Текст книги "Нестерпна легкість буття"

Автор книги: Милан Кундера

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 16 страниц)

Потім, уже в Празі, Дубчек звернувся до приниженого народу. Він сам був такий принижений, що не міг говорити. Тереза ніколи не забуде отих жахливих пауз між фразами. Невже стомлений? Чи хворий? Чи його накачали наркотиками? Чи, може, це був звичайний розпач і, навіть якщо від Дубчека нічого не лишиться, оті довгі паузи, коли він не міг звести подих, коли перед усім народом, що буквально припав до приймачів, Дубчек хапав ротом повітря, – ці паузи залишаться після нього назавжди. В них зосередився ввесь жах, який упав на їхню країну.

Минав сьомий день окупації: вона слухала той виступ, сидячи в редакції газети, яка стала в ті дні органом опору. Всі, хто слухав там Дубчека, в ті хвилини ненавиділи його. Не могли вибачити компромісу, на який він пішов; відчували себе зганьбленими його ганьбою, й Дубчекова слабкість їх ображала.

Коли тепер, у Цюріху, вона пригадувала ті хвилини, – вже не відчувала зневаги до Дубчека. Слово слабкість тепер не звучало вироком. Коли стикаєшся з переважаючою силою, то завжди стаєш слабким, хай ти навіть такої атлетичної будови, як Дубчек. Ота слабкість, що видавалася їм тоді нестерпною й що вигнала їх з країни, раптом почала вабити Терезу. Тереза усвідомлювала, що належить до слабких людей, до народу слабких, до країни слабких і повинна бути вірна їм тому, що вони слабкі і хапають ротом повітря посеред фрази.

Її вабила їхня слабкість, немов прірва, від якої паморочиться голова. Вабила, бо Тереза й сама почувалася слабкою. Вона знову ревнувала, в неї знову тремтіли руки. Томаш помітив це і зробив жест, який вона добре знала: взяв її руки в свої і стис, намагаючись заспокоїти. Тереза вирвалась.

– Що з тобою? – запитав він.

– Нічого.

– Що я повинен зробити для тебе?

– Я хочу, щоб ти був старий. На десять років старіший. На двадцять років старіший!

Цим вона нібито казала йому: хочу, щоб ти був слабкий. Щоб і ти був такий же слабкий, як і я.

27

Каренін не прагнув переїзду до Швейцарії. Каренін ненавидів зміни. Собачий час плине не по прямій лінії, далі й далі вперед, від однієї події до другої. Він рухається колом, подібно до стрілок годинника, які обертаються по циферблаті, день у день тією самою доріжкою. Досить було купити в Празі новий стілець або переставити на інше місце вазон, і Каренін незадоволено реагував на зміну. Порушувався перебіг його часу. Подібно до того, як коли б перед стрілками на циферблаті раз по раз міняли цифри.

Проте псові пощастило і в цюріхській квартирі поновити старі порядки й ритуали. Так само, як і в Празі, він уранці плигав до них на постіль, вітаючи з новим днем, а потім супроводжував Терезу до магазину і вимагав, як і в Празі, щоденної прогулянки.

Каренін був годинником їхнього життя. Коли Терезу опосідав розпач, вона казала собі, що мусить усе витримати бодай заради нього, бо він іще слабкіший, аніж вона, мабуть, слабкіший, аніж Дубчек, аніж покинута батьківщина.

Якось, коли Тереза повернулася з прогулянки, задзвонив телефон. Тереза підняла трубку.

Якась жінка питала Томаша – в тому голосі Терезі вчулася зверхність. Коли вона сказала, що Томаша немає вдома і не відомо, о котрій годині він повернеться, жінка на другому кінці дроту засміялася і, не попрощавшись, поклала трубку.

Ніби нічого не сталося. Це могла бути медична сестра з лікарні, пацієнтка, секретарка, будь-хто. А проте дзвінок схвилював Терезу, й вона ніяк не могла зосередитися. І тоді раптом усвідомила, що втратила навіть ті рештки сили, які мала колись у Чехословаччині, й цього незначного інциденту просто не зможе знести.

Коли людина на чужині – вона ніби рухається в порожньому просторі по канаті без страхувальної сітки. Вдома ту сітку заміняє рідна країна, сім’я, родичі, колеги, друзі, з ними легко порозумітися мовою, яку знаєш з дитинства. У Празі Тереза залежала від Томаша лише серцем. Тут вона залежала від нього геть у всьому. Якби він її покинув, що б із нею сталося? Невже судилося прожити решту життя, потерпаючи від страху втратити Томаша?

Вона казала собі: їхня зустріч від самого початку базувалась на помилці. «Анна Кареніна», яку Тереза тримала під пахвою, була фальшивою посвідкою, що ошукала Томаша. Вони обернули життя в пекло, хоч і кохали одне одного. А те, що вони кохали, лише доводило, що помилка міститься не в них самих, не в їхній поведінці чи в нестійкості почуття, а в тому, що вони не пасують одне одному, бо він сильний, а вона слабка. Вона як Дубчек, що переривав фрази півхвилинною паузою, вона як її батьківщина, що запинається, хапає ротом повітря й не може говорити.

Але саме слабка людина мусила стати сильною й піти геть, коли сильна надто слабка для того, щоб скривдити слабшу.

Отак Тереза казала собі, притискаючись щокою до волохатої голови Кареніна:

– Не сердься, хоч тобі ще раз доведеться змінити житло.

28

Тереза скулилася в куточку купе, важка валіза стояла над головою. Каренін тулився біля ніг. Тереза думала про кухаря з ресторану, в якому працювала, коли ще жила в матері. Кухар користався кожною нагодою, аби ляснути її по сідниці, й безліч разів при людях пропонував переспати з ним. Дивно було, що зараз думала саме про нього. Він був для неї уособленням усього найогиднішого. Але тепер Тереза думала лиш про одне – знайде його й запропонує: «Ти казав, що хочеш переспати зі мною. Я згодна».

Вона прагнула це зробити, щоб не було вже вороття назад. Прагнула брутально перекреслити свої останні сім років. Це було запаморочення. Дурманне і нездоланне прагнення падати.

Можна було б це запаморочення назвати сп’янінням від слабкості. Людина усвідомлює власну слабкість і не хоче боронитися, хоче піддатися їй. Сп’яніла від цього, хоче стати ще слабшою, аби впасти посеред площі, на очах у всіх, опинитися внизу, ба навіть іще нижче.

Тереза сама себе запевняла, що не лишиться в Празі й не фотографуватиме більше. Повернеться до того містечка, з якого колись її покликав Томашів голос. Та коли приїхала до Праги, на якийсь час була змушена затриматися там, щоб залагодити деякі справи. А тоді почала день у день відкладати від’їзд на потім.

Минуло п’ять днів, і несподівано з’явився Томаш. Каренін довго плигав, намагаючись лизнути його в обличчя, на якийсь час рятуючи обох від необхідності щось казати.

Їм здавалося, що вони стоять посеред широкого засніженого поля й тремтять від холоду.

Потім вони ступили назустріч одне одному, немов закохані, що досі ще навіть не цілувалися.

Томаш запитав:

– Тут усе в порядку?

– Так, – відповіла Тереза.

– Ти була в своїй редакції?

– Тільки дзвонила.

– І що?

– Нічого. Я чекала.

– Чого?

Вона не відповіла. Не могла сказати, що чекала на нього.

Повертаємося до моменту, який уже знаємо. Томаш був у розпачі, й у нього болів шлунок. Заснув пізно вночі.

Невдовзі потому прокинулася Тереза. Російські літаки кружляли над Прагою й не давали заснути. Її перша думка була: Томаш повернувся заради неї; заради неї змінив свою долю; тепер уже не він відповідатиме за неї, тепер вона відповідає за нього.

Ця відповідальність видавалася їй непосильною.

Але потім Тереза раптом згадала, що вчора, невдовзі після того, як він з’явивсь, дзиґарі костьолу Празького Граду пробили шість разів. Коли познайомилися, в неї саме кінчалася робота, – теж о шостій. Тереза уявки знову побачила його на жовтій лавочці й почула, як вибивають дзиґарі на вежі.

Ні, це була не забобонність, це було усвідомлення краси, яка звільнила її, сповнивши жагою життя. Птахи випадковостей знову зліталися їй на плечі. В очах Терези стояли сльози від безмежного щастя: вона чула, як він дихає поряд.

ЧАСТИНА ТРЕТЯ
НЕЗРОЗУМІЛІ СЛОВА

1

Женева – місто фонтанів і водограйчиків, парків з невеликими павільйонами, де колись грала музика. Франц тільки-но закінчив уранішню лекцію і вийшов з університету, будівля якого ховалася за деревами. Зі шлангів била на газон вода, і настрій був чудовий: Франц ішов до коханої, яка мешкала неподалік від університету.

Він навідувався до неї часто, але тільки як турботливий друг, а не коханець. Коли б він кохався з нею в її женевській майстерні, то протягом дня перебігав би від дружини до коханки і назад, оскільки ж у Женеві подружжя спить на французький манір в одній постелі, то протягом кількох годин він плигав би з постелі до постелі. Йому здавалося, що тим він принизив би і коханку, й дружину та, зрештою, й самого себе.

Любов до жінки, в яку закохався кілька місяців тому, була йому така дорога, що він намагався витворити для неї в своєму житті самостійний простір, неприступну територію чистоти. Його часто запрошували читати лекції в закордонних університетах, і він охоче приймав усі ці запрошення. Оскільки ж йому цього було замало, вигадував ще якісь конгреси й симпозіуми, аби тільки вмотивувати свої від’їзди перед дружиною. Коханка вільно розпоряджалася своїм часом і супроводжувала його, тож за короткий час мала змогу побачити багато європейських та американських міст.

– Через десять днів, якщо ти не маєш нічого проти, можемо з’їздити до Палермо, – сказав він.

– Віддаю перевагу Женеві. – Стоячи перед мольбертом, вона роздивлялась власне полотно.

– Як можна жити, не знаючи Палермо, – намагався пожартувати він.

– Я знаю Палермо, – відказала вона.

– Звідки? – запитав він не без ревнощів.

– Моя знайома надіслала мені звідти листівку. Я приліпила її скотчем у туалеті. Хіба ти не помітив?

А потім розповіла йому історію:

– Був собі поет на початку століття. Був дуже старий, і секретар водив його на прогулянку. «Маестро, – одного разу вигукнув той, – погляньте вгору! Сьогодні над містом пролітає перший аероплан!» – «Я можу собі це уявити», – сказав маестро, не підвівши очей від землі. А я, знаєш, можу уявити собі Палермо. Там такі самі готелі й такі самі автомашини, як у всіх містах. У моїй майстерні принаймні змінюються картини.

Франц засмутився. Він так звик поєднувати свої любовні втіхи з закордонними подорожами, що в своє запрошення «поїдьмо до Палермо!» недвозначно вкладав сексуальний зміст. І тому її заяву «віддаю перевагу Женеві!» можна було витлумачити лише так: його коханка вже не прагне любові з ним.

Чому він почувається так невпевнено при ній? Адже в нього немає для цього ані найменшої підстави! Це ж не він, а саме вона виявила сексуальну ініціативу невдовзі після їхнього знайомства; він був гарний хлопець, у зеніті наукової кар’єри; зрештою, колеги його навіть боялися, бо він у фахових дискусіях проявляв самовпевнену непоступливість. Тож чому він раз по раз повертається до думки, що коханка його покине?

Цьому можна дати лише одне пояснення, що любов для нього не була продовженням громадського життя, а протилежним полюсом. Для нього вона означала мрію віддатися безоглядно коханій жінці. Той, хто віддається комусь на ласку, немов солдат до полону, мусить відкинути будь-яку зброю. А коли немає жодного захисту проти удару, не може не запитувати сам себе: коли той удар упаде. Ось чому можна сказати: для Франца любов означала постійне очікування удару.

Поки він віддавався тривожним роздумам, його коханка поклала пензель і вийшла до сусідньої кімнати. Повернулася з пляшкою вина. Тоді, не сказавши й слова, відкоркувала її й наповнила два келихи.

Йому враз одлягло від серця. Слова «віддаю перевагу Женеві» зовсім не означали, що вона не хоче кохатися з ним, а саме навпаки: їй просто набридло обмежувати хвилини любові лише чужими містами.

Вона підняла келих і випила до дна. Франц також підняв келих і випив. Був страшенно радий, що небажання їхати до Палермо виявилося закликом до любощів, і водночас стало трохи шкода: його коханка вирішила порушити монастирський статут, який передбачав чистоту стосунків, вона не зрозуміла його палкого прагнення зберегти любов од банальності, рішуче відділити від домівки.

Не кохатися з художницею в Женеві – це, власне, було покарання, яке він наклав на себе за те, що був одружений з іншою жінкою. Він відчував ніби якусь провину чи якусь свою ваду. І хоча про його еротичне життя з дружиною не варто було й говорити, бо вони лише спали на одній постелі, будили одне одного вночі голосним диханням і вдихали запахи одне одного. Він з більшою охотою спав би сам, проте спільна постіль лишалася символом подружнього життя, а символи, як ми знаємо, недоторканні.

Щоразу, лягаючи поруч із дружиною в постіль, він думав про те, що уявляє собі його коханка, думаючи про те, як він лягає поруч з дружиною в постіль. І щоразу йому ставало соромно, і саме тому він прагнув якнайдалі віддалити в просторі постіль, де спав з дружиною, від постелі, де любився з коханкою.

Художниця знову налила вина, трохи випила, а тоді мовчки, з дивною байдужістю, так ніби Франца тут узагалі не було, поволі почала знімати блузку. Вона поводилася, ніби майбутня актриса, що має показати під час практичних занять етюд, який мав переконати глядачів, що вона в кімнаті сама й ніхто її не бачить.

Вона була лише в спідничці й ліфчику. Потому (так ніби раптом помітила, що вона в кімнаті не сама) надовго зупинила погляд на Францеві.

Той погляд збентежив Франца, бо він не розумів його. Поміж коханцями швидко встановлюються правила гри, яких вони не усвідомлюють, але яких не можна порушувати. Погляд, утуплений у нього в ту хвилину, виходив за рамки тих правил; він не мав нічого спільного з поглядами й рухами, які передували звичайно їхнім любощам. Не було в ньому ні заклику, ані кокетства, скоріше якесь запитання. А Франц поняття не мав, про що той погляд запитував.

Потім вона скинула спідницю. Взяла Франца за руку і обернула його до великого дзеркала, яке стояло за крок від них, сперте на стіну. Не випускаючи його руки, вона і далі дивилася у дзеркало довгим, запитливим поглядом, то на себе, то на нього.

Біля дзеркала на підлозі стояла підставка, на яку був надягнений старий чоловічий котелок чорного кольору. Вона схилилася по нього і надягла собі на голову. Картина у дзеркалі ураз змінилася: тепер там стояла жінка в білизні, гарна, недоступна, байдужа, а на голові у неї був страшенно невідповідний до даної хвилини капелюх. Жінка тримала за руку чоловіка у сірому костюмі з краваткою.

Він знову вимушено посміхнувся, нічого не розуміючи. Вона роздягалася не для того, щоб кохатися з ним, а лише задля якоїсь дивної витівки: інтимний геппенінг для двох. Він схвально, з розумінням усміхнувся.

Чекав, що художниця відповість на його усмішку, але не дочекався. А вона, не випускаючи його руки, дивилась у дзеркало то на себе, то на нього.

Лицедійство затяглось. Францеві здалося, що витівка (хоч він ладен був уважати її приємною) триває занадто довго. І тому він обережно взяв її капелюх двома пальцями, з усмішкою зняв його з голови й почепив назад на підставочку. Складалося враження, ніби він витер ґумкою вуса, які шкодлива дитина домалювала на іконі Діві Марії.

Художниця ще кілька секунд стояла непорушно, дивлячись на себе в дзеркалі. Потому Франц обсипав її ніжними поцілунками. І знову попросив поїхати з ним на десять днів до Палермо. Цього разу вона, не відмовляючись, пообіцяла йому це, й він пішов.

Франц знову був у чудовому гуморі. Женева, яку він усе життя проклинав як столицю нудьги, видалася йому тепер гарною і сповненою пригод. Вийшовши на вулицю, він ще подивився вгору, на широке вікно майстерні. Стояла пізня спекотна весна, над усіма вікнами були напнуті смугасті тенти. Франц дійшов до парку, над яким удалині здіймалися золоті бані православного храму, немов позолочені гарматні ядра, що їх невидима сила затримала при падінні та так і лишила висіти в повітрі. Гарно було. Франц зійшов до набережної, щоб сісти на міський катер і перебратися на північний берег озера, де мешкав.

2

Лишившись сама, Сабіна знову підійшла до дзеркала. Вона й досі була в білизні. Знову надягла капелюх і довго роздивлялася на себе, дивуючись тому, що вже стільки років її переслідує один змарнований епізод.

Колись, багато років тому, до неї прийшов Томаш, і його увагу привернув цей котелок. Він надяг його собі на голову й розглядав себе в великому дзеркалі, що стояло, як це, сперте на стіну в її празькій майстерні. Він хотів уявити, який вигляд мали мери в минулому столітті. Коли потім Сабіна поволі почала роздягатися, він насадив капелюх їй на голову. Вони стояли перед дзеркалом (завжди так стояли, коли вона роздягалася) і дивились на себе. Сабіна була в самій білизні, а на голові мала котелок. Раптом вона усвідомила, що обоє схвильовані образом, який бачать у дзеркалі.

Як це могло статися? Ще хвилину тому котелок на її голові видавався звичайнісіньким жартом. Невже і справді від смішного до збудливого – лише один маленький крок?

Мабуть, так. Коли того разу вона дивилась у дзеркало, то в перші секунди бачила лише кумедну ситуацію. Але потому комічне перекрилося збуджуючим: котелок уже означав не жарт, а насилля; насилля над Сабіною, над її жіночою гідністю. Вона бачила себе з оголеними ногами, у тоненьких трусиках, крізь які просвічував трикутник. Білизна підкреслювала її жіночі принади, а твердий чоловічий капелюх усе заперечував, ґвалтував, виставляв на посміх. Томаш стояв поряд одягнений, з чого випливало: суть того, що вони бачать, зовсім не жарт (бо в такому разі й він мав бути в білизні й котелку), а приниження. І, замість того, щоб звільнитись од цього приниження, вона з гордістю демонструвала його, так ніби з доброї волі дозволяла прилюдно ґвалтувати себе; аж раптом, не витримавши більше, вона потягла Томаша на підлогу. Котелок закотився під стіл, а вони заборсалися на килимі під дзеркалом.

Повернімося ще раз до капелюха:

Спершу він уособлював невиразний спогад про забутого в минулому столітті дідуся, мера невеликого чеського міста.

По-друге, був пам’яткою про батька. Після похорону її брат привласнив усе батькове майно, а вона, затявшись, гордо відмовилась домагатися своїх прав.

Лише саркастично проголосила, що бере собі капелюх, як єдиний спадок по батькові.

Утретє, капелюх був реквізитом любовних ігор з Томашем.

Учетверте, був знаком її оригінальності, яку вона свідомо підтримувала. Вона не могла взяти з собою в еміграцію багато речей, і якщо взяла цей непрактичний предмет, це означало, що мусила відмовитись од інших, практичніших.

Уп’яте, за кордоном капелюх став об’єктом сентиментальності. Їдучи до Томаша в Цюріх, вона взяла цей головний убір з собою й надягла на голову, коли відчиняла йому двері своєї готельної кімнати. І тоді сталося щось таке, чого вона не сподівалася: капелюх більше не веселив і не хвилював, він став пам’яткою про минуле. Це обох розчулило. Кохалися, як ніколи досі: для фривольних ігор не лишалося місця, бо їхня зустріч була не продовженням сексуального зв’язку, коли вони щоразу вигадували якесь нове невеличке збочення, а підсумком минулого, піснею про разом пережитий час, сентиментальним резюме несентиментальної історії, яка лишалася вдалині.

Капелюх став мотивом музичної композиції, якою було Сабінине життя. Знову і знову повторюючись, цей мотив набирав щораз іншого значення; всі ці значення спливали по капелюсі, як вода в річці. І можу сказати, що це було Гераклітове річище: «Ніколи не ступиш двічі в ту саму річку!»; капелюх став руслом, у якому Сабіна щоразу бачила воду іншої річки, семантично іншої; той самий предмет викликав щоразу нове значення, але водночас із тим значенням озивалися (немов луна, немов відгомін луни) всі минулі значення. Кожне нове переживання звучало дедалі багатшим акордом. Томаш і Сабіна, схвильовані капелюхом, кохалися майже плачучи, бо ота чорна річ була не лише спогадом про їхні фривольні ігри, але й пам’яткою про Сабіниних батька та дідуся, який жив у столітті без автомобілів та літаків.

Тепер, мабуть, нам легше буде зрозуміти, яка прірва розділяла Сабіну та Франца; він жадібно слухав історію її життя, а вона так само жадібно слухала його оповіді. Вони точно розуміли логічне значення слів, які казали одне одному, а проте не чули гомону семантичної річки, яка плинула разом з цими словами.

І тому, коли Сабіна надягла капелюх, Франц розгубився, ніби хтось звернувсь до нього чужою мовою. Він не побачив у цьому нічого ні збудливого, ані сентиментального, для нього це був незрозумілий учинок, який збентежив його саме своєю незрозумілістю.

Поки люди молоді й звучать лише перші такти музичної композиції їхнього життя, вони можуть писати її разом, обмінюючись мотивами (так як Томаш і Сабіна обмінялися мотивом капелюха), та коли вони зустрічаються вже старшими, їхні музичні композиції більшою чи меншою мірою відособлені, і кожне слово, кожен предмет у композиціях одного й другого означають різне.

Коли б я стежив за всіма розмовами між Сабіною та Францом, я міг би скласти з їхніх непорозумінь великий словник. Втім, задовільнімося малим словником.

3

МАЛИЙ СЛОВНИК НЕЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ

(частина перша)

Жінка

Бути жінкою – цієї долі Сабіна собі не обирала. А те, чого ми не обираємо, не можна вважати ані за свою заслугу, ані за невдачу. Сабіна вважає, що до визначеної долі треба ставитися коректно. Повставати проти того, що ти народилася жінкою, так само безглуздо, як і пишатися цим.

Якось, під час однієї з перших зустрічей, Франц сказав їй з виразним наголосом: «Сабіно, ви жінка!» Вона не розуміла, чому він повідомляє їй про це з урочистим виразом Христофора Колумба, який саме вгледів береги Америки. Лише пізніше збагнула, що слово «жінка», яке Франц вирізнив, означає для нього не одну з двох людських статей, а достоїнство. Не кожна жінка гідна називатися жінкою.

Але якщо Сабіна для Франца жінка, то ким для нього є Марі-Клод, його законна дружина? Добрих двадцять років тому, за кілька місяців після їхнього знайомства, вона погрожувала йому, що накладе на себе руки, якщо він покине її. Франца ця погроза зачарувала. Марі-Клод не дуже подобалася йому, зате її любов видавалася чарівною. Він був переконаний, що не вартий такої любові і що мав би глибоко вклонитися Марі-Клод за неї.

Тож він уклонився аж до землі й одружився з нею. І хоча Марі-Клод ніколи більше не виявляла таких інтенсивних почуттів, як у хвилину, коли погрожувала самогубством, у душу йому запав імператив: він не має права кривдити її й мусить поважати в ній жінку.

Це цікаве речення. Він не сказав собі «поважати Марі-Клод», а сказав «поважати жінку в Марі-Клод».

Але якщо Марі-Клод жінка, то хто ота, друга, яка ховається в ній і яку він має поважати? Може, це платонівська ідея жінки?

Ні. Візьмімо його маму. Йому б ніколи й на думку не спало сказати, що в матері він поважає жінку. Він обожнював матусю, а не якусь там жінку в ній. Платонова ідея жінки і його мати – одне й те саме.

Йому було дванадцять років, коли її раптом покинув Франців батько. Хлопець відчував, що сталося щось серйозне, але мама відгородилася від драми нейтральними спокійними словами, щоб не хвилювати його. Вони йшли того дня разом до міста, і Франц, виходячи з дому, помітив, що в мами на ногах різні черевики. Він розгубився, хотів звернути на це її увагу, але злякався, що його слова могли б уразити її. Отак вони разом провели в місті дві години, і ввесь цей час він не міг відірвати очей від її ніг. Тоді він уперше почав розуміти, що таке страждання.

Вірність і зрада

Він любив її з дитинства аж до хвилини, коли провів на кладовище, любив її і в спогадах. Звідси у нього виникло відчуття, що вірність – це перша з усіх чеснот; вірність робить цілісним наше життя, в іншому разі воно розпалося б на тисячі миттєвих вражень, немов на тисячі скалок.

Франц часто розповідав Сабіні про матір, можливо, навіть з якоюсь підсвідомою корисливістю: гадав, що Сабіна буде зачарована його здатністю бути вірним і це приверне її до нього.

Він не знав, що Сабіну зачаровувала зрада, а не вірність. Слово вірність нагадувало їй батька, провінціального пуританина, який у неділю малював собі на втіху заходи сонця над лісом і троянди у вазі. Завдяки йому вона почала малювати ще дитиною. Коли їй було чотирнадцять, вона закохалася в хлопця такого самого віку. Татусь злякався, і цілий рік вона не сміла виходити сама з дому. Одного дня він показав їй репродукції кількох картин Пікассо, висміюючи їх. Раз вона не могла любити чотирнадцятирічного однокласника, то любила принаймні кубізм. Склавши іспити на атестат зрілості, виїхала до Праги з веселим почуттям, що може нарешті зрадити власну домівку.

Зрада. Змалечку татусь і пан учитель товкмачили нам, що це найгірше з усього, що можна взагалі собі уявити. Але що таке зрада? Зрада – це бажання порушити порядок. Зрада означає – порушити порядок і кинутися в невідоме. Сабіна не знає нічого прекраснішого, аніж кидатися в невідоме.

Сабіна навчалася в Академії мистецтв, але не мала права малювати так, як Пікассо. Це були часи, коли силоміць насаджували так званий соціалістичний реалізм, а на заняттях вони штампували портрети комуністичних державних діячів. Її прагнення зрадити батька так і лишилося незадоволеним, бо комунізм був другим батьком, таким же суворим і обмеженим, що забороняв і любов (часи були пуританські), і Пікассо. Вона вийшла заміж за поганого актора празького театру лише тому, що він мав славу бешкетника і для обох батьків був несприйнятний.

Потім померла мама. На другий день після повернення з похорону до Праги, вона дістала телеграму: батько з туги наклав на себе руки.

Її замучили докори сумління: що поганого було в тому, коли татусь малював вази з трояндами і не любив Пікассо? Чи справді заслуговувало такого осудження те, що він боявся, аби його чотирнадцятирічна донька прийшла додому вагітна? Чи було це смішно, що він не міг жити, лишившись без своєї дружини?

Знову пойняло її бажання зрадити: зрадити свою власну зраду. Вона повідомила чоловікові (вже не бачила в ньому бешкетника, а лише докучливого п’яницю), що залишає його.

Але якщо ми зрадимо Б, заради якого зрадили А, чи не випливає з цього, що тим самим ми замирюємось з А? Життя розлученої художниці аж ніяк не було подібне до життя зраджених нею батьків. Перша зрада непоправна. Вона викликає ланцюгову реакцію подальших зрад, кожна з яких віддаляє нас усе більш від першої зради.

Музика

Для Франца це мистецтво, яке найбільше наближається до краси в розумінні діонісіївському, як до свого роду сп’яніння. Людина не може як слід сп’яніти від роману або картини, але може упитися «Дев’ятою» Бетховена, сонатою Бартока для двох фортепіано та ударних інструментів або співом «Бітлз». Франц не проводить межі поміж серйозною музикою і музикою розважальною. Таке розмежування здається йому старомодним і лицемірним. Він любить рок і Моцарта однаково.

Для нього музика – свого роду визволителька: вона звільняє його від самотності, замкненості, пороху бібліотеки, розчиняє в його тілі двері, якими душа виривається в світ, щоб брататися з людьми. Він любить танцювати і жалкує, що Сабіна не поділяє цієї його пристрасті.

Вони сидять удвох в ресторані за накритим столом, і з репродуктора лине гучна ритмічна музика.

Сабіна каже:

– Зачароване коло. Люди глухнуть, бо музику вмикають дедалі голосніше. Та оскільки вони глухнуть, їм нічого не лишається, як вмикати її ще голосніше.

– Ти не любиш музики? – питає Франц.

– Ні, – каже Сабіна. А потім додає: – Можливо, коли б жила в інші часи… – і думає про часи, коли жив Йоганн-Себастьян Бах і коли музика була подібна до троянди, розквітлої на велетенській сніговій пустелі тиші.

Шум під маскою музики переслідує її з ранньої молодості. Їй, студентці Академії мистецтв, доводилося проводити всі канікули на так званих молодіжних будовах. Студенти жили в бараках і ходили працювати на будівництво металургійного заводу. Музика ревла з гучномовців від п’ятої ранку до дев’ятої вечора. Їй хотілося плакати, але музика була весела і не було можливості від неї сховатися ані в туалеті, ані під ковдрою в постелі – гучномовці були всюди. Музика була немов зграя гончаків, що їх нацькували на неї.

Тоді вона думала, що лише в комуністичному світі панує це варварство музики. За кордоном вона з’ясувала, що перетворення музики в шум – планетарний процес, яким людство вступає в історичну фазу тотальної бридоти. Тотальний характер потворності передовсім проявився як повсюдна бридота акустична: автомобілі, мотоцикли, електрогітари, дрилі, гучномовці, сирени. Повсюдна візуальна бридота чимдуж наступатиме.

Франц і Сабіна, повечерявши, піднялися в номер, тоді кохалися, а вже потім, на порозі сну, у Франца почали плутатися думки. Він згадав голосну музику під час вечері, і йому спало на думку: «Шум має одну перевагу. У гаморі не чути слів». Він усвідомив, що з молодих літ не робить нічого іншого, а тільки говорить, пише, читає лекції, вигадує фрази, шукає формулювання, щось править, тож, зрештою, жодні слова вже не здаються точними, їхній зміст розпливається, губиться, слова обертаються на сміття, полову, порох, пісок, який пересипається в голові, від чого болить мозок, виникає безсоння, хворобливий стан. І в цю хвилину він затужив, невиразно і сильно, за безмежною музикою, абсолютним шумом, чудовим і веселим галасом, який усе обійме, заллє, оглушить і в якому зникне назавжди біль, марнота і нікчемність слів. Музика – це заперечення фраз, музика – це антислово! Він мріяв якнайдовше лишатися в обіймах з Сабіною, мовчати, не сказати вже більше ніколи жодного речення, дати можливість поєднатися насолоді з оргіастичним гуркотом музики. В цьому щасливому явному гаморі він заснув.

Світло і темрява

Жити для Сабіни означає – бачити. Бачення обмежують два фактори: сильне світло, що засліплює, і цілковита темрява. Можливо, цим пояснюється Сабінина нехіть до будь-якого екстремізму. Крайнощі – це межі, за якими кінчається життя, а пристрасть до екстремізму, – в мистецтві й в політиці, – це замасковане прагнення смерті.

Слово «світло» викликає у Францовій уяві не пейзаж, залитий м’яким світлом дня, а джерело світла саме по собі: сонце, електричну лампочку, рефлектор. Францові спадають на думку відомі метафори: сонце правди, засліплююче світло розуму тощо.

Так само як світло, притягує його і темрява. Він знає, що в наш час вважається смішним гасити лампу під час любощів, і тому лишає горіти маленький нічник над ліжком. Але у хвилину, коли він входить у Сабіну, він завжди заплющував очі. Блаженство, яке охоплювало його, потребувало темряви. Темрява ця була чиста, прозора, без ніяких видив, ця темрява не мала кінця, не мала меж, ця темрява – безконечність, яку кожен із нас носить у собі. (Так, хто шукає безконечність, нехай заплющить очі!)

У хвилину, коли втіха розливається по його тілу, він випростується і розчиняється в безконечності своєї темряви, стає сам безконечністю. Проте чим більшим чоловік стає у своїй внутрішній темряві, тим дрібнішим у своїй зовнішній подобі. Чоловік із заплющеними очима – лише руїни чоловіка. Сабіні це видовисько неприємне, вона не хоче дивитися на Франца, й тому заплющує очі також. Але для неї ця темрява означає не безконечність, а звичайну незгоду з баченим, запереченням баченого, небажанням бачити.