Текст книги "Нестерпна легкість буття"

Автор книги: Милан Кундера

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 16 страниц)

Потім аптекар запросив музикантів на вечерю, а разом із ними і незнайому слухачку. Відтоді Бетховен став для неї символом іншого світу, світу, про який вона мріяла. Тож несучи від стойки коньяк для Томаша, Тереза намагалася розгадати смисл цього випадку: хіба це просто так, що саме в ту хвилину, коли вона несе коньяк незнайомому чоловікові, який подобається їй, лунає музика Бетховена?

Так, головне – саме випадковість. Якщо любов ця особлива, то від першої хвилини до неї повинні злітатися випадковості, мов птахи на плечі Франціска Ассізського.

10

Томаш покликав її, щоб сплатити. Згорнув книжку (розпізнавальний знак таємного братства), а Терезі закортіло спитати, що він читає.

– Ви могли б мені записати цю суму на готельний рахунок? – спитав він.

– Звичайно, – відповіла Тереза. – В якому ви номері?

Він показав ключа, до якого була прив’язана дощечка з чіткою червоною шісткою.

– Дивно, – сказала Тереза. – Шістка…

– А що в цьому дивного? – поцікавився Томаш.

Тереза пригадала, що мешкала в Празі зі ще не розлученими тоді батьками в будинку саме під таким номером. Але вголос вона сказала інше (й ми можемо оцінити її лукавство):

– У вас шостий номер, а я о шостій закінчую роботу.

– А в мене о сьомій від’їжджає поїзд, – сказав Томаш.

Не знаючи, що відповісти, вона подала йому рахунок, щоб він підписався, й понесла це в бюро обслуговування. Коли повернулася до залу, незнайомого чоловіка вже не було за столиком. Чи зрозумів він її делікатний поклик? Після закінчення зміни вона вийшла з ресторану.

Навпроти готелю був ріденький скверик, купка дерев посеред жалюгідного брудного містечка, а для Терези цей куточок видавався острівцем краси: газон, чотири тополі, лавочки, плакуча верба й кущі форзиції.

Він сидів на жовтій лавочці, звідки видно було вхід до ресторану. Саме на цій лавочці вона сиділа вчора з книжкою на колінах! І в ту хвилину вона вже знала (птахи випадковостей злітались їй на плечі), що цей незнайомий чоловік був їй суджений. Він покликав її, запросив сісти поряд. (Армада її душі виринула на палубу тіла.) Потім вона провела його на вокзал, а Томаш, прощаючись, дав їй свою візитну картку з номером телефону:

– Якщо раптом приїдете до Праги…

11

Набагато більше, аніж та візитна картка, важив для неї отой фатальний знак випадковостей (книжка, Бетховен, число «шість», жовта лавочка у скверику). Саме цей знак додав їй відваги піти з дому назустріч власній долі. Можливо, кілька випадковостей (до речі, дуже скромних, сірих, справді гідних цього невиразного містечка), дали поштовх її коханню й стали джерелом енергії, яка не вичерпається до скону.

Наше щоденне життя бомбардують випадковості, спонтанні зіткнення з людьми й подіями, що називаються збігом обставин. Збіг обставин означає, що дві події відбуваються, водночас, що вони зіткнулись: Томаш виявився в ресторані саме в той час, коли почулася музика Бетховена. Переважна більшість таких випадковостей людина взагалі не помічає. Коли б у ресторані замість Томаша сидів місцевий різник, Тереза взагалі не звернула б уваги на те, що чує радіо (хоча зустріч Бетховена та різника також цікавий збіг обставин). Спалах любові, однак, загострив відчуття краси, й тієї музики Тереза вже ніколи не забуде. Щоразу, почувши її, знову й знову хвилюватиметься. В ту хвилину все довкола буде осяяне тією музикою і стане прекрасним.

На початку роману, який Тереза тримала під пахвою, підійшовши до Томаша, Анна зустрічається з Вронським за дивних обставин. Вони на пероні, де тільки-но хтось потрапив під поїзд. У кінці роману під поїзд кидається Анна. Ця сюжетна симетрія, коли той самий мотив з'являється на початку і в твору, може видатися надто романістичною. Так, я згоден, але лише за умови, що слово «романістичний» ми не розумітимемо як «вигаданий», «штучний», «не життєвий». Бо саме так творяться людські долі.

Вони компонуються так само, як музичні твори. Людина, що відчуває красу, обертає випадкову подію (музику Бетховена, смерть на вокзалі) в мотив, що залишиться назавжди у тканині її життя. Людина повертається до нього, повторює, змінює, розвиває, як композитор тему своєї сонати. Анна також могла в інший спосіб позбавити себе життя. Але мотив вокзалу та смерті, той незабутній мотив, пов’язаний з народженням кохання, вабив її в хвилину відчаю своєю зловісною красою. Не усвідомлюючи цього, людина компонує власне життя за законами краси навіть у хвилини найглибшої безнадії.

Отже, не можна закидати роману, в якому переплелися таємничі випадковості (наприклад, зустріч Вронського та Анни, вокзал і смерть, або зустріч Бетховена, Томаша, Терези й коньяку), але по праву можна дорікати людині, яка в своєму повсякденні сліпа до таких випадковостей. Тоді її життя втрачає виміри краси.

12

Збуджена птахами випадковостей, які зліталися їй на плечі, нічого не сказавши матері, Тереза взяла на тиждень відпустку і сіла в поїзд. Вона часто бігала в туалет, аби подивитись у дзеркало й попросити свою душу у вирішальний день життя не залишати й на хвилину палуби її тіла. Отак роздивляючись себе, вона раптом злякалася: відчула, що дере в горлі. Чого доброго, ще захворіє у доленосні дні?!

Але дороги назад уже не було. Тереза потелефонувала йому з вокзалу, і коли він відчинив двері, у неї ганебно забурчало в животі. Їй стало соромно, так ніби то її мати реготала в утробі, аби зіпсувати цю зустріч. У першу мить здалося, що через ці непристойні звуки Томаш вижене її, але він обняв. Тереза була йому вдячна за те, що не зважив на бурчання в животі, й тому пристрасно цілувала його, а перед очима наче стояла імла. Тоді вони вже кохалися. Кохаючись, Тереза кричала. На той час у неї вже почалася лихоманка – десь підхопила грип. Кінець трубки, який подавав кисень до легенів, геть набряк і почервонів.

Пізніше вона приїхала вдруге, з важкою валізою, до якої поскладала всі свої речі, сповнена рішучості ніколи більше не повертатися до того клятого містечка. Томаш покликав її аж наступного вечора. Тереза переночувала в дешевому готелі, вранці віднесла валізу до вокзальної камери схову, а потім цілий день тинялася вулицями з «Анною Кареніною» під пахвою. Ввечері подзвонила, Томаш відчинив двері, а вона так і тримала книжку в руці, наче вхідний квиток до Томашевого світу. Тереза здавала собі справу в тому, що, окрім цього жалюгідного вхідного квитка, не має нічого, й хотілося плакати. Аби не заплакати, вона без упину говорила і сміялася. І знову Томаш зразу схопив її в обійми, і вони кохалися. Тереза ступила в імлу, де нічого не було видно, лиш чути було власні крики.

13

Це не було зітхання, не був стогін, це були справді крики. Тереза так кричала, що Томаш аж сахався. Йому здавалось, у нього в вухах полопаються барабанні перетинки. Цей крик не був виявом хтивості. Хтивість – це максимальна мобілізація свідомості, коли напружено роздивляєшся партнера, прислухаючись до кожного його звуку. Натомість її крик ніби намагався приголомшити свідомість. То волав сам наївний ідеалізм любові, яка хотіла зруйнувати всі протилежності, зруйнувати дуалізм душі й тіла, порушити сам час.

Чи заплющила вона очі? Ні, але очі нічого не бачили, втуплені в порожнечу стелі. Тереза час від часу різко крутила головою.

Коли крик припинився, вона заснула й цілу ніч трималася за його руку.

Ще коли їй було вісім років, Тереза, засинаючи, стискала одну руку другою й уявляла собі, що тримає за руку чоловіка, якого любить, чоловіка свого життя. Можна зрозуміти, чому вона з такою затятістю стискала Томашеву руку: з дитинства готувала себе до цього.

14

Дівчина, що прагнула «до чогось високого», але мусила розносити пиякам пиво, а в неділю прати брудну білизну своїх братів та сестер, розвиває в собі таку життєздатність, яка навіть не снилася людям, котрі вчаться в університетах і позіхають над книжками. Тереза прочитала куди більше, ніж вони, про життя довідалася більше за них, та ніколи так і не усвідомила цього. Людина освічена відрізняється від самоука не знаннями, а рівнем життєздатності та самосвідомості. Енергія, з якою Тереза кинулась у життєвий вир столиці, була водночас і шалена, й хистка. Вона ніби чекала, що одного дня їй скажуть: «Тобі тут не місце! Повертайся туди, звідки прийшла!»

Тереза влаштувалась у фотолабораторію, але їй цього було замало. Вона хотіла сама фотографувати. Томашева приятелька Сабіна позичила їй чотири альбоми славетних фотографів, зустрілася з нею в кав’ярні і над розгорнутими книжками заходилась пояснювати їй, чим характерна кожна фотографія. Тереза слухала так зосереджено, як далеко не кожен учень.

Завдяки Сабіні вона збагнула, в чому спорідненість фотографії з живописом, і тепер змушувала Томаша ходити з нею на всі фотовиставки. Невдовзі їй пощастило вмістити в ілюстрованому тижневику власні фотографії, й одного дня вона ввійшла до кола професіональних фотографів.

Того ж вечора вони пішли з друзями в бар відсвяткувати цю подію, танцювали. В Томаша не знати чому зіпсувався настрій, і лише вдома Томаш признався: приревнував її, коли вона танцювала з його колегою.

– Ти справді ревнував? – перепитала Тереза разів десять, ніби він повідомив, що їй присудили Нобелівську премію, а вона ніяк не могла в це повірити.

Потім Тереза обняла його й потягла танцювати. Але це не був той сучасний танець, який вона демонструвала годину тому в барі. Це було якесь сільське плигання, божевільні скоки-підскоки: підкидаючи високо вгору ноги, Тереза тягала його туди-сюди по кімнаті.

Як на гріх, невдовзі потому вона сама почала ревнувати, і її ревнощі не були для Томаша Нобелівською премією, а тягарем, від якого він звільнився лише перед смертю.

15

Тереза марширувала довкола басейну гола, разом з багатьма іншими голими жінками. Томаш стояв у кошику, підвішеному під склепінням купальні, він кричав на них, примушував співати й присідати. Коли котрась із жінок робила вправу погано, Томаш пострілом з пістолета убивав її.

До цього сну я хочу повернутися ще раз: страхіття почалися не в ту хвилину, коли Томаш вистрелив уперше. Сон був жахливий від самого початку. Гасати голою в гурті так само голих жінок – це вже було найстрашніше. Коли вона жила вдома, мати забороняла їй замикатись у ванній, ніби хотіла сказати доньці: твоє тіло таке саме, як в усіх інших жінок, ти не маєш підстав соромитися; не маєш права ховати те, що в мільярдах екземплярів існує довкола. В материному світі всі тіла були однакові й марширували одне за одним. Голизна з дитинства стала для Терези ознакою примусової одноманітності концентраційного табору; ознакою приниження.

І було ще одне страхіття в тому сні: всі жінки мусили співати! Мало того, що їхні тіла були однакові, однаково нічого не варті, мало того, що вони були звичайними звуковими механізмами без душі, але мусили ще й радіти! Це був ентузіазм бездухих! Жінки були щасливі, відкинувши тягар душі, цю смішну гординю, ілюзію винятковості, і тепер вони схожі одна на одну. Тереза співала з ними, але не раділа. Співала зі страху, бо коли б не співала, жінки вбили б її.

Але який сенс був у тому, що Томаш стріляв по них і вони, одна по одній, падали мертві до басейну?

Жінки, котрі радіють зі своєї однаковості, оспівують, власне, свою майбутню смерть, яка зробить їхню подібність абсолютною. Отже, постріл був лише бажаним завершенням того макабричного танку. Після кожного пострілу жінки радісно сміялись, і, поки труп занурювавсь у воду, спів лунав дедалі голосніше.

А чому стріляв саме Томаш і чому він хотів застрелити й Терезу?

Бо ж це він штовхнув її сюди. Певно, сон хотів повідомити Томашеві те, чого Тереза не могла сказати йому сама. Вона прийшла до нього, аби втекти з материного світу, де всі тіла були однакові. Прийшла, аби її тіло стало неповторним і незамінним. А він тут знову накреслив знак рівності поміж нею та іншими: він цілує всіх однаково, пестить однаково, не бачить ніякої, аніякісінької різниці між тілом Терези та іншими тілами. Тим самим він турнув її назад у світ, з якого вона прагнула вирватися. Послав марширувати голою разом з іншими голими жінками.

16

Снилися їй поперемінно три серіали снів: перший, у якому казилися кішки, розповідав про її страждання; другий серіал показував у численних варіаціях картини її страти; третій розповідав про її життя після смерті, де приниження вже не мали кінця-краю.

У цих снах не було чого тлумачити. Звинувачення, які адресувались Томашеві, були такі прозорі, що йому лишалося тільки мовчати і, схиливши голову, гладити Терезу по руці.

Ті сни були не тільки віщі, а ще й красиві. Ця обставина пройшла повз увагу Фройда в його теорії. Сон – не лише провіст, хай навіть зашифрований, але й естетична активність, гра уяви, яка сама по собі багато важить. Сон є доказом того, що фантазія, марення про те, що не здійснилося, належить до найглибших потреб людини. В цьому корінь підступності снів. Коли б сон не був красивий, його б можна було просто забути. Але Тереза до своїх снів раз по раз верталась, перетворюючи їх у легенди. Томаш жив під чарами гнітючої краси Терезиних снів.

– Терезо, Терезочко, куди ти тікаєш від мене? Адже тобі щодня сниться смерть, так ніби ти справді хочеш відійти… – казав він, коли вони сиділи в кафе.

Був день, розум і воля знову перемагали. Крапля червоного вина поволі стікала вінцями келиха, і Тереза сказала:

– Томаше, я не винна. Я ж і сама все розумію. Знаю – ти мене любиш. Знаю – твої зради – це не найстрашніше…

Вона закохано дивилась на нього, але боялася ночі, яка надходила, боялася своїх снів. Її життя поділялося навпіл: за неї боролись день і ніч.

17

Той, хто постійно прагне «кудись вище», мусить рахуватися з тим, що одного дня в нього може запаморочитися голова. Що таке запаморочення? Страх перед падінням? Але чому голова паморочиться і на оглядовому майданчику, обгородженому надійним поруччям? Запаморочення – це щось інше, а не страх упасти. Запаморочення – це коли глибина нас притягає, вабить, пробуджує потяг до падіння, якому ми з жахом потім чинимо опір.

Голі жінки, що марширували довкола басейну, мертвяки в катафалку, щасливі з того, що Тереза теж мертва, – це був жахливий «низ», звідки вона одного разу вже втекла, але який таємничо вабив. Це була своєрідна прірва – її кликало до себе солодке (майже веселе) зречення своєї долі й душі. Кликала солідарність бездушних, і в хвилини слабості їй хотілося відгукнутись на цей поклик і повернутися до матері. Хотілось відкликати армаду душі з палуби тіла; сісти до гурту материних подруг і сміятися тому, що одна з них лунко пустила вітри; голою марширувати з ними довкола басейну й співати.

18

Так, справді, Тереза аж до втечі з дому змагалася з матір’ю, але не слід забувати, що при цьому болісно любила її. Ладна була зробити для матері що завгодно, аби та тільки попросила про це. Лише тому, що ніколи не чула голосу любові, Тереза спромоглася на силі піти з дому.

Коли мати збагнула, що звична агресивність уже не впливає на доньку, то заходилась писати їй до Праги жалісливі листи. Скаржилася на чоловіка, роботу, здоров’я, дітей, називаючи при цьому Терезу єдиною рідною душею. Терезі здавалося, що нарешті чує голос материнської любові, якої жадала двадцять років, і їй закортіло повернутись додому. Тим більше, що відчувала себе безпорадною. Досі Томашеві зради кидали її в розпач, а тепер почуття безсилля переросло в запаморочення, в безмежне прагнення падати й падати чимраз далі вниз.

Якось зателефонувала мати. Сказала, що в неї рак і жити їй лишилося заледве кілька місяців. Тепер нещасливе подружнє життя викликало в Терези лише обурення, вона почала дорікати собі, що зрадила матері задля чоловіка, який її не кохає. Ладна була забути, як мати досаджала їй, бо краще зрозуміла її. Обидві були в однаковому становищі: мати любила вітчима, як Тереза – Томаша, вітчим мучив матір своїми зрадами так само, як Томаш – Терезу. І якщо мати гнівалася на доньку, то лише через те, що надто страждала.

Розповівши Томашеві про материн лист, Тереза повідомила, що взяла на тиждень відпустку, аби з’їздити до матері. В голосі її звучали затяті нотки.

Ніби відчувши, що рішення Терези викликане запамороченням, Томаш не дозволив їй їхати. Зателефонував до лікарні того їхнього глухого містечка. Облік онкологічних захворювань у Чехії надзвичайно ґрунтовний, і Томаш легко з’ясував, що в Терезиної матері ніколи не було навіть підозри на рак, а цього року вона взагалі жодного разу не зверталась до лікаря.

Тереза послухалася Томаша й не поїхала. І того ж дня упала на вулиці й збила коліно. Її хода стала хиткою, Тереза майже щодня десь падала, об щось ранилась.

Був у неї нездоланний потяг до падіння. Вона жила у стані постійного запаморочення.

Той, хто падає, каже: «Підведи мене!» І Томаш терпляче її підводив.

19

«Я б хотіла кохатися з тобою в своїй майстерні, як на сцені. Довкола стояли б люди, які не могли б відвести від нас очей, але не сміли наблизитися».

Минав час, і ця картина вже не завдавала такого болю. Почала навіть збуджувати Терезу. Вона кілька разів змальовувала цю ситуацію пошепки Томашеві, коли вони кохалися.

Їй раптом спало на думку, що існує спосіб, як уникнути вироку, який убачала в Томашевих зрадах: нехай бере її з собою до своїх коханок! Можливо, в такий спосіб вона знову стане першою і єдиною серед усіх. Її тіло стало б його другим «я», помічником, асистентом.

«Я їх роздягатиму, митиму у ванній, а потім приводитиму до тебе…» – шепотіла вона, пригортаючись до нього. Вона мріяла зростися з ним в одну двостатеву істоту, і тоді тіла інших жінок стали б для них спільною іграшкою.

20

Стати другим «я» його полігамного життя. Томаш не хоче її розуміти, а вона не може позбутися цих думок і, щоб зблизитись із Сабіною, пропонує зробити їй фотографії.

Сабіна запросила Терезу до майстерні, й Тереза нарешті побачила просторе приміщення, посеред якого стояла широка квадратна тахта, немов справжня сцена.

– Це ганьба, що ти й досі не була в мене, – казала Сабіна, показуючи їй картини, прихилені до стіни. Нарешті витягла звідкілясь старе полотно, ще зі студентських років. На ньому був зображений будівельний майданчик металургійного заводу. Вона малювала це тоді, коли в Академії вимагали найсуворішого реалізму («нереалістичне мистецтво підриває основи соціалізму»). Спонукувана духом спортивної боротьби, Сабіна намагалася бути точнішою за своїх учителів, малювала картини так, що мазків пензля зовсім не було видно, полотно нагадувало кольорову фотографію.

– Цю картину я зіпсувала: капнула на неї червоною фарбою. Спершу стало прикро, але потім пляма почала мені навіть подобатися, – нагадувала тріщину. Так ніби будівельний майданчик не був справжнім будівельним майданчиком, а лише репнутою театральною декорацією, на якій намальовано цей майданчик. Я почала експериментувати з тією тріщиною, розширювати її, щось бачити за нею… Так зробила свій перший цикл картин, який назвала «Куліси». Звісно, нікому їх не показувала – мене відразу вигнали б з Академії. На першому плані завжди був досконало виписаний реалістичний світ, а за ним, як за розірваним полотном декорації, видніло щось інше, абстрактне й таємниче. – Вона помовчала й докинула: – Попереду була зрозуміла брехня, а позаду – незрозуміла правда.

Тереза слухала так зосереджено, як мало хто з учнів слухає свого вчителя, й переконувалася, що всі Сабінині картини, і давніші, і сучасні, завжди говорять про те саме, всі вони являють собою сучасне зіткнення двох тем, двох світів, немов фотографії, зроблені способом подвійної експозиції. Пейзаж, за яким просвічує настільна лампа. Рука, що прориває ззаду полотно ідилічного натюрморту з яблуками, горіхами і підсвіченою новорічною ялинкою.

Тереза була захоплена Сабіною, а оскільки художниця трималася подружньому, це захоплення, вільне від страху чи недовіри, переходило в симпатію.

Тереза майже забула, що прийшла її фотографувати. Сабіна сама нагадала їй про це. Тереза відірвала очі від картин і знову побачила тахту, що, немов подіум, стояла посеред кімнати.

21

Коло тахти була тумбочка, а на ній – болванка у формі людської голови. Подібні є в перукарів, щоб натягати перуки. На Сабіниній підставці була не перука, а капелюх-котелок. Сабіна посміхнулася:

– Це капелюх мого дідуся.

Подібний котелок, чорний, твердий і круглий, Тереза бачила лише в кіно. Такий Чаплін носив. Вона посміхнулася, взяла його в руки й довго роздивлялась. А тоді сказала:

– Хочеш, я тебе в ньому сфотографую?

А за годину раптом спитала:

– А хочеш, я сфотографую тебе голою?

– Голою? – посміхнулась Сабіна.

– Так, – рішуче кивнула Тереза.

– Для цього ми обидві мусимо випити, – сказала Сабіна і відкоркувала пляшку вина.

Відчувши слабкість у тілі, Тереза стала мовчазна, тоді як Сабіна ходила кімнатою з келихом у руці й розповідала про дідуся, який був мером невеликого містечка; Сабіна не знала діда; єдине, що після нього лишилось, – оцей котелок та ще фотографія: на трибуні стоїть групка провінційних сановників, один із них – її дід; взагалі незрозуміло, що вони роблять на тій трибуні, можливо, була якась урочистість, можливо, відкривали пам’ятник іншому сановникові, що також носив котелок під час різних урочистостей.

Сабіна довго розповідала про все те, а коли допила третій келих, сказала: «Зачекай!» – і вийшла до ванної кімнати.

Повернулася в купальному халаті. Тереза узяла апарат і піднесла його до ока. Сабіна розгорнула халат.

22

Апарат водночас правив Терезі й за механічне око, яким вона роздивлялась Томашеву коханку, і за вуаль, якою ховала своє обличчя.

Сабіні потрібен був певний час, поки вона зважилася зовсім скинути халат. Ситуація, в якій опинилася, була трохи складнішою, ніж вона собі уявляла. Попозувавши кілька хвилин, вона підійшла до Терези й сказала:

– Тепер я фотографуватиму тебе. Роздягнися.

Слово «роздягнися» Тереза багато разів чула від Томаша, і воно врізалося їй у пам’ять. Це був Томашів наказ, який тепер коханка адресувала дружині. Цією магічною фразою він поєднав їх обох. Це був спосіб, яким він раптово переводив безневинну розмову з жінкою на еротику: не пестливим дотиком руки, не лестощами, не проханнями, а наказом, висловленим зненацька, тихим голосом, а проте владно, причому навіть не доторкувався до жінки. Він і Терезі часто казав таким самим тоном «роздягнись!», і хоча казав це тихо, часом навіть пошепки, це був наказ, і її збуджувала власна покірливість. Тепер, коли Тереза почула те саме слово, її бажання підкоритися було, мабуть, іще більшим, бо послухатися когось чужого – особливе шаленство, а в цьому випадку шаленство було ще прекраснішим, бо наказував не чоловік, а жінка.

Сабіна взяла в неї апарат, і Тереза роздяглася. Вона стояла перед Сабіною гола і обеззброєна. У повному розумінні обеззброєна: хвилину тому вона не тільки затуляла апаратом обличчя, але й цілилася ним, немов зброєю, на Сабіну. Тепер була віддана Томашевій коханці на поталу. Ця чарівна покірливість п’янила її. Вона прагнула, аби хвилини, коли стоїть гола перед Сабіною, тривали вічно.

Думаю, й Сабіна перебувала під чарами незвичної ситуації: перед нею стояла дружина її коханця, на диво покірлива і сором’язлива. Двічі або тричі вона натиснула на спуск, а тоді, ніби злякавшись цієї зачарованості і прагнучи якнайшвидше розвіяти її, голосно розсміялася.

Тереза також засміялась; обидві квапливо вдяглися.

23

Всі попередні злочини російської імперії діялися під таємничим покровом мовчання. Депортація півмільйона литовців, убивство сотень тисяч поляків, ліквідація кримських татар, – усе це збереглося в пам’яті без фотодокументів, а отже, як щось недоказове, що рано чи пізно буде проголошене містифікацією. Коли ж ідеться про напад на Чехословаччину 1968 року, то тут усе було сфотографовано, знято на кіноплівку і збереглося в архівах усього світу.

Чехословацькі фотографи та кінооператори чудово усвідомлювали, що саме вони можуть виконати те, що можна ще виконати: зберегти для майбутнього картини насильства. Тереза була цілих сім днів на вулицях і фотографувала російських солдат і офіцерів у найрізноманітніших ситуаціях, які компрометували їх. Росіяни не знали, що робити. Були точно проінструктовані, як мають поводитися, коли хтось стрілятиме в них або кидатиме каміння, але ніхто не дав їм указівок, що робити, коли на них скеровують об’єктив.

Тереза відзняла безліч плівок і, мабуть, половину в негативах роздала іноземним журналістам (кордони були ще відкриті, журналісти приїжджали часом на кілька годин і були вдячні за будь-який матеріал). Багато з її фотографій з’явилося в різних закордонних газетах: були на них танки, загрозливо підняті кулаки, напівзруйновані будинки, мертві люди, прикриті закривавленим червоно-синьо-білим прапором, юнаки на мотоциклах, котрі з шаленою швидкістю кружляли довкола танків, вимахуючи національними прапорами на довгих держаках, і молоденькі, в невірогідно коротких спідницях дівчата, які провокували бідолашних російських солдатів, сексуально зголоднілих, цілуючись у них на очах з незнайомими перехожими. Як я вже сказав, російське вторгнення було не лише трагедією, але й учтою ненависті, сповненою дивовижної ейфорії, якої ніхто вже не зможе пояснити.

24

Тереза привезла до Швейцарії десятків із п’ять фотографій, які сама старанно виготовила. Потім пішла з ними до великого ілюстрованого журналу. Редактор прийняв Терезу привітно (всі чехи ще були в ореолі нещастя, й це зворушувало добрих швейцарців), посадив її в крісло, переглянув знімки, похвалив і пояснив, що нині, коли після подій минув уже певний час, нема ніякої надії їх опублікувати, хоч вони справді дуже гарні.

– Але ж у Празі все це ще триває! – заперечила Тереза, намагаючись пояснити редакторові поганою німецькою мовою, що саме тепер, коли країна окупована, на заводах створюється, попри все, робітниче самоврядування, студенти страйкують, вимагаючи виведення російських військ, і вся країна живе, як і досі, своїм життям – важко в це навіть повірити! І нікого це вже не цікавить?!

Редактор зрадів, коли до кімнати зайшла енергійна жінка й перервала їхню розмову, подавши йому теку:

– Репортаж з нудистського пляжу.

Редактор, людина делікатна, злякався, що чешку, яка фотографувала танки, шокуватимуть зображення голих людей. Він посунув теку аж на край стола й квапливо сказав своїй працівниці:

– Познайомся з нашою празькою колегою. Вона принесла чудові знімки.

Жінка потисла Терезі руку й глянула на знімки.

– А ви подивіться тим часом мої.

Тереза потяглася до теки й витягла фотографію.

Редактор ніби завиправдовувався:

– Це повна протилежність того, що фотографували ви.

Тереза заперечила:

– Хіба?! Це те ж саме.

Ніхто її не зрозумів, та й мені важко пояснити, що, власне, хотіла сказати Тереза, коли прирівняла нудистський пляж до російського вторгнення. Перебираючи фотографії, вона особливо довго роздивлялась одну: гола мати схилилась до дітей, і її важкі груди звисали, мов дійки кози або корови, а позаду стояв у такій самій позі чоловік, мошонка якого теж нагадувала маленьке вим’я.

– Вам не подобається? – запитав редактор.

– Сфотографовано чудово.

– Мабуть, тема шокує, – сказала фоторепортер. – Одразу видно, що ви на нудистський пляж не пішли б.

– Не пішла б, – відповіла Тереза.

Редактор посміхнувся:

– Неважко здогадатися, звідки ви приїхали. Комуністичні країни страшенно пуританські.

– Голі тіла – нічого особливого! – сказала фоторепортер з материнською ласкавістю. – Нормально! А все, що нормально, красиво!

Тереза згадала матір, як та ходила гола по кімнаті й реготала, коли донька побігла затягати штори, аби голу матір ніхто не побачив.

Фоторепортер запросила Терезу до буфету на чашечку кави.

– Ваші знімки дуже цікаві. До речі, у вас особливе відчуття краси жіночого тіла. Знаєте, що я маю на увазі? Отих молодих жінок у визивних позах!

– Коли цілуються перед російськими танками?

– Так. З вас був би чудовий фотограф журналу мод. Лише треба знайти манекенницю. Найкраще таку, що сама підшукує роботу. Ви могли б зробити пробні фотографії для якоїсь фірми. Звичайно, мине час, поки проб’єтеся. А я на разі можу зробити для вас маленьку послугу: познайомити з одним редактором, він веде рубрику «Наш садок». Можливо, їм потрібні фото кактусів, троянд і таке інше.

– Дуже вам дякую, – щиро сказала Тереза, відчуваючи, що ця жінка справді хоче їй допомогти.

Але тут же подумала: навіщо маю фотографувати кактуси? Не хотілося повторювати ситуацію, в якій уже побувала в Празі; боротьба за місце, за кожну публікацію. Тереза ніколи не була надміру честолюбна, просто хотіла порятуватися з материного світу. Так, це було ясніше від ясного: вона старанно робила фотографії, але свої зусилля могла скерувати на будь-яку іншу діяльність, бо фотографування стало лише засобом прорватися в світ Томаша.

Вона сказала:

– Знаєте, мій чоловік лікар і якось прогодує мене. Я можу й не працювати.

Фоторепортер відповіла:

– Не розумію, як ви можете покинути справу, яку робили так чудово!

Звичайно, фотографія у дні вторгнення – то було щось зовсім інше. Ці знімки Тереза робила не задля Томаша, а для душі. Не з пристрасті до мистецтва, а з ненависті. Але та ситуація вже ніколи не повториться. Зрештою, саме знімки, які вона робила з пристрасті, вже нікому не потрібні, бо втратили актуальність. Лише кактуси вічно актуальні, але кактуси не цікавлять її.

Тереза сказала:

– Ви дуже добра людина, та я краще сидітиму вдома. Мені не обов’язково працювати.

Жінка здивувалась:

– І вас задовольнить – сидіти вдома?

Тереза відповіла:

– Це краще, аніж клацати кактуси.

Жінка сказала:

– Навіть коли ви фотографуєте кактуси, це – ваше життя. А коли живете лише заради чоловіка – це не ваше життя.

Тереза розсердилася:

– Моє життя – це мій чоловік, а не кактуси.

Жінка теж відповіла роздратовано:

– Хочете сказати, що ви щасливі?

Тереза ніяк не могла заспокоїтися:

– Звичайно!

– Так може твердити хіба що дуже…

Її думку продовжила Тереза:

– Ви хочете сказати, дуже обмежена жінка.

Та опанувала себе й сказала:

– Не обмежена, а старомодна.

Тереза, замислившись, відповіла:

– Ваша правда. Те саме про мене каже мій чоловік.

26

Але Томаш цілісінькі дні проводив у лікарні, а Тереза лишалася вдома сама. Добре, хоч малий Каренін міг із нею прогулюватися. Повертаючись додому, сідала за підручники німецької та французької, проте, бувало сумно, й вона ніяк не могла зосередитися. Раз по раз на думку спадав виступ Дубчека після його повернення з Москви. Тереза вже забула, про що він тоді говорив, зате ніби й досі чула тремтливий Дубчеків голос. І думала: чужі солдати заарештували главу незалежної держави в його власній країні, вивезли, чотири дні тримали десь у Карпатах, натякали, що на нього чекає доля його угорського попередника Імре Надя. Потім перевезли до Москви, викупали, поголили, вдягли, пов’язали краватку й повідомили, що йому дарують життя, хай і далі виконує обов’язки глави держави. Тоді посадили за стіл навпроти Брежнєва й примусили щось там підписати.