Текст книги "Останній шаман"

Автор книги: Наталя Тисовська

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 24 страниц)

– Покладаюся на вашу кмітливість, – ядуче сказав хрипкий голос. – Щоб не мати мороки зі свідками, легше не позбуватися їх вчасно, а взагалі не набувати…

Двоє у чорних пальтах хитнулися, в очах синхронно майнула хмаринка – подив і напруга. Дивний голос розтлумачив:

– Син лікаря нехай поживе іще.

Юрась помалу почав злізати з вікна. Не міг плигнути, щоб не виказати себе необережним звуком. Йому більше не кортіло звернутися до людей по допомогу – кортіло опинитися від тих людей якнайдалі. Серце тьохкало. Він торкнувся ногами землі й уже збирався відпустити руки, коли хрипкий голос змінив тональність:

– Убити тільки в крайньому разі.

Юрасикова нога підвернулась, і він брякнувся на землю. Він не бачив, як дві пари очей метнулися до вікна, за яким щойно хилитався його силует, як один із двох у чорних пальтах штовхнув двері й ступив до суміжного приміщення.

У цей час Юрась Булочка навколішках відповзав до паркану, намагаючись заховатися за купами мотлоху. Не пам’ятаючи як, нарешті дістався високого паркану, застрибнув на якусь колоду й відчайдушне перескочив на другий бік, ледь не переламавши собі ребра. «Копійка» нервово чекала на нього. Вона завелася від одного дотику ключа й рвонула, як була, задом – подалі від старого тартака.

Розділ X

ВОВЧА ЯМА

– Тіка-а-ай!

Страшний хованців рик хльоснув нявку, та вона не могла зрушити з місця. Якась частка свідомості ще хотіла боротися, кудись бігти, рятуватися, але ноги затерпли, тіло зробилося неслухняним і неживим.

Велика химерна колода котилася на неї повільно, он уже два кроки лишилося, крок, півкроку… Нявка могла би вже простягти руку й доторкнутися до шорсткої струхлявілої кори, вона вже дихала запахом підмоклого дерева, вже не бачила нічого, крім зненацька пробудженого звіра, якого стримати нема жодної сили…

Знагла нявка втратила грунт під ногами, ще встигла подумати: «Гаплик», – і зрозуміла, що її хтось смикнув ззаду за сорочку і потягнув за собою.

І вона побігла навмання, на звук хованцевих важких кроків попереду, не впізнаючи рідного лісу. Дерева чомусь видавалися чужими, незнайомими; страх робив їх потворними покручами, моторошними привидами, які чіпкими гілляками заступали втікачці дорогу й хапали за сорочку, за коси, за руки. Двічі вона впала й проїхалася по вогкій землі, боляче забила коліно й тепер шкутильгала на праву ногу. Вона не озиралася, боячись побачити за спиною жахливого горбатого щезника, – цього нявчине серце просто б не витримало, вибухнуло б у грудях. Навіть хрускіт гілок озивавсь у вухах громом і гуркотом, і їй щораз ввижалося, що колода так і котиться їй навздогін і от-от навалиться усією своєю вагою…

На відміну від нявки хованець не втратив голови. Прокладаючи товаришці дорогу, він раз у раз оглядався, щоб упевнитися, що, по-перше, гонитви як такої не було: кілька чорних, маленьких і волохатих покидали роботу й повискакували за паркан, але вагалися, чи бігти навздогін, чи вертатися до роботи; врешті вони зникли за деревами, й навіть пискляві їхні голоси пропали в багатоголоссі лісу; по-друге, він бачив, що нявка, хоч і цілком непритомна з переляку, таки біжить, падає, підхоплюється та знову біжить.

Хованець навіть устиг дорогою як слід поміркувати над тим, чому вони з нявкою стали свідками: шукаючи опирів, натрапили на щезника, а це означає… Стривайте, це означає, що опирі діють у парі зі щезником і що тепер можна чекати якого завгодно лиха.

Хованець завважив, що попереду ліс порідшав і далі має бути ріка. Він стишив біг, і йому одразу ж у спину вгатилася нявка. Голосно скрикнувши, нявка гепнулась на землю і покотилась, і була б докотилася до самої ріки, якби хованець не встиг її перехопити.

– Тихше, тихше, – заспокоював він товаришку, яка пручалась і хотіла відповзти від нього навкарачки. – За нами, здається, ніхто не гнався. Ми вчасно побігли, там ті й оговтатися не встигли…

Нявка лупала жовтими очима, абсолютно прозорими від жаху.

– Оно вже й ріка поруч, – лагідно муркотів хованець, – ми майже вдома. Бачиш, вогники світяться – то в місті світло по хатах почали запалювати… Ну то як – рушаємо?

Нявка припинила тремтіти, погляд її зробився осмисленим. Хованець обтрусив від землі її сорочку, пригладив розпатлані зелені коси, які стирчали навсібіч, взяв за руку й повів назустріч вогням. Вона слухняно зробила крок, тоді ще крок, і хода її таки вирівнялася, дихання стало глибоким і спокійним, але вона ще кілька разів робила спробу непомітно озирнутися через плече й щось угледіти в присмерку, який клубочився в лісі.

Мандрівці вишукували стежку, що спустила б їх до річки. Вогники привітно блимали попереду. Хованець більше глядів собі під ноги, щоб не перечепитися через яку гілляку, і, підводячи голову, ніяк не міг зорієнтуватися: то наближаються вони до привітних вогників чи ні? Дивне занепокоєння раптом прокралося в серце й захолодило його.

Хованець уважно подивився на вогні; один із них замерехтів, затріпотів – і згас. Загасили світло, заспокоїв себе хованець. Замість зниклого вогника трохи далі замиготів інший. Хованець розширеними ніздрями чув дух весняної ріки й дивувався, як це вони ще й досі не дійшли до неї.

Ще один вогник замерехтів попереду й провалився під землю. Хованець знизав плечима, роззирнувся й побачив, що не впізнає місце. Чує носом пах ріки, он же вона – зовсім близько, але ніяк не може второпати, куди вони забрели. Хованець наддав ходу. Зеленокоса боягузка майже висіла в нього на руці. Вогні не наближались і не віддалялися, скільки вони не йшли. Ріденький ліс не рідшав і не густішав – взагалі не мінявся, наче не рухалися вони, а стояли на місці. Хованець зупинився. Нявка без сил повалилася на землю.

– Кхе-кхе, – прокашлявся хованець, щоб надати голосу рішучості, – виходить зі всього, що нас блуд учепився…

У відповідь на його слова з ріки принесло рипучі звуки, схожі на ячання невідомого птаха. Нявка сіла. Губи її самі собою почали повторювати за тим чи то птахом, чи то звіром знайомі слова:

Як почну тобов блудити,

Круг скирти тебе водити,

Світлу в мороці не вір —

Не пущу тебе у двір:

Будеш лазити круг хати,

Всеньку ніч дверей шукати,

У болото заведу,

У багнюці потоплю!

Аж тепер, коли зупинився, хованець побачив недалеко від себе поламане вітром дерево, а під ним – прозорого велетня з лупатими очима. Очі велетня блимали вогнями й мерехтіли, і ввижалося, що їх у нього не двоє, а не менш як п’ять пар. Велетень м’яко притупував у такт співу і, глузуючи, плескав від задоволення у здоровенні долоні, крізь які просвічувалися дерева в нього за спиною.

– Блуд, ти чого нас учепився? Ось я тобі зараз!..

Велетень голосно загиготів, метляючи головою з боку в бік і примружуючи очі. Від того вогники то згасали, то знову спалахували. Хованець посунув на прозорого велетня, грізно вишкіряючи зуби. Велетень відплигнув на крок, а що крок у нього був відповідний до його зросту, то зразу опинився на недосяжній для хованця відстані.

– У, погань! – висварився хованець. – Упіймаю – підіб’ю тобі оба ока, щоб не блудив більше нікого!

Він обернувся до нявки розгублено, не знаючи, як учинити.

– Відвернися, – наказала йому зненацька нявка. Він слухняно повернувся. Нявка одним рухом скинула сорочку, перевернула її на лівий бік і знову вдягнула. – Можеш повертатися, – дозволила вона. Хованець повільно повернувся. І тут він побачив, що впізнає місце, яке за мить до того видавалося цілком чужим. Власне, він знає околицю, як свою кишеню!

– Як ти це зробила?!

Нявка згірдливо повела плечем і закотила жовті очі. Хованець радісно роздивлявся навкруги й уже навіть не сердився на прозорого велетня, який полохливо позирав на нього здалеку.

– Так і стовбичитимеш тут? – підштовхнула нявка товариша. – Чи, може, час би й рушати?

Рушати і справді був час, бо незважаючи на те, що околицю хованець виходив уздовж і впоперек, тільки тепер стало ясно, що блуд недарма свій хліб їсть: він завів нявку й хованця на другий кінець лісу й вивів не до ріки, а до озера. Це воно так принадливо й заклично пахло хованцю, коли він шукав дороги до міста. Тепер, щоб вийти до ріки, а звідти й до міста, треба було повернутися лісом навспак, і це був добрячий шмат шляху, а нявка й так ледве тягнула ноги.

Зараз дерева чемно розступалися й похнюплено хилили віття, знаючи, що завинили. Хованець натрапив на стежку, й далі дорога пішла веселіше. Обминаючи болото, їм довелося зробити великий гак, але й це вони сприйняли по-філософському, розсудивши, що, зрештою, такої погідної весняної ночі прогулянка лісом – саме те, про що мріялося цілу зиму. Щоправда, перспектива відпочити на печі віддалялася, та що поробиш?.. Стусани долі варто сприймати мужньо.

Удалині почувся тріск гілля й шурхіт, свиснуло пугою. Хованець на мить зупинився, але нявка потягла його за собою. За хвилину вони опинилися на галявині, з другого боку на яку виходила начебто отара овець. Хованець кліпнув. Сірі вівці мали довгі писки, гострі вуха й довгі хвости. Сірі вівці щось занадто скидалися на… вовків! Хованець ошелешено позадкував і наштовхнувся на рішучу нявчину руку.

– Стій тут! – мовила вона.

Але хованець не міг стояти, ноги йому підкосилися, й він важко сів. І тоді побачив, що веде отару вовків великий чоловік, вдягнений у свитку. Свитка на ньому чомусь була на лівий бік. Місяць вискочив з-за хмари й освітив дивне видовисько, і хованець спостеріг, що чоловік не має тіні. Все має тінь – і дерева, й кущі, і вовки, – а він не має. Тим часом чоловік розсадив вовків у коло й почав їм щось роздавати. Здалеку кепсько було видно, але хованцеві привиділося, що то були окрайці хліба, і він вельми здивувався: щоб вовки та й хліб їли? Вочевидь, то якась системна помилка…

– Це хто? – пошепки спитав хованець у нявки, намагаючись оцінити, з якого боку вітер і чи не несе його власний людський, теплий запах вовкам, які зараз всі, як один, поведуть носами, обернуться до нього, зроблять перші обережні кроки… Другої гонитви за один день хованець просто не витримає.

– Полісун, – відповіла нявка. – Ти не дивись, що то вовки з ним. Він вовками так командує, що в нього вони сумирніші за овець. Тут у мене навіть план один намалювався…

– Твої плани… – буркнув хованець.

Нявка почекала, доки вовки розправляться з тими окрайцями, що їм приділив полісун, позадирають писки до місяця й завиють. Моторошне виття рознеслося лісом на всі боки, і хованець уявив, як на околиці містечка в хатах люди кинулися міцніше замикати вікна й двері… За виттям він не почув, коли нявка підхопилась і рушила до полісуна. Він напружився і звівся на нетвердих ногах. Один крок, другий, третій. Маленькі крочки, повільні, але вперті.

Легковажна ж нявка спокійнісінько наближалася до самого вовчого кодла. Он уже видно, як б’ють хвостами сіроманці, як перебирають чутливими лапами, як стараються переспівати один одного. Ледь не наступаючи на тремтливі хвости, нявка пробилася до центру кола й стала перед чоловіком у свитці навиворіт. Несподівано помітивши гостю, чоловік схилив голову набік й запитально підняв брови. Вовки самозречено вили; очі мали затуманені й обернені всередину себе, незрячі, наче полісун напустив на них мару. Один із вовків, найменший, виводив так жалісливо, що хованцеві на очі навернулися сльози.

– Доброї ночі, – швидко привіталася нявка й тицьнула пальчиком у найближчого вовка, – його можна якось вивести з трансу?

Полісун вирячив очі. Від нявчиного нахабства у нього просто забракло слів.

– Ти хто така? – нарешті видушив він із себе.

– А, вибачайте, я нявка, а то хованець, – вона махнула головою десь позад себе. – То його можна вивести з трансу?

– Та вже якось можна, – гмикнув полісун.

– А ви не могли б оцього одненького привести до тями? Мені він просто вкрай потрібен! – і нявка рубанула себе долонею впоперек горла, підтверджуючи, що так-таки вкрай потрібен.

Полісун прискалив око, тоді щось шепнув найближчому вовкові, той позіхнув солодко, потягся всім тілом.

– Ну, тепер що? – спитав полісун заінтриговано.

– А тепер з вашого дозволу я попрошу цього вовчиська доправити мене додому. Вірите, ноги вже просто не ходять. Такий шалений день сьогодні видався!..

Не гаючи часу, нявка вискочила вовкові на спину й п’ятами стисла йому боки. Сіроманець напрочуд сумирно озирнувся, побачив зеленокосу лісову істоту в себе на спині й похнюпив голову. Полісун з такого дива тільки руками розвів.

– Ну, ми поїхали? – підвела до нього голову нявка. – Хованцю, наздоганяй!

– Бувайте здорові, – відступив з дороги полісун. – Верніть мені вовка до сходу сонця!

– Обов’язково! – крикнула наїзниця, впиваючи п’яти, як остроги, вовкові в боки й пускаючи його клусом ^[10]. Хованець на безпечній відстані оминув вовче кодло й рвонув товаришці навздогін.

Ліс поглинув їх миттєво, і зникла галявина, на якій щойно тупцяло дивне вовче збіговисько, навіть багатоголосого виття не стало чути, й хованець би подумав, що те все йому намарилося, якби попереду не бачив двоголову тінь: вовчий тулуб, а на ньому дівоча маленька фігурка.

Фігурка віддалялась, і хованець набавив ходу. Вовк добре знав свій ліс: не чекаючи нявчиних вказівок, нюхом вишукував потаємні стежки й сунув до містечка найкоротшою дорогою. Часом він, щоби ще скоротити дорогу, перестрибував через кущі, крізь які по землі було не пробитися, і хованець тоді кляв його на всі заставки: йому-бо доводилося кущі оминати й пришвидшувати біг.

Попереду темніло провалля. Хованець не бачив здалеку, але міркував, що це має бути ярок, який вовчисько, ясне діло, з ходу переплигне, а йому доведеться спершу спускатися донизу, а тоді дертися нагору… Вовк таки дійсно стрибнув. Пролетівши довгою тінню над яром, він торкнувся передніми лапами землі й готовий був уже приземлити задні ноги, коли раптом сталося таке, чого хованець не міг пояснити: вовчі передні лапи пройшли крізь землю, й за мить і він, і нявка, що міцно вчепилася в сіру шерсть, провалилися геть з очей, наче їх і не було.

Хованець скотився в ярок, ледь не зламавши собі шию, видряпався нагору й застиг над чорним отвором. Із дна вовчої ями світили дві пари безпомічних жовтих очей.

Розділ XI

НА ХВОСТІ

Письмовий стіл у казенній кімнаті, чистий від будь-якого канцелярського приладдя, гарячої робочої пори здавався геть осиротілим, і тільки посередині його лежав аркуш жовтуватого паперу, над котрим час від часу зависала рука з кульковою ручкою між пальців.

На папері вже з’явилася рамочка з заокругленими кутами, горизонтально розділена навпіл; у верхній половинці намальований був портрет якогось чоловіка, а в нижній догори дриґом віддзеркалювалася точна його копія, тільки зображення було не таким, як у дзеркалі, а наче оберненим на лівий бік. За мить поруч з’явилося ще дві рамочки, а в них – два схожих між собою юнака – і теж із оберненими віддзеркаленнями. Ручка миготіла й миготіла, і на папері почали з’являтися сердечка, ромбики, якісь трилиснички, словом, абсолютно хаотичні фігури, з чого видно було, що в голові особи, яка схилилася над папером, було повне сум’яття.

Особа ж, вдіта у сірий однострій, і справді мала вигляд дещо збентежений, тому коли в двері постукали й у проріз влізла скуйовджена голова, на обличчі особи намалювалася така неприхована мука, що будь-чиє серце могла розкраяти від жалю.

– Валерію Миколайовичу, – мовила скуйовджена голова крізь щілину, все ще вагаючись зайти досередини, – викликали?

– Угу, – буркнув Валерій Нечипоренко-молодший, зім’яв жовтуватий папір і сховав до кишені. – Зайди вже всередину, не хилитайся у дверях!

Скуйовджена голова, надіта на такий точно неоковирний і пом’ятий тулуб, що на ньому міліційна форма сиділа, як на городньому опудалі, нарешті протислася до кабінету й всілася на одинокий стільчик, приставлений до стіни.

– Сідай, – сказав Валерій Нечипоренко й тут помітив, що пом’ятий уже давно сидить, хитаючи ногою й зацікавлено позираючи у вікно, де через вулицю посварилися дві баби перед хлібним кіоском. – У мене для тебе є відповідальне завдання…

Той знехотя відірвався від сварки, що була саме в розпалі й зібрала вже чималий натовп вболівальників з кожного боку, і глянув на Валерія Нечипоренка синіми-синіми ясними очима. Здавалося, в ці очі глянеш – і побачиш людину до самого дна… Отак багато хто думав і потрапляв на гачок, бо і ясність, і занехаяний вид особи, яка тулилася на краю стільчика, були вельми оманливими.

– Марадоно, – звернувся Валерій Нечипоренко до пом’ятого, бо так він називався в тісному колі шкільних друзів, які ще пам’ятали, що за паси уміють давати ці кривуваті ноги, як управно обходять вони суперника… йой, що тут згадувати! – Марадоно, тільки ти знаєш: жодна жива душа…

Марадона кліпнув синіми ясними очима й побожно перехрестився.

Тоді Валерій Нечипоренко встав з-за столу, наблизився до свого підлеглого й жарко зашепотів щось йому у вухо. Щоки його пашіли чи то від азарту, чи то від зніяковіння, але того напевно ніхто не зможе сказати, бо таємниця розмови двох спільників так і лишилася нерозгаданою.

Варто тільки зауважити, що, вислухавши начальника, Марадона досить осмислено – як на свій дивакуватий вигляд – кивнув, докинув кілька фраз, від яких у Валерія Нечипоренка зразу виясніло лице, незграбно віддав честь і виплив у коридор. Двері за ним замкнулися, і ми більше не можемо бачити, чи вернувся Валерій Нечипоренко до малювання портретів у рамочках, чи застосував свої здібності до чогось кориснішого.

Зате ми можемо поспостерігати за його підлеглим, який, не гаючи часу, заскочив у кінці коридору в якісь двері, звідки з’явився вже в кашкеті, швидко збіг сходами донизу, кивнув черговому на виході й випірнув надвір. Останньої миті впіймавши автобус, який уже зачиняв двері, тож стулки защепили ззаду його пом’ятий мундир, Марадона проїхав зупинку, вивільнив мундир і вийшов. З усього, приїхав він додому, бо, забігши на хвильку в перший під’їзд двоповерхового будинку, звідти вийшов уже цілком нормальною цивільною людиною, в якій недавнього дивакуватого міліціянта видавало хіба те, що куртка на плечах висіла мішком, а розпатлане волосся і зовсім стало сторч.

Перевдягнувшись, Марадона вже не повернувся на роботу, а натомість спрямував ноги у протилежний бік, причому пішов він пішки, роздивляючись на всі боки, ніби вперше опинився в містечку Рябокінь і тут все його цікавить з туристичної, так би мовити, точки зору. Він уважно обдивився двоповерховий будинок бібліотеки, прочитавши, що працює вона з десятої до десятої щодня, крім середи (сьогодні був четвер, але на дверях висів замок розміром із диню), потім не менш зацікавлено хвилин п’ять вивчав вітрину крамниці, де у вікні поміж припалими порохами паперовими соняхами стояли глечики і виднівся напис «МОЛОКО», тоді перетнув вулицю, ступив на тротуар і втупив очі у вікно книгарні. Таким чином, нога за ногу, він нарешті дістався рогу, завернув на якусь бічну вуличку, пройшов іще два квартали й опинився перед парканом невідомої хати під зеленою стріхою.

Тут зі знудженого й лінивого Марадона раптом умить перекинувся на живого й рухливого. Озирнувшись, чи ніхто не бачить, він одним махом перелетів через паркан і за мент уже зазирав у шибку. Зсередини почулося спершу неголосне гарчання, а тоді чітке застережливе «гав». «Хованцю, хто там?» – долинув чоловічий голос, але Марадона не чекав, доки той, кому належав голос, вигляне: одним стрибком він знову опинився на вулиці й магічним чином зник за деревами, наче розчинився. Довший час його зовсім не було чути.

Тоді до хвіртки під’їхала брудно-біла «копійка», з якої з’явився зовсім юний хлопчина в синій курточці, нерішуче постукав і, зрозумівши, що відповіді не буде, бо в хаті його не чути, штовхнув хвіртку і пішов до ґанку. Не встиг він дійти, як двері відчинились, і з радісним гавкотом до нього вилетів здоровезний чорний пес, який від надміру почуттів поставив лапи йому на груди й повалив на стіну. Слідком за псом вийшла невеличкого зросту рудокоса жінка та привітно й заклично помахала хлопчині рукою. Марадона, який напрочуд ловко матеріалізувався з повітря в потрібний момент, мав нагоду все це спостерегти й оцінити ситуацію.

Наблизившись до машини, Марадона посмикав дверцята, які виявилися незамкненими, тоді відчинив капот і від’єднав одну клему від акумулятора. «Копійка» ображено писнула й якось зразу осіла. Марадона заспокійливо поплескав її по боці й захряснув капот. Зробивши свою чорну справу, він іще раз озирнувся на хату й побіг тим самим шляхом назад.

Повернувся він уже на мотоциклі, але не став під’їжджати до хвіртки, а зупинився в кінці вулиці і здалеку вдоволено спостерігав, як троє людей – двоє чоловіків і одна жінка – бігають довкола машини, яка не хоче заводитись. Марадона дочекався, доки вони здогадаються підняти капот і зазирнути всередину, і полегшено зітхнув. Робочий день його починався навдивовижу вдало. Тьху-тьху-тьху, і надалі все йтиме в тому ж темпі… Трійця вже розсілась у машині й готова була вирушати.

Мало хто б повірив, що у Марадони, такого недолугого на вигляд, може бути такий чудесний мотоцикл – сучасний, тихий і слухняний. Тільки-но «копійка», пихкаючи та кашляючи, від’їхала від хати, мотоцикл коротко диркнув й одразу ж загудів неголосно й рівно, наче хотів вибачитися за оте несподіване «дир-р-р».

Не знати коли на вершникові опинився чорний шолом, трохи припалий пилом, як і сам мотоцикл, який мало вирізнявся серед інших транспортних засобів на вузьких і здебільшого занедбаних вулицях містечка Рябокінь, і тільки чуйне вухо й гостре око зі звуку мотору і з виду окремих деталей мотоцикла могли спостерегти, що за чудо-машина петляє поміж горбів і ям ґрунтівки, задля годиться присипаної гравієм.

«Копійка», яка підскакувала на кожній нерівності дороги та скреготала, не помічала «хвоста». Зрештою, і помітити його було важко: Марадона незбагенним чином ще жодного разу не впустив потрібну машину з очей, але сам на очі не потрапляв і примудрявся весь час триматися в тіні. Виїхавши на ширшу вулицю, що вела вже за місто, він хвацько крутився між машинами, але дивна річ: жодного разу не порушив правила дорожнього руху.

Хвилин десять їзди Марадона радів приємній пригоді, яка впала йому на голову неждано-негадано завдяки чуйному ставленню начальства, але в якийсь момент райдужний його настрій вивітрився. Марадона зосередився. Він відчував незрозумілу тривогу, але ще не збагнув, звідки походить оте щемке передчуття небезпеки в серці, яке ніколи його не зраджувало. Ще один поворот – і невідь-звідки на дорогу просто перед його носом вигулькнув масивний джип, ледь не підрізавши мотоцикл і не перекинувши, а тоді на всі колеса полетів наздоганяти «копійку». Ні, сумнівів тут не могло бути: джип націлився на ту ж машину, що й сам Марадона.

Вправний мотоцикліст, у якому прокинувся азарт мисливця, кілька хвилин задоволено спостерігав, яких зусиль коштує джипу не відстати на вузькій дорозі від «копійки», і з хвилини на хвилину очікував, що трійця в переслідуваній машині таки запримітить оте здорове страховисько з затемненими вікнами. Але минула хвилина, друга, і вдалині навіть уже можна було вгледіти лісок, а «копійка» виявляла злочинне недбальство до власної безпеки: ніхто з трійці не озирнувся назад, і навіть водій, якщо й зиркав у люстерко заднього огляду, нічого дивного там не помічав. Марадона натиснув на газ і наблизився впритул до джипа, щоб краще роздивитися номер.

Закарбувавши номер у пам’яті, Марадона стишив біг мотоцикла й кілька разів кинув рвучкий погляд на будинки обабіч вулиці – і зрештою запримітив те, що його цікавило. Зупинивши мотоцикл, він одним рухом скинув шолом і пожбурив його на сидіння, і шолом, який мав одразу ж злетіти з сидіння й котитися крутою вуличкою до самого низу, дивовижним чином зачепився за ручку керма й застиг.

Марадона ж у цей час перебіг на другий бік вулиці й уже тиснув на кнопки синього телефону-автомата. У щілині стирчала картка, а у віконечку висвітлювався загрозливий напис, що грошей стане хіба на одну хвилину місцевих розмов.

– Це я, – захекано сказав Марадона у трубку. – Слухай, дивна справа: за ним ще один «хвіст». Темний джип, номер… записуй… – Марадона на мить заплющив очі, викликаючи з пам’яті потрібний набір букв і цифр. – їдуть по Степана Бандери, вже майже на виїзді з міста. Бий мене вража сила, якщо зрештою вони не опиняться на тому старому тартаку… Ага…

Тут телефон-автомат сердито писнув і розірвав розмову, й у віконечку висвітився напис, який звучав приблизно як «бувай здоровий, приходь іншим разом із грішми». Не відомо навіщо Марадона витягнув зі щілини використану картку й запхнув собі до задньої кишені штанів. Перетинаючи вулицю, він подумки вже заводив мотоцикл, і той, наче вмів читати думки господаря, виструнчився й завівся від одного дотику.

Марадона добряче газонув, і мотоцикл рвонув уперед, бризнувши з-під коліс дрібним шутером. Якби хтось завдав собі труду спостерегти його збоку, то не міг би не зітхнути з заздрості, бо прекрасний мотоцикл вітром летів над шляхом, в повороти входив так, ніби для них і народився, а перешкоди обминав чітко, наче вони самі поступалися йому дорогою. Три хвилини – і він надолужив згаяний час, і попереду вже виднівся масивний зад джипа. «Копійки» ще видно не було, та Марадона не мав сумнівів, що з цього приводу нема потреби тривожитися: «копійка» з’явиться у відведений їй час.

Тим часом кавалькада заглибилась у ліс. Поодинокі машини, що ще траплялися на дорозі, тепер здебільшого рухались у зворотному напрямі, поспішаючи з лісу назад, у Рябокінь. Ще зовсім трошки, і дорога цілком знелюдніла, а кавалькада, що її вела брудно-біла «копійка» з гостроносим натхненним хлопчиною за кермом, зупинилась на роздоріжжі, кілька секунд поміркувала й повернула праворуч. Марадона вдоволено посміхнувся: чуття не підвело його. І переслідувані, і переслідувачі прямували до занедбаного тартаку.

Джип трохи відстав і мав вигляд дещо розгублений. Ловкий мотоцикл майстерно ховався від нього за деревами й задоволене муркотів.

Недоїжджаючи до тартаку, «копійка» зупинилась, мотор змовк. Трійця обережно вилізла з салону й попрошкувала за гостроносим хлопчиною углиб лісу й досить скоро вперлась у паркан. Хлопчина показав на грубу гілляку, чиєю допомогою він, вочевидь, уже мав нагоду якось скористатись, і трійця перелізла у двір, і навіть маленька рудокоса жінка моторно перестрибнула через паркан, не давши змоги чоловікам підтримати її й виявити свої чоловічі переваги.

У той час, коли трійця перелазила через півзогнилі колоди й наближалася до старенької будівлі контори, а за нею назирці рухалося двійко рум’яних коротко стрижених парубків, вдягнених у чорні пальта й важкі черевики. Марадона, який, попри свій вайлуватий вигляд, абсолютно безшумно й непомітно опинявся щоразу в найкращому для спостереження місці, побачив, як бічні двері контори відчинились і звідти вийшов горбун у сірому плащі. Марадона застиг на місці, боячись видати себе хрустом гілки абощо.

Горбун бачив, як до контори наближалися троє, які понад усе старалися бути непомітними, але виявляли в тому замало вправності. Бачив горбун також, що за трійцею навшпиньках рухалися двійко переслідувачів, й у горбуна на лиці намалювалося щось на кшталт задоволення, змішаного з іронією.

Дочекавшись, поки трійця по черзі зазирне у вікно, а тоді обережно відхилить двері контори, щоб вервечкою зайти досередини, горбун потер руки і помалу почовгав геть.

Розділ XII

ПАСТКА

Другу ніч поспіль одним-один ночував у готелі Юрась Булочка.

Зрадниця Ліна, лишень ступила на поріг Орестової хати, якось миттєво зжилася з нею і вже не хотіла виїжджати. Ніжно притискаючи до серця жовтооке кошеня, вона щось лагідно вуркотіла, а що кошеня теж муркотіло на весь свій котячий голос, хатою розливалася колисанка, від якої навіть здоровезний ньюфаундленд Хованець кілька разів позіхнув, примостив собі голову на лапи й задрімав.

Орест запарював чай і метушився по хаті, а в Юрасиковому серці закипало почуття невтолимої образи на долю: він бачив, як Ліна скоса спостерігає за Орестом і як збентежено вона пестить кошеня, начеб хоче щось приховати сама від себе. Юрась повільно зняв з гачка куртку, так само повільно вдягнув, тихо й чітко попрощався, в душі очікуючи, що Ліна не дозволить йому піти, але старша колега тільки неуважно кивнула. Орест же навіть не помітив його зникнення.

І тепер Юрасик сидів у готелі над епохальним оповіданням, яке має перевернути світ і, головне, змінити Лінине ставлення до нього, псував сторінку за сторінкою у блокноті, щось писав, викреслював, гриз ручку і зрештою куснув її так, що вона тріснула навпіл. Після цього він зануривсь у дивний стан, схожий на дрімоту, і так і сидів би ще довго, якби раптом у двері йому не постукали й повненька сива жінка в картатій хустці, яка в готелі сповняла роль і адміністратора, і покоївки, не переступила через поріг.

– Вам щойно дзвонили, – сказала вона. Юрась Булочка стрепенувся. – У нас цього не можна, я вас попереджаю…

– Це було перший і останній раз, – запевнив її Юрасик і винувато-заспокійливо всміхнувся, – то хто дзвонив?

– Я імені не запам’ятала, а переказали вам їхати до них додому…

– Ага, – глибокодумно вирік Юрась і чемно вклонився жінці, яка, не чекаючи відповіді, повернулась і почапала вузьким коридором до сходів.

Після цього Юрасик умився так швидко, ніби муштрував його суворий прапорщик (ніде правди діти, пороху юний журналіст і не нюхав: армія і військова кафедра в інституті – речі дуже різні), ще швидше вдягнувсь і тут-таки помітив, що сонце вже підбивається під обідню пору, живіт буркоче, а твердий і холодний пиріжок із-не-відомо-чим він зжував уночі, жалісливо розглядаючи себе в маленькому Ліниному люстерці.

Юрась Булочка зітхнув і залишив готель, і вже за десять хвилин він вилазив із «копійки» перед знайомою й трохи – десь на самому денці душі – ненависною хвірткою.

Уперше в житті пощастило Юрасику: до Ореста він нагодився саме на обід. Ліна, в якої до куховарства дві руки були ліві (про це нікому анічичирк), зварила картоплі, а тоді вкинула її шматочками на пательню й залила яйцями, тож коли Юрась ступив у сіни, хатою літали прості, та вельми приємні запахи. Навіть Хованець переліз на кухню й лежав під столом так, що Ліна щораз перечіплювалась або через його зад, або через лобату голову, й принюхувався.

Тільки за обідом Юрасик відтанув душею.

– А знаєте, – почав він, приплямкуючи й виблискуючи масними вустами, – я вам таке розповім…

У кухні зависла пауза. Хованець завовтузився під столом. Ліна підібгала під стілець ноги, бо все ще не надто довіряла здоровезному псюрі.