Текст книги "Нестерпна легкість буття"

Автор книги: Милан Кундера

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 16 страниц)

Так, вона не робить нічого іншого – лише виконує Томашеві накази.

Вона хоче зайти до інженера тільки на хвилинку: лише вип’ють по чашечці кави; аби тільки дізнатися, що воно таке: дійти до самої межі невірності. Вона хоче виштовхати своє тіло на ту межу, лишити його там трохи постояти, немов біля ганебного стовпа, а тоді, якщо інженер захоче обійняти її, вона скаже, як сказала чоловікові з гвинтівкою на Петршіні: «Але це не моє бажання».

І тоді чоловік опустить дуло рушниці й скаже привітним голосом: «Якщо це не ваше бажання, то з вами нічого не може статися. У мене немає на це права».

І вона обернеться до стовбура дерева і розплачеться.

16

Це був околичний багатоквартирний дім, збудований на початку століття в робітничому кварталі Праги. Вона зайшла у під’їзд з брудними, побіленими вапном стінами. Затоптані кам’яні сходи з залізними поручнями привели її на другий поверх. Там вона звернула ліворуч. Біля других дверей, без таблички і без дзвінка, вона зупинилась. Постукала.

Він відчинив.

Уся квартира складалася з одного-єдиного приміщення, перші два метри якого були відгорожені завісою, яка утворила в такий спосіб щось на зразок передпокою; там стояв стіл із плитою і холодильник. Ступивши трохи далі, за завісу, вона побачила прямо перед собою видовжений прямокутник вікна в кінці вузької, довгої кімнати; з одного боку були книжкові полиці, а з другого – тахта і крісло.

– Квартира у мене вкрай проста, – сказав інженер, – сподіваюсь, вас це не бентежить.

– Ні, не бентежить, – мовила Тереза, дивлячись на стіну, геть закриту книжковими поличками. В цього чоловіка немає порядного стола, зате має сотні книжок. Це приємно здивувало Терезу, і тривога, з якою вона йшла сюди, трохи утамувалась. Вже з дитинства вона вважає книгу знаком таємного братства. Людина, в якої вдома така бібліотека, не може скривдити її.

Він запитав, що він може їй запропонувати. Вина?

Ні, ні, вина вона не хоче. Коли вже щось, то каву.

Він вийшов за завісу, а вона підійшла до книжкових полиць. Одна з книжок зацікавила її. Це був переклад Софоклового «Едіпа». Дивно, що тут ця книжка! Багато років тому Томаш дав Терезі прочитати її і довго розповідав про неї. Потім виклав свої міркування письмово й послав до газети, і ця стаття перевернула догори дном все їхнє життя. Дивлячись тепер на корінець цієї книжки, вона заспокоювалась. Здавалося, ніби Томаш навмисне залишив тут свій слід, подавав їй знак, що все це влаштував він. Вона витягла книжку, розгорнула її. Коли інженер повернеться до кімнати, вона запитає, чому в нього ця книжка, чи він її читав і що він про неї думає. З допомогою цих хитрощів вона пересуне розмову з небезпечної території чужої квартири в інтимний світ Томашевих думок.

Потім вона відчула на плечі руку. Інженер узяв у неї книжку, мовчки поклав на полицю і повів її до тахти.

Їй знову пригадалась фраза, яку вона сказала катові з Петршіна. Тепер вона вимовила її вголос:

– Але це не моє бажання!

Вона вірила, що ця чудодійна формула вмить змінить ситуацію, проте в цій кімнаті слова втратили магічну силу. Мені навіть здається, що вони спонукали чоловіка до більшої рішучості: притиснувши Терезу до себе, поклав руку їй на груди.

Дивна річ: від цього дотику вона враз перестала тривожитись. Цим дотиком інженер указав на її тіло, і вона усвідомила, що йдеться зовсім не про неї (не про її душу), але виключно про її тіло. Про тіло, яке зрадило її і яке вона вигнала у світ поміж інші тіла.

17

Він розстебнув їй ґудзики на блузці й дав зрозуміти, щоб решту вона розстебнула сама. Але вона не виконала його вказівки. Вона вигнала своє тіло у світ, але не хотіла нести за нього відповідальність. Вона не чинила опору, але й не допомагала йому. Душа в такий спосіб хотіла показати, що, хоч вона й не згодна з тим, що відбувається, але вирішила лишатись нейтральною.

Він роздягав її, і вона при тому була майже непорушна. Коли він її поцілував, її губи не відповіли на доторк його губів. Але невдовзі вона зненацька відчула, що лоно її зволожилось, і вона злякалась.

Збудження, яке вона відчувала, було тим сильніше, що виникло всупереч її бажанню. Душа її таємно погодилася з усім, що відбувалось, але знала й те, що це велике збудження триватиме лише в тому випадку, якщо її згода не була висловлена. Коли б вона вголос сказала своє «так», коли б захотіла добровільно брати участь у любовній грі, збудження ослабло б. Адже душу збуджувало саме те, що тіло діє всупереч її бажанню, зраджує її, і вона спостерігає те зрадництво ніби збоку.

Потім він стягнув з неї трусики, і Тереза лишилася зовсім гола. Душа бачила голе тіло в обіймах чужого чоловіка, і це здавалося їй таким невірогідним, як коли б вона зблизька роздивлялася планету Марс. В освітленні невірогідності тіло її вперше втратило для неї свою банальність; душа вперше дивилась на нього зачаровано; на передній план виступила вся його особливість, неповторність, незрівнянність. Воно вже не було звичайним серед інших тіл (яким вона бачила його досі), а найнезвичайнішим. Душа не могла відірвати погляд від родимки, круглої, коричневої плямки, що була якраз над волосяним покривом лона; ця плямка здавалася їй печаттю, яку вона сама (душа) поставила на тіло, і по-блюзнірському близько від цієї святої печаті тепер рухався чужий член.

А потім, глянувши на інженерове обличчя, Тереза усвідомила, що вона ніколи не давала згоди на те, щоб тіло, на якому її душа поставила свій знак, опинилося в обіймах когось, кого вона не знає і не хоче знати. Її охопила запаморочлива ненависть. Вона зібрала слини в роті, аби плюнути в обличчя тому чужому чоловікові. Але він спостерігав за нею з такою ж нетерплячою цікавістю, як вона за ним; він помітив її лють, і рухи його прискорилися. Тереза відчувала, як до неї здаля підступає блаженство, почала кричати: «ні, ні, ні»; вона опиралась йому, боронилася, тож затримувана насолода довго розливалася в її тілі, не знаходячи для себе виходу; вона ширилася в неї, наче морфій, упорскнутий у вену. Тереза борсалася в його обіймах, била навколо себе руками і плювала йому в обличчя.

18

Унітази в сучасних ванних піднімаються від підлоги, немов білі квіти водяної лілії. Архітектори роблять усе можливе, щоб тіло забуло про свою нікчемність, і людина не знала, що відбувається з покидьками її утроби, коли над ними зашумить вода, рвучко спущена з резервуара. Каналізаційні труби, хоч і протягують свої щупальці до наших квартир, старанно приховані від наших очей, і ми нічогісінько не знаємо про невидиму Венецію екскрементів, над якою споруджено наші ванни, спальні, танцювальні зали і парламенти.

Убиральня старого околичного будинку в празькому робітничому кварталі була не така лицемірна; підлога в ній була викладена сірими кахлями, і унітаз здавався на їхньому тлі якимось широким і жалюгідно вбогим. Він не був подібний своєї формою до квітки водяної лілії, а здавався тим, чим був: розширеним кінцем труби. На ньому не було навіть дерев’яного сидіння, і Терезі довелося сісти на холодну емальовану жерсть.

Вона сиділа на унітазі, і прагнення випорожнити нутрощі, яке раптом оволоділо нею, було прагненням дійти до крайнього приниження, стати тілом якомога більше і повніше, тим самим тілом, про яке казала мати, що його призначення лише в тому, щоб переварювати і виділяти. Тереза випорожнює свої нутрощі, відчуваючи в цю мить безмежний смуток і самотність. Нема нічого жалюгіднішого за її голе тіло, що сидить на розширеному кінці стічної труби.

Її душа втратила цікавість глядача, своє злорадство і гординю: вона вже знову була десь глибоко в тілі, в найдальшому куточку його нутра, і з відчаєм чекала, чи не покличе її хтось вийти назовні.

19

Вона встала з унітаза, спустила воду і вийшла до передпокою. Душа тремтіла в тілі, голому і знехтуваному. Вона й досі відчувала дотик паперу, яким витерлася.

І тут сталося щось незабутнє: їй раптом страшенно захотілося піти до нього в кімнату й почути його голос, його слова, звернені до неї. Коли б він обізвався до неї тихим, глибоким голосом, душа насмілилась би вийти на поверхню тіла, і Тереза розплакалась би. Вона обняла б його так, як уві сні обнімала стовбур каштана.

Вона стояла в передпокої і намагалася погамувати це безмірне бажання розплакатися перед ним. Знала, що коли не опанує себе, станеться те, чого вона не хотіла. Вона закохається в нього.

У ту хвилину з кімнати долинув його голос. Коли вона почула цей голос сам по собі (не бачачи високої інженерової постави), він здивував її: був тонкий і високий. Як це вона раніше цього не зауважила?

Мабуть, лише завдяки цьому несподівано неприємному враженню від його голосу їй вдалося відігнати спокусу. Вона зайшла до кімнати, попіднімала розкидану одежу, швиденько вдяглася й вийшла.

20

Вона поверталася з магазину з Кареніним, який ніс у пащі рогалика. Був холодний ранок, підморожувало. Вони йшли повз житловий район, де на просторих місцинах поміж будинками люди насаджували невеличкі городи й садочки. Раптом Каренін зупинився, напружено вдивляючись у тому напрямку. Вона також подивилася туди, але нічого особливого не помітила. Каренін потягнув її за собою, і вона підкорилась. І тільки тоді вона побачила над замерзлою землею порожньої грядки чорну голівку ворони з великим дзьобом.

Голівка без тіла злегка ворушилась, і з дзьоба час від часу виривався смутний, хриплий звук.

Каренін був такий розтривожений, що випустив навіть рогалика. Тереза мусила прив’язати його до дерева, оскільки боялась, аби він не завдав вороні шкоди. Потім опустилася на коліна і спробувала розкопати притоптану довкола живою похованої птиці землю. Це було нелегко зробити. Вона зламала собі ніготь, аж кров потекла.

У цю хвилину неподалік від неї упав камінь. Вона обернулась і побачила за рогом будинку двох хлопчиків років десяти. Тереза підвелася. Помітивши її порух і собаку біля дерева, хлопчаки повтікали.

Вона знову опустилася на коліна й знову заходилася розгрібати землю, аж поки нарешті витягла ворону з її могили. Але в неї були поламані ноги й крила, вона не могла ані ходити, ані злетіти в повітря. Тереза загорнула ворону в свій червоний шарфик, який був пов’язаний у неї на шиї, і притисла її до себе лівою рукою. Правою відв’язала Кареніна, доклавши чимало зусиль, щоб утихомирити його й примусити іти поряд.

У двері вона подзвонила, тому що обидві руки були зайняті й не могла дістати ключа з кишені. Томаш відчинив. Вона подала йому поводок з Кареніним і сказавши: – «Потримай його!» – понесла ворону до ванної кімнати. Поклала її на підлогу під умивальником. Ворона билася, але не могла зрушити з місця. З неї текла якась густа жовта рідина. Тереза послала під умивальником старі ганчірки, щоб вона не мерзла на холодних кахлях. Птиця раз у раз розпачливо махала зламаним крилом, і її дзьоб докірливо стирчав угору.

21

Вона сиділа на краю ванни й не могла відвести очей від конаючої ворони. Бачила в її сирітській самотності образ власної долі й раз у раз повторяла в думці: в усьому світі я не маю нікого, крім Томаша.

Чи переконала її історія з інженером у тому, що любовні авантюри не мають нічого спільного з коханням? Що вони легкі й нічого не важать? Чи стало їй спокійніше?

Аж ніяк.

У думках вона поверталася до сцени: вона вийшла з убиральні, і її тіло стоїть у передпокої голе й знехтуване. Душа тремтіла злякана, десь глибоко в нутрі. Коли б у ту хвилину чоловік, що був у кімнаті, обізвався до її душі, Тереза розплакалася б і, і впала йому в обійми.

Вона уявила собі, що замість неї у передпокої біля убиральні стоїть котрась із Томашевих коханок, а замість інженера в кімнаті був Томаш. Він каже дівчині одне-єдине слово, і та зі сльозами обнімає його.

Тереза знає, що такою буває хвилина, коли народжується любов: жінка не може встояти перед голосом, який викличе назовні її злякану душу; чоловік не може встояти перед жінкою, душа якої відгукнулася на його голос. Томаш ніде не застрахований від тенет кохання, і Тереза побоюється за нього повсякчас, щохвилини.

Яку вона має зброю? Лише свою вірність. Вона запропонувала її йому одразу, з самого початку, з першого дня, ніби усвідомлювала, що нічого іншого не може йому дати. Їхня любов – на диво асиметрична архітектура: вона тримається на абсолютній непохитності її вірності, як гігантський палац на одному-єдиному стовпі.

Невдовзі ворона вже не ворушила крилами, і лише час від часу посіпувалась її поранена ніжка. Терезі не хотілося відходити від неї, так ніби вона пильнувала біля вмирущої сестри. Нарешті вона все-таки пішла в кухню, щоб наспіх пообідати.

Коли повернулася, ворона була мертва.

22

У перший рік любові Тереза при зляганні кричала, і цей крик, як я вже казав, хотів засліпити й оглушити свідомість. Згодом вона кричала менше, але душа її як і раніше була засліплена любов’ю і нічого не бачила. Лише коли вона тішилася з інженером, і відсутність любові призвела до того, що душа її прозріла.

Тереза знову була в сауні й стояла перед дзеркалом. Вона дивилася на себе і внутрішнім зором бачила сцену тілесної любові в інженеровій квартирі. Те, що запам’яталося їй, було не про коханця. Відверто кажучи, вона б навіть не змогла описати його, вона, мабуть, і не помітила, як він виглядав голим. Те, що вона пам’ятала (і на що вона зараз, збуджена, дивилась у дзеркало) було її власне тіло; її лобок і кругла родима плямка над ним. Ця родимка, що досі була для неї лише прозаїчним дефектом шкіри, закарбувалася в пам’яті. Вона хотіла бачити її знову і знову в невірогідному сусідстві з чужим чоловічим членом.

Не можу не підкреслити ще раз: їй не хотілося бачити член чужого чоловіка. Їй хотілось бачити свої статеві органи в сусідстві з чужим членом. Вона не тужила за коханцевим тілом. Вона тужила за своїм власним тілом, яке вона несподівано відкрила для себе, найближчим і найстороннішим, а також найбільш збудливим.

Вона дивилася на своє тіло, вкрите дрібними краплями, що лишилися на ньому після душу, і думала про те, що найближчими днями інженер знову зайде до неї в бар. Вона хотіла, щоб він прийшов, хотіла, щоб він покликав її до себе! Мріяла про це!

23

Щодня вона хвилювалася, що інженер появиться біля бару і що вона не годна буде сказати «ні».Але в міру того як дні минали, побоювання, що він прийде, витіснялося страхом, що не прийде.

Проминув місяць, але інженер не з'являвся. Терезі здавалося це непоясненним. Ошукана мрія відступила на задній план і змінилася занепокоєнням: чому він не прийшов?

Вона обслуговувала відвідувачів. Серед них знову був лисий чоловік, який колись звинуватив її в тому, що вона наливає спиртне неповнолітнім. Він голосно розповідав непристойний анекдот, такий самісінький, як ті, що їх вона чула вже разів сто від п’яничок, яким колись подавала пиво в маленькому містечку. І знову їй здалося, що материн світ повертається до неї, і вона вкрай нелюб’язно обірвала плішивого.

Чоловік образився:

– А ви мені не вказуйте. Дякуйте і за те, що терпимо вас за цією стойкою.

– Хто ми? Хто це ми?

– Ми, – сказав чоловік і замовив собі ще горілки. – І запам’ятайте, я не потерплю від вас образ.

Потім він показав на Терезину шию, обмотану намистом з дешевих перлів:

– Звідки у вас ці перли? Не міг же їх вам подарувати ваш чоловік, – мийник вікон! Він не має коштів на такі подарунки! То це вам клієнти дають? А за що вони вам це дають?

Каренін піднявся, сперся передніми лапами на стіл і загарчав.

24

Посланник сказав:

– Це був сексот.

– Коли б він був сексотом, мав би триматися непомітніше, – заперечила Тереза. – Що ж це за таємна поліція, коли вона перестала бути таємною!

Посланник сів на канапу й підклав ноги під себе, як навчився на курсах йоги. Над ним у рамці посміхався Кеннеді, по-особливому освячуючи його слова.

– Дорога Терезочко, – по-батьківському сказав він, – сексоти можуть мати кілька функцій. Перша – класична. Вони слухають, про що люди поміж собою говорять, і доповідають про це своїм шефам.

Друга функція – залякування. Вони дають нам зрозуміти, що тримають нас у руках, і хочуть заставити нас боятися. Саме цього добивався ваш плішивий.

Третя функція полягає в тому, що вони намагаються створювати ситуації, які б нас скомпрометували. Сьогодні вже ніхто не намагається звинувачувати нас в антидержавних підступах, бо завдяки цьому ми б завоювали ще більшу симпатію. Скоріше вони намагатимуться знайти в нас у кишені гашиш або намагатимуться довести нам, що ми зґвалтували дванадцятирічну дівчинку.

Якусь дівчинку завжди знайдуть, яка це посвідчить.

Тереза знову згадала про інженера. Чому він так ніколи більше й не прийшов?

Посланник вів далі:

– Вони намагаються заманити людей у пастку, щоб потім примусити працювати на себе і з їхньою допомогою наставляти пастки на інших людей, поступово зробивши з цілого народу єдину організацію донощиків.

Тереза вже не мала сумніву: інженера до неї підіслала поліція. А ким був той дивний хлопець, що напився в корчмі навпроти й освідчувався їй у коханні? Плішивий сексот напався на неї через нього, а інженер заступився. Всі троє грали свої ролі за підготовленим заздалегідь сценарієм, метою якого було прихилити до неї чоловіка, котрий мав звести її.

Як же це їй одразу не спало на думку? Адже та квартира була якась дивна і зовсім не пасувала тому чоловікові! Чого б цей елегантно вдягнений інженер мешкав у такій убогій квартирі? І чи був він узагалі інженером? Бо як це можливо, щоб інженер о другій годині дня вже був вільний від роботи? І хіба читав би інженер Софокла? Ні, ця бібліотека зовсім не інженерова! Це приміщення скоріше скидалося на конфісковану квартиру якогось арештованого інтелектуала. Коли їй було десять років і заарештували її батька, так само конфіскували їхню квартиру з усією бібліотекою. І хто знає, як потім використовували цю квартиру.

Тепер їй стало ясно, чому він більше ні разу не прийшов. Він виконав своє завдання. Яке? П’яний сексот мимоволі виказав його, коли крикнув їй: «Не забувайте: проституція нині у нас заборонена!» Цей удаваний інженер посвідчить, що вона переспала з ним і вимагала від нього гроші! Вони погрожуватимуть їй скандалом, вимагаючи, щоб вона доносила на людей, які п’ють біля її стойки!

– Не турбуйтесь, у вашій історії нема нічого небезпечного, – заспокоював її посланник.

– Може, й так, – сказала вона здавленим голосом, виходячи з Кареніним на нічні вулиці Праги.

25

Люди здебільшого тікають від своїх страждань у майбутнє. На дорозі часу вони проводять уявну риску, за якою їхні нинішні страждання припиняться. Але Тереза такої риски перед собою не бачить. Утішити її може лише погляд назад. Знову була неділя. Вони сіли в машину й поїхали далеко за Прагу.

Томаш був за кермом, Тереза поруч із ним, а Каренін час від часу із заднього сидіння нахилявся до них і лизав їм вуха. Через дві години вони доїхали до маленького курортного містечка, де років шість тому разом провели кілька днів. Хотіли там заночувати.

Вони зупинили машину на площі й вийшли. Нічого не змінилося. Навпроти був готель, у якому вони колись жили, і стара липа стояла перед ним. Ліворуч від готелю тяглася стара дерев’яна колонада, в кінці якої з мармурової чаші било струменем джерело, до якого, як і минулого разу, схилялися люди з кухликами в руках.

Томаш знову показав на готель. Щось усе-таки змінилось. Колись він називався «Гранд», тепер на ньому був напис «Байкал». Вони подивились на табличку на розі будинку: Московська площа. Потім пройшлися всіма знайомими вулицями (Каренін ішов за ними сам, без повідка), знайомлячись із їхніми новими назвами: Сталінградська вулиця, Ленінградська вулиця, Ростовська вулиця, Новосибірська вулиця, Київська вулиця, Одеська вулиця, був там санаторій «Чайковський», санаторій «Толстой», санаторій «Римський-Корсаков»; були там і готель «Суворов», і кінотеатр «Горький» і кафе «Пушкін». Всі назви були запозичені з російської географії і з російської історії.

Тереза пригадала перший день вторгнення. Люди у всіх містах знімали таблички з назвами вулиць, а з шляхів забирали дороговкази, на яких були написані назви міст. Країна за одну ніч стала безіменною. Протягом семи днів російська армія блукала по місцевості, не знаючи, де вона є. Офіцери шукали будинки редакцій, телебачення, радіо, щоб захопити їх, але не могли знайти. Вони розпитували у людей, але перехожі тільки знизували плечима або вказували неправильні адреси й неправильні напрямки.

Минули роки, і раптом починаєш розуміти, що ця анонімність була небезпечною для країни. Вулиці й будинки вже не повернулися до своїх колишніх назв. І так один чеський курорт раптом став якоюсь малою ілюзорною Росією, і минуле, яке Тереза приїхала шукати сюди, виявилося конфіскованим, їм стало гидко лишатися там на ніч.

26

До машини поверталися мовчки. Вона думала про те, що всі речі й люди постають перед очима перевдягненими. Старе чеське місто прикрилося російськими іменами. Чехи, які фотографували вторгнення, насправді працювали на таємну поліцію. В чоловіка, який посилав її на смерть, була на обличчі маска Томаша. Стукач виступав під ім’ям інженера, і інженер хотів грати роль чоловіка з Петршіна. Знамення книжки в його квартирі було фальшивим і мало на меті штовхнути її на хибний шлях.

Згадавши про книжку, яку там тримала в руках, вона раптово щось усвідомила, і кров ударила їй в обличчя: як це було? Інженер сказав, що принесе каву. Вона підійшла до книжкової полиці й взяла звідти Софоклового «Едіпа». Потім інженер повернувся. Але без кави!

Знову й знову вона поверталася до цієї сцени: як довго його не було, коли він ходив по каву? Щонайменше хвилину, а може, дві або й три. І що він робив у тому крихітному передпокої? Був у туалеті? Тереза намагається пригадати, чи чула вона, як грюкнули двері і як зашуміла спущена вода. Ні, шуму води вона напевно не чула, це вона запам’ятала б. Вона також майже впевнена, що й двері не грюкали. То що ж він тоді робив у передпокої?

І раптом усе стало аж надто ясно. Якщо вони хочуть заманити її в пастку, одного свідчення інженера замало. Їм потрібен доказ, який неможливо заперечити. Протягом цих підозріло довгих хвилин інженер, напевно, встановлював камеру. Або, що вірогідніше, впустив у квартиру когось із фотоапаратом, і той потім, ховаючись за завісою, фотографував їх.

Ще кілька тижнів тому вона сміялася з Прохазки, який не усвідомлював, що живе в концентраційному таборі, де не існує ніякого приватного життя. А що вона? Полишивши материн дім, вона наївно гадала, що раз і назавжди стане господарем свого особистого життя. Але материна домівка тяглася за нею по цілому світі, простягала до неї руки. Тереза ніколи не втече від неї.

Вони спускалися сходами поміж садами до площі, де залишили машину.

– Що з тобою? – запитав Томаш.

Перше ніж вона встигла відповісти, хтось привітався з Томашем.

27

Це був п’ятдесятирічний селянин з обвітреним обличчям, якого Томаш колись оперував. Відтоді його щороку посилали на лікування на цей курорт. Він запросив Томаша й Терезу на склянку вина. Оскільки в Чехії вхід із собаками до розважальних закладів заборонений, Терезі довелося відвести Кареніна в машину, а чоловіки тим часом посідали в кав’ярні. Коли Тереза підійшла до них, селянин казав: – У нас тиша і спокій. Два роки тому мене навіть обрали головою кооперативу.

– Вітаю, – сказав Томаш.

– Знаєте, це провінція. Люди звідси тікають. Ті, що нагорі, мусять радіти, коли хтось узагалі хоче лишитися в селі. Нас виганяти з роботи їм немає смислу.

– Це було б для нас ідеальне місце, – сказала Тереза.

– Ви б там нудилися, люба пані. Там нічого немає. Взагалі нічогісінько немає.

Тереза не зводила очей з обвітреного обличчя хлібороба. Це був дуже милий чолов’яга. Скільки вже часу минуло, відколи їй ніхто не здавався милим!

Завдяки йому перед очима в неї постав образ провінції: село з костьольною вежею, поля, ліси, заєць, що біжить по борозні, мисливець у зеленому капелюсі. Вона ніколи не жила в селі. Цей образ запав їй у душу з розповідей. Або з книжок. Або його закарбували в її підсвідомості якісь далекі предки. Однак цей образ стояв у неї перед очима, такий виразний, як фотографія прабабусі в родинному альбомі чи старовинна гравюра.

– Маєте ще якісь труднощі? – запитав Томаш.

Хлібороб торкнувся того місця на шиї, де череп з’єднується із хребтом – Отут часом болить.

Не підводячись зі стільця, Томаш обмацав місце, на яке вказав колишній пацієнт, а тоді ще якийсь час розпитував його. Потім сказав: – Я вже не маю права виписувати ліки. Але скажете лікареві, який вас лікує, що ви говорили зі мною і я порадив вам приймати ось це. – Він витяг з гаманця блокнот, вирвав з нього аркушик і великими літерами написав назву ліків.

28

Вони поверталися в Прагу.

Тереза думала про фотографію, на якій інженер обнімає її голе тіло. Вона втішала себе: навіть якщо така фотографія існує, Томаш ніколи не побачить її. Ця фотографія має для них якусь ціну доти, доки з її допомогою вони зможуть шантажувати Терезу. Але тільки-но вони відішлють цю фотографію Томашеві, вона враз утратить будь-яку ціну.

Але що буде, коли поліція тим часом дійде висновку, що Тереза для них не становить жодного інтересу? В такому разі фотографія в їхніх руках стане простою забавкою, і ніхто нікому не заборонить, щоб потішитись, вкласти її в конверт і послати Томашеві.

А що буде, коли Томаш одержить таку фотографію? Прожене її? Може, й ні. Мабуть, напевне, ні. Але хистка будова їхньої любові остаточно зруйнується. Бо ж ця будова тримається на її вірності, як на одному-єдиному стовпі, а любові так само як імперії: якщо загине ідея, на якій вони були засновані, – занепадають і вони.

Перед очима в неї була картина: заєць, що біжить борозною, мисливець у зеленому капелюсі й костьольна вежа над лісом.

Вона хотіла сказати Томашеві, що добре було б виїхати з Праги. Поїхати геть від дітей, які закопують живих ворон у землю, геть від стукачів, геть від дівчат, озброєних парасольками. Вона хотіла сказати йому, що добре було б виїхати в село. Що це єдина дорога до порятунку.

Вона повернула до нього голову. Але Томаш мовчав і дивився на щось перед собою. Вона не могла подолати бар’єр мовчання, що розділяв їх. Вона почувалася так само, як тоді, коли спускалася з Петршіна: на шлунок тиснуло й хотілося блювати. Томаш лякав її. Він був для неї надто сильний, а вона надто слабкою. Він віддавав їй накази, яких вона не розуміла. Намагалася виконати їх, але нічого в неї не виходило.

Тереза хотіла повернутися знову в Петршін і попросити чоловіка з рушницею дозволити їй зав’язати очі стрічкою й спертися на стовбур каштана, їй хотілося вмерти.

29

Вона прокинулась і усвідомила, що вдома сама.

Вийшла на вулицю й попрямувала до набережної. Хотіла подивитися на Влтаву. Хотіла стати на березі й довго дивитися на хвилі, бо ж плин річки заспокоює і лікує. Річка тече споконвіку, і людські історії відбуваються на її берегах. Відбуваються, щоб завтра про них забували, а річка текла собі далі.

Спершись на парапет, вона дивилася вниз. Це була околиця Праги, Влтава вже протекла через місто, лишила позаду пишність Градчан і костьолів і була, наче актриса після спектаклю, стомлена й замислена. Текла вона поміж брудних берегів, обгороджених парканами й стінами, за якими були фабрики й спорожнілі спортивні майданчики.

Вона довго дивилась на воду, що здавалася тут іще смутнішою і темнішою; і раптом посеред річки угледіла якийсь предмет, червоний предмет, так, це була лавочка. Дерев’яна лавочка на металевих ніжках, яких повно у празьких парках. Вона поволі плила серединою Влтави. А за нею ще одна лавочка. А далі ще, і ще, й лише тепер Тереза побачила, що з міста пливуть лавочки із празьких парків, їх було багато і ставало дедалі все більше, вони пливли по річці, як восени листя, винесене водою з лісів, лавочки червоні, жовті, блакитні.

Вона озирнулась назад, наче хотіла запитати в перехожих, що все це означає. Чому пливуть по воді лавочки з празьких парків? Але всі байдуже проходили мимо, нікого анітрохи не цікавило, що якась річка тече споконвіку через їхнє недовговічне місто.

Вона знову задивилась на річку. Їй було невимовно сумно. Вона розуміла: те, що вона бачить, це прощання.

Коли більшість лавочок щезла з поля зору, з’явилося ще кілька запізнілих, ще одна жовта лавочка, а за нею ще одна, блакитна, остання.