Текст книги "Останній шаман"

Автор книги: Наталя Тисовська

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 24 страниц)

Отож, закінчимо наш імпровізований тур редакцією й повернемося до відділу новин, бо саме там зараз відбуваються найцікавіші події. Навшпиньках ми підходимо до прочинених дверей, щоб не наполохати журналістів, які гаряче про щось сперечаються, тільки дарма: танком під’їдь – вони нічого не почують і не помітять. Гляньте на них: розпашілі обличчя, очі з хворобливим блиском, руки миготятьу повітрі, коли тісно словам і емоціям.

Нас цікавить он те маленьке дівчисько, коси руді, стрижка коротка, спідничка, як у школярки, але хай вас не обманює зовнішній вигляд. Насправді це дівчисько вже двічі було одружене. Як звати? Ми забули вас представити? Ліно, – шановний читач. Шановний читачу, – Ліна. Прошу, потисніть одне одному руки.

– Надзвичайно приємно, – неуважно кидає Ліна, потискаючи вашу руку, й одразу повертається до перерваної розмови. – Замовне убивство? Це кого замовили, головного лікаря маленької районної лікарні? Не смішіть мене!

Поки вона свариться з редактором відділу новин, який веде і кримінальну хроніку також, давайте просто поспостерігаємо за нею. Вона жвава й метка, як білка. Коли вона розмовляє, допомагаючи собі маленькими білими руками з твердими нігтями, не покритими лаком, вона трошки схиляється уперед – як учителька, яка намагається втовкмачити класу правило скорочення приголосних в українській мові та якій уривається вже терпець. Вона так само і ходить: тіло її вже десь попереду, а ніжки тридцять четвертого розміру безнадійно відстають.

Розмовляє вона дуже голосно. Кричить? Ні, не кричить. Це просто вибух емоцій, втілений у голосі. Вона постійно сперечається, але начальству доведеться з цим змиритися, якщо воно хоче втримати журналіста, який пропхатися може в найтоншу, найменшу, найнесподіванішу шпарину.

Ліна говорить до немолодого повнуватого редактора, а той, однією рукою збиваючи попіл із сигарети, а іншою клацаючи мишкою комп’ютера, захищає честь редакції, як може.

– Вальтер Тадейович хоче сказати, – чуємо ми голос Ліни з ледь помітною ноткою роздратування, – що головний лікар районної лікарні назбирав стільки грошей, що за них варто було влаштовувати замовне вбивство?

– Поїдь і подивись усе на місці, – глухо звучить голос Вальтера Тадейовича, поляка за походженням, інтернаціоналіста за переконаннями. – Він не був просто лікарем. Кандидат наук, купа публікацій у закордонній пресі…

– Чому ж тоді в районній лікареньці?

– Оце ти поїдеш і взнаєш. Що нам іще в кримінальну хроніку впхнути? Автомобільний наїзд на песика на вулиці Леонтовича?

– Песик лишився живий…

– Тим паче. їдь. Це цікавий матеріал. Він був цікавою людиною. Кажуть, сидів із сімдесят третього року…

Ліна потроху переймається запалом редактора. Спеціальність, на яку Ліна вступила в аспірантуру, – політологія, тому всі свої журналістські матеріали вона обов’язково підводить під яке-небудь політичне питання – щоб читач не надто розслаблявся.

Вона з глухим «гух» викидає на стіл чорну сумку на довгому ремінці і починає хапливо ховати в неї чотирнадцять різноманітних ручок, вісім олівців, диктофон, що вже на ладан дихає, кілька касет, комп’ютерні дискети, блокнот – розхристаний і з величезною плямою від кави на обкладинці, з написом унизу: «Тобі подарував блокнот в надії на… А вийшло – от!..», помаду брунатного кольору, не зовсім чисте дзеркальце, чорний мобільний телефон – ув окреме відділення, під змійку, пляшку води: без води вона не житиме, а на самий верх – гребінець із виламаним зубчиком.

У цей час у кімнаті розгоряється щоденна війна за кавоварку. Справа в тім, що перша година добігає кінця, і голодні журналісти, клацаючи зубами, поглинають нехитрі свої бутерброди, але кава!.. Кавоварка розрахована рівно на одне горнятко. Над столиком, на якому стоїть кавоварка, вивішений перелік прізвищ у чіткому порядку: на отримання кави введено віковий ценз. Вальтер Тадейович, найстарший працівник у кімнаті – як за віком, так і за посадою, – вже давно напився кави й відкинувсь у кріслі, спостерігаючи у вікно метушню горобців, його заступник сьогодні на виїзді (запалення хитрості), тож не претендував на законом йому поставлену кружку кави, і черга скоротилася на одну людину, але решта журналістів, стріпуючи ніздрями, вдихали запах свіжозвареної кави і готові були одне одному горлянку перегризти за гарячу, темну, пінну, гірку, запашну рідину. Що казати про Юрася Булочку, який у переліку стояв безнадійно останнім!

Двадцятидвохрічний випускник журфаку, з вічним блиском в очах і плямистим рум’янцем на щоках, Юрась Булочка щодня скаржився Господу на свою нелегку долю. Мало того, що в переліку, на безрік приклеєному над столиком із кавоваркою, він значився останнім; він був останнім, коли роздавали пухкі конверти з зарплатнею; він був останнім, коли Вальтер Тадейович приносив два запрошення на виставку «Сорок обертів», де «Українська з перцем» презентувала новий товстостінний штоф – мов із козацьких часів, «Столична» – баскетбольні змагання, а «Калганівка», як завжди, красунь-дівчаток у майже невидимих сукнях; він був останнім у черзі на презентації, відкриття, ювілеї, творчі вечори – всюди, де пахло смачненьким або, ще краще, міцненьким. Ніколи не щастило Юрасеві Булочці: першим він був лише в черзі на скорочення штатів, чим неодноразово погрожував колективу Вальтер Тадейович, коли в черговий раз зранку знаходив під своїм столом пусті пляшки від пива «Оболонь».

– Люди, майте милосердя! – молитовне зводив очі Юрась Булочка. – Мені в банк на інтерв’ю треба за півгодини! Тобто, бути вже там за півгодини. Дайте кави, перш ніж віддасте мене на поталу фінансовим акулам!

– Геть від столу, – шипіли старші колеги. – В гастрономі кава без обмежень.

– Люди, хоч ковточок! Вмираю від спраги! Чуєте, як хрипить у горлі? Може, останні хвилини мого життя тануть, і нема до кого прихилитись у такий момент!

Ліна, повісивши сумку собі на плече й запхнувши одну руку в рукав зеленої дублянки, підскочила до столика з кавою.

– Скоро, скоро дайте сьорбнути. Кримінальна хроніка чекати не може.

Черга миттєво розступилася.

– Лійочко, сонечко, секундочку…

І враз у вільному фаянсовому горнятку, що мало форму миші з довжезним носом і чорною пимпочкою на самому його кінці, завирувала кавова ріка.

– Люди! Благодійники ви мої! – вибухнув розпачем Юрась Булочка. – А що ж я? Про мене ви подумали?

– Потім, потім! – махнула рукою Ліна. – На мене мертвяк чекає…

І Ліна, з четвертого разу потрапивши лівою рукою в другий рукав дублянки, підскочила до столу Вальтера Тадейовича.

– Шеф, яка машина вільна? Чим я їду?

– А нема нічого вільного. Тільки Юрасик. Ю-ра-си-ку! – покликав Вальтер Тадейович. – А йди-но сюди, голубе.

Юрась Булочка, на мить відвернувши гострого носа від запашної кави, подивився на начальство.

– Ну? – похмуро спитав він, не очікуючи нічого доброго від солодкого голосу шефа.

– Ти статтю про козятинську мафію здав?

– Ну?

– Який матеріал зараз пишеш?

– В банк їду. Замовна стаття.

– От і добре. Спочатку в банк, а потім, – Вальтер Тадейович обернув усміхнене обличчя до Ліни, – Ліночку завезеш у Рябокінь.

– Це що за рябий кінь такий? – вирячив очі Юрась Булочка.

– Рябокінь – це районне містечко. Там, де головного лікаря вколошкали. Ясно?

– Ясніше не буває… – Юрась глипнув на Ліну невдоволено. – Знову її везти? Все, вихідним можна сказати «прощавай»…

Ліна, виваливши на стіл половину бебехів, віднайшла брунатну помаду й товстим шаром змастила вуста. Вона хотіла змахнути всі речі зі столу знову собі в сумку, коли погляд її упав на гребінець із виламаним зубчиком. Ліна покрутила його в руках, а тоді через усю кімнату пожбурила у відро для сміття.

– Один-нуль на користь відра, – повідомив журналіст, відповідальний у даний момент за кавоварку, коли гребінець приземлився за двадцять сантиметрів од відра.

– Поїхали, – кивнула Ліна Юрасеві Булочці, зашпилюючи дублянку.

– Вона й у банк зі мною? – спитав недовірливо Юрась у Вальтера Тадейовича.

– І в банк, Юрасику, і в банк, – відповів шеф, хитро звужуючи очі. – Ви тепер – одне ціле: ниточка з голочкою.

– В готелі можна поселитися окремо?

– Готелю, Юрасику, я тобі не обіцяв. Якщо в Рябоконі знайдеш готель, честь тобі й хвала! Я тобі навіть проживання оплачу.

Ліна стояла в дверях, нервово притупуючи ніжкою. Розкуйовджене волосся вже було в польоті. На столі Вальтера Тадейовича розривався телефон, але ніхто не звертав на нього уваги. Першою не витримала Ліна. Одним стрибком, як відправлений у ворота футбольний м’яч, вона опинилася біля столу й зірвала трубку. Дві хвилини вона слухала уважно, і на обличчі її читалася ціла гама емоцій. Нарешті, прикривши трубку рукою, вона звернулася до Вальтера Тадейовича:

– Шефе, а ви були праві! І в хаті головного лікаря, й у кабінеті – ну, я про вбивство в районній лікарні, – схоже, щось настирливо шукали…

Вальтер Тадейович сердито зблиснув оком.

– А я тобі що торочив? Вимітайтеся двоє звідси!

Розділ IV

СОН

Сонце важко піднімалося з-за обрію. Щойно почали тьмяно зеленіти верхівки старих височезних сосон, а внизу чорні стовбури висвічували червоним від жаркого багаття, що коло нього грілася дивна парочка: чорна кудлата істота й майже прозора дівчина в білій сорочці. Зеленокоса дівчина запхала руки ледь не в огонь, але долоні її лишалися просвітчастими й холодними, її супутник сердито шкірив жовтуваті ікла.

– От ти скажи мені, я тобі хіба не говорив? – запитав хованець, бо це був саме він, на що нявка пирхнула зневажливо:

– Лишися мене!

– Ні, стій, кажи: я тебе не попереджав?

– Ниє й ниє, набрид до сказу! – розтулила білі губи нявка. – Я чим винна?

– Той старий чоловік… Якби не ми… Якби не ця твоя ідея…

– А тобі що до того чоловіка? Хто він тобі? Яким боком нас стосується?

– Він… я тобі зараз скажу, яким боком! Він… просто безпосередньо стосується! Він…

Зненацька нявка дмухнула на вогонь, загасивши його миттєво, й зникла за сосновим стовбуром, тільки сорочка майнула. Хованець ширше розплющив червонуваті очі.

– Ляж! – шикнула на нього нявка.

– Чого ти?

– Ляж спершу, бовдуре!

Хованець нарешті випростався на землі, на чорній прогалині у снігу, зливаючися з нею кольором. Десь удалині вчувався приглушений тріск гілля, але хованцю ніяк не вдавалося вловити, з якого саме боку долинає звук.

– Кого ти побачила? – тихо запитав він у нявки, не підводячи голови.

– А гляди вперед і трохи праворуч… Бачиш двох чорних, червонопиких?

Висунувши тонкого носика з-за стовбура, нявка кивнула в невідомому напрямку. Гілля тріщало тихше й тихше. Двоє, про яких торочила нявка, віддалялися. Хованець, що він так і не спромігся нікого розгледіти, запитав:

– Хто вони?

– Опирі.

– То чого ти перелякалась?

– Вони йдуть від того чоловіка…

– Як ти знаєш? – спитав хованець.

– Я це чую… І до кого йдуть – теж чую…

– До кого ж?

– До жінки, – мовила нявка, мерзлякувато обіймаючи себе руками. – Нам треба за ними…

– Навіщо?

– Я знаю, що треба… Ходім.

І вона перша почала продиратися крізь хащі. Дзвінке гілля, здавалося, проходило крізь неї, навіть сорочки не чіпляло, та хованця, який понуро шкандибав позаду, покручені пальці кущів смикали боляче й безжально.

Одразу за лісом починалася перша вулиця містечка, зовсім безлюдна. Випірнувши з-за дерев, нявка й хованець ступили на розбиту асфальтову дорогу, вкриту сніжним місивом, і рушили в напрямку одноповерхової хати під низьким пласким дахом. Двоє чорних, не озирнувшись, зникли за замкненими дверима хати.

Боязко нявка й хованець підійшли до вікна. Незасунені фіранки відкрили їхнім поглядам велику кімнату, по-сільському облаштовану, в якій уже давно не жили: рожевий тиньк із простим візерунком під стелею потріскався у багатьох місцях, розсохлись і здибилися дошки на підлозі, розповзався від часу обрус на столі. Та не це затримало погляди нявки й хованця: вздовж протилежної од вікна стіни стояли два ліжка з високими перинами. На ліжках, просто зверху на покривалах, лежали двоє, вкриваючись чорними пальтами. Сонне сонце вповзло в кімнату, і їхні обличчя запалали в ранішньому навскісному промінні нездоровим червоним кольором.

– Що далі? – спитав хованець.

Мовчки нявка тричі обійшла навколо хати, зазираючи в усі вікна й мугикаючи собі щось під ніс. Хованець, сівши на дерев’яну лавку на подвір’ї коло занедбаної криниці, недовірливо спостерігав за нею. Нявка зупинялася під кожним вікном і, заглянувши в нього, клала руки на варцаби, ніби замикаючи вікно, й шепотіла закляття, до якого хованець не дослухався. Нарешті вона зупинилася перед порогом і розкинула руки, поклавши долоні на лутку. Її вуста знову рухались; хованець не хотів слухати, але все одно чув:

Стою під порогом,

За порогом дорога,

При дорозі криниця,

В криниці водиця.

Замикаю водою

Хату з бідою.

Ні живий, ні сновида,

Не зайди і не вийди!

Спи!

І нявка плюнула собі під ноги й високо й дико стрибнула, і з нею стрибнули зелені коси й пелена сорочки.

– Нічого не вийде! – рикнув хованець.

Нявка рвучко обернулася до нього, і хльоснули коси об одвірок.

– До вечора має стати!

– Навіщо?

– Маю план…

Хованець похитав головою. Позіхнувши, він підставив примружені очі дрімотному сонцю й витягнувся на лавці. Лавка підступно зарипіла й почала хилитися набік, але, в останню мить утримавши рівновагу, заклякла, і з нею завмер хованець.

Слабке проміння запалювало розкуйовджену шерсть, і вона червоно світилась, і потріскували волосини, мов займуться зараз веселим багаттям. Нявка підійшла до хованця й поклала долоню на кошлатий бік, але одразу ж її відсмикнула, несподівано обпікши пальці об гаряче.

– Ходи? – мовила вона.

– Та йду вже… – промимрив хованець, зістрибуючи з лавки, яка гойднулася на підгнилих ногах і впала набік.

Занедбана дорога, котра підступала до крайньої хати, за рогом повертала праворуч і потроху перетворювалася на звичайну сільську вулицю між високими парканами, перед якими посаджені були вишні й черешні; на воротях де-не-де навіть висіли поштові скриньки, та газети з них не стирчали: чи то рано було ще для газет, чи то ніхто їх і не передплачував, а скриньки лишилися з давніх часів.

З-під одного паркану вигулькнув зненацька великий рудий кіт, наполохавши нявку, й вона сахнулась убік. Кіт фиркнув зневажливо й заскочив на високу зелену огорожу.

Вулиця закінчилась, і почалося майже справжнє місто. Бруківка стукотіла під хованцевими довгими міцними кігтями, аж часом озиралися поодинокі перехожі, не розуміючи, звідки долинає звук. Нявка миготіла попереду, дріботіла босими прозорими п’ятами, безтілесна й невагома, і хованцю тим важче було нести тяжке велике тіло, що легше й упевненіше бігла нявка. Вона проскакувала повз людей, обдаючи їх запахом вітру, лісу, й деякі з них замріяно втягували носами повітря, вчуваючи подих далекої ще весни.

Стара ратуша вискочила з-за рогу зненацька, де її зовсім не чекали, наїжачилася залізною важкою брамою.

– Як ми сюди втрапимо? – спитав хованець свою легконогу супутницю.

– Там є віконце, підвальне, я знаю де.

І нявка, оббігаючи ратушу, почала рахувати маленькі заґратовані вікна, які зиркали на неї майже з-під землі. На восьмому вона зупинилась, поклала долоню на вогку холодну штабу ґрат і спробувала підняти її догори. Штаба наче й хитнулась, але не піднялася.

– Поможи ж мені! – гукнула нявка.

Хованець обома долонями схопив штабу й рвонув догори. Та вискочила з неглибокої дірки і, не витримавши ваги хованця, відірвалася зовсім. Хованець гепнувся, притискаючи штабу до грудей.

– Дурню ти патентований! – не втрималася нявка. – Легше треба, легше. Там ще одна така.

Вилетіла й друга штаба, і нявка штовхнула віконну раму, яка легко відчинилися. Зеленокоса зістрибнула всередину. Хованець незграбно поліз за нею, пропихаючи грубе тіло в дірку, що утворилася, коли зникли дві штаби іржавих ґрат. Заплющивши очі, він скочив у півтемряву.

Кам’яна підлога гухнула, і пішло відлуння довгим коридором. Нявка обернулась і загрозливо потрусила маленькими кулачками.

– Тихше не міг? – сердито спитала вона. – Тут живе сон… – вона значуще підняла вгору тонкий гострий пальчик і ступила в густий морок коридору. Хованець рушив позаду. Його кігті відбивали бадьорий ритм на сірому камені підлоги.

Попереду зблиснуло віконце майже під стелею, і праворуч од нього відхилилися двері, ласкаво запрошуючи гостей досередини. Нявка просочилась у щілину, хованець незадоволено смикнув за ручку, збільшуючи отвір.

– Хто тут? – спитав хлопець у білій сорочці й червонім жупані, напівлежачи на широчезному ліжку з високою різьбленою спинкою.

– Сон, нам потрібна твоя допомога, – сказала нявка замість привітання.

Сон обернув до неї біле обличчя.

– Сідайте, – мовив він, указуючи на два стільці, присунені до вузького старовинного столу. Хованець обережно відсунув стільця спершу для нявки, тоді для себе й сів, розглядаючи кімнату з низькою стелею. Кутки кімнати були заплетені павутинням, хоча в старій ратуші давно вже не опалювалось і температура була така ж, що й надворі. Сон примружився: – То з якого дива ви до мене?

Нявка розправила пелену сорочки, сіла рівно.

– Є жінка, якій загрожує небезпека…

Сон слухав нявчину плутану розповідь про покинуту хату під лісом, про двох чорних, які лежать на перинах, про замкнені вікна й двері – замкнені водою, але стече помалу вода, і стече разом із нею закляття, – про чоловіка, якому вже не допомогти, і про жінку, яку ще можна встигнути попередити… Слухав уважно, розгладжуючи білими руками буйні й так само білі кучері. Хованець на його тлі виглядав чорним, як вуглик із печі, аж йому стало незручно за свою кошлату шерсть, що могла б придатися й чортові, і за свої червоні пекельні очі.

– Я вам не допоможу, – раптом промовив сон.

– Чому? – на два голоси вигукнули нявка й хованець.

– Я вам не допоможу, – і сон надовго замовк.

Павуки під стелею ритмічно снували тонке мережане павутиння, і на хованця почала накочувати втома. Повіки зробилися важкими, вже несила було їх розтуляти. Підперши долонями велику кудлату голову, заплющуючи повільно очі, хованець бачив, як те саме відбувається з нявкою: спостерігаючи за павуками, нявка почала тихенько розгойдуватись у кріслі, наспівуючи на мотив колискової, і хованцю почало здаватися, що її зелені коси насправді не коси, а ковдра, в яку нявка загорнулась і над якою літають прозорі клаптики снів.

Несподівано сон заговорив.

– Я ходжу до неї ледь не щоночі. Вже кілька місяців ходжу. Вона слухає мене, але не розуміє. Що я ще можу вдіяти? Вона повинна не тільки чути мене, а й розуміти, тоді я зміг би їй допомогти. Тепер люди мене взагалі мало слухають. Ця слухає, а не розуміє – тільки шукає, як мене позбутися… Я вам не допоможу.

– Спробуй іще раз! – нявка притисла тонкі руки до грудей. – Спробуй іще раз! Прошу тебе! Вона повинна тебе зрозуміти!

– Я спробую. Востаннє.

Сон підвівся з ліжка, простягнув руку до стелі і зняв з неї малу павутинку. Дмухнув у неї, й перед нявкою і хованцем на мить промайнуло обличчя переляканої жінки, потім двоє чорних із хижими очима, великі колеса, які нестримно крутилися. Сон обережно сховав собі павутинку за пазуху, знову сів на ліжко. Тоді, солодко позіхнувши, щільніше запнув червоний жупан і ступив до вікна.

– Вона ще спить, і я попереджу її. Востаннє! – крикнув він, зникаючи на вікном.

Розділ V

ДОРОЖНЬО-ТРАНСПОРТНА ПРИГОДА

Мар’яна схилилася над мийкою. Мила брудну тарілку вже вчетверте, навіть не помічаючи того, терла і терла механічним рухом – за годинниковою стрілкою, немов рахувала хвилини, які скрапували з дзиґаря в неї над головою. Нарешті лишивши тарілку, Мар’яна відвернулася до вікна.

Кажуть, якщо наснився недобрий сон, треба просто глянути на світ за шибкою – і тоді всі страхи минуться. Вона щодня подовгу стояла під вікном, чекаючи полегшення, Мріючи скинути з себе тягар нічних жахів, але вікно блимало сліпим оком і не знімало з душі тягар.

Якби хоч чимось себе зайняти! Мар’яна стала коло кухні, ладнаючи каструльки й сковорідки, накриваючи на стіл, бо сьогодні чекала в гості сина, який уже давно не жив із нею. За вікном розцвірінькалися горобці, передражнюючи один одного, і Мар’яна, забравши зі столу порізаний хліб, покришила його і, прочинивши кватирку, кинула горобцям. Вони вчинили страшенний ґвалт і зграйкою накинулися на хліб, але враз з усіх боків почали насуватися сірі, добре вгодовані голуби з нахабними пиками й відтісняти горобців. Мар’яна з серцем махнула рукою.

З боку сіней вчувся нетерплячий стук, і майже одразу двері відхилилися: вдень хату не тримали замкненою.

– Мамо, привіт!

– Ти вже тут? Ти голодний, Орчику?

– Як завжди.

До кухні влетів високий, чорнявий, рухливий хлопець. Власне, хлопцем його можна було назвати лише тому, що він молодо виглядав, але з очей його, що трохи насторожено дивилися на світ, прозирала зрілість.

– Ох, що це так смачно пахне?

– Деруни, – відповіла Мар’яна.

– Дай один!

– Орчику, скільки прошу: не хапай з-під руки!

Мар’яна вивіреними рухами виклала ложкою на пательню останню порцію дерунів і повернулася до сина.

– Що на роботі?

– Сидір хоче цемент за готівку.

Орест, який закінчив хімічний факультет в університеті й був запрошений до аспірантури, раптом ні сіло ні впало вирішив вертатися додому. Він легко влаштувався технологом на цементний завод і потім помалу, але невпинно просувався вгору. Був непоганим технологом, але ще кращим виявився маркетологом: міг точно визначити, де й коли цемент продаватиметься найкраще, і тепер обіймав посаду комерційного директора.

– А за готівку не можна? – спитала Мар’яна.

– У нас не можна. У нас абсолютно прозора бухгалтерія. Нашому юристові вже набридло судитися з податковою… Мамо, щось горить!

Мар’яна хапливо перекинула добре підрум’янені з одного боку деруни на другий бік, почекала хвилинку й зняла їх із пательні. Орест, виразно клацаючи зубами, поглинав деруни. Наливши синові у горнятко чай, Мар’яна сіла коло столу, схрестивши руки.

– Мам, ти чого не їси?

– Я вже вечеряла…

Орест підняв голову від тарілки й подивився на матір уважно.

– Знову наверзлося?

– Орчику, дай мені спокій.

– Мам, ти себе в могилу заженеш тими снами. Що каже Святослав Пилипович?

– А що він може казати? Хіба лікарі визначають причину хвороби? Вони лікують наслідки…

Мар’яна відвернулася до вікна і замовкла. Горобці, які товклися на гілках у її по-зимовому чорному саду, теж ніби принишкли, втомлені дражнитись. За хвильку Мар’яна, струшуючи з себе сумний настрій, заговорила:

– Ти газету приніс?

Вона не передплачувала газет, але завжди читала ту, що приносив із собою Орест.

– Мам, візьми там, у кишені куртки. Я ще навіть не розгортав.

Мар’яна порилася на вішаку, витягла з куртки вогку газету й розстелила на колінах. І заклякла.

– Що там таке? – вдруге відірвався від дерунів Орест. – Яке ти там страхіття побачила?

– Святослава Пилиповича вбили, – сказала вона чужим голосом.

– Не може бути! Ану, дай газету! – Орест вихопив аркуші з материної руки й розправив на столі.

На першій же сторінці надруковане старезне фото головного лікаря Рябокінської районної лікарні, де йому не більше сорока років, а поряд, у три невеличких колонки, стаття під заголовком «Чергове замовне вбивство». « У ніч із двадцять першого на двадцять друге січня у власному кабінеті в районній лікарні був убитий головний лікар, за фахом – психотерапевт, кандидат медичних наук, автор численних публікацій у вітчизняних і закордонних медичних журналах, Святослав Пилипович Шапка. Обставини з’ясовуються, але, як нам стало відомо з надійних джерел, це убивство має почерк замовного».

– Замовне вбивство? – стенув плечима Орест. – Кому вже аж так Святослав Пилипович міг перейти дорогу? Яка дурниця!

Мар’яна кілька разів розтуляла вуста, ніби щось хотіла сказати, а тоді похоплювалася, та все ж нарешті мовила:

– Таки серце моє щось віщувало…

– Мамо, ти про сни? До чого тут сни?

– Не сни, а сон… – відповіла вона й роззирнулася на всі боки нервово, ніби підозрювала, що за нею хтось спостерігає. – Я тобі скажу. Він не хотів вірити… Мені щоночі снився той самий сон, а одного разу наснився інший. Зовсім інший. Не про мене – про нього…

І вона на півслові замовкла, загасивши погляд, стуливши міцно вуста. Орест почекав, щоб вона сама заговорила, але мати мовчала.

– Мам, то що за сон? – спитав нарешті Орест.

– Сон? А, той сон… Я не дуже пам’ятаю. То я йому розказувала, коли ще добре пам’ятала. Ніби я в лікарні. І він сидить за столом. А потім до кабінету хтось заходить, якісь люди. Щось говорять… погрожують? Не пам’ятаю. Я тільки пам’ятаю, що уві сні так злякалася за нього! Бачиш, яке моє серце: все наперед знає…

Мар’яна замислилася. Орест не знав, який давній зв’язок поєднував його матір зі Святославом Пилиповичем. Коли лікар, відсидівши понад десять років у таборах як в’язень сумління, повернувся додому вісімдесят шостого року, він чомусь прийшов саме до Орестової матері, хоча ніколи їй не писав. Орест не пам’ятав жодного його листа, жодної згадки про нього з материних вуст, він і самого Святослава Пилиповича не пам’ятав, узагалі чи й відав про його існування.

А Мар’яна зустріла колишнього в’язня, мов рідного брата: знайшла йому житло, навіть заплатила за нього, ходила до тодішнього головного лікаря, щоб улаштував Святослава Пилиповича хоч кимсь, хоч у фізіотерапевтичний кабінет, їздила до Києва, щоб придбати йому пристойне пальто й туфлі, бо речі, які той привіз із собою, годилися хіба на городнє опудало.

Тільки вона не розмовляла з ним. Орест жодного разу не чув, щоб Святослав Пилипович із мамою говорили про щось інше, крім хлібу щоденного. Часом він і хотів запитати Святослава Пилиповича про страшні мордовські табори, про які знав лишень із чуток, але в хаті на такі розмови раз і назавжди було накладене мовчазне табу: слова «сидів» або «табір» не вимовлялись уголос. Здавалося, і мати, і Святослав Пилипович навіть до себе, мовою душі, жахалися ці слова промовити, щоб не наврочити.

За півроку мати знайшла Святославу Пилиповичу помешкання, і він виїхав. Більше ніколи не приходив до них у гості, лише мати часом знімала телефон і розмовляла з ним хвилин п’ять.

Коли почалися нав’язливі сни, мати час од часу ходила до Святослава Пилиповича в лікарню, де він потроху відвоював колишнє становище і замінив головного лікаря, якому давно вже час був виходити на пенсію. Святослав Пилипович був за фахом психотерапевтом – дивна спеціальність для районного лікаря, тож і працював довгий час у травматології, після таборів обізнаний у всіх можливих травмах краще, ніж травматолог із двадцятирічним стажем.

Але й далі писав статті з психіатрії. Їх публікували спочатку лишень іноземні журнали, та згодом почали й наші. До нього ходили люди. Він слухав і записував їхні нарікання, намагався допомогти кожному. А тепер його вбили.

Мар’яна зібрала начиння зі столу. Орест вийшов у вітальню й увімкнув телевізор. Тиша луснула, і в кімнату ринув збуджений голос дикторки першого каналу телебачення, яка оповідала про пожежу на одному з київських ринків. Мар’яна влаштувалася на дивані поряд із сином, дослухаючись до телевізора. Вони часто так сиділи: рядком, мати й син, півгодини вечірніх новин, доки син, прослухавши останні події у світі спорту, не починав збиратися додому.

Вислухавши футбольні новини, Орест потягнувся й підвівся з дивану.

– Мам, я піду.

– Так, Орчику.

Він на мить замислився.

– Мам, хто буде похорон улаштовувати?

Мар’яна зиркнула на сина зацьковано.

– Ми?.. – мовила вона з питальною інтонацією.

– Ну, в нього ж родичів нема… Мам, я піду в лікарню завтра, спитаю. Ти не ходи. Тобі не треба…

Мар’яна покірливо кивнула. Орест вдягнув кросівки, шапку, накинув куртку й почав її зашпилювати. Мар’яна раптом зірвалася з місця, наче щось ізсередини її штрикнуло.

– Я тебе до зупинки проведу! – ледь не крикнула вона.

– Чого? – здивувався син. – Ти ж ніколи…

– Не можу сидіти в хаті. Проведу, прогуляюся…

– Ну, взувай чоботи. Де твоє пальто?

– А он там, під безрукавкою.

Орест подав матері пальто, потім дістав із полички над вішаком шапку й шалик. Мар’яна під саме підборіддя запнулася шаликом, хоча за вікном було ледь нижче нуля.

Сніг кружляв навколо ліхтаря на автобусній зупинці, пасмами лягав на лавку, людям на коміри, на дахи проїжджаючим машинам. Люди нетерпляче збивали його собі з шапок і з плечей, але він знову важко осідав, вибудовуючи сніжні вали. В кінці вулиці з’явився жовтенький автобус; він підскочив до зупинки, відчинив двері. Орест піднявся трьома сходинками, обернувся до матері.

– Мам, я зайду завтра по сьомій.

– Так, синку, як завжди. Що тобі зварити?

– Та не знаю. Що-небудь.

Нарешті автобус впустив останніх пасажирів і щільно затулив двері.

Мар’яна ще постояла на зупинці, не хотіла повертатися додому. Мимоволі пригадувала Святослава Пилиповича. Доля! Пройти мордовські табори, повернутися додому, хоч і хворим, хоч і зневіреним, та живим і не калікою, знайти роботу, навіть гараздувати – і загинути наглою смертю, неприродною, невчасною! Замовне вбивство… Кому знадобився головний лікар районної лікарні, в якого зроду не було грошей, який навряд чи знав страшні державні таємниці, який жив самотньо й тихо?..

Чи не так уже й тихо? Активно друкувавсь у західній періодиці, раз у лікарню навіть приїжджав англійський колега, вони довго говорили, сидячи в «Колибі» – тоді єдиному на все містечко пристойному ресторанчику, англієць, прощаючись, щиро тиснув Святославу Пилиповичу долоню й запрошував на конференцію, а той тільки усміхався й відмовчувався…

Мар’яна нарешті ступила на дорогу.

Йшла швидко, похиливши голову, пригадуючи свій останній візит до Святослава Пилиповича. Зненацька праворуч і трохи позаду вчулося гудіння мотору. Мар’яна заціпеніла. Гудіння швидко наростало, але для неї все відбувалося, як у сповільненому кіно. Гудіння увірвалось у вуха диким свистом, на неї дихнуло гарячим запахом бензину й мотору.

Вона трохи повернула голову – й побачила просто перед собою дві круглі фари, вирячені, ніби очі хижого звіра. Джип здоровий, як танк, заступив їй дорогу, ось він уже торкнувся її пальта переплетеними штангами, що ліпилися на його тупому носі. Мар’яну наче обпалив дотик розжареного металу.

Втративши рівновагу, розкинувши руки, вона падала на чорний асфальт повільно, повільно і ніяк не могла діткнутися землі.

Розділ VI

МІСТЕЧКО РЯБОКІНЬ

Ліна сиділа на передньому сидінні поруч із Юрасем Булочкою.

Журналіст, що на сьогодні перекваліфікувався у водія, був одягнений у синю пухову куртку, на каптурі обшиту рудою облізлою лисицею, а на голові в нього красувалася смугаста шапочка з помпоном, виконана в патріотичних синьо-жовтих кольорах, хоча останнім часом Юрась почав про це забувати. Міцно вчепившись у кермо, – не дорога, а місиво, для окозамилювання притрушене свіжим сніжком, який і зараз продовжує осідати лапатими сніжинками на лобове скло, – Юрась Булочка сміливо їхав уперед: права він дістав півроку тому, і за цей час уже раз влетів у «проісшествіє», як зазначив молодий даішник у протоколі, а ще тричі заплатив штрафи за різні дрібні порушення.