Текст книги "Серед дикунів Нової Гвінеї"

Автор книги: Микола Миклухо-Маклай

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 22 страниц)

ВІЙСЬКОВИЙ КОРАБЕЛЬ

13 вересня

Препарував та малював мозок маба, який здох минулої ночі, проживши кілька місяців у мене на веранді. Я одужав і, – погода покращала, – знову ходжу на полювання.

15 вересня

Вирішив зберегти рештки провізії – боби та рис – тільки на ті дні, коли не матиму змоги йти на полювання, а Улсон через недугу не зможе піти по продукти до селища. Замість бобів та рису, ми їмо ямс, солодку картоплю та банани. Іноді, коли немає дичини, доводиться голодувати, і я вже не раз бачив у сні, що розкішно обідаю або вечеряю.

17 вересня

Улсон скаржиться на ревматизм у всьому тілі й знову лежить майже цілий день.

18 вересня

Кілька днів, як птахів зовсім нема. Чорних какаду, яких у всякий час дня можна було застати на деревах кенгара, більше не видно. Ходиш лісом, прислухаєшся, але навіть голубів не чути. Поява певних птахів зв'язана природно з достиганням тих чи інших плодів. Це одна з причин, що тепер так небагато птахів. Друга причина, мабуть, – це рубання лісу в місцевості, де я переважно полював. Жителі Бонгу влаштовують кілька нових плантацій, для чого вирубують дрібні чагарі та гілля великих дерев. Коли весь цей хмиз достатньо висохне, його підпалюють, а потім споруджують паркан із устромлених у землю стебел тростини та розчахнутих стовбурів повалених дерев.

20 вересня

Пішовши на полювання, я забрався в таку глушину, що навіть ножем ледве міг прокласти собі дорогу поміж ліанами та колючими кущами. В цих чагарях, де так важко було йти, я несподівано спинився перед парканом, що оточував плантацію. Треба віддати належне тубільцям щодо їх уміння вибирати місце для своїх городів у найглухіших закутках лісу. Перелізши через паркан цієї плантації, де росли банани, цукрова тростина, ямс та солодка картопля, я відшукав хвіртку і отак знайшов стежку, що вивела мене з лісу до моря. Я був недалеко від Гумбу, але, не бажаючи заходити до селища, розташувався спочити на стовбурі дерева, яке повалилося, недалеко від морського берега. Повз мене пройшло кілька жінок, мабуть, на плантації; вони несли порожні лантухи на спинах і голосно балакали. Величенька партія жителів Богатім при повному риштунку пройшла в протилежний бік, до селища. Я спинив останнього з них, щоб дізнатись, як вони дісталися сюди, і почув, що вони прийшли сюди пішки, йдучи морським берегом, а вийшли ще вдосвіта з Богатім.

Сьогодні минув рівно рік, як я ступив на берег Нової Гвінеї. Цього року я підготував собі грунт для багатьох років дослідження цього цікавого острова, досягнувши цілковитого довір'я тубільців, і в разі потреби можу покладатися на їхню допомогу. Я готовий і радий буду лишитися кілька років на цьому березі. Але три пункти змушують мене замислитись, чи буде це можливо: по-перше, в мене виходить запас хіни, по-друге, я ношу останні черевики і, по-третє, в мене лишилося не більше як сотні дві пістонів.

24 вересня

Коди-Боро в супроводі юрби людей з Богатім приніс мені порося, за що дістав установлену плату – невелике дзеркало в дерев'яній оправі, яке з його рук перейшло по черзі до кожного відвідувача. Деякі довго тримали його перед собою, корчачи всякі гримаси: висолоплюючи язика, надуваючи щоки, примружуючи очі, то віддаляючи, то наближаючи дзеркало, то піднімаючи його вгору, і при кожному новому образі, що з'являвся в дзеркалі, вигукували: «а!» «е!» «о!». Інші, потримавши недовго дзеркало в руках і заглянувши в нього, немовби злякавшись чогось, одвертались і зараз же передавали його іншому.

27 вересня

Помітив, що дві колоди, які утворюють фундамент хатини, перегнили або з'їдені комахами. Думка, що кожної хвилини підлога може провалитися, змусила мене негайно вжити заходів, щоб надати хатині безпечнішого стану. Через те що Улсон стогне на своєму ліжку й збирається вмирати, мені довелося вирубати нові стояки самому. Вирубав, але не мав змоги принести їх з лісу до хатини.

О другій годині пішов дощ з шквалом. Небо звідусіль затягло хмарами. Довелось повернутися в хатину, й, незважаючи на перспективу, що хатина може завалитися, я вирішив, замість готувати обід, лягти спати, бо не було шансів, що дощ ущухне. «Хто спить, той обідає», – каже прислів'я, та воно слушне тільки на один день, через те що коли й на другий не випаде пообідати, навряд чи вдасться заснути, бо за великого голоду неможливо спати. Я вже близький був до того, щоб заснути, коли це струмина холодної води на моєму обличчі, яка потекла з нової щілини в покрівлі, змусила мене піднятися й вжити заходів, щоб мою постіль не залило геть зовсім. Я приладнав ціпками й шнурками гутаперчеве простирадло над головою так, що вода тепер стікатиме по ньому, а не падатиме на подушку.

Я згадую про всі ці «приємності» спеціально для тих, хто уявляє собі, що мандрівки – це ряд приємних вражень, і зовсім забуває про оборотний бік медалі. Не думаю, щоб ці панове позаздрили мені сьогодні: крайня втома, головний біль, вогкість навколо, перспектива пролежати голодиним усю ніч і можливість провалитись. А втім, буває становище ще гірше.

10 жовтня

Важко висловити той стан, що іноді опановує мене. Часта пропасниця й, може, рослинна їжа послабили до того систему м'язів, а особливо ніг, що зійти на підвищення, навіть невелике, для мене стало важко, і часто, навіть ідучи рівною дорогою, я ледве волочу ноги. Хоч до праці в мене є охота, але я так стомлююсь, як ніколи раніш. Не можу сказати, щоб при цьому я кепсько себе почував. Зрідка тільки до мене навідуються головні болі, та вони бувають у зв'язку з пропасницею і минають, коли припиняється приступ. Але я так швидко стомлююся, що нікуди не ходжу, окрім хіба в Горенду або Бонгу по їжу; поза тим сиджу вдома, де роботи завжди багато. Спокій і самотність у Гарагасі чудові. На Улсона наше самотнє одноманітне життя справляє помітне враження. Він став понурий і щохвилини сердиться, його зітхання, скарги, монологи так надокучили мені, що одного разу я сказав йому, що дерев навколо багато, море за два кроки; якщо він справді так тужить і вважає тутешнє життя за таке жахливе, то хай повіситься або кинеться в море, і що я, знаючи причину, чому він це зробив, і гадки не матиму йому перешкодити.

Днями мене відвідали люди Білія, одного з островів архіпелагу Задоволених людей. Двоє чи троє молодих папуасів мали напрочуд приємні й гарні обличчя; вони аж ніяк не поступаються щодо цього перед жодним з найвродливіших, яких я тільки бачив, полінезійців. Сини Каїна, наприклад, хоч і не дуже красиві, вельми скидаються на хлопчиків острова Мангареви й архіпелагу Паумоту.

Я дізнався, що між тубільцями тут бувають поєдинки через жінок.

Розпитуючи Каїна про знайомих у Білі-Білі, я спитав про Коре, дуже люб'язну й кмітливу людину. Каїн відповів, що Коре дістав рану в ногу за таких обставин: він застав свою дружину в хатині іншого тубільця. Коли Коре відвів її додому, той тубілець надумав заперечити. Коре схопив лук і пустив у ворога кілька стріл, поранивши його. Та ворог устиг також озброїтися луком, і його стріла в свою чергу проштрикнула Коре стегно. Другий випадок ревнощів через жінок стався місяців два тому в Богатім. Обидва суперники були поранені, а один мало не вмер. Спис устромився в плече й переломив ключицю.

Знову кожного дня чути гуркіт грому, як і торік у цей час.

12 жовтня

Я зауважив, що при недостатньому харчуванні (коли часом почуваєш, як тобі через голод паморочиться голова) п'єш далеко більше, ніж звичайно.

Приступи тутешньої пропасниці наступають дуже швидко після будь-яких шкідливих причин, іноді в той же самий день. Наприклад, якщо ранком ходив у воді по коліна й лишався потім довго в мокрому взутті або пробув якийсь час на сонці з непокритою головою, о першій або о другій годині пополудні неодмінно наступає приступ.

Сьогодні Улсон прав свою білизну протягом трьох годин, причому ноги його були у воді, температура якої на градус чи півтора нижча за температуру повітря. О третій годині в нього був приступ, тоді як у попередні дні він був зовсім здоровий.

20 жовтня

Повертаючись ранком з полювання, я почув майже коло дому голос невідомого птаха. Роздивившись його в кущах, я звів курок, та потім роздумав стріляти – шкода було пістона, їх у мене лишилося дуже мало. На сніданок і обід живності було вдосталь. Я роздумав турбувати маленького пташка й опустив рушницю. Мою увагу привернув дуже кумедний павук з наростами на всьому тілі. Правою рукою я тримав дуло так, що шкіра між великим і вказівним пальцями перегиналася через край ствола. Я піймав павука й, ступивши крок уперед, підняв, не міняючи положення руки, рушницю. Вдарив постріл, і біль змусив мене випустити рушницю з руки. Правда, біль був невеликий, дарма що крові з невеликих ранок витекло чимало. Кілька шротин пробило шкіру. Дуже шкодую, що постраждала права рука, бо, через те що я нею більше роблю, ці невеличкі ранки не загояться швидко.

21 жовтня

Вчора ввечері й усю ніч було чути барум у Богатім. У нього били зрідка й одноманітно. Від Саула, який прийшов оце, я дізнався, що в Богатім був небіжчик, якого сьогодні ранком поховали. Я спитав, чи не приходив хтось із Богатім і не казав йому про це? Саул сказав, що ні; він тільки чув барум і через те знає, що вмерла людина, але хто саме, йому невідомо. Стежачи за вдарами барума, він зрозумів, що покійника вже поховали.

25 жовтня

Заночувавши в Бонгу, я дуже рано зібрався в дорогу до Мале. Сонце ще не сходило, і тільки небагато тубільців було вже на ногах і грілося біля вогнищ. Один з них надумав, що і йому треба йти в Мале, й запропонував рушити туди разом. Пішли. Ми рано прийшли в селище, де мене привели у велику буамбрамру й просили неодмінно лишитися ночувати. Один з тубільців прийшов до мене скаржитись на «тамо рус» (офіцерів або матросів корвета «Витязь»). Він пояснив, що хатина його була замкнута й зав'язана, але «тамо рус» відчинили двері, вдерлися в хатину й забрали його «окам»[47]47
  Окам – барабан з видовбаного стовбура дерева; верхня частина якого затягнута шкурою ящірки, а нижня лишається відкритою. (В Новій Гвінеї водяться ящірки метр завдовжки).


[Закрыть], і тепер у нього нема окаму, бо їх роблять тільки «тамо Рай-Мана». Він просив мене повернути окам або принаймні заплатити за нього. Другий також причепився, запевняючи, що «тамо рус» підняли його «не-нір» (кошик, щоб ловити рибу), вийняли рибу, а може, взяли й ненір або опустили його в недобре місце, бо після цього він ніде не міг його знайти. Третій заявив, що з його хатини «тамо рус» узяли дуже доброго списа.

Будучи певним, що це не вигадки, я зважив за справедливе задовольнити їхні скарги й обіцяв винагородити за речі, які взяли «тамо рус». Знаючи, що оками тубільці дуже цінять, я обіцяв дати за нього сокиру; за ненір я запропонував ножа, а за списа мені здалося достатнім дати три великих цвяхи. Всі ці речі вони можуть одержати в Гарагасі. Моя ухвала, якої вони, здається, ніяк не сподівалися, викликала величезне захоплення, і вони закричали: «Маклай – хороший, хороший чоловік!». Проте мене неабияк здивувало, що після чотирнадцяти місяців тубільці ще не забули всього, що сталося під час відвідин корвета «Витязь».

Два великі табіри з вареним аяном для мене й Калеу принесено й поставлено проти нас, і це стало за знак, щоб уся юрба навколо нас негайно розійшлася, лишивши нас самих. Коли ми поїли, всі повернулися назад, і деякі запропонували мені приготувати для мене кеу, та я відмовився.

Дарма що тубільці, які зібралися, бажали й далі проводити спільну розмову, я волів відпочити й, сказавши, що хочу спати, розтягнувся на барлі, звикнувши вже давно ні в чому не соромитися при цій публіці. Тубільці, бачачи, що я заплющив очі, розмовляли й далі пошепки. Багато розійшлося. Відпочивши понад годину, я прогулявся в ліс у супроводі десятка мовчазних тубільців. Помітив у лісі багато птахів, які не траплялися мені перше. Повернувшись у селище, я заявив, що бажаю мати кілька телумів і людських черепів. Мені принесли кілька обламаних дерев'яних фігур. Жодна нікуди не годилася, що дуже засмутило господарів. На ціпку мені принесли два людські черепи. Я спитав, де щелепи. Виявилось, як звичайно: «Марем арен». Коли я відмовився від черепів, тубільці кинули їх у кущі, кажучи: «Борле, дігор» (недобрий, сміття). Це був новий доказ того, як мало поважають тубільці черепи й кістки своїх родичів, зберігаючи тільки їхні щелепи.

Кілька молодих, папуасів, що сиділи насупроти мене, захопились оригінальною операцією, а саме: викручуванням собі волосинок з підборіддя, щік, губ та брів тонким, міцним, удвоє складеним шнуром. Вони тримали шнурки дуже близько до шкіри, причому волосинки вкручувалися в них обома шнурками і невеликим рухом руки висмикувалися з коренем. Незважаючи на неймовірний біль при цій операції, тубільці спокійно робили її далі протягом двох або трьох годин.

Кілька тубільців старанно їли, облизуючи собі пальці, солоний попіл зотлілого великого стовбура.

Дуже смішно було бачити, як досить великий хлопчик, понад три роки, з'ївши кілька шматків ямсу з табіру своєї матері, поруч якої він сидів, перемінив собі позу, поклавши голову на коліна матері, й, схопивши жирні, одвислі груди її (а вона годувала ще й другого), почав ссати. Мати спокійно їла далі, а син її, нассавшись молока, знову взявся за ямс. Увечері, крім вареного аяну та бананів, мені зварили достиглий плід панданусу; ця страва не має особливого смаку, і її їстівна частина невелика, але вона дуже запашна.

Я записав кілька слів діалекту Мале, що відрізняється від мови Бонгу. Придбав тут два черепи тіболя, але без нижньої щелепи, а також один – невеликого крокодила, якого тубільці нещодавно з'їли за одним заходом.

28 жовтня

Самотність дуже дивно впливає на Улсона. Я часом думаю, що його мозок розладнується: він цілими годинами щось мурмотить, раптом до чогось прислухається, потім знову заговорить. Нема чого мені гаяти час, даючи йому раду взятися за щось, бо він переконаний, що ми незабаром помремо, нас заб'ють або ще якимось чином загинемо. Єдине, чим він цікавився й що іноді робив, було готування страви; інколи ж він валявся цілий день, удаючи з себе хворого. Мені цей ледачий боягуз був бридкий, я майже не розмовляв з ним і не удостоював його навіть наказами; було досить з мого боку, що я терпів його присутність, годував і поїв його, коли з лінощів чи через хворобу він не хотів або не міг ворухнутися з місця.

Мені багато разів траплялося довго прислухатися: вдалині немовби чуються людські голоси. Слухаєш, слухаєш, звуки наближаються, і що ж виявляється? Виявляється, муха дзижчить (а може й не муха, бо я її не бачив, але дзижчить, утворюючи звуки, дуже подібні до людського голосу). Не тільки я й Улсон помилялися багато разів, але й самі тубільці бувають введені в оману.

30 жовтня

Дощ і знову дощ… Тече на стіл, на постіль і на книжки… Становище» моє тепер таке: харч вийшов, хіни залишилося обмаль, капсулів лишається близько сотні, тож ходити полювати щодня – нераціонально; беру по два капсулі щодня, але не завжди приношу два птахи. Багато препаратів доводиться викинути, а нових не можу зберігати, бо нема спирту; доношую останню пару черевиків. Пропасниця дуже виснажує. Як на те хатина руйнується і набирає дуже сумного вигляду.

2 листопада

Сьогодні вночі з тріском завалилася бічна веранда. Гадав, що завалиться вся хатина. Дощ ішов увесь день, тож лагодити веранду годі було й думати. Птахів не було чути.

3 листопада

Ранком приходив Туй, і, через те що йшла злива, я мусив прийняти його під піддашшям. Я помітив його на веранді біля самих дверей моєї кімнати, коло яких я сидів. Він прийшов просити мене припинити дощ, запевняючи, що люди Горенду й Бонгу зробили все, щоб заворожити дощ, але марно. Якщо Маклай це зробить, дощ неодмінно перестане. Туй просив довго, і я дізнався в нього про силу дрібних, але цікавих подробиць папуаського життя. Хоч я досить добре говорю діалектом Бонгу, та все ж мені треба ще кілька років, щоб справді обізнатися з мисленням та побутом цих людей. Протягом п'ятнадцяти місяців я жодного разу не був під час церемонії їхнього вінчання і не бачив ще багато, багато іншого.

4 листопада

Пішов по ямс рано-вранці, нічого не ївши, через ту просту причину, що в Гарагасі не було нічого їстівного. Тільки-но прийшов у селище, як усі жителі настирливо причепилися до мене, щоб я припинив дощ, бо він дуже шкодить їхнім плантаціям. Кожний приніс мені трохи харчу й не хотів нічого брати за нього, просячи дати їм ліки проти дощу. Бажаючи вивідати в них, як вони самі заворожують дощ, я запропонував зробити це при мені. Бугай показав мені, як вони це роблять, але додав, що тепер їхній «онім»[48]48
  Онім – і ліки, і чарівний, чаклунський засіб, за допомогою якого можна накликати лихо, і запобігти йому.


[Закрыть] не допомагає. Тубільці певні, що я можу, але не хочу задовольнити їхнє прохання.

18 грудня

Я погодився на прохання тубільців і пішов на «ай» у Бонгу. Готування страв, жування кеу, разюча музика – все це відбувалося, як звичайно, і через те що я запізнився, то лишився ночувати в буамбрамрі Саула.

19 грудня

Хоч світло ранкової зорі вже проникло в буамбрамру, та я ще не вставав. Уночі мене часто будили музика й крики, що завжди супроводять тут «ай».

– Біа, біа! (вогонь, вогонь!) – почулося на деякому віддаленні від буамбрамри. Кілька тубільців увійшли дуже стурбовані й заявили, що біля Кар-Кару видно вогонь або дим від вогню.

– То що ж? Люди Кар-Кару палять унан, – сказав я, потягуючись, але все ще не встаючи.

– Ні, не в Кар-Карі видно дим, а з моря він виходить. Скажи, Маклаю, що це таке?

– Я подивлюсь, а потім скажу, – відповів я їм. Кілька чоловік прибігло, кричачи:

– Маклай, о Маклай! Корвета рус гена; біарам боро (Маклаю, о Маклаю, російський корвет іде; дим великий). – Ще не вірячи новині, я вдягнувся й пішов до моря. При першому ж погляді годі було сумніватися: дим належав великому пароплаву, мабуть військовому судну, корпуса якого не було ще видно, та можна було помітити, що судно вже наближається. В усякому разі мені треба було одразу піти до Гарагасі піднести прапора коло хатини, переодягнутись і рушити назустріч судну. Хоч би якої національності воно було, командир судна не відмовиться взяти мої листи, дати мені трохи провізії й перевезти хворого Улсона до ближчого порту, який відвідують європейські судна. Все це я обмірковував, сидячи на платформі піроги, яка везла мене з Бонгу в Гарагасі.

Улсон лежав на своєму ліжку і, як звичайно, охкав, та коли я сказав йому, шо мені треба прапор, бо наближається військове судно, я подумав, що ця людина зовсім збожеволіла. Він так недоладно говорив і чи то плакав, чи то сміявся, що я почав побоюватись, якби з ним не сталося якогось припадку. Я поквапився піднести на флагштоці, який зробили ще матроси корвета «Витязь», російський прапор. Як тільки прапор був на місці й лёгкий вітерець розгорнув його, я одразу ж помітив, що судно, яке було біля островів Ямбомби, змінило курс і рушило просто до Гарагасі. Я повернувся до моєї кімнати, хотів переодягтись, та подумав, що це зовсім зайва річ. Одяг, який я міг би одягнути, був однаковий з тим, що вже був на мені. Я зійшов униз до піщаного берега, і мені коштувало багатьох зусиль переконати трьох тубільців рушити зі мною назустріч недалекому судну. Я міг уже відрізнити російський прапор. Сагам і Дігу гребли дуже поволі, стежачи більше за рухом судна й безнастанно просячи мене повернутись на берег. Я міг бачити офіцерів на містку, які дивилися на мене в бінокль. Нарешті, ми були так близько від судна, яке йшло тепер малим ходом, що я простим оком міг відрізнити між офіцерами кілька знайомих облич. Вони також упізнали мене.,

Мою увагу відвернув стан моїх супутників. Побачивши стількох людей, вони дуже розхвилювались, а коли з наказу командира послано матросів на реї і вони тричі прокричали «ура», мої папуаси не витримали, вистрибнули з піроги й, виринувши далеко від неї, почали пливти до берега. Весла вони також захопили або кинули у воду. Я лишився сам у пірозі й без весел. Довелося сяк-так, гребучи руками, наблизитись до кліпера й піймати кинуту мені снасть. Аж ось я виліз на палубу, де загальна метушня та багато людей дивно вплинули на мене.

Мене зустрів командир кліпера «Изумруд» Михайло Миколайович Кумані та офіцери. Всі вони були дуже люб'язні, але розмова довкола дуже стомлювала мене. Мені сказано, що кліпер послав генерал-адмірал і що, між іншим, п. Р.[49]49
  Ракович – флотський лейтенант, який лишив цікаві спогади про плавання на «Витязе» й «Изумруде» та зустрічі з Миклухою-Маклаєм.


[Закрыть] переведено з корвета «Витязь» на кліпер «Изумруд» спеціально для того, щоб показати місце, де мають бути закопані мої папери, бо в Європі поширилася чутка, ніби мене забито або я вмер, і навіть деякі офіцери призналися, що, побачивши людину в європейському вбранні, яка виїхала їм назустріч, вони гадали, що це Улсон, бо були майже певні, що не застануть мене живим. Я попросив командира дозволити мені поїхати додому й повернутися за кілька годин, щоб переговорити з ним.

Прибуття кліпера було таке несподіване, що я не уявляв собі ще плану, що мені слід зробити. Найкращим мені здавалося – за допомогою людей з кліпера полагодити мою хатину, дістати з кліпера новий запас провізії й лишитися тут далі проводити мої спостереження, відіславши до найближчого порту ні до чого не придатного Улсона. Я міг також надіслати свій щоденник та метеорологічний журнал Географічному товариству й дописати листа про антропологію папуасів академікові К. Е. фон Беру.

На обід я повернувся до «Изумруда». Михайло Миколайович сказав мені, між іншим, що, зважаючи на моє не дуже добре здоров'я, він бажав би, щоб я вже з сьогоднішнього дня оселився на кліпері, а перевезти мої речі з Гарагасі на кліпер доручив би одному з молодих офіцерів. Ця пропозиція здалася мені трохи дивною.

– А хто вам, Михайле Миколайовичу, сказав, що я поїду з вами на кліпері? Це питання ще далеко не вирішене. Я гадаю, що ви можете приділити мені трохи живності, взяти з собою Улсона та мої листи до ближчого порту, а мені найкраще буде лишитися тут, бо передо мною ще багато роботи з антропології та етнології тутешніх тубільців. Я прошу вас дозволити мені відповісти вам завтра, чи поїду я на «Изумруде», чи лишуся тут ще.

Михайло Миколайович погодився, але я міг помітити, що мої слова справили на багатьох дивне враження. Деякі подумали (я це знаю від них самих), що мій мозок через усякі злигодні та труднощі життя опинився в ненормальному стані. Я дізнався, між іншим, від командира, що голландський уряд посилає військове судно з науковою метою навколо острова Нової Гвінеї. Це дуже зацікавило мене; отже, я міг би, зміцнивши своє здоров'я морською екскурсією, повернутися з новими силами та новими запасами на берег Маклая. Я рано повернувся в Гарагасі й незабаром заснув як мертвий після тяжкого дня, лишивши собі на другий ранок розв'язати важливе для мене питання: їхати чи ні?

20 грудня

Командир «Изумруда» бажав лишитися тут по змозі на короткий час, бо колись на корветі «Витязь» після недовгої стоянки на цьому місці захворіло кілька чоловік. Але за два чи три дні я не зможу написати досить докладного звіту Географічному товариству, а надіслати мій щоденник у тому вигляді, як я його писав, мені також здається незручним.

Друга обставина, важлива для мене, була звістка, що, коли я вживу належних заходів, то матиму змогу повернутися сюди на голландському судні. Одне мені здавалося неминучим – це те, що мені треба буде повернутися знову сюди, де внаслідок обізнаності з тубільною мовою та здобутого в тубільців довір'я мені далеко легше буде проводити свої дальші спостереження з антропології та етнології. Отакі були мої думки, які другого ранку спонукали мене ухвалити покинути тимчасово берег Маклая, щоб повернутись сюди при першій можливості.

Коли я сказав капітанові М. М. Кумані свою думку, він спитав мене, скільки потрібно буде часу, щоб я зібрався. Я відповів, що через три дні після того, як «Изумруд» кинув якір, він зможе знову підняти його й плисти, куди бажає. Решту два дні я приділив собі, щоб спакувати речі та попрощатися з тубільцями. Михайло Миколайович ласкаво дав мені одну з своїх кают, і я вже перевіз багато речей з Гарагасі. Ввечері прийшло до мене з факелами багато людей з Бонгу, Горенду й Гумбу; між ними були також, жителі Мале та Коліку-мана. Туй, Бугай, Саул, Лако, Сагам та інші, яких я більше знав і які частіше бували в Гарагасі, особливо журилися в зв'язку з моїм від'їздом і, нарешті, прийшли до висновку: просити мене лишитися з ними, не їхати, а оселитися на цьому березі, запевняючи, що в кожному селищі мені збудують дім, що для кожного дому я можу вибрати в селищі серед дівчат по одній або навіть по дві дружини, якщо одної не досить.

Я відхилив цю пропозицію, сказавши, що повернуся згодом і знову буду жити з ними.

Люди Гумбу причепилися до мене, щоб іти в Гумбу, де, крім місцевих жителів, зібралися люди з Теньгум-, Енглам– та Самбуль-мана, і що всі вони хочуть мене бачити. Не бажаючи відмовити їм, можливо, востаннє, я пішов, оточений великим натовпом тубільців з факелами в руках.

У Гумбу повторилася сцена, що була в Гарагасі. Всі просили мене лишитися. Мені мало довелося спати, а коли на ранок я хотів підвестися, то почув великий біль у ногах. Останні два дні я багато ходив і не звертав уваги на рани на ногах, які дуже спухли й заважали ходити. Проте я пішов берегом, бажаючи швидше повернутися до Гарагасі. Біль був такий великий, що тубільці, зробивши з кількох жердин щось подібне до нош, перенесли мене до миска Габіна, а відтіля перевезли на кліпер, де я відпочив і де мої рани були обмиті й перев'язані.

З наказу командира мали прибити до одного дерева коло моєї хатини в Гарагасі товсту дошку червоного дерева, на якій прибито мідну дощечку з вирізаним написом:

Vitiaz sept. 1871.

Miklouho-Maclay.

Isoumroud. des. 1872.

Я рушив, незважаючи на хворі ноги, показати місце, яке буде для цього найвідповідніше. Я вибрав великий кенгар – найвище й найпоказніше дерево в Гарагасі.

Решту дня я був дома, кінчаючи пакувати речі, бо завтра буде останній день мого перебування в цій місцевості.

21 грудня

Ввечері, засинаючи, я думав, що протягом чотирнадцяти місяців, та навіть більше, я не знайшов часу влаштувати моє ліжко зручнішим способом, і що край кошика, де лежала верхня частина мого тіла, будучи на два вершки вищий від кришки іншого, де лежали мої ноги, можна було б дуже просто зробити зручнішим. Треба було тільки підкласти два бруски під нижчий кошик. Звісно, я й на думці не мав клопотатися з цим останньої ночі, проспавши стільки ночей і часто прокидаючись через незручність ліжка.

Я вчора умовив тубільців приїхати на кліпер, оглянути його, і, справді, багато хто прийшов у Гарагасі, але дуже небагато рушило зі мною на кліпер, а ще менше відважилося злізти на палубу. Але там, побачивши силу людей та всяких апаратів, незрозумілих їм, вони так налякалися, що вхопилися з усіх боків за мене, сподіваючись отак бути в безпеці. Щоб задовольнити їх і не зв'язувати себе, я попросив одного матроса принести мені снасті; серединою мотузка я пов'язав себе круг поперека, а обидва кінці віддав моїм папуасам. Отже, я міг іти вперед, а папуаси уявляли, що тримаються за мене. З таким хвостом, раз у раз спиняючись, щоб відповідати та пояснювати тубільцям усякі речі, ми обійшли всю палубу. Гармати лякали їх. Вони відверталися й переходили до інших речей. Їх особливо вразили й разом з тим зацікавили два невеликі бички, взяті як живність для команди; вони не могли надивитися на них і просили подарувати їм одного. Спитавши назву, вони намагалися не забути її, повторюючи: «бик», «бик», «бик». Спустилися вниз до кают-компанії; дорогою туди їх дуже зацікавила машина. Розуміється, вони не могли збагнути, що це таке. Потім великі дзеркала в кают-компанії, де вони могли бачити кілька чоловік, дуже їм сподобалися. Фортепіано, яке я назвав «ай боро рус», не тільки привернуло їхню увагу, але одному з них заманулося навіть самому спробувати його. Я поспішив спровадити їх нагору.

На палубі одному з тубільців захотілося знову подивитися биків; він звернувся до мене, але, забувши назву «бик», почав про «велику російську свиню». Не зрозумівши його, я відповів, що ніякої свині на корветі нема; тоді, щоб точніше назвати тварину, він додав, що хоче бачити «велику російську свиню із зубами на голові». Один з товаришів підказав йому «бик», і вони всі хором затягнули «бик». Бачачи, що вони досить оббулися на палубі, я визволився з петлі й дав їм змогу вільно ходити.

Сьогодні мої останні речі привезено з Гарагасі; Улсона також перевезено на корвет і як хворого покладено в госпіталь. Перед від'їздом Туй просив сказати йому, через скільки місяців я повернусь у Гарагасі. Навіть і тепер, від'їжджаючи після п'ятнадцятимісячного перебування, я не міг сказати «багато», бо цього слова я досі не дізнався, тим-то я відповів «навалобе», що означало приблизно «згодом».

22 грудня

З самого ранку піроги оточили кліпер, і мені раз у раз доповідали, що «чорні» хочуть бачити мене або кличуть. Коли я виходив, тубільці починали кричати, та шум якоря, якого саме заходилися підіймати, й кілька обертів гвинта розігнали незабаром усі піроги, а крики «еме-ме» та «е-аба» стали доноситись уже не так ясно з берега, як з пірог. Коли кліпер почав рухатись уперед і обпливати мис Габіна, почулися вдари барума майже одночасно в Горенду й Бонгу; коли ж кліпер проминув мисок, до цих звуків долучився барум Гумбу.

Віддаляючись, ми ще довго чули барум. Пропливаючи повз Білі-Білі, я міг у бінокль ясно бачити тубільців, що сиділи, стояли й ходили вздовж скелястого берега.

Проминувши архіпелаг Задоволених людей та порт Великого князя Олексія, ми обійшли мис Краузель і ввійшли в протоку між Новою Гвінеєю та островом Кар-Кар, яку я назвав на моїй карті протокою Изумруд.