Текст книги "Останній шаман"

Автор книги: Наталя Тисовська

сообщить о нарушении

Текущая страница: 20 (всего у книги 24 страниц)

І ввижалося йому, що довкруж танцюють прекрасні, чарівні істоти – тоненькі, усміхнені, лагідні, щасливі. Мабуть, трохи схожі на нявку, але коси в них не зелені, а сріблясті і сягають до самої землі. Коли вони кружляють у колі, коси їхні переплітаються, сплітаються, сріблисто мерехтять, і хованцеві здається, що це в нього в голові здіймається срібна курява, притрушує його з ніг до голови, передає йому дрібку радості і щастя. А танцюристки, тримаючись за руки, виспівують:

Як сріблистий ручай,

Утікає печаль,

На осонні трава

Присипляє слова —

Шурхотить, шелестить,

Хто пильнує – заспить,

Пам’ять стерла усі

Лиця і голоси,

Тільки сни, тільки сни,

Тільки наші пісні,

Спи-и-и…

Хованець ще ніби бачив, як нявка солодко зітхає, розкручує зелену косу, проводить долонями по сорочці, і під її руками зникають брудні смути й дірки від колючок, як вона моститься зручніше, вкладає голову хованцеві на руку… Він ще прагнув пригадати: існувало щось таке нагальне, таке невідкладне, йому конче треба це зробити, але ніяк не міг зібратися з думками. Спогадки вертілися й скакали, а він блаженно слухав пісню, й інша його половина, яка не бажала боротися зі сном, втихомирювала серце: спи, серденьку, спи, тільки сон, зараз тільки сон, решта почекає до завтра, а зараз спи, серденьку, спи і ні про що не думай…

І хованець, скрутившись калачиком на засміченій підлозі, усміх нувся до себе та до невідомих танцюристок і радісно поринув у сон.

А танцюристки вертілися, здіймаючи вітерець, який лоскотав хованцеві ніздрі, у сонячному промені разом із красунями танцював пил, золотаві хмарки злітали від легкого доторку жвавих ніжок до долівки. Хованець стріпнув ніздрями, вдихнув золотий пил, відчув свербіж у носі, пчихнув – і прокинувся.

І сполохано зірвався на ноги, скинувши нявку просто на вкриту шаром піску й цементу долівку.

Вони проспали все на світі! Жахлива думка на частку секунди позбавила його здатності рухатися й думати. Вони проспали все на світі!

– Що це було?! – заревів хованець.

Нявка позіхнула, протерла кулачками жовті очі й махнула рукою:

– То нічниці. Хіба їм можна опиратися! Коли тобі треба спати, вони являються уночі й відбирають сон. А коли маєш пильнувати, то вони приходять і насилають сон.

Нявка розгладила пом’яту сорочку, потяглася солодко, як кицька, та звичним рухом закрутила коси на потилиці. Нишпорила очима по помешканню, ніби шукала води, щоб умитися, угледіла, що водою тут і не пахне, і легко змирилася з тим, що походить невмивана. Після сну вона виглядала вдоволеною, і навіть її прозорі щічки ніби аж порожевіли, хоча це – облуда, ілюзія, омана.

– Але ж нам належить… – стогнав хованець. – Ми мали… Ми втратили стільки часу!..

Нявка безтурботно знизала раменами.

– З нічницями завжди так: якщо тобі щось ду-у-уже потрібно, вони з’являться і насміються з тебе. В них така натура, з цим нічого не вдієш. Тепер краще поміркуймо, як надолужити згаяний час, бо не сьогодні-завтра…

– Тьху на тебе! – з серцем вилаявся хованець. – Навіть думати про таке не хочеться!

– А варто, – по-наставницькому підняла пальчик товаришка, – щоб бути до всього готовим. Краще перепильнувати, ніж недопильнувати. Знаєш таку приказку?

Хованець не знав ніяких приказок. Він знав єдине: щойно мала пустунка-нявка з’являється в небезпечній близькості від нього, відбуваються жахливі, непередбачені, невідворотні речі!

– Як пильнувати будемо? – уїдливо процідив він. – Уже знаєш? По-змовницькому підморгнувши йому, нявка виголосила:

– Аякже! Маю план.

Хованець одразу пошкодував про необачні слова, що зірвалися йому з язика. Нявка тим часом продовжила:

– Проти щезника нам мало хто зможе допомогти. Скорше за все, ніхто. Крім людини.

Хованець хотів заперечити: жодна людина не озветься до духів, навіть якщо вони станцюють перед її ошелешеними очима гопака, а потім заспівають «Ой на горі два дубки», але раптом серце його радісно тьохнуло. Є така людина! Принаймні, одна така є! Вона вже раз їм допомогла…

Хованець радісно вишкірився. Безмірним був його подив, коли нявка заговорила зовсім про інше:

– Є люди, хованцю, які після смерті не мають спокою. Ходять, ходять по землі – і ніяк не можуть впокоїтися. Щось таке вони залишили по собі, що тягне їх на землю, і вони вертаються туди й шукають, як звільнитися від того, що їх гнітить… ти розумієш, про що я мовлю?

– Покутники… – прошепотів хованець.

– Покутники, – підтвердила нявка.

– Але хто?

– Невже не здогадуєшся?

Нявка визирнула надвір, побачила, що вже сутеніє, і стрибнула з вікна. Жодного звуку не вчути було, так легко вона торкнулася землі. Коли хованець спробував зробити те саме, земля ображено застугоніла, і він, підвернувши ногу, повалився набік.

– Що ж ти такий незграбний? – дорікнула йому нявка. – Добре, лежи там і мовчи.

Хованець застогнав від обурення.

Нявка мерщій оглянула себе на предмет незагоєних подряпин і неохайності в одязі й не знайшла нічого, до чого можна було би присікатися. Вочевидь, хотіла справити гарне враження на людину. Не так часто нявкам доводиться спілкуватися з людьми, навіть із померлими.

– Наша покутниця, – пояснила лісова пожиличка, – незвичайна. Вона не гріх свій спокутує, не провину, а тільки… як би це висловитися… недогляд. Хіба ж вона знала, що так усе повернеться!

Хованець нічогісінько не розумів. Лежав, сопів і чекав, що буде далі. Чи не навмисне товаришка тягне час?..

Нявка зосереджено стяла губи в нитку, опустила руки вздовж тіла, наморщила лобика. Вигляд мала, як першокласниця, що намірилася декламувати віршик на відповідальній лінійці. І нявка дійсно прочитала віршика. Тільки не такого, що його можна оповісти на шкільній лінійці.

Ходить тінню по землі,

Не людина і не дух,

Чує всі чужі жалі,

Видить всю чужу біду,

За провини і гріхи,

За чужі слова лихі,

Ходить, ходить, не засне,

Плаче серце нависне,

Жде покути – не діжде,

За усіх болить людей,

Хто шукає каяття,

День у день і рік у рік,

З’явиться із небуття —

Вже відпущений навік.

Вечірнє містечко мовчало. Ніхто не озивався у святковий розморений вечір. І коли хованець був уже переконаний: нявчине змовляння не спричинило жодного руху, – він негадано помітив, що там, де закінчується вулиця, починається цвинтар, якого він перше не зауважив. На цвинтарі між могил майнула тінь, а потім враз вигулькнула на дорозі, хоча хованець міг присягтися: хвіртку ніхто не відчиняв. Чи й торкаючись грунту, тінь наблизилася до будівлі, під якою заціпеніло лежав чорний капловухий страхополох. І він упізнав її.

Жінка років п’ятдесятьох, чорне волосся, велика родимка на шиї. Не раз і не два він бачив цю жінку у власній господі. Вона приходила туди в гості і не зовсім у гості – була там майже як удома. Бо там мешкав її син. Хованців господар.

– Але ж вона… – зашепотів хованець і недоговорив. Хотів багато чого сказати: ця жінка не може мати гріхів, які потрібно спокутувати, просто не може, тому що… тому що…

– Я ж сказала, – так само пошепки відповіла нявка, – вона не за гріхи, а, радше, за недогляд. Померла, а сина не захистила. А він у біді. І вона чує свою провину, а спокутувати не може – чекає, доки хтось допоможе їй визволити сина з біди…

– Але ж то мають бути люди! – вигукнув хованець голосніше, ніж треба.

Нявка пригрозила йому кулаком.

– Люди в нашій історії ще з’являться, зачекай…

Жінка наблизилась, і хованець уздрів, яке виснажене обличчя вона мала: зморщок більше, ніж за життя, сині тіні під спухлими очима, густе, колись прекрасне волосся неохайними пасмами звисає на чоло. Тяжко давалася жінці покута, здригнувся він, ой тяжко…

– Ви… мене… кликали?.. – прохрипіла жінка, і хованець вжахнувся, який голос у неї був: глухий, потойбічний.

Жінка наблизилась упритул, подала хованцеві руку, й він мимоволі скористався її допомогою, підвівся. Підвернута нога затекла, та він пересилив себе: перед цією змученою жінкою страшно було показувати свої дрібні хворості. Покутниця вклонилася хованцеві, ніби то не вона, а він зробив їй послугу, й повернулася до нявки.

Зеленокоса пустунка стояла з дурнуватою усмішкою на вустах.

– Ви… мене… кликали?.. – повторила жінка.

Нявка схаменулася.

– Ми не можемо зарадити вашій біді, – заторохтіла вона, – але ж спробувати… Ми багато бачили, ніхто й не уявляє, як багато ми бачили! Якщо ви нам… навіть не допоможете, а просто підкажете, можливо, нам вдасться зробити… зробити так… ну, щоб хтось відпокутував вашу провину, розумієте?

Жінка вклонилася тепер нявці, і та ледь не впала з несподіванки: присіла, наче хотіла зробити реверанс, втратила рівновагу, поточилась убік, але встигла спертися на ріг будинку. Покутниця вперше осміхнулася – просто не змогла втриматись, і хованець відчув полегшення: в темних очах він побачив знайомі йому зблиски. Так, це вона, вона, змінилася, вимучилася, знемощіла, але все минеться! Нам обов’язково поталанить!..

– Ми не могли ні до кого іншого звернутися, – зізналася нявка дещо збентежено, – бо зі щезником, знаєте, тільки людина може…

– Упоратися? – підказала покутниця.

Хованець сторопів. Справитися зі щезником не може ніхто! Навіть людина! Але вона смілива, ця жінка. Він навіть запишався, яка в його господаря матір… була. З такою не страшно і на щезника!

– …помірятися силою, – тим часом відказала нявка, ховаючи очі.

Покутниця натомість дивилася гостро, в зіницях її зачаїлася рішучість, яка буває перед останнім кроком. Кроком, коли вже не роздумують, а – ступають.

– Помірятися силою, – луною повторила за нявкою жінка. – Помірятися силою.

Вона замислено позирала на безлюдний будинок за спиною нявки. Хованцю зробилося лячно: покутниця явно бачила й знала більше, ніж вони з нявкою, і місце, де вони провели день, несе в собі загрозу. Шерсть боягузові стала дибки, він розширив ніздрі, понюхав повітря й почув, як тривога прокрадається під густу шерсть і холодить гарячу шкіру.

– Я вам дам дещо, – мовила жінка. Хованець не знав, як це сталося, але в руці в неї опинилася палиця, загорнута в лискучу шкіру. Незважаючи на те, що нявка стояла просто перед покутницею, витягнувшись, як школярка, покутниця простягнула палицю йому, хованцю. Він зважив дубця: нічогенький, – але що з ним робити?

Покутниця прочитала його думки:

– Якщо на початку травня зловити білу гадюку, вона скине шкіру. Треба взяти ту шкіру, висушити її і загорнути в неї палицю… Це чудесна палиця! – грізно промовила покутниця й стисла кулаки.

– А як… – «її вживати», хотів запитати хованець, але відчув недолугість, кострубатість невимовленої фрази й замовчав.

– Коли прийде час, ви знатимете. Коли прийде час…

Покутниця знову поринула у свою гірку задуму.

Озвалася нявка:

– Дякуємо вам! – вона знову зробила невдалу спробу присісти в кніксені. – Але у нас іще одна проблемка виникла. Ми, знаєте, хотіли гарбу наздогнати, на якій щезник повіз вашого… вашого…

– Сина, – спокійно промовила покутниця, і нявка повторила:

– Сина… Але ми ту гарбу загубили! – розпачливо крикнула вона. – Навіть слід її загубили в лісі!

– То нічого, – відказала покутниця і ще раз уважно поглянула на дім. – Зачекайте. Вони самі до вас прийдуть. Хованець вилупив очі:

– Куди прийдуть?

– Сюди.

Розділ XI

HTTP://BUF.ORG.UA

Черга на пошті назбиралася довгенька-таки, і незважаючи на свято. Дідо в капелюсі, який за хистким столом довго підписував листівки до Дня перемоги і підписав загалом одинадцять штук, тепер намагався вручити їх поштарці у віконечку й нізащо не згоджувався вкинути в поштову скриньку. «А марка правильна?» – питав він недовірливо. – «У вас же он по сорок п’ять копійок наклеєні – по Україні». – «А у мене й у Білорусь є». – «Покажіть. Ну, що ви мені голову морочите, тут у вас марка по СНД». – «Мені дочка так і сказала – цю підписуй… А коли пошту виймають?..» За п’ять хвилин поштарка капітулювала і листівки прийняла. Дідо довго дякував, тоді помалу позадкував із зали, кілька разів озирнувшись для певності, що листівки потрапили в надійні руки. Щойно він зник за дверима, поштарка простягнула через високу конторку всі одинадцять листівок Юрасеві Булочці, який стояв третім у черзі, і кивнула на велику світлого дерева поштову скриню. Листівки одна по одній щезли у прорізі.

Юрасик повернувся в чергу. Магічні цифри принаджували його: п’ятірка і шість круглих, нахабних нулів, виписаних на пластиковій таблиці, що розсілася збоку на конторці. Юрась почув у вухах звабливий голос телевізійного рекламного актора: «Джекпот збільшився до п’ятьох мільйонів гривень!» На цей раз він не довірився власній інтуїції. Скільки було вже, що вона підводила його! Юрасик простягнув гривню у віконце й відрубав:

– Нехай комп’ютер сам цифри обирає!

Поштарка гривню прийняла, а клієнтові натомість видала рожевого папірця. Журналіст заховав свій майбутній джекпот у нагрудну кишеню сорочки, під светр, і пригладив згори, немов заклинаючи. Обличчя в нього було рішуче, суворе.

Не просто так прокинувся сьогодні Юрась Булочка о восьмій годині, довго вмивався під холодною іржавою водою, що бігла з готельного крана, вдягався ретельно, хоча вибирати особливо не було з чого – сорочка синя й сорочка сіра, светр або курточка. Обрав сорочку синю і светр, щоб виглядати серйозно, але не офіційно. Зрештою, Першотравень – яке-не-яке, а свято. І збирався Юрасик не абикуди, а в гості до самого Валерія Миколайовича Нечипоренка-молодшого. Слідчого. Старшого лейтенанта міліції.

І джекпотом Юрась із самого рання зайнявся не просто так. Він розсудив логічно: якщо день почати з виграшу (а у виграші він ні хвилини не сумнівався: скільки ж уже можна чекати!), то щаститиме до самого вечора. І має пощастити там, куди цілеспрямовано рушив Юрасик, – на зустрічі зі слідчим. Клаповуха «копійка» вивезла його у новий район містечка, на несподівано круту й вітряну гору. Нові п’ятиповерхові будинки всі були на один копил, і журналіст заледве відшукав дім номер п’ять на вулиці Замковій. Скільки не роззирався Юрась Булочка на всі боки, жодного замку не уздрів, так і не второпав, чого вулиця носить цю пишну назву.

Двері йому відчинив повногубий русявий парубок, не по-святковому вдягнений у джинси й білу футболку. Вигляд він мав дещо засапаний – мовби зранку притьмом оббіг пів містечка.

– Заходь, не стій, – мовив Валерій Нечипоренко, відступаючи від дверей. – Ти вже снідав?

І зараз-таки Юрасю вдарив у ніздрі запах смаженого. Журналіст жалібно видихнув. Зізнаватися, що він не снідав, йому не хотілося. Тим часом слідчий у шортах уже пройшов на крихітну кухню, грюкнув тарілками.

Треба зауважити, що Юрасик слідчого побоювався, і хтозна чому. Валерій Нечипоренко натуру загалом мав флегматичну, норов веселий, людей любив і, незважаючи на свої тридцять років, юнацького оптимізму не розгубив. От тільки дружини він не мав, а це, знаєте, для слідчого великий мінус: нема кому вечерю зварити, нема з ким після роботи склянку вина випити й словом перекинутися. Не в чайну ж іти! Тільки й розради, що Валерій Миколайович Нечипоренко-старший, дядько слідчого, майор, мешкав у тому самому будинку, у сусідньому під’їзді.

Та без дружини було кепсько, а де її знайти – не відомо…

Валерій Нечипоренко гримнув ослінчиком об підлогу й коротким жестом указав гостю на нього. Жорсткий ослінчик захитався під худим журналістом, і Юрась Булочка подумав, що старі меблі все-таки краще викидати перш, ніж вони розваляться нехай і під небажаним гостем. А з іншого боку, хіба не сам слідчий прикликав його до себе? Юрасик притулився спиною до стіни, ще й ліктем для рівноваги себе підпер.

– Ковбаса смажена, – повідомив слідчий у джинсах. – Будеш?

Журналіст кивнув. Кава магічно з’явилася перед ним, щойно він опинився за столом.

– А є новини? – спитав він, сьорбаючи неміцний напій із великої фаянсової кружки з темною тріщиною на боці.

– Нема поки. Експертиза аж після свят буде.

Свята ж були довгі – перше, друге травня, та ще субота й неділя на додачу.

– Ліна дзвонитиме, а Ореста нема…

– Ну, всяке буває, телефон поламався, лінію обірвало… Ти ковбасу їж, бо у нас багато справ, треба бути в формі.

Юрась і без підказок наминав ковбасу, аж за вухами лящало.

– Ану, розкажи мені, – попросив Валерій Нечипоренко, – про фірму, яка виготовила «їжака».

Юрасик зам’явся. Задарма видати слідчому всі таємниці в перший же день?..

– Директор каже, прилад – не автономний. Має існувати комп’ютер, до якого він приєднується…

– А на комп’ютері, я так розумію, спеціальна програма?

– Мабуть, – знизав плечима журналіст.

– А Святослав Пилипович Шапка програмістом не був, отже, хтось йому програму написав…

Юрась Булочка застиг на рипучому ослінчику. А бодай тобі жаба на ногу наступила! Про це він не подумав! Кінчик ниточки, що нагло обірвалася вчора вночі в хаті Ореста, знову визирнув із клубка.

Тим часом Валерій Нечипоренко на хвильку зник із кухні й повернувся з невеликою пачкою, завинутою в газету. Розчистивши місце на вузькому складаному столі, він розгорнув газету. На стіл вилетіли лазерні диски. Юрась жадібно потягнувся до них.

– Що там?

– Пощастило нам, що технічний прогрес наше місто і не зачепив. Інтернет – хіба в райдержадміністрації та у комп’ютерному клубі на вокзалі. Уявляєш, удома практично ні в кого нема.

Цього Юрасик уявити не зміг, скільки не старався.

– А диски до чого? – спитав він.

– А на дисках – архів електронної пошти з комп’ютерного клубу. Віриш, вони два роки нічого не видаляли!

У це повірити було набагато легше – Юрась Булочка сам особливим натхненням до роботи не вирізнявся. Він покрутив диск у руці.

– Два роки, стільки дисків… – промимрив невдоволено.

– Ну, – поблажливо плеснув його Валерій Нечипоренко по плечі, – всі два роки нам, може, і не потрібні. Отут записали архів за півроку до загибелі Святослава Пилиповича Шапки. Ти готовий? Мені Орестів комп’ютер хлопці притягнули, – почав він вибачатися, – а я з комп’ютером не цеє… не дружу…

У кімнаті, за розмірами більше схожій на вузьку комору, на письмовому столі стояв розібраний комп’ютер – блок окремо, монітор окремо, клавіатура на стільці. Юрасик розпрямив плечі – нарешті видалася нагода показати себе! Він рішуче зіпхнув блок на підлогу, з’єднав необхідні дроти, увімкнув. Комп’ютер завантажився, не спитавши пароль. Перший диск зник у дисководі. Заархівований файл не хотів відкриватися, доки Юрась не списав решту дисків на комп’ютерний «робочий стіл». Аж ось поштова програма відкрилася. Роботи було до холери.

Перші десять хвилин Юрасикові було навіть весело розшифровувати чужі послання. «Чабан, сходини 21-го. На Геника не розраховуй – лікується. Кому сірко, а кому молоко». «Ваша думка хибна. Тільки жорстка проукраїнська політика держави змусить людей заповажати українську мову. Поступливість не зробить із ворога друга, а тільки збільшить його домагання. Сааді».«Щастить! Благодатная мить вікопомна: / Редактор боїться закреслити кому, / Злий критик – єлейний і ніжний, хоч плач, / З руками книжки відриває читач!..»

Але що далі Юрась Булочка читав листи, то частіше сам собою позіхав його рот, то неуважнішими ставали очі. Вже двічі Валерій Нечипоренко поговорив із кимсь по телефону, тихенько вмикав телевізор і одразу ж знову вимикав, і коли ініціали «С.Ш.» майнули перед Юрасиковим поглядом, він проминув їх недбало, механічно розкрив наступне повідомлення, і тільки за хвилину, мов ужалений блискавкою, хапливо повернувся до попереднього листа.

* * *

Вже вчетверте збирався поставити каструльку з довгою ручкою на плиту Валерій Нечипоренко, і вже вчетверте Юрась Булочка, стиснувши зуби, дивився, як у ній, запінившись, шапкою піднімається кава. Кави Юрасик не любив, але чомусь боявся зізнатися в цьому своєму гостинному господарю. Пив каву з поваги вартою стійкістю, тільки цукру досипав побільше.

Повногубий міліціянт, підсунувши журналістові телефонну трубку, сам набрав номер на апараті. Юрась відкашлявся й лагідно привітався з незнайомим власником комп’ютерного клубу. Йому відповіли нетерпляче, але привітно. Юрасик сприйняв це за гарний знак: відкинув церемонії і перейшов на «ти».

А Валерій Нечипоренко, споліскуючи каструльку від кави під тонесеньким струмочком води, дослухався до вельми загадкової бесіди.

– Почекай, – говорив журналіст, плечем притиснувши до вуха трубку, – ай-пі ти в себе подивитися можеш?.. Ні? Ну, а хто провайдер?.. Бачиш, а ти кажеш… У них же є записи, з якого телефону підключаються?.. Повір, йому принесуть усю статистику особисто… Еге ж, ще й спитають, чи чого іншого не треба…

Розмова була безпосередньо пов’язана з повідомленням, яке удачливий Юрась Булочка таки вишукав у купі мотлоху на переданій з комп’ютерного клубу дискеті.

«Володимире!

Твій сервер почав блокувати листи з ехсіtе – пише „сопtепt rеjесtеd“. Я не можу з тобою вже кілька днів зв’язатися. Будь ласка, чи не міг б ти додати мою адресу shарkа_s@ехсitе. сот до списку дописувачів, листи яких не вважаються спaмом? Або повідом мені іншу скриньку, яка мої листи прийматиме. У мене дуже важлива інформація по програмі – я протестував прилад на трьох пацієнтах.

Щиро твій

С.Ш.»

Нічого, крім електронної адреси, що на неї лист був відправлений, Юрасик на руках не мав, але й цього – більш ніж досить. Щоб розшифрувати власників домену «buf.org.ua», можна піти довгим шляхом – зробити через міліцію офіційний запит у Мінзв’язку, але ж, але ж… Комп’ютерники – такий народ ловкий! От і зараз Юрась Булочка спромігся скоротити ланцюг принаймні на одну ланку, і теперечки у кишені – тобто в голові – він уже мав назву провайдера, який зареєстрував таємниче «buf.org.ua».

– Сьогодні друге травня… – журналіст багатозначно звернув погляд на господаря.

– А отже нема кому надсилати запит, – зрозумів той із півслова.

– Але поки що можемо перевірити, чим займається загадкове «buf.org.ua»…

За півгодини в накуреному приміщенні Рябокінського комп’ютерного клубу, атмосфера якого просто дзижчала від щільності високих технологій на один квадратний сантиметр, двоє сиділи плече до плеча, голова до голови перед монітором. Юрасикові тонкі довгі пальці літали клавіатурою спритно, як ніколи. На сірому столику стояла пляшка слабкоалкогольного напою, з котрої двоє по черзі нервово відсьорбували. Кілька червоних плям, що тонко пахли спиртом, уже яріло на сірій пластиковій поверхні столу, та двоє того навіть не помічали.

– Зайди он туди…

– Куди?

– Зліва – бачиш? – «Діяльність»…

– Де?.. А, бачу! Зараз, зараз…

«Фонд Британського університету – міжнародна організація, розташована в Лондоні. Має представництва в більшості країн Східної Європи. Наша мета – дати можливість активним, цілеспрямованим людям зі Східної Європи отримати диплом, який би визнавався по всьому світу. Фонд Британського університету акредитований Світовим акредитаційним комітетом онлайнової освіти (WOEAC). Вам не потрібно складати вступні іспити чи відвідувати лекції – ви дістаєте освіту на базі власного досвіду, набутого протягом життя. Би можете обрати дисципліну на свій смак. Подайте документи сьогодні, і завтра кваліфіковані викладачі оцінять ваші знання і нададуть шанс отримати диплом, про який ви мріяли!»

– Лохотрон?

– Хто ж тебе таким висловам навчив?

– Життя… – меланхолійно знизав плечима Юрась Булочка, – Гляди, розділ «Благодійність»!

– Цікаво, цікаво…

Стрілочка пробіглася по екрану, натрапила на потрібну кнопку – синю в червоній рамці, наче кольори мали додати вебсайту міжнародної – британської – ваги, Юрасик клацнув мишкою і почав стежити, як важко перегортає сторінки сайту повільний сервер комп’ютерного клубу.

«Фонд Британського університету здійснює грантову підтримку цілого ряду культурницьких і наукових проектів. Наші двері завжди відчинені для обдарованих фахівців, які готові запропонувати оригінальні наукові розробки чи талановиті мистецькі ідеї. Пишіть нам і телефонуйте – ми готові розглянути ваші найбожевільніші задуми».

– Може, Святослав Пилипович Шапка звернувся до них зі своїм винаходом і отримав ґрант на розробку?

– Все може бути… – замислено кусав губи Валерій Нечипоренко. – А подивись-но розділ «Контакти».

– Один момент…

«Фонд Британського університету

В.М.Горбань, доктор фізико-математичних наук

Телефон: (044) 825-30-50

Факс (044) 825-30-51

Електронна адреса: [email protected]».

Розділ XII

МАШИНОПИС СИВОГО ЛІКАРЯ

Шорсткі долоні масажиста бгали плечі, спину, потворний вигин ребер під лівою лопаткою. До певного моменту це було навіть приємно, але ось масажист узяв до рук колесо з довгим держалном і почав водити уздовж хребта. Тонюсінькі голочки на колесі ледь-ледь торкалися шкіри, але змушували тіло звиватися вужем. У ці хвилі він зціплював зуби і заплющував очі; ввижалося, що всі кінчики нервів зібралися в центральній точці бридкого горбу. За який час той виріс? Півроку? Кілька місяців? Може, якби… Та хіба була в нього тоді можливість лікуватися! З лікарні виписали – назад на зону. І до роботи.

Клятий шаман! Проклятий сам і діти його до сьомого коліна!..

Масажист, насвистуючи, підійшов до вмивальника й ретельно вимив руки.

– Ще пару хвилин полежіть, а потім вдягайтеся.

Пройшов до столу, сів, закинувши ногу на ногу, забігав кульковою ручкою в лікарняній пожовклій карті.

…Володимир Матвійович Горбань, тисяча дев’ятсот сорок третього року народження, політв’язень у 1978–1985 роках, член організації «Amnesty International», голова Фонду Британського університету, доктор фізико-математичних наук, громадянин Великобританії, помалу підвівся з лікарняної отоманки й накинув на плечі сорочку. Згадка про шамана, який, на глибоке переконання Горбаня, один винен у скаліченому його житті, потягнула за собою ще й ще неприємні спогади. Здавалося, давно вже перекреслив колишнє своє життя, давно вже забув, що в його біографії правда, а що вигадка, але час від часу спомини обсідали його, змушували ганятися за примарами минулого.

В такі миті він гарячково дзвонив комусь по телефону, через десятих знайомих надсилав запити до довідкових служб, годинами сидів в інтернеті і шукав, шукав! Шукав трьох: Шапку, Шкварченка і хитрого якута на ймення Мічилла.

І одного дня йому пощастило. За іронією долі, найпершим знайшовся Мічилла, навіть прізвища якого Горбань не знав. Легко знайшовся, і він довго ще не вірив, що така удача можлива, але, раз побачивши якута з віддалі п’ятьох кроків, уже знав: той! Змінився, постарів, але – той!

Зиркнувши на Мічиллу, Горбань спершу чогось злякався: видалося йому, що якут під чіпким поглядом на мент застиг і готовий був повернути голову, але не зробив цього – опустив плечі і рушив далі у своїх справах.

Перший страх швидко витіснила злостива радість: знайшов! Стільки років марив, уповав, снив – і знайшов!

Горбань довго йшов назирці за якутом, тихо ставлячи на землю ступні в дорогих англійських черевиках на гумовому ходу, стежив, як світла шкіра вкривається плямами нецивілізованого, відразливого, віковічного для цих проклятих країв бруду, і зловтішно уявляв, як після всього спалить модельні свої черевики на пустирищі поза хатою, щоб випекти ненависний бруд минулого.

Мічилла накульгував подагричними ногами уздовж насипу, що в цьому місці нависав над залізницею. Колія, яка з лісу виринала на кількасот метрів і знову губилася поміж дерев, застугоніла, але потяга ще не видно. Він вибіжить у яругу непомітно; скільки приїжджих, що вперше тут опинялися і мали два кілометри від станції йти пішки до селища вздовж колії, лякалися його раптової появи! Мічилла зробив крок убік, готовий зійти з насипу, та несподівано завагався, і в цю секунду Горбань вперся йому просто в спину, дихнув гаряче в потилицю – і штовхнув грудьми.

Потяг випірнув із лісу, коли людська фігурка, прокотившись кілька метрів згори просто на рейки, навколішки стояла на шпалах. Локомотив стрибнув, гальмуючи, віддаль скоротилася до кількох метрів, якут поповз, але залізна борода спереду локомотиву, яка мала б відвалювати дрібні предмети з рейок, наштовхнулася на перешкоду, відкинути не змогла – і потягла людську фігурку за собою…

Зачекайте секунду, – масажист перервав свист, помітивши, що пацієнт уже вдягнений, – мені тут два слова лишилося дописати.

…Горбань спалив-таки дорогі англійські черевики тільки не на пустирищі, а в грубі. В останній момент злякався з ними вийти на пустирище, все йому марилося – ну й дурня! – що на шкірі з-під бруду проступають темні криваві плями…

Врешті-решт масажист згорнув медичну карту й простягнув її Горбаню. Той чемно попрощався, причому завдяки горбу це виглядало так, ніби він кланявся лікареві, і взявся за ручку дверей.

Не встиг він натиснути на неї, як двері відчинилися, й до кімнати увірвався сивий кремезний лікар.

– Ви сьогодні… – почав сивий лікар сходу – і затнувся. Довгу мить він дивився просто в очі Горбаневі, а тоді повільно промовив: – Пане Володимире, я не помилився?..

* * *

– Славо, я тобі так скажу…

За кухонним столом, встеленим картатою біло-зеленою цератою, накрита була невигадлива вечеря на двох. Під стелею люстра в шістдесят ватт освітлювала сивого немолодого господаря, який сидів боком і час від часу повертався до холодильника в себе за спиною, щоб дістати нехитрі наїдки: сир, ковбасу, огірки, – і ненормально вигнуту спину його гостя. Перед господарем і гостем стояли склянки і пляшка горілки, але вони забували наливати, зайняті гіркою, обтяжливою розмовою.

– …вони нас навіть не хочуть реабілітувати – «справу закрито у зв’язку з відсутністю складу злочину»… А мої сім років? Псові під хвіст?

Сивий господар низько похилив голову. Він стискав у пальцях опецькувату склянку, час від часу підводив голову, мов хотів заперечити чи запитати щось у гостя, але не міг зважитися. Гість між тим говорив гаряче:

– Я розумію, тобі важко мене пробачити! Але свої гріхи я сам уже давно порахував. А що зроблено – те зроблено. Не можуть усі бути героями… Ти про інше подумай: не пробачити ближнього – теж гріх… Знаєш, а я знайшов Мічиллу. Так, так, знайшов! Він ніде не виїжджав, там, на поселенні, і лишився. Але… Я хотів із ним помиритися, хоча, чесно тобі кажу, як я його тоді ненавидів! Ти не повіриш! Десять років – десять років, щойно згадаю його ім’я, – трусити починало!.. Але згодом… Я запізно його знайшов. Отак.

Сивий здивовано поглянув на співбесідника.

– Він, – пояснив гість, – помер. Півроку тому. Пам’ятаєш, там улоговина безліса, де залізниця проходить, і поїзд іще так зненацька вискакує. То він, кажуть, ішов по колії зі станції і чи то спіткнувся і впав, чи то якось поїзда не завважив, але… під колесами… загинув. І, що найжахливіше, його поїзд не переїхав, а якось зачепив і потягнув за собою по шпалах, дуже сильно побило його, понівечило. Отак…

Сивий мовчки підвівся, дістав третю склянку, до половини налив її горілкою і накрив скибкою чорного хліба.