Текст книги "Останній шаман"

Автор книги: Наталя Тисовська

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 24 страниц)

– Хто ще сказав «ох»? – почув раптом хованець здушений голос. Капуш несамохіть випустив нявку і тепер хижо озирався. – Хто ще сказав «ох»?

Нявка зробила обережний рух і сповзла з дідових колін. Той крутив головою, але луна вже підхопила оте пискляве «ох» і понесла болотом далі, далі, і тепер здавалося, що те «ох» лунає з усіх кутків, з-під кожного куща, з-за кожного горбка. Капуш запаморочено вертів головою. Нявка тихо рушила до лісу. Хованець теж почав відступати. Крок. Іще крок. Гілка тріснула під ногами. Капуш хитнувся й от уже мав обернутися… Одночасно підстрибнувши й розвернувшись до лісу, нявка й хованець вдалися до ганебної втечі.

* * *

– Хух!

Хованець гадав, що вже ніколи не відсапається. Нявка впала на землю й, розтуливши маленького ротика, по-риб’ячому хапала повітря. Після забігу на коротку дистанцію її сил забракло навіть на коротке й змістовне «хух». Нарешті нявка перевернулася на живіт, тоді стала на коліна, а далі сіла.

– І чого, питається, я за тобою бігаю? – заговорила вона.

Хованець опустив очі. Непомітним рухом він помацав зелену нитку-волосину, якою нявка одного разу рятувала-зашивала його драну шерсть. Але нявка помітила його рух.

– Радієш, що я себе до тебе пришила? – зашипіла вона. – Не радій! Ото зараз видеру волосину свою від тебе, тоді подивимось, якої заспіваєш! Усі кучері по лісах-болотах розгубиш!

Хованець затулив латку чорною долонею. Вітер війнув і пригнав важкі звуки: дзижчання пили, тяжке «гах» дощок, що падають на землю, скрегіт металу і роздратовані крики.

– Тартак уже близько. Ти йдеш?

Нявка з незалежним видом знизала плечима й посунула на звук. А звук наростав. Спершу далеке дзижчання набрало голосу, розкотилося лісом, рвучися понад верхівки дерев. Лункі удари дерева об землю робилися дедалі важчими, земля щулилась і болісно видихала.

Що ближче підходили мандрівці до тартаку, то неспокійніше їм ставало: до звичних механічних звуків долучався звук дивний і потойбічний: монотонний, неживий, тяжкий для вуха. Нявка стишила ходу й наче ненавмисно спіткнулася, аж хованець налетів на неї, збиваючи з ніг. Підхоплюючи товаришку на льоту, він відчув, що під білою сорочкою нявка тремтить, як у пропасниці. Хованець покрутив головою і міцно взяв її за руку.

Звук наближався. Ось уже можна розрізнити слова.

Руки, вправні до роботи,

Розгулялися до поту:

Сотень пилок ярий дзвін —

Як руки одної чин.

Древо падає і плаче,

Пилка свище, дошка кряче,

Розлітається на дві,

Голос губиться живий.

До роботи руки вперті:

Підростає голос мертвий!

Нявка йшла з широко розплющеними очима. Такого вона ще не бачила: тисячі малих, кудлатих, з хвостами й цапиними ріжками, у червоних жупанчиках тягнули, крутили, стукали, пиляли. Те, що тільки-но було деревом, раптом розпадалося на дошки, які самі собою вкладались у стоси й за мить зникали геть з очей. Нявка замружила очі, тоді зробила малу щілину й глянула. Їй здалося, що дерева лягають під пилу самі, і що пила крутиться сама, а курява стружки злітає в повітря, забиваючи дихання. І лише нав’язливий звук одностайної пісні вернув її до дійсності: не самі вертілися механізми – коло них миготіли волохаті руки.

Раптом хованець шарпнув її; вона заточилась і була би впала, якби товариш не встиг притиснути її до піраміди зрубаних дерев з обчухраним гіллям.

– Диви, – сказав хованець глухо. Нявка визирнула зі сховку.

Перед блискучим колесом пилки виросла темна постать. Великий горб випинав зі спини, руки звисали ледь не до колін, а ноги були якісь закороткі. Нявка розрізнила наглухо зашпилену коротку куртку й вузькі панталони, а на голові – круглий капелюх із широкими крисами. З-під капелюха стирчав великий ніс і цапина борідка. Але ні цапина борідка, ні незграбна постава істоти не могли применшити того підсвідомого страху, який піднявся нявці з нутра, лишень вона вчула глухий голос.

Голос роздавав вказівки; волохаті руки замиготіли ще швидше, ясне колесо пилки закрутилося веселіше, дерева востаннє стогнали розпачливо й гірко і, потрапляючи під ніж, захлиналися власним плачем і назавжди втрачали голос.

– Це він, – шепнула нявка.

– Він, – підтвердив хованець.

– Щезник, – вихопилось у нявки.

– Не промовляй уголос! – цитьнув на неї хованець, але темна істота здригнулась і рвучко обернулась у їхній бік. Вони застигли й затамували подих.

Щезник зробив два кроки, прислухався. Тоді махнув рукою, глухим голосом кинув вказівки, і тут піраміда покаліченого дерева почала розпадатись, а двійко шпигунів, заморожені страшним голосом, дивилися, як просто на них невпинно котяться важкі колоди.

Розділ VIII

КАРПАТСЬКА СКРИНЬКА

«Помешкання світилося червоними плямами свіжої крові. Вони були всюди: ховалися в зморшках простирадла на дивані, проглядали крізь шпари нещільно припасованої дощатої підлоги, струмками стікали з гладеньких пофарбованих стін, яріли на білому папері, що так і лишився не списаним. Моторошний стогін витав у повітрі, а ще – солодкавий задушливий запах, який завис над принишклим під’їздом, тільки-но відчинилися двері. Дедалі глибше просочуючись у всі щілини, кров не хотіла відступати навіть під тиском проточної води – неохоче змивалась і щезала важко; спершу станула вона на стінах, змішавшись з потоками води, тоді вибілила вода брунатні плями на підлозі й на простирадлах, і останнім крізь прочинену кватирку вивітрився густий запах, що його помалу витіснив міцний дух тютюну й поту, яким тягнуло з коридору…»

Юрась Булочка видер сторінку з записника і розірвав її на дрібні клапті. Ні, все не те. Оповідання на конкурс «Українські химери» має бути блискучим, повторив він собі вкотре і вкотре тяжко зітхнув. Навіть Вальтер Тадейович, редактор відділу новин, не сприймає Юрасика всерйоз – все дає йому якісь другорядні завдання. От і тепер: він, Юрась Булочка, ніякий не повноправний колега Ліни, а радше її водій. Мала б вона свою машину – сидів би він удома й писав нудну статтю про директора школи, який не гребує хабарями. Та що там говорити! Піду собі в садочок, наїмся черв’ячків…

Ліна рішучо постукала в двері готельного номера.

– Ти тут? – спитала вона й зайшла до кімнати. Юрасик за спиною пожбурив клапті паперу собі у відкриту сумку. Він не бачив, що папір, підхоплений протягом із дверей, замість мирно впасти в сумку, підлетів догори й віялом розсипався по ліжку і підлозі.

– Смітиш? Покоївці роботи додаєш? – Ліна рішучо посунула до клаптів на ліжку. Вона підняла шмат аркуша й прочитала: – «…червоними плямами свіжої крові…» Детектив пишеш?

Юрась спалахнув і кинувся збирати уривки знищеного оповідання, кленучи свою гірку долю.

– Ю-ра-си-ку, вдягайся, – повідомила Ліна голосом учительки молодших класів. – Зустрічаємося з Орестом за півгодини в лікарні. Там цікава інформація вигулькнула…

Юрась Булочка заскреготав зубами. Ох, цей Орест! Засів Ліні в серці скалкою, не висмикнеш! Так, день, який почався кепсько, не може закінчитися добре. Сердешний журналіст узув кросівки й поплентався прогрівати машину.

Дорогу до лікарні Юрасик пам’ятав, але минулого разу він був тут взимку, коли дерева стояли голі й похмурі, під колесами чвякала каша, мокрий сніг заліплював скло. Сьогодні ж теплий квітневий вечір помалював знайому дорогу зовсім в інші барви: жовтий колір ранніх ліхтарів, зелений колір набубнявілих бруньок, синій і червоний кольори мерехтливих вивісок уздовж вулиць. Юрась знову пройнявся ліричним настроєм. Він вів машину так легко й обережно, наче б то була карета з четвіркою білих коней…

Та ж таки не судилося сьогодні йому спокійного вечора. З правого боку на лиховісній швидкості у вузьку шпару між його машиною і брівкою пер джип. «Зачепить, – перелякався Юрасик, – тільки б не зачепив!» Він крутнув кермо ліворуч і з жахом побачив просто перед собою фари. «Що за кара!» – ще встиг подумати він. Ледь не збивши ліве вухо «копійці», фари промчали повз. Одночасно з ними з правого боку промчав джип з двома трикутними наліпками: жирною буквою «У» і зубатою буквою «Ш».

– Що це в нього таке? – спитала Ліна спокійно, наче й не бачила, що коїлося з її водієм.

– Учень Шумахера, – процідив Юрась Булочка крізь зціплені зуби.

Попереду вже видніла чотириповерхова будівля районної лікарні. Майже всі вікна в ній давно загасли, тільки світилося на першому поверсі кілька вікон поспіль і одне на другому. «Реєстратура, – здогадався Юрасик про перший поверх, – а на другому, мабуть, той кабінет, куди нас хоче повести цей клятий Орест…» Він загальмував і завернув на стоянку, де мали б паркуватися машини «швидкої», але сьогодні чомусь нікого не було.

Навіщось Ліна постукала, а що відповіді не було, відчинила й, переступивши через ребристий сталевий килимок, пройшла крізь внутрішні двері, щоб опинитись у просторому вестибюлі лікарні. Гардероб був порожній і темний, а от в аптеці світилося, хоча нікого не видно. Ліна роззирнулася, шукаючи очима Ореста. На білій кам’яній долівці вестибюлю відбилися чиїсь чорні великі сліди, які розкреслили прямокутник підлоги на дві майже рівні смуги.

Услід за Ліною Юрась теж зазирнув до вестибюлю й, не побачивши Ореста, розслабився та сміливо зайшов досередини. Здавалося, в лікарні нікого нема, тільки в реєстратурі ще хтось сидить. Юрасик наблизився й мимоволі зазирнув у віконечко. Звідти на нього війнуло шалом карих очей на миловидному личку, обрамленому чорними косами. Реєстраторка в рожевому светрі підморгнула йому та грайливо посміхнулася. Юрась Булочка несамохіть відскочив від віконечка, зором прикипівши до тонких рук, які лежали на дерев’яній конторці, націливши гострі червоні нігті просто на нього.

– Ліночко, ви вже тут! – привів його до тями знайомий голос. – Маріє Павлівно, я вам про них казав…

Голос, який так недбало говорив до дивної реєстраторки, належав Оресту. Юрасик схаменувся й простягнув руку для привітання. Тоді перевів погляд на реєстраторку. Марія Павлівна, сива, з побляклими очима й тонкими вустами, привітно кивала Оресту. Пухкі немолоді руки її безвільно лежали на конторці. Юрась відступив на крок. Відьомське видиво ще стояло перед очима, серце його важко гупнуло, яскраві кола заметляли перед ним, і він приготувався зімліти.

– Ліночко, ходімо зі мною, – торохтів Орест. – Я тобі вчора забув показати… Я ж ніби звістку з того світу дістав! Через Шурика, ну, Олександра Остаповича… Он, глянь! – Орест витягнув щось із кишені. Юрасик скосив очі. У великій долоні зблискував дрібний металічний предмет. Роздумавши умлівати, журналіст наблизився й зазирнув у долоню. Маленький ключик був незвичної форми – такого замка він собі не міг уявити.

– Від чого це? – спитав він жваво.

– В тому й річ, що я поняття зеленого не маю! Приніс, нічого не пояснив, а тоді помер! Ні, ви собі уявляєте? На моїй родині точно якесь прокляття: в один рік – батько, мати, а тоді ще батьків друг!

– Ану, дай подивитися! – Ліна вихопила ключик з Орестової руки, піднесла до самих очей. – Тут щось написано…

Юрась Булочка придивився. І справді: на ключику чиясь наполеглива рука видряпала чи то літеру, чи то цифру. Він забрав у Ліни ключ і підніс до світла. Щось ця літера йому нагадувала… Щось таке знайоме!.. Де він міг бачити оцю смішну карлючку? Спогад – чи то інститутський, чи то домашній. Словом, давній спогад, в яких закапелках пам’яті його тепер шукати?..

– Але й це не все! – збуджено провадив Орест. – Вчора, якраз перед тим, як ви приїхали, дзвонять мені з лікарні. Новий головний лікар дзвонить, він батька тут заступив… Отож, дзвонить мені й каже: приїдьте, будь ласка, тут після Святослава Палиповича лишилися книжки, речі, якась скринька замкнена, треба забрати…

– Скринька замкнена? – Ліна стрепенулася. – Кажеш, скринька замкнена…

Юрасик повів бровою. Якби ж то все було так просто! От вам ключик, а он вам і скринька! Ні, так нецікаво. Тільки-но зав’язка, ще й кульмінації не було, а ось вам уже й розв’язка. Поламає всі закони жанру! Юрась гарячково став думати, як йому проникнути в те приміщення на другому поверсі, де світилося вікно, раніше від Ореста й Ліни та тимчасово заникати скриньку куди-небудь…

Не дійшовши до ліфта, трійця завернула на сходи й піднялася на другий поверх. Довгий коридор розходився на два боки; прямий його кінець губився далеко в сутінках, а другий повертав під прямим кутом і зникав десь за рогом. Орест повів журналістів прямим відтинком коридору, відраховуючи двері. Коло дверей із табличкою «73» він зупинився й постукав. Ніхто не відгукнувся. Тоді Орест сміливо шарпнув двері й зазирнув досередини.

Просто по центру кабінету стояла велика картонна коробка, а довкола неї – в’язанки книжок. Юрасик оцінив і коробку, і з десяток пакунків з книжками та в уяві намалював багажник своєї «копійки». Ні, в «копійку» цей вантаж не влізе. Хіба що якби Орест пішов пішки, а він дещо розклав на задньому сидінні…

Ліна підскочила до коробки. Та була вщерть наповнена всіляким непотребом: ручками, м’ятими візитками, старими касетами, під стінкою вертикально стояло кілька пластикових течок із паперами, коробки з підписаними дискетами. Все це мало стосуватися роботи Святослава Пилиповича, все це можна було лишити на завтра. Сьогодні ж їх цікавила тільки одна річ… Ліна розгребла мотлох у коробці й нарешті докопалася до маленької дерев’яної скриньки, яка зачаїлась у куточку на самому денці. Світлого дерева різьблена скринька, вочевидь карпатського походження, була замкнена на маленький висячий замок. Не обертаючись, Ліна простягнула руку за ключем.

Ключ виявився завеликим. Юрась Булочка тріумфував.

– Я розчарована, – зітхнула Ліна.

– Так, розчарування має місце, – підтвердив Орест. – Маємо дві загадки замість одної: ключ без замка і замок без ключа…

– Одну загадку легко розкрити, – простягнув руку до карпатської скриньки Юрасик і, перш ніж Ліна та Орест оговталися, застромив гостре жальце ручки всередину висячого замка. «Клац», – почулося звідти. Дужка замка відвалилася. Скринька була відчинена. Обережно Юрась відкинув вічко. Три голови схилилися над загадкою.

Старі конверти за розміром точно пасували до скриньки. Оресту одного погляду було досить, щоб упізнати материну руку. Листи були адресовані Святославу Пилиповичу Шапці.

– Я не читатиму їх, – сказав Орест рішучо.

– І не варто, – підтвердила Ліна, відбираючи карпатську скриньку в Юрасика й заклацуючи замок. Вона обережно поклала знахідку на місце й закрила коробку. – Як ми це все завантажимо в твою машину? – повернулася вона до молодшого колеги.

– Отак і завантажимо, – стенув плечима той, непомітно ховаючи в кишеню маленький плаский ключик із двосічною борідкою…

…На дні багажника Юрась Булочка простелив газетку. Стоси книжок стали щільно один до одного – і все ж не вмістилися. Ні лівій половині заднього сидіння виросла гора, яка загрозливо похилилася, тільки-но Орест спробував сісти поруч.

– Тримай, тримай, бо впаде! – репетувала Ліна. Юрасик не знав, що тримати: чи кинути коробку, яку мав у руках, і ловити книжки, чи тримати Ореста, щоб не пхався до машини. Боком підперши пачки книжок, що роз’їжджалися, Орест нарешті примудрився всістися на задньому сидінні. Юрась закинув коробку йому на коліна.

– Ну, можна їхати, – промовив він і хвацько заскочив на своє місце, одночасно повертаючи ключ у замку запалювання. Стиснений із двох боків книжками й величезною коробкою, Орест мав жалюгідний вигляд, і Юрасик виповнився приємного відчуття переваги над ним…

– Ти машини не тарань! – вчув він раптом Лінин ядучий голос і помітив, що вивертає на дорогу, не мигнувши сигналом повороту і геть чисто забувши про авта, які проносилися повз лікарню. Чоло його вкрилося дрібними крапельками поту.

– Послухайте, – заговорив Орест зі свого сховку на задньому сидінні, – я тут що подумав… Цей ключик може нічого й не відмикати. Ну, розумієте, всі ж речі Святослава Пилиповича вже перевірені по сто разів ким завгодно. І я свою свою руку доклав, атож. Не було там нічого, що можна було б відімкнути. А тут оцей напис… Глупство, звісно, та все ж: а як раптом уся справа саме в тій видряпаній літері?

Ліна навіщось обдивилася нігті на правій руці, дмухнула на них, тоді потерла ними об цупку тканину джинсів, наглянсувавши до блиску, і нарешті задумливо вимовила:

– Якщо це літера…

Юрась Булочка знову завважив, як приємний холодок огортає серце. Буква, буква, така знайома буква!.. Він обов’язково згадає! Ось зосередиться – і згадає. І саме він розкриє таємницю, а зовсім не Орест, на якого Ліна дивиться дивними розширеними очима…

У Юрасиковій свідомості зринула прямокутна карточка, синя з одного боку, пописана дрібними чорними літерами з іншого боку. На синьому тлі «сорочки» вгадувався розмитий малюнок якоїсь мікросхеми. Візитка, здогадався Юрась. Він не міг пригадати, що написано на візитці, але раптом побачив цілий стос таких точно, який лежав згори на книжках у якійсь заскленій шафі. Різнобарвні корінці книжок здавалися напрочуд знайомими. Подумки він простягнув руку й узяв верхню візитку, перевернув чорними літерами до себе. З лівого боку світилася велика грецька літера. Зараз я її згадаю, подумав Юрасик…

Розділ IX

ВОРОЖКА

Валерій Миколайович Нечипоренко-молодший дочекався сутінків і нарешті залишив контору. Цілеспрямовано він рушив до автобусної зупинки, кидаючи короткі погляди в кінець вулиці, наче б умів за допомогою гіпнозу прикликати автобус. Що найдивніше, автобус і дійсно відгукнувся на закличні погляди й майже відразу засвітив фарами удалині. Валерій Нечипоренко вдоволено гмикнув. Іншого він і не чекав. Якщо вже заради сьогоднішнього надзвичайного завдання він знехтував побаченням із однією вельми цікавою особою жіночої статі, автобус просто не мав морального права стати йому на перешкоді. Пропустивши пасажирів, що злізали, Валерій Нечипоренко через дві сходинки заскочив досередини.

Слухняний автобус доправив його на інший кінець містечка. Валерій Нечипоренко зліз коло старої дерев’яної церкви, на якій лежала печатка вилюднення: ця окраїна міста, колись густо заселена, занепадала. Частина мешканців, забагатівши, посувалася ближче до центру; молодь прагнула столиці. Старші люди ще зберігали вірність колись великій парафії, та тільки з роками їх ставало дедалі менше. Врятувати стару церкву не міг уже навіть молоденький священик, який одразу після академії направлений був сюди і взявся до роботи з юначим ентузіазмом. Він навіть замешкав у хаті, яка одним боком прилягала до церкви і в яку з церкви вели вузькі двері. Був у хаті й парадний вхід.

Саме до цього парадного входу і підійшов Валерій Нечипоренко. Механічно витер ноги на килимку перед порогом, тоді несміливо підняв руку і подзвонив. Двері відчинила висока чорнява жінка в рожевому светрі.

Треба пояснити, що священик мешкав разом зі старшою сестрою – веселою і легковажною, яка, незважаючи на всі застереження брата, псувала йому репутацію. Щойно священик і його сестра з’явилися на рябокінській околиці, містом поповзли всілякі чутки. Говорили й переказували, буцім пані Мокош – найкраща ворожка на всю округу, а може, і ясновидиця: кому що не скаже – все збувається. Ото послухає суперечку вболівальників, кине карту і скаже: завтра львівські «Карпати» переможуть донецького «Шахтаря» – і точно, назавтра «Карпати» побивають «Шахтаря» з розгромним рахунком десять-два.

Пані Мокош відступила від дверей і з загадковим усміхом припросила нежданого гостя до світлиці.

– Слава Ісусу Христу, – привітався незвичним для себе чином Валерій Нечипоренко. Пані Мокош щось пробурмотіла, привітно кивнула і жестом вказала гостеві на м’яку софу під стіною. Гість сів.

– Ви до отця Валентина? – спитала сестра священика.

– Ні… е-е-е… я до вас, – зніяковіло відповів Валерій Нечипоренко і подумав, що йому, офіцеру, не до лиця така сором’язливість. Пані Мокош знову загадково всміхнулася й сіла до столу, застеленого до самої підлоги жовтою важкою скатертиною.

– В якій же справі? – весело поцікавилась вона.

Валерій Нечипоренко, геть зніяковівши, довго добирав слова і сопів, як першокласник перед учителькою. Нарешті він здобувся на слово.

– Мені… вас… рекомендували…

– Так-так, – заохотила його пані Мокош, вкладаючи гарні руки з яскравим манікюром на стіл.

– Тут така ситуація… – продовжував белькотіти гість і не знав, чого, власне, він сюди припхався і як тепер викручуватися з двозначної ситуації. Тим паче, що він от-от розголосить службову таємницю…

– Я вас слухаю, – лагідно мовила сестра священика і сором’язливо підправила комір рожевого светра, та в чорних очах її грали шалені іскорки.

– Якби ви згодилися допомогти…

Пані Мокош вирішила прийти гостеві на допомогу:

– Та ви не нервуйтесь, – і тим остаточно добила його: Валерій Нечипоренко замовкнув всерйоз і надовго.

Сестра священика ледь помітно похитала головою, підвелася з крісла й пройшла до сусідньої кімнати. За мить вона повернулася.

– Ви пригощайтеся, – сказала вона і простягнула гостю велику таріль, повну свіжих персиків. Валерій Нечипоренко, звиклий до суворих службових буднів, тільки рота розтулив на таку розкіш у квітні місяці. Персики пахли запаморочливо й були шорсткими на дотик. – То що за проблема? – спитала пані Мокош і всілася до столу.

Міліціянт, тримаючи в руках персик і не наважуючись відкусити, нарешті спромігся з п’ятого на десяте розповісти, яка справа привела його на околицю містечка Рябокінь.

– Ну, і вони втекли, – закінчив він свою розповідь. – Розумієте, жодних слідів: скло ціле, ґрати цілі, охорона божиться, що дверей не відчиняла… Словом, темна історія. Хтось же мав їх випустити? Я шукаю зрадника.

– Нетрадиційними, так би мовити, методами… – промовила сестра священика, тамуючи іронічний усміх, а тоді підняла край скатертини і з шухлядки в столі витягла колоду новесеньких карт.

Карти впали на стіл, і Валерій Нечипоренко побачив нижника ^[5]у козацькому жупані й з оселедцем на голові, кралю ^[6]у віночку, іншу кралю, запнуту до брів білою хусткою. «Ну, в такій хаті і карти мають бути незвичайні», – подумав він і озирнувся на Божу Матір, яка позирала на нього тепло з кутка кімнати. В погляді Божої Матері не було осуду, тільки якась загадка.

Тим часом пані Мокош розкладала на столі хрести і віяла, змішувала карти, знову викладала чудернацькі фігури, одні карти відкидала, інші долучала, і за кілька хвилин у Валерія Нечипоренка запаморочилось у голові, і він, дивуючись сам на себе, потягся зубами до персика й відкусив великий шмат, але то ще півбіди, бо затим він голосно сьорбнув, ковтаючи сік, який рясно потік йому по підборіддю. Сестра священика, не звертаючи на гостя жодної уваги, продовжувала гратися з картами, тільки очі її ставали дедалі зосередженішими. Нарешті вона виклала на столі восьмикутну зірку і втупила в неї стривожений погляд.

– Як я і гадала, – буркнула вона до себе. Валерій Нечигюренко, не знаючи, куди подіти кісточку від персика, скинув очі до Божої Матері та зробився схожим на великого пса, який чекає команди від хазяїна.

Але пані Мокош продовжувала мовчати. Тоді молодий міліціянт, який на таке відповідальне завдання вбрався у цивільний одяг, кинув погляд на стіл. У центрі восьмикутної зірки лежав дзвінковий ^[7]нижник, а до нього зловісно всміхався виновий ^[8]король. У ногах у нижника – два вусаті джокери, схожі між собою, як близнюки. По праву руч його – жировий ^[9]нижник, а ліворуч, біля самого серця – чирвова краля. На кралю вигострений спис націлив виновий туз. Довкруж їх миготіли малюнки очкової дрібноти. Валерій Нечипоренко, який на ворожінні не розумівся взагалі, до винового короля поставився напрочуд легковажно.

– То що там? – спитав він сестру священика і, долаючи невіру переконаного матеріаліста, приготувався почути ім’я зрадника.

– Все так, як я і гадала, – повторила пані Мокош і подивилася уважно на гостя. – Зрадника не було. Вам важко буде таке усвідомити, але вони дійсно втекли самі. Бачте, в світі не все так просто…

«Що за лекція з надприродних явищ?» – подумав Валерій Нечипоренко роздратовано. Він наосліп ухопив з тарелі персик і застромив у нього зуби, та не цвіркнув сік із м’якого плоду, а натомість зуби відчули спротив чогось твердого, а в роті немилосердно запекло. Валерій Нечипоренко скосив очі донизу й побачив, що тримає в руці чорну редьку, і хвіст її нахабно націлився йому в око.

Сестра священика продовжувала говорити:

– Ті двоє… Мені колись випало з ними зазнайомитися. Так от, вам не варто їх ловити, бо то нічого не дасть. Усе одно втечуть – і вп’яте, і вдесяте. Бо вони вже отримали завдання від винового короля…

* * *

Містечко Рябокінь лишилося далеко позаду. Дорога глибше вгризалась у ліс, а Юрась Булочка тиснув на газ і не хотів собі зізнаватися, що він безнадійно заблукав. Одне добре: Ліна зосталась зі своїм старим другом та його величезним псом породи ньюфаундленд, тож нікому було кпинити з бідолашного водія.

Лісова піщана дорога кружеляла й заплутувала сліди, і Юрасик покладав надії тільки на одне: десь же вона має закінчитися! «Копійка» важко перевалювалася через горбки й загрузала в ямах, але вперто пхалась уперед, у цій прикрій ситуації чи не вперше ставши господареві справжньою спільницею.

Ідея відремонтувати щітки в Рябоконі, треба визнати, вичерпала себе ще на восьмому кілометрі блукань. Той приватний гараж, у бік якого махнула рукою адміністраторка з готелю, мов крізь землю пройшов: скільки Юрась не шукав його, більше ніхто вказати на нього не зміг. Роззлостившись на самого себе, Юрасик із серця заїхав у найглибшу баюру й, глянувши на сонце, яке швидко повзло на захід, та на високий ліс довкола, заглушив двигун і спробував зорієнтуватися, в якому напрямку шукати зачаклований Рябокінь.

Удалині, де ґрунтівка губила свій сірий хвіст, з дорожньої куряви виступила жіноча тонка фігура. Рожева хмара попливла на сердитого журналіста, наблизилась упритул, і Юрась Булочка з дивним трепетом і тремом побачив карі очі в обрамленні чорного зміїстого волосся.

– Добридень, – співучо привіталася жінка в рожевому светрі, що ховався під сріблястими струмками довжезного плаща.

– Доброго дня.

– Ви, проше пана, заблукали? – в чорному оці чаїлася загадка.

– Ви вгадали.

– То вас блуд водить, – засміялася жінка притишено, – а Рябокінь – він отам, за два повороти!

– Дякую, – мовив Юрасик розгублено. «Копійка» задирчала, розвернулась і покотила в протилежному напрямку. Відьма в рожевому светрі радісно змахнула рукою і широко й весело посміхнулась.

Кілька поворотів – і дорога з розгону вдарилась об глухий паркан. «Копійка» різко загальмувала, Юрась пару разів підстрибнув у кріслі й нарешті зупинився. Щільний паркан був досить високим, щоб звичайна людина не могла рукою дістати його краю, але не аж таким високим, щоб Юрасиків відчай не зміг подолати його.

Зачепившись рукою за якусь грубу гілляку, відчайдушний журналіст вперся ногами в паркан і виважився на руках. Ліва долоня намацала край, він зробив відчайдушний кидок і завис на нетесаних дошках. Нелегка, ох, нелегка доля журналіста, та хіба дарма він з дванадцяти років чи не щодня вправлявся в «підйомах з переворотом» на вузькій трубі, забитій батьком над вхідними дверима просто впоперек коридору? Перевалившись через край паркану, Юрась Булочка важко гепнув на землю. Він шукав людей. Хто ще допоможе йому виплутатися з цього зачаклованого лісу?

Опинившись по той бік паркану, Юрасик зрозумів, що потрапив на старий тартак. Недавня присутність людей ще вчувалася тут, але пустка потроху наповзала з усіх щілин й витісняла людський дух. Юрась обійшов струхнявілі колоди, що розкотилися й тепер заважали вільно пройти, натрапив на поіржавіле колесо пилки, яку невідь-чому не тільки звідси вчасно не прибрали, а й, що найдивніше, і досі ніхто не вкрав, побачив уламки дощок і купи якогось старезного мотлоху. Тартак мовчав і справляв гнітюче враження. Людей тут не бувало вже давно, але Юрасиків довгий ніс потягнув його через сміття, мокрі дошки й старі залізяки вперед – туди, де похилився півзогнилий будиночок контори.

Облізлі двері були замкнені. Юрась Булочка прихилився плечем і натиснув; двері рипнули, але не піддалися. Тоді він обійшов контору й зазирнув у вікно. В голові зринула шалена думка, що в конторі в якій-небудь шафі лежатиме карта проклятого лісу, і він не проганяв її, а навпаки – підігрівав. Крізь розбите вікно, з якого стирчав брудний уламок скла, Юрасик побачив приміщення, в якому не лишалося вже нічого: ні шафи, ні столу, ні стільця. На загидженій підлозі ще виднілися сліди великих черевиків, які наче зберігали людську присутність.

Двері до сусідньої кімнати були відхилені, і звідти зненацька долинув звук, який змусив Юрася Булочку завмерти.

В кімнаті хтось був. І цей хтось неголосно розмовляв.

– Ви мали перешкодити зустрічі, – сказав хтось хрипкувато. Юрасик силкувався зрозуміти, чий це голос – чоловічий чи жіночий, але не міг. Для чоловічого, може, й зависокий, для жіночого – занизький. Голос, у якого немає статі. Юрась Булочка обережно вийняв гострий уламок шибки та прихилив до стіни, потім виважився на руках і наполовину вліз у кімнату. Стало краще чути, але в проріз дверей було заледве видно крісло й над ним – темну маківку того, хто говорив.

– Зустріч-бо відбулася! І так невчасно! Син лікаря зразу побіг обшук у батьковій хаті робити. Що шукав?.. Ну, чого ви на мене вирячилися?

Юрасик трошки посунувся праворуч. Йому стало видно ще сантиметрів десять кімнати. В ці десять сантиметрів вмістився рукав чорного пальта, з-під якого визирав грубий п’ястук. Юрась перевів погляд нижче. Під пальтом ховалася нога, взута у важкий черевик із тупим носом. Товсті підбори міцно стояли на землі.

– Втечею ви себе, звісно, деякою мірою реабілітували, – у хрипкому голосі забринів сарказм, – але все одно певності нема, що я можу доручити вам щось відповідальне…

Той, який був у чорному пальті, явно затеплому для погожого весняного дня, хитнувся. Юрасикові очі встигли зафіксувати тяжке підборіддя й коротке-коротке русяве волосся. Рум’янець на всю щоку світився навіть у півтемряві старої контори.

– Поки що завдання просте, – говорив голос, – слідкуєте за сином лікаря. Маю знати кожен його крок, кожну телефонну розмову. Якщо той приїжджий привіз йому інформацію, він нею спробує скористатися, а ви…

Коротко стрижений у чорному пальті кивнув і ступив крок убік. Юрась Булочка побачив, що трохи позаду нього стоїть майже точно такий самий – великий, рум’яний, у чорному пальті й грубих черевиках. Другий теж синхронно кивнув і знову зник з-перед очей. Юрасик раптом із жахом усвідомив, що якби вони підвели погляд від того, хто сидів у кріслі, неминуче мали б помітити силует непроханого гостя на тлі ясного неба.