Текст книги "Нестерпна легкість буття"

Автор книги: Милан Кундера

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 16 страниц)

З плутанини цих невиразних думок у Терези вирізняється блюзнірська думка, якої вона не може позбутися: любов, що єднає її з Кареніним, краща, ніж та, що існує між нею і Томашем. Краща, але в жодному разі не сильніша. Тереза не хоче звинувачувати ні Томаша, ні себе, не хоче запевняти, що вони могли б кохати більше одне одного. Скоріше їй здається, що двоє людей створені так, що їхня любов апріорі гіршого виду, ніж могла б бути (принаймні в найкращому випадку) любов між людиною і собакою. Цю химерність в історії людини Творець безперечно не планував.

Ця любов безкорислива: Тереза від Кареніна нічого не хоче, навіть любові від нього не вимагає. Вона ніколи себе не запитувала про те, що мучить людські пари: чи кохає мене? чи кохав когось більше, ніж мене? чи він кохає мене більше, ніж я його? Можливо, саме всі ці запитання щодо любові, якими її вимірюють, досліджують, перевіряють, аналізують, – гублять її в зародку. Можливо, ми не можемо й кохати саме тому, що прагнемо бути коханими, тобто, що хочемо чогось (кохання) від отого другого. Замість того, щоб іти до нього без вимог і прагнути просто його присутності.

І ще дещо: Тереза прийняла Кареніна таким, яким він був. Не хотіла змінювати його за своєю подобою, наперед погодилася з його собачим світом, не хотіла забирати його в нього. Не ревнувала Кареніна до його таємних нахилів. Виховувала не тому, що хотіла його змінити (як дружина хоче змінити свого чоловіка, а чоловік – свою дружину), а лише тому, щоб навчити його елементарній мові, яка уможливить їм порозуміння та спільне співжиття.

І далі: любов до собаки добровільна, ніхто до неї не примушував. (Тереза знову думає про матір, і їй усього шкода: якби мати була однією із незнайомих жінок на селі, її весела грубість видавалася б Терезі навіть симпатичною! Ах, якби мати була чужою жінкою! Тереза з дитинства соромилася, що мати захопила риси її обличчя і конфіскувала її «я». Але найгірше було те, що споконвічна заповідь «люби батька і матір!» змушувала її погодитися з цим захопленням і навіть цю агресію називати любов’ю! Мати не була винна, що Тереза віддалилася від неї. Віддалилася не тому, що мати була такою, якою вона була, а тому, що вона була матір’ю). Але головне: жодна людина не може подарувати іншій людині ідилію. Це може зробити лише тварина, бо вона не була вигнана з раю. Любов між людиною і собакою ідилічна. Немає в ній конфліктів, жорстоких сцен, немає в ній розвитку. Каренін подарував і Терезі й Томашеві своє життя, засноване на повторенні, і сподівався від них того самого. Якби Каренін був людиною, а не собакою, він давно сказав би Терезі: «Облиш, мені вже набридло щодня носити в роті рогалика. Ти не можеш вигадати для мене щось інше?» У цьому реченні міститься всілякий осуд людини. Людський час не обертається по колу, а біжить по прямій уперед. Це причина того, чому людина не може бути щасливою, бо щастя – це прагнення до повторення.

«Так, щастя – це мрія про повторення», – подумки ще раз каже собі Тереза.

Коли голова кооперативу після роботи прогулює свого Мефістофеля й зустрічає Терезу, він ніколи не забуває сказати: «Пані Терезо, чому я не знав його раніше, ми б удвох ходили до дівчат, адже перед двома кабанчиками жодна жінка не встоїть». Його порося було так натреноване, що після цих слів рохкало. Тереза сміялася, хоча наперед знала, що голова зараз скаже. Жарт від повторення не втрачав своєї принадності. Навпаки, в контексті ідилії і гумор підпорядкований солодкому закону повторення.

5

Собака перед людьми не має багато переваг, але про одну з них принаймні варто згадати. Евтаназія в його випадку законом не заборонена; тварина має право на милосердну смерть. Каренін ходив на трьох ногах і дедалі більше часу сидів у кутку. Скімлив. І чоловік, і жінка погоджувалися з тим, що вони не мають права даремне його мучити. Але усвідомлення цього не позбавляло їх щемкої непевності: як помітити момент, коли страждання стає вже марним? Як визначити момент, після якого життя вже нічого не варте?

Якби ж Томаш не був лікарем! Тоді можна було б сховатися за когось третього. Можна було б піти до ветеринара і попрохати його зробити собаці ін’єкцію.

Це так страшно взяти на себе роль смерті! Томаш довго стояв на тому, що сам не зробить йому жодної ін’єкції, а покличе ветеринара. Але потім збагнув, що може надати йому привілей, якого не матиме жодна людина: смерть прийде до нього в подобі тих, кого він любив.

Каренін скімлив цілу ніч. Коли вранці Томаш обмацав його, він сказав Терезі:

– Вже не будемо чекати.

Настав ранок, за кілька хвилин вони обоє мали піти з дому. Тереза зайшла до кімнати і наблизилася до Кареніна. Досі він лежав геть байдужий до всього (навіть коли щойно Томаш оглядав його, він не звертав на це уваги). Але зараз, коли почув, як рипнули двері, він підвів голову й подивився на Терезу.

Вона не могла витримати того погляду, майже перелякалася його. Так він ніколи не дивився на Томаша, так дивився тільки на неї. Але ніколи з такою напруженістю, як зараз. У погляді не було відчаю чи смутку. Ні, в ньому була страшна, нестерпима довірливість і нетерпляче запитання. Все життя Каренін намагався домогтися від Терези відповіді, і тепер він ніби говорив їй (ще наполегливіше, ніж будь-коли), що він готовий довідатися від неї правду. (Все, що походило від Терези, було для нього правдою: і коли вона скаже йому «сядь!» або «ляж!» – це була правда, з якою він погоджується і яка надає його життю смисл.)

Той погляд, страшно сповнений довірливості, був дуже короткий. За хвилину він знову поклав голову на лапи. Тереза знала, що так на неї вже ніхто не подивиться.

Вони ніколи не давали йому солодощів. Але декілька днів тому Тереза купила кілька плиток шоколаду. Тепер вона розгорнула обгортку, розламала шоколад на шматочки й поклала перед Кареніним. Поставила перед ним ще мисочку з водою, щоб йому нічого не бракувало, коли він залишиться на кілька годин удома сам. Погляд, яким він подивився на неї хвилину тому, ніби стомив його. І хоча був тепер обкладений шоколадом, він навіть не підвів голови.

Вона лягла біля нього на підлогу і обняла його. Поволі-поволі, якось стомлено він обнюхав її і раз чи двічі лизнув. Вона заплющила очі, немов хотіла це лизання запам’ятати, тоді повернула голову, щоб він лизнув її у другу щоку.

Потім вона мусила піти до своїх теличок. Томаша не було ще вдома. Каренін весь час лежав обкладений шоколадом, і коли почув її кроки, вже не підвів голови. Його хвора нога набрякла, а пухлина лопнула на новому місці. Поміж шерстю показалася блідо-червона (не схожа на кров) краплинка.

Вона знову лягла біля нього на підлогу, поклала руку на нього й заплющила очі. Потім Тереза почула стукіт у двері. Хтось покликав: «Пане докторе, пане докторе! Тут кабанчик і його голова!» Вона не мала бажання з будь-ким розмовляти. Тож не поворухнулась і не розплющила очей. Ще раз пролунало: «Пане докторе, прийшли кабанчики!» А тоді знову запала тиша.

Лише за півгодини прийшов Томаш. Він мовчки попрямував до кухні й приготував ін’єкцію. Коли зайшов до кімнати, Тереза вже стояла, а Каренін силкувався підвестися на ноги. Побачивши Томаша, він слабенько ворухнув хвостом.

– Поглянь, – сказала Тереза, – він і досі усміхається.

Вона сказала це благальним тоном, ніби просила ще трохи зачекати, але не наполягала.

Тереза поволі розстеляла на тахті простирадло. Це було біле простирадло, всіяне дрібними візерунками, – фіалковими квіточками. Зрештою, в неї все було підготоване і продумане. Неначе Каренінову смерть вона уявляла собі заздалегідь. (Ах, як це жахливо! Ми, власне, в уяві бачимо наперед смерть тих, кого любимо!)

Він уже не має сили вистрибнути на тахту. Вони вдвох підвели його, Тереза поклала Кареніна на бік на тахту, а Томаш оглядав його, шукав місце, де жила проступала найвиразніше. Потім на тому місці вистриг ножицями шерсть. Тереза на колінах стояла біля тахти і підтримувала Каренінову голову.

Томаш попросив її міцніше тримати задню ніжку, бо жила була тоненька, і в неї важко було вштрикнути голку. Тереза міцно тримала Каренінову ніжку, але не відводила очей від його голови. Вона без упину щось говорила до собаки тихим голосом, і він думав тільки про неї. В нього не було страху. Він ще двічі лизнув її в обличчя. А Тереза шепотіла йому:

– Не бійся, не бійся, там тобі нічого не болітиме, там ти бачитимеш білочок і зайчиків, будуть там корови, і Мефістофель теж там буде, не бійся…

Томаш уштрикнув голку в жилу й натиснув. Каренін легенько смикнув ногою, кілька секунд прискорено дихав, а потім його дихання раптом урвалося. Тереза стояла навколішки біля тахти і притискалась обличчям до його голови. Потім вони мусили обоє піти на роботу, песик лишився лежати на тахті на білому простирадлі з фіалковими квіточками.

Увечері вони повернулися. Томаш пішов у садок, знайшов між двома яблунями прямокутник, який кілька днів тому Тереза накреслила підбором, і почав там копати. Дотримувався точно позначеного чотирма лініями розміру. Він хотів, щоб усе було так, як хотіла Тереза.

Вона лишилася дома з Кареніним. Боялася, щоб його не поховали живим. Приклала вухо до його писку, і їй здалося, що вона чує легеньке дихання. Тоді Тереза відступила й побачила, що його груди легенько похитуються.

(Ні, то вона чула власне дихання, від якого ледь рухалося її тіло. А їй здалося, що то рухаються груди в собаки.)

Вона знайшла в сумочці дзеркальце й піднесла його до Каренінового писку. Дзеркальце було таке замизгане, що їй здалося, наче вона побачила на ньому малесенькі крапельки від дихання.

– Томаше, він живий! – закричала Тереза, коли Томаш у брудних черевиках повернувся із садка.

Він схилився до песика і покрутив головою.

Вони взялися з обох боків за простирадло, на якому лежав Каренін, Тереза – біля ніг, Томаш – біля голови, підняли його і понесли в садок. Тереза відчула рукою, що простирадло мокре. Коли прийшов до нас, зробив калюжку, і коли йде від нас, теж її зробив, – подумала вона і була рада, що відчуває рукою цю вологу – останній песиків привіт.

Донесли його до яблунь і опустили вниз. Вона схилилася над ямою і накрила його всього простирадлом. Не хотіла, щоб земля, яку вони через кілька хвилин на нього накидають, падала на його голе тіло.

Потім вона пішла додому і повернулася з ошийником, повідком та жменею шоколаду, до якого він так і не доторкнувся з самого ранку. Все це вона кинула на нього.

Біля ями була купка свіжовикопаної землі. Томаш узяв до рук лопату.

Тереза пригадала свій сон: Каренін породив два рогалики і бджолу. Це речення зазвучало для неї раптом як епітафія. Вона уявила собі, що між двома яблунями стоїть нагробок з написом: «Тут лежить Каренін. Він породив два рогалики й одну бджолу».

В садку були сутінки, хвилини між днем і вечором. На небі стояв блідий місяць, світильник забутий у покої мертвих.

У них обох були брудні черевики. Вони віднесли заступа й лопату до закутка, де стояло різне знаряддя: граблі, мотики, сапки.

6

Він сидів у своїй кімнаті, де звик читати за столом книжки. В такі хвилини Тереза підходила до нього, схилялася, притулялась обличчям до його щоки. Коли вона зробила так цього дня, то побачила, що Томаш не дивиться в книжку. Перед ним лежав лист, і, хоча він складався усього з п’яти рядків, надрукованих на машинці, Томаш довго, непорушно дивився на нього.

– Що це? – запитала Тереза, і стривожилась.

Не обертаючись, Томаш узяв листа і подав його їй. Там було написано, що того ж дня він мусить прибути на аеродром сусіднього міста.

Нарешті він повернув голову, і Тереза побачила в його очах такий самий жах, який відчула і вона.

– Я піду з тобою, – сказала Тереза.

Томаш похитав головою: «Виклик стосується тільки мене».

– Ні, я піду з тобою, – повторила вона.

Вони поїхали Томашевою вантажною машиною. І через кілька хвилин були на аеродромі. Там був туман. Лише слабо вимальовувались обриси кількох літаків. Вони ходили від одного до другого, але всі літаки були зачинені, неприступні. Нарешті в одному з них був відчинений угорі вхід, до якого були приставлені східці. Вони піднімалися по них, коли у дверях показався стюард і попросив їх зайти. Літак був малий, заледве на тридцять пасажирів і поки що був зовсім порожній. Вони зайшли в прохід поміж сидіннями, плечем до плеча, без ніякого інтересу до того, що відбувалося навколо них. Посідали поруч на двоє сидінь, і Тереза поклала голову Томашеві на плече. Попередній жах поступово зникав, перетворюючись у смуток.

Жах – це шок, хвилина повного засліплення. Жах позбавлений навіть натяків на красу. Ми не бачимо нічого, крім світла невідомої події, якої ми очікуємо. Смуток навпаки передбачає, що ми знаємо. Томаш і Тереза знали, що на них чекає. Світло жаху притлумилось, і синювато-ніжне освітлення робило довколишні речі гарнішими, аніж вони були перед тим.

У ту хвилину, коли Тереза читала листа, вона не відчувала до Томаша ніякої любові, знала лише, що не сміє ані на хвилину залишати його: жах заглушив усі почуття і відчуття. Нині, коли вона притислась до нього (літак плив у хмарах), переляк минув, і вона відчувала свою любов до нього, знала, що це любов безмежна і безмірна.

Нарешті літак приземлився. Вони встали й пішли до дверей, які стюард відчинив. Вони й досі обнімали одне одного за плечі. Стоячи нагорі на східцях, вони побачили внизу трьох чоловіків із капюшонами на обличчі й рушницями в руках. Марно було розмірковувати, тікати не було куди. Вони поволі спускалися вниз і, коли стали на бетон аеродрому, один із чоловіків підняв рушницю і прицілився. Не було чути жодного пострілу, але Тереза відчула, що Томаш, який ще хвилину тому тримав її за плечі, падає на землю.

Вона притискала його до себе, але втримати не змогла: він упав на бетон злітної смуги. Вона схилилася над ним, хотіла прикрити своїм тілом, але в ту мить побачила щось неймовірне: його тіло швидко зменшувалося. Це було так неймовірно, що вона скам’яніла, не могла зрушити з місця. Томашеве тіло ставало меншим і меншим, взагалі вже не було схоже на Томаша. Від нього лишилося щось маленьке, і ця мала річ почала рухатись, а тоді кинулася бігти і втікала геть полем аеродрому.

Чоловік, який вистрелив, зняв маску і ласкаво посміхнувся до Терези. Потім він повернувся і побіг за тією малою річчю, яка злякано металася сюди-туди, ніби рятуючись від когось і відчайдушно шукаючи схованки. Якусь хвилину вони так разом бігли, а тоді раптом чоловік упав на землю – і гонитва скінчилася.

Чоловік підвівся і повернувся до Терези. Він ніс у руках ту річ. Та річ тремтіла від страху. Це був заєць. Він подав його Терезі. В цю хвилину у неї минувся і переляк і смуток, вона була щаслива, що тримає тваринку в обіймах, що ця тваринка належить їй і вона може притискати її до себе. Тереза заплакала від щастя. Вона плакала, плакала й нічого не бачила крізь сльози, а несла зайчика додому з почуттям, що наблизилася до мети, що вона там, де хотіла бути, там, звідки вже нікуди не тікатиме.

Тереза йшла вулицями Праги й легко знайшла свій дім. Вона жила там з мамою і татусем, коли була малою. Однак ані мами, ані татуся там не було. Її зустріли там двоє старих людей, яких вона ніколи не бачила, але про яких знала, що це прадідусь і прабабуся. В них обох були зморшкуваті обличчя, подібні до кори дерева, і Тереза була рада, що мешкатиме з ними, але зараз вона хотіла бути сама, лише зі своєю тваринкою. Вона відразу знайшла свою кімнату, в якій мешкала з п’яти років, коли батьки вирішили, що вона заслужила мати свою окрему кімнату.

Там були тахта, столик і стільці. На столику стояла засвічена лампа, яка чекала на неї ввесь цей час. На лампі сидів метелик з розгорнутими крильцями, на яких були ніби намальовані великі очі. Тереза знала, що вона майже досягла мети. Вона лягла на тахту, притискаючи зайчика до обличчя.

7

Він сидів за столом, де звик читати книжки. Перед ним лежав відкритий конверт з листом. Він казав Терезі:

– Час від часу я одержую листи, про які нічого не хотів тобі говорити. Я намагався, щоб моє і його життя ніколи не зіткнулися. І поглянь, як мені помстилася доля. Кілька років тому його вигнали зі школи. Він тракторист у якомусь селі. Хоча його і моє життя не стикаються, але біжать поряд у тому самому напрямку, як дві паралельні лінії.

– А чому ти не хотів говорити про ці листи? – спитала Тереза, відчувши велике полегшення.

– Не знаю. Мені це було якось неприємно.

– Він часто пише тобі?

– Час від часу.

– А про що?

– Про себе.

– А це цікаво?

– Цікаво. Мати, як ти знаєш, була запеклою комуністкою. Він давно з нею розійшовся. Заприятелював із людьми, котрі опинилися в такій самій ситуації, як і ми. Вони прагнули до якоїсь політичної діяльності. Декотрі з них тепер у в’язниці. Але з ними він розійшовся також. Говорить про них, як про «вічних революціонерів».

– То він, може, змирився з цим режимом?

– Ні, взагалі ні. Вірить у Бога і думає, що це ключ до всього. Мовляв, ми всі маємо жити у своєму щоденному житті за нормами, визначеними релігією, а на режим не зважати взагалі, ігнорувати його. Якщо ми справді віримо в Бога, то ми, мовляв, можемо в будь-якій ситуації створити своєю власною поведінкою те, що він називав «Царством Божим на землі». Він пояснює мені, що церква в нашій країні – це єдина добровільна спільність людей, яка не підлягає контролю держави. Мене цікавить, чи він у церкві тому, щоб краще чинити опір режиму, чи справді вірить у Бога. Кажучи відверто, я боюся цієї зустрічі. Це основна причина того, чому мені цього не хочеться. Я не знаю, чому я був такий затятий.

– Запроси його до нас, – мовила Тереза.

Того самого дня ополудні вона поверталася з корівника і почула голоси, що долинали з шосе. Коли вона наблизилася, то побачила Томашів вантажний автомобіль. Томаш, нахилившись, відгвинчував колесо. Довкола стояло кілька чоловіків, вони придивлялися, чекали, поки Томаш полагодить машину.

Тереза зупинилась і не могла відірвати погляд: Томаш видавався старим. Волосся в нього посивіло, а невправність, з якою він працював, була не невправністю лікаря, що став шофером, а невправністю людини, що вже не молода.

Вона пригадала недавню розмову з головою кооперативу. Він сказав їй, що Томашів автомобіль у поганому стані. Сказав про це жартома. В його словах не було докору, а лише турбота: «Томаш краще знається на тому, що всередині тіла людини, а не на тому, що всередині мотора», – сміявся голова. – Потім він признався їй, що вже кілька разів був у різних установах, вимагаючи, щоб Томаш міг знову працювати в їхньому районі лікарем. Але з’ясував, що поліція йому цього ніколи не дозволить.

Тереза відступила за стовбур дерева, щоб її ніхто з тих людей біля автомобіля не помітив, але очей з них не зводила. Серце у неї стискалося від докорів сумління: заради неї він приїхав із Цюріха до Праги. Заради неї залишив Прагу. Але навіть тут вона не давала йому спокою і навіть над хворим Кареніним мучила його своїми таємними підозрами.

У душі вона часто докоряла Томашеві, що він не досить любить її. Свою власну любов вона вважала за щось таке, що не підлягає будь-якому сумніву, тоді як його любов – за звичайну поблажливість.

Тепер вона бачить, що була несправедлива: коли вона справді любила Томаша великою любов’ю, повинна була б лишитися з ним за кордоном! Там був Томаш спокійний, там перед ним відкривалося нове життя. А вона від нього звідти поїхала! Щоправда, вона переконувала себе в тому, що робить це з великодушності, щоб не бути йому тягарем, та чи не була ця великодушність лише відмовкою? Насправді вона знала, що він повернеться до неї! Вона кликала його за собою дедалі все нижче й нижче, так, як мавки заводять селян у трясовину, щоб там їх утопити. Скористалася з хвилини, коли в нього болів шлунок, щоб вирвати обіцянку, що вони виїдуть на село! Якою вона вміла бути хитрою! Кликала його за собою, ніби хотіла перевірити знову і знову, чи він її кохає. Кликала довго, аж поки він опинився тут: сивий і стомлений, з напівпокаліченими руками, які вже ніколи не зможуть тримати скальпель.

Вони опинилися там, звідки вже нікуди їхати. Куди б вони могли звідси ще переїхати? За кордон їх ніколи не пустять. До Праги вони вже не знайдуть дороги, жодної роботи там їм ніхто не дасть. А переїздити до іншого села, – для цього в них не буде ніякої причини.

Боже мій, чи справді треба було дійти аж сюди, щоб повірити, що він її любить?

Нарешті Томашеві пощастило насадити колесо знову на машину. Він сів за кермо, селяни повскакували у кузов, почувся гуркіт мотора.

Вона пішла додому і напустила води у ванну. Лежала у гарячій воді і думала про те, що все життя використовувала проти Томаша свою слабість. Ми всі схильні вважати силу винуватцем, а слабість – невинною жертвою. Але Тереза тепер усвідомлює: у їхньому випадку все було навпаки! І її сни, вони неначе знали про єдину слабість того сильного чоловіка, демонстрували йому Терезине страждання, аби тільки змусити його поступатися перед нею? Її слабість була агресивною і змушувала його до постійної капітуляції, аж поки нарешті перестав бути сильним і обернувся на зайчика в її руках. Вона раз у раз думала про цей сон.

Тереза вилізла з ванни й пішла шукати одежу, щоб одягнутися. Хотіла вдягнути найкраще своє вбрання, щоб сподобатися йому, щоб зробити йому приємність.

Ледве встигла застебнути останнього ґудзика, як Томаш гучно ввірвався до квартири разом із головою кооперативу й дуже блідим молодим хліборобом.

– Мерщій, – гукнув Томаш, – дай якоїсь міцної горілки!

Тереза вибігла й невдовзі принесла пляшку сливовиці. Налила в келишок, і молодик її поквапливо ковтнув.

Тим часом вона довідалася, що сталось: молодик вивихнув руку в плечі й кричав від болю; ніхто не знав, що з ним робити, і тоді покликали Томаша, який одним рухом вправив її назад у суглоб.

Молодик вихилив ще один келишок і сказав Томашеві: «Твоя пані сьогодні страшенно чарівна!»

– Дурний ти, – мовив голова, – пані Тереза завжди чарівна.

– Я знаю, що вона завжди чарівна, – сказав молодик, – але вона сьогодні так гарно вбралася. Ніколи ще не бачив вас у цій сукні. Ви кудись зібралися?

– Нікуди не зібралась. Я вдяглася заради Томаша.

– Ну, докторе, тобі пощастило, – сміявся голова. – Мені моя стара такого не робить, щоб гарно вбратися заради мене!

– І тому ти ходиш на прогулянку з поросям, а не з дружиною, – сказав молодик і довго сміявся.

– А що взагалі робить Мефістофель? – спитав Томаш. – Я вже не бачив його щонайменше… – Він задумався: – Щонайменше годину!

– Сумує за мною, – відповів голова.

– Коли я дивлюсь на вас у цій сукні, мені хочеться з вами танцювати. – Ти дозволив би, докторе, їй танцювати зі мною?

– Ходімо танцювати всі, – сказала Тереза.

– Ти поїдеш? – запитав молодик Томаша.

– Але куди? – поцікавився Томаш.

Молодик назвав сусіднє місто, де в готелі є бар з танцювальним майданчиком.

– Поїдеш з нами, – наказовим тоном звернувся він до голови, а, оскільки вже вихилив третій келишок сливовиці, додав: – Якщо Мефістофель сумує, візьмемо його з собою. Привеземо їм два кабанчики. Всі жінки падатимуть, коли побачать аж два писки! – і він знову довго сміявся.

– Якщо вам не буде соромно за Мефістофеля, то я поїду з вами, – сказав голова, і вони всі посідали в Томашів вантажний автомобіль. Томаш сів за кермо, Тереза – поруч із ним, а обидва чоловіки посідали за ними, прихопивши з собою недопиту пляшку сливовиці. Лише за селом голова згадав, що забули про Мефістофеля. Гукнув Томашеві, щоб повернувся.

– Не треба, однієї пики вистачить, – сказав молодик, і голова заспокоївся.

Смеркалося. Звивиста дорога піднімала вгору.

Вони доїхали до міста і зупинилися перед готелем. Тереза з Томашем ніколи там не були. Спустилися сходами в підвальне приміщення, де була стойка бару, танцювальний майданчик і кілька столиків. Добродій років шістдесяти грав на піаніно, а приблизно такого ж віку дама – на скрипці. Вони грали сорокарічної давності шлягери. Тут же на паркеті танцювало пар із п’ять.

Молодик оглядівся довкола і сказав:

– Жодної для себе я тут не бачу, – і одразу запросив до танцю Терезу. Голова з Томашем сіли за вільний столик і замовили пляшку вина.

– Я пити не можу! Я за кермом! – нагадав Томаш.

– Дурниці, – заперечив голова, – залишимося тут на ніч, – і одразу пішов до адміністратора замовити дві кімнати.

Потім повернулася Тереза з молодиком із майданчика і голова запросив її до танцю, а вже потім вона нарешті танцювала з Томашем.

Під час танцю вона сказала йому:

– Томаше, все лихе в твоєму житті йшло від мене. Через мене ти потрапив аж сюди. Так низько, що нижче вже немає куди.

Томаш їй відповів:

– Що за дурниця! Про яке низько ти говориш?

– Якби ми лишилися в Цюріху, ти б оперував пацієнтів.

– А ти б фотографувала.

– Це дурне порівняння, – сказала Тереза. – Для тебе твоя праця була геть усім, тоді як я можу робити будь-що, мені байдуже. Я не втратила взагалі нічого, а ти втратив усе.

– Терезо, – сказав Томаш, – а ти не помітила, що я тут щасливий?

– Твоє покликання було оперувати, – заперечила вона.

– Терезо, покликання – це дурниця, я не маю ніякого покликання. Ніхто не має ніякого покликання. І це величезне полегшення: з’ясувати, що ти вільний, що не маєш покликання.

Не можна було не повірити його лагідному голосу. Перед нею знову постала вранішня картина: вона побачила його, коли він лагодив вантажний автомобіль і здався їй старим. Вона дійшла того, чого хотіла: адже завжди бажала, щоб він був старим. І знову згадала про зайчика, якого пригортала до обличчя у своїй дитячій кімнаті.

Що це означає – стати зайчиком? Це означає позбутися будь-якої сили. Це означає, що один уже не сильніший за другого.

Вони йшли в ритмі танцю під звуки піаніно і скрипки. Тереза тримала голову на його плечі. Так само вона тримала голову, коли вони разом були в літаку, який віз їх крізь імлу. Вона відчувала зараз таке саме щастя й такий самий смуток, як і тоді. Той смуток означав: ми на останній зупинці. Те щастя означало: ми разом. Смуток – був формою, а щастя – змістом. Щастя перекривало простір смутку.

Вони повернулися до столика. Вона танцювала ще двічі з головою кооперативу, а один раз – із молодиком, який був уже такий п’яний, що упав на паркеті.

Потім усі піднялися нагору й розійшлися по своїх кімнатах.

Томаш повернув ключа й засвітив люстру. Тереза побачила два ліжка, поставлені поряд, біля одного з них був нічний столик із лампою, з абажура якої, наляканий світлом, злетів нічний метелик і закружляв по кімнаті. Знизу долинали слабенькі звуки піаніно і скрипки.