Текст книги "Нестерпна легкість буття"

Автор книги: Милан Кундера

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 16 страниц)

Але як же могло статися, що він так швидко, енергійно і легко звільнився від чогось, що так глибоко було в його єстві?

Він відповів би нам, що зробив це, аби поліція не зловжила його ім’ям. Але, правду кажучи, навіть якщо це теоретично можливо (і такі випадки траплялися), все-таки малоймовірно, щоб поліція розпорядилась опублікувати заяву з його підробленим підписом.

Звісно, людина може боятись і тієї небезпеки, яка малоймовірна. Припустімо таке. Припустімо також, що він гнівався на самого себе, на свою незугарність і хотів уникнути дальших зіткнень із поліцією, які посилили б у ньому почуття безпорадності. І припустімо навіть, що він однаково втратив би свою професію, бо механічна робота в амбулаторії, де він прописував аспірин, аж ніяк не відповідала його уявленням про медицину. Та попри все це, поспішність його рішення видається мені дивною. Чи не приховується за нею щось інше, глибше, що лишилося поза увагою під час його абстрактних розмірковувань?

8

Хоча Томаш завдяки Терезі й полюбив Бетховена, він не дуже розумівся на музиці, і я не певен, чи знав він справжню історію бетховенівського мотиву «muss es sein? es muss sein!»

А було це так: якийсь пан Дембшер заборгував Бетховену п’ятдесят форинтів, і композитор, який завжди не мав грошей, нагадав йому про них. «Muss es sein?» – сумно зітхнув пан Дембшер, і Бетховен гомерично розсміявся: «Es muss sein!» і одразу ці слова та їхню мелодію поклав на ноти, скомпонував на цей реалістичний мотив невеличкий канон для чотирьох голосів: три голоси співають «es muss sein, es muss sein, ja, ja, ja» (це мусить бути, це мусить бути, так, так, так), і четвертий голос вступає: «heraus mit dem Beutel!» (Витягни, любий, портмоне!)

Той самий мотив через рік став основою четвертої частини його останнього квартету, опус 135. Тоді Бетховен уже не думав про портмоне Дембшера. Слова «es muss sein!» звучали для нього дедалі врочистіше, ніби їх промовляла сама Доля. У мові Канта навіть «добрий день!», сказане відповідним чином, може набути подоби метафізичної тези. Німецька мова – мова важких слів. I «es muss sein!» стало вже зовсім не жартом, a «der schwer gefasste Entschluss» (тяжко прийнятим рішенням).

Отже, Бетховен перетворив тоді легковажне натхнення у серйозний квартет, жарт – у метафізичну правду. Це цікавий приклад перетворення легкого у важке (або за Парменідом: приклад перетворення позитивного в негативне). Хоч як дивно, але таке перетворення нас не дивує. Навпаки, нас обурило б, якби Бетховен перетворив серйозність свого квартету на легкий жарт чотириголосого канону про портмоне Дембшера. При цьому він повівся б цілком у дусі Парменіда: перетворив би тяжке на легке, а отже, негативне на позитивне! На початку (як незакінчений ескіз) була б велика метафізична правда, а в кінці (як завершений твір) був би легенький жарт! Тільки ми вже не вміємо мислити, як Парменід.

Мені здається, що оте агресивне, врочисте, суворе «es muss sein!» у глибині душі вже давно дратувало Томаша, і в ньому жила глибока мрія перетворити, за Парменідом, тяжке на легке. Згадаємо про те, як колись він водночас назавжди відмовився зустрічатися з першою дружиною і сином і з якою полегкістю сприйняв повний розрив стосунків з батьками. Хіба це було щось інше, аніж різкий і не зовсім усвідомлений жест, яким він відкинув усе, що видавалося йому тяжким обов’язком, його «es muss sein!»?

Тоді, звичайно, це було зовнішнє «es muss sein!», визначене суспільними умовностями, у той час, як «es muss sein!» його любові до медицини йшло ізсередини. Тим гірше. Внутрішній імператив ще сильніший і тому ще настирніше кличе до бунту. Бути хірургом – означає розрізати поверхню речей і дивитися, що криється всередині. Мабуть, саме тому в Томаша з’явилося бажання дізнатися, що приховується по той бік «es muss sein!»; іншими словами: що залишиться від життя, коли людина звільниться від того, що досі вважала своїм покликанням.

Та коли він, відрекомендувавшись доброзичливій завідувачці празького підприємства «Миття вікон та вітрин», побачив раптом результати свого рішення в усій їхній реальності й невідворотності, йому стало страшнувато. В такому стані він прожив кілька перших днів своєї нової роботи. Але тільки-но подолав (за якийсь тиждень) приголомшливу незвичність свого нового життя, як раптом зрозумів, що для нього настала пора довгих канікул. Він робив речі, до яких йому було байдужісінько, і це було чудово. Він раптом зрозумів щастя людей (досі він завжди їх жалів), котрі виконують роботу, до якої їх не змушує жодне внутрішнє «es muss sein!» і про яку, покинувши робоче місце, вони можуть одразу забути. Ніколи раніше він не знав цієї блаженної байдужості. Коли, бувало, щось не вдавалося йому на операційному столі, він впадав у відчай і не міг заснути. Часто втрачав навіть інтерес до жінок. «Es muss sein!» його професії було своєрідним упирем, що висмоктував з нього кров.

Тепер він ходив по Празі з жердиною для миття вітрин та вікон і з подивом усвідомлював, що почувається на десять років молодшим. Продавщиці великих магазинів зверталися до нього «пане докторе» (празький там-там діяв бездоганно) і питали в нього порад щодо свого нежитю, хворого попереку чи нерегулярної менструації. Вони почували себе ніяково, коли, поливши скло водою і насадивши щітку на тичку, він починав мити вітрину. І коли б вони могли кинути покупців у магазині, то з великою радістю забрали б у нього з рук тичку й помили скло замість нього.

Томаша запрошували здебільшого великі магазини, але підприємство часто посилало його до приватних осіб. Масове переслідування чеських інтелектуалів тоді ще викликало в людей якусь ейфорію солідарності. Колишні пацієнти Томаша, довідавшись, що він миє вікна, дзвонили до нього на підприємство і замовляли саме його. Потім зустрічали його з пляшкою шампанського або сливовиці і, записавши йому до квитанції тринадцять вимитих вікон, дві години розмовляли з ним і пили за його здоров’я. І Томаш ішов до наступної квартири чи магазину в чудовому гуморі. Родини російських офіцерів розміщались у країні по квартирах, по радіо лунали погрозливі промови чиновників міністерства внутрішніх справ, що посіли місця вигнаних редакторів, а він, підпилий, бродив по Празі, і здавалося йому, що він іде з одного свята на інше. Це були його довгі канікули.

Він повертався назад у часи свого вільного холостяцького життя. Тобто відчував себе раптом без Терези. Зустрічався з нею тільки вночі, коли вона приходила з ресторану, і він ледь пробуджувався з напівсну, і вранці, коли вона ще не могла розплющити очей, поспішав на роботу він. У своєму розпорядженні він мав шістнадцять годин, і це був несподівано набутий простір свободи. А простір свободи для нього з ранньої молодості означав: молоді жінки.

9

Коли приятелі іноді запитували його, скількох жінок він мав у житті, він ухилявся од відповіді, а коли ті наполягали, казав: «Могло їх бути сотень зо дві». Декотрі заздрісники твердили, що він перебільшує. Він захищався: «Хіба це багато? Я маю зв’язки з жінками років двадцять п’ять. Поділіть дві сотні на двадцять п’ять. У вас вийде якихось вісім нових жінок на рік. Це не так і багато».

Проте, відтоді як він почав жити з Терезою, його еротична активність наштовхувалась на організаційні труднощі; він міг відвести для неї (між операційним столом і домом) лише вузьку смужку часу, і хоч використовував він його якнайінтенсивніше (подібно до рільника, котрий старанно обробляє свою діляночку в горах), цього не можна було порівняти з простором у шістнадцять годин, які зненацька подарувала йому доля. (Я кажу шістнадцять годин, бо й ті вісім годин, коли він мив вікна, були наповнені знайомством з новими продавщицями, службовками, домашніми господарками, з якими він мав змогу домовлятися про зустріч.)

Що він шукав у них? Що його вабило до них? Хіба любовне дійство – не вічне повторення того самого?

Ні. Завжди лишається маленька частка чогось неймовірного. Коли він бачив жінку в одежі, він, звичайно, міг приблизно уявити собі, який вигляд вона матиме гола (тут його досвід медика доповнював досвід коханця), але поміж приблизністю уяви і точністю реальності лишався маленький простір неймовірного, і це не давало йому спокою. Проте, гонитва за неймовірним не кінчається відкриттям голизни, а продовжується далі: як жінка поводитиметься, коли він роздягне її? Що говоритиме, коли він буде пестити її? У якій тональності звучатимуть її зітхання? Яка гримаса з'явиться в неї на обличчі у хвилину екстазу?

Своєрідність «я» приховується саме в тому, що є в людині неймовірне. Уявити собі ми можемо лише те, що в усіх людях однакове, спільне. Індивідуальне «я» – це те, що відрізняється від загального, тобто те, чого не можна загодя відгадати й вирахувати, що необхідно лише виявити, відкрити, завоювати.

Томаш, який останніх десять років своєї лікарської практики займався виключно людським мозком, знає, що немає нічого важчого, ніж осягнути чиєсь «я». Між Гітлером та Ейнштейном, між Брежнєвим та Солженіциним значно більше подібного, аніж відмінного. Якщо це виразити числами, то можна було б сказати, що поміж ними одна мільйонна часточка несхожого, а дев’ятсот дев’яносто дев’ять тисяч дев’ятсот дев’яносто дев’ять мільйонних подібного.

Томаш охоплений пристрастю відкривати й оволодівати цією мільйонною часткою, і йому здається, що в цьому полягає смисл його одержимості жінками. Він одержимий не жінками, він одержимий тим, що є в кожній із них неймовірного, інакше кажучи, одержимий тією мільйонною часткою несхожого, яка відрізняє одну жінку від інших жінок.

(Тут, мабуть, стикалася його пристрасть хірурга з пристрастю бабія. Він не випускав з руки уявного скальпеля, навіть коли бувавз коханками. Він мріяв оволодіти чимось, що крилося глибоко в них і заради чого необхідно розрізати їхню поверхню.)

Ми можемо, звичайно, спитати, чому він шукав цю мільйонну часточку несхожого саме в сексі. Хіба не міг він, скажімо, знайти її в ході, в кулінарних забаганках чи в мистецьких захопленнях тієї чи іншої жінки?

Безперечно, мільйонна частка несхожості наявна в усіх сферах людського життя, але скрізь вона загальнодоступна, її не треба відкривати, вона не потребує скальпеля. Якщо одна жінка віддає перевагу сиру, а не тістечку, а друга не терпить цвітної капусти, то хоч вона й демонструє таким чином свою оригінальність, але ми одразу пересвідчуємося, що ця оригінальність незначуща, пуста і що немає ніякого смислу зупиняти на ній свою увагу й шукати в ній якусь цінність.

Тільки в сексуальності мільйонна частка несхожості являє собою щось рідкісне, бо вона недоступна публіці, і її треба завойовувати. Ще півстоліття тому для такого завоювання треба було присвятити дуже багато часу (тижні чи навіть місяці), і час, відданий завоюванню, ставав мірою вартості завойованого. Проте і зараз, хоча час, потрібний для завоювання, незмірно скоротився, сексуальність і надалі лишається металевою шкатулкою, у якій заховане жіноче «я».

Отже, це була не жадоба насолоди (насолода приходила на додаток, немов якась премія), а жадоба оволодіти світом (розкрити своїм скальпелем розпластане тіло світу), саме вона гнала Томаша услід за жінками.

10

Серед чоловіків, які ганялися за багатьма жінками, ми можемо легко розрізнити дві категорії. Одні шукають у всіх жінках свою власну, суб’єктивну мрію про жінку. Інших спонукає бажання оволодіти безмежними розмаїттями об’єктивного жіночого світу.

Одержимість перших – лірична: вони шукають у жінках самих себе, свій ідеал, але раз по раз розчаровуються, бо ж ідеал, як відомо, не можна знайти ніколи. Розчарування, що жене їх від жінки до жінки, надає їхній непостійності якесь романтичне виправдання, і тому багатьох сентиментальних дам навіть розчулює їхня затята полігамність.

Друга одержимість – епічна, і жінки в ній не бачать нічого зворушливого: чоловік не проєктує на жінок ніякого свого суб’єктивного ідеалу; тому його цікавить усе й ніщо не може розчарувати. І саме ця нездатність бути розчарованим і має в собі щось шокуюче. Одержимість епічного бабія в уявленні людей не можна спокутувати (спокутувати розчаруванням).

Оскільки ліричний бабій переслідує постійно той самий тип жінки, ніхто навіть не помічає, що він міняє коханок; друзі раз по раз ставлять його у скрутне становище тим, що не можуть розрізнити його подруг і називають їх тим самим іменем.

Епічні бабії (і саме до них, звичайно належить Томаш) у своїй гонитві за пізнанням дедалі більше віддаляються від банальної жіночої вроди, якою швидко пересичуються, і неминуче закінчують як колекціонери курйозів. Вони знають про цей свій гріх, трохи його соромляться і, щоб не бентежити друзів, не появляються з коханками на людях.

Томаш уже близько двох років працював мийником вікон, коли одного разу його запросила до себе нова замовниця. Її химерність зацікавила його відразу, тільки-но він побачив її у відчинених дверях квартири. Це була делікатна, не криклива химерність, у межах приємної банальності (Томашеве захоплення курйозами не мало нічого спільного із захопленням Фелліні монстрами): жінка була надзвичайно висока, трохи вища за нього, і її обличчя з тонким і дуже довгим носом було таке незвичайне, що її не можна було назвати гарною (усі б запротестували проти цього!), хоча й негарною (принаймні для Томаша) вона не була. Вдягнена у штани й білу блузку, вона справляла дивне враження: якесь поєднання хлопця, жирафа й лелеки.

Жінка дивилася на нього довгим, уважним, допитливим поглядом, у якому відчувалася інтелігентна іронія.

– Проходьте далі, пане докторе, – мовила вона.

Він зрозумів, що жінка знає, хто він. Проте не відреагував на це й запитав: – Де можна набрати води?

Вона відчинила двері ванної кімнати. Перед ним був умивальник, ванна, унітаз; перед ванною, умивальником і унітазом лежали маленькі рожеві килимки.

Жінка, схожа на жирафа й лелеку, усміхалась, її очі мружились, і тому все, що вона говорила, здавалося, було сповнене таємного смислу чи іронії.

– Ванна повністю до ваших послуг, пане докторе, – сказала вона. – Можете в ній робити що завгодно.

– Навіть викупатися можу? – запитав Томаш.

– Ви любите купатися? – відповіла вона запитанням.

Він наповнив відро теплою водою і повернувся до вітальні.

– Як ви бажаєте, звідки починати?

– Це залежить тільки від вас, – знизала вона плечима.

– Я можу подивитися вікна і в інших кімнатах?

– Хочете ознайомитися з моєю квартирою? – усміхнулась вона, так ніби миття вікон було його примхою, яка зовсім не обходила її.

Він зайшов до сусідньої кімнати. Це була спальня з одним великим вікном, двома поставленими впритул ліжками і картиною – осіннім пейзажем з березами й призахідним сонцем.

Коли він повернувся, на столі стояла відкоркована пляшка вина і два келишки.

– Не бажаєте підкріпитися перед нелегкою роботою? – запитала вона.

– Охоче, – відказав Томаш і сів.

– Для вас це, мабуть, цікаве заняття – ознайомлюватися з різними домівками, – мовила вона.

– Може, й так, – відповів Томаш.

– Скрізь вас чекають жінки, чоловіки яких на роботі.

– Найчастіше бабусі й свекрухи, – сказав Томаш.

– А вам не бракує вашої основної роботи?

– Краще скажіть мені, звідки ви знаєте про мою роботу.

– Ваше підприємство вихваляється вами, – сказала жінка, схожа на чаплю.

– І досі? – здивувався Томаш.

– Коли я туди подзвонила й попросила прислати когось вимити вікна, вони запитали, чи я не хочу, щоб це були ви. Сказали, що ви відомий хірург, якого вигнали з лікарні. Мене це, звичайно, зацікавило.

– Ви надзвичайно допитлива, – сказав він.

– Це помітно по мені?

– Так, з вашого погляду.

– А як я дивлюся?

– Мружите очі. І раз по раз про щось запитуєте.

– Ви не любите відповідати?

Завдяки їй розмова з самого початку набрала кокетливої чарівливості.

Ніщо з того, про що вона говорила, не стосувалося довколишнього світу, всі слова були звернені тільки до них самих. А оскільки головною темою розмови з самого початку стали він і вона, не було нічого природнішого, як доповнювати слова доторками, і Томаш, говорячи про її примружені очі, водночас погладив її. А вона у відповідь повторювала кожен його доторк. Робила вона це не мимовільно, а скоріше з якоюсь підкресленою послідовністю, так ніби грала в гру «що зробите мені ви, те і я зроблю вам». Так вони сиділи навпроти себе і доторкувалися руками одне одного.

І тільки коли Томаш спробував доторкнутися до її лона, вона не погодилась на це. Йому важко було визначити, наскільки серйозним був її опір, але в кожному разі минуло вже багато часу, і вже через десять хвилин він мав бути у наступного клієнта.

Він підвівся і пояснив їй, що мусить піти. Обличчя в неї палало.

– Дозвольте я підпишу ваше замовлення, – сказала вона.

– Але ж я нічого не зробив, – заперечив він.

– Це моя вина, – сказала вона, а тоді додала тихим, повільним, невинним голосом: – Мені доведеться знову викликати вас, щоб ви закінчили те, чого з моєї вини не змогли навіть почати.

Коли Томаш відмовився дати їй на підпис бланк, вона сказала ніжно, ніби просила про якусь послугу:

– Прошу вас, дайте мені. – І додала, мружачи очі: – Адже плачу не я, а мій чоловік. І платять не вам, а державному підприємству. Ця угода нас зовсім не стосується.

11

Дивна непропорційність жінки, схожої на жирафа й лелеку, збуджувала його і в спогадах: поєднання кокетства з незграбністю; відвертий сексуальний потяг супроводжувався іронічною посмішкою; вульгарна ординарність квартири і неординарність її господині. Яка вона буде, коли вони кохатимуться? Намагався собі уявити, але йому це не вдавалося. Кілька днів він ні про що інше й думати не міг.

Коли вона вдруге запросила його, вино і два келишки вже чекали на столі. Проте цього разу все йшло дуже швидко. Невдовзі вони стояли одне навпроти одного у спальні (на картині з березами заходило сонце) і цілувалися. Він сказав їй своє звичайне «роздягніться!», але вона, замість послухатися, попросила його: «Ні, спершу ви!»

Для нього це було так незвично, що він трохи розгубився. Вона почала розстібати йому штани. Він попросив її ще кілька разів (з комічним неуспіхом) «роздягніться!», тож йому нічого не лишалося, як піти на компроміс; за правила гри, які вона минулого разу йому нав’язала («що зробите мені ви, те і я зроблю вам»), вона зняла з нього штани, а він з неї – спідницю, потім вона зняла з нього сорочку, а він з неї – блузку, аж врешті стояли вже одне навпроти одного голі. Його рука була на її вологому лоні, а потім він просунув пальці далі, до заднього проходу, це місце він особливо любив на тілі всіх жінок. У неї він був незвично випуклий, тож викликав в уяві довгий травний тракт, що закінчувався тут, злегка виступаючи назовні. Обмацуючи цей міцний, здоровий кружок, цей найпрекрасніший з усіх перснів світу, що його лікарі називають «сфінктер», він несподівано відчув і її пальці на своєму власному тілі, у тому ж місці. Вона повторювала всі його рухи з точністю дзеркала.

І хоча, як я сказав, він спізнав зо дві сотні жінок (а відтоді як мив вікна, це число значно збільшилося), йому все-таки ніколи не траплялося, щоб жінка, вища за нього зростом, мружачи очі, стояла перед ним і обмацувала його анальний отвір. Щоб подолати ніяковість, він різко штовхнув її на ліжко.

Вона не сподівалася від нього такого різкого руху. Її висока постать почала падати на спину, на обличчі, вкритому червоними плямами, відбився переляк людини, котра втратила рівновагу. Стоячи перед нею, від підхопив її під коліна і підняв угору трохи розсунуті ноги, тож вони ураз стали подібними до піднятих рук солдата, котрий здається від страху перед націленою на нього зброєю. Незграбність і водночас старанність неймовірно розпалили Томаша. Вони кохалися дуже довго. Він дивився при цьому їй в обличчя, вкрите червоними плямами, шукаючи на ньому зляканий вираз обличчя жінки, якій хтось підставив ногу і вона падає, цей незрівнянний вираз, який хвилину тому викликав у нього таке збудження, що аж кров ударила йому в голову.

Потім він пішов умитися до ванної кімнати. Вона супроводжувала його туди, докладно пояснюючи, де лежить мило, де мочалка і як пустити гарячу воду. Йому було дивно, чому вона так детально пояснює такі найпростіші речі. Нарешті він сказав їй, що все розуміє, і натякнув, що хотів би у ванній кімнаті лишитися сам.

Вона прохально мовила: – А чи не дозволите ви мені асистувати при вашому туалеті?

Нарешті йому вдалося виставити її з ванної. Він умивався, мочився в умивальник (загальна звичка чеських лікарів), але йому здавалося, що вона тим часом нетерпляче бігає біля ванної кімнати, міркуючи, як проникнути всередину. Коли він закрив воду і в квартирі запала повна тиша, у нього виникло відчуття, що вона звідкись спостерігає за ним. Був майже певний того, що у дверях ванної кімнати просвердлена дірка й вона притискає до неї своє красиве примружене око.

Він ішов від неї в чудовому настрої. Він намагався вирізнити щось основне, вивести їз своїх спогадів якусь хімічну формулу, з допомогою якої можна було б визначити її винятковість (оту мільйонну долю несхожості). Нарешті він дійшов до формули, що складалася з трьох показників:

1) Незграбність у поєднанні зі старанністю;

2) Перелякане обличчя того, хто втратив рівновагу і падає;

3) Ноги, підняті вгору, немов руки солдата, який здається перед націленою на нього зброєю.

Коли він це повторював, у нього було щасливе відчуття, що він знову оволодів якоюсь часточкою світу; що своїм уявним скальпелем вирізав смужку матерії з безконечного полотна всесвіту.

12

Приблизно в той самий час із ним трапилася така історія: він зустрівся кілька разів з молодою дівчиною в квартирі, яку йому залишав щодня, аж до самої півночі, один його давній приятель. Якось, через місяць, чи, може, через два, дівчина нагадала йому про одну їхню зустріч: вони, нібито, кохалися на килимі під вікном в той час, коли надворі спалахували блискавки і гримів грім. Вони любили одне одного протягом усієї грози, і це було, мовляв, чудово!

Томаш тоді майже злякався: так, він пам’ятав, що він любив її на килимі (у приятелевій квартирі був лише вузький диван, який здавався Томашеві незручним), але про грозу він геть забув! Диво дивне: він міг пригадати кожну з кількох зустрічей з тією дівчиною, добре запам’ятав навіть спосіб, яким вони кохалися (вона відмовилася віддатися йому ззаду), пам’ятав деякі її слова, що вихопилися в неї під час любощів (вона раз по раз просила, щоб він стискав її стегна і протестувала, коли він дивився на неї), пам’ятав навіть фасон її білизни – але про грозу геть чисто забув!

Його пам’ять зберігала з його любовних історій лише круту й вузьку трасу сексуального завоювання: першу словесну атаку, перший дотик, першу непристойність, яку він сказав їй, а вона – йому, всі ті дрібні збочення, до яких він поступово схиляв її, і ті, від яких вона відмовилася. Все інше було з пам’яті (майже з якоюсь педантичністю) викреслене. Він забував навіть і місце, де вперше побачив ту чи іншу жінку, тому що ця мить передувала його сексуальному штурму.

Дівчина говорила про грозу, мрійливо посміхалась, а він дивився на неї з подивом і мало не згоряв від сорому: вона переживала щось прекрасне, а він не відчував нічого. В тому, як по-різному їхня пам’ять реагувала на вечірню грозу, полягала різниця між любов’ю і нелюбов’ю.

Словом «нелюбов» я зовсім не хочу сказати, що Томаш ставився цинічно до цієї дівчини, що він у ній, як то кажуть, не бачив нічого іншого, крім сексуального об’єкта: навпаки, він по-дружньому любив її, цінував її характер та інтелігентність і будь-якої миті ладен був прийти їй на допомогу, коли б вона її потребувала. Це не він ставився до неї погано, погано ставилася до неї його пам’ять, яка сама, без його участі, вилучила її із сфери любові.

Здавалось, ніби в мозку існувала зовсім особлива область, яку можна було б назвати поетичною пам’яттю і яка реєструє те, що нас зачарувало, розчулило, що зробило наше життя прекрасним. Відтоді як він познайомився з Терезою, жодна жінка вже не мала права лишити у тій частині мозку бодай найслабший слід.

Тереза деспотично заволоділа його поетичною пам’яттю і замела в ній сліди інших жінок. Це було несправедливо, бо, скажімо, дівчина, з якою він кохався на килимі під час грози, була не менш гідна поезії, аніж Тереза. Вона кричала: «Заплющ очі, стисни мені стегна, тримай мене міцно!»; вона не зносила того, що в Томаша під час любощів розплющені очі, зосереджені й спостережливі, і що його тіло, трохи підняте над нею, не притискається до її шкіри. Вона не хотіла, щоб він вивчав її. Вона хотіла затягнути його в чарівний потік, до якого можна кинутися лише з заплющеними очима. Тому вона і відмовилася стати рачки, бо в такій позі їхні тіла зовсім не дотикалися б, а він дивився б на неї мало не з півметрової відстані. Вона ненавиділа цю відстань, хотіла злитися з ним. І тому вона, дивлячись йому в очі, затято твердила, що не зазнала насолоди, хоча весь килим був зрошений її оргазмами: «Я не шукаю насолоди, – казала вона, – я шукаю щастя, а насолода без щастя – не насолода». Іншими словами, вона стукала в браму його поетичної пам’яті. Але брама була замкнена. В поетичній пам’яті не було для неї місця. Для неї місце було хіба що на килимі.

Його пригода з Терезою почалася саме там, де пригода з іншими жінками закінчувалася. Вона розігрувалася на другому боці імперативу, який спонукував його завойовувати жінок. В Терезі він нічого не хотів відкривати. Він дістав її відкритою. Він зійшовся з нею раніше, аніж устиг взяти до рук свій уявний скальпель, яким розкривав розпростерте тіло світу. Ще до того, як він устиг запитати себе, якою вона буде, коли вони почнуть кохатися, він уже кохав її.

Історія кохання почалася згодом: у Терези піднялася температура, і він не зміг відіслати її додому, як відсилав інших жінок. Він стояв на колінах біля її постелі, і йому раптом спало на думку, що хтось послав її до нього по воді в кошику. Я вже говорив, що метафори небезпечні. Любов починається з метафори. Іншими словами: любов починається в ту хвилину, коли жінка своїм першим словом впишеться у нашу поетичну пам’ять.

13

Кілька років тому вона знову вписалася в його душу: як завжди, поверталася вранці з молоком, і коли він відчинив їй двері, вона притискала до грудей ворону, загорнену в червону шаль. Так беруть на оберемок циганки своїх дітей. Він ніколи не забуде цього: велетенський сумний дзьоб ворони біля її обличчя.

Вона знайшла її заритою в землю. Так колись робили козаки з полоненими ворогами. «Це зробили діти», – сказала вона, і була в цій фразі не лише проста констатація, але й несподівана огида до людей. Він пригадав, як недавно вона сказала йому: «Я починаю дякувати тобі за те, що ти ніколи не хотів мати дітей».

Учора вона жалілася йому, що в барі, де вона працює, до неї чіплявся якийсь чолов’яга. Він простягав руку до її дешевенького намиста і твердив, що вона заробила його не інакше як проституцією. Вона була дуже схвильована цим. Більше, ніж треба, подумав Томаш. І раптом злякався, усвідомивши, як мало за останніх два роки він бачився з нею і як рідко доводилося йому стискати в своїх долонях її руки, щоб вони перестали тремтіти.

З такими думками він ішов уранці до контори, де службовка розподіляла роботу поміж мийниками вікон на цілий день. Вона сказала Томашеві, що якийсь приватний замовник наполягав на тому, щоб вікна в їхній квартирі помив саме він. Неохоче пішов Томаш за цією адресою, побоюючись, що й цього разу його запросила до себе якась жінка. Його заполонили думки про Терезу, і він не мав ані найменшого бажання шукати чергову пригоду.

Коли відчинилися двері, Томаш полегшено зітхнув. Він побачив перед собою високого, трохи сутулого чоловіка. В нього була велика борода, і він когось нагадував Томашеві.

– Проходьте, пане докторе, – сказав чоловік, усміхаючись, і повів Томаша до кімнати.

В кімнаті стояв якийсь молодик. Він дивився на Томаша, намагаючись усміхатись, і краска заливала йому обличчя.

– Гадаю, вас не треба знайомити одного з одним, – мовив чоловік.

– Не треба, – сказав Томаш і, не відповівши на усмішку, подав молодикові руку. Це був його син.

Лише після цього відрекомендувався йому чоловік з великою бородою.

– Я зрозумів, що ви когось нагадуєте мені, – сказав Томаш. – Ще б пак! Звичайно, я знаю вас. Знаю ваше ім’я.

Вони посідали в крісла біля низенького журнального столика. Томаш раптом усвідомив, що обох чоловіків, що сиділи навпроти нього, – мимоволі створив він. Сина приневолила його створити перша дружина, а риси цього високого чоловіка він з примусу змалював поліцейському, який допитував його.

Щоб відігнати ці думки, він промовив: – То з якого вікна мені починати?

Чоловіки, що сиділи навпроти нього, щиросердо розсміялися.

Так, було ясно, що ні про яке миття вікон не йдеться. Його покликали не мити вікна, його заманили в пастку. Він ніколи не розмовляв зі своїм сином. Сьогодні вперше він потис йому руку. Він знав його лише з виду й не хотів знати по-іншому. Волів нічого не знати про нього і хотів, щоб бажання це було взаємним.

– Чудовий плакат, чи ж не так? – кивнув редактор на великий обрамлений малюнок, що висів на стіні навпроти Томаша.

Тільки тепер Томаш обвів поглядом кімнату. На стінах були цікаві картини, багато фотографій і плакатів. Малюнок, на який показав редактор, був опублікований 1968 року в одному з останніх номерів тижневика, перше ніж росіяни заборонили його. Це була імітація відомого плаката з часів громадянської війни в Росії 1918 року, який закликав до набору в Червону Армію: солдат із червоною зіркою на шоломі суворим поглядом дивиться вам в очі й простягає руку з націленим на вас указівним пальцем. Первісний російський текст звучав: «Ти записався добровольцем до Червоної Армії?» Цей текст було замінено чеським текстом: «Ти підписав дві тисячі слів?»

Чудовий жарт! «Дві тисячі слів» – це перший славнозвісний маніфест, оголошений весною 1968 року, що закликав до радикальної демократизації комуністичного режиму. Його підписали безліч інтелектуалів, потім приходили й підписували також прості люди, тож підписів було так багато, що їх, зрештою, і не змогли підрахувати. Коли в Чехію вторглася радянська армія і почалися політичні чистки, одним із запитань, які ставили громадянам, було: «Ти також підписав тисячу слів?» Хто признавався, що підписав, того без розмов виганяли з роботи.

– Чудовий малюнок. Я пам’ятаю його, – сказав Томаш.

У відповідь редактор посміхнувся: – Сподіваюсь, цей червоноармієць не слухає, про що ми говоримо.