Текст книги "Нестерпна легкість буття"

Автор книги: Милан Кундера

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 16 страниц)

Прийшов до пам’яті він у женевській лікарні. Над його ліжком схилялася Марі-Клод. Він хотів сказати, що не хоче її тут бачити, хотів, щоб негайно повідомили про нього студентку у великих окулярах. Він думав тільки про неї, він хотів кричати, що не стерпить нікого поряд, окрім неї. Але раптом з жахом усвідомив, що не може говорити. Він дивився на Марі-Клод з безмірною ненавистю і намагався відвернутися від неї до стіни. Але не міг поворухнути тілом. Хотів хоча б голову відвернути. Та навіть головою не міг ворухнути. І тому заплющив очі, щоб не бачити її.

27

Мертвий Франц нарешті належить своїй законній дружині, як ніколи досі не належав їй. Марі-Клод усім розпоряджається: організовує похорон, розсилає повідомлення про смерть, купує вінки, шиє собі чорну сукню, яка насправді є сукнею весільною. Так, лише чоловіків похорон для дружини – її справжнє весілля; завершення життєвого шляху; нагорода за всі страждання.

Пастор, зрештою, це чудово розуміє і над могилою говорить про вірну подружню любов, яка зазнала численних випробувань, аби до кінця життя залишитися для покійного надійною гаванню, до якої він міг повернутися в останню хвилину. І колега Франца, якого Марі-Клод попросила виголосити слово над труною, передовсім віддає шану мужній дружині покійного.

Десь позаду, підтримувана приятельками, стояла дівчина в окулярах. Стримуване ридання і безліч проковтнутих таблеток викликали в неї корчі ще до закінчення похоронного обряду. Схопившись за живіт, вона зігнулась у три погибелі, і подругам довелося вивести її з кладовища.

28

Діставши від голови кооперативу телеграму, він одразу ж сів на мотоцикл і приїхав. Зайнявся похороном. На надгробку звелів під батьковим іменем помістити епітафію: Він хотів Царства Божого на землі.

Він добре знає, що батько ніколи не сказав би таких слів про своє життя.

Але він певен, що епітафія точно передає те, чого батько прагнув. Царство Боже на землі означає справедливість. Томаш мріяв про світ, де панувала б справедливість. Хіба Шимон не має права визначити життя батька своїм власним словником? Адже це вічне право всіх близьких покійного!

Повернення після довгого блукання – написано на пам’ятнику над могилою Франца. Епітафію можна тлумачити як релігійний символ: блукання в земній юдолі, повернення в обійми Божі. Але утаємничені знають, що фраза водночас має і свій, цілком світський смисл. Втім, Марі-Клод говорить про це щодня:

Франц, дорогий, добрий Франц, він не витримав кризи своїх п’ятдесяти років. Потрапив до пазурів жалюгідної дівки! Її ж бо навіть гарною не назвеш! Бачили її велетенські окуляри, за якими її майже не видно? Але п’ятдесятилітній (ми всі це знаємо!) душу продасть за молоде тіло. І лише його власна дружина знає, як він страждав від цього. Для нього це були справжні моральні муки! Адже Франц у глибині душі був чесним і добрим. Бо як інакше пояснити цю безглузду, шалену поїздку кудись в Азію? Він подався туди по свою смерть. Так, Марі-Клод знає це абсолютно точно: Франц свідомо шукав смерті. В останні дні, коли помирав і вже не повинен був брехати, він не хотів бачити нікого, крім неї. Він не міг говорити, але яка вдячність світилася в його очах. Очима він просив у неї прощення. І вона простила йому.

29

Що лишилося від людей, які помирали в Камбоджі?

Одна велика фотографія американської актриси, яка тримає на руках жовту дитину.

Що лишилося від Томаша?

Епітафія: Він хотів Царства Божого на землі.

Що лишилося від Бетховена?

Похмурий, з неправдоподібною гривою чоловік, що вимовляє глухим голосом: «Es muss sein!»

Що лишилося від Франца?

Епітафія: Повернення після довгого блукання.

І так далі, і так далі. Перше ніж настане повне забуття, нас обернуть на кіч. Кіч – пересадочна станція поміж буттям і непам’яттю.

ЧАСТИНА СЬОМА
УСМІШКА КАРЕНІНА

1

Із вікна видно було косогір, зарослий кривими тілами яблунь. Над косогором ліс закривав горизонт, і крива лінія пагорбів тяглася в далину. Надвечір, коли на блідому небі появлявся білий місяць, Тереза виходила на поріг. Місяць, що висів на ще не стемнілому небі, нагадував їй лампу, яку забули вранці погасити і яка цілий день світилася в кімнаті мертвих.

Криві яблуні росли на косогорі, і жодна з них не могла зрушити з місця, куди вросла корінням, так само як Тереза і Томаш уже ніколи не зможуть покинути це село. Вони продали машину, телевізор, радіоприймач, щоб купити тут невеликий будиночок із садком у селянина, який переселявся до міста.

Життя в селі було єдиною можливістю втечі: тут завжди не вистачало людей і житла було досить. І ні в кого не було бажання порпатися в політичному минулому тих, хто ладен був піти працювати в поле або в ліс, і ніхто їм не заздрив.

Тереза була щаслива, що вони покинули місто з п’яними відвідувачами бару і з невідомими жінками, які лишали на Томашевому волоссі запах свого лона. Поліція більше не цікавилася ними, а епізод з інженером переплівся у неї в єдине ціле зі сценою в Петршіні, тож вона майже не розрізняла, де сон, а де дійсність. (Втім, чи був інженер справді на службі у таємної поліції? Може, був, а може, й ні. Чоловіки, які користуються для зустрічей чужими квартирами і не люблять займатися любов’ю з тією самою жінкою більше одного разу, не така вже й рідкість.)

Отже, Тереза була щаслива, вона відчувала, що нарешті досягла мети: вони з Томашем разом і вони самі. Самі? Я повинен висловитися точніше: «самі» означало те, що вони перервали будь-які зв’язки зі своїми колишніми друзями і знайомими. Вони перерізали своє життя, ніби це був шматок стрічки. Проте вони почувалися добре в товаристві селян, з якими разом працювали і час від часу ходили одне до одного в гості.

Того дня, коли в курортному містечку з російськими назвами вулиць Тереза впізнала голову місцевого кооперативу, вона несподівано виявила в собі образ села, сформований читанням книжок або її предками: це був світ соборності, з однією великою родиною, пов’язаною спільними інтересами і звичаями: щонеділі служба Божа в церкві, корчма, куди сходяться чоловіки без жінок, і зала в тій же корчмі, де щосуботи грає оркестрик і все село танцює.

Але при комунізмі село вже аж ніяк не схоже на цей стародавній образ. Церква була в сусідньому селі, і ніхто туди не ходив, корчми стали конторами, чоловікам ніде було збиратися, щоб випити пива, молоді не мали де танцювати. Відзначати церковні свята заборонялося, державними – ніхто не цікавився. Кінотеатр був у місті, за двадцять кілометрів від села. І ось після робочого дня, коли люди весело перегукувались і теревенили у хвилини відпочинку, вони замикались у чотирьох стінах своїх будиночків із сучасними меблями, од яких віяло, немов протягом, несмаком, і дивились у світляні екрани телевізорів. Вони вже не запрошували одне одного в гості, хіба що забігали на кілька слів до сусіда перед вечерею. Всі мріяли про одне – виїхати до міста. Село не пропонувало їм нічого, – бодай трохи подібного до цікавого життя.

І, мабуть, саме тому, що в селі ніхто не хотів лишатися назавжди, держава втратила над ним владу. Хлібороб, якому вже не належить земля і він лише робітник, що обробляє поле, не дорожить ні рідним краєм, ні своєю роботою, йому нічого втрачати, нема чого боятися. Втім, завдяки цій байдужості, село зберегло значну самостійність і свободу. Голова тутешнього кооперативу не був чужаком, призначеним згори (як це буває з директорами в містах), його обрали селяни, він був один із них.

Оскільки всі хотіли покинути село, Тереза і Томаш опинились у винятковому становищі: вони приїхали сюди з власної волі. І якщо селяни користалися будь-якою можливістю, щоб хоч на день з’їздити до якогось сусіднього міста, Тереза і Томаш нічого більше не прагнули, були задоволені тим, що мали, і тому незабаром знали односельців краще, аніж вони знали одне одного.

Найбільше заприятелювали вони з головою кооперативу. Він мав дружину, четверо дітей і порося, яке так муштрував, ніби то був пес. Звали порося Мефісто, і було воно гордістю і забавкою всього села. Чистеньке і рожеве, воно виконувало команди господаря, тупцяючи на своїх копитцях, ніби жінка з товстими литками на високих підборах.

Побачивши Мефісто вперше, Каренін розхвилювався, довго крутився довколо нього і обнюхував. Але скоро подружився з ним і віддавав йому перевагу перед сільськими псами, до яких ставився з презирством: прив’язані біля своїх будок, вони тільки по-дурному гавкали, невпинно і без усякого приводу. Каренін як належить оцінив таку рідкісну істоту, і я міг би навіть сказати, що своєю дружбою з поросям він дуже дорожив.

Голова кооперативу був радий, що зміг допомогти своєму колишньому хірургові, та водночас засмучувався тим, що не може нічого більше зробити для нього. Томаш став водієм вантажівки, якою розвозив на поля хліборобів та сільськогосподарський інвентар.

Кооператив мав чотири великі корівники й невеликий хлів із сорока телицями. Терезі було доручено доглядати їх і двічі на день виганяти на пасовисько. Оскільки ближчі й доступніші луки були відведені для косовиці, Терезі доводилося ходити з чередою на околичні пагорби. Телиці поступово випасали траву на віддалених пасовиськах, і Тереза обійшла з ними за рік усі околиці. І як колись у своєму невеликому містечку, вона завжди брала з собою якусь книжку, на луках розгортала її і читала.

Каренін завжди супроводжував її. Він навчився гавкати на молодих корівок, коли вони, надто розвеселившись, хотіли відбитися від стада; він робив це дуже радо. З їхньої трійці він явно був найщасливіший. Ніколи досі його посада «сторожа курантів» не була така поважана, як тут, де для жодної імпровізації не було можливості. Час, у якому жили тепер Тереза і Томаш, наблизився до регулярності його часу.

Одного дня пообіді (коли Тереза й Томаш мали дві вільні години) вони втрьох пішли прогулятися по косогору за своїм будиночком.

– Не подобається мені, як він бігає, – сказала Тереза.

Каренін припадав на задню ногу. Томаш схилився до нього й, обмацавши лапу, виявив на стегні невелику ґулю.

Наступного дня він посадив його біля себе на сидіння вантажівки і повіз у сусіднє село до ветеринара. Через тиждень він знову заїхав до нього і повернувся додому зі звісткою, що в Кареніна рак.

А ще через три дні у присутності ветеринара оперував Кареніна. Коли він привіз пса додому, той іще не пробудився після наркозу. Він лежав біля їхньої постелі на килимі з розплющеними очима і стогнав. На виголеному стегні видно було шов із шести стібків.

Нарешті Каренін спробував звестися на ноги. Але не зміг.

Тереза страшенно злякалася, що він уже ніколи не зможе ходити.

– Не хвилюйся, – сказав Томаш, – він ще запаморочений наркозом.

Тереза спробувала підняти пса, але він дряпнув її. Такого ще не бувало, щоб він хотів укусити її!

– Він не розуміє, хто ти, – сказав Томаш, – не впізнає тебе.

Вони поклали його біля самої постелі, де він швидко заснув. Поснули й вони.

Було три години ночі, коли він раптом розбудив їх. Крутив хвостом, топтався по Терезі й Томашеві, бурхливо лащився до них.

Такого ще ніколи не бувало – щоб він розбудив їх! Каренін завжди чекав, поки хтось прокинеться, і лише потім плигав на ліжко.

Але цього разу, повністю очумавшись серед ночі, він не міг стриматися. Хто знає, з якої далечі він повертався, з якими примарами боровся! Коли ж раптом побачив, що він удома, впізнав своїх найближчих, то не зміг не поділитися з ними своєю безмежною радістю, радістю повернення і відродження.

2

На самому початку книги Буття сказано, що Бог створив людину, аби дати їй владу над птахами, рибами і всякими тваринами. Звичайно, Буття написала людина і аж ніяк не кінь. Нема ніякої впевненості, що Бог справді довірив людині владу над іншими створіннями. Скоріше, схоже на те, що людина вигадала Бога, щоб владу, узурповану нею над коровою і конем, обернути на святе діло. Так, право вбити оленя чи корову – це єдине, в чому по-братському згодне все людство навіть у період найкривавіших воєн.

Це право видається нам цілком природним, оскільки на вершині ієрархії знаходимося ми. Але досить було б утрутитися в гру комусь третьому, скажімо, гостеві з іншої планети, чий Бог сказав би: «Ти пануватимеш над створіннями всіх інших планет», як уся безспірність «Буття» одразу стала б проблематичною. Людина, запряжена до возу марсіанином або запечена на рожні істотами з Молочного Шляху, можливо, і згадала б якоїсь миті про телячу відбивну, яку звикла краяти на тарілці, і попросила б вибачення (трохи запізно!) в корови.

Тереза іде за чередою теличок, жене їх перед собою, раз по раз котрусь із них приборкуючи, бо молоді корівки, розвеселившись, тікають з дороги в поля. Каренін супроводжує її. Ось уже два роки він отак щодня ходить із нею на пасовисько. Його завжди страшенно забавляло те, що він може бути суворим до телиць, гавкати на них, закликаючи до порядку. (Його Бог довірив йому владу над коровами, і він дуже пишався цим.) Але зараз Каренінові було дуже важко йти, плигаючи на трьох лапах; на четвертій у нього кровоточила рана. Тереза щохвилини нахилялася до нього і гладила по спині. Через два тижні після операції з’ясувалося, що пухлина росла, і що Каренінові буде чимдалі гірше й гірше.

Дорогою вони зустрічають сусідку, котра поспішає в ґумових чоботях до корівника. Сусідка зупиняється:

– Що це з вашим песиком? Наче накульгує!

– В нього рак. Він приречений, – відказує Тереза і відчуває, як стискається у неї горло і говорити стає несила. Сусідка, побачивши Терезині сльози, мало не обурюється:

– Господи, годі вам плакати через пса!

Каже вона це незлобиво, вона добра жінка, просто хоче по-своєму втішити Терезу. Тереза знає це, втім, вона тут, у селі, вже досить давно, аби зрозуміти, що коли б селяни любили кожного кролика так, як вона любить Кареніна, вони жодного не змогли б забити і невдовзі померли б з голоду разом зі своїми тваринами. І все-таки їй здається, що сусідчині слова звучать неприязно.

– Я розумію, – відповідає вона покірно, а тоді швидко повертається до неї спиною і йде далі. У своїй любові до пса вона відчуває себе самотньою. Зі смутною посмішкою вона каже собі, що мусить приховувати її більше, аніж приховувала б зраду. Любов до собаки обурює людей. Коли б сусідка довідалася, що Тереза невірна Томашеві, на знак таємної згоди вона хіба що весело ляснула б її по спині.

Отже, Тереза йде далі зі своїми теличками, які труться одна об одну боками, і думає про те, які це милі тваринки. Спокійні, нехитрі, часом по-дитячому пустотливі, вони схожі на товстих п’ятдесятилітніх жінок, які вдають, що їм чотирнадцять. Нема нічого зворушливішого за корів, які бавляться. Тереза дивиться на них із симпатією і каже сама собі (ця думка за ці два роки часто повертається до неї), що людство паразитує на коровах, як солітер паразитує на людині: воно присмокталося до їхнього вимені, немов п’явка. Людина – паразит корови, так визначила б людину в своєму підручнику зоології нелюдина.

Це визначення ми можемо вважати звичайним жартом і прийняти його з поблажливою посмішкою. Проте, коли Тереза серйозно задумується над ним, у неї земля хитається під ногами: її думки стають небезпечними і віддаляють її від людства. Уже в «Бутті» сказано, що Бог дав людині владу над тваринами, але ми можемо зрозуміти це і так, що він лише довірив людині опікуватися ними. Людина була не власником планети, а тільки її управителем, котрому якогось дня доведеться відповідати за своє управління. Декарт зробив рішучий крок уперед – зробив з людини «пана і господаря природи». Але є в цьому, безперечно, якийсь глибокий зв’язок, чому саме він остаточно відмовив тваринам в існуванні душі: людина – володар і пан, тоді як тварина, каже Декарт, усього лише автомат, оживлена машина, «machina animata». Якщо тварина стогне, це не стогін, це скрипіння механізму, який погано працює. Коли колесо скрипить, це не означає, що він страждає, це означає лише, що він не змащений. Так само ми повинні сприймати і плач тварини й не журитися за собакою, коли у віварії її живою потрощать.

Телички пасуться на луці, Тереза сидить на пеньку, а Каренін тулиться до неї, поклавши голову їй на коліна. І Тереза пригадує, як колись, років десять тому, вона прочитала в газеті коротеньке повідомлення про те, що в одному російському місті перестріляли всіх собак. Це коротеньке повідомлення, непримітне і на перший погляд незначне, викликало в неї жах перед цією надто великою сусідньою країною.

Це повідомлення було призвісткою всього, що прийшло потім. У перші роки після російського вторгнення ще не можна було говорити про терор. Оскільки майже ввесь народ протистояв окупаційному режиму, росіянам доводилося вишукувати серед чехів окремих людей, щоб просунути їх до влади. Але де шукати таких людей, коли віра в комунізм і любов до Росії були мертві? Шукали серед тих, хто прагнув за щось помститися життю. Їхню агресивність треба було об’єднати, виплекати і тримати у бойовій готовності. Але спершу необхідно було випробувати силу на тимчасовій мішені. І такою мішенню стали тварини.

Газети тоді почали друкувати цикли статей і організовувати листи читачів. Вимагали, наприклад, винищити у містах голубів. І їх таки винищили. Однак головний удар було скеровано проти собак. Люди ще не отямилися після катастрофи окупації, а газети, радіо і телебачення тільки й торочили про собак, як вони загиджують тротуари й парки, загрожуючи тим самим здоров’ю дітей, користі від них ніякої, а годувати треба. Почався такий психоз, що Тереза стала боятися, аби під’юджена потолоч не скривдила Кареніна. Лише через рік накопичена (і на тваринах натренована) лють ударила по своїй справжній мішені: по людях. Почалися звільнення з роботи, арешти, судові процеси. Тварини змогли нарешті полегшено зітхнути.

Тереза весь час гладить Кареніна по голові, що спокійно відпочиває в неї на колінах. А сама подумки говорить приблизно так: нема ніякої заслуги в тому, що ти добре ставишся до іншої людини. Терезо, ти повинна ввічливо ставитися до своїх односельців, бо інакше не могла б жити в селі. І навіть до Томаша ти повинна ставитися любовно, бо Томаш тобі потрібний. Ми ніколи не зможемо визначити з упевненістю, наскільки наше ставлення до інших людей є результатом наших почуттів – любові, неприязні, добросердя чи злості – й наскільки воно зумовлене рівновагою сил між нами і ними.

Щира доброта людини у всій її чистоті й свободі може проявитися лише до того, хто не має ніякої сили. Справжнє моральне випробування людства, те найголовніше випробування (сховане так глибоко, що його важко помітити) полягає у ставленні людства до тих, кого віддали на його волю: до тварин. І тут людина зазнає повного краху, такого краху, з якого випливають і всі інші.

Одна з теличок підійшла до Терези, зупинилась і довго дивилася на неї великими брунатними очима. Тереза знала її. Називала її Маркетою. Тереза охоче придумала б імена всім своїм теличкам, але не могла. Їх було надто багато. Колись давно, ще років сорок тому, всі корови в цьому селі мали імена.

(А оскільки ім’я – це знак душі, то можна сказати, що, всупереч Декарту, вони її мали.) Але потім села перетворили на великі кооперативні фабрики, і корови проживали все своє життя на двох квадратних метрах корівника. Відтоді вони не мають імен, ставши «machine animatae». Світ погодився з Декартом.

У мене ввесь час перед очима Тереза: як вона сидить на пеньку, гладить Кареніна по голові й думає про крах людства. В цю хвилину пригадується мені інша картина: Ніцше виходить зі свого готелю в Турині. Він бачить перед собою коня і кучера, який б’є його батогом. Ніцше підходить до коня, на очах у кучера обнімає його за шию і плаче.

Це було 1889 року, коли Ніцше теж був уже далекий від світу людей. Іншими словами: саме тоді в нього проявилася його душевна недуга. Але саме тому, здається мені, його жест має далекосяжний смисл. Ніцше прийшов просити у коня вибачення за Декарта. Його божевілля (тобто його розлад із людством) почалося в ту хвилину, коли він заплакав над конем.

І це той Ніцше, якого я люблю так само, як люблю Терезу, на колінах у якої лежить голова смертельно хворого собаки. Я бачу їх поряд: обоє сходять із дороги, по якій людство, «пан і володар природи», маршем простує вперед.

3

Каренін породив два рогалики і одну бджолу. Він здивовано дивився на своє незвичайне потомство. Рогалики поводилися спокійно, зате бджола хилиталася, мов п’яна, а тоді злетіла в повітря і зникла.

Це був сон, який снився Терезі. Прокинувшись, вона відразу ж розповіла його Томашеві, і вони обоє пробували знайти в ньому якусь утіху; це сон перетворив хворобу Кареніна на вагітність, а драму народження на щось смішне і водночас ніжне: на два рогалики й одну бджолу.

У душі її знову спалахнула нелогічна надія. Вона встала, вдяглася. І тут, у селі, її день починався з того, що вона йшла до крамниці купити молока, хліба, рогаликів. Та коли цього разу вона покликала Кареніна, щоб ішов із нею, він ледве підняв голову. Це вперше він відмовився взяти участь в обряді, якого раніше сам беззастережно домагався.

Отже, Тереза пішла сама. «А де ж Каренін?» – запитала продавщиця, котра загодя приготувала для нього рогалик. Сьогодні Тереза понесла його у своїй сумці сама. Ще у дверях вона витягла рогалика й показала його Кареніну. Хотіла, щоб він сам підійшов по нього. Але Каренін лежав не рухаючись.

Томаш бачив, що Тереза засмутилася. Він узяв рогалика до рота і став навкарачки навпроти Кареніна. Потім поволі почав наближатися до нього.

Каренін дивився на нього, і здалося, в очах у нього спалахнув вогник зацікавлення, але він не підвівся. Томаш упритул наблизив обличчя до його морди. Навіть не ворухнувши тілом, пес узяв у пащу частину рогалика, яка стирчала у Томаша з рота. Томаш відпустив рогалика, щоб він увесь дістався Каренінові.

Потім, усе ще навкарачки, він позадкував, утягнув голову в плечі й загарчав, удаючи, що хоче боротися за рогалик. І тоді пес відповів хазяїнові гарчанням. Нарешті! Це було саме те, чого вони чекали! Кареніну захотілося гратись! Каренін ще має бажання жити!

Це гарчання було усмішкою Кареніна, і їм хотілося, щоб ця усмішка протрималась якомога довше. І тому Томаш знову поповз до собаки навкарачки і схопив зубами шмат рогалика, який стирчав у нього в пащі. Їхні голови тепер були зовсім поряд. Томаш відчував запах собачого віддиху, і його обличчя лоскотали довгі шерстинки, які стирчали довкола Каренінової морди. Пес іще раз загарчав і смикнув пащею. В кожного в зубах лишилося по половинці рогалика. Тут Каренін припустився старої помилки: він випустив свій шматок рогалика і спробував хапонути ту частину, яку тримав у роті його господар. Як траплялося й раніше, він забув, що Томаш не собака і що в нього є руки. Томаш, не випускаючи рогалика з рота, підняв упущену на підлогу половинку.

– Томаше, – гукнула Тереза, – не забирай у нього рогалика!

Томаш кинув обидві половинки на підлогу перед Кареніним, і той умить проковтнув одну, а другу демонстративно довго тримав у пащі, хизуючись перед подружжям своєю перемогою.

Вони дивились на нього і казали собі, що Каренін усміхається і що поки він усміхається, в нього ще є привід жити, хоч він і приречений на смерть.

Втім, наступного дня їм здалося, що стан його покращився. Вони пообідали. О цій порі в них обох лишалася година вільного часу, і вони ходили з Кареніним на прогулянку. Він знав про це і завжди неспокійно крутився довкола них. Однак цього разу, коли Тереза взяла в руку повідець і ошийник, він лише довго дивився на них, навіть не поворухнувшись. Вони стояли перед ним і намагалися бути (заради нього) веселими, щоб хоч трохи підбадьорити його. Лише трохи згодом, ніби змилостивившись над ними, він доплигав до них на трьох ногах і дозволив надіти на себе ошийника.

– Терезо, – сказав Томаш, – я знаю, як ти останнім часом ненавидиш фотоапарат. Але сьогодні візьми його з собою.

Тереза послухалася. Вона відчинила шафу, щоб знайти в ній засунутий кудись і забутий фотоапарат, і Томаш додав: – Колись ці фотографії дуже порадують нас. Каренін був частиною нашого життя.

– Як це був? – вигукнула Тереза, так ніби її вкусила змія. Апарат лежав перед нею на дні шафи, але вона не нахилялася по нього. – Не візьму його. Не хочу думати про те, що Кареніна не буде. Ти говориш про нього вже в минулому часі!

– Не сердься, – сказав Томаш.

– Я не серджуся, – примирливо відповіла Тереза. – Я і сама не раз ловила себе на тому, що думаю про нього в минулому часі. Вже не раз я ловила себе на тому. І саме через це не візьму фотоапарата.

Вони йшли по дорозі й не розмовляли. Не розмовляти – це був єдиний спосіб не думати про Кареніна в минулому часі. Вони не зводили з нього очей і були весь час поряд із ним. Чекали, коли він усміхнеться. Але він не усміхався, тільки йшов і весь час на трьох ногах.

– Він це робить лише заради нас, – сказала Тереза. – Йому не хотілося йти на прогулянку. Пішов, аби тільки порадувати нас.

Те, що вона сказала, було сумне, і все-таки, навіть не усвідомлюючи цього, вони були щасливі. Були щасливі зовсім не всупереч смутку, а завдяки смутку. Вони трималися за руки, і перед очима в них був той самий образ: кульгавий песик, що представляв собою десять років їхнього життя.

Вони пройшли ще трохи. Потім Каренін зупинився і повернув назад, украй засмутивши їх. Довелося повертатись.

Того ж дня, а може, наступного, Тереза, несподівано зайшовши до кімнати, побачила, що Томаш читає якогось листа. Почувши, як стукнули двері, він відсунув листа вбік, до інших паперів. Вона це помітила. А коли виходила з кімнати, помітила й те, що він ховає листа до кишені. Однак про конверта він забув. Лишившись удома сама, вона роздивилась його. Адреса була написана незнайомою рукою, делікатним і дуже схожим на жіночий почерком.

Коли вони пізніше побачилися, вона, ніби ненароком, запитала в нього, чи прийшла пошта.

– Ні, – відказав Томаш, і Терезу охопив відчай, відчай тим сильніший, що вона вже відвикла від нього. Ні, вона не думає, що Томаш має якусь таємну коханку. Практично це неможливо. Вона знає про кожну його вільну хвилину. Але цілком імовірно, що в нього лишалась якась жінка в Празі, про яку він думає і яка для нього багато важить і нині, хоч уже й не може залишити запах свого лона у його волоссі. Тереза не думає, що Томаш може покинути її заради цієї жінки, але їй здається, що щастя двох останніх років їхнього життя в селі знову затьмарене брехнею.

До неї знову повертається давня думка: її дім не Томаш, а Каренін. Хто заводитиме куранти їхніх днів, коли його вже тут не буде?

Зазираючи в майбутнє, в майбутнє без Кареніна, Тереза відчувала себе в ньому самотньою.

Каренін лежав у кутку і стогнав. Тереза вийшла в садок. Вона дивилася на траву поміж двома яблунями і уявила собі, що там вони закопають Кареніна. Вона втиснула каблук у землю і накреслила ним у траві прямокутник. На цьому місці буде його могила.

– Що це ти робиш? – запитав її Томаш, який зненацька застав її за цим заняттям, так само як вона його за читанням листа кілька годин тому.

Вона не відповіла. Він помітив, що в неї після довгої перерви знову тремтять руки. Він узяв їх у свої. Вона вирвалась.

– Це могила для Кареніна?

Вона не відповіла. Її мовчання дратувало його. Він скипів гнівом: – Ти дорікаєш мені за те, що я думаю про нього в минулому часі! А що ти сама робиш? Ти вже ховаєш його!

Вона повернулась до нього спиною і пішла в дім.

Томаш, хряпнувши дверима, зачинився в своїй кімнаті.

Тереза відчинила двері й сказала: – Ти думаєш тільки про себе, але хоча б тепер міг би подумати про нього. Він спав, а ти розбудив його. Він знову почне стогнати.

Вона розуміла, що несправедлива (собака не спав), розуміла, що поводиться як найвульгарніша баба, яка хоче образити і знає, як це зробити.

Томаш навшпиньки зайшов до кімнати, де лежав Каренін. Але вона не хотіла залишати його наодинці з собакою. Вони обоє схилялися над Кареніним, він – з одного боку, вона з другого. Проте в цьому спільному пориві не було примирення. Навпаки. Кожен з них був сам по собі. Тереза зі своїм собакою, Томаш зі своїм.

Я боюсь, що так, роз’єднані, кожен сам по собі, вони залишаться з ним аж до його останньої хвилини.

4

Чому для Терези таке важливе слово «ідилія»?

Ми, виховані на міфології Старого Заповіту, могли б сказати, що це образ, який залишився в нас як спогад про Рай. Життя в Раю не було схоже на біг по прямій, що веде нас у невідоме, не було авантюрою. Воно йшло по колу серед знайомих речей. Його одноманітність була не нудьгою, а щастям.

Доки людина жила на селі, в оточенні домашніх тварин, коли раз у раз змінювалися пори року, з нею лишався принаймні відблиск тієї райської ідилії. Тому Тереза, коли зустрілася в курортному містечку з головою сільськогосподарського кооперативу, раптом побачила образ села (села, в якому вона ніколи не жила, якого вона не знала) й була зачарована. Їй здавалося, ніби вона дивилася назад, у напрямку Раю.

Коли Адам у раю нахилився над криницею, він ще не знав, що те, що він бачить, – то він. Він не зрозумів би Терези, яка, ще дівчиною, ставши перед дзеркалом, намагалася розгледіти крізь своє тіло душу.

Адам був немов Каренін. Тереза часто бавилася тим, що підводила песика до дзеркала, а той не впізнавав свого образу й ставився до нього з неймовірною байдужістю і люттю.

Порівняння Каренін – Адам наводить мене на думку, що в раю людина ще не була людиною. Точніше, людина ще не вийшла на дорогу людини. А ми вже давно на неї вийшли і летимо в порожнечі часу, який минає по прямій. Проте існує тоненький шнурочок, що прив’язує нас до далекого, вже туманного раю, де Адам схилявся над криницею і, зовсім не схожий на Нарциса, не здогадувався, що та бліда жовта пляма, яку він у ній побачив, це, власне, він. Туга за раєм, – це мрія людини не бути людиною.

Коли, ще дитиною, Тереза знаходила материні менструальні подушечки, забруднені кров’ю, вона гидувала ними, а матір ненавиділа за те, що вона не має сорому і не ховає їх. Але Каренін, який був сукою, теж мав менструацію, яка появлялася в нього щопівроку і тривала два тижні. Щоб не забруднювати квартири, Тереза клала йому попід лапки вату і вдягала на нього свої старі колготки, вигадливо прив’язуючи їх до тулуба. Всі чотирнадцять днів вона часто сміялася з його вигляду.

Чого воно так, що менструація собаки викликала в неї сміх і ніжність, а власна менструація – огиду? Відповідь здається легкою: собаку ніколи не виганяли з раю. Каренін нічого не знав про дуалізм душі, не знав, що таке огида. Тому Терезі з ним так добре і спокійно (і тому так небезпечно перетворювати тварину в machina animata [8]8
  Одухотворена машина (лат.)


[Закрыть], а корову – в автомат для вироблення молока). Людина таким чином перерізає нитку, яка зв’язувала її з раєм, і під час лету її в порожнечі часу ніщо не спроможне буде ані зупинити її, ані втішити.