Текст книги "Останній шаман"

Автор книги: Наталя Тисовська

сообщить о нарушении

Текущая страница: 21 (всего у книги 24 страниц)

– Славо, якби ти знав, як мені тяжко. В мене нікого не лишилося тут. Я ж виїхав з України ще на початку дев’яностих – щойно можливість з’явилася. У мене ж тепер і гроші є, і хата в Лондоні – маленька, щоправда, та там усе маленьке… Але я, як дурень, вернувся і тут тягаюся з міста в місто…

Сивий лікар Святослав Пилипович Шапка вийшов із кухні й за хвилю повернувся зі світлиною в руках. Кинувши дивний погляд на фото, він обережно поставив його на столі, притуливши до стіни під вікном. На світлині троє молодих чоловіків обійнялися; двоє з них – сам Святослав Пилипович і його друг Олександр Остапович Шкварченко – усміхалися невідомому фотографу, а третій – довговолосий якут Мічилла – замислено глядів мимо об’єктива.

Святослав Шапка налив ще по одній.

– А пам’ятаєш, – мовив гість, – це ж я вас знімав! Хіба я думав тоді… Та я й гадки не мав, правда!.. Ти вже пробач мені… я розумію, як тобі важко… після всього…

Святослав Шапка заспокійливо поплескав гостя по плечу. Горбань зітхнув з полегшенням.

– А знаєш, – заговорив він знову, – я в Британії докторську захистив… Ну, ти ж розумієш, по-їхньому то докторська, по-нашому, мабуть, кандидатська… Я навіть візитки собі зробив, хочеш одну?

Він витягнув із кишені візитку: синьо-червоний логотип «BUF» – переплетені готичні літери – і синій напис «Володимир Матвійович Горбань, доктор фізико-математичних наук, голова Фонду Британського університету».

– А що це за фонд? – чи не вперше за вечір промовив Святослав Шапка.

– А це, чесно кажучи, я сам і заснував. Знаєш, треба ж було щось робити… Я спочатку в університеті там намагався викладати, але мене в штат не брали, тільки лектором – ну, це ніби як за сумісництвом по-нашому. Я два роки пропрацював – та й кинув. А тоді оцей фонд створив. Ми різні програми підтримуємо… – він завагався, добираючи слова, – в основному, технічного спрямування. Винаходи різні, знаєш…

У відповідь на його слова Святослав Шапка вкотре підвівся з-за столу й пошкандибав до спальні. У дверях він з’явився за кілька хвилин із пачкою паперу, скріпленою старим картонним швидкозшивачем. Господар відгорнув обкладинку й підсунув пачку гостю. Той прочитав швидше, ніж устиг здивуватися тому, що йому показують: «Святослав Шапка. Моделювання майбутнього: засоби локалізації небезпеки на основі аналізу психічних показників. Докторська дисертація».

– То ти захистився? – здивувався гість.

Господар похитав головою.

– Не розумію… – знизав плечима Володимир Горбань.

– Я писав це, – пояснив Святослав Шапка, – чи не всі роки з тої пори, як звільнився. У мене в лікарні спершу небагато роботи було, я не за фахом працював… Та то пусте… У нас медучилище є, до мене студенти цікаві приходили, ми з ними експерименти ставили. А я все записував, занотовував. Бачив би ти, скільки в мене тих грубезних зошитів було! Тільки я все повикидав минулого року, як комп’ютер купив. Я це нікому не казав, а тобі скажу – ми ж не чужі, еге ж? – у мене в останній рік таке відчуття з’явилося, що вже час. Розумієш? Мічилла навчив мене шаманству, посвятив у таїнство, але головного не сказав: не можна перестати бути шаманом. Відступника або божевілля чекає, або смерть. А я відступник. Щойно повернувся з табору, закинув усе, почав книжки читати. Так зголоднів за книжками за десять років! І там ніби багато читали, але ж тут – таке розмаїття!

Святослав Шапка замріяно заплющив повіки. Гість не здивувався: з кухні добре проглядалася кімната, всі стіни якої були завішені книжковими полицями, а вздовж однієї стіни чотири книжкових шафи тулилися одна до одної й височіли аж ген до стелі.

– А потім оцю дисертацію почав писати, – продовжував господар, – почитав іще так дещо по шаманству, свої досліди долучив… Бачиш, – він вказав на роздрукований текст на жовтуватому дешевому папері, – забив усе в комп’ютер… Спочатку так важко було! Я ж навіть друкарською машинкою зроду не користувався, одним пальчиком клацав… А потім нічого – звик. Тепер чотирма пальцями клацаю, дуже зручно, – він соромливо усміхнувся, мов зніяковів од власної балакучості.

Володимир Горбань між тим роздивлявся машинопис. Перегорнув кілька сторінок, пробіг очима резюме і вступ, зазирнув у самий кінець. Обличчя його лишалося незворушним, але в очах зблискувала несподівана внутрішня жага.

– Айи ойун написав цілу дисертацію… Даси мені прочитати? – спитав він майже байдуже.

– Поки що ні, – ніяково відмовив Святослав Шапка, червоніючи на слова «айи ойун», й одразу почав пояснювати: – По-перше, я ще не закінчив. Це чернетка, бачиш, я над нею працюю. По-друге, я маю стосовно цієї роботи інший задум…

– Який? – поцікавився гість, і далі гортаючи машинопис.

– Я не зможу вже захистити дисертацію, я прекрасно це усвідомлюю. Треба публікації в наукових журналах, а в мене ні грошей, ні доступу нема. Треба… Та я дізнавався якось їхні правила і зрозумів, що з тим захистом для мене – глухий номер. Я краще дещо інше зроблю… – і він хитро і в той самий час по-дитячому наївно примружився.

– Що? – спитав Володимир Горбань недбало.

– Я знайшов фірму, яка не гребує лівою, ну, неоподаткованою копійкою. Вони зголосилися мені допомогти. Розроблятимуть прилад. Я його «віщуном» назвав, – він недоречно гигикнув, – а вони його «їжаком» обізвали. В нього, розумієш, вигляд такий – наїжачений. Контакти на всі боки стирчать. Прилад вимірює провідність шкіри.

– Цікаво як! – промовив Володимир Горбань з дещо награним захопленням. – І що ж?

– Вони мені порадили хлопчину-комп’ютерника, тільки все марно. Ніяк той не може збагнути, що від нього вимагається. Розумієш, програму пише, а сам просто ніяк не второпає, що я йому пояснюю. Що він у тій програмі понаписував, одному Богові відомо. Я йому сто разів уже повторював…

У чому принцип твоєї ідеї? – жорстко спитав Володимир Горбань.

– У тому, – завагався сивий лікар, – що людський організм у змозі підсвідомо накопичувати інформацію і вловлювати небезпеку. Якщо людина не притлумлює свої відчуття, вона інтуїтивно знає набагато більше, ніж згодна те визнати. Якщо людина не відвертатиметься від страху, а піде йому назустріч, вона здатна побачити власне майбутнє… побачити джерело небезпеки…

– А прилад? – спитав Володимир Горбань гарячково.

– А прилад зчитує страхи людини і трансформує їх у – як би це висловити – пророцтва… Знаю, знаю, антинауково звучить, мов ворожіння на картах, але так воно і є… Ти ж знаєш, як роблять електроенцефалограму мозку? А це – майже те саме, тільки зчитуються сигнали шкіри… Простіше кажучи, після обстеження пацієнта ми зможемо локалізувати небезпеки, які на цього пацієнта чигають… Або не чигають, – поправив лікар сам себе.

– І від цеглини на голову вбереже?

– Ні, звісно, ні… Але захистить від лихого ока.

Володимир Горбань помітно захвилювався. Його викривлені груди здіймалися під сорочкою. Абааси ойун прокинувся в ньому й хижо глитнув слину. Він уже відверто супив брови й не намагався вдавати незворушного, незацікавленого слухача.

– Ти знаєш, – промовив він гаряче, – що я теж програміст? Ти розумієш, що я теж можу написати програму? Принаймні, спробувати… Тобі не доведеться розтлумачувати елементарних речей мені – після школи Мічилли я багато чого можу зметикувати й сам…

Святослав Шапка усміхнувся загадково, наче тільки й чекав цих слів, ніби він саме з цією метою і виніс зі спальні машинопис так і не захищеної докторської дисертації.

– А ще, – хвилювався Володимир Горбань, – наш фонд може профінансувати розробку. Ти ж, певне, все життя збирав, щоб розплатитися за цей прилад!

– Я згоден, – кивнув сивий лікар, – але цей сувій, – він очима показав на дисертацію, – я тобі поки що не можу дати прочитати весь.

Розділ XIII

ПАСТКА

Цієї ночі хованець постановив собі будь-що не спати. Ніхто не зможе його вколисати, ніхто не зможе його приспівати! Гострий розум і незламний дух, а ще твердий намір і ясна голова – запорука успіху.

Він, щоправда, не був певен, коли саме йому знадобляться незламний дух і ясна голова, адже сиділи вони з нявкою у занедбаному будинку одні-однісінькі, і вже час добігав до півночі, а нічого не відбувалося. Моторошна тиша важко лягала хованцеві на плечі, він здригався від найменшого шурхоту, повсякчас ввижалося, що з темних кутків кімнати виповзає страшний, щирить пекельні зуби…

І що ближче до полуночі, то виразнішими ставали шелести і стуки, наче хтось шастав будинком. Чи то кроки гримлять на другому поверсі, просто над хованцевою головою, чи то з розбитої шибки випав уламок скла? Чи то відлуння голосів літає коридорами, чи то вітер стугонить у комині? Чи то свиснув невідомий злодій – подав знак спільникові, чи то випадкова пташка пугукнула уві сні?..

Скільки не напружував зір хованець, нічого не бачив. І коли почав уже було заспокоюватися, а стуки-грюки затихли й упокорилися, він почув, як йому стисло руку вище ліктя – стисло так, що на мить припинило доступ крові, аж рука почала терпнути. Хованець інстинктивно шарпнув плечем і тільки тоді зрозумів, що то нявка вчепилася в нього обома долонями, а лице її обернене в темний куток. Із розтуленого рота по-справжньому переполоханої галабурдниці виривалося тільки уривчасте дихання. Хованець повернув голову.

Якби він міг бачити в темноті так само добре, як його лісова товаришка, він, ачей, і сам би розгледів нічних почвар, які торохкотали, брязкали й свистіли, наганяючи жах. Карлики з головою, не більшою від наперстка, з тулубом тонким, як солома, голі й босі, стрибали по кімнаті, а що в коридорах чулося шарудіння, можна було здогадатися: їх у будинку – ціла армія.

– Ти чого перестрашилася? – спитав хованець нявку, не криючись, адже дрібненькі істоти проти нього, велетня, були – що миша проти кота.

– Хто це? – прошепотіла нявка.

– Нічки.

– А чого вони?..

– Ходять ночами, тутукають і спуджують тих, хто не спить. А як лишиш недороблену роботу, дороблять за тобою так, – хованець загиготів, – що назавтра не розбереш, з якого кінця тепер до неї братися, щоб розплутати.

– А чого вони тут? – запитала відмерла нявка. – Адже тут ніхто не живе?

– Ніхто не живе, але хтось навідується… От ми, наприклад… А взагалі, маю підозру, що ми ще й не того сьогодні станемо свідками…

І нявка нарешті розчумала:

– Нявський Великдень!

Нічки, яким набридло лякати парочку, котра їх так легко викрила, бадьоро повистрибували крізь розбиті вікна й галасливою зграйкою подалися вниз по вулиці – сьогодні вони мали повне право добре розважитися, адже таке свято буває тільки раз на рік! Уздовж вулиці покотився грім зловіщих звуків, і не одна жива душа в своїй хаті, лежачи в блаженній тиші, знагла схопилася з м’якої постелі, налякана лиховісним здогадом: злодій підкрадається до вікна!..

Нявка з хованцем позостались у непривітному будинку наодинці.

Та чекали вони недовго. Шелеснуло за вікном гілля. Писнула миша, ховаючись під корінням дерева. Наполохана сонна пташка впала з дерева, але, не долетівши до землі, розправила крила й шаснула подалі від зачаклованого місця. Затанцювали вогники на цвинтарі – наче вітер прокрався над могилами. Зблиснули очі з-поміж густого листя високого явора, злетіла лискуча чорна пір’їна, закрутилась у повітрі, вирву по собі лишаючи. На підвіконня лягло велике крило.

Нявка й хованець забилися в куток кімнати.

Ворон постукав твердим дзьобом об раму, тоді переступив через неї та опинився в приміщенні. Він походжав по підвіконню, і довгі загнуті кігті цюкали в темряві, як залізні. Ворон зизив блискучим оком по кімнаті, та якщо й бачив непроханих гостей у найтемнішому кутку, нічим цього не виказував. Ходив, придивлявся, головою кивав сам до себе, ніби бесіду вів із невидимим співрозмовником.

Місяць визирнув з-за дерев, крізь вікно до приміщення впав квадрат тьмяного світла, і на його тлі – темна воронова тінь. Хованець перевів погляд із птаха на підлогу і побачив, що тінь тримає дещо у кігтистій лапі. Підняв очі на ворона – той нічого не мав.

– Бачила? – ледь чутно пробурмотів він до нявки.

– Бачила, – майже безгучно відповіла вона.

– А він тут?..

– Усі злітаються на Нявський Великдень.

Ворон, якому, вочевидь, набридло шепотіння в кутку, націлив одне око на хованця й голосно крякнув:

– Ще не народився той, хто від мене спромігся би сховатися! Виходьте!

Спільники знехотя вилізли з кутка й потрапили в квадрат місячного непевного світла. Хованець бачив, як тремтить-здригається нявчина тоненька тінь на підлозі. Сам він видавався великою безформною брилою.

– Що ви робите у моїй світлиці? – грізно запитав ворон.

Хованець розгубився. Сказати йому, що вони сюди забрели принагідне? Чи зізнатися, що покутниця пораяла їм тут дочекатися щезника? Але ж ворон править щезнику за коня – чи не того коня, котрий був запряжений у гарбу?.. Якщо з’явився ворон, незабаром пожалує і той, що на гарбі сидить…

– Хіба не Нявський Великдень, – почув хованець знічев’я нявчин тремтливий, але суворий голосок, – скликає всіх сьогодні? Хіба не маю я чи не найбільше прав на ньому бути?

Ворон покивав великою головою, заскочений правдоподібною відповіддю. Переступив з ноги на ногу, обернув до нявки друге око й мовив:

– Якщо ви заявилися святкувати Нявський Великдень, то добре. Та ви вдерлися до моєї оселі без дозволу. Я сьогодні добрий, проте одне випробування вам доведеться-таки пройти. Зможете – ідіть на всі чотири сторони, я вас не затримуватиму, але якщо схибите – нарікайте на себе…

Хованець стояв ні живий, ні мертвий. Скільки йому було відомо, ще ніхто не спромігся пройти воронів іспит. Випробування – то пастка для довірливих. Ти згоджуєшся, ворон оповідає завдання – і все. Кінець. Крапка. Гаплик. Із воронових пазурів нема дороги назад.

– Ви готові? – спитав ворон, походжаючи вздовж вікна.

– Готові, – відказала нявка стримано.

Її впевненість передалася хованцеві, і він подумав: а що, як витанцюється? Сто разів нікому не вигоряло, а на сто перший… Раптом завдання виявиться не аж таким надскладним?..

Ворон настовбурчив пір’я і прокрюкав:

– Ось вам простеньке завдання: забери в мене те, чого нема.

І зухвалий птах переможно зареготав.

Хованець похнюпився: як можна забрати те, чого нема? Нема – то й нема, звідки ж йому взятися? Невже доведеться з життям прощатися? Не думав хованець, що так мало йому випаде пожити, а в нього ж іще стільки справ незавершених… І та – найважливіша – справа! Справа, яку не можна не виконати! І вони з нявкою дали обіцянку покутниці допомогти, а тепер… Тепер просто змиритися і прийняти невідворотне?!

Хованець, готовий до двобою з лютим птахом, виступив наперед. Нехай він загине у мужнім бою, але хоч нявка… хоч нявка… спробує виконати обіцянку!

Несподівано він почув, як хтось смикає його за довгу шерсть. Він здивовано озирнувся. Товаришка посміхалася кутиками вуст. Бурштинові очі примарно світилися. Нявка заспівала:

Чорний явір в чистім полі,

В верховітті сидить ворон,

Чорні очі, чорні брови,

Чорні кігті, чорні нігті,

Кричить ворон – покрикує,

Чорним хвостом потріпує,

Чорним кігтем погрібає,

Сам до себе промовляє,

Таємницю повідає…

Ворон неспокійно тупцяв на місці.

Нявка простерла до птаха руку, але дивилася не на нього, а на долівку. Хованець перевів погляд туди. Як же він міг так осоромитися! Бачив же, бачив це! Зеленокоса шельма тягла долоню до того, що воронова тінь тримала в кігтях, і коли її пальці наблизилися, ворон розтиснув кігті, і те, чого нема, було би впало додолу, якби нявка стрімко не підставила долоню. Хованець кинув оком на живу нявку. Та стояла з простягненою рукою, в якій нічого не було. Натомість нявка-тінь тримала на долоні важкий предмет.

– Схиляю голову, – насмішкувато крякнув ворон і зігнувся в поклоні.

– А що це? – бовкнув, не втримавшись, хованець.

– Жива вода і мертва вода, – махнула рукою нявка. – Я тобі потім поясню!

– Поясни йому, дівчино, поясни…

«…цьому телепню», – подумки продовжив воронову фразу хованець, але зараз це не могло його засмутити. Вони виконають обіцянку! Нявка впоралася з вороновим завданням! Ніхто не міг пройти випробування, а вона пройшла! І яке, в біса, діло, як їй це вдалося! Во-на змог-ла! Во-на змог-ла!

Ворон іще раз насмішкувато схилився, розвернувся, готовий вилетіти у вікно, і в останню мить кинув через плече:

– В круглій пляшці – мертва вода, а в квадратній – жива. Не переплутайте! Вони вам сьогодні знадобляться!

Нявка повернулася до хованця і переможно потрусила кулаком у повітрі.

– Звідки ти знала про живу воду і мертву?

– А я й не знала, – стенула плечима нявка.

– Але ж…

– Як побачила тінь – здогадалася, що це – те, чого нема. А потім, коли вже взяла щось у руку, зрозуміла, що це пляшки. Дві маленьких пляшечки. І тоді я здогадалася, що в двох пляшечках ворон може носити тільки живу і мертву воду, адже він володіє її таємницею…

– А оце твоє замовляння? – допитувався хованець, але нявка тільки дала йому щигля по носі:

– Не пхай свого носа до чужого проса!

І зовсім це просо не чуже, хотів обуритися хованець, але радість тлумила будь-які образи. Яка нявка все-таки мудра! Яка допитлива! Яка ризикова! Яка непередбачувана! Яка смілива!.. Уперше за все життя хованець ладен був затанцювати – і затанцював би, якби вмів і якби мав час, бо…

Нічну тишу прошило кукурікання першого півня, а просто під ними, десь у підвалі, загуркотіло і застогнало. Сходи вгиналися від важких кроків. Воно! – зрозумів хованець. Йому не треба було навіть дивитися на нявку, щоб знати, що товаришка відчула те саме.

– Ти готова? – прошепотів хованець.

– Ні-і-і!

Ніч перед Нявським Великоднем, яку зазвичай плекають і розтягують, якої чекають і виглядають довгих дванадцять місяців, адже це – найбільше свято року, була виснажливою й нескінченною. Але й вона скоро закінчиться. Ще має пройти химерна процесія, ще мусить відбутися служба в храмі. От якби приєднатися до неї просто зараз!.. Але треба зробити останнє зусилля.

– Ми повинні, – наполягав хованець. – Ми обіцяли.

– Ні-і-і!

– Він там, унизу, я чую це!

– Ні-і-і!

– Тихо! – гримнув хованець. – Якщо він нас почує…

Ноги вже робили перший крок, за ним другий, третій, хованець тримав товаришку міцно за руку, і коли вони застигли над сходами, притискаючись до стіни, нявка тільки шморгала носом.

Вони обережно спустилися на один прогін сходів і визирнули з-за бильця.

Масивні двері, які вели до підвалу, були навстіж відчинені. Чотири свічки горіли по кутках величезного приміщення, але, як не дивно, цього вистачило, щоб освітити широкий дубовий стіл посередині і двох за столом. Один із двох сидів спиною, а той, що лицем, тримав у руках карти. Неважко здогадатися, що і його візаві мав карти. Той, який сидів обличчям, набичив шию і низько опустив голову: він начисто програвав, але не хотів визнати поразку. Великі плечі під чорним одягом невдоволено ворушилися, а на щоках вигравав лихий рум’янець. Той, що сидів спиною, кинув на стіл останню карту і накрив її зморшкуватою долонею з жовтими нігтями.

Хованець тихо охнув. З опирем одним іще можна позмагатися. Так, страшно, небезпечно, але ж можливо! Та з супутником його змагатися не випадало. Тільки людина, тільки людина… – крутилося хованцеві в голові.

Той, що сидів задом, цвіркнув слиною крізь зуби й мовив:

– Бита.

Опир здався. Згрібаючи зі столу карти, він гойдався з боку в бік, опустивши погляд, а другий картяр підсміювався:

– На скільки років наперед ти мені програв бажань? Ох, служитимеш, чую, мені до кінця світу!..

– Здаю, – буркнув опир.

– Дам тобі фору, – люб’язно-насмішкувато відмовився другий.

Опир покірно перетасував карти й почав роздавати з себе. Хованець не знав цієї гри і зацікавлено придивлявся до карт. Замість королів і краль, замість нижників і десяток карти мали зовсім не такі малюнки… Ба більше, вони всі мали малюнки – не було простих шість-сім-вісім-дев’ять-десять, а натомість були на картах дивно знайомі істоти. А онде чорний, волохатий, очі червоні, опир його якраз здає другому картяреві…

Хованець помотав головою, щоб відігнати мару.

Він так захопився незвичайними картами, що не спостеріг, як той, що сидів спиною, ледь-ледь обернув голову назад, а потім щось шепнув опиреві. Коли хованець відірвав погляд від карт, другого картяра не було за столом.

Де подівся? – майнула хованцеві гарячкова думка. Він нахиливсь уперед, аби краще бачити підвал, але відчув, що нявка не пускає його. Та ж той має бути десь поруч! Може, нявка помітила?.. Не проґавила найважливіший момент?..

– А де… – почав він.

Невідома сила відірвала його від сходів і жбурнула вниз.

Пролетівши прогін, хованець прокотився ще кілька метрів і завмер перед дубовим столом. Нявка м’яко впала йому на ноги. Двері грюкнули й самі собою замкнулися. Від смороду гнилизни й крові з загидженої долівки перехопило дух.

Хованець звів погляд.

Полум’я билось у страшних очах щезника, який горбатим велетом нависав над бранцями.

Розділ XIV

ОСТАННІЙ ДЕНЬ ШАМАНА

Це не помста, вмовляв себе Володимир Матвійович Горбань. Це не помста. Просто склалося так, що саме він удостоївся права на майбутнє.

Ще в таборі, вперше познайомившись із якутським шаманом Мічиллою, Горбань почав бачити ці сни, які більше схожі були на божевільні видіння: роздоріжжя, подорожній і він – камінь. Три написи на ньому, на його скам’янілому тілі: «Ліворуч підеш…» Подорожній схиляється над рядками, читає. Вагається. Міркує. Обирає.

…Не знають майбутнього ні ворожки, ні шамани, не існує того чорного запинала, за яким – світло прийдешності. А свобода вибору – є!..Пізнаєте істину, й істина зробить вас вільними… Якщо є вибір, майбутнє не має сталості, бо ж людина має волю чинити на власний розсуд, завжди має перед собою кілька доріг…

Та якщо він ляже каменем людині на дорозі, якщо він підкаже безпрограшний хід, він прив’яже людину до себе. Він дасть їй те, чого навіть Бог не хоче дати, – упевненість у завтрашньому дні.

Шанс обрати майбутнє – то краще, ніж наркотик. Від наркотику людина дичавіє, фізичне страждання перелицьовує людську натуру. Після табору Горбань знав це занадто добре.

А коли людина отримує можливість обрати, що буде попереду, в нутрі оселяється страх. Страх невідомого. Страх схибити. Страх ступити на неправильний шлях. І тоді приходить залежність. О, яке солодке слово! Відзивається в тілі каменя, вовтузиться лоскітливою піщинкою – яка повнота буття, гострота відчуттів надлюдська!..

Коли він лежав у лікарні з переламаною спиною, видіння були особливо яскравими, й одного разу йому привиділося, що він одно-осібно розподіляє: тобі – праворуч, тобі – ліворуч, тобі – прямо. Як легко позбавити людину свободи вибору! Як легко зробити її слухняною!

Звісна річ, трапляються вперті екземпляри. Квачі, що цураються знати майбутнє: заплющують очі на роздоріжжі, відвертаються від каменя. Або відчаюги, яким байдуже, куди повертати. Та хіба вони важать! Їх жменька, дрібка, щопта. Бовдури, не розуміють, що завтра їх і зовсім не стане!.. А він – буде. Бо він – камінь. Мохом порослий, горбатий, дощем политий, із затертими написами – камінь. Суть. Осердя. Ядро.

Коли Горбань вийшов із табору, видіння дещо поблякли. Він кинув цю проклятущу країну, осів на новому місці, щось будував, складав докупи кубики, припасовував, радів від того, що не потрібно носити повсюди паспорт у кишені, звертати увагу на дорожню поліцію чи з завмиранням серця виходити до дверей на пізній дзвоник. Він не хотів озиратися. А камінь у ньому старівся, кришився.

І коли йому вже виділося, що насправді не було ні таборів, ні снів, ні якутського шамана, видіння навіщось повернулися. Але там каменем на роздоріжжі був не він, а Мічилла.

Що керувало колишнім зеком, коли він у реальності вчинив так, як навіювали йому химерні сни? Та після смерті Мічилли Горбань відчув таку полегкість, що готовий був із завмиранням переглядати картинки в уяві ще і ще: насип, потяг, сиве довге волосся на рейках…

А потім прийшло останнє видіння. Він сам, Горбань, стояв на роздоріжжі, а перед ним у землю вгрузнув камінь. «Праворуч підеш…»

Святослав Шапка. Останній шаман.

На відміну від Мічилли, Слава так і не навчився бачити майбутнє через свою кут – усе намагався підвести наукову базу, систематизувати знання. Горбань ледь не розреготався йому в лице, коли той сказав, що цілу дисертацію намережив. Ні шаман, ні вчений – блазень!..

Але стривай, може, він правий, і технічним прогресом варто скористатися?..

Після зустрічі зі Святославом Шапкою Горбань жив чи то наяву, чи то уві сні. Купив півзруйнований будинок у Рябоконі, щоб цілий час мати недолугого шамана в полі зору, але не сказав про це Славі – нехай думає, що колишній співкамерник мешкає в Києві, та здебільшого роз’їжджає Україною. Сидів ночами над програмою, дивувався: недовченому лікарю таки вдалося виробити саморегульовану систему, щоб те, що має бачити тільки шаманська кут, стало видимим для комп’ютера. І для людини.

Святослав Шапка був наївний і благородний у таборі, таким і лишився. Жодних підозр, жодних питань, пише мейли ^[17]щодня, радіє дослідам. Навіть не віриться, як людину абсолютно нічому не вчить життя… Написав у дисертації (Горбань на власні очі бачив!): «Для сучасної людини шаманство – це ідея заволодіння силою. Силою змінити плин життя, відвести небезпеку, вилікувати хворобу, силою приносити удачу тощо. Мій досвід спілкування з якутським шаманом засвідчив, що насправді, коли ми говоримо про шаманство, йдеться не стільки про силу, скільки про чистоту душі, служіння ближньому, здатність до самопожертви»…

Двох гевалів, яких Горбань найняв слідкувати за схибленим лікарем, кмітливими не назвеш. Що таким доручиш? Діяли нахраписто, і не знати: чи то хитрощі тепер не в моді – чи просто клепки бракує? Потім плюнув. Від кого ховатися? Бачив-бо в майбутньому те, що сам хотів обрати: «Прямо підеш…»

Але це не помста, вмовляв себе Горбань і згадував табірні роки. В такі дні у нього нестерпно пік горб, та нічні видіння не приходили більше.

Попросив Святослава Шапку дати йому почитати дисертацію повністю: не міг розгадати, на чому тримається система. Той не дав. Віджартувався, що в цілях конспірації усе знищив, роботу записав на диск, а диск проковтнув. Потім обмовився, що диск заповість синові…

Горбань по-дурості зірвався. Наговорив лікарю Шапці прикрих речей, нагадав йому все, як було в таборі. Затамована, схоронена під сподом образа виплюснулася назовні, мов лава з вулкану. А Шапка був такий спантеличений!.. Кричав на нього, руками махав, губи сіпалися.

Але майбутнє може належати тільки комусь одному. І це буде він, Горбань.

…Двоє довбех нічого лікарю Шапці не зробили. Просто – одненьке попередження. Щоб був обачний. Аби певен був, що диск із дисертацією все одно згодом належатиме тому, хто має на нього право. Не повірив Слава хлопцям – то й що! Ще матиме можливість перевірити. Дуже скоро матиме.

І це не помста, ні. Просто Мати-Хижа-Птиця вчора залетіла до нього в сон, черкнула крилом по голові й налякала його до півсмерті. Його, абааси ойун, – ота Мати-Хижа-Птиця – шаманська покровителька. А він не любив лякатися. Він уже раз перелякався на решту життя. Можна сказати, своє він відлякався. Нехай тепер боїться хтось інший.

Вже час, вирішив він. Сьогодні вже час.

* * *

Шістдесятирічний лікар Святослав Пилипович Шапка вперше серйозно замислився над тим, що людина є смертною. Навіть десять років мордовських таборів не зломили в ньому певності в тому, що вже з ним нічого точно не може статися. Та останній рік він дедалі частіше мав відчуття, що на нього невблаганно насувається грізне й безповоротне. Боровся з холодом, який раз у раз підступав до серця, твердо повторював собі: з ним нічого не може трапитися. Ще ні. Ще не зараз. Він ще встигне зробити, що намітив. Але сьогодні, щойно він прокинувся, ця певність остаточно випарувалася.

Не було й шостої години, коли Святослав Пилипович увімкнув комп’ютер, витягнув із шухляди письмового столу новенький лазерний диск, вставив його у дисковод. Диск він придбав учора в комп’ютерному клубі, ще навіть не знав, як ним користуватися. Знав тільки напевне, що його комп’ютер зможе на нього записати потрібну інформацію – проконсультувався з цього приводу вже давно. Більше нічого його не цікавило.

Сивий лікар розкрив потрібну папку в комп’ютері, знайшов кілька вордівських файлів. Один по одному відкривав їх і перезаписував у форматі.pdf. Він розумів, що, роздрукувавши файли з цього формату, можна їх сканувати і ще раз записати у ворді, але все-таки вважав. pdf чомусь надійнішим.

Переформатувавши необхідні файли, він перекинув їх на новий диск. Приліпив на матовий бік наклейку: «Дисертація (ост. варіант)». Поклав у конверт і заліпив.

Те, чим він зайнявся опісля, не можна назвати інакше, ніж жахливим вандалізмом. Він не надто розумівся на комп’ютерах, і тому не був певен, із чого починати. Відкривши директорію «Диск С», видалив папку «Мої документи». Здивувався, що папка, щойно видалена, незбагненним чином відновилася. Зазирнув усередину – вона була порожня. Тоді він видалив усі файли з «Кошика». Не знав, що робити далі, і тому просто виділив усі файли на диску С і відправив їх у кошик. Комп’ютер образився, вимагав підтвердження для програмних файлів. Святослав Пилипович рішучо натиснув «Підтвердити всі». Більшість файлів полетіла в «Кошик», частина самовідновилася. Він відкрив «Кошик» і натиснув «Очистити».

Файли почали зникати, але зненацька комп’ютер завис.

Святослав Пилипович спробував його перевантажити, але той виснув у найнесподіваніших місцях. Сивий лікар плюнув на це, відімкнув машину від електрики й від’єднав системний блок. Відкрутивши всі гвинтики, які тільки можна було знайти, він розібрав системний блок на складові, розклав їх окремо на підлозі. Потім вийшов у передпокій, чимось недовго шарудів, а повернувся з молотком і дерев’яною дошкою в руках.

По одній частини системного блоку піддавалися катуванню невблаганного молотка. Понівечені деталі Святослав Пилипович скидав на розстелену на підлозі газетку.

Коли не лишилося жодної живої деталі, сивий лікар, мов такої наруги над комп’ютером йому видалося мало, скрутив газетку з розбитими мікросхемами й відніс її у лазничку, висипав у ванну. Відкрутив гарячу воду і спостерігав, як вона наповнює ванну до країв.

Нарешті задовольнившись зробленим, він виніс мокрі уламки комп’ютера на смітник. Монітор, клавіатуру, мишку й принтер обережно розставив у передпокої з явним наміром комусь подарувати.

Святославу Пилиповичу більше за все кортіло лягти й заплющити очі, але він розумів, що лягати ще зарано. Одягнув теплу куртку, сховав до кишені конверт із диском і вийшов у сльотавий зимовий ранок. Мав єдину надію, що за ним зараз ніхто не слідкує. І ще мав певність, що якби слідкували, він би це звіриним нюхом вчув миттєво.