Текст книги "Нестерпна легкість буття"

Автор книги: Милан Кундера

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 16 страниц)

4

Сабіна піддалася на вмовляння і вирішила відвідати товариство своїх земляків. Знову дискутували про те, чи варто було боротися з росіянами зі зброєю в руках. Звичайно, тут, у безпечній еміграції, всі проголошували, що боротися треба було. Сабіна сказала:

– В такому разі, повертайтеся туди й продовжуйте боротьбу.

Вона не повинна була такого казати. Чоловік зі шпакуватим, старанно укладеним у перукарні волоссям скерував у її бік довгий указівний палець:

– Ви б уже краще помовчали. Усі ви відповідальні за те, що там сталося. І ви також. Що ви зробили на батьківщині проти комуністичного режиму? Малювали картини, тільки й усього…

Оцінка і перевірка громадян – це головна і повсякчасна соціальна діяльність у комуністичних країнах. Чи дістане художник дозвіл на виставку, чи одержить громадянин візу, щоб мати змогу поїхати під час відпустки до моря, чи зможе футболіст стати членом національної збірної команди, – для цього треба зібрати передовсім усі характеристики і всю інформацію про нього (від двірнички, від колег, від поліції, від партійної організації, від профспілок), а вже потім ці характеристики прочитуються, зважуються, резюмуються службовцями, які спеціально цим займаються. Те, про що йдеться в характеристиці, аж ніяк не стосується здібностей громадянина до малювання, вміння грати у футбол або його здоров’я, яке потребує відпочинку біля моря. Вони стосуються виключно того, що називалось політичним обличчям громадянина (тобто, що громадянин говорить, про що думає, як поводиться, яку участь бере у зборах і травневих демонстраціях). Бо все (повсякденне життя, просування по службі, відпустка), залежить від того, як буде громадянин оцінений, кожен мусить (якщо хоче грати у футбол в національній збірній, мати виставку картин або провести відпустку біля моря) поводитися так, щоб мати прихильну оцінку.

Саме про це думала Сабіна, слухаючи шпакуватого чоловіка. Його також не турбувало, чи добре грають у футбол його земляки і чи добре вони малюють (нікого з чехів ніколи не цікавив Сабінин живопис), а чи активно чинили опір комуністичному режимові, чи тільки пасивно, по-справжньому – чи лише про людське око, тільки спочатку – чи аж по сьогоднішній день.

Бувши художницею, вона добре запам’ятовувала людські обличчя і знала з Праги фізіономії людей, пристрастю яких було перевіряти й оцінювати інших. Всі вони мали указівний палець трохи довший за середній і скеровували його на тих, із ким розмовляли. До речі, і президент Новотний, який правив у Чехії чотирнадцять років, аж до 1968 року, мав таке ж укладене перукарем волосся, а вказівний палець – найдовший серед жителів Центральної Європи.

Заслужений емігрант, почувши з уст художниці, картин якої не бачив, що він схожий на комуністичного президента Новотного, почервонів, пополотнів, знову почервонів, іще раз пополотнів, та так нічого і не сказав у відповідь, відмовчався. Всі мовчали разом з ним, аж поки, зрештою, Сабіна підвелася і вийшла з кімнати.

Від усього того вона почувалася нещасною, але внизу, уже на хіднику подумала: а чому, власне, вона має зустрічатися з чехами? Що її об’єднує з ними? Країна? Коли б кожен з них мав сказати, що він розуміє під назвою Чехія, образи, які поставали б у них перед очима, були б зовсім різні, не створювали б жодної єдності.

Чи, може, культура? А що це таке? Дворжак і Яначек? Безперечно. А що, коли якийсь чех не розуміє музики? І суть чеського національного характеру одразу розпливається.

Чи, може, великі мужі? Ян Гус? Ніхто з тих людей у кімнаті не прочитав ані рядка з його книжок. Єдине, що вони одностайно розуміли, було полум’я, слава полум’ю, в якому згорів він як єретик на вогнищі, слава попелу, в який він обернувся, і тому суть чеської національної свідомості, каже сама собі Сабіна, саме попіл, нічого більше. Цих людей об’єднує лише поразка і докори, якими вони закидають одне одного.

Вона швидко йшла по вулиці. Більше, ніж розрив з емігрантами, її розтривожили власні думки. Вона знала, що вони несправедливі. Адже серед чехів були люди і не схожі на отого, з довгим указівним пальцем. Ніякова тиша, що запала після її слів, аж ніяк не означала, що всі були проти неї. Скоріше присутні були спантеличені раптовою ненавистю, тим нерозумінням, жертвою якого всі стають тут, в еміграції. Чому б їй не пожаліти їх? Чому вона не сприймає їх зі зворушенням, як людей покинутих?

Ми вже знаємо чому. Вже тоді, коли вона зрадила батька, перед нею відкрилося життя як довга дорога зрад, і кожна нова зрада притягувала її, мов розпуста і перемога. Вона не хоче і не буде стояти в строю! Не стоятиме в строю – люди, ті самі розмови! Ось тому її так стривожила власна несправедливість. Ця тривога не неприємна, навпаки, у Сабіни таке відчуття, ніби вона здобула над чимось перемогу і хтось невидимий аплодує їй.

Однак після цього сп’яніння в душі озвався страх: десь ця дорога мусить скінчитися! Колись треба припинити зраджувати! Якогось дня вона муситиме зупинитися!

Був вечір, вона квапливо йшла по перону. Поїзд до Амстердама вже було подано. Вона шукала свій вагон. Відчинила двері купе, до якого її провів приязний провідник, і побачила Франца, що сидів на засланій полиці. Він підвівся, щоб привітатися з нею, а вона обняла його і вкрила поцілунками.

Їй страшенно хотілося сказати найбанальніші жіночі слова: «Не відпускай мене, тримай біля себе, приборкай мене, зроби своєю рабинею, будь сильний!» Але це були слова, яких вона не могла і не вміла вимовити.

Випустивши його з обіймів, вона лише сказала:

– Я неймовірно рада, що я з тобою. – При її стриманому характері це було найбільше, що вона вміла сказати.

5

МАЛИЙ СЛОВНИК НЕЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ

(продовження)

Демонстрації

Людям в Італії або у Франції добре. Коли батьки примушують ходити до костьолу, діти помщаються тим, що вступають у партію (комуністичну, маоїстську, троцькістську тощо). Зате Сабіну батько посилав спершу до костьолу, а потім сам же зі страху примусив вступити в комуністичну Спілку молоді.

Маршируючи в колоні на Перше травня, вона не вміла дотримуватись ритму, тож дівчина, що йшла позаду, гримала на неї і навмисне наступала їй на п’яти. Коли в поході починали співати, вона ніколи не знала тексту пісень й лише мовчки розкривала рота. Але її товаришки, помітивши це, поскаржились на неї. З молодих літ вона ненавиділа будь-які демонстрації.

Франц навчався в Парижі, й оскільки був надзвичайно обдарованим студентом, наукова кар’єра розкривалась перед ним з двадцяти років. Уже тоді він знав, що все життя проведе в просторі університетського кабінету, публічних бібліотек та кількох аудиторій; така перспектива викликала в нього почуття задухи. Він мріяв вийти за межі свого життя, як виходить з квартири на вулицю.

Ось чому він, поки жив у Парижі, так любив ходити на демонстрації. Як це чудово було – щось святкувати, щось вимагати, проти чогось протестувати, не бути самому, іти під відкритим небом разом з іншими. Колони демонстрантів, що сунули по бульвару Сен-Жермен або від площі Республіки до Бастилії, заворожували його. Галасливий марш натовпу був для нього образом Європи та її історії. Європа – це Великий Марш. Марш від революції, від бою до бою, тільки вперед.

Я б міг це сказати й по-іншому: Францові його життя серед книжок видавалося нереальним. Він мріяв про справжнє життя, про дотики інших людей, які йдуть пліч-о-пліч з ним, про їхні вигуки. Він не усвідомлював, що саме те, що він уважав за несправжнє (роботу в тиші кабінету та бібліотек), і є його справжнім життям, тоді як демонстрації, які уособлювали для нього реальність, були нічим іншим, як театром, танком, урочистістю, одне слово, сном.

У студентські роки Сабіна мешкала в гуртожитку. Першого травня всі мусили рано-ранісінько вставати і йти на місце збору демонстрантів. Аби нікому не заманулось лишитися, студенти-активісти контролювали, чи порожньо в будинку. І тому вона ховалася в туалеті, а коли і контролери йшли на вулицю, поверталася до своєї кімнати. Западала така тиша, про яку можна було тільки мріяти. Лише здалеку долинала маршова музика. І їй здавалося, що вона сховалася в мушлі, а вдалечині шумить море ворожого світу.

Через рік-два після того, як покинула Чехію, вона випадково опинилася в Парижі саме на річницю російського вторгнення. У місті проходила маніфестація протесту, і вона не могла устояти перед бажанням узяти в ній участь. Молоді французи піднімали стиснені кулаки й вигукували гасла проти радянського імперіалізму. Ці гасла подобалися їй, та раптом вона з подивом усвідомила, що не може вигукувати їх разом з іншими – не витримала маршового походу більше кількох хвилин.

Коли вона поділилася своїми відчуттями з французькими друзями, вони здивувалися: «То ти не хочеш боротися проти окупації своєї країни?» Вона хотіла сказати їм, що за комунізмом, фашизмом, різними окупаціями і вторгненнями приховується фундаментальніше, всеосяжне зло; образом цього зла для неї назавжди стали маршові колони людей, які піднімають руки і вигукують в унісон однакові склади. Але вона розуміла, що не зможе їм цього пояснити. Розгубившись, вона перевела розмову на іншу тему.

Краса Нью-Йорка

Вони годинами ходили по Нью-Йорку; краєвиди мінялися на кожному кроці, так ніби вони йшли звивистою стежкою в захопливій гірській місцевості: посеред хідника стояв на колінах молодик і молився, трохи далі, спершись на дерево, дрімала чарівна негритянка, чоловік у чорному переходив дорогу, широкими жестами диригуючи невидимим оркестром, у фонтані била вода, а довкола сиділи будівельники й обідали. Залізні сходи спиналися по фасадах бридких будинків з червоної цегли, але ці будинки були навіть по-своєму гарними у своїй бридоті, по сусідству з ними стояв великий скляний хмарочос, а за ним ще один, на даху якого був збудований невеликий арабський палацик із башточками, галерейками й позолоченими стовпами.

Вона пригадала свої картини: на них також зустрічалися речі, які не пасували одна до одної, – будівельний майданчик металургійного заводу, а за ним – гасова лампа; або інша лампа: її старовинний абажур з розмальованого скла розбито на скалки, що розлітаються у всі боки над порожнім болотистим краєвидом.

Франц сказав:

– Європейська краса завжди була ніби впорядкована. Простежувалися естетичні наміри й довготермінові плани, за якими людина протягом десятиліть будувала готичний кафедральний собор або ренесансне місто. Краса Нью-Йорка має зовсім іншу основу. Це невпорядкована краса. В ній не відчувається задумів людини, вона виникла, немов сталактитова печера. Форми, самі по собі бридкі, створені без ніякого плану, від якогось невірогідного, випадкового поєднання часом здаються на диво поетичними.

Сабіна сказала:

– Невпорядкована краса. Так. Можна було б сказати ще по-іншому: краса як помилка. Перше ніж краса зовсім зникне зі світу, якийсь час вона ще існуватиме як помилка. Краса за помилкою – це остання фаза в історії краси.

І вона пригадала свою першу зрілу картину; картина виникла завдяки тому, що на неї помилково скрапнула червона фарба. Так, в основі її картин була краса помилки, а Нью-Йорк був таємною і справжньою батьківщиною її живопису.

Франц сказав: – Можливо, невпорядкована краса Нью-Йорка є значно багатша і різнобарвніша, аніж занадто точна й скомпонована краса людського проекту. Це вже не європейська краса. Це чужий світ.

Невже справді є щось таке, про що вони мислять однаково?

Ні. І тут є різниця. Відчуженість нью-йоркської краси Сабіну приваблює. Франца вона заворожує, але й лякає, пробуджує тугу за Європою.

Сабінина батьківщина

Сабіна розуміє його неприязність до Америки. Франц – втілення Європи: його мати народилась у Відні, батько був француз, а сам він швейцарець.

Франц захоплюється Сабіниною батьківщиною. Коли вона розповідає йому про себе і про своїх чеських друзів, Франц чує слова «в’язниця», «переслідування», «танки на вулицях», «еміграція», «листівки», «заборонена література», «заборонені вистави» і відчуває дивні заздрощі, поєднані з ностальгією.

Він відкриває перед Сабіною душу:

– Якось про мене написав один філософ, що все, про що я кажу, – недоказова спекуляція, і назвав мене «Сократом майже неправдоподібним». Я відчув себе страшенно ображеним і відповів йому лютим тоном. Уяви собі! Цей смішний епізод був найбільшим конфліктом, який я пережив у своєму житті! Найдраматичніший момент того життя! Ми з тобою живемо у різних вимірах. Ти увійшла в моє життя, мов Гуллівер у країну ліліпутів.

Сабіна протестує. Мовляв, конфлікт, драма, трагедія нічого не означають; в них немає ніякої цінності, нічогісінько, що заслуговувало б на повагу або захоплення. Єдине, на що можна позаздрити, це праця Франца, якій він віддається у тиші і спокої.

Франц хитає головою:

– Коли суспільство багате, людям не доводиться працювати руками, вони присвячують себе розумовій діяльності. З часом дедалі більше з’являється університетів і дедалі більше стає студентів. Аби студенти могли закінчити вищу школу, вигадуються теми дипломних робіт. Тем – сила-силенна, адже про все на світі можна написати дослідження. Списані аркуші паперу громадяться в архівах, сумніших за кладовища, бо туди ніхто не ходить, навіть у поминальні дні. Культура гине в тиражуванні продукції, в лавині літер, в якомусь кількісному шаленстві. Ось чому я кажу тобі, що одна заборонена книжка у твоїй колишній вітчизні важить більше за мільярди слів, які вивергають наші університети.

В цьому смислі ми б могли зрозуміти і Францову слабість щодо всіх революцій. Колись він симпатизував Кубі, потім Китаю, а коли розчарувався через жорстокість їхніх режимів, то меланхолійно змирився з тим, що на його долю лишилося тільки море літер, які нічого не важать і не мають нічого спільного з життям. Він став професором у Женеві (де не відбуваються жодні маніфестації) і, зрікшись усього (на самоті, без жінок і маніфестацій), видав кілька наукових книжок, які мали досить значний успіх. Потім якогось дня, як одкровення, постала перед ним Сабіна; вона приїхала з країни, де вже давно не квітли революційні ілюзії, але ще лишилося те, що в революціях його найбільше захоплювало: життя з великим ризиком, проявами відваги і небезпекою смерті. Сабіна повернула йому віру у значимість людської долі. Була ще прекраснішою від того, що за її спиною прозирала болісна драма її батьківщини.

Проте Сабіна цієї драми не любила. «В’язниця», «переслідування», «заборонені книжки», «окупація», «танки» – для неї це лише бридкі слова, без найменшого сліду романтики. Єдине слово, що викликає в неї ностальгічні спогади про батьківщину, – це слово «кладовище».

Кладовище

Кладовища в Чехії подібні до садів. Могили вкриті травою та різнобарвними квітами. Скромні пам’ятнички ховаються в зелені листя. Коли посутеніє, кладовище підсвічується маленькими запаленими свічками, тож здається, що мертві влаштували дитячий бал. Так, саме дитячий, бо ж мертві невинні, немов діти. І яким би не було жорстоким життя, на кладовищах завжди панував мир. І під час війни, і за Гітлера, і за Сталіна, під час окупації. Коли Сабіні бувало сумно, вона сідала в автомобіль і їхала кудись далеко за Прагу – походити сільськими кладовищами, які вона так любила. Ці невеличкі цвинтарі на тлі синіх пагорбів були чарівні, як колискова пісня.

Для Франца кладовище було жахливим сховищем кісток і каміння.

6

– Я б ніколи не сів за кермо автомобіля. У мене страх перед аварією! Навіть якщо не розіб’єшся на смерть, то скалічишся на все життя! – сказав скульптор, мимоволі хапаючись за вказівний палець, який колись мало не відрізав, обтесуючи дерев’яну скульптуру. Лише чудом зберегли йому палець.

– А мені ніякісінько, – бадьорим голосом сказала Марі-Клод: – Я пережила тяжку аварію, і це було пречудово! Ніде мені не було так добре, як у лікарні! Я зовсім не могла спати, тож без упину читала, і вдень, і вночі.

Всі дивилися на неї з подивом, який явно тішив її. У Франца було якесь змішане почуття: неприязнь (він знав, що після згаданої аварії його дружина була в дуже пригніченому стані й без упину ремствувала) і своєрідне захоплення (її вміння переінакшити все пережите свідчило про неабияку життєстійкість). Вона вела далі:

– Там я почала ділити книжки на денні та нічні. Справді, є книжки для дня і книжки, які можна читати лише вночі.

Всі удавали захоплення і подив, лише скульптор тримався за палець, й обличчя його морщилося від неприємного спогаду.

Марі-Клод звернулася до нього:

– До якої групи ти б відніс Стендаля?

Скульптор не слухав і тому лише розгублено стенув плечима. Критик-мистецтвознавець, що стояв поруч із ним, зауважив, що Стендаль, на його думку, денне читання.

Марі-Клод похитала головою і голосно промовила:

– Ти помиляєшся. Ні, ні, ні, ти помиляєшся! Стендаль – нічний автор!

Франц слухав дискусію про нічне і денне мистецтво досить неуважно, бо мав на мислі лиш одне: коли об’явиться Сабіна. Вони обмірковували не день і не два, чи варто їй приймати запрошення на цей коктейль. Марі-Клод влаштовувала його для всіх художників та скульпторів, які виставлялись у її приватній галереї. Відтоді як вона познайомилася з Францем, Сабіна уникала його дружини. Оскільки ж вони боялися видати себе, вирішили нарешті, що буде природніше і менш підозріло, коли вона прийде. Непомітно він зиркав убік передпокою і раптом усвідомив, що на другому кінці салону раз по раз озивається голос його вісімнадцятирічної доньки Марі-Анн. Покинувши групку, де владарювала його дружина, він підійшов до гуртка, в якому домінувала його донька. Дехто сидів у кріслах, інші стояли, Марі-Анн сиділа на підлозі. Франц був певен, що Марі-Клод у другому кінці салону невдовзі також сяде на килим. Сідати при гостях на підлогу в ті часи – це був жест, який мав означати природність, невимушеність, прогресивність, товариськість і приналежність до Парижа. Пристрасть, з якою Марі-Анн повсюди сідала на підлогу, часто лякала Франца, аби вона не плюхнулась на підлогу в магазині, куди ходила по сигарети.

– Над чим ви тепер працюєте, Алане? – запитала Марі-Анн чоловіка, біля ніг якого вона сиділа.

Алан був такий наївний, що намірився від щирого серця відповісти доньці власниці галереї. Він почав пояснювати їй свій новий спосіб малювання, в якому поєднувалися фотографія і живопис. Він устиг сказати заледве три фрази, коли Марі-Анн почала насвистувати. Художник говорив поволі, зосереджено, тож посвисту не чув.

Франц прошепотів:

– Ти можеш мені сказати, чому свистиш?

– Тому що я не люблю, коли розмовляють про політику, – голосно відповіла вона.

Справді, два чоловіка, що стояли у тій самій групці, говорили про підготовку до виборів у Франції. Марі-Анн, котра вважала своїм обов’язком розважати гостей, запитала у двох чоловіків, чи вони підуть наступного тижня слухати оперу Россіні у виконанні італійської оперної трупи. Художник Алан тим часом підшукував дедалі точніші визначення для свого нового способу малювання, і Францеві було соромно за дочку. Щоб примусити її замовкнути, він на повний голос заявив, що в опері йому страшенно нудно.

– Ти жахливий! – сказала Марі-Анн, намагаючись плеснути батька по животу. – Головний актор неймовірно чудовий. Боже, який він гарний! Я двічі бачила його і закохалася в нього.

Франц подумки відзначив, що його донька надзвичайно подібна до матері. Чому вона вже не схожа на нього? Але нічого не поробиш, на нього вона не схожа. Він уже стільки разів чув від Марі-Клод, що вона закохана у того чи іншого художника, співака, письменника, політика, а одного разу навіть у велогонщика. Звісно, це була звичайнісінька риторика, звична для званих вечорів та коктейлів, але при цьому він часто згадував, що двадцять років тому вона те саме говорила про нього й погрожувала самогубством.

Нарешті у салон зайшла Сабіна. Марі-Клод помітила її і пішла їй назустріч. Її донька і далі розводилася про Россіні, але Франц увесь зосередився на розмові двох жінок. Після кількох дружніх вітальних слів Марі-Клод узяла в руку керамічний підвісок, що був у Сабіни на шиї, і голосно сказала:

– Що це в тебе таке? Жах якийсь!

Ця фраза привернула Францову увагу. Вона була сказана не агресивно, навпаки, гучний сміх мав потвердити, що заперечення оздоби не має нічого спільного з приятельськими почуттями Марі-Клод до художниці, і все-таки ця фраза випадала із загального стилю, в якому Марі-Клод зазвичай вела розмову.

– Я зробила його сама, – сказала Сабіна.

– Але ж цей підвісок справді бридкий! – повторювала Марі-Клод голосно. – Ти не повинна його носити!

Франц знав, що його дружині було байдужісінько – бридкий підвісок чи ні. Бридким було те, що вона хотіла бачити бридким, а прекрасним – те, що вона хотіла бачити прекрасним. Оздоби їхніх друзів апріорі були прекрасними. І коли б вони їй навіть видалися бридкими, вона б змовчала, бо лестощі давно стали її другою натурою.

То чому ж вона раптом вирішила заявити вголос, що підвісок, який Сабіна сама зробила, вона вважає бридким?

Для Франца враз стало ясно: Марі-Клод оголосила, що Сабінина оздоба бридка, щоб усі зрозуміли: вона може собі таке дозволити.

Ще точніше: Марі-Клод оголосила, що Сабінина оздоба бридка, аби продемонструвати, що може собі дозволити сказати Сабіні, що її оздоба бридка. Сабінина виставка рік тому не мала гучного успіху, і Марі-Клод не прагнула завоювати прихильність Сабіни. Навпаки, Сабіна мала підстави запобігати ласки у Марі-Клод. З її поведінки, проте, цього не було помітно.

Так, Францові ясно як день: Марі-Клод скористалася з нагоди продемонструвати Сабіні (й іншим також), яке поміж ними двома співвідношення сил.

7

МАЛИЙ СЛОВНИК НЕЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ

(закінчення)

Старовинний собор в Амстердамі

З одного боку вулиці – будинки, і за їхніми великими вікнами цокольного поверху, що нагадували вітрини магазинів, містилися маленькі кімнатки повій: роздягнені до білизни, вони сидять біля самісінького скла у викладених подушечками кріслах. Нагадують великих знуджених кішок.

Другий бік вулиці геть перекрив готичний храм чотирнадцятого сторіччя.

Поміж світом повій і світом Божим, немов річка поміж двома державами, струмує інтенсивний дух сечі. Усередині від старого готичного стилю лишилися тільки високі голі білі стіни, колони, склепіння та вікна. У храмі порожньо, немов у спортивному залі. Лише посередині великим чотирикутником розставлено ряди стільців довкола мініатюрного подіуму з кафедрою для проповідника. Позаду стільців – дерев’яні кабіни, ложі для багатих родин міста.

Ці стільці та ложі поставлені без огляду на форму стін і розміщення колон, здавалося, ніби хтось намагався виявити свою байдужість і зневагу до готичної архітектури. Кальвіністська віра ще кілька століть тому перетворила костел у звичайний ангар, який не має іншої функції, як охороняти молитву віруючих від дощу та снігу.

Франц був заворожений: цією велетенською залою пройшов Великий Похід історії.

Сабіна пригадала, як після комуністичного перевороту в Чехії всі замки були націоналізовані й перетворені на навчальні заклади, на будинки для пенсіонерів та навіть на корівники. В одному такому корівнику вона навіть побувала: у прикрашені ліпленням стіни були повбивані гаки з залізними кільцями, до яких поприв’язували корів, що мрійливо дивились у вікна на замковий парк, де вільно бігали кури.

Франц тоді сказав: – Ця порожнеча мене заворожує. Люди нагромаджують вівтарі, скульптури, картини, стільці, крісла, килими, книги, а потім настає радісна хвилина полегшення, коли все змітається, немов сміття зі столу. Ти можеш собі уявити оту Геркулесову мітлу, яка вимела геть усе з цього храму?

Сабіна показала на дерев’яну ложу:

– Бідні мусили стояти, а багаті мали ложі. Але існувало щось, що об’єднувало і банкіра, і бідняка: ненависть до краси.

– Що таке краса? – мовив Франц, і перед очима в нього постав вернісаж виставки, на якому йому довелося недавно брати участь поряд зі своєю дружиною. Безмежна марнота слів, марнота культури, марнота мистецтва.

Якось іще студенткою, коли вона працювала на молодіжній будові і їй було страшенно гірко на душі від веселих маршів, які лунали без упину з гучномовців, якось у неділю Сабіна сіла на мотоцикл і поїхала аж ген до пагорбів на видноколі. Зупинилася в невеличкому селі, що прихистилося серед пагорбів. Обперла мотоцикл об стіну костьолу і зайшла всередину. Саме відправляли месу. Релігія в той час переслідувалась існуючим режимом, і більшість людей не ходила до костьолу. На лавах сиділи тільки дідусі та бабусі, бо вони режима не боялися. Вони боялися тільки смерті.

Священик виголошував співучим голосом речення, і люди хором повторювали за ним. Це була літанія. Однакові слова раз у раз поверталися, немов мандрівник, який не може відірвати очі від одноманітної дороги, або людина, яка не може розлучитися з життям. Вона сиділа на задній лаві, часом заплющувала очі, щоб чути лише ту музику слів, тоді знову розплющувала їх: бачила вгорі синє склепіння, а на ньому – великі золоті зірки. Була зачарована.

Те, з чим вона негадано зустрілася в цьому костьолі, був не Бог, а Краса. Водночас вона добре усвідомлювала, що і цей костьол, і ці літанії не були гарними самі по собі, а тільки в поєднанні з молодіжною будовою, на якій минали її дні в галасі пісень.

Відтоді вона знала, що краса – це прихований світ. Ми можемо зустрітися з нею лише тоді, коли переслідувачі десь помилково забули її. Краса схована за кулісами першотравневої демонстрації. І якщо хочемо її знайти, мусимо розірвати полотно декорації.

– Це перший костьол, який зачарував мене, – сказав Франц.

Не протестантизм і не аскетизм викликали його захоплення. Це було щось інше, щось дуже особисте, про що він не зважувався говорити при Сабіні. Йому здалося, що він чує голос, який спонукує його взяти до рук Геркулесову мітлу й вимести зі свого життя вернісажі Марі-Клод, співаків Марі-Анн, конгреси і симпозіуми, марні розмови, марні слова. Великий порожній простір Амстердамського собору явив йому образ власного звільнення.

Сила

У постелі одного з багатьох готелів, де вони кохалися, Сабіна пестила Францові руки:

– Це просто неймовірно, – мовила вона, – які в тебе м’язи.

Франца обрадувало її захоплення. Він підвівся з постелі, узяв важкий дубовий стілець за ніжку аж при землі й помалу почав піднімати його вгору.

– Нічого не бійся, – сказав він. – Я обороню тебе в будь-якій ситуації. Я колись професійно займався дзюдо.

Йому вдалося підняти руку з важким стільцем високо над головою, і Сабіна сказала:

– Приємно бачити, що ти такий сильний.

Подумки вона ще додала: «Франц сильний, але його сила тільки показна.

Щодо людей, з якими він живе, яких любить, він слабкий. Францова слабкість називається добротою. Франц ніколи нічого не зміг би наказати Сабіні. Не звелів би їй, як колись Томаш, покласти на підлогу дзеркало й ходити по ньому голою. Не тому, що йому бракувало хтивості, – бракувало сили, щоб наказувати. Є речі, які можна здійснити лише насиллям. Тілесна любов немислима без насилля».

Сабіна дивилась, як Франц ходив по кімнаті з піднятим угору стільцем, їй це видавалося гротескним і сповнювало дивним смутком.

Франц поставив стілець на підлогу й сів на нього обличчям до Сабіни.

– Нічого не скажеш, мені приємно, що я сильний, – мовив він. – Але навіщо мені в Женеві такі м’язи? Вони для мене як орнамент. Як павине перо. Я ні з ким за все своє життя не бився.

Сабіна меланхолійно розмірковувала далі: «А коли б вона мала чоловіка, який би командував нею? Який хотів би підкорити її? Чи довго вона терпіла б його? Не більше п’яти хвилин! Тож із цього випливає, що їй не підходить жоден чоловік. Ані сильний, ані слабкий».

Вона спитала:

– А чому ти коли-небудь не застосуєш сили проти мене?

– Тому що любов – це зречення сили, – тихо відповів Франц.

Сабіна усвідомила дві речі: по-перше, його відповідь прекрасна і правдива.

А по-друге, цією відповіддю Франц дискваліфікував себе в її еротичному житті.

Жити по правді

Це формула, яку використав Кафка чи то у своєму щоденнику, чи в якомусь листі, Франц уже не пам’ятає, де саме. Формула зацікавила його. Що це таке – жити по правді? Легко визначити негативне: не брехати, не приховувати, нічого не утаювати. Відтоді як Франц познайомився з Сабіною, він живе у брехні. Розповідає дружині про конгрес в Амстердамі й про лекції в Мадриді, які ніколи не відбувались, і боїться ходити з Сабіною женевськими вулицями. Йому подобається брехати і приховувати саме тому, що він ніколи цього не робив. Він відчуває приємне хвилювання, немов найкращий учень у класі, який наважився вперше в житті прогуляти уроки.

Для Сабіни «жити по правді», не брехати ні собі, ні іншим здається можливим лише за умови, що довкола не буде публіки. Бо коли до нашої поведінки хтось придивляється, ми хоч-не-хоч пристосовуємося до очей, які за нами стежать, і ніщо з того, що ми робимо, вже не є правдою. Мати публіку, думати про публіку – означає жити в брехні. Сабіна зневажає літературу, де автори розголошують таємниці свого інтимного життя і життя своїх друзів.

Людина, яка втрачає своє інтимне життя, втрачає все, думає Сабіна. А людина, яка позбувається його добровільно, є монстром. І тому Сабіна зовсім не страждає від того, що їй доводиться приховувати свою любов. Навпаки, лише так вона може «жити по правді».

Натомість Франц переконаний, що поділ життя на приватну і громадську сфери містить у собі джерело всілякої брехні: у приватному житті людина одна, а в громадському зовсім інша. Франц полюбляє цитувати Андре Бретона, який сказав, що хотів би жити «у скляному домі», де немає ніяких таємниць і куди кожен може зазирнути.

Коли він почув, як його дружина сказала Сабіні: «Цей підвісок справді бридкий!» – він зрозумів, що не може далі жити у брехні. В ту хвилину він мав би заступитися за Сабіну. Він не зробив цього лише тому, що боявся виказати їхнє таємне кохання.

Наступного дня після коктейлю він мав намір поїхати з Сабіною до Рима. В ушах у нього звучала фраза «Цей підвісок справді бридкий!» – і він раптом побачив свою дружину зовсім не такою, якою вона здавалася йому все дотеперішнє життя. Її неприступна, галаслива і запальна агресивність знімала йому з пліч тягар доброти, який він терпляче ніс цілих двадцять три роки подружнього життя. Він пригадав величезний простір храму в Амстердамі й знову відчув якесь особливе незрозуміле піднесення, яке викликала його порожнеча.

Він пакував валізку, коли в кімнату до нього зайшла Марі-Клод; розповідаючи про вчорашніх гостей, вона енергійно схвалювала деякі думки, які почула від них, і глузливо заперечувала інші.