Текст книги "Останній шаман"

Автор книги: Наталя Тисовська

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 24 страниц)

Квітнева вулиця закрутила четвірку, підхопила й понесла. Юрась Булочка озирнувся на лікарню й помітив у високому вікні рожевий светр і чорне розкучерявлене волосся. Смагляве обличчя чорнокосої відьми наблизилось упритул до шибки, чорні очі крізь скло відбили сонце й зблиснули гаряче. Юрасик відчув, як у нього холонуть і терпнуть руки й одночасно хвиля киплячої крові м’яко набігає на потилицю.

Роззявивши рота з подивування, Юрась ніби з відстані спостерігав, як чорна лискуча волосина, яка тяглася десь із-поза шибки лікарняного вікна і кінчик якої заповзав під його власну куртку, напнулась і преболяче шарпнула його серце. Кров затопила Юрасикове обличчя, щоки запалали, він безпомічно озирнувся на маленьку журналістку та двох її друзів, які невпинно віддалялися, перемовляючись тихо і значущо, але картина ця більше не дратувала. Сердешний Юрась Булочка бачив тільки чорну волосину, яка грайливо шарпала його серце.

Журналіст провів рукою по обличчю й покрутив головою. У шибці зламався сонячний промінь, затулив лице, яке посміхалося зсередини. Дзвінкий біль у серці вгамувався, наче з того вийняли ніж, та лишилася дивна солодка порожнеча. Юрасик відступив на крок, готовий бігти кудись, утікати.

Відьма в рожевому светрі сердито насварилася на нього тонким пальчиком із червоним лакованим нігтем і самими губами промовила:

«А ти куди наладивсь? Історія ще не закінчилася».

Частина третя

ОСТАННІЙ ШАМАН

Розділ І

З ВОГНЮ – ТА Й У ПОЛУМ’Я

Життя завше прагне зіграти з тобою в хованки, як ти найменше чекаєш від нього капості.

Сонце саме сідало за обрій, коли міліційний «бобик», застрашливе рохнувши, зупинився під чорним ходом рябокінського районного СІЗО. Крізь заґратоване, запилюжене віконце машини неможливо було нічого вгледіти, але то виявилося непотрібним: двійко міліціянтів розчахнули задні дверцята «бобика», кинули в чорноту машини сердитий наказ, і звідти визирнула коротко стрижена голова, з мішками під очима, з темними тінями навколо вуст, із гарячковим рум’янцем на всю щоку, а далі – широкі плечі, прикриті чорним піджаком, і великі руки, надійно скуті наручниками.

Затриманий стрибнув на землю, важко гупнувши затяжкими для такої пори року черевиками. Один із супроводу штурхнув його в спину, і затриманий зло відгризнувся, здвигнув масивними плечима, скидаючи з себе руку в синьому строї.

Нявка й хованець, які тихенько собі сиділи на дерев’яній лавці на протилежному боці вулиці, обсипані пелюстками каштанового цвіту, не знали, куди саме возили в’язня з рябокінського районного СІЗО. Навряд чи прогулянка містом пішла на користь затриманому, в якому капловухий чорний хованець безпомильно розпізнав опиря, бо пика опирева мала такий роздратований вигляд, що хованцеве серце стискалося від нав’язливої думки: ще мить – і все полетить шкереберть…

На відміну від хованця, зеленокоса нявка, раз по раз розправляючи пелену білої, майже прозорої сорочки, спокійно міркувала над тим, що вони з товаришем робитимуть, коли опир утече-таки. Що він утече, нявка не мала жодного сумніву. Хто це бачив, щоб опир затримувався під замком на довгий час? Ні, він просто вичікує, чогось він поки що вичікує… Але час утечі вже недалечко.

Тим часом двійко міліціянтів, не обтяжені жодними підозрами, підвели затриманого до дверей будинку. Демонструючи просто злочинне недбальство, вони лінькувато про щось перемовилися, й один повернувся спиною до опиря, відчиняючи залізні двері, а другий скинув кашкет і рукавом витер спітніле чоло.

І саме тоді сталося те, чого так боявся хованець і чого по-філософському спокійно дожидала нявка. Опир гойднувся вбік, важким плечем збиваючи конвойного з ніг, а тоді буцнув другого, котрий обернувся на несподіваний звук, головою в обличчя. До нявки долинуло огидне «чвяк!» – і вона мимоволі прикрила очі…

За ту частку секунди, що нявка сиділа на лавці з заплющеними повіками, виваляний у пилюці міліціянт спромігся опанувати себе й потягся за пістолетом. Біла кобура довго не розстібувалася. Він спробував звестися з землі й злісно зиркнув на залізні двері, з яких уже давно мала б з’явитися підмога.

Та чи то збіг обставин, чи то нещаслива планида замкнули залізні двері: незважаючи на те, що переддень травневих свят і вважався, і – для декого – був робочим днем, у коридорах відділку витав святковий настрій, а працівники помалу купчилися по різних закутках і готувалися відмітити день солідарності трудящих весело й солідарно. Ніхто й не помітив, що надворі – нештатна ситуація.

Натомість опир не гаяв часу. Крутнувшись до міліціянта, він зробив невловимий рух – і права рука того заломилася за спину. Противник не заволав навіть – не встиг ні звідати болю, ні вчути, як хруснули хрящі і як небезпечно щось тисне на кістку.

Переляканий хованець зіскочив із лавки. Неповороткий бельбас не вмів приймати миттєві рішення, але якимсь дивом тіло саме вчинило правильно: метнувши через дорогу на другий бік вулиці, хованець з розгону врізався опиреві в бік. Опир охнув і присів на землю, розчепіривши довгі ноги.

Міліціянт відчув полегкість у плечі. Поглянув на власну долоню, побачив дивні глибокі подряпини, перевів погляд на затриманого – і нарешті зметикував: допіру сталося неймовірне. Роззявивши рота, міліціянт дивився, як щойно здоровий, міцний і напрочуд злий злочинець качається по землі, тримаючись за бік. Либонь, у СІЗО затриманих підгодовують щурячою отрутою – з профілактичною метою, так би мовити, і тому вони часом раптово хворіють на шлунок…

Якщо офіційна особа могла приписати несподівану хворість в’язня незбагненному, але щасливому випадку, опир чудово бачив, хто саме спричинився до того страшного удару в бік. Перш ніж утікати, він обернувся до хованця й пнув його ногою у тяжкому черевикові. Хованець перекинувся в повітрі через голову й гепнувся на асфальт. Пронизливий біль у підвернутій руці забив памороки.

Міліціянт урешті висмикнув із кобури пістолет, наставив його на втікача й на всю сонну вуличку виснув:

– Стій, стрілятиму!

Перевів пістолет вище, цілячи у вікна другого поверху й, либонь, злостиво уявляючи, якого галасу наробить постріл у готовому до свята відділку. Натиснув на спуск.

Пістолет не вистрілив.

Здивований дядько у синьому строї, який у цю мить навдивовижу нагадував тисячі огрядних дядьків, що так само зачудовано застигали біля несправних тракторів, комп’ютерів, косарок, джипів, кип’ятильників, літаків, стис залізяку двома руками і щосили натиснув на гачок ще раз. Знов осічка. Він недовірливо зиркнув на зброю. Такого не бувало за всі ті двадцять з хвостиком років, що він прослужив ув органах! Міліціянт натиснув на спуск утретє, почув сухе клацання. Фортуна сьогодні повіялася до більш везучих.

Опир гайнув через двір.

І лишень тоді нявка вийшла з заціпеніння. Вона підскочила з лавки, кинулася втікачеві навперейми, готова була снопом звалитися йому під ноги, вчепитися зубами й кігтями, тільки б затримати велетня хоч би ще на хвилинку, хоч би ще на мить… Та повинні ж ті ідіоти у відділку нарешті прокинутись і помітити, що за чортівня коїться в них під носом!

Нявка бігла вздовж присмеркової вулиці; краєм ока бачила вона, як хованець незграбно підводиться з землі, як хитається і кривиться болісно, як чимчикує опиреві навздогін, розгойдуючи великою кошлатою головою. Нявка шпарила щодуху – не ганяла так уже бозна-скільки часу, взагалі не знала, що здатна так стрімко гасати. Не ловила повітря ротом – здавалося, повітря саме влітає в неї крізь усі шпарини, крізь усі пори на прозорому тілі. Вона неслася опиреві навздогін з однією лишень думкою: встигнути!

Налетівши знагла на перепону, нявка втратила рівновагу й бемкнулася на землю. Вухо запізніло вловило рипучий звук, мов по дорозі тяглася стара гарба. Жовтоока лісова мешканка піднесла голову й побачила перед собою велике дерев’яне колесо з залізним іржавим ободом, із віялом заляпаних брудом шпиць, а над цим – розсохлий борт гарби, над яким нависала солома.

Нявка перевела погляд праворуч і зауважила спершу велике кінське копито, потім струнку чорну ногу, а далі – ще чорнішу, аж синювату мітлу розкуйовдженого хвоста. Кінь роздратовано бив хвостом і косував оком на прозору істоту, що плазувала в нього під копитами.

І тільки після цього нявка зважилася поглянути вгору. На гарбі, тримаючи віжки в покручених пальцях, сидів щезник. Розтуливши рот, маленька лісова мешканка втупилась у страшне обличчя того, чиє ім’я лісові її подруги бодай уголос боялися вимовляти. Це обличчя розпливалось перед нявчиним зором, вона ніяк не могла вхопити його рис, тільки бачила вигин жилавої шиї, патли сивого волосся, горб на спині, що випинався з-під ясно-червоної китайки.

…А десь там хованець шкандибає до гарби; двоє міліціянтів, підтримуючи один одного, гамселять кулаками у вікна першого поверху відділка, пасуть очима втікача, щоб за мить бігти йому навздогін. Навіть цікаво, як швидко передсвятковий настрій злетить із сонного відділка, щойно звістка про втечу небезпечного злочинця перетне поріг, – але захекана нявка не встигла додумати цю думку до кінця…

Опир, ніби він тільки того й чекав, заскочив на гарбу позаду щезника. Підніс великі долоні до обличчя. Нявка не зразу зметикувала, що він збирається робити, але наступної миті опир клацнув зубами – і наручники злетіли з зап’ясть. Відкинув залізяччя, і воно впало з гарби, вдаривши лісову мешканку по коліну.

Хованець дочалапав до гарби й важко навалився на її край.

Опир махнув кулачиськом, поціливши хованцеві в червоне око. Сонце посунуло за обрій швидше, швидше, от-от закотиться, щезне назавжди… Та чорне кудлате створіння чіпко трималося за борт обома руками й устояло на ногах, тільки голова сіпнулася назад.

Нявка скулилася на землі.

– Вйо! – крикнув щезник і ляснув коня віжками по лискучому заду…

Нявка й сама не відала, як це сталося. Її мовби щось підкинуло в повітря, і вона повисла на чорному кінському хвості. Шорстка шерсть колола долоньки. Кінь затанцював, і гарба погрозливо хитнулася.

Сонце провалилося за небокрай.

…Нявка вже не могла того бачити, та міліціянтам нарешті вдалося розбуркати відділок. У дверях з’явився спершу черговий, далі ще кількоро людей. Двоє побитих із «бобика», один – з кривавими патьоками на обличчі, другий – безладно розмахуючи ні до чого не придатним пістолетом, відчайдушно жестикулювали й тицяли пальцями туди, де щойно за деревами зник силует втікача.

Побратими ж постраждалих повелися вкрай необдумано. Замість того, щоб, покинувши всі нагальні справи, рвонути навздогін утікачеві, один уклав закривавленого товариша на землю, махнув комусь у проріз дверей рукою – певно, щоб викликали «швидку», витягнув із кишені хусточку й почав обтирати кров і юшку з обличчя. У вечірній півтемряві кров була зовсім чорною.

Інший розпитував дядька з пістолетом, і коли шофер нарешті заліз до кабіни «бобика», а слідком за ним – ще троє, утікач мав змогу опинитися ой далеко! – якби…

Якби нявка не повисла всією вагою свого манюнього тіла на кінському хвості, боязко косуючи на гарбу у себе за спиною.

Щезник всерйоз розсердився. Тримаючи віжки лівою рукою, він помалу почав піднімати вузлуватий палець правої, і коли той націлився нявці в спину, вона хребтом відчула холодний струмінь повітря. Вухо її мов відкрилося, стало напрочуд чутливим до довколишніх звуків, чекало, що ось-ось здалеку прилине переможна пісня порятунку, а натомість у вушну раковину змієм поповзло замовляння-закляття.

Довгі нявчині коси помалу стали сторч.

Під темнії ріки,

Під грізне каміння,

Під зимнії води,

Під чорную твердь,

Навіки, навіки,

Де тиша і тіні,

Де сонце не сходить,

Де пострах і смерть,

Спускайся, ду…

Якщо він устигне проказати «-ше», це кінець. Нявка ніколи не зможе повернутися з того світу. Вона вже рушила по тонесенькому місточку, що з’єднує світи цей і той, ще мить – і вороття не буде…

Хованець ревнув і кинувся на щезника. І в ту секунду, коли губи щезника вимовляли останній склад довгого і страшного закляття, чорна кудлата істота штовхнула його під руку. Палець із націленим нявці в спину нігтем стрибнув угору.

З каштанового віття пурхнули широкі крила. Палець щезника завис на півдорозі, з вуст зірвалося приглушене «-ше». Зненацька заскочена тваринка перекинулась у повітрі й каменем упала додолу. У світлі ліхтаря, що тільки-но спалахнув, хованець помітив перетинчасті лиличі крила.

Одночасно нявка відірвалася від конячого хвоста й гепнулася на землю, преболяче забивши куприк. Хованець зіслизнув з гарби.

Щезник повільно розвернувся.

Нависаючи над краєм гарби, він поглянув на хованця так, що привиділося: спалахне зараз чорна шерсть у того на грудях, побіжать по тілу язички вогню – сині, холодні, моторошні. Хованець інстинктивно позадкував, а щезник нічого не робив, тільки дивився на нього, заморожуючи зимним поглядом кров у жилах.

Темрява зійшла на містечко Рябокінь і тяжким запиналом накрила вулицю. Зникли з очей крила мертвого лилика, розтанула в мороці біла пелена нявчиної сорочки, чорний одяг опиря злився з чорнотою неба, згас один-єдиний ліхтар, мов хтось у нього пожбурив камінцем, розтанули всі звуки: людські голоси, дзижчання машин, віддалена музика, – навіть запахи зникли з повітря: кудись поділись і запаморочливі аромати весняного буйного квіту, і дух печеного й смаженого з відчинених вікон людських осель, і пах розбурханої весною ріки. І лишилися тільки два ока, які насувалися на хованця блискучими страшними жаринами, які сповільнили хованцеві рухи й остудили серце. Не в змозі навіть заплющити повіки, хованець чекав на щезникове слово, яке покладе край цьому жахіттю. Яке покладе край усьому.

У цю секунду міліційний «бобик» нарешті вигулькнув з-за рогу й, розганяючись на рівній дорозі, помчав за втікачем. Ліхтар спалахнув веселим світлом.

Щезник хльоснув коня, вйокнув на нього грізно, і гарба зникла, ніби її ніколи тут і не було.

Розділ II

ПРОПАЛИЙ ГЕРОЙ-ЛЮБОВНИК

Великий чорний пес породи ньюфаундленд сидів посеред двору і самозречено вив. Іноді він так захоплювався, що аж повискував, і тоді кошеня-недоросток, яке швендяло у пса під ногами, перелякано присідало й довго схвильовано нявкало.

Хата під зеленим дахом була замкнена, а хвіртка, навпаки, розчинена навстіж. До хвіртки притулився збентежений чоловік і куйовдив своє й так розкучмане волосся. Зовнішності він був непоказної, та ще й штани й куртка на ньому добряче пом’яті, але щось ув очах його проглядало таке, що ніяк не поєднувалося з образом недорікуватого чупруна.

І так і сяк прикликав чоловік чорного пса, щоб той нарешті вийшов із двору, та пес ображено вив і не хотів зрушити з місця. Одного разу незнайомець навіть спробував потягнути пса за нашийник, і тепер із рукава синьої піджачини звисав добрячий клапоть тканини.

– Ну, ходи вже, ходи вже зі мною! – розпачливо вигукнув чоловік. Пес хитнув лобатою головою.

Якби поруч прогулювався хтось із місцевої рябокінської міліційної служби, він неодмінно упізнав би у розпатланому дивакові молодшого лейтенанта на прізвисько Марадона. Й анітрохи б не здивувався, уздрівши його саме тут.

Чоловік на прізвисько Марадона не просто так вовтузився з чорним непоступливим псом. Коли сьогодні зранку в конторі, де він мав честь працювати, пролунав дзвінок і роздратований жіночий голос, раз у раз зриваюсь на крик, почав домагатись, аби «стулили пельку цьому скаженому собаці», він байдуже приготувався їхати на виклик. Щойно Марадона почув назву вулиці, де вив, не вгаваючи, пес, як серце у нього зрадливо тенькнуло. Вулиця була занадто знайома! З січня місяця вже двічі тут ставалися дивні пригоди.

Коли ж мотоцикл під’їхав до двору, де за деревами проглядала хата під зеленою покрівлею, впевненість Марадони зросла стократ: самозабутнє собаче підвивання линуло саме звідси. З господарем хати, Орестом Святославовичем, міліціянт зазнайомився особисто за не найкращих обставин.

«Хованцю!» – тихо й невпевнено покликав Марадона. Чорний пес глипнув на гостя червонуватими печальними очима та продовжив пісню.

Марадона обережно обійшов Хованця і наблизився до дверей, поторсав їх. Замкнені двері не піддавалися. Тоді він спустився з ґанку й зазирнув у кухонне вікно праворуч. Відчинена шафка, яка вгадувалась удалині, неприємно вразила його. Марадона придивився й розрізнив у непевному ранішньому світлі неохайний мотлох посеред кухні. Зробив іще кілька кроків уздовж стіни й повернув за ріг. І тут його ніби хтось ошелешив каменюкою по голові.

Вікно спальні, яке гляділо в садок, було не просто розбите – варцаби вивернуті з м’ясом, а толочене скло шибки позрізало зелені, ще не розквітлі головки тюльпанів. Марадона перехилився через підвіконня, глянув на зідрані шпалери, покраяне ліжко, купи шмаття на підлозі й подумав: вандалізм.

За півгодини колеги з його контори, здебільшого вдягнені в сині однострої та високі кашкети, але дехто й у цивільному, шалалися подвір’ям. Приїхали знехотя, на особисте прохання Марадони, який попередив начальство, що нюх його ще жодного разу не підводив. Начальство змушене було визнати, що це таки правда.

Обминаючи чорного пса, оперативна група обмежилася побіжним оглядом вхідних дверей, але затримала увагу на потрощених варцабах, проникла в дім крізь вибите вікно й довго там сновигала. Господаря вдома не було, але домашній пес, який навіть не мав буди, чомусь опинився надворі.

Нарешті колеги поїхали, а Марадона лишився сам-на-сам зі змученим від невпинного виття псом і знервованим кошеням на додачу…

– Ходи, Хованцю, як вам тут лишатись? – умовляв Марадона чорного пса і відхиляв ширше хвіртку, шарудів чимось у кишені, заманюючи, тільки чорний іклань і не думав піддаватися на провокацію. Кошеня микалося по двору, лупало жовтими очима.

Марадона не витримав і зробив вигляд, наче йому урвався терпець і він зараз поїде. Вийшов за браму, вирівняв притулений до паркану мотоцикл і закинув ногу на педаль. Пес на мить урвав виття. Марадона визнав це за добрий знак. Штурхнув ногою педаль, і мотоцикл, забрьоханий весняною грязюкою і на перший погляд задрипаний, як і господар, зненацька тихо й швидко завівся. Випадковий перехожий, котрий саме перетинав вулицю, здивовано оглянув мотоцикл і запримітив, що під щільним шаром бруду той насправді зовсім новенький і походження вочевидь благородного. Перехожий заздрісно похитав головою і ще довго озирався на лагідне дзижчання мотору.

Марадона перекинув ногу через сидіння й приготувався вивести мотоцикл на дорогу. Хованцю крізь вузьку хвіртку не було цього видно, але він своїм собачим нюхом прекрасно чув запах бензину, і це дратувало його. Марадона зробив рух, наче буде зачиняти хвіртку. Хованець гавкнув. Марадона заглушив двигун і зліз з мотоцикла.

– Ну, підеш?

Хованець знову завив.

– Та що тобі не так?! – схопився за голову міліціянт. Був готовий тягти пса за нашийник, навіть якщо доведеться пожертвувати й другим рукавом піджачини.

Хованець позадкував, і тоді Марадону осінило: коло місця, де вгрузли в землю кігтисті собачі лапи, виднівся ще один слід – нечіткий, а все ж помітний. Марадона присів навпочіпки.

У м’якому грунті – кругла ямка, а від неї рівчачок, наче хтось впустив ціпок на землю. Марадона нахилився до самої землі. В центрі круглої ямки відбився малюнок: малесенька голівка, круглі вушка, великі перетинчасті крила. Жодних сумнівів: то був не птах, то був лилик. Марадона пошукав якої дошки, не знайшов, тоді взяв найбільший уламок скла з розбитої шибки й обачно накрив відбиток.

І тоді Хованець перетнув двір і самостійно вийшов за хвіртку. Кошеня сполохано заметушилось, і Марадона підхопив його на руки.

…Мешканці містечка Рябокінь озиралися на чудну картину: по правому краю дороги, притискаючись до тротуару, їхав мотоцикл, а наввипередки з ним уздовж тротуару мчав великий чорний пес, висолопивши язика. Верхівець на мотоциклі незграбно пригинався до керма й вивертав голову. На шиї в нього бовваніла велика ґуля, яка час від часу змінювала форму й дико сичала. Коли мотоцикл пригальмував на перехресті, дехто з перехожих розгледів, що гуля на шиї у верхівця – не проста собі ґуля, а невідомої породи кошеня, яке кігтями намертво вчепилось у комір міліційного пошарпаного піджака.

Трійця наблизилася до двоповерхового будинку на два під’їзди, перед яким гасали й галасували діти, а на мотузках, напнутих між дерев, хляпала од вітру мокра білизна. На другому поверсі у вікно визирнула зовсім юна жінка й одразу ж зникла в кімнаті. Марадона притулив мотоцикл до дерева, відчинив двері першого під’їзду й припросив пса досередини. Хованець повагом зайшов. Кошеня по-королівському заїхало в дім на плечі міліціянта.

Коли трійця піднялася вузькими сходами на другий поверх, двері помешкання, що ліворуч, були вже відчинені, а на порозі стояла та сама жінка, яка щойно визирала у вікно. Краса жінки змусила закліпати навіть Хованця, а Марадона вкотре подивувався, як оця Василиса Прекрасна два роки тому згодилася одружитися з ним. Жінка нахилилася, почухала лобату Хованцеву голову, щось муркнула до кошеняти й гостинно відступила від дверей.

– І що це в нас сьогодні за поважні гості? – усміхнулася вона.

– Знайомся, Василинко, це Хованець. А оця малеча, якщо я правильно пригадую, називається Нявка.

* * *

– Редакція. Добрий день! – гаркнув у трубку Юрась Булочка, проклинаючи той день, коли редактор відділу новин газети «Речовий доказ» Вальтер Тадейович, щасливо усміхнений, привів до кімнати сивовусого у синьому комбінезоні з мотком білого дроту і картонною коробкою в руках. Рівно за півгодини на Юрасиковому столі з’явився чорний кнопковий телефон, а сам Юрась був підвищений у ранзі до відповідального за стосунки з громадськістю.

Вже на другий день по тому, як у вихідних даних газети з’явився новий номер із закличним текстом «телефон швидкого реагування», київська громадськість виявила неабияку моторність. Телефонний бренькіт не вщухав, Юрасик знайшов дві сивих волосини у себе на скроні, зірвав голос і двічі вдома по телефону відповідав: «Редакція. Добрий день!»

– Ю-ра-си-ку, привіт! – замість гласу активної громадськості почувся швидкий говір старшої колеги – Ліни Оверченко. Заслана у Закарпаття вивідувати таємниці митниці, через буревій вона не змогла виїхати назад і вже третій день дзвонила щодня й бадьоро сповіщала, що завтра обов’язково обіцяють розчистити дороги від повалених дерев.

– Як ти? – спитав Юрась Булочка, розслабляючись.

– Усе прекрасно. Завтра обов’язково…

– То ми тебе чекаємо. Новин цікавих нема?

– Ну, у нас уже електрику ввімкнули…

– Зрозуміло. З Вальтером Тадейовичем говорити будеш?

– Ні, ти знаєш, іншим разом… Ти йому передай, будь ласка, що я дзвонила… Ага?

– Ага, – Юрасик скосив оком на шефа, стіл якого стояв зовсім поруч із його власним – через прохід. – Гроші в тебе ще є?

– Так-так, мені вистачить. Ну, бувай, Юрчику-Мурчику, до зустрічі…

Останнім часом Ліна заповзялася називати його цим дурненьким іменем – Юрчик-Мурчик. Дарма, дарма! Вже не тріпотіло його серце від одного погляду на вогненні коси старшої колеги, вже не стискалося на один звук її голосу. Місце в його серці надійно посіла зовсім інша жінка…

Юрась Булочка ще потримав трубку коло вуха, півхвилини послухав писк коротких гудків, упевнений, що телефон задзвонить знову, щойно він дасть відбій.

Іноді Юрасик капостив: знімав трубку, натискав секретну кнопку з написом «Ноld» і знову клав трубку. Так із півгодини він відпочивав, бо телефон був надійно заблокований для вхідних дзвінків. Довше, ніж півгодини, блаженствувати рідко коли вдавалося, бо роздратована громадськість починала надзвонювати на номер редактора відділу новин. Тоді Вальтер Тадейович супив брови і дивився на Юрасиків телефон замислено.

Настирливий стукіт у двері – і в кімнату ввалився один із загадкових персонажів, що з’являлись у редакції час від часу, про щось тихенько перемовлялися з Вальтером Тадейовичем, а потім непомітно зникали на місяць-два. Зазвичай після такого візиту в газеті «Речовий доказ» друкувалася велика редакційна стаття без підпису журналіста. Головний редактор ще кілька днів поспіль бігав по редакції, як кінь, вжалений острогами, викликав некурця Вальтера Тадейовича «покурити» і чекав судових позовів. Якщо за тиждень судових позовів не надходило, він заспокоювався на місяць-два – до наступної редакційної статті.

Сьогоднішній персонаж мав три, волосини на голові і таку широку спину, що одразу ж затулила стіл редактора відділу новин цілковито й остаточно. Юрась Булочка миттєво скористався хвилинкою свободи: він дістав із нижньої шухляди столу прямокутні картки і почав охайно закреслювати цифри:

один – два – три – чотири – п’ять – шість;

один – два – три – чотири – п’ять – сім;

один – два – три – чотири – п’ять – вісім…

Справа в тому, що вчора в телевізорі радісний дядько гукав на всю Юрасикову квартиру: «А ти як витратиш джекпот Національної лотереї – цього тижня чотири мільйони сімсот п’ятдесят тисяч гривень?» Звісно, це не мільйон доларів, та все ж доволі пристойна сума, що на неї можна дозволити собі які-не-які дрібні задоволення. Інший дядько, який виграв джекпот пару місяців тому, відверто зізнався, що витратив на гру кілька тисяч гривень, перш ніж виграш таки дався йому до рук. Юрась вирішив підійти до справи професійно, зіграти всі можливі комбінації – цифр-бо не так і багато! – і вже напевне зірвати джекпот.

Ви можете спитати, чим займався Юрасик у школі на уроках математики? Слушне запитання. Тільки відповіді ми на нього дати не зможемо – на уроках математики він завжди сидів із серйозним і зосередженим обличчям, гав нібито не ловив, задачки розв’язував здебільшого правильно, вчителі вважали його здібним, хоч і смертельно лінивим, а що там насправді в голові його діється – хіба вгадаєш! Напевне, якби сьогодні вчителька математики подивилася, чим займається її колишній учень у робочий час, вона б зробила невтішний висновок і щодо його здібностей, і щодо власних уроків математики… Але, слава Богу, вона його зараз бачити не могла.

Юрась Булочка брав чисту картку з однієї купки, методично викреслював цифри, відкладав на другу купку, брав нову:

один – два – три – чотири – п’ять – дев’ять;

один – два – три – чотири – п’ять – десять;

один – два – три – чотири – п’ять – одинадцять…

У захваті від власної професійності він навіть не помітив, як широка спина загадкового відвідувача перемістилася, відкривши Вальтеру Тадейовичу прекрасну перспективу на робочий стіл підлеглого, а голова з трьома волосинами обернулась і тепер із неприхованою цікавістю спостерігає за спритними руками:

один – два – три – чотири – п’ять – дванадцять;

один – два – три – чотири – п’ять – тринадцять…

– Ю-ра-си-ку, – мовив Вальтер Тадейович тихо й трагічно, – тобі забракне грошей зіграти всі комбінації.

Юрась пополотнів. Він боявся відірвати очі від столу, а руки продовжували механічно креслити:

один – два – три – чотири – п’ять – чотирнадцять…

Все життя, все життя валиться! Ну, чому, чому йому так не щастить?

– Ю-ра-си-ку, – знову заговорив Вальтер Тадейович, – а що б ти обрав – джекпот чи карколомну пригоду?

Журналіст одним оком підглянув на редактора відділу новин. Вальтер Тадейович розцінив це, як натяк на можливість подальшої співпраці, і продовжив:

– Валерія Миколайовича Нечипоренка пам’ятаєш?

– Молодшого? – перепитав підлеглий недовірливо.

– Його, його, – підтвердив Вальтер Тадейович. – Ось, познайомся: гонець від нього.

Журналіст потиснув руку широкій спині.

– Доручаю тобі, Юрасику, справу державної ваги. Сьогодні вночі в містечку Рябокінь вчинено пограбування приватного помешкання. Сусіди викликали міліцію, бо шалено вив собака. Міліція ж і виявила, що собака виє, бо не може втрапити хату, в хаті – повний безлад, господар зник…

– А що за державна вага? – знизав плечима Юрась Булочка.

– Одну підказку ти вже отримав – сталася пригода в містечку Рябокінь. Друга підказка: собака, що гавкав, – породи ньюфаундленд. Третя підказка потрібна?

– Господаря кличуть Орест, – запитально-ствердно мовив журналіст, – і він, виходить, зник…

Вальтер Тадейович кивнув значуще.

– І ти поїдеш туди і зробиш усе, щоб Ліна Оверченко дізналася про це якомога пізніше – бажано, аж після того, як він знайдеться живий і неушкоджений.

Розділ III

СТ. ПОТЬМА, П/О ЛЕСНОЙ

А коли чорнота ночі почала утверджуватись, і двоє змогли нарешті розслабитися, один із них, чорнокосий і з вилицюватим смаглявим обличчям, сів на підлозі й заплющив очі. Другий, на літа ніби й молодий, але сивий-сивий, поміркував, а тоді й собі примостився навпочіпки попід стіною, уп’явши очі в суворого співкамерника. З темряви долинали нерозбірливі звуки – чи то зітхання, чи то стогони, чи то розмови. Час від часу дивні виляски лунали вдалині, але той, вилицюватий, сидів непорушно.

– Мічилло, – мовив сивий, – яке твоє справжнє ім’я?

Вилицюватий розплющив очі.

– Не можу сказати.

– Чому?

– Щоб злі духи не могли з мене позбиткуватися.

Механічним рухом Сивий закасав рукав куртки: глянути, котра година, але, підносячи зап’ястя до очей, згадав раптом, що давно вже не носить годинник: правила не дозволяють.

– А як тебе називали вдома?

– Ойун.

– А що це значить? – не вгавав сивий, наче боявся, що товариш засне отут на підлозі, просто посеред бараку, і лишить його одним-одного з нічною чорнотою.

– По-вашому, – пояснив вилицюватий, невловимо змінюючи позу, – шаман.

Десь далеко за оббитими бляхою дверима заспівали, але спів урвався так само раптово, як і почався. Сивий, якому набридло сидіти навпочіпки, але лягати ще не було дозволу, підвівсь і пройшовся вздовж нар – рівно чотири кроки.

Хтось завовтузився по-сусідству, сивий чекав невдоволеного голосу, але чи то вечір був лінивий, розморений, чи то вогкий холод місяцями погано опалюваного приміщення притлумлював усі здорові бажання, та слів не пролунало.

– А в Ленінграді дві станції метро відкрилося, – мовив сам до себе сивий. – Фронт Національного Звільнення посилив наступ на Південний В’єтнам. Сайгон уже взяли… Коли вже будуть свіжі газети…

Він підвівся, підійшов до ґратчастого віконця, вигнувся несподіваною дугою і навіщось визирнув назовні. У мороці нічого не розрізнив, та й не сподівався, тільки іноді йому хотілося отак просто підійти до вікна, ніби вдома, поглянути на вулицю, побачити людей.

– Бачив, – мовив сивий радісно, – на березовій гілці, що я восени в землю встромив коло дверей, бруньки набубнявіли… Як гадаєш, виламають? Сьогодні той, кривоокий, так на неї недобре зиркнув…

– Не виламають, – впевнено сказав вилицюватий.

– Мічилло, – по хвилі знову заговорив сивий, – а в тебе ж жінка, напевно, була?..