Текст книги "Останній шаман"

Автор книги: Наталя Тисовська

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 24 страниц)

Темна вулиця з’їла останніх нічних перехожих, і тільки один чоловік іще боровся з мороком. Вулиця ступала за ним слід у слід, аж він час од часу хапливо обертався на звук її обережних кроків, але нічого не міг узріти позаду себе. Чоловіка супроводжував безмовний пес-охоронець.

Матері ніде не було.

Після півгодинної біганини знесилений чоловік повернувся в самотню хату. Переступивши поріг, Хованець часто засопів носом і коротко рикнув, ніби вчув чужий запах, але в хаті нікого не було. Орест скинув куртку і впав на стілець у кухні.

– Що ж нам тепер робити?

«Довідкова дорожньо-транспортних пригод», – мов хтось шепнув Орестові у вухо. Він квапливо накрутив телефон, майже впевнений, що в таку пору ніхто не відповість. Сім гудків, вісім. Клац – і стомлений чоловічий голос у трубці.

– Довідкова.

І раптом Орестові зробило страшно-страшно, ніби він уже знав наперед, що почує у відповідь на своє питання.

– Е-е, – почав він ураз пересохлими губами, – я хотів спитати… Чи у вас не зареєстровано… ДТП… ну, дорожньо-транспортної пригоди… Мар’яна Богданівна Омелянич, 1949 року народження…

Хованець притулився до нього, тицьнувся мокрим носом у долоню й голосно засопів. З телефону чулося, як хтось перегортає сторінки. Орест уявив собі книгу, де записують дорожньо-транспортні пригоди: звичайнісінька книга обліку, де з першого січня до тридцять першого грудня чиясь рука методично записує, нумеруючи, прізвища загиблих або покалічених людей. Жодне обличчя не прозирає поміж рядками книги. Це тільки статистика, статистика, а людей… їх і не було ніколи!

Хованець ліг, поклавши голову собі на лапи. Орест помітив, що на спині у пса проглядають сиві волосинки. Він ніяк не міг пригадати, чи були вони тут уже давно, чи з’явилися тільки-но – білі нитки у чорному густому підшерсті.

– Є запис, – почувся у трубці чоловічий голос. – Омелянич Мар’яна Богданівна, одягнена в сіре пальто й хутряну шапку. При собі не мала нічого, крім посвідчення ветерана праці й ключів. Ви їй хто?

– Я її син, – видихнув Орест.

Розділ IX

КРАЄЧОК ТАЄМНИЦІ

Сірий день розвиднювався. Ліна стояла перед входом у чотириповерховий будинок районної лікарні. Стандартна будівля, спроектована буквою «Г», гляділа на неї чотирма десятками квадратних великих вікон із давно не фарбованими варцабами. Залізні двері були ледь відхилені, і за ними проглядали маленькі сінці. Перед дверима лежав гумовий килимок, об який Ліна старанно витерла ноги, перш ніж зайти досередини.

У величезному вестибюлі нікого не було, і тільки на столиках ліворуч од входу розкладені були теки, в яких, як здогадалася Ліна, хворі мали записуватися на прийом до лікаря наперед. Праворуч, поряд із зачиненою роздягальнею, приліпилися двері до аптеки, на яких висіла табличка «Відчинено». Зорієнтувавшись на місцевості, Ліна рушила вестибюлем у напрямку сходів і, проминаючи віконечко реєстратури, автоматично заглянула в нього. Засклене приміщення реєстратури мало внутрішні двері, які виходили в суміжну кімнатку, що Ліні була видна лише наполовину. Там, коло тумбочки з перекошеними дверцятами, стояла жінка з кип’ятильником. Вона помалу опустила кип’ятильнику чашку, встромила штепсель у розетку й озирнулася під пильним Ліниним поглядом.

– Добрий день! – весело сказала Ліна.

Чорнокоса жінка в білому халаті, з-під якого виглядав комір рожевого светра, питально подивилася на неї.

– Я шукаю когось, хто заступає зараз головного лікаря, – мовила Ліна.

– В якій справі? – недовірливо спитала жінка.

Ліна перевірила всі кишені своєї чорної сумки, нарешті знайшла посвідчення журналіста.

– У зв’язку з убивством, – мовила вона, вимахуючи ламінованою картонкою з фотокарткою. – Убивством Святослава Пилиповича Шапки.

– Ідіть на третій поверх, кабінет сімдесят три.

– Спитати кого?

– Дзвінку Левківну.

Ліна задріботіла сходами.

На другому поверсі так само нікого не було. Не було черги пенсіонерів під дверима терапевтів, не було школярів, які проходили б медкомісію, не було водіїв, що в них закінчився термін дії медичної довідки. Тільки під одним кабінетом сиділа жінка в рожевому светрі – точна копія пані з реєстратури, лише без білого халата.

Ліна кліпнула, тоді знизала плечима.

Вона пішла коридором, читаючи таблички на дверях. Зупинившись перед потрібним кабінетом й зрозумівши, що саме це – кімната номер сімдесят три і саме сюди зібралася єдина на всю лікарню черга – черга з однієї людини, – Ліна ковтнула слину. Жінка в рожевому категорично не впізнала журналістку. Тоді Ліна запитала:

– Ви сюди чекаєте? А лікар є?

– Заходьте. У лікаря зараз нікого немає.

Здивована Ліна постукала й відразу відчинила двері.

– Можна? – спитала вона, просунувши голову в щілину.

У вікно світило таке яскраве сонце, що на мить воно її засліпило і Ліна не зразу побачила великий стіл червоного дерева з химерним візерунком подряпин: обриси начебто Південної Америки перекривали собачу морду, а ікла собачі, здавалося, от-от вхоплять за хвіст ледь окреслену щуку. Над столом висів старий якутський шаманський бубон із напівстертим малюнком дерева, оленя, веселки та маленької людини, що піднімається з землі на небо. Поряд зі столом стояла тверда лікарняна отоманка, а за столом сиділа коротко стрижена істота в синьому спортивному костюмі, на який був накинутий білий подертий халат.

Істота вказала на вузьку отоманку.

– Дякую, – мовила Ліна, сідаючи.

– Я вас слухаю, – заговорила істота, і тут виявилося, що голос у неї високий і дзвінкий і – вже точно – жіночий.

– Дзвінка Левківна?

– Я.

– Я – Ліна Оверченко, журналістка. Представляю столичну газету «Речовий доказ». Я роблю матеріал про Святослава Пилиповича Шапку.

– Яка трагічна смерть! – драматично вигукнула Дзвінка Левківна.

– Так! Важке життя, а потім іще й абсурдна смерть. Я хочу написати велику статтю про Святослава Пилиповича. Ви давно з ним знайомі?

– З вісімдесят шостого року. Він тоді прийшов у лікарню, а я вже працювала…

– Сімнадцять років! – розширила очі Ліна. – Ви, мабуть, багато можете про нього розповісти…

– А ви питання ставте, які вас цікавлять. Так легше.

Дзвінка Левківна розправила пожмакані рукави халата й відкинулася на спинку стільця. Її чорні очі набули поважного виразу, гордовито задерлося підборіддя, і навіть вуста, здавалося, викривилися згірдливо. Вона засовалася на стільчику, вмощуючися зручніше й розпрямляючи спину, але ніжки стільця зарипіли, захиталися небезпечно – і Дзвінка Левківна вчепилася налякано руками в стіл, а губи її одразу опустилися кутиками вниз, нагадуючи наполохану дитину.

– Прошу, розкажіть, будь ласка, – почала Ліна, вмикаючи роздовбаний диктофон, – трошки про той час, коли Святослав Пилипович тільки-но починав працювати в лікарні…

– Це був вісімдесят шостий рік, – повторила Дзвінка Левківна, знову прибираючи поважного вигляду– Я точно пам’ятаю, бо якраз Чорнобиль бахнув. Він приїхав, а в лікарню брати не хочуть. У нього тут, у місті, жінка лишалася, не жона – так, давнє кохання. Ну, я не знаю, але так люди кажуть… Вона – пронирлива була! – влаштувала його в лікарню в фізіотерапевтичний кабінет – ну, електрофорези там робити, таке… Він у неї жив спершу, а як тільки вона роботу йому знайшла, накивав п’ятами! Такий був, хоч і гріх так про покійників, прости Господи…

Дзвінка Левківна хапливо перехрестилася, потім глянула на диктофон питально: чи не зайве бовкнула.

– Я це повирізаю, – заспокоїла її Ліна, – не звертайте уваги.

– Виріжте вже, прошу, – закивала Дзвінка Левківна. – Ну, він недовго електрофорези діткам хворим робив: уже вісімдесят дев’ятого перевели його в травматологію, бо він, бач, будь-який перелом так складав, що заростало, як на собаці. Ну, руки в нього нічо’ були, нема що казати, він і мені – глядіть, – і Дзвінка Левківна оголила праву руку до ліктя, – кістку полагодив так, коли я взимку впала, що й сліду нема. Відкритий перелом був, і зашивати довелося, й у гіпсі півтора місяці ходила. А сам він, хоч і лікар, кажуть, у таборі ледь дуба не врізав: підчепив якусь незнану хворобу, місяць мучився, вже начальство під тиском зеків, які там страйк учинили, згодне було його в лікарню переводити в район. Але потім якось оклигав, тільки з тої пори, казали, дивний став. Ну, я говорити не буду, я з ним до хвороби знайома не була…

«Меdісе, сиrа tе ірsum», – відмітила про себе Ліна можливу назву для першого розділу майбутньої статті.

– Він психотерапевтом за фахом був, але в нас які тут психи? Усе більше хлопів із сіл привозили: хто ногу косою втяв, кому руку молотаркою скалічило. А ще тартак ^[2]тут поблизу, то узагалі страх: що не тиждень, то з травмою хлопа привезуть… А ще Пилипович, знаєте, з ідеєю тут носився. Я вже толком не знаю, що до чого, але вічно в нього товклися якісь студенти, експерименти ніби ставили. Кажуть люди, він дисертацію писав, але кому треба його писанина? Я вам так скажу: в районній лікарні сидиш – все одно що похований. Він би хоч у медучилищі де викладав, я вже не кажу в інституті…

– Ну, то не зовсім так, – перепинила Ліна балакучу співрозмовницю. – Я чула, Святослав Пилипович багато друкувався в закордонній пресі… І в нашій останнім часом.

– Про пресу не знаю, не читала. А було раз: приїздив до нього іноземець. Замкнулися тут, у кабінеті – це ж його був кабінет, ви не знали? – і гомоніли ледь не цілий день. Потім так за руку по-дружньому прощалися, ледве-м не цілувалися. Може, теж який журналіст, тільки заграничний?

Почувши про кабінет, що належав убитому лікарю, Ліна мимоволі роззирнулася. Шафа набита книжками, вікно голе, навіть фіранкою не завішане, лінолеум на підлозі старий, пухирями надувся. Важко уявити, що в цьому кабінеті працювала людина, яку зарубіжні медичні видання цінували більше, ніж наші.

– І ви його тут знайшли? – спитала Ліна.

– Тут. У цьому самісінькому кабінеті. Йому в груди стрелили, але він швидко помер. Серце йому зачепило, крові тут було! Килимок-то я потім викинула. А взагалі тут, – Дзвінка Левківна нахилилася до Ліни та стишила голос, – таке робилося! Ми наспіх прибрали, і то – он, бачите, в шафах як книжки впереміш стоять, а було все охайно, наче аж по кольору підібрано! Чи шукали щось, чи просто над ним знущалися, бо йому коли розтин робили – у нас же, в лікарні робили, – всі внутрішні органи в нього були відбиті! Такий жах!

Ліна теж мимоволі нахилилась уперед, аби краще розчути, що їй говоритиме Дзвінка Левківна. Для кримінальної хроніки цікаві були, здебільшого, подробиці вбивства, а в міліції їх, звісна річ, не допитаєшся.

– А що кажуть про вбивство ваші колеги? Чи кого, може, бачили, чи які чутки ходять? – спитала вона.

– Чутки ходять різні, – мовила Дзвінка Левківна, знову розправляючи пожмакані рукави халата й закопилюючи губу. – Вчора міліції напхалося – зі всього міста. А кого тут розпитувати? Вечір пізній уже був, а охорони в нас нема. Яка в лікарні охорона? О восьмій годині прийом закінчується, о дев’ятій зачиняють. А в Пилиповича ключ від прийомного покою був, він так завжди виходив, коли там уже і чергова засне. Ото після дев’ятої його й підстрелили. Кажуть, із пістолета з глушником, то навіть і в сусідній кімнаті якби хто був, не вчув би. А в цьому крилі й не було нікого, хіба чергова сестра на першому поверсі.

– А чутки? Чи, може, Святославу Пилиповичу погрожували, чи жінку чию вкрав?

– Якби жінку вкрав, його б швидше на вила підняли! – засміялася Дзвінка Левківна, радіючи вдалому жарту. – У нас тут по-простому. А чутки ходили, що він, як у мордовських таборах сидів – ви ж знаєте? – (Ліна кивнула), – зазнайомився з якимсь кримінальником і поміг йому втекти, а той і розплатився з ним добре – потім, як уже Пилипович на волі був. А то з якого б дива він так швидко від коханки своєї в нову хату переїхав?

– Гадаєте, стільки багато дав, що ще й досі лишилося? – скептично запитала Ліна. – Сімнадцять років минуло!

– Ну, не знаю. Ви питаєте, які чутки, я вам кажу. А якщо йому той кримінальник золото дав, воно би-м на залізо за сімнадцять років не перекинулося, хіба не так?

– Ваша правда, – погодилася Ліна. Вона замислилася над тим, де їй тепер шукати інформацію про невідомого «кримінальника», щоб приправити майбутню статтю. «Криваве мордовське золото», – склався в голові ще один заголовок.

– А знаєте, – нахилилася знов до Ліни новоспечена в.о. головного лікаря, яка було випрямилася, ображена недовірливістю столичної гості, – що коханку його машина переїхала?

– Коли? – вигукнула Ліна. Перед очима постала вчорашня аварія, що нею містечко Рябокінь зустріло увечері двох журналістів.

– Так учора ж. Десь після восьмої. Майже коло самої її хати. Вона дорогу переходила не там, де треба.

Дзвінка Левківна переможно склала руки на грудях.

У двері настирливо постукали, і зразу ж у прочинену щілину пропхалася розкуйовджена жіноча голова.

– Дзвінко Левківна! – загуділа голова басом. – Вас до телефону! З області дзвонять стосовно похорону!

– Іду, іду! – махнула та рукою, і голова миттєво щезла за дверима. Тоді Дзвінка Левківна обернулася до Ліни. – Ви вже пробачте, мені йти треба…

– Я вам ще одне питаннячко поставити хотіла, – Ліна тицьнула в диктофон. – Можна, я вас почекаю? Ми таку приємну бесіду вели, ви мені так допомогли…

– Ну, сидіть…

Дзвінка Левківна кинула оком на шафу, повну книжок із психології і психіатрії, певно, вирішивши для себе, що красти тут після гармидеру, вчиненого убивцею, нема чого, про всяк випадок суворо зиркнула на Ліну, на що та розтягла губи в найщирішій посмішці, і нарешті вийшла з кабінету.

Ліна підскочила до столу й почала витягати одну по одній шухлядки. В першій був повний безлад, де ручки, печатка лікаря, якісь бланки, клей, папірці для записів, медичні журнали, чужі візитки, дерев’яне великоднє яйце, рекламний проспект прибалтійського банку, що відкриває кодовані рахунки, проштамповані посвідчення про відрядження, – все лежало впереміш, видно, хапливо сюди вчора покидане прибиральницею. Друга шухлядка взагалі виявилася порожньою, а в третій так само безладно звалені були магнітофонні касети.

Ліна висипала їх на підлогу, по одній піднімаючи, читаючи напис і знову вкидаючи до столу. Святослав Пилипович на кожній касеті охайно записував прізвище, ім’я й по батькові, певно, свого пацієнта – чи тих студентів, що про них говорила Дзвінка Левківна? – і ставив дату.

«Мар’яна Богданівна Омелянич», – прочитала Ліна на одній із касет, і пам’ять одразу вихопила сцену на в’їзді до містечка: чорняву жінку в брудному снігу, вайлуватого міліціянта з кучмою темного волосся, безтолкового Юрася з фотоапаратом. Квапливо перебираючи касети, Ліна видобула ще кілька з тим самим прізвищем, де всі дати стояли з різницею в тиждень. Мар’яна Богданівна ходила до лікаря вже понад два місяці.

Ліна запхала касети собі в сумку, тоді повкидала решту назад до шухляди. Потім визирнула в коридор, чи там нікого нема, дістала з диктофону власну касету, пхнувши в нього першу-ліпшу з записом Мар’яни Богданівни Омелянич, і натиснула чорного ґудзика.

«Лікарю, знаєте, цього разу мені наснився зовсім інший сон. Дивний. Про вас».

«Про мене?» – низький чоловічий голос.

«Так. Я не впевнена, але, здається, відбувається все у вашому кабінеті. Я лежу на отоманці, як зараз. Ви читаєте щось за столом. Я за вами слідкую, тільки ви гадаєте, що я сплю. На вас синій светр, а з-під нього виглядає жовта краватка. У вас же є така? Ви перегортаєте сторінки журналу, а тоді підводите очі й дивитеся на мене. Я хочу вам щось сказати, щоб ви зрозуміли, що я не сплю, але не можу розтулити губи.

Я чую, як різко відчиняються двері, і хочу повернути голову, щоб побачити, хто це, але голова важка. Я чую два грубих голоси, стукіт підборів. Вони наближаються до вашого столу, й ось уже потрапили мені в поле зору, і я бачу їх».

«Ти їх пам’ятаєш? – в чоловічому голосі вчувається напруга. – Ти пам’ятаєш, що вони говорили?»

«Дуже чітко…»

Двері до кабінету рвучко відчинились, і Ліна одночасно натиснула ґудзика на диктофоні. Дзвінка Левківна стрімкою ходою влетіла в кабінет, і разом із нею увірвався запах медикаментів.

– Ви до кого говорили? – спитала Дзвінка Левківна недовірливо.

– Ні до кого, – відповіла Ліна квапливо. – Я просто слухала нашу з вами розмову – побачити, чи гарний запис вийшов…

Розділ X

СКАРБНИК

У кімнаті було так темно, що навіть жовтоока нявка, яка в сутінках бачила не гірше від кицьки, могла ледве-ледве розрізнити обриси лікарняного ліжка, застеленого білим простирадлом, на тлі якого темнів прямокутник дешевого коца. Збоку від ліжка синьо світився квадрат вікна.

Відірвавши очі від коца, під яким угадувались обриси людини, нявка звела їх до вікна. Синій колір почав гуснути, і з прорізу виступила старезна баба в довгій – до п’ят – грубій білій сорочці й завинена білою хусткою по самі очі.

Задерши сорочку й оголивши кістляві литки, баба перелізла через підвіконня й зістрибнула в кімнату. Обернувшись задом до нявки й хованця, вона знову перехилилася через вікно й, крекчучи, затягла всередину довгу іржаву косу.

Нявка закліпала очима: вона тільки зараз збагнула, що вікно весь цей час було зачинене, он і шибка зблискує, коли з-за хмари визирає одинока зірка! Баба, нарешті випроставши сухе тіло на повний зріст, стала в головах ліжка, спираючись на косу.

– Ти хто? – спитала нявка.

– Смерть, – відповіла баба, не здивована присутністю сторонніх у своїх володіннях. Вона потупцяла на місці, постукала косою в підлогу, ніби перевіряючи її на міцність, і залишилась задоволена. Простягнувши кістляву руку до людини, що лежала на ліжку, баба смикнула коц. З-під нього визирнуло пасмо темного волосся, бліде жіноче обличчя впівоберта, далі тонка, ще гарна шия з великою родимкою.

– Моя клієнтка, – посміхнулася смерть хижо, погладжуючи іржаве лезо коси.

– Ні! – вигукнув хованець у розпачі. – Навіщо, навіщо?

Смерть поглянула на нього замислено, а тоді повільно відповіла:

– Я нюхом чую, коли мій час надходить. Я завжди вчасно! Завжди!

І вона, видобувши з кишені сорочки точило, заходилася нагострювати косу, мугикаючи веселенький мотивчик:

Коса моя гострая,

Коса моя вірная!

Як піде коса косить,

Землю крівцею росить,

Розпиляю ти кістки,

Як повисохлі гілки,

Ноги-руки відсічу,

Повисмикую ти чуб,

Голову ти відотну,

Кров мітлою замету.

Тут тобі й смерть!

Хованець, нахилившись до нявки, скоро-скоро зашепотів їй щось у вухо. Нявка слухала уважно, хоча в її жовтих очах спалахувала недовіра, але вона схвально кивнула кілька разів і обережно ступила вперед, обходячи ліжко, наближаючись помалу до узголів’я. Смерть весело гострила стару косу, не звертаючи на змовників жодної уваги.

Коли нявка могла рукою дотягнутися до спинки ліжка, вона непомітно озирнулася до хованця, впіймала його погляд, і вони рвучко з двох боків підхопили ліжко й обернули його ногами до того місця, де ще секунду тому стояла смерть. Жінка на ліжку важко зітхнула й розкинула руки, ніби хотіла втримати рівновагу, з останніх сил чіпляючись за життя, яке швидко витікало з неї. Хованець перелякано глипнув на жінку, тоді, мов зачарований, перевів погляд вище – і втупивсь у вузьке, висохле обличчя смерті, що, знову стоячи в головах ліжка, посміхалася, вишкіривши беззубі ясна.

Смерть насварилася на хованця кістлявим пальцем:

– Не обдуриш! Пізно вже, пізно!

Вона останній раз провела пучкою лезом коси, лишилася вдоволена своєю роботою і з усієї дурі гупнула косою в підлогу, аж стіни загули відлунням. У відповідь на цей звук за дверима кімнати вчулася метушня, грюкнули вдалині двері, долинули стишені голоси й швидкі кроки. Рипнули завіси, і в кімнату зазирнула медсестра в білому халаті. Вона підійшла до хворої на ліжку, нахилилася над нею, дивуючись, чому та лежить ногами до стіни, послухала уривчасте дихання, тоді похитала головою, поправила коц, відгорнений смертовою рукою, і вийшла, тихо клацнувши замком.

Смерть щільніше запнула хустку, поплямкала зморщеними губами, скосила оком на темнокосу жінку на ліжку, яка то болісно кривила обличчя, то зненацька ясно, радісно усміхалась.

– Ось вона вже знає, вже чує, – вдоволено мовила смерть. – Готується…

Бридка баба нахилилася над сплячою жінкою, потяглася рукою до її волосся.

– Не треба, не роби цього! – зненацька розпачливо зашепотіла нявка. – Не буди її!

– Ну, як скажеш, – легко згодилася смерть. – Хіба мені не все одно?

І вона, відступивши на крок від ліжка, закрутилася шаленим вихором, що аж біла її сорочка хльоснула нявку по обличчю, а з тумбочки коло ліжка злетіли невикористаний шприц і тонка скляна ампула та, зробивши коло, з дзенькотом упали на долівку. Вискнувши божевільне й хижо, смерть змахнула косою, і темнокоса жінка на ліжку шарпнулась, схлипнула – і затихла.

– Та й по всьому… – лагідно мовила смерть.

Хованець відчув вологу в кутиках очей.

– Ну, бувайте, – попрощалася смерть, обертаючись до вікна. Тоді, ніби згадала щось важлива, зиркнула знову на нявку й хованця: – Ви у скарбника були?

– Ні, – відповіла нявка машинально.

– А ви сходіть. Нехай скарб віддасть. Нема для кого стерегти вже!

І, спершу перекинувши через підвіконня довгу іржаву косу, яка глухо гепнулася десь унизу, смерть незграбно полізла у вікно, буркочучи швидше для проформи, ніж від серця:

– Понабудовували хати! Ні зайти, ні вийти! Хоч крила собі купуй!..

Вікно на мить зблиснуло холодним білим світлом, але одразу ж згасло. Нявка й хованець, мов зачакловані, не могли відірвати очей від місця, з якого тільки-но зійшла смерть: там, на брунатному лінолеумі, проступили два випалені сліди кістлявих підошов…

* * *

У печері було вогко й тепло, хоча знадвору вривався зимний вітер зі снігом, який, зробивши коло на порозі, струшував на землю мокрі сніжинки й утікав знову до лісу, до своїх володінь. У глибині печери горіла ватра, і світло блимало, відбиваючись од кам’яних стін, стрибало в очах нявки й хованця. Вони двоє стояли на порозі, не подаючи голосу, чекаючи, доки той, хто скрючився коло вогнища, сам до них не обернеться.

Ледь не втопивши обличчя в вогні, коло ватри навпочіпки сиділа істота, схожа на людину надзвичайно малого зросту. І одяг її, і обличчя, й руки блищали в півтемряві печери, наче випромінювали власне світло, а не відбивали ясне багаття. Істота помалу підкидала дрова в огонь, і кожне поліно, щойно падало всередину ватри, розбризкувало навкруги іскри, які на землі не згасали одразу, а ще миготіли, підморгували, пританцьовували, і нявці й хованцю здавалося, що земля під ними теж починає світитися, ніби не чорна вона й щільна, а тонка й прозора. Істота нарешті озирнулася на гостей.

– Ви хто такі? – спитала істота невдоволено.

Хованець набундючивсь і зробив рішучий крок уперед.

– Ти – скарбник? – спитав він, не зразу зрозумівши, чи свій голос чує: хрипкий і невпевнений, наче тільки зі сну. – Ми до тебе.

– І в якій ви справі? – наставив скарбник на хованця два блискучих, як іскри його багаття, ока.

– Ти повинен віддати скарб.

– Який такий скарб?

Хованець розгубився. В розмові зі смертю ні він, ні нявка не здогадалися спитати, який саме скарб мався на увазі. Скарбник спокійно відвернувся до багаття й продовжив згодовувати йому короткі товсті поліна. Приймаючи поліно в свою пащеку, вогонь широко розводив щелепи й одразу ж зажерливо клацав жовтогарячими зубами, і коли змикалися щільно зуби, поліно хрускало навпіл – так швидко, як не буває в звичайному вогні.

– Послухай, – заговорила нявка, – ми були в лікарні. Жінка померла. Скарб належав їй. Відкрий його: він уже їй не потрібен. Нема тобі для кого його стерегти тепер!

Скарбник повільно повернув до нявки голову.

– Жінка померла? Для мене то не має значення: вона не зняла закляття зі скарбу…

– Але ж… – втрутився хованець, – вона ж раптово померла! Вона не мала нагоди зняти закляття!

– Мене не обходить! – сердито буркнув скарбник. Він підкинув іще одне поліно в багаття, і вогонь, ніби насміхаючись із нявки й хованця, висунув довгий язик і лизнув пелену нявчиної тонкої сорочки.

– Грім тебе бий! – вигукнула нявка роздратовано. Ця лайка магічним чином уплинула на скарбника: він зіщулився коло багаття, і разом із ним зіщулився вогонь:

– Грім? Де грім?..

– Злякався? – руки в боки, нахабно запитав хованець. – Одкривай скарб, а то покажу грому дорогу в твою печеру!

– Та я хіба… Та я ж тільки… – заметушився скарбник, забігав печерою, заглядаючи по кутках. – Де той скарб, трясця його матері, де той скарб?

Упавши на коліна, він почав навіжено повзати земляною долівкою, мацаючи руками ямки, куди від вогню падали іскри й де, якщо добре придивитися, під землею і досі світилось. У якийсь момент скарбникові здалося, що він натрапив на те, що йому потрібно; він почав кігтями колупати землю, але іскра тільки глибше провалювалась у чорноту грунту, і скарбник ніяк не міг упевнитися, чи там він шукає, чи ні.

– А, пек йому! – лаявся він і знову повзав по землі.

Нявка зробила обережний крок до ямки, яка була ближчою до неї, і нахилилася, щоб торкнутися пальцем. Пучка її м’яко увійшла в ґрунт, що тільки-но здавався збитим і щільним. Ув отворі, що лишив палець, веселіше заграв вогник. Нявка стала дерти землю тонкими пальцями, і вогник блимав і підморгував їй. Хованець теж зацікавивсь іскрою, що якимсь чином не гасла в землі. Великою кігтистою лапою він сильно дряпнув землю, зариваючись одразу на всю глибину долоні, але вогник блиснув і на мить зник, щоби знову засвітитися десь там, у нутрі землі.

– А-а-а! Ось воно! – зарепетував зненацька скарбник, аж гості підскочили, гримнувшись головами об низьке склепіння печери, а вогник із переляку провалився під землю. Потираючи голову, нявка обернулася до скарбника, який стояв навколішках перед кулею світла, що ніби росла з-під землі.

Нявка застигла з розтуленим ротом. Куля виповзла на поверхню, пробивши луску ґрунту, й виросла у тонку запалену свічку, яка лила таке яскраве світло, що навіть багаття поряд із нею зблідло, зблякло й безсило опустило свої пелюстки на землю.

– Тут! – гордо повідомив скарбник.

– А що нам тепер робити? – здивовано запитав хованець.

– Що хочете, те й робіть, – стенув плечима скарбник. – Я вам скарб одкрив, далі – справа ваша.

Хованець розгублено глянув на нявку. Свічка почала дрібно мерехтіти, танучи. Вогонь у ватрі обережно почав підводити голову.

– Що ти стоїш стовпом? – закричала нявка, шарпаючи хованця. – Вона зараз згасне – і все! Ніж, ніж давай!

– Який ніж? Навіщо?

– Дурню! – дратувалася нявка. – Ніж давай! Який-небудь!

– Звідки я його тобі маю взяти?

Свічка між тим зітхнула важко, полум’я видовжилось у нитку, багаття хижо зблиснуло, чекаючи, що свічка от-от погасне, і перелякана нявка, висмикнувши з зеленої коси довгу шпильку, з усієї сили застромила її в землю на тому місці, де ще вгадувався теплий подих.

– Встигли! – з полегшенням зітхнула нявка. – Наш тепер скарб!

Розділ XI

ПОДОРОЖ ЗА ТРИДЕВ’ЯТЬ ЗЕМЕЛЬ І ТРИДЕСЯТЬ РОКІВ

Прозорий день стукав у шибку холодними пальцями, вогкими від мжички. Орест сидів на материному ліжку. Не відав, що чинити. Замість ховати Святослава Пилиповича, чого так боявся він іще день тому, ховатиме власну матір. І лишиться зовсім без рідні, бо бабуся померла кілька років тому, а батька в Ореста ніколи не було. Він не питав матір, де його батько, навіть коли був маленьким хлопчиком, навіть зрозумівши, що носить материне дівоче прізвище Омелянич: якось так склалося, що Ореста ніколи не цікавило, чому він живе з одною мамою. Мами було досить.

А завтра Орест її ховатиме… Зараз він відчинить дверцята шафи, дістане звідти її темно-зелену вечірню сукню, віднесе сусідці, яка опікується похороном, а потім маму закопають, і за два, три роки він навіть не зможе пригадати її обличчя. А які були в неї брови?..

На роботі йому дали два вільних дні, і тепер він не знав, де себе подіти. Півдня просидів на материному ліжку, аж нарешті Хованець, не витримавши, дзявкнув жалібно й повів його в кухню. Орест дістав з холодильника варене перекручене м’ясо, з якого мати, певне, збиралася пекти млинці, й виложив на тарілку. Поставив тарілку перед Хованцем, але той чомусь тільки позадкував. Орест понюхав м’ясо: пахло приємно.

– Холодне? – спитав він пса. – Зараз підігрію.

Підігрів м’ясо, та Хованець і вдруге не став його їсти.

– Чого тобі не так? – роздратувався Орест.

Він вийшов із кухні і через вітальню хотів повернутися назад до материної кімнати, але Хованець ухопив його зубами за штани.

– Ну, що трапилося?

Хованець явно тягнув його до обіднього столу, де лишилася стояти миска з неторканим м’ясом. Орест простягнув її псові, тільки той знову позадкував, зазираючи хазяїнові в очі. Орест поставив миску на стіл, сів. Потім дістав виделку й почав сам задумливо їсти варене м’ясо. Хованець покрутив хвостом, підбіг до кухонного столу, став на задні лапи та стягнув рушничок із мідниці з хлібом.

– То ти мене хотів нагодувати?

Нарешті струсивши з себе тугу, як Хованець струшує воду після ріки, Орест підійшов до шафи. Двері, які все були замкнені на ключ, виявилися ледь прочиненими. Орест смикнув їх – і на нього вивалилася ціла купа мотлоху, недбало покиданого в шафу. На самому верху купи лежала пом’ята зелена вечірня сукня.

«Недарма Хованець рикнув учора, коли ми вернули додому! – згадав раптом Орест. – Хто тут був? Що шукав?»

Він по одній охайно порозвішував материні сукні й блузи в шафі, розгладив їх руками, замкнув дверцята на ключ, а тоді почав оглядати кімнату. Всі речі ніби й лежали, як завше, але всюди вчувалася присутність чужої руки. Он вазочка зі столу опинилася на підвіконні, тому що стіл присували до шафи, аби зазирнути нагору. На столі лишився слабкий, ледь помітний відбиток носака черевика – певно, витерши черевики об килимок на вході, людина не подумала про рант, на якому лишився бруд.

Он на полицях у шафі поруч білизна стирчить жмутом – напрасована мамою білизна, що тонко пахне лавандою: мати все тримала цю сушену квітку в жовтому мішечку, щоб приємно пахли простирадла. Орест витягнув білизну з полиці, обережно поскладав, поставив назад.

У тумбочці, де мати тримала коробки з голками й нитками, теж було все догори дриґом: ґудзики розсипалися по дну шухляди, бо кришка на коробці не прилягала щільно, а серед них заплуталися нитки й два наперстки. Орест зібрав ґудзики в коробку, порозплутував нитки. Він не хотів викликати міліцію, щоб засвідчила присутність чужака в домі: він просто хотів повернути речам первісний вигляд – такий, яким він був за материного життя.

Хованець тримався поруч із господарем і слідкував за кожним його рухом. Он Орест висуває другу шухлядку в тумбочці. Тут мати зберігала рецепти, листівки, які Орест колись писав їй із «табору праці й відпочинку», куди їх відправляли цілим класом, течку, де зберігалися вітання від колег з нагоди сорокаріччя й п’ятдесятиріччя Мар’яни Богданівни Омелянич, календарики з кумедними песятами. Всі папери були перемішані, і Орест просто вигріб їх на підлогу, аби поскладати у тій послідовності, яку він пам’ятав іще з дитинства.