Текст книги "Останній шаман"

Автор книги: Наталя Тисовська

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 24 страниц)

– Ну, що тут у тебе? – спитав він неголосно і загасив фари, щоб не звертати зайвої уваги на свою офіційну машину.

– Тут не до конспірації, – заволав Марадона до Валерія Нечипоренка. – Вмикай свою мигавку і жени за мною!

* * *

У той час, коли Юрась Булочка висів на мотузці глибоко в кам’яному мішку незнаного призначення, двоє в чорних пальтах і важких черевиках, які крізь вибиту шибку мало що могли розгледіти в темряві, радилися, що ж його робити далі. Радилися вони пошепки, тож розчути, що вони там між собою белькотіли, не було жодної можливості.

Але хоч як тихо вони говорили, їхні перемовини таки вчула одна особа. Й саме ця особа – невисокого зросту, з важким горбом на спині, – яка було вже відійшла від старої будівлі контори на покинутому тартаку, завважила двох чорних шпигів і повернулася. Горбун підійшов тихо на гумових підборах, і двоє його помітили тільки тоді, коли він поклав обидві руки їм на плечі. Двійця синхронно здригнулася.

– Що за рейвах ^[11]? – спитав горбун упівголоса.

– Ні біса ж не видко, – повернувся один із двох, який тримався за старшого. – Схоже, руда впала в якусь яму…

– Не в якусь яму, – потер руки горбун, – а в мою яму. Прекрасно, до речі, облаштовану. Хто б міг подумати, що вони потнуться сюди, на тартак, та ще й полізуть за замкнені двері?.. А я, – горбун поплескав себе по кишенях, – як на зло запальничку десь посіяв… ох-ох-ох… Ну, то пусте, їм зараз не до мене. Хай спершу панночку свою витягнуть – якщо буде що витягати, – а там побачимо…

– А ми?

– Спостерігайте. На очі не потрапляйте, глядіть в оба, слухайте всі розмови… І чого вони сюди попхалися? Дивно, дивно…

Горбун дістав із нагрудної кишені люльку з довгим цибухом, чиркнув сірником, повільно розкурив, двічі добре пихнув, перевіряючи, чи гарно горить, і статечно подався геть. Дійшовши до паркану, він протиснувся крізь одному йому відому шпару й рушив далі.

Двоє чорних, світячи червоним гарячковим рум’янцем, знову навалилися на вікно. Горбун зовсім не ховався, знаючи, що люди в конторі не чують і не бачать нічого довкола себе. Перекривленою, з підстрибом ходою він на диво вправно обминав колоди, що розкотилися по подвір’ю, і розкидав ногами старий мотлох.

Міліційній сирені, яка летіла просто на нього, він весело підморгнув і подався геть з тартаку.

* * *

Химерна тінь майнула під колесами машини, і Валерій Миколайович Нечипоренко-молодший лайнувся і загальмував, недоїхавши до паркану якихось два метри. Мотоцикл тицьнувся в машину ззаду. Валерій Нечипоренко рвучко вискочив із-за керма.

– Що там? – крикнув Марадона, якого годі було впізнати: з вайлуватого, недорікуватого простака він раптом перетворився на бійця-спецназівця з миттєвою реакцією.

– Якби знаття! Мабуть, звір дорогу перебіг. Але я його не вдарив, хай живе.

Він підійшов до паркану й постукав по міцних дошках.

– Де брама? – обернувся він.

– А це і є брама, – відповів Марадона. – З того боку колоди розкотилися, підвалили її, тому відчинити неможливо. Маєш трос у машині?

– Аякже! Навіщо?

– Сюрприз тебе чекає не з приємних, – ворухнув широкими бровами Марадона й сам відчинив багажник у пошуках тросу. – Той, хто тебе цікавить, набрав цілу команду й приперся на тартак. Команда зазнала бойових втрат: жінка, що була з ними, провалилась у якийсь глибокий льох… До речі, якщо ти швидко зазирнеш через паркан, то ще, може, встигнеш побачити тих двох, які приїхали на джипі. Машина десь там у кущах має бути. Хоча ми з тобою такого галасу наробили…

Відшукавши трос при світлі ліхтарика, Марадона закинув його собі на шию й легко перескочив через паркан. Валерій Нечипоренко переліз не так вправно й не так швидко, та врешті-решт і він опинився по той бік, ледве не гепнувшись на колоди, звалені по всьому подвір’ю.

– Темно, очі не звикли, – гукнув він до свого провідника. – Де той льох?

– Оно, бачиш, попереду будівля? Там контора: дві кімнати й третя. Оця третя і є льох… ну, може, й не льох, але щось глибоке, куди можна впасти й в’язи скрутити.

– То ти хочеш сказати… – вжахнувся Валерій Нечипоренко.

– Нічого не хочу сказати. То ті двоє бовдурів у конторі перелякані насмерть.

Валерій Нечипоренко скосив оком на власні погони й подумки з ними попрощався. Гарні були погони, тризіркові, він навіть ними трошки пишався. Наступної миті він усе зробив одночасно: розганяючи ніч, він засвітив потужний ліхтар, шарпнув двері до контори, вилаявся, перечепившись через крісло, яке лежало на підлозі просто посеред кімнати, й завис над чорною дірою, звідки долинало тяжке дихання.

Юрась Булочка висів на тросі й намагався видряпатися нагору, а Орест з усієї сили тягнув свій кінець мотузки догори, важко хекав і сичав, обдираючи шкіру на долонях. Юрасик бив ногами в краї провалля, але не міг зачепитися за камінь ні ногою, ні рукою, щоб хоч на метр піднятися вверх.

Валерій Нечипоренко спрямував сніп світла в яму, і той, сковзнувши стінами, затремтів і, нарешті, розсіяний і непевний, досягнув дна. Ліхтар вихопив биту цеглу й темний мішок, що горбом лежав на ній. Із-під мішка стирчала біла рука з розчепіреними пальцями.

Марадона крикнув своєму начальнику щось коротке й нерозбірливе, і той миттєво зреагував: двоє вони, вчепившись у трос, смикнули й потягли, причому в Марадони на долонях магічним чином з’явилися чорні шкіряні рукавички без пальців. Марадона наступив на петлю, яка зазміїлася по підлозі, й швидко перехопив трос нижче. За хвилину пом’ятий і задиханий Юрась уже відсапувався на підлозі старої контори.

– Мені кінець тросу, – командував Марадона. Орест відчепив трос і зняв його з Юрасика. Марадона дивним вузлом з’єднав два троси в один, обкрутив того кілька разів довкола пояса, сів на край провалля й спробував дотягнутися ногою до протилежної стіни. Якщо трошки посунутися на край, то можна й дотягнутися. Він якось так вивернувся, руками тримаючись за поріг у себе над головою, ногами вперся в стіну й швидко, мов ящірка, поліз донизу.

– Бачу її, – крикнув він знизу. Звідти почулося шарудіння, нерозбірлива лайка, тоді бадьорий голос: – Тягніть! Тільки помалу! Я її підтримуватиму, скільки зможу, а далі ви вже самі.

Орест, Юрась Булочка і Валерій Нечипоренко злагодженими рухами, наче вони все життя грали в одній команді, почали повільно підтягати мотузку. Спершу було легше, далі те важке, неповоротке, що було прив’язане до тросу, почало крутитися й битися в стінки колодязя, і щоразу, коли чулося приглушене «гух», Юрасик кривився й ховав сльози.

Прив’язане попід пахвами, воно тяжко сунулося вгору, руки задерлися й стукалися в стіни, голова хилиталася з боку в бік. Без слова Валерій Нечипоренко витягнув його, відв’язав, скинув кінець тросу вниз. За хвилину розкуйовджена голова Марадони з’явилася на світ Божий: він лазив прямовисними стінами, як муха. Кинувши не потрібний уже трос, Марадона поклав пальці Ліні на шию й прислухався. Юрась шморгав носом і відвертався, нижня губа тремтіла швидко-швидко.

Марадона розгублено озирнувся чомусь саме на нього.

– Я нічого не чую…

Ліна лежала тихо й безпомічно. Брова розбита, під оком набрякла фіалкова ґуля, на щоці – смуги здертої шкіри. Долоні всі в подряпинах. Чотири пари рук підхопили кволе тіло рудокосої журналістки й обережно винесли надвір.

– А через паркан як? – Валерій Нечипоренко знервовано крутив головою.

– А так, – відповів Марадона й з розгону врізався плечем у найширшу дошку. З глухим «гуп» дошка відскочила. Для маленької Ліни діра була навіть завеликою.

Орест обережно поклав жінку на заднє сидіння міліційної машини й підмостив їй під голову свою куртку.

– Сідай до мене, – наказав Валерій Нечипоренко, стрибнув на водійське місце і, лишаючи криваві сліди долонь на кермі, задом розігнав машину. За мить «жигуль» із синім написом на боці вже гарчав на виїзді з лісу.

Юрасеві Булочці у першу мить здалося, що його всі покинули й він лишився на занедбаному тартаку один. Він лячно стенув плечима, зуби мимоволі зацокотіли, жар, що ним пашіло лице хвилину тому, випарувався, а під синю курточку уперто поліз холод. У лісі зарипіло дерево, наблизилися чиїсь обережні кроки, в пітьмі засвітився вогник. Юрасик перелякався до нудоти і ледь не впав, коли над вухом пробурмотіло голосом Марадони:

– Що це за льох ви знайшли, у якому можна шию звернути?

Розкучманий рятівник боком пройшов крізь виламану дошку у паркані. Одна кімната, друга. Крісло лежить на підлозі. Юрасик ступав слід у слід, приглядався до всього, і йому здавалися ці старі речі на тартаку незнайомими, ніби він їх ніколи до того не бачив.

Зненацька на долівці щось блиснуло, Юрась автоматично зігнувся й підняв прямокутний металевий предмет. У долоні його лежала важка і, вочевидь, дорога запальничка. На пласкому боці її маленький лилик ^[12]простер перетинчасті крила.

Двері до чорної ями, які ще хвилину тому були відчинені навстіж, самі собою прихилилися назад. Марадона потягнув їх і зазирнув. У світлі ліхтаря проступили полиці в стінах, пусті трилітрові банки, кимсь забута консерва. Замість провалля під ногами була звичайна земляна долівка.

Марадона, не вірячи власним очам, гупнув ногою об землю. Звук був глухий – такий, який буває, коли земля тверда й добре збита.

Розділ XV

ЗАМОК ДО КЛЮЧИКА

«Двір світився ясними квадратами розвішаної білизни. Вони були всюди: ховалися у гіллі вичахлих од спеки дерев, хляпали од вітру на напнутій між двох стовпчиків мотузці, звисали з чавунного поруччя балкону. Командний крик літав у повітрі, а ще – важкий задушливий аромат парфумів „Рябокінський бузок“, який завжди зависав над принишклим двором, коли з хати виходила моя кохана тітонька. На всі легені репетучи, що її чоловік – куряче гузно, діти – бісове поріддя, сусіди – тхори немиті, а влада – зграя драпіжників, вона відступала хіба під тиском сусідського пса Борька – неохоче, все ще погрожучи комусь костуром і плюючися словами; спершу губивсь у несамовитому гавкоті роздратований голос, потім зникала за дверима хати широка спина, що трусилася від гніву, й останнім вивітрювався нудотний запах парфумів…»

Юрась Булочка з великими труднощами видер із записника останню сторінку – пошматовані тросом долоні немилосердно пекли. Уривок, який написався йому у мить натхнення, був чистої води хуліганством. Оповідання для колонки «Українські химери» не вийшло б із нього жодним чином, хіба якби один із доведених до відчаю сусідів (а то й усі вони гуртом) прибив тітку, а тіло втопив у сортирі.

Юрасик сидів на розхитаному стільці у лікарняній палаті. Стілець він поставив поруч із ліжком, на якому лежала жінка з повитою білим головою. Стрижене руде волосся де-не-де визирало з-під бинтів, і Юрасю боляче було дивитися на ці руденькі коси: він-бо знав, що на потилиці, де накладали шви, коси виголені й зяє беззахисний череп. Шви накладали ще в одному місці: над бровою, і тому ліве Лінине око – оте горіхового кольору око з довгими віями – спухло та закрилось, і не знати було, чи й є там воно взагалі.

Та головне, Ліна була жива. Зі струсом мозку, з численними синцями й подряпинами, з кількома швами на голові, вона була жива. Вона ще часто чи то втрачала свідомість, чи то провалювалась у дивну дрімоту, але Юрасик, якого неможливо було відтягти від її ліжка ні вночі, ні вдень, дослухався до її рваного дихання, завмирав, коли йому здавалось: урвалося! – й щораз із полегшенням пересвідчувався: ні, дихає, жива!

Орест поїхав годувати Хованця й погуляти з ним, і Юрась Булочка лишився повноправним господарем невеличкої палати на одне ліжко. Коли Ліну до лікарні привезла міліційна машина з мигавкою, лікар із хірургії, заразившися панікою Валерія Миколайовича Нечипоренка-молодшого, поклав непритомну жінку в окрему палату, призначену для поважних хворих, і тепер Юрасик на всі пропозиції вимітатися з палати сміливо відповідав, округлюючи невинні очі: чому? я ж нікому не заважаю!

Ліна зітхнула. Журналіст припинив м’яти папір і дослухався. Дихала вона ледь чутно, та колега уже навчився розрізняти отой ледь вловимий звук і по ньому міг сказати, чи знову Ліна провалилась у дрімоту, чи скоро опритомніє. За той час короткої півпритомності він устигав влити їй до рота кілька ложок курячого бульйону, що ним його постачав Марадона. У Марадони, як виявилося, був не тільки чудовий мотоцикл, а й прекрасна дружина, молодша від нього на десять років красуня, яка поряд із недолугим чоловіком виглядала просто царівною. Якби Юрась Булочка не був уже закоханий у Ліну, його серце, мабуть, не раз би тьохнуло на вид гонористого носика і примхливих вуст…

Ні, Ліна ще не приходила до тями, та Юрасик був певен, що їй сниться щось значуще, важке. Вуста міцно стиснені, брови насуплені, а ліва, виголена брова, взялася широкими зморшками. Ліна притисла руки до грудей і згорнулася калачиком, як немовля в нутрі матері, й вартовому її здалося, що він на мить знову опинився на дні страшного провалля: так само скрутившись, лежала Ліна на камінні, так само тихо й нерухомо, вивернувши одну руку… Наляканий раптовим видінням, Юрась простягнув пальці, помацав, що Ліна тепла, послухав уривчасте дихання й повторив двічі: Боже, будь ласка, Боже, будь ласочка…

Ліні кололи на ніч димедрол, а Юрасик і сам засинав знесилено, схиливши голову на край ліжка, і схоплювався по сто разів серед ночі, боячись проспати Лінине раптове пробудження, коли вона зривається з ліжка, а тоді знесилено падає на подушку, бо світ їй крутиться в очах, у голові макітриться, а до горла підступає нудота.

Юрасик потягся до записника, тільки шкода, шкода: сторінки скінчилися, писати більше не було де, творити більше не було як. Маленький записник, який легко вміщувався на долоні, служив Юрасеві Булочці і за призначенням, і не за призначенням: тут зароджувалися начерки статей, красувалися стовпчики рим – уже словник складати можна (на дозвіллі Юрасик час від часу звертався до поетичного слова, але цілком таємно, й тільки раз у десятому класі на нетверезу голову майбутній журналіст і – в душі – видатний письменник почитав дещо з творчого доробку двом таким самим нетверезим головам і зірвав бурхливі оплески), велися невідомі розрахунки (він і сам уже забув, що й коли рахував), розсипані були де-не-де цікаві слова, які він вичитав у черговій книжці і якими варто скористатись у власній творчості, збиралися влучні цитати тощо.

Юрась тихо, як мишка, піднявся зі стільця й підійшов до підвіконня. На підвіконні лежала кимсь забута стара газета. Газетного тексту було багато, а берегів мало, для майбутнього оповідання вільного місця вочевидь не досить. Юрасик крутнувся довкруж власної осі, шукаючи чистого паперу. Ампули в картонній коробці, але це ж несерйозно… Навшпиньках рушив він до дверей, обережно натиснув ручку і визирнув у коридор.

Якби Юрась Булочка вчасно не загальмував, лежати б йому в гіпсі поруч із Ліною, бо за дверима стояв, розчепіривши ноги, високий штатив для крапельниць. Зачеплений Юрасиковим черевиком, штатив грюкнув і намірився полетіти на підлогу, потягнувши за собою й кривдника, але журналіст вчасно вчепився в ручку дверей і втримався на ногах, а штатив опинився в міцній жіночі долоні. Юрась завважив довгі нігті, полаковані в ясно-червоний колір, і в грудях йому чомусь зробилося млосно. Він підвів погляд і побачив чорні коси, короною викладені над смаглявим обличчям, на якому вирізнялася хижа червона помада. З-під білого халата визирав високий комір рожевого светра.

– Привіт, – сказала медсестра, на диво схожа на сестру священика – пані Мокош. Щоправда, Юрасик із сестрою священика знайомий не був, але при нагоді йому це міг підтвердити Валерій Миколайович Нечипоренко-молодший.

– Привіт, – відгукнувся журналіст сухими вустами. В грудях і далі млоїло, а карі очі медсестри зблискували веселими й хтивими іскрами.

Жінка в рожевому светрі брязнула ключами в кишені халата й напустила на себе заклопотаного вигляду. Зразу вздовж коридору хірургічного відділення прокотився настирливий дзвінок: лежачий хворий нагально кликав до себе. Медсестра метнулася коридором, зникла за якимись дверима, а звідти визирнула вже з використаним шприцом, якій відправився у смітник. Так само заклопотано жінка в рожевому светрі пробіглася до сестринського посту й кудись подзвонила, при чому під час розмови втаємничено стишувала голос і обернулась до Юрася Булочки спиною. Нарешті вона, заклавши руки в кишені, рішучо спрямувала крок до Ліниної палати.

– Допоможеш мені? – спитала медсестра в рожевому светрі, і Юрасик ледь не захлинувся в чорних водах небезпечних очей і закашлявся.

– Угу, – зачаровано відповів він і зробив крок до медсестри, як самовбивця робить крок із даху хмарочоса. Відьма ж радісно і легко розсміялась і поманила журналіста за собою. Зі штативом в одній руці, загіпнотизована жертва сомнамбулічне рухалась уздовж коридору, не зводячи очей із м’якого рожевого коміра на тонкій шиї. Темні волосинки вибилися з коси й знадливо кучерявилися на смаглявій шкірі.

У довгому коридорі кроки лунко відбивались од стін і хвилями відкочувалися на два боки. У хірургічному відділенні запала тиха година, і хворі лежали по свої палатах; ніхто не совався довгим коридором і не рипів незмащеними дверима, тиша стояла глибока, аж моторошна, і тільки десь у самому кінці кишки коридору раз по раз видзвонював дівочий сміх, приглушений замкненими дверима, – на сходах курили медсестри, і звідти тягнуло ледь чутним тютюновим духом.

Білі двері до маніпуляційної відчинилися безшумно, ще рука медсестри не встигла їх торкнутися. Озирнувшись і грайливо повівши оком, медсестра зникла в кімнаті. Юрась пополотнів. Йому привиділася раптом містична картина: щойно він переступив поріг маніпуляційної, двері за ним із хряскотом замкнулись, а світло згасло, наче за вікном не білий день, а глупа ніч. На столі заблимала свічка, коло неї – розгорнена книжка. Груба стара книжка в сап’яновій палітурці; сторінки пожовкли й випадають, і через те на кутиках закручуються. Книжка пахне півзотлілим папером, вогкістю, старістю. Над книжкою схилилося смагляве лице, короноване чорними косами. Вуста ворушаться без звуку, і можна було б подумати, що читають вони слова молитви зі старого Євангелія, тільки раптом у відповідь на невідомі слова по кутках кімнати самі собою починають спалахувати червоні вогні. Юрасик приглядається до них і з жахом усвідомлює, що то очі, потворні очі, які зиркають на нього злісно й підозріло. Чується лопотіння крил, і Юрась Булочка хоче відступити до дверей, зникнути з цієї жахливої кімнати, але ноги приросли до землі й не рушать. І тоді чорнокнижниця відриває голову від читання й говорить хрипко: «Ну, чого стоїш? Кажанів налякався? Ходи ближче до мене. Що нам книжечка про тебе розповість?..»

Юрасик несвідомо відступив на крок, підвернув ногу, скрикнув болісно – й прийшов до тями. Видіння було настільки яскравим, що він, застромлюючи гострого носа в маніпуляційну, на якусь частку секунди приплющив очі, не готовий зустрітися очима з чорнокнижницею в рожевому светрі…

– Ну, чого стоїш? – спитала медсестра весело. – Шприців налякався? Ходи ближче до мене. Що нам тут за ампули лікар залишив?..

Вона наблизилася до скляної шафи, повернула ключ у замку й відчинила дверцята. На поличках стояли картонні коробки з ампулами, якісь скляночки-баночки, шприци й крапельниці в поліетиленових упаковках, а на нижній полиці лежала чорна конторська книжка – пожовклий папір, сторінки вилітають, кутики їхні потріпані й загнуті, – куди малося записувати, які ліки хто бере. Прочитавши щось у Ліниній медичній карті, медсестра в рожевому светрі витягла шприц із такою голкою, що могла пробити шкіру й ведмедю, обламала невідому ампулу і впорснула прозору рідину в опецькувату пляшечку з товстого скла. Лишивши грубу голку в гумовому корку пляшечки, вона встромила туди ж голку з крапельниці й підвісила пляшку на штахет, який Юрась і досі судомно стискав мокрою й холодною рукою.

– Ну, можеш відносити, – ніжно промовила медсестра й підштовхнула журналіста до виходу з маніпуляційної. – А я за мить прийду і зроблю твоїй красуні укольчик…

Але Юрасик, мов зачаклований, не міг зсунутися з місця. Витягнувши шию, він заглядав у скляну шафу, де на верхній полиці стояла кругла металева коробка з навісним замочком. Коробка собі й коробка, та вона магнітом притягувала погляд, і не було сили їй опиратися.

– Що це? – спитав Юрась Булочка у медсестри.

– Що саме?

– Жерстянка… ота сіра коробка металічна…

– А, коробка! То шприци переварювати. Ми вже зараз не перварюємо, одноразові отримуємо, а коробка лишилася.

– А замок навіщо? – допитувався журналіст із гарячковим блиском в очах.

– Замок? – здивувавалася медсестра в рожевому светрі. Вона наблизила обличчя до скляної шафи й довго роздивлялася коробку. – І справді, замок… А, згадала! То Святослав Пилипович Шапка, наш колишній головний лікар, давно ще приніс. То його була коробка. Я й забула!

– А що в ній? – жадібно втупився Юрасик у круглу жерстянку.

– У ній? – медсестра знизала плечима. – Хтозна! Ключа нема, Святослав Пилипович помер, та й у чужі речі лазити… Хіба синові його віддати? Він коли тут буде?

– Години за дві буде, – схвильовано відповів Юрась і знову втупивсь у металеву коробку. Навісний замочок був складним, такий шпилькою не відімкнеш… Журналіст потягся руками до шафи, вийняв коробку й зважив її на долоні. Легка, та всередині щось лежить. Якщо перекинути коробку догори дриґом, це щось глухо перекочується. Юрасик слухав сухий звук, мов музику. Жерстянка, яка належала Святославу Пилиповичу, Орестовому батькові, – жерстянка, в якій щось сховане… І це саме він, Юрась Булочка, відшукав її! Він готовий був підхопити чорнооку медсестру й закрутити в танку, але руки були зайняті блискучою коробкою.

Раптом його ніби щось штрикнуло. Не усвідомлюючи, що він робить, Юрасик поліз у кишеню штанів і витягнув звідти маленького срібного ключика з видряпаною на ньому невідомою літерою. Двосічна борідка на ключі дивним чином пасувала до замка на коробці. Мов у сні, він устромив ключ у замок і повернув. Замок неголосно клацнув. Медсестра в рожевому светрі не зводила захоплених очей зі столичного журналіста.

Розділ XVI

ЗАКЛЯТИЙ СКАРБ

Коли ясний день дедалі настирливіше почав лізти крізь давно не миту шибку на горищі цегляної великої хати під зеленим дахом, хованець солодко позіхнув і визирнув надвір. Ого, подумав він, виспалися добряче. Щоб я тріс, якщо зараз не перша година!.. Він штурхнув нявку, яка зарилася з головою у стару пухову куртку й тоненько сопіла.

– Підйом! – наказав хованець. Нявка мугикнула й ще глибше заховалась у куртку, щезла під горами пера, мов і нема її і то просто куртка така пухнаста. – Підйом! – гаркнув удруге хованець. – Перша година, а ми ще не снідали…

Нявка вистромила гострого писка з-під каптура.

– А що на сніданок?

– А що звариш, те й їстимемо.

– Пхи, – скривилася нявка і знову зникла під курткою.

Тоді хованець вдався до хитрощів. Прочинивши ляду, яка вела з горища, він голосно потягнув носом, двічі облизався. І справді: знизу цівкою почав підніматися запах чогось смаженого, ситного і, вочевидь, смачного. Нявка мимоволі випірнула з-під куртки й принюхалася. Тут вона згадала, що толком не їла з учорашнього ранку, та й тоді бігла через місточок, ухопила кленовий листочок… Вона увіч побачила запашне горня трав’яного узвару, тарілку смажених грибів, ну, може, ще й солоденького такого чогось…

– Підйом, – повторив хованець і витрусив нявку з-під куртки. Зеленокосе ледащо потяглося гнучким тілом, усміхнулося півзабутому сну. Щось там таке було, у тому сні… Щось таке напрочуд приємне, у жовторгарячих квіткових барвах… І сьогодні, на четвер, сни збуваються… Нявка довірливо глянула на хованця жовтими очима й спитала:

– А що там так смачно пахне?

Хованець знизав плечима й поліз донизу. Піч у кухні тепла; зранку хтось у хаті прокинувся до схід сонця й добре пропалив її, і вона ще берегла жар. На столі лишилися крихти хліба, а в мийці – пусті тарілки, але нічого смаженого, смачненького ніде не було. Нявка метнулася поміж каструльками, загрюкала накривками. Ніде нічого! Але ж той запах, той чудесний запах!..

– Ти мене надурив! – образилася нявка. – Ти на мене ману навів! Сніданку нема, я тільки дарма підвелася! Ну, я тобі!..

– І нічого не дарма ти прокинулася, – набурмосився хованець. – Зрештою, ти чим у місті займалася всеньку зиму? З телевізором наодинці? Могла варити трохи й підучитися…

Нявка сердито вищирила дрібні прозорі зубки, і хованець відчув, як шкіра на шиї заболіла й почала горіти, наче його вкусив ґедзь, але нявка натомість відвернулась і посунула до холодильника. Та-ак, на смажених грибах можна ставити хрест: одинокий шматок сиру жовто тьмянів з нутра холодильника…

За весь сніданок нявка не промовила ні слова, лишень супила смарагдові бровки. Хованець підлещувався й підлабузничав, але товаришка крутила головою й жодного разу не дозволила впіймати свій погляд. Після сніданку, коли хованець уже втратив будь-яку надію на примирення, нявка зненацька промовила, ні до кого не звертаючись:

– Учора в лісі я бачила кабана.

– І що? – загорівся хованець. Сита нявка, схоже, відтанула душею, але тепер їй не можна дати розслабитись і знову впасти у злостивий настрій.

– Такого дикого кабана з великим рилом…

Хованець боявся промовити й слово, щоб не сполохати вдавано байдужу оповідь. У голосі нявчиному бриніла загадка. Хованець затамував подих, але товаришка надовго замовкла. Вона обернулася до вікна й почала розчісувати коси, щось таке собі наспівуючи.

– То що кабан? – зважився спитати хованець, незграбно переставляючи пусті тарілки до мийки.

– Маю план, – відповіла нявка, швидко заплела косу й зав’язала її вузлом на кінці.

На стежку, яку поночі так легко винюхував вовк, двійко слідопитів натрапили, тільки зробивши три повних кола довкруж галявини, що на ній полісун збирав отару сіроманців. Стежка переповзала з яру в яр, і нявка, виломивши десь довгу лозину й тягнучий за собою по землі, зосереджено рахувала яри, щоб не переплутати і ще раз не втрапити у вовчу яму. Врешті-решт вона суворо зупинилася на дні темної улоговини, пройшлася взад-уперед, для чогось притупнула кілька разів і сказала:

– Тут, – поставивши в кінці короткого речення жирну крапку.

Хованець принюхався. Запах кабана він би вчув обов’язково, але тут, хоч і тхнуло якоюсь звіриною і птаством, кабанів чути не було. Нічого не мовлячи, хованець всівся на всохле деревце і підпер підборіддя рукою.

Нявка ще раз пройшлася взад-уперед уздовж яру, нахилилася над нечіткими слідами на землі і вдоволено прицмокнула. Хованцеві кортіло поглянути, що вона там побачила, аж у п’яти свербіло, та він стримався: нехай проводить свій план у життя сама, з її планами потім кісток не збереш…

Нявка заплющила очі й гойднулася. З улоговини догори, до самого неба полинула пісня-скоромовка, пісня-замовляння.

Де скарби лежать незлічені,

Б землю чорную закопані,

Стережуть їх звірі дикії,

Боронять кущі ліщинові,

Де вогні іскряться поночі,

Голоси дзвенять-регочуться,

Дзвонарі гримлять підземнії,

Скарб відкрий мені захований!

Недовірливий хованець із подиву вилупив очі. Якби не білий день і не сонце вгорі, він подумав би, що то йому привиділось-наснилось: там, куди вказувала нявчина гінка лозина, просто з повітря матеріалізувався здоровезний кабан, підморгнув, хрокнув і промовив людським ображеним голосом:

– Дайте їсти! Зима була така голодна! – і зареготів.

Але нявка виявила неабияку витримку й безсердечність: зосереджена й сувора, вона замахнулася на кабана лозиною й була б уперіщила його по спині, якби…

…У кожному оповіданні, подумав хованець, як і в житті, час від часу обов’язково зринає недолуге слово «якби». На тому відтинку оповіді, де воно з’являється, так і чекай біди: не з’явись воно, і пішла б оповідь широким второваним шляхом і довела б читача до щасливого кінця, а так хіба можеш бути певен, що тепер історія не закрутиться вузлом так, що й біс не розплутає? Хованець зітхнув і зізнався собі, що страшенно не любить слів «якби», «коли б», «мабуть». Кручені такі слова, ненадійні, з підтекстом. І ще він подумав, що на цьому – кінець лінійній оповіді в його історії і тепер почнуться всілякі негаразди. Він підвів очі до того місця, де стояла нявка й збиралася вдарити кабана лозиною…

…якби з трьох боків на неї не насунуло троє підозрілих істот: двоє чорних, пики червоні, очі блищать лиховісно, а третій – горбун на коротких ногах. Кабан хрокнув і позадкував, але двоє чорних зійшлися рішучо й перегородили йому дорогу. Кабан зіщуливсь і змалів. Хованець із подивом зауважив, що кабан зробився навіть меншим за нього самого.

– Вгодований, – мовив горбун, озираючи кабана з усіх боків. – Ану, бешкетнику, йди-но сюди! – поманив він кнура кривим пальцем і оскалився.

– Це наш скарб! – забелькотіла нявка ображено. – Це я його прикликала!

– Ну-ну, – солодко й заспокійливо поплескав її по плечу горбун кістлявою рукою, – ти, може, й прикликала, а ми скористаємося…

– Але ж це, – нявка задихнулася від гніву, – несправедливо!

– Ой, що в цьому світі справедливість? – по-філософському зітхнув горбун. – Он ти, наприклад, чого з міста в ліс утекла? До хазяйки своєї по-справедливому поставилася? А вона ж, бідна, переживала-нервувалася, шукала тебе всюди…

Нявка зашарілася.

– А цей скарб… – продовжив горбун. – Хіба не має він дістатися тому, хто зуміє його якнайкраще використати? Ти що з ним збиралася робити?

Варто чесно зізнатися: це питання нявка не продумала в деталях. Вона не вміла забігати так наперед, тому й ніколи не навчилася грати в шахи. Стратегія, тактика… Вона завжди плутала ці складні слова.

– Отож-бо й воно, – повів головою горбун, – а заздалегідь подбати, щоб скарб потрапив у надійні руки і використовувався не абияк, а за прямим його призначенням?

Горбун рішучо наблизився до кабана й помацав його за м’якеньке рильце. Той хрокнув і спробував відповзти. Горбун похитав головою і озирнувся у пошуках потрібного інструменту. Погляд його натрапив на лозину, яку нявка й далі стискала в кулаці.

– Тобі це вже не треба, – м’яко мовив горбун і спробував висмикнути лозину з нявчиного п’ястука. Нявка затялася. – Давай-давай, – примовляючи це, горбун смикнув сильніше. І тут йому дорогу перегородила чорна волохата істота з червоними навіженими очима. Зіниці світилися від тамованого страху й ще чогось, що ховалося насподі й жахало своєю непередбачуваністю.

– Щезнику, – промовив хованець поволеньки й спостеріг, як ліс застугонів, а тоді притих ув очікуванні. – Щезнику, – повторив хованець голосніше, лякаючися власної сміливості, – не перетиналися наші дороги досі, а ондечки перетнулися. Знаю твою силу, не можу заперечувати, але ти ще моєї сили не питав.