені згадалася – наснилася? – зима. Точніше, початок зими…