Текст книги "Останній шаман"

Автор книги: Наталя Тисовська

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 24 страниц)

Нявка й хованець знову повернулися до двох постатей – високої і маленької. Висока тримала маленьку за руку – точніше, намагалася втримати від необдуманих дій, а маленька випручувала руку й хотіла ступити ближче до мисок. До нявки й хованця долинуло відлуння голосів. Слів було не розібрати, але ось зазвучав голос низький і густий, чоловічий: прагне втихомирити, заспокоїти. Вслід за ним увірвався голос високий, жіночий: він сперечався і бринів нетерпляче.

Маленькій постаті нарешті вдалося випручатися, й вона підскочила до мисок, повних куті. Доки їй не завадили, вона ногою поперекидала миски. Каша висипалася на землю, у підталому снігу перетворюючись на брудну калюжу. Хованець на мить склепив міцно повіки, щоб не бачити такої наруги.

– Ну, навіщо? Навіщо? – долинув важкий басовитий голос.

– Що – навіщо? – голос жіночий.

– Як незручно!.. Як негарно!.. – бідкався голос чоловічий. – Хтось варив, старався…

– Дурню ти, дурню! – лагідно заспокоїв його голос жіночий. – Той, хто варив, тільки радий буде, що миски поперекидані. Це ж добрий знак! Пішли звідси.

І дві постаті – висока, поважна й маленька, вертлява – пішли, тримаючись за руки, в напрямку міста, яке тільки вгадувалося в цілковитій темряві зимового вечора.

Розділ XVII

ЗАРУЧНИЦЯ

Ліна натиснула на тугу ручку й опинилась у довгому коридорі, який закінчувався ще одною величезною залою, заповненою гральними автоматами та де-не-де – столами, встеленими зеленим. На порозі їй безмовно загородив дорогу охоронець. Ліна простягнула йому магічну картку.

– Проходьте, – відступив охоронець.

Ліна зайшла до зали й одразу зачепилась оком об двох чоловіків, які навіть у задушливому приміщенні казино не схотіли скидати своїх довгих чорних пальт. Від задухи в них розчервоніли пики, аж пашіли. Чоловіки грали в рулетку; перед ними на столику стовпчиками були зложені великі чорні й зелені жетони. Вони напружено слідкували за кулькою, яка скакала по колу. Не випускаючи з руки бокалу з «Маргаритою», Ліна підійшла до столу з рулеткою, де холодноокі гравці напружено чекали своєї долі: кулька крутилася, як божевільна.

– Доброго вечора, – мовила Ліна запанібратськи. – Не заважатиму?

Один із чоловіків на секунду скосив до неї очі, і саме в цю мить кулька зупинилася. Чоловік смикнувсь і стис кулаки.

– Ви не виграли? – легковажно спитала Ліна. – Вибачте, я жодного разу не грала в рулетку…

Товариш неввічливого чоловіка повернувся до Ліни, оглянув її з голови до ніг, підморгнув своєму супутнику, а потім і круп’є, який сприйняв це з незворушним виразом обличчя, і запросив Ліну:

– Приєднуйтеся до нас!

– Дякую, – мовила журналістка, сідаючи в крісло й примощуючи «Маргариту» собі на коліно. – Де мені взяти жетони?

І одразу ж до неї підкотив хлопчина з візочком, на якому стовпчиками були складені різнобарвні жетони, деякі ще загорнуті в нерозірваний папір. Хлопчина зупинився безмовно.

– По десять і по двадцять п’ять, – мовив чоловік, із яким Ліна навіть не встигла познайомитись, і поліз до портмоне за грошима. Ліна теж зробила рух до сумки, але він ображено приклав руку до грудей: – Я плачу!

– Дякую, – сказала Ліна, фальшиво-ніжно зазираючи йому в очі. – Ми познайомимось?

– У жодному разі! – вигукнув чоловік. – Таємниця додає пікантності стосункам.

Ліна висмоктала «Маргариту» до денця, лишивши у склянці снігову кучугуру, яка із жовтуватої одразу перетворилася на білу. Вона пошукала очима, де б поставити бокал, але новий знайомий махнув комусь рукою – і біля Ліни виріс бармен із тацею в руках. Бармен обережно витягнув із Ліниних стиснених пальців пустий конус бокалу і вклав їй у руку свіжу порцію лимонної «Маргарити».

– Дозволите вас пригостити? – між тим запитав новий знайомий. Його нервовий супутник міцніше стиснув тонкі вуста.

– Дозволю, якщо ви не зловживатимете цим. У мене вже від алкоголю трохи крутиться в голові.

– О, що таке одна «Маргарита»! – незнайомець поправив яскраву краватку, що так пасувала до зелених кольорів, у яких був виконаний інтер’єр приміщення. – Ви граєте? – спитав він Ліну й указав на жетони, що двома стовпчиками стояли перед нею.

– Тільки якщо ви мені допоможете.

– Залюбки.

І він швидко й коротко пояснив їй, як треба ставити. Ліна зважилась. Один із стовпчиків жетонів, подарованих незнайомцем, щез із-перед неї.

– Ви сміливо ставите! – вигукнув незнайомець.

– Ризик невіддільний від моєї професії.

Незнайомець, що, на відміну від свого супутника, всім корпусом був обернений до Ліни й зовсім не спостерігав ні за діями круп’є, ні за поведінкою примхливої кульки, запитально підняв брови:

– Що за професія?

– Журналістка кримінальної хроніки.

– І тут ви?..

Ліна звела на незнайомця великі очі кольору горіха:

– Шукаю убивць Святослава Пилиповича Шапки, головного лікаря районної лікарні міста Рябокінь.

Супутник незнайомця закашлявся, та голови не повернув. Круп’є незворушно робив свою справу. В зал зайшло ще троє відвідувачів, які, придбавши жетони, влаштувалися коло покерних автоматів. Приміщення одразу наповнилося голосами, стуком клавіш, механічною музикою.

– Я читав про це вбивство в газетах, – мовив незнайомець. – І як просувається журналістське розслідування? Хто вбивця?

– Вбивці, – виправила Ліна. – Їх було двоє. Є свідок.

– Секунду, – вибачився незнайомець, нарешті повертаючи голову до рулетки.

Рулетка стала, кулька завмерла, спинивши свій шалений біг, круп’є оголосив:

– Тринадцятий номер.

Незнайомець знову всім тілом повернувся до Ліни.

– Вітаю! Вам щастить.

– Я виграла?

– Хіба не ви поставили на тринадцятий номер?

– О, справді!..

Круп’є віддав розгубленій Ліні виграш, запросив робити нові ставки, знову розкрутив рулетку. Ліна тягнула «Маргариту» через рурочку на цей раз повільніше, бо в її сп’янілих очах уже почали зблискувати химерні ідеї, як вона вивідає, що за диск шукають ці двоє, що за таємницю взяв із собою до могили Святослав Пилипович Шапка. А потім – потім вона принесе диск Оресту і навіть розпитає, як здоров’я його величезного страшного пса, а потім… Вона згадала сумну усмішку Ореста й мимоволі усміхнулась сама, допиваючи «Маргариту».

– Ще одну? – запитав незнайомець.

– Ні-за-що.

Змахом руки незнайомець закликав бармена, який вивіреними рухами повторив свої маніпуляції: викрутив пустий бокал із Ліниної долоні й натомість вклав бокал повний. Біля покерних автоматів вчинилося легке заворушення, весело хлюпнула нескінченна механічна мелодія, задзвенів нервовий жіночий сміх.

– Сьогодні казино несе колосальні збитки, – зауважив з іронічною посмішкою незнайомець. – Спершу ви, потім любителі покеру…

– А я багато виграла?

Мовчазний супутник незнайомця зиркнув на Ліну здивованим оком.

– Півтори тисячі гривень.

– Моя місячна зарплатня… – пошепки сказала Ліна. Незнайомець запахнув пальто й підвівся, простягаючи Ліні руку.

– Якщо ви вже виконали місячний план, дозвольте запросити вас на пізній обід або ранню вечерю.

Ліна звелася на нетвердих ногах. «Маргарита» шуміла в голові й слабкістю розтікалася по всьому тілу. Незнайомець махнув комусь у глибині залу. Одразу ж до них підкотив хлопець із візочком, повним жетонів, і обміняв, старанно підраховуючи, жетони на гривні. В Ліниній руці опинилася пристойна пачка двадцяток.

– Ходімо? – запитав незнайомець, повертаючи Ліну обличчям до виходу й киваючи своєму супутнику. Супутник рвучко піднявся з-за столу й рушив до виходу трохи позаду від них, зашпилюючи на ходу чорне пальто.

Ліна недовірливо озирнулася на суворого й мовчазного супутника.

– Навіщо він застібає пальто? – спитала вона незнайомця, який обережно, але твердо вів її до виходу. – Хіба ми не тут пообідаємо?

– Є чарівне місце зовсім неподалік. О, яке філе міньйон там подають! Рапани під білим соусом… Креветки… Асорті з морепродуктів… Ви ж любите морепродукти?

– Не виношу, – чесно зізналася Ліна.

– Тоді курячі крильця під соусом «териякі».

– Ну, не знаю… – завагалася Ліна. Курячі крильця під темним, солодким і гострим соусом «териякі» смачно запахли в її уяві.

Біля виходу з зали, куди двері відчиняє тільки «допуск третього рівня», замість натренованого охоронця стояла, спиною привалившись до лутки й мружачи очі, чорно– і буйнокоса відьма в рожевому піджаку. Впіймавши Лінин погляд, вона весело підморгнула, відступаючи від проходу й пропускаючи маленьку журналістку та її небезпечних супутників.

Галантний швейцар чекав із дублянкою в руках, немов міг бачити крізь стіни. Вийнявши люстерко з сумки, Ліна підправила ясно-червону помаду на вустах і нарешті дозволила швейцару допомогти собі вдягнутися. Незнайомець у чорному пальті вже тримав для неї відчиненими вхідні двері.

Просто перед входом до ресторану стояв джип, займаючи піввулиці. Коли він устиг тут з’явитися, не відомо: тоді як журналістка підходила до ресторану, вулиця була моторошно пустельна. Тоненько дзявкнула сигналізація, і незнайомець відчинив для Ліни задні двері машини. І тут вона зненацька злякалася.

– Де ваше чарівне місце розташоване? – спитала вона, зводячи горіхові очі на незнайомця.

– Поряд, зовсім поряд – хіба дві вулички звідси…

– Де саме? – спитала Ліна недвозначно. – Мені треба подзвонити й попередити колегу. Він чекає на дзвінок.

– За годинку ми йому подзвонимо, не хвилюйтеся, – улесливо сказав незнайомець, м’яко забираючи з Ліниної руки чорну трубку мобільного телефону. Його рухи нагадали їй чомусь бармена з більярдної, який обережно, проте твердо викручував із її долоні бокал із «Маргариток».

– Тоді я ніде не їду! – скрикнула Ліна, на крок відступаючи від машини.

– Їдеш, – почувсь уперше скрадливий голос другого незнайомця, і в спину Ліні вперлося залізо. – В машину!

Стоячи впівоберта до машини, Ліна озирнулася на ресторан в пошуках допомоги. Двері відхилилися, й у щілині з’явилося чорне око відьми в рожевому піджаку. Відьма на ім’я пані Мокош подивилась уважно на двох незнайомців, що тісно взяли журналістку в коло, й похитала головою. Ліна розтулила губи, та крик зачепивсь у горлі, бо відьма зробила заперечливий рух, поглянула в один кінець вулиці, тоді в інший, щось порахувала на пальцях, ствердно кивнула й підморгнула Ліні, як вона це зробила в ресторані.

У цей момент залізо, обриси якого згладжувала зелена дублянка, підштовхнуло Ліну в машину, й вона, опустивши голову, полізла на сіре шкіряне сидіння джипа.

* * *

Після шаманського відкриття Юрась Булочка очікував на прихід старшої колеги нервово, але смиренно. Перед ним на зсунутих докупи ліжках розкидані були касети з записами Мар’яни Богданівни Омелянич, які він прослухав чотирнадцять разів. Міг повторити всі сни напам’ять, міг процитувати їх із будь-якого місця. Він хотів поговорити з Ліною, конче цього потребував, але вона – як крізь землю пройшла.

О пів на п’яту Юрасик, стурбований украй, нарешті не витримав. Гарячкове накинувши куртку й похапцем перекидаючи речі в кімнаті – де запропастилася клята синьо-жовта шапка? Святий Миколай, пошуткував і оддай! – він уже намалював у своїй уяві шалену картину: Ліна, в неосвітленому, зимному, брудному й неозорому приміщенні, підвішена за зв’язані руки; її маленькі і зазвичай дуже білі долоні набрякли й потемніли, наче крізь шкіру проступила кров; коло неї, тицяючи їй у печінку короткою цівкою пістолета, стоять двоє в чорних довжезних пальтах, і з-під пальт вистромлюються тільки носаки широких черевиків на товстих підборах. Один із двох, роздратований Ліниною непоступливістю, навідліт б’є її пістолетом в обличчя, і бризкає кров із розтятої щоки, і тіло Лінине здригається, а тоді мішком обвисає. У цей час у прорізі дверей з’являється висока й тонка постать Юрася Булочки; Юрасик стрибає на двох головорізів, розкидує їх на різні боки, рве з кишені ножа й розсікає мотузку на Ліниних руках…

З-під подушки вилетіла синьо-жовта шапка. Юрась здригнувся, отямлюючись од марева, насланого нечистою силою, й шарпнув двері з кімнати. На сходах, ляскаючи себе по кишенях, він одшукав папірець, на якому була записана адреса Ореста, сина Мар’яни Богданівни Омелянич, і побіг, світячи навіжено-натхненними очима.

За мить, хряснувши дверима «копійки», Юрась устромив у замок запалювання ключ і рвучко повернув його – але двигун навіть не писнув. Акумулятор переохолодився за ніч, мастило стужавіло – і все. І з товкача тепер не заведешся! Ледь не обливаючись сльозами, Юрась Булочка від’єднав акумулятор і заніс до готелю, щоб відігріти, як змерзлу дитину. Востаннє озирнувшись на техніку, яка так невчасно підвела його, Юрась попрямував на автобусну зупинку.

Орестів будинок стояв такий тихий, що Юрасеві в першу мить навіть страшно було в нього постукати. Він підійшов до освітленого вікна, потопаючи в підталому снігу, зазирнув усередину, почуваючи себе чи то злодієм, чи то автором твору, що підглядає в життя власних героїв. Орест сидів на підлозі спиною до вікна, поклавши долоню на карк чорного пса, який заснув на дивані, обмотаний білою тканиною. Юрасик зважився постукати в двері.

Орест виріс на порозі, химерний і прозорий, наче з повітря зітканий.

– Доброго дня, – мовив Юрась Булочка, простягаючи Орестові руку. – Я журналіст, колега Ліни Оверченко – ви ж її знаєте? Мене звати Юрою… Юрієм… – і ще раз твердо повторив: – Юрій, – якомога міцніше стискаючи своєю тендітною лапкою руку господаря.

– Орест, – почув він у відповідь. – Заходьте, тільки тихо. У мене хворий собака.

– А що з ним?

– З ним? – хрипким голосом повторив Орест. – Він урятував мені вчора життя.

Після розповіді про двох незнайомців, що вночі влаштували полювання на одинокого чоловіка та його пса, в Юрася на хвилинку потемніло в очах. Весь час він запевняв себе, що намарені двоє зі сну Мар’яни Богданівни Омелянич виявляться тільки виплодом її уяви, що шаманство Святослава Пилиповича Шапки – ця недолуга Юрасева теорія – врешті-решт лусне, як мильна бульбашка, й от тепер химери вийшли на вулиці містечка во плоті, і Юрасик уже знати не знав, чи є взагалі межа між реальністю й маревом. Розганяючи дивні думки, Юрась Булочка підійшов до хворого пса, який лежав писком до високої спинки дивану, й зазирнув, щоб побачити собачу морду.

– Його кличуть Хованець, – сказав Орест. Хованець дихав важко, підхропуючи, але рівномірно.

– Песику ти мій бідненький! – не втримався Юрась, проводячи рукою по здоровезній собачій голові.

Хованець розплющив одне око, скоса глянув на Юрася, який жалісливо схилився над ним, і задихав часто й рвучко, наче йому запекло в грудях.

– Чим тобі допомогти? – схопився Юрась Булочка, за яким із дитинства ходили всі пси, особливо вуличні, навіть коли нічого було дати, навіть коли спізнювався на урок, навіть коли, в студентські роки, він одного прагнув: іди собі! чим я можу тобі допомогти, псяро? я такий самий безпритульний, як і ти. – Хочеш цукерку? Йому можна цукерку?

– Не знаю, – відповів Орест, але Юрась уже поклав шоколадний батончик псові на великий рожевий язик.

Писок Хованця явно склався в задоволену посмішку.

– А до вас, – повернувся, Юрась Булочка до Ореста, – часом Ліна не приходила?

– Часом приходила, та вже дві години, як пішла.

– А де пішла?

– А в лікарню, здається… Боже, – раптом вигукнув Орест, – я ж цілком забув! Сьогодні ховають Святос-с-с… мого батька.

Орест уперше вимовив слово «батько» вголос – і злякався. Так, наче спробував привласнити щось, що йому зроду не належало, на що не мав права.

– То поїхали в лікарню? – несміливо запропонував Юрась.

– Хованцю, ти витримаєш дві години без мене?

Хованець незадоволено застогнав, а тоді примирливо крутнув хвостом. Орест і Юрась Булочка одночасно протиснулись у проріз вхідних дверей.

На бігу Юрась несміливо запитав:

– Скажіть, вам говорить що-небудь слово шаман?

Здивований Орест, одсапуючись, відповів:

– Ну, бубон, танці, транс, камлання…

– А шаманство для вас ніяким чином не пов’язане зі Святославом Пилиповичем Шапкою?

– Яким чином? Я вас не розумію…

– А, забудьте!.. – махнув рукою Юрась Булочка, втратив рівновагу, послизнувшись у багнюці, згори притрушеній снігом, і трохи не проїхався задом з невеликого горбка на дорозі.

– Треба ловити машину, бо ми й так, певно, кругом спізнилися, – говорив Орест, хапаючи Юрася за рукав, не даючи тому впасти, і наче у відповідь на його заклик у вузькій вулиці замаячіли забрьохані болотом сусідські «жигулі» невизначеного кольору. Орест змахнув рукою, і машина загальмувала. Орест рвонув дверцята: – Довезеш до лікарні? На похорон запізнився!

Юрась оббіг машину ззаду й уже заліз досередини. Приголомшений сусіда відпустив гальмо, і «жигулі», здивовані тим, що з дому знову доводиться десь тікати, обережно почали набирати швидкість.

* * *

Джип крутонувся на місці і від’їхав, забираючи з собою перелякане обличчя маленької журналістки в тонованому вікні. Колеса розхлюпували брудні калюжі, від чого сніг обабіч дороги вкривався чорними цятками бризок. Ліна, що так по-дурному втратила єдиний зв’язок зі світом – мобільний телефон, який, правда, майже розрядився, сиділа на задньому сидінні під пильним наглядом холодноокого бандита.

Вулиці були пустельні, хоча вже робочий день кінчався, надвір би мали висипати вільні на цілих дві доби – п’ятниця добігала кінця! – люди, закохані мали б уже збігатися на побачення, підлітки, стріляючи сигарети в перехожих, мали б тусуватися на лавках під парканами, а ще краще отут, під маленьким дешевим кафе, де можна взяти пляшечку пива і почуватися господарем життя. Тільки ніде нікого чомусь не було, тільки місяць-повня світив прозорим світлом згори.

Світлофор на дорозі мигнув зеленим оком, і викрадач, який сидів за кермом, почав пригальмовувати. Другий напружено зиркнув уперед і крикнув:

– Газуй, газуй, газуй! Ще проскочимо!

Бандит газонув так, що Лінина голова втислась у спинку сидіння, а горлом почала підніматися нудота. Увімкнулося жовте око світлофора, яке майже зразу змінилося червоним. Джип вискочив на перехресну дорогу.

У бічній вуличці в цей час з’явилися заляпані брудом «жигулі» невідомого кольору. Водій «жигулів», побачивши джип, що нісся просто на нього, різко загальмував, але машина все одно встигла вискочити на перехрестя. Скрегіт металу розітнув тишу.

Не тямлячи, що робить, із джипа викотився навіжений хлоп у чорному пальті й підскочив до «жигулів».

– Вилізай, ідіоте, ти мені машину побив!

Водій «жигулів» хряснув дверцятами, підбіг до хлопа й затопив тому в писок. Хлоп ошелешено сів на землю.

– Хто кому машину розбив, холера б тебе трісла! Ти дальтонік? Ти давно медкомісію проходив?

На підмогу товаришу із джипа вистрибнув Лінин викрадач і підскочив до войовничого водія «жигулів», наставляючи на нього пістолет.

– Ти, геть з дороги! – і, кивнувши своєму одурілому товаришу, гримнув: – У машину! Ну!

Хлоп у чорному почав підніматися з землі. В цей час задні дверцята «жигулів» відчинилися з двох боків одночасно, і звідти виринули очманілі обличчя Юрася Булочки та Ореста.

– Двоє! – зарепетував Орест. – Це ті двоє! Я вас упізнав!

– Тим гірше для тебе! – гаркнув Лінин викрадач і натиснув на гачок пістолета. Куля дзенькнула й уп’ялась у дверцята машини на рівні Орестового живота. Орест опустив очі, недовірливо глянув на дірочку з гладкими краями, що лишилась од кулі. Лінин викрадач і водій «жигулів» одночасно вилаялися.

Несподівано з другого боку вулиці виїхав зелений «газик» і різко став, здіймаючи хвилю підталого снігу, обливаючи брудною водою джип, «жигулі» й п’ятьох людей, що застигли коло зчеплених машин. Із «газика» спершу вистромилося два пістолети, а тоді розпашілі обличчя в міліційних кашкетах.

– На землю! – гаркнув один із міліціянтів. – Кинь зброю, паскудо! Я тобі що сказав? Кидай зброю, тварюко!

Другий, вайлуватий і наче невиспаний, замислено глянув на джип. Юрасеві здалося, що він уже раз бачив цього міліціянта.

– Слухай, – хитнув вайлуватий головою в бік свого товариша, – це не тачка, на яку орієнтировка була?

– ???

– Ну, що пенсіонерку переїхала? Цифри в номері пасують, колір теж…

І в цю мить із задніх дверцят джипа випала дівчина в зеленій дублянці й кинулася просто в обійми ближчого міліціянта.

– Це той джип, той! – гукала вона, борсаючись у полах дублянки. – А ви знайшли свідка? Ви все-таки когось знайшли?

– Ти хто? – здригнувся міліціянт, і смикнулась автоматично його рука, і пістолет вибухнув гуркотом. Лінин викрадач кинувся на землю, затуляючи голову руками.

– Не стріляйте! – крикнула Ліна, нарешті виплутуючись із власної дублянки. – Я заручниця!

Розділ XVIII

МОДЕЛЮВАННЯ МАЙБУТНЬОГО

Ліна стояла на порозі Орестового будинку. На руках у неї прилаштувалося жовтооке кошеня. Крізь одчинені двері Орест глядів на кошеня здивовано.

– Ось, саме кинулося в руки. Просто посеред вулиці. Не могла ж я його відігнати? – квапливо пояснила Ліна.

– Няв, – сказало кошеня.

– Нявко, ти чия така? – нахилила Ліна голову до кошеняти. – Яка маленька, пухнаста!

Кошеня задоволене примружило очі.

Орест і Ліна чемно сіли на дивані, у найдальших його кутках, і тільки якби вони одночасно простягнули одне до одного руки, могли б торкнутися долонями, та вони сиділи статечно й церемонно, стиха вимовляючи поодинокі репліки. Хованець із дивану перемістився на підлогу, де йому було звичніше, і тепер лежав на м’якому килимі, прилаштувавши голову на Ліниних ногах, цим остаточно її заморозивши. Сміливе кошеня примостилося йому під боком.

– А ви давно живете тут? – спитала Ліна, оглядаючи кімнату. – Чому вирішили з материної хати виїжджати?

Орест прокашлявся.

– Ну-у-у… Просто… Хотів жити окремо…

– Щоб кохана дружина й люба мати не мали змоги перетворитися на злу свекруху й нахабну невістку?

– Майже так, – усміхнувся Орест, віддихаючи затамоване повітря.

– А де ж тепер дружина?

– Вона, правду кажучи, дружиною ніколи не стала. Вона поїхала в Чехію, в Празький університет учитись – і більше не повернулася.

– Вам її бракує?

– Тепер – ні, – квапливо мовив Орест. – Тепер уже – зовсім ні…

Мов зненацька згадавши найневідкладнішу справу, він підхопився з дивану й побіг у двері. За ним почеберяло кошеня. Ліна здивовано втупила погляд у проріз дверей, і навіть Хованець підняв голову, проводжаючи господаря червоними очима. За хвилину Орест вибіг із двома вузькими келихами й пляшкою вина в руках.

– Ви ж вип’єте вина? – з запізненням запитав він.

– Вип’ю сухого вина з задоволенням.

Хованець чмихнув і опустив голову Ліні на ноги.

– А скажіть, – почав Орест ніяково, – звідки ви дізналися про мене? Пам’ятаєте, коли ви вперше до мене приїхали…

– А мені реєстраторка з лікарні сказала. Така чорнява, коса довга, вона весь час у рожевому ходить… І в аптеці, здається, підробляє.

– Чекайте, чекайте, – здивувався Орест, – реєстраторка, яка підробляє в аптеці? Хіба нову взяли? Бо в аптеці ж працює дівчина молоденька, білява, і стрижка в неї цікава – дуже модна, певно, – стирчить навсібіч. А в реєстратурі – мамина давня знайома, сива така, років п’ятдесятьох.

– Що-о-о?

– А що таке? – не зрозумів Ліниної реакції Орест.

– Та так, не звертайте уваги, – швидко відповіла Ліна, придушуючи паніку.

– Ви знаєте, ваш колега вчора досить дивно поводився…

– Що так? – спитала Ліна.

– Почав розпитувати, чи не був Святослав Пилипович, мій батько, шаманом. Я, зізнаюся, на мить подумав, що колега ваш – трохи не при собі…

– Юрась Булочка мріє про славу, – всміхнулася Ліна. – В цьому він ще просто велика дитина.

Вони помовчали.

– А знаєте, – заговорив Орест, – ми часто грали з матір’ю в одну гру. Вона давнішня, ми ще в дитинстві її страшенно любили…

– Як називається? – спитала Ліна.

– «Ерудит». Не чули? Прикольна гра. Я вам зараз покажу.

Орест знову, мов його штрикнули голкою, підірвався з дивана й побіг до книжкової шафи, нижній ярус якої займали шухляди, висунув одну, вигріб назовні старі зошити, схожі на конспекти, витяг із-під них коричневу прямокутну пластмасову коробку.

– Ось вона! – усміхнувсь Орест, ставлячи коробку на диван рівно посередині, між собою та Ліною, й вигрібаючи з неї чорні квадратики з білими буквами й маленькими цифрами внизу та перекидаючи їх догори зворотним боком, аби букви ці сховати. – Отож, правила такі: на кісточках, бачите, літери, які треба складати в слова. А отут дрібненько цифри, бачите, це, так би мовити, «ціна» кожної літери, щоби бали рахувати. На полі починаєте з центру, де білий квадратик. Якщо буква в вашому слові потрапить на зелену клітинку, її вартість подвоюється, на жовту – потроюється, а якщо на синю клітинку – вартість усього слова подвоюється, на червону – потроюється. Запам’ятали? Беріть собі сім кісточок.

– Я, звісно, нічого не запам’ятала, але ви мені підказуватимете, – мовила Ліна, набираючи собі сім кісточок і викладаючи їх на долоні. – Хто починає?

– Ви, – вигукнув Орест, – звичайно ж, ви!

Ліна подивилася на свої кісточки, хвильку подумала, потім виклала на коричневому полі слово «РОМ».

– Нічого кращого до голови не йде, – вибачилась вона.

– Два плюс один плюс два, – почав рахувати Орест, – дорівнює п’ять. Записуємо.

– А в мене слово з двох боків читається! – як скривджена дитина, вигукнула Ліна. – Хіба бали не подвоюються?

– У правилах не написано…

– А ви точно пам’ятаєте?

– Ні, – швидко заговорив Орест, – я вже правил зовсім не пам’ятаю. Ото як грали з дитинства, так і граємо з того, що в пам’яті лишилося. Тому подвоюємо бали!

І він викреслив цифру п’ять на аркуші паперу, розділеному на дві колонки, де над лівою значилося «Ліна», а над правою – «Орест». Потім він виклав на коричневе поле дві кісточки, дописуючи «ДИМ» до Ліниного «РОМу».

– В мене сім, – повідомив він. – Буква «Д» подвоюється. Добирайте собі кісточок до сімох знову.

Вино, що вже було плюскалося десь на денці келихів, знову заясніло, заграло всіма відтінками червоного, і заясніли Лінині щоки – в масть її вогненним вихрам. Гра продовжувалась, щодалі веселіше, і веселішою ставала математика – з криками, з бійкою за дорогі кісточки – десять балів! це ж скарб! – із висмикуванням папірця одне в одного.

– А у вас сто балів! – вигукнув раптом Орест. – Ви виграли! Ще раз?

– Давай!.. Давайте, – виправилась Ліна, зашарівшись.

– Нічого, мені сподобалось, – усміхнувся Орест, накриваючи коричневе поле для слів кришкою й перевертаючи коробку так, щоб усі кісточки, впавши на кришку, перекинулися догори дриґом – і не треба було б їх руками перевертати.

– Що це? – зненацька спитала Ліна, простягаючи руку до білого конверта, скотчем наклеєного на звороті коробки. Орест обережно поклав коробку на диван, відірвав конверт, покрутив його в руках. Тоді повільно розпечатав його. В конверті лежав комп’ютерний диск, на якому приліплена була наклейка: «Дисертація (ост. варіант)». Підкинувши диск у руці, Орест подивився на нього замислено, тоді підвівся з дивана, подаючи Ліні руку.

– Ходімо.

Вони повз кухню пройшли в маленьку кімнату, де стояла шафа, ліжко, письмовий стіл, а на столі – комп’ютер. Орест увімкнув світло, засунув фіранки.

– Сідайте, – мовив він, запускаючи комп’ютер. – Боюся повірити, що це – саме той диск.

– Саме той диск… – луною повторила за ним Ліна.

Не новий уже комп’ютер довго завантажувався, дзижчав і співав. Заставка «Windows» помалу змінилася ясно-синім тлом – пінним морем, яке підкидало на своїх хвилях старий піратський фрегат. Вітрила були обірвані, і зрозуміло ставало, що виплив фрегат із самого серця бурі, тільки не видно було, чи лишились на ньому люди, чи врятував він хоч одну живу душу.

Нарешті комп’ютер перевірив себе на віруси, й Орест зміг вставити до дисководу золотаве кружальце таємниці.

– Вам страшно? – спитав він Ліну, глянувши на її бліде обличчя, на її з хворобливим блиском очі.

– Чесно? Дуже. А вам?

– І мені, – зізнався Орест.

Він двічі клацнув мишкою по значку лазерного диску, і комп’ютер розкрив вікно, в якому з’явилися звичайні файли в форматі «рdf» – певно, щоб не можна було правити. «Туtul», «Resumе», «Zmist», «Vstup», «Rozdil І», «Rozdil II»… «Rozdil VIII», «Vysnovok», – читали Ліна й Орест і ставали дедалі збудженішими і, торкнувшись випадково одне одного долонями та зрозумівши, що в обох долоні холодні, жаб’ячі, сміялись нервово й очікувально.

– Відкриваємо «Туtul»? – спитав Орест, клацаючи мишкою.

На екрані з’явився білий аркуш, на якому вони прочитали: «Святослав Шапка. Моделювання майбутнього: засоби локалізації небезпеки на основі аналізу психічних показників. Докторська дисертація».

– Відкриваємо «Resumе»! – не витримала Ліна. – Боже, невже це воно, невже це воно?

Орест навів мишку, клацнув, невчасно зрозумівши, що не те відкриває: вступ замість резюме. Комп’ютер знову заспівав тоненько, розгортаючи на екрані довгий білий сувій, що в ньому Святослав Пилипович Шапка вписав найголовнішу працю свого життя, яку, на першій же сторінці, присвятив синові. Орест схвильовано шморгнув носом, і Ліна стисла його руку в своїй.

– Все-таки краще почнемо з резюме, – мовила вона, відбираючи в Ореста мишку. За кілька секунд на екрані вони читали важкий науковий текст.

«Назва цієї дисертації – „Моделювання майбутнього“ – може видатися декому антинауковою; нетрадиційна медицина, зокрема, шаманство завжди викликатимуть посмішку у скептично налаштованих учених-традиціоналістів. Але не варто забувати, що шаманство – це тільки один із методів набуття людиною знань про саму себе. Так, радянський учений Г.В.Ксенофонтов виявив одну важливу рису шаманів – знання людського організму й психіки. А в сімдесяті роки радянський учений Вітевін та американський медик Г.Райт дійшли висновку, що шамани фактично є „первісними психотерапевтами“. Таким чином, саме аналіз шаманства з позицій психоантропології може дозволити пояснити в межах законів природи психічні явища, які з наукової точки зору видаються надприродними.

На жаль, обсяг дисертації не дає можливості дослідити шаманство в усіх його проявах, тому для даної роботи був обраний тільки один напрямок: шаманство і протистояння страху. Як доводять учені, зокрема, I.Лютий, у суспільстві, яке заведено називати первісним, дітей не вчили відвертатися від страху. Навпаки, діти вчилися „повертатися обличчям“ до страху, долати його, а якщо нема страху – нема й хвороб психіки, нема всього діапазону психосоматичних захворювань. Крім того, міфи якутів, які дійшли до нашого часу розповідають, що шамани могли передбачати майбутнє, підказували людині шляхи досягнення щастя. Використовуючи шаманство як метод психічного впливу на пацієнта, ця робота покликана довести, що виявлення джерела підсвідомого страху дозволяє локалізувати небезпеку і, таким чином, змоделювати майбутнє».

«Звідки Юрась міг дізнатися про це? – втупилася Ліна очима в екран. – Головний лікар районної лікарні – і шаманство… Чи я часом не марю?»