Текст книги "Останній шаман"
Автор книги: Наталя Тисовська
Жанр:
Классическое фэнтези
сообщить о нарушении
Текущая страница: 13 (всего у книги 24 страниц)
– Ну? – зрештою не витримав Орест.
– Не знаю, чи й повірите ви мені…
Ліна беззвучно, самим вустами пробурмотіла щось нецензурне. Юрась Булочка напустив на себе ще більше пихи.
– Якщо не повірите – що ж! Ваше право…
– Не пий крові, кажи вже! – гримнула Ліна.
– Як ви просите, можу й розповісти… – Юрасик дожував картоплину й, не втримавшись, злизнув з тарілки залишки жовтку. – Учора я щітки хотів справити…
Ліна визирнула у вікно.
– Дякувати Богові, «копійка» вціліла…
Юрась набундючивсь і зробив вигляд, що він до смерті ображений.
– Ліно, – тихо сказав Орест, – стидайся. Ти старша.
Ліна сховала очі під рудою чілкою.
– Опинився я за містом, – заговорив Юрасик таємничим голосом. – Там у вас, здається, тартак старий… – (Орест кивнув). – Загадковий тартак – ніхто не працює, а люди є… – Юрась Булочка театрально закотив очі. – Двійко в чорних пальтах, стрижені під бокс, черевики важкі, пики червоні…
– Отакої! – стрепенулася Ліна.
– Було там крісло з високою спинкою, а в кріслі – особа претаємнича. Голос командний, хрипкий хльоскає – так і тягне наказ виконати… А наказ!
Юрась Булочка руками закликав присутніх нахилитися до нього й жарко щось зашепотів. Орест зацокав язиком, Ліна насупила брови: експресивна Юрасикова розповідь ніби вихоплена була з авантюрного роману. Недарма, недарма знайшла вона в нього папір списаний, на дрібні шматочки подертий!..
– Двоє, які втекли з-під варти? – Орест від’їхав на стільці до стіни. – Двоє, які вбили Шурика з батькових листів? І то тільки через те, що він поговорив зі мною? Саме ті двоє…
– Ну, зізнання не прозвучало, – розвів руками Юрась, – але прозвучало дещо інше.
– Що?!
– Що?!
Юний журналіст страшним шепотом просвистів:
– Тим двом наказано слідкувати.
– За ким?!
– За сином.
– Але навіщо? – вигукнув Орест запальне. – Я нічого не знаю! Батьків друг мені нічого не сказав, а до ключа і досі немає замка!
– За найгіршого розвитку подій наказано убити.
– О Боже! – Ліна перемінилася на лиці.
Господар відкинувся на стільці, спиною зіпершися на старенький холодильник. Саме на цьому стільці сидів зовсім недавно Олександр Остапович Шкварченко, і Хованець з-під столу тріпотів чутливими ніздрями, звикаючи до його запаху. «За найгіршого розвитку подій…» Невже може бути й гірше? І це саме тоді, коли приїхала рудокоса непосидюча журналістка!
– Але що робити?
– Поїдемо на тартак, – ляпнув Юрасик, – випередимо їх…
Ліна відвернулася до вікна.
– Я ще пожити хочу. Оно й весна розквітає, і життя ж таке чарівне!..
Не те, щоб Орест знав тартак, як свою долоню, але ще хлопцем бувати там йому доводилося. Ходила, ходила про тартак легенда, що буцімто керує пилками не електрика, а нечиста сила: щоночі обсідають їх чорти й крутять так, аж вітер над лісом гуде. А над чортами є найстарший чорт, і він командує своєю бісівською гвардією і зірко слідкує, щоб дерево попиляне тягли чорти в пекло, підкидали вчасно у вогонь, аби ніколи пекло не згасло… Недобра слава ходила про тартак у містечку, і скільки не освячував його священик, скільки не кропив водою зі срібного відерця, люди там гинули й гинули, доки не вилюднів тартак зовсім. А хлопчаки ще й досі час від часу збиваються у зграйки й чатують там літніми короткими ночами, щоб підгледіти за чортами…
– Зрештою, – знизав плечима Орест, – можемо й на тартак податися. Якесь у мене таке передчуття…
– Ага, давно по пиці не діставав, ото воно й передчуття, – закивала Ліна.
– Ліночко, – мовив Юрасик патетично, – якщо ми їх не випередимо, нам кінець. Оресту кінець. Хованцю кінець. Ми ж не допустимо, щоб постраждав пес невинний?
Ліна зизим оком глянула на колегу. Картина очевидна: хильнув десь по дорозі для хоробрості, Дон-Кіхот Рябокінський. Нализався, а тепер бешкетує.
– А люди з тартаку, – Орест раптом примружився, – схоже, шукають мій ключик… До речі, де він?
Юрась Булочка скромно потупився й нічого не відповів.
– Потім пошукаю, – махнув Орест рукою. – На тартак є коротка дорога з міста, якщо її ще не загородили.
– О Боже! – Ліна пробіглася по кухні. – Вони змовилися!
* * *
Про пригоду, яка спіткала трійцю і їхню стражденну «копійку» на виїзді, ми вже мали нагоду дізнатися з іншого джерела, тож це опустимо. Натомість перенесемось одразу на старий занедбаний тартак, куди Юрась Булочка, у пориві натхнення, везе своїх друзів. Грунтівка петляє й петляє, і Юрасикові уже здається, що Орест загубив дорогу, та ось за деревами виростає темна стіна, і «копійка» різко гальмує, недоїхавши до паркану один поворот.
Юрась заглушив мотор і нашорошено прислухався. Ліс гудів загадковими весняними звуками. Несміливо журналіст вистромив голову з-за паркану, побачив занедбаний двір, по якому розкотилися колоди, і не міг пригадати, чи так само вони лежали вчора. Він уже хотів було подати Ліні руку, коли вона високо підстрибнула, вчепилась у гілку й перемахнула через паркан, аж він рота роззявив.
Обережно ступаючи, трійця наблизилась до вікна. У старій конторі нікого не було. Ліна, так само обачно, щоб звуком не сполохати ліс, перейшла до дверей і потягла їх на себе. Опинившись усередині, вона носом почула пустку й голосно пчихнула від дивного запаху.
Якби Ліна мала змогу побачити те, що бачив зі своєї схованки Марадона! Ет, що тут казати! Орест, який ішов слідом за нею, перетнув першу кімнату й опинивсь у другій, де стояло крісло з високою спинкою, вкрите товстим шаром пилу. Бачив, бачив друзяка-журналіст крісло з високою спинкою, подумала Ліна, а все решта уява домалювала!.. Ну, то й слава Богу…
Цілий час Ліна несамохіть принюхувалася до неприємного запаху, який витав у старій конторі. Так, це був дух запустіння, але їй ввижалося, що до цього духу примішується ще запах чогось іншого – такого ніби й знайомого, та від спогадів про нього мимоволі стискається серце.
– Цвинтарем пахне, – кивнув Юрась Булочка зосереджено й ступив до другої кімнати, і тут Ліну осяяло: так, це неживий дух цвинтаря. Його, раз вчувши, неможливо забути. Навіть у селі, звідки родом її батько, де цвинтар нависає над Дніпром і заллятий сонцем, де нема похмурих дерев і високих гробівців, а натомість – низькі доглянуті огорожі, цей запах супроводжує кожного, хто туди завітає, ще довго по тому.
Стара контора, зліплена з нетесаних колод у глушині посеред лісу, долівку мала дерев’яну, доглянуту, й дошки навіть майже не порозсихалися.
– І не поцупив ніхто, – вказала Ліна на дошки.
– І на дрова не розібрали, – обвів рукою дерев’яну будівлю Юрасик.
– Газом усі палять, – мовив Орест, – кому ті дрова зараз треба… Та й тартак – неприємне місце, сюди просто так ніхто не поткнеться…
– Чому?
– Ет, у той рік, як тартак прикрили, на ньому одразу четверо людей загинуло один по одному. Кепське місце, його навіть святили, тільки не допомогло. Я в такі байки не дуже вірю, а люди кажуть – нечиста сила оселилася…
– Нечиста сила? – пожвавилась Ліна. З колиски вона обожнювала перекази про всяку нечисть і, що гріха таїти, сама про неї пописувала оповіданнячка. «Улюблений жанр – інтелектуальні жахи», – говорила вона Юрасю, даруючи збірку оповідань, а він не міг второпати, що в жахах може бути інтелектуального: жахи – вони жахи і є, коли моторошно й страшно, думка застигає й не крутиться…
– Прикрили тартак, коли працівники порозбігалися. Й у лікарні зразу народу поменшало, бо тут направду нещасних випадків було – чи не щотижня.
Якби Орест, Ліна або Юрасик у цей момент озирнулися й побачили крізь розбиту шибку дві рум’яні пики за вікном, їм, певно, значно легше було би повірити, що на старому тартаку колись оселилася нечисть і вижила людей звідти. Але їх поглинула романтика страшної казки, яку переказують діти проти ночі коло багаття: у чорному-чорному лісі стоїть чорна-чорна хата, у чорній-чорній хаті на чорному-чорному горищі сидить чорний-чорний…
– Хованець! – вигукнув Орест. – Хованець би одразу рознюхав, чим тут так дивно пахне…
Ліна перейшлася просторою кімнатою й у присмерку, який дедалі більше загущувався, побачила, що в протилежному куті за старезною завісою ховаються низькі двері. Замок невідомо як зберігся і навіть був замкнений. Ліна посмикала ручку, тоді вдарила в міцні соснові дошки плечем. Двері й не поворухнулися. Орест зважив у долоні замок, приліплений на іржавих завісах, та уважно роздивився шпару. Витягуючи губи рурочкою, він роззирнувся по кімнаті у пошуках якогось приладдя й, не знайшовши нічого, крикнув Юрасю Булочці через плече:
– У тебе в машині викрутка є?
– Угу, – промимрив Юрасик, який саме простукував дошки підлоги.
Колись, ще в пору навчання в університеті, був у нього друг, який мріяв відкопати скарб. Друг тягав Юрася старими будинками на Подолі – здебільшого ввечері, коли будівельники вже скінчили роботу, а бомжі ще не влаштувалися на ночівлю. Для простукування стін друг використовував першу-ліпшу каменюку, жодного разу не подбавши про те, щоб запастися знаряддями праці заздалегідь. Чи варто говорити, що Юрасик із другом так і не натрапили на коштовний скарб?.. Але щемкі спогади лишилися, і тепер Юрасик зосереджено простукував підлогу залізякою невідомого призначення, яку з тої-таки підлоги й підхопив п’ять хвилин тому.
– То неси свою викрутку! – наказав Орест.
Юрась Булочка зосереджено настукував і кректав.
– Навіщо тобі?
– Дуже треба, – сказав Орест і раптом помітив, що журналіст тримає у руці підозрілу залізяку. – А це ти де взяв?
– Та тут валялася… – не второпав Юрасик.
– Дай-но сюди.
Орест затис у руці уламок іржавого ломаки, застромив його в дужку замка й підважив. Ні, завіси були склепані на совість. Він вискочив надвір і майже зразу натрапив на те, що йому було потрібно: під вхідними дверима над землею нависав старий цементний поріг, який від часу й дощів тріснув і розкришився на кілька уламків. Орест підхопив чи не найбільший уламок і за мить був уже всередині.
Застромивши ломаку на цей раз не за дужку замка, а під металічне вухо, приклепане до лутки, він з усієї сили гахнув згори цементною брилою. Брила розлетілася на шість камінців, які були колись скріплені цементом, а вухо відвалилося. Двері рипнули й відхилилися. Крізь щілину потягло вогкістю. Юрасик наморщив носика: запах цвинтаря став нестерпним.
Ліна обережно потягла за ручку. Двері рипіли, і разом із ними дивно рипіло її серце, їй чомусь уявилося, що за тими дверима – провалля і вона неодмінно полетить до самого центру землі, тільки-но зробить крок, але ноги понесли її всередину. Перехняблені двері відхилилися настільки, що вона ледве могла протиснутись. Ліна обережно ступила, чекаючи, доки очі звикнуть до темряви.
Юрась Булочка, який визирав з-за Ліниного плеча, стурбовано вдивлявся в пітьму. Дивне, дивне приміщення! Отам, де має бути підлога, зяяла чорна діра. А стіни? Чи то сутінки поглинули стіни? Стривай, стривай, тут щось не те…
– Ліно! – страшно крикнув Юрась.
Нога Лінина не відчула землі, руки інстинктивно злетіли вперед, шукаючи опори, та опори не було. Була тільки пустка, чорне провалля і запах цвинтаря. Ліна охнула. Хрип вихопився з грудей і сполохано плигнув догори – туди, де заціпеніли Орест і Юрасик.
У цей момент морок остаточно впав на землю й поховав і старий тартак, і ліс, і людей.
Розділ XIII
ПОЛОЗ
Вовча яма замаскувалася сосновими пожовклими лапами. Хто викопав її в лісових нетрях, у темних хащах? Підступно й нечесно вона перепиняла вузеньку, ледь помітну стежку в найнесподіванішому місці.
– Ти ба – втрапили! – тупцяв хованець понад краєм. Ото втрапили! Яка халепа! Він нависав над вовчою ямою чорним кошлатим привидом і загороджував широкою спиною і так бліденьке світло місяця, що сіялося крізь дерева.
Прочумався вовк, звівся на ноги й обтрусився. Нявка, яка, навіть упавши, не випустила його шерсті з чіпких долоньок, від несподіванки злетіла з вовчої спини й преболяче гримнулася на землю. Вовк винувато підібгав хвоста й відійшов під стіну, а зеленокоса полонянка, чухаючи забитий бік, показала йому кулак. Кулак був дрібний і заледве страшний, але вовк опустив голову й тепер повільно розгойдувався з боку в бік.
– Чого стоїш? – підняла нявка голову до синього зоряного отвору. – Рятувати нас не збираєшся?
«…би-и-ира-а-а…» – закрутилося луною.
Мотузки нема, міркував хованець, драбини теж узяти ніде… Він міряв усе хатніми мірками, бо – що гріха таїти – півжиття свого вилежувався у господаревій хаті на поді, зрідка вчиняючи який незначний бешкет або дрібну шкоду. До важкого лісового буття привчений він не був.
– Думай, думай, – намовляв він лобату свою голову, але та нічого не могла надумати.
– Думай, думай, – передражнила його нявка. – Що тут думати? Оно бачиш ліщину молоду? Нахили мені гілку, я вхоплюся, ти відпустиш, і я сама вилечу звідси. А тоді вже вдвох поміркуємо, як бідолаху-сіромаху рятувати.
Хованець ляснув себе долонею по лобі: рятівна схема! Як він сам до неї не зміг допетрати? Обережно нахиляючи довгу ліщинову тичку, він наблизився до краю вовчої ями й почав опускати голу гілку з набубнявілими бруньками всередину. Гілка затріщала при самій землі. Хованець пустив гілку поміж ноги й переліз трохи наперед, згинаючи її зараз у тоншому місці. Він майже опустив кінець гілки в яму, коли та вчинила страшну каверзу: вислизнувши з хованцевих рук, рвонула вгору, а що хованець саме сидів на її кінчику, підкинула його ґвалтовно – тільки п’яти змигнули в повітрі.
– О, ні! – застогнав хованець, пролітаючи над верхівками дерев і виглядаючи, куди закине його підступна гілка. Бац! Хрясь! Чорні ноги стирчали з сонного мурашника, а голови й видно не було. Розтривожені мурахи шикувались у бойові позиції.
Хованець, який ще мить тому був певен, що в нього жодної цілої кістки не лишилося, вилетів з мурашника стрілою.
– Ги-ги-ги! – дзижчав йому у вухах тонкий нявчин сміх.
– Га-га-га! – підтягував за нявкою капосний вовчисько. Безталанний рятівник стискав зуби й умовляв себе упівголоса: коли падають, завжди смішно. Як не прикро, та коли один падає, решта сміються. І це не значить, що він зараз має кинути тих двох гадів напризволяще тільки тому, що вони шкірять зуби… Аутотренінг, аутотренінг, аутотренінг…
– Ой, чудо! – реготіла нявка. – Гілка – дзик, хованець – брик! Ой, тримайте мене, бо впаду!
– Глибше вже не впадеш, – крізь зуби просичав хованець. – Поки пересмієшся, сиди тут, а я піду чогось дієвішого пошукаю…
Нявка, все ще з посмішкою на бліденькому личку, розгублено спостерігала, як хованцева спина тане у чорному лісі. Над верхівками дерев запала чорна ніч, і полонянка, глянувши вгору, зразу не могла второпати, чому замість місячного й зоряного неба над головою тепер зяє чорна пустка. Аж раптом вгорі почувся шелест, наче хтось махнув величезним віялом, здригнулися широчезні крила, й нявка побачила велику голову з довгим дзьобом. Гігантський птах завис над вовчою ямою, приглядаючись.
– Гриф, – прошепотіла нявка, – який безперестанку сім діб літає, а тільки на восьму спочине… Зараз побачить, зараз побачить!..
Нявка метнулася по дну вовчої ями, шукаючи сховку. Яма кругла й рівна твердими земляними стінами стриміла вгору. Вовк дряпнув кігтями землю, грудки посипалися, крила над темним отвором застигли, небезпечний птах нахилив голову, прислухався. Нявка пальцями, мов широким гребнем, начесала собі зелені коси на лице, затуляючи блиск очей, і припала до вовка прозорим тілом, заховалась у наїжачену шерсть. Вона поклала долоньки вовкові на очі, і ці дві жарини також згасли. Чув, чув, нюхом чув гриф, що на землі хтось іще не спить, і все кружеляв і кружеляв над лісом, затуляючи крилами півнеба, та принишклі нявка й сіроманець зливалися з чорнотою ями, і гриф тільки стріпував крилами невдоволено, шукаючи зачаєну здобич. Востаннє вдаривши крильми, аж верхівками дерев прокотився порив вітру, гриф величним колом розвернувся над лісом і помалу полетів на захід, вивільняючи зорі одну по одній, а за ними й місяць.
Куди йшов тим часом хованець, він і сам не міг би сказати, але образу треба було пережити-перебути десь подалі від реготухи нявки і змусити її хоч трошки понервуватися. За кілька хвилин ярок зник із очей, і вовче жалісливе скиглення раптово увірвалося, бухнувши на дно ями. Хованець обернувся здивовано, постояв мить, потім зробив іще пару кроків, і дорогу йому перетнув глибокий яр, по дну якого бігла річечка, що тільки-но вибилася з-під льоду. Над річкою нависало коріння дерев, а між корінням зяяло кілька отворів, що вели десь углиб, ніби там, всредині, незнані ченці наробили собі печер.
Хованець тихенько наблизився. «Хр-хр», – почулося дивне харчання, ніби в печері хтось задихався. Серце стріпнуло під волохатими чорними грудьми; хованець вагався. Переважила цікавість, і він зазирнув досередини жадібним червоним оком. Уся печера була завалена якимись товстими кільцями, схожими на автомобільні камери, і ті камери вовтузились, ворушились і харчали.
– Ти хто? – раптом прохрипіло щось зсередини автомобільних камер.
– Хованець, – зреагував інстинктивно.
– Поможи, – хрокнуло щось.
Хованець побачив, що з-поміж автомобільних камер на нього насунулась величезна пащека, впоперек якої застрягла рука. Умліваючи, він заплющив очі й навпомацки вхопив руку і смикнув. Рука на диво легко вилетіла.
– Хух, – полегшено віддихнуло щось. – А то я, бачиш, мерцем вдавився. Казали мені: не розорюй могили, нічого доброго з того не вийде, краще де молодичку на дорозі перепини, а я як побачу гарну молодичку, то все чогось її пожалію…
– Ти – полоз? – шепнув хованець, розплющуючи одне око.
– Ага, він самий, – кивнуло щось, і автомобільні камери захитались, а спіднизу виліз кінець хвоста, що його чорний кудлатий гість у півпритомному стані потиснув замість долоні.
– Ну, як мені тебе нагородити? – поцікавився полоз і почухав кінчиком хвоста спершу одне кільце, потім друге, тоді третє, а далі хованець утратив кільцям лік. – Золота тобі, срібла, якесь бажання виповнити?
Й одразу затягнув на манер сучасної пісні:
Сповниться бажання,
Щойно сонце зійде,
Щойно роса впаде,
Геть розчарування…
Сповниться бажання —
Нагорода красна
За твої тривоги,
За твоє чекання…
Хованець прокашлявся.
– Ліпше поможи мені, будь ласка.
– А золото, срібло? – здивувався полоз.
– Іншим разом.
– Ну-ну, – мугикнув полоз.
Він вистромив голову з печери і почав розвивати незліченні автомобільні камери. Уже і ярок лишився позаду, і добрячий шмат дороги до вовчої ями, а полоз розкручував і розкручував кільця, й голова звивалася попереду, наче не вона тими кільцями керувала, а жили вони окремішним життям.
Полоз проїхався ще кілька кроків і завис над вовчою ямою.
– Оце тут воно? – обернувся він до провідника.
– Еге ж, – відповіли знизу тонким жіночим голосом. – Оце тут вони.
Полоз зазирнув досередини маленькими короткозорими очима й нарешті роздивився жовтооке дівчатко в білій сорочці. В серце його заповз тремкий жаль, який завжди огортав його при зустрічі з особою жіночої статі. Нявка ніби прочитала його думки:
– Ти надто не витріщайся, я не людина, – вона гигикнула. – Та й не сама я тут…
І полоз побачив, що поруч із жовтооким дівчам щирить зуби, з переляку підібгавши хвоста, сірий вовк. «Тьху на вас», – подумки сплюнув полоз, повернувся і поповз геть.
– Т-ти к-куди? – хованець ухопив полоза за гладке тіло, але те вислизало з рук, наче олією змащене. – Вернись!
– Ой, та ніде я не втікаю! – відмахнувся полоз. – Треба ж мені розвернутися? Не зубами ж я їх витягатиму?
Тут полоз мав-таки рацію: зуби в нього з пащеки стирчали такенні, що найлютіша б акула позаздрила. Голова полоза зникла поміж кущі, а натомість за деякий час з’явився хвіст. Хвіст теж, здавалося, жив своїм окремим життям, бо пересувався по лісу цілеспрямовано, наче мав на кінчику очі.
– Ну, чіпляйтеся! – гукнув десь здалеку полоз, аж луна пішла у верхівках дерев, і опустив хвіст у вовчу яму. Нявка довго не роздумувала: всілася верхи й п’ятами вперіщила боки полозові.
– Тягни мене! – зарепетувала вона до неба.
Як синій повільний фунікулер, що ним нявці одного разу довелося прокататися на київських пагорбах, хвіст поповз догори: чух-чух-чух, зупинився, здав трошки назад і перед тим, як остаточно застигнути, здригнувся конвульсивне. У цю мить з хвоста відчепилося щось біле, зробило потрійне сальто в повітрі й рівнесенько пірнуло в ожиновий кущ.
– Ох! – дихнуло з ожинового куща.
Хованець потягнув нявку за сорочку й поставив на рівні ноги.
– Полоз твій – нечемний, – тихо висварила його товаришка. – Я ж таке ніжне створіння… Де ти його такого тільки надибав?
Тим часом полоз, який не почув ні «дякую», ні «все гаразд» у відповідь на визволення першого полоненого, вистромив із кущів голову. Велика голова, вкрита твердою лускою, світила жовтими короткозорими очима. Автомобільні камери грали круглими боками – гнучкі та кручені, непосидючі.
– Ой, вовчика, вовчика ще забули! – відіпхнула нявка назад у кущі пласку голову з розширеними ніздрями, й полоз зник з очей, а натомість у яму поповз товстий лискучий хвіст.
– А він як буде – зубами чіплятися? – хованець звів розгублені брови.
– А хай би й зубами, – махнула нявка тонкою ручкою і закомандувала: – Вовчику, раз, два-с, три-с – хвостика вчепись!
Вовк у відповідь вищирив зуби й позадкував. Хвіст підліз до нього ближче, припрошуючи й заохочуючи. Вовк загарчав і знову позадкував, уперся в стіну ями й дрібно затремтів.
– Вовчику, ну, чого ти боїшся? – лагідно вуркотіла нявка. – Полоз тобі нічого не зробить. Він сьогодні добрий…
– Я до-о-обрий…
– …не голодний, – підхопив хованець, – він уже мертвечини наївся…
Вовк кривив писок і гарчав.
– То як там? – гаркнув полоз із кущів.
– Секундочку, секундочку…
– Хвилиночку! – крикнув хованець. Луна гупала ліском із боку в бік, прокинулися ранні птахи й невдоволено заголосили, а сіроманець тільки щулився й затявся не рятуватися з вовчої ями.
Полоз зітхнув. Він раптом пригадав, що в печері на нього чекає недогризена рука, якою він, щоправда, вже раз вдавився, але ж бомба не падає двічі в одну воронку?.. Він тицьнув вовка хвостом у живіт і хотів підхопити впоперек і викинути нагору, та вовк, доведений до відчаю, клацнув зубами й уп’яв ікла в лискуче полозове тіло.
– Ох ти ж вражий сину! – охнув полоз на тому кінці. Залопотали крилами переполохані птахи й здійнялися в повітря з переляканим галасом.
Довгий змій блискавичним рухом обкрутив три кільця довкола вовчого тулуба, перекривши тому доступ повітря в груди. Сіроманець зм’як і обвис. Несила опиратися, – читалося в затуманих очах, – надурили, надурили!.. За мить він уже лежав під горішником і тяжко відсапувався, і з кожним видихом здавалося, що всередині хряскає переламане ребро й хлюпає кров.
– Живий, вовчику? – ласкаво поплескала нявка по голові сіроманця, від якого була вдвічі менша, наче песятко голубила. Вовчик ніяк не міг віддихатися, тоді спробував зіп’ятися на лапи й зробити кілька кроків. Ребра вже не так боліли, та й кров наче перестала хляпати всередині. Вовк протрюхав туди-сюди, непомітно заглибивсь у хащі й було вже майже сховався за кущами, коли нявка з диким криком: «Куди?!» – зависла йому на хвості й почала видряпуватися на спину.
Голова полоза вилізла з кущів.
– Як ви тут?
– Пречудесно, – кивнув хованець. – Ти – наш рятівник у скрутну хвилину. Повік не забудемо.
– Ну, хіба мені важко за добре діло віддячити, – колупнув хвостом землю полоз. – Тоді бувайте?
– Бувай і ще раз дякуємо.
Полоз, звиваючись автомобільними камерами, помалу віддалявся. Хованець випадково глянув на землю, де щойно крутилося полозове тіло, й застиг у німому подиві: широка смуга землі була випалена; дрібна травичка, яка почала вже було пробиватися, вигоріла на чорне вугілля й ще ледь-ледь курилася і пахла п’янко димом, вечірнім багаттям, піснями упівголос, щоб не збудити нічну тишу…
Ой в’ється річечка,
Води по литочки,
Річечка-стрічечка,
Довкола квіточки,
Ой в’ється-котиться,
А красна дівонька
Все над роботою
Клонить голівоньку… —
долинуло звідкись здалеку, де повзла помалу полозова голова, а її наздоганяли товсті й лискучі кільця, схожі на автомобільні камери. Сентиментальний полоз, дихаючи жаром, звивавсь і мріяв про молодичку, яка, може, де заблукала поночі та трапиться йому припадком на шляху…
Розділ XIV
ХТО ВРЯТУЄ ЛІНУ ОВЕРЧЕНКО
У темряві, де хоч в око стрель, шурхотіли дві високі темні фігури. Кружляли у тісному приміщені, чимось погрюкували – то раптом двері зойкнуть і заскиглять щемливо, то дошка в підлозі рипне невдоволено.
– Маєш ліхтарик? – спитала одна фігура пошепки, тоді прокашлялася голосно, відганяючи страх.
– У машині, – сипло відповіла друга.
– Принеси, – на повний голос наказала перша, й голос той пролунав над проваллям, як давній лицарський ріг, і шпиги, котрі чатували за дверима, впізнали в голосі Ореста.
– Ліно, ти жива? – тоненько крикнув у бездонну яму його товариш, Юрась Булочка.
Провалля мовчало й дихало тяжким духом цвинтаря.
– Скажи хоч слово! – вмовляв Орест глибоку яму, але звідти – ані слова, ані зойку, ні стогону. Чорне й мертве провалля, жахлива безодня. – Ліночко, я тебе зовсім не бачу! – повторював Орест, шарпаючи двері, які не хотіли відчинятися до кінця.
Захеканий Юрасик тицьнув йому металевий пальчик-ліхтарик, що світив тонкою яскравою цівкою. Орест покрутив ручку, збільшуючи конус світла, а тоді, боячися спрямувати світло вниз, відкинув змокле волосся з чола й рукавом тернув по обличчю, здивувавшись, чому рукав став мокрим і чому в очах стоїть пелена.
– Світи, бо батарейки надовго не стане, – шепнув Юрась і ліг на край провалля, зазираючи всередину.
Світло відбилося від одної стіни, тоді від другої, почало помалу спускатися донизу. Що нижче повз промінчик ліхтаря вглиб страшної ями, то химернішою ставала надія побачити Ліну живою.
«Господи, зроби так, щоб вона була ціла, – ворушив вустами Юрасик без звуку, – Господи, зроби так, щоб вона була ціла…» Ліхтарик тремтів в Орестових руках, світло судомно блимало, а дна ямі не було й не було. «Чорна діра», – недоречно майнуло Орестові в голові.
– Там ніби колодязь, – прошепотів Юрась Булочка. – Хіба таке може бути? Це ж не замок середньовічний…
Світло повзло й повзло донизу. Ще вихопивши з пітьми кілька цеглин на мурованих стінах провалля, промінь потонув у темній пустці. Дна не було. Я сплю, мені сниться сон, – думав Орест, – я прокинуся – а цього всього не було…
– Що ж робити? – схлипнув Юрасик, гикнув і раптом по-дитячому розплакався. – Немає дна у цій дірі! Ліно, Ліно, – загукав він, – ти мене чуєш? Ліно, відгукнися!
– Мені потрібна мотузка, – Орест зосереджено стяв вуста у нитку.
– Трос у машині, – Юрась утер носа брудною долонею, – але ж він не такий довгий, як цей клятий колодязь!.. Господи, зроби так, щоб вона була ціла…
Ліхтарик крутнувся й освітив синю курточку на довгій фігурі, що лежала на порозі, за яким не було землі. Стіни… стіни були – сірий камінь, поточений часом, де-не-де зеленкуватий, вогкий. А над головою – старе дерево низької стелі.
– Трос… Не може ж такого бути, щоб ця яма справді була бездонною?
Може, – відповів Юрась Булочка подумки. Може. І не допоможе трос, не допоможе! У два скоки від добіг до машини, витягнув із багажника сіру покручену змію і заніс її до контори. Орест простягнув руку.
– Краще я, – мовив журналіст тихо, – я легший… Потримай, щоб я не вбився.
Орест похитав головою. Перед очима плавали кола. Рухи його були повільні, загальмовані. Він хотів щось робити, проте ніяк не міг збагнути, з чого починати.
У цей час Юрасик, відступивши на крок, рвучко зав’язав вузол на віддалі сантиметрів вісімдесятьох од кінця тросу, тоді обкрутився ним і зачепив гак на кінці тросу за той вузол. Другий кінець він гаком зачепив за іржаву завісу, намотав середину тросу навколо єдиного крісла, яке дивом лишилося в занедбаній конторі, поклав крісло боком на долівку, й застиг над краєм провалля.
– Розмотуй трос помалу, – сказав він тихо. – Я спускаюся. Де ліхтар?
Орест нарешті отямився. З руки в руку помандрував ліхтарик, і розвихрана Юрасева голова нерівними стрибками почала опускатися в бездонний колодязь. Двері загрозливо харчали. Орест розмотав трос до останнього кільця й нахилився над проваллям.
– Що там? – гукнув він упівголоса.
Десь унизу блимав ліхтарик. Чулося сопіння побратима, що за одну годину став йому ріднішим за кревного брата. Трос уп’явся в долоні, здираючи шкіру до крові. З-під допіру натертої мозолі кров зацебеніла раптом, стала скрапувати стиглими краплями, і Орест фізично відчув, як та кров зв’язує його назавжди з отим чужинцем унизу.
– Я її бачу, – крикнув Юрасик дивним голосом.
– Ну?
– Я її бачу… Господи, але чому, чому так?..
* * *
Тим часом Марадона, який бачив у темряві набагато краще за пересічну людину, можна навіть сказати, незгірш за кицьку бачив він у темряві, обійшов стару контору з другого боку так, щоб двоє в чорних пальтах, які зазирали в розбиту шибку, не помітили його й не почули сторожких кроків, і опинився перед такою самою шибкою, теж, до речі, розбитою.
Стрімким рухом, який видавав неабияку фізичну підготовку, він виважився на руках і до пояса перехилився в кімнату. Уздрів одчинені двері у невідоме приміщення, крісло на підлозі, трос, який зникав у чорній дірі. У прорізі дверей стояв високий чорнявий чоловік і притримував трос рукою. Він нерозбірливо перекрикувався з кимсь, хто, здається, висів унизу. Рудокосої жінки ніде не було видно.
Марадона напрочуд швидко зорієнтувався. Він ще трошки нахилився вперед, щоб краще чути розмову, кілька секунд послухав – і ситуація видалася йому настільки очевидною, як очевидним було яблуко, що впало на голову давньому мудрецю. Кепські справи, подумав Марадона й замислився. Він помацав себе по кишенях, щось довго роздивлявся в непевному місячному сяйві, навіть клацнув чимось стиха. – От бісова халепа, – незлостиво вилаявся він згодом, намисливши зухвале. Не в його характері було випускати ситуацію з-під контролю.
Завше вайлуватий, навіть неповороткий Марадона раптом блискавично сплигнув з вікна й тінню шаснув у кущі. За мить він уже вивертав мотоцикл на дорогу і заводив мотор, і в тихому вечірньому лісі звук двигуна наполохав двох у чорних пальтах, які вартували під вікном. Мотоцикл прокотився кілька поворотів дороги, сердито форкаючи. Мотор набирав обертів. Марадона поспішав.
Мотоцикл виїхав із лісу та зупинився на виїзді на шосе. Він тремтів од нетерплячки. На шосе фари змигнули раз, вдруге, втретє, але то все були випадкові машини, які Марадоні зараз не могли допомогти. Він виглядав зовсім іншу машину…
Жовтий «жигуль» із синім написом на боці пролетів поворот до лісу, різко загальмував і здав назад. Із вікна визирнув молодий повногубий міліціянт.