Текст книги "Нестерпна легкість буття"

Автор книги: Милан Кундера

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 16 страниц)

Фраза була незвична. Томаш міг витлумачити її як щире дружнє попередження («Будьте обережні, нас фотографують, якщо заговорите з нами, можливо, матимете на один допит більше»), або вона могла мати іронічний підтекст («Якщо вам забракло сміливості підписати петицію, будьте послідовні й не спілкуйтеся з нами!»). Проте, яке б із цих значень не було справжнім, Томаш послухався і відійшов, У нього було таке відчуття, ніби він бачив красиву жінку, що заходить до спального вагона експреса далекого прямування, і в ту хвилину, коли він хоче висловити їй своє захоплення, вона підносить палець до вуст і не дозволяє йому говорити.

20

Того ж дня, після обіду, у нього відбулася ще одна цікава зустріч. Він мив вітрину великого взуттєвого магазину, коли поряд із ним зупинився молодий чоловік. Нахилився до вітрини й почав роздивлятись цінники.

– Подорожчало, – сказав Томаш, не припиняючи водити по склу своїм інструментом, з якого витікали струмочки води.

Молодий чоловік озирнувся. Це був колега Томаша по клініці, котрого я назву літерою С., той самий, що колись з усмішкою обурювався тим, що Томаш нібито написав покаянну заяву. Томаш зрадів зустрічі (простою наївною радістю, яку викликають у нас несподівані події), але вловив у погляді колеги (в першу мить, поки С. ще не встиг опанувати собою) неприємне здивування.

– Як ся маєш? – запитав С.

Перше ніж Томаш устиг відповісти, він усвідомив, що С. стало ніяково від свого запитання. Воно ж і справді було безглуздо лікареві, який працює за фахом, запитувати «Як ся маєш?» у лікаря, котрий миє вітрини.

Щоб допомогти йому вийти з незручного становища, Томаш відповів якомога веселіше: «Чудово!», але враз відчув, що це «чудово» мимоволі (і саме тому, що він намагався вимовити це весело) прозвучало з гіркою іронією.

І тому він поквапливо додав:

– Що нового в клініці?

– Нічого. Все нормально, – відповів С.

І ця відповідь, при всій її нейтральності, була абсолютно недоречна, і обидва це знали, як знали й те, що обидва це знають: бо як же «все нормально», коли один із них миє вітрини?

– А головний лікар? – спитав Томаш.

– Ти з ним не бачишся? – запитав С.

– Ні, – відказав Томаш.

Це була правда, відтоді як Томаш пішов з клініки, він ані разу не бачився з головним лікарем, хоча колись вони чудово співробітничали і навіть схильні були вважати себе друзями. І хоч як би там було, «ні», яке він тільки-но вимовив, містило в собі щось смутне, і Томаш відчував, що С. сердиться, що він запитав його про це, бо й сам С., так само як і головний лікар, жодного разу не прийшов, не поцікавився, як Томаш живе і чи чогось не потребує.

Розмова між двома колишніми колегами явно не в’язалася, хоча обом, а надто Томашеві, було прикро від цього. Він не гнівався на своїх колег за те, що вони забули про нього. І зараз охоче пояснив би це молодому чоловікові. Він хотів сказати йому: «Не турбуйся! Все нормально, повний порядок, у кожного своя дорога! Не переймайся цим! Я радий тебе бачити!» – але й це він боявся сказати, бо все, що він говорив досі, звучало не так, як хотілося йому, ба навіть у цих щирих словах колега міг запідозрити агресивну іронію.

– Не сердься, – сказав нарешті С., – я страшенно поспішаю, – і він простягнув Томашеві руку. – Я зателефоную тобі.

У ті часи, коли колеги зневажали його за гадане боягузтво, всі усміхались до нього. Тепер, коли вже не можуть його зневажати, коли змушені навіть поважати його, уникають зустрічей із ним.

Зрештою, і колишні пацієнти не запрошували Томаша в гості і не пригощали шампанським. Стан декласованих інтелектуалів уже не був надзвичайним; він став чимось постійним і неприємним на вигляд.

21

Він прийшов додому, ліг і заснув раніше, ніж звичайно. Але десь за годину прокинувся від болю в шлунку. Це була його давня недуга, яка завжди нагадувала про себе в хвилини депресії. Він розкрив аптечку і вилаявся. Жодних ліків там не було. Він геть забув запастися ними. Він спробував погамувати напад силою волі, і йому навіть пощастило це зробити, проте заснути знову вже не міг.

Коли Тереза о пів на другу ночі повернулася додому, йому захотілося порозмовляти з нею. Він почав розповідати про похорон і про те, як редактор відмовився говорити з ним, розповів також про зустріч із колегою С.

– Прага стала огидною, – сказала Тереза.

– Згоден із тобою, – підтвердив Томаш. Трохи згодом Тереза тихо додала:

– Найкраще було б виїхати звідси.

– Мабуть, – сказав Томаш, – але нема куди їхати.

Він сидів на ліжку в піжамі, вона підсіла поруч і обняла за плечі.

– У село, – сказала вона.

– У село? – здивувався він.

– Там ми були б самі. Там би ти не зустрів ані редактора, ані своїх колишніх колег. Там інші люди, і природа там лишилася такою ж, якою була завжди.

Томаш знову відчув несильний біль у шлунку, і раптом йому здалося, що він старий, уже ні про що не мріє, окрім тиші і спокою.

– Можливо, ти маєш рацію, – через силу сказав він – біль не давав йому вільно дихати.

Тереза вела далі:

– Ми б мали там будиночок і маленький сад, Каренін міг би бодай набігатися досхочу.

– Звичайно, – відказав Томаш.

Потім він уявив собі, що було б, якби вони справді виїхали в провінцію. У селі тяжко мати щотижня іншу жінку. Там би настав кінець його еротичним авантюрам.

– Щоправда, в селі ти нудився б зі мною, – сказала Тереза, ніби прочитавши його думки.

Біль знову посилився. Він не міг говорити. Йому подумалося, що гонитва за жінками також своєрідне «Es muss sein!», імператив, який поневолював його. Він мріяв про канікули. Але про канікули справжні, тобто про відпочинок від усіх імперативів, від усіх «Es muss sein!». Якщо він зміг відпочити (і назавжди) від операційного стола лікарні, то чому б йому не відпочити від операційного стола світу, на якому він одкривав уявним скальпелем скриньку, де жінки приховували ілюзорну мільйонну частку своєї несхожості?

– У тебе шлунок болить? – лише тепер помітила Тереза. Він підтвердив. – Ти зробив укол?

Він похитав головою:

– Забув дістати ліки.

Вона сердилась на нього за недбальство і гладила його по лобі, трохи спітнілому від болю.

– Зараз трохи легше, – сказав він.

– Лягай, – сказала вона і прикрила його ковдрою. Потім пішла до ванної кімнати, а трохи згодом лягла поруч із ним.

Він повернув до неї на подушці голову й жахнувся: смуток, який випромінювали її очі, був просто нестерпний.

Він сказав:

– Терезо, що з тобою? Останнім часом з тобою щось діється. Я це відчуваю. Я знаю.

Вона похитала головою:

– Ні, зі мною нічого.

– Не заперечуй!

– Усе те ж саме, – сказала вона.

«Усе те ж саме» означало її ревнощі і його зради. Але Томаш і далі наполягав:

– Ні, Терезо. Цього разу це щось інше. Так погано тобі ще ніколи не було.

Тереза сказала:

– Ну, гаразд, я скажу. Піди помий волосся.

Він не зрозумів її.

Вона сказала сумно, без будь-якої агресивності, майже ніжно:

– Твоє волосся вже кілька місяців жахливо пахне. Пахне жіночим лоном. Я не хотіла тобі про це говорити. Але вже багато ночей я мушу дихати соромотою твоєї коханки.

Тільки-но вона це сказала, в нього знову заболів шлунок. Він впав у відчай. Адже він так старанно миється. Тре мочалкою все тіло, руки, обличчя, щоб не лишилося й сліду чужого запаху. Він уникає пахучого мила в чужих ваннах.

Повсюди носить із собою своє власне, найпростіше. А про волосся геть забув! Ні, він навіть не подумав про волосся!

І він пригадав жінку, яка сідає йому на обличчя і хоче, щоб він любив її обличчям і тім’ям. Зараз він ненавидів її. Що за ідіотські вигадки! Він розумів, що заперечувати будь-що марно і що йому лишається тільки по-дурному посміхатись і, подавшись у ванну, промити голову.

Вона знову погладила його по лобі:

– Лежи. Це вже не має значення. Я звикла.

Він сказав:

– Я напишу своєму пацієнтові, котрого ми зустріли на курорті. Ти знаєш той край, де його село?

– Ні, не знаю, – відповіла Тереза.

Томашеві важко було говорити. Він лише через силу промовив:

– Ліси… пагорби…

– Гаразд, так і зробимо. Виїдемо звідси. Але тепер уже помовч, – вона й далі гладила його по лобі. Вони лежали поруч і більше не говорили. Біль поступово слабшав. Невдовзі обоє поснули.

22

Серед ночі він прокинувся і з подивом пригадав, що снились йому тільки еротичні сни. Виразно пам’ятав він лише останній: в басейні плавала на спині велетенська гола жінка, разів у п’ять більша за нього, живіт якої від промежини аж до пупка був геть укритий густим волоссям. Він дивився на неї з берега і надзвичайно розпалився.

Та чи міг він відчувати збудження, коли тіло було змучене шлунковим болем? І чи міг він розпалитися, дивлячись на жінку, котра не вві сні могла викликати лише відразу.

Він сказав подумки: «У годинниковому механізмі голови одне проти одного обертаються два зубчасті коліщатка. На одному з них видива, на другому – реакції тіла. Зубець, на якому видиво голої жінки, торкається протилежного зубця, на який нанесено імператив ерекції. Якщо через якийсь недогляд коліщатка посунуться і коліщатко збудження сконтактує з коліщатком, на якому намальовано образ ластівки в польоті, наш статевий орган почне витягатись і при її появі».

До речі, Томаш знав роботу одного свого колеги, котрий вивчав людський сон і твердив, що при будь-якому сні в чоловіка буває ерекція. Це означає, що поєднання ерекції і голої жінки є лише один із тисячі способів, яким Творець міг завести годинниковий механізм у голові чоловіка.

Ну, а що спільного має з усім цим любов? Нічого. Якщо якимось чином посунеться коліщатко в Томашевій голові, й він розпалиться, побачивши лише ластівку, на його любові до Терези це ніяк не позначиться.

Якщо збудження – механізм, яким забавлявся наш Творець, натомість любов належить тільки нам і з її допомогою ми випадаємо з-під уваги Творця. Любов – це наша свобода. Любов лежить по ту сторону «Es muss sein!».

Але навіть і це не повна правда. Хоча любов – щось інше, ніж годинниковий механізм сексу, яким забавлявся Творець, вона все-таки пов’язана з цим механізмом. Вона пов’язана з ним так само, як і ніжна гола жінка з маятником великого годинника.

Пов’язати любов із сексом – це була одна з найхимерніших ідей Творця, – думав Томаш.

А потім він сказав подумки іще про таке: «Єдиний спосіб, яким можна вберегти любов від недоладності сексу, – це завести годинника в нашій голові по-іншому і збуджуватися, побачивши ластівку».

З цією приємною думкою він засинав. І на порозі повного забуття, в тій чарівній країні хаотичних уявлень, він раптом відчув, що знайшов розв’язання всіх загадок, ключ до таємниці, нову утопію, рай: світ, де чоловік збуджується, побачивши ластівку, і де він може любити Терезу без мук агресивної недоладності сексу.

Він заснув.

23

Там було кілька напівголих жінок, вони крутилися довкола нього, але він почувався стомленим. Щоб порятуватися від них, він відчинив двері до сусідньої кімнати. На тахті, прямо перед собою, побачив дівчину. Вона також була напівгола, в самих трусиках. Вона лежала на боці, спершись на лікоть, і з усмішкою дивилась на нього, ніби знала, що він прийде.

Він підійшов до неї з відчуттям безмежного щастя, що нарешті він знайшов її і може бути з нею. Він сів поруч і щось сказав їй, а вона щось сказала йому. Вона випромінювала спокій. Жести її руки були повільні й плавні. Все життя він мріяв про ці спокійні рухи. Саме цього жіночого спокою йому бракувало все життя.

Але в цю хвилину він почав поволі виринати зі сну в реальність. Він опинився в тій no man’s land [6]6
  Нічийній землі (англ.)


[Закрыть], де людина вже не спить і ще не прокинулась. Злякавшись, що дівчина зникає у нього з очей, він казав собі: Господи, я не смію її втратити! В розпачі він намагався пригадати, хто ця дівчина, де він, власне, її зустрів, що пережив із нею. І як це сталося, що він забув це, коли так добре знає її? Він обіцяв собі, що вранці одразу ж зателефонує їй. Та тільки-но подумав про це – злякався, що подзвонити їй не зможе, бо забув її ім’я. Але як він міг забути ім’я тієї, котру так добре знає? Потім він уже майже зовсім прокинувся і, розплющивши очі, запитував себе: Де я? Так, я в Празі, але ця дівчина, чи вона взагалі з Праги? Чи не зустрівся я з нею десь-інде? Чи не в Швейцарії? Минула ще хвилина, перше ніж він усвідомив, що не знає цієї дівчини, що вона не зі Швейцарії і не з Праги, що ця дівчина зі сну і нізвідки більше.

Це так розтривожило його, що він сів на постелі. Поруч глибоко дихала Тереза. Він думав про те, що ця дівчина зі сновидіння не схожа на жодну з жінок, яких він зустрічав у житті. Дівчина, яка здавалася йому близько знайомою, була насправді зовсім не знайома. Але саме про неї він завжди мріяв. Коли б існував якийсь його особистий рай, то в цьому раю він мусив би жити разом із нею. Ця жінка зі сновидіння – «Es muss sein!» його любові.

Він пригадав відомий міф із Платонового «Симпозіону»: люди спочатку були гермафродитами, і Бог розділив їх на дві половинки, котрі відтоді блукають по світу й шукають одна одну. Любов – прагнення знайти втрачену половину нас самих.

Припустімо, що це так; що кожен із нас має десь на світі партнера, котрий колись утворював з нами одне тіло. І ось другою половиною Томаша була саме дівчина, яка приснилась йому. Тільки ж людині не щастить знайти другу половину самої себе. Натомість Томашеві послали по воді в кошику Терезу. Але що станеться, коли він справді колись пізнає жінку, котра була йому суджена, пізнає другу половину себе самого? Кому він віддасть перевагу? Жінці з кошика чи жінці з Платонового міфа?

Він уявив собі, що живе в ідеальному світі з дівчиною із сновидіння. Повз відчинені вікна їхнього особняка йде Тереза. Вона сама, вона зупиняється на тротуарі й дивиться на нього звідти безмірно смутним поглядом. І він цього погляду не витримує. Він уже знову відчуває біль у своєму серці! Він уже знову під владою співчуття і занурюється на дно її душі. Він вистрибує з вікна на вулицю. Але Тереза з гіркотою в голосі каже, щоб він лишався там, де відчуває себе щасливим, і при цьому в неї такі ж різкі, нервові рухи, які завжди заважали й не подобалися йому. Він хапає ці нервові руки і, щоб заспокоїти їх, стискає в своїх долонях. І він знає, що будь-якої миті покине дім свого щастя, будь-якої миті покине свій рай, де живе з дівчиною із сновидіння, що зрадить «Es muss sein!» своєї любові, аби піти з Терезою, жінкою, породженою шістьма смішними випадковостями.

Він усе ще сидів на ліжку й дивився на жінку, котра лежала поруч й уві сні стискала його руку. Він відчував до неї невимовну любов. Її сон, мабуть, у цю хвилину був надзвичайно слабкий, бо вона розплющила очі й злякано втупилася в нього.

– Куди ти дивишся? – запитала вона.

Він знав, що треба не будити її, а приспати знову; і тому намагався відповісти так, щоб його слова викликали в її уяві картину нового сну.

– Я дивлюся на зірки, – сказав він.

– Не бреши, ти дивишся не на зірки. Ти дивишся униз.

– Бо ми в літаку. Зірки під нами, – відповів Томаш.

– Ага, в літаку, – сказала Тереза. Вона ще міцніше стисла Томашеву руку й знову заснула. Томаш знав, що зараз Тереза дивиться вниз у кругле віконечко літака, котрий летить високо над зірками.

ЧАСТИНА ШОСТА
ВЕЛИКИЙ ПОХІД

1

Лише в 1980 році ми змогли прочитати в «Санді таймс», як помер син Сталіна, Яків. Його взяли в полон під час другої світової війни і поселили в німецькому таборі разом з англійськими офіцерами. Вони мали спільну вбиральню. Син Сталіна залишав її після себе загидженою. Англійцям не подобалося дивитись на вбиральню, забруднену екскрементами, навіть якщо це були екскременти сина наймогутнішого чоловіка на той час у світі. Вони зробили йому зауваження. Він образився. Вони знову й знову робили йому зауваження, примушували чистити вбиральню. Яків злився, сварився з ними, зчиняв бійки. Нарешті став вимагати, щоб його вислухав начальник табору. Хотів, щоб той розсудив їх. Проте німець не виявив бажання говорити про екскременти. Син Сталіна не зміг стерпіти такого приниження. Вигукуючи в небо жахливі російські лайки, він метнувся до зарядженого електричним струмом колючого дроту, яким був огороджений табір. І впав на нього. Його тіло, що вже ніколи не загидить англійцям убиральні, так і лишилося висіти на дроті.

2

Синові Сталіна довелося нелегко. Батько породив його з жінкою, яку потім, за всіма свідченнями, застрелив. Молодий Сталін, таким чином, був сином Божим (бо його батька вшановували як Бога), але водночас був знехтуваний ним. Люди боялися його подвійно: він міг нашкодити їм своєю силою (адже він був усе-таки сином Сталіна), так само як і своєю прихильністю (замість знехтуваного сина батько міг покарати його друзів). Знехтуваність і привілейованість, щастя і нещастя, – ніхто інший не відчув на собі конкретніше, аніж син Сталіна, які переплутані між собою ці протилежності і що від полюса до полюса людського існування лише один крок.

Потім, ще на початку війни, його взяли в полон німці, й інші полонені, що належали до народу, який завжди був йому органічно огидний своєю незрозумілою замкненістю, звинуватили його в неохайності. І це його, котрий ніс на своїх плечах немислиму драму (був одночасно сином Божим і грішним ангелом), мають судити не за щось величне (що стосується Бога та ангелів), а за екскременти?! Чи справді, відстань від найвищої драми до найнижчої така запаморочливо близька?

Запаморочливо близька? Хіба може близькість викликати запаморочення?

Може. Коли північний полюс наблизиться впритул до південного, земна куля щезне, і людина опиниться в порожнечі, яка запаморочить їй голову і спонукає кинутися вниз.

Якщо знехтуваність і привілей – одне й те саме, якщо немає різниці між величним і ницим, якщо сина Божого можуть судити за екскременти, то людське існування втрачає свої розміри й стає нестерпно легким. І саме в таку хвилину син Сталіна побіг до зарядженого електрикою дроту, щоб кинути на нього своє тіло, немов на шальку терезів, яка жалісно злетіла вгору, піднята безмірною легкістю світу, що втратив свої розміри.

Син Сталіна віддав життя через екскременти. Але смерть через екскременти не позбавлена смислу. Німці, котрі жертвували життям заради того, щоб розширити територію своєї імперії далі на схід, росіяни, котрі помирали заради того, щоб могутність їхньої батьківщини сягала далі на захід, – так, ці помирали через безглуздя, їхня смерть позбавлена смислу й законності. Натомість смерть сина Сталіна серед загального безглуздя війни була єдиною метафізичною смертю.

3

Коли я був малий і роздивлявся Старий Заповіт у переказі для дітей, з гравюрами Гюстава Доре, я бачив там Господа Бога на хмарі. Це був старий чоловік з очима, носом, з довгою бородою, і я казав собі: коли він має рота, то мусить також їсти. А якщо він їсть, то в нього повинні бути також кишки. Але ця думка враз лякала мене, бо я, хоч і був дитиною з родини скоріше невіруючої, усе ж відчував, що уявляти собі кишки Бога – це богохульство.

Без будь-якої теологічної підготовки, мимовільно, я вже дитиною розумів несумісність екскрементів і Бога, а звідси й сумнівність основної тези християнської антропології, згідно з якою людина була створена за образом Божим. Або одне, або друге: або людина створена за образом Божим, і тоді в Бога є кишки, або в Бога немає кишок, і тоді людина не подібна до нього.

Стародавні гностики відчували це так само добре, як і я у свої п’ять років. Великий гностик Валентин уже в другому столітті, намагаючись розв’язати це кляте питання, стверджував, що Ісус «їв, пив, але не випорожнювався».

Екскременти – теологічна проблема, складніша за зло. Бог дав людині свободу, і ми можемо, зрештою, припустити, що він не відповідає на людські злочини. Проте відповідальність за екскременти повною мірою несе лише той, хто людину створив.

4

Святий Ієронім у четвертому столітті геть відкидав думку, що Адам із Євою у Раю злягалися. Натомість Іоанн Скот Еріугена, видатний теолог дев’ятого століття, таку думку припускав. Однак він уявляв собі, що фалос в Адама міг підніматися приблизно так, як піднімається рука або нога, тобто коли він хотів і як хотів. Не шукаймо за цим уявним образом споконвічну мрію чоловіка, пойнятого страхом імпотенції. Думка Скота Еріугени має інший зміст. Якщо можна підняти фалос за простим наказом мозку, це означає, що збудження – річ непотрібна. Фалос піднімається не тому, що ми збуджені, а тому що ми йому це наказуємо. Великому теологові несумісним з раєм видавалося не злягання і пов’язана з ним насолода. Несумісним з раєм було збудження. Запам’ятаймо це добре: в раю існувала насолода, але не збудження.

У міркуванні Скота Еріугени ми можемо знайти ключ до якогось теологічного виправдання (якщо сказати по-іншому – теодіцеї) екскрементів. Доки людині дозволено було лишатися в раю, вона або (подібно Ісусу, як собі це уявляв Валентин) не випорожнювалась, або, що видається вірогіднішим, екскременти не сприймалися як щось бридке. А коли Бог вигнав людину з раю, він дав їй спізнати огиду. Людина почала приховувати те, чого соромиться, а, знявши покров, була засліплена великим сяйвом. Так, спізнавши огиду, вона спізнала потому і збудження. Без екскрементів (у прямому і непрямому значенні слова) не було б сексуальної любові, такої, якою ми її знаємо: з шаленим биттям серця і засліпленням розуму.

У третій частині роману я розповідав про те, як напівгола Сабіна з котелком на голові стояла біля вдягненого Томаша. Дещо я тоді не сказав. Коли вона дивилася на себе в дзеркало, збуджена власного комічністю, вона раптом уявила собі, що Томаш, отак із котелком на голові посадить її на унітаз і вона перед ним випорожниться. В цю мить у неї закалатало серце, запаморочилося в голові, вона потягла Томаша на килим й одразу ж закричала від насолоди.

5

Суперечка поміж тими, хто твердить, нібито світ був створений Богом, і тими, хто переконаний, нібито він виник сам по собі, упирається в щось таке, що перевищує наш розум і досвід. Значно реальніша відмінність поміж тими, хто сумнівається у бутті, яке було дане людині (як завгодно чи ким завгодно), і тими, хто беззастережно приймає його.

За всіма європейськими віросповіданнями, релігійними й політичними, першою стоїть глава книги Буття, з якої випливає, що світ був створений справедливо, що буття прекрасне, отже нам належить правильно розмножуватися. Назвемо цю основну віру категоричною згодою з буттям.

Якщо до недавнього часу на місці слова «гівно» в книжках ставили крапки, робилося це не з моральних міркувань. Не будемо ж ми твердити, що гівно аморальне! Незгода з гівном метафізична. Хвилини виділення фекалій – це щоденний доказ неприйнятності Створення. Одне з двох: або гівно прийнятне (і тоді ми не зачиняємося в туалеті!), або ми створені неприйнятним способом. Із цього випливає, що естетичним ідеалом категоричної згоди з буттям є світ, у якому гівно відкидається і всі поводяться так, нібито його не існує зовсім. Цей естетичний ідеал називається кіч.

«Кіч» – німецьке слово, що виникло в середині сентиментального дев’ятнадцятого століття і поширилося потім у всіх мовах. Проте від частого вживання затерлося його первісне метафізичне значення: кіч є повне заперечення гівна у прямому й переносному значенні слова; кіч виключає зі свого поля зору все, що в людському існуванні по суті своїй неприйнятне.

6

Перший Сабінин бунт проти комунізму мав не етичний, а естетичний характер. Огиду в неї викликала не стільки огидність комуністичного світу (зруйновані замки перетворені на корівники), а скільки ота маска краси, яку він натягав на себе, інакше кажучи, комуністичний кіч. Моделлю цього кічу для неї стало свято, що називалось Першотравнем.

Вона бачила Першотравневі демонстрації в ті роки, коли люди були ще сповнені ентузіазму або старанно його вдавали. Жінки, вдягнені в червоні, білі, блакитні блузки, утворювали різні фігури, які добре було видно з балконів та вікон: п’ятикутні зірки, серця, літери. Поміж окремими частинами колони йшли маленькі оркестри, що грали марші. Коли колони наближалися до трибуни, навіть найзнудженіші обличчя, осявалися усмішкою, ніби хотіли довести, що вони, як і належить, радіють, або точніше, що належним чином погоджуються. І йшлося не про просту згоду з комунізмом, а про згоду з буттям як таким. Свято Першого травня живилося з глибокого колодязя категоричної згоди з буттям. Неписане, невисловлене гасло демонстрації був не «Хай живе комунізм!», а «Хай живе життя!» Сила і підступність комуністичної політики полягала в тому, що вона привласнила собі це гасло. Саме ця ідіотична тавтологія («Хай живе життя!») втягувала в комуністичну демонстрацію навіть тих, кому тези комунізму були зовсім байдужі.

7

Через десять років (вона жила уже в Америці) приятель її друзів, один американський сенатор, віз її у своєму великому автомобілі. На задньому сидінні тулились одне до одного четверо його дітей. Сенатор зупинився; діти вийшли з машини й побігли по широкому газону до будівлі стадіону, де був штучний каток. Сидячи за кермом і мрійливо дивлячись услід чотирьом фігуркам, сенатор звернувся до Сабіни:

– Погляньте на них… – Описавши рукою коло, яке мало обійняти стадіон, газон і дітей, він додав: – Оце я називаю щастям.

За цими словами була не лише радість від того, що діти бігають і трава росте; в цьому був прояв глибокого розуміння щодо жінки, яка прийшла з країни комунізму, де, на сенаторове переконання, і трава не росте, і діти не бігають.

А Сабіна саме в ці хвилини уявляла собі сенатора на трибуні празької площі. Посмішка на його обличчі була точнісінько така ж, яку комуністичні державні діячі з висоти своєї трибуни посилали громадянам, які теж посміхалися в колонах унизу.

8

Звідки сенатор знав, що діти означають щастя? Хіба він зазирав їм у душі? А що, коли в ту хвилину, як вони щезли йому з очей, троє з них накинулися на четвертого й заходилися лупцювати його?

У сенатора був лише один аргумент на користь такого твердження: його почуття. Там, де говорить серце, розуму не належить заперечувати. В імперії кічу панує диктатура серця. Почуття, яке викликає кіч, має бути, звичайно, таким, щоб його поділяло багато людей. І тому кіч не може будуватися на незвичній ситуації, він тримається на основних образах, закарбованих у людській пам’яті: невдячна дочка, занедбаний батько, діти, що біжать по газону, зраджена батьківщина, спогад про перше кохання.

Кіч зворушує до сліз. Перша сльоза каже: – Як це чудово – діти, що біжать по газону!

Друга сльоза каже: – Як це чудово – розчулитися разом з усім людством, дивлячись, як діти біжать по газону!

Лише ця друга сльоза робить кіч кічем.

Братство всіх людей на землі можна буде заснувати лише на кічі.

9

Ніхто не знає цього краще за політиків. Коли поряд з’являється фотоапарат, вони враз кидаються до найближчої дитини, щоб підняти її вгору й поцілувати в обличчя. Кіч – це естетичний ідеал усіх політиків, усіх політичних партій і рухів. У суспільстві, де співіснують різні політичні напрямки, а отже, їхній вплив взаємно виключається або обмежується, ми можемо ще якось порятуватися від інквізиції кічу; особистість може зберегти свою індивідуальність, художник – творити несподіваний твір. Але там, де один політичний рух має необмежену владу, ми вмить опиняємося в імперії тоталітарного кічу.

Якщо я кажу «тоталітарного», це означає: усе, що порушує кіч, викидається з життя: будь-який прояв індивідуалізму (бо всяка відмінність – це плювок в обличчя усміхненого братства), будь-який сумнів (бо той, хто почне сумніватися в чомусь дрібному, закінчить сумнівами щодо самого життя), іронія (бо в імперії кічу треба до всього ставитись якомога серйозніше), і мати, котра залишила сім’ю, або чоловік, котрий віддає перевагу чоловікам, а не жінкам, і тим самим ставить під загрозу священний лозунг «любіть одне одного і розмножуйтесь».

Із цієї точки зору ми можемо вважати так званий гулаг за своєрідну гігієнічну яму, до якої тоталітарний кіч скидає свої відходи.

10

Перше десятиліття після другої світової війни було періодом найжахливішого сталінського терору. Саме тоді за якусь дурницю заарештували Терезиного батька, і десятирічну дівчинку вигнали з квартири на вулицю. У ті ж роки двадцятирічна Сабіна вчилася в Академії образотворчого мистецтва. Професор марксизму пояснював їй та її однокурсникам відому тезу соціалістичного мистецтва: радянське суспільство пішло вперед так далеко, що основний конфлікт у ньому вже не між гарним і поганим, а між гарним і кращим. Гівно (тобто все несприйнятне за своєю суттю) могло існувати в такому разі лише «по той бік» (скажімо, в Америці) і лише звідти, ззовні, як щось чужорідне (скажімо, у вигляді шпигунів) проникати у світ «гарних і кращих».

І справді, радянські фільми, що заполонили саме в ці найжорстокіші часи кінематографи всіх комуністичних країн, були пройняті невірогідною невинністю. Найгострішим конфліктом, який міг виникнути між двома росіянами, було любовне непорозуміння: він уважав, що вона його вже не любить, і вона про нього думала те саме. Під кінець вони падали одне одному в обійми і обливалися сльозами щастя.

Загальноприйняте трактування цих фільмів сьогодні таке: вони висвітлювали комуністичний ідеал, тоді як комуністична реальність була значно гірша.

Сабіна повставала проти такого трактування. Коли вона уявляла, що, світ радянських кічів мав стати реальністю, і вона мусила б жити в ньому, мороз пробігав у неї поза спиною. Вона без найменших вагань погодилася б жити в реальному комуністичному режимі навіть при всіх переслідуваннях та чергах за м’ясом. В реальному комуністичному світі жити ще можна. У світі ж здійсненого комуністичного ідеалу, в тому світі усміхнених ідіотів, з якими вона не могла б і словом перекинутися, вона померла б від жаху за якийсь тиждень.

Мені здається, що почуття, яке викликав у Сабіни радянський кіч, було подібне до жаху, який відчувала Тереза у сні, коли марширувала з голими жінками довкола басейну і змушена була співати веселих пісень. Під гладінню води плавали трупи. До жодної жінки Тереза не могла промовити й слова чи звернутися з якимось запитанням. У відповідь вона почула б хіба що наступний куплет пісні. Жодній із них вона не могла навіть таємно підморгнути. Вони одразу вказали б на неї чоловікові, що стояв у кошику над басейном, щоб він застрелив її.

Терезин сон розкриває істинну функцію кіча: кіч – це параван, що прикриває смерть.

11

В імперії тоталітарного кіча відповіді дано загодя і вони виключають будь-яке запитання. Із цього випливає, що справжнім противником тоталітарного кіча є людина, яка запитує. Запитання – наче ніж, що розрізає полотно намальованої декорації, щоб можна було зазирнути, що ж ховається за нею. Так, до речі, колись Сабіна пояснила Терезі смисл своїх картин: попереду доступна брехня, а за нею проступає недоступна правда.